Етичні засади діяльності працівників прокуратури
Бюрократизм завжди антидемократичен, але в правоохоронних органах він небезпечніший: тут невимірний більше можливостей для придушення особи, тут непомітніше стирається грань, що відокремлює справедливість від свавілля. Щоб цього уникнути, потрібно повернути правоохоронній діяльності їй спочатку задумане призначення захисниці людей, надійного гаранта справедливості.
Доцільно узяти на озброєння міркування А.Ф. Коні про взаємини прокурора і учасників судового процесу. Прокурор, виступаючи в суді обвинувачем, зобов'язаний з однаковою чуйністю і старанністю захищати і інтереси суспільства, і людську гідність особи. Він повинен мати такі якості, як "спокій, відсутність особистого озлоблення проти підсудного, охайність прийомів звинувачення, чужа до збудження пристрастей". "Обвинувачеві належить завжди пам'ятати, що і у нього, і захисника одна загальна мета: сприяти з різних точок зору суду з'ясувати істину доступними людським силам засобами".
Порядність - один з початкових принципів високого морального рівня виконання професійних повноважень, що означає органічну нездатність до ганебного вчинку. Вона виявляється, перш за все, в способах і прийомах, використовуваних юристом в своїй діяльності. Для досягнення будь-якої поставленої мети юрист вибирає такі способи і прийоми, які не противоречат нормам має рацію і моралі. Неможливо законодавчо регламентувати всі нюанси, пов'язані з юридичною практикою, тому в деяких ситуаціях саме від порядності слідчого, судді, нотаріуса залежить доля, добре ім'я конкретної людини або його близьких.
Порядність юриста-професіонала будується на таких якостях, як довіра і співчуття, чесність і правдивість. Ці якості повинні виявлятися у всіх видах взаємин: "керівник - підлеглий", "між колегами", "юрист - клієнт".
Довірою є відношення людини до дій іншої особи, до нього самого, і засновано на переконаності в його правоті, вірності, сумлінності, чесності.
Деякі керівники бачать в своїх підлеглих лише виконавців своєї волі, забуваючи, що це перш за все люди, з властивими проблемами і турботами. У даній ситуації підлеглий не відчуває себе потрібним, не відчуває себе повною мірою особою, особливо якщо начальник часто проявляє грубість до нього. Ця нетерпима обстановка в колективі створює умови, при яких черствість, грубість переноситься на своїх колег і на спілкування з іншими людьми. Для того, щоб уникнути цього, керівник повинен проявляти постійну турботу про кожного члена колективу. Від нього іноді потрібно просто виявити цікавість до проблем в сім'ї підлеглого, з'ясувати його думку по питаннях, що стосуються роботи, дати йому об'єктивну оцінку як фахівцеві. Тільки при такому підході підлеглий повністю усвідомлює, що інтереси справи - це його інтереси.
Довіра між колегами грає величезну роль, оскільки при індивідуальності праці юриста, що здається, позитивний результат при дозволі будь-якої юридичної справи може бути досягнутий тільки спільними зусиллями всього колективу, виступаючого як об'єднання однодумців. Співчуття, як розуміння відчуттів і думок іншого, виражається в наданні моральної підтримки його устремлінням і готовності сприяти їх здійсненню (напр., знаючи про недостатній досвід свого молодого колеги, надати йому посильну допомогу в складних ситуаціях).
Довіра і співчуття по відношенню до клієнтів є одним з важливих способів встановлення психологічного контакту, оскільки людина тільки тоді захоче співробітничати з юристом (слідчим, адвокатом), якщо зрозуміє, що напроти нього знаходиться людина, яка співпереживає йому і хоче допомогти шляхом встановлення істини у справі. Юрист не повинен проявляти агресивність, бентежити клієнта, викликати у нього відчуття провини (окрім особливих ситуацій), пригнічувати його або, навпаки, помітно підладжуватися під позицію співбесідника, лабузнитися до нього. Саме довіра і співчуття до людини виступають критеріями вибору юристом (слідчим, прокурором, суддею) запобіжного заходу, а також визначення вигляду і міри покарання, ґрунтуючись перш за все на розпорядженнях закону.
Чесність припускає принциповість, вірність прийнятим зобов'язанням, суб'єктивну переконаність в правоті справи, що проводиться, щирість перед іншими і перед собою, визнання і дотримання прав інших людей на те, що їм законно належить. Ця якість повинна визначати поведінку юриста у всіх випадках, коли він, спілкуючись з клієнтом, приймає на себе зобов'язання у виконанні для нього значущих дій, таких як: забезпечення безпеки йому або членам його сім'ї, створення всіх умов для захисту, обіцянка довести справу до кінця, як би важко це не було зробити.
Чесність - застава етичних відносин в юридичній практиці. Ця вимога витікає з об'єктивної необхідності спільної діяльності, підпорядкованої загальному інтересу - встановленню істини.
Правдивістю юриста є моральна якість, що характеризує його як особу, що зробила для себе правилом говорити людям істину, не приховувати від них дійсне положення справ, якщо це не заподіє шкоду інтересам особи і держави.
Правдивість - загальнолюдська вимога, проте окремі види юридичної діяльності через їх специфіку потребують деяких обмежень - виправданих і допустимих. До них слід віднести добродійний обман: дезинформація супротивника, легендіровання оперативно-розшукової діяльності і деякі інші засоби використовувані правоохоронними органами. До цього можна додати, що правда не завжди етична. Розкриття перед злочинцями плану операції, що проводиться, не можна назвати етичним вчинком. В деяких випадках допустимим і виправданим можна рахувати обман відносно своїх колег, якщо дана справа пов'язана з корумпованістю чиновників, щоб уникнути тиску з боку "зацікавлених осіб".
Самовідданість - виражається в діях, які по своєму характеру представляють акт самопожертвування, - добровільного принесення в жертву своїх інтересів, а іноді навіть життя ради інтересів інших людей, досягнення поставлених цілей, в ім'я справедливості.
В умовах перехідного періоду нашого суспільства і держави, що супроводжується нестійкістю економічного, політичного і духовного життя народу, саме юристи, як носії високих етичних принципів, повинні стати зразком у виконанні своїх професійних функцій. Нерідко жертвуючи своїми особистими інтересами, як духовними, так і матеріальними, вони отримують задоволення від результатів своєї праці: якісного і повного розслідування кримінальної справи, вдалого захисту клієнта в суді і так далі Так, практична ефективність вчинку працівника правоохоронних органів, вступаючого в нерівну боротьбу з супротивником і що жертвує своїм здоров'ям, дуже мала, але велика при цьому його етична цінність, бо його етичні наслідки сильним чином впливають на свідомість і поведінку всіх членів суспільства, як на законопокірних, так і на злочинців.
Формулювання обов'язків уникати порушення дійсного або уявного характеру, належать як до службової, так і позаслужбової поведінки (діяльності) прокурорів. Перелічити всі подібні дії не видається можливим, тому формулювання заборон і вимог у поведінкових кодексах носять загальний характер і поширюються на проступки, що прямо кодексами не згадуються.
Очевидним є також те, що не кожне порушення положень Кодексу може служити підставою для застосування дисциплінарних заходів щодо прокурора, який порушив норми. Які дисциплінарні заходи застосувати, і чи доречні вони взагалі, вирішується на підставі тлумачення тексту Кодексу і залежить від таких чинників, як серйозність порушення, намір працівника, частота порушень та їх наслідки для інших осіб, а також для діяльності прокуратури (її авторитету) в цілому.
Таким чином, в порядку обговорення вважаємо за необхідне звернути увагу на деякі взаємопов’язані ключові моменти, що допоможе у вирішені низки проблем пов’язаних із прийняттям Кодексу.
По-перше, це ступінь обов’язковості дотримання правил поведінки зазначених у Кодексі. Відповідно до ст. 1 проекту, положення Кодексу є обов’язковими для кожного прокурора. Проте, одна справа – закріпити таку норму, а зовсім інша – реально забезпечити її виконання. У зв’язку з цим, у розділі VI проекту передбачається відповідальність «…за порушення Кодексу…» . Можливість застосування заходів дисциплінарного характеру за порушення етичних норм є логічною та цілком обґрунтованою, враховуючи особливий характер діяльності та статус прокурорсько-слідчих працівників. В іншому випадку, положення декларативного характеру, без необхідних засобів забезпечення виконання не спонукатимуть професіоналів до належної поведінки. Враховуючи національний менталітет та помітний дефіцит моральності в умовах перехідного суспільства сподіватись на добровільне самообмеження та додержання правил приходиться не завжди.
Звернемо увагу на ст. 28 проекту «Види відповідальності за порушення норм Кодексу», де передбачено: «Поряд з дисциплінарними стягненнями, передбаченими Дисциплінарним статутом прокуратури України, дії прокурора можуть бути розглянуті атестаційною комісією або за фактом порушень етики поведінки прокурора направлено інформаційного листа у підпорядковані прокуратури». Слід наголосити, що розгляд дій прокурора атестаційною комісією та направлення інформаційного листа у підпорядковані прокуратури не є санкціями юридичної відповідальності, тим більше інших видів окрім дисциплінарної [4].
По-друге, у зв’язку із зазначеним, слід вирішити питання про узгодженість Кодексу (в частині можливості застосування дисциплінарних санкцій за порушення правил професійної етики) із положенням п. 22 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого виключно законами визначаються діяння, які є дисциплінарними правопорушеннями. Можна зробити висновок, що Кодекс повинен бути прийнятий на законодавчому рівні. Проте, це навряд чи доцільно та можливо, адже йдеться про правила корпоративної поведінки, які повинні прийматися самою корпорацією, наприклад, в особі її представницьких органів, бо саме професіонали знають тонкощі своєї діяльності та особливості поведінки з позиції етичних правил (безумовно це не виключає участі в обговоренні відповідних етичних проблем представників інших юридичних професій в тому числі науковців) [5].
Частиною 3 ст. 48 Закону України «Про прокуратуру» передбачається, що дисциплінарна відповідальність прокурорів і слідчих є наслідком, окрім іншого, скоєння ганебного вчинку . Таким чином поняття «ганебний вчинок» або, як це передбачається у ст. 8 Дисциплінарного статуту прокуратури України – «проступок, який порочить працівника прокуратури», входить до змісту більш широкого поняття «дисциплінарний проступок» [6], адже відомо, що підставою дисциплінарної відповідальності є скоєння дисциплінарного проступку.
Очевидно, що тлумачення надто загального поняття «ганебний вчинок» під час дисциплінарного провадження є складним та вимагає певної конкретизації. Така конкретизація якраз і відбуватиметься за рахунок положень, що закріплені у Кодексі професійної етики та поведінки. Таким чином, особа притягуватиметься до дисциплінарної відповідальності за скоєння дисциплінарного проступку (передбаченого законом), під яким в тому числі розуміють і ганебні вчинки, а положення Кодексу будуть використовуватися суб’єктом дисциплінарної влади для конкретизації проступку та визначення ступеня вини працівника у кожному окремому випадку в залежності від характеру порушення. За такого підходу усувається проблема протиріччя з вимогами п. 22 ст. 92 Конституції України.
По-третє, цікавим є питання про те, хто повинен приймати документ такого роду. В споріднених професійних юридичних співтовариствах деонтологічні правила затверджуються або схвалюються різними за своєю природою органами. У судовій системі, найвищим представницьким органом суддівського самоврядування – З’їздом суддів [7], в адвокатів – колегіальним кваліфікаційно-дисциплінарним органом – Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури [8].
На сторінках фахових періодичних видань висловлюються різні думки з цього приводу. Так, С. Данілін вважає, що Кодекс має прийматися самою прокурорською спільнотою в особі створеної Української асоціації прокурорів [9]. В. Долежан пише, про доречність схвалення Кодексу на Всеукраїнській конференції працівників прокуратури, звертаючи при цьому увагу на недоцільність його затвердження наказом Генерального прокурора України [10].
Дійсно, враховуючи коло правовідносин, які регулюються Кодексом, та їх особливий характер і зміст, навряд чи доцільно затверджувати його одноособовим суб’єктом – Генеральним прокурором. Прийняття деонтологічних правил певної професії має відбуватися колегіальним органом що складається із самих професіоналів, проте яким саме? Адже на відміну, наприклад, від суддівської спільноти, законодавство не передбачає наявність в прокурорській системі органів самоврядування.
По-різному вирішується це питання і в системах органів прокуратури країн Європи. Наприклад, в Угорщині «Моральний кодекс» був прийнятий на загальному засіданні Угорської асоціації прокурорів (при цьому сама асоціація наділена дисциплінарними повноваженнями, які реалізує комітет з етики); в Латвії «Етичний Кодекс» був розроблений колегіальними зусиллями та затверджений рішенням Ради Генерального прокурора [11].
В ст. 131 Конституції України, в контексті формування складу Вищої ради юстиції, згадується про Всеукраїнську конференцію працівників прокуратури. Водночас законодавчо невизначеними на сьогоднішній день залишаються як її статус так і інші, окрім зазначених в Конституції, повноваження.
Очевидно, що в перспективі вирішення проблем, пов’язаних з прийняттям та впровадженням Кодексу професійної поведінки (етики) прокурора, можливе за умови одночасного прийняття законодавчих норм щодо організації та діяльності Всеукраїнської конференції прокурорів, а це потребує окремого дослідження. На сьогодні, оскільки існування такого органу передбачено конституційно, а його повноваження визначені ст. 131 не обмежуються цією нормою (ст. 131 Конституції регулює питання статусу Вищої ради юстиції, а не конференції прокурорів) цілком можливо прийняти (схвалити) Кодекс Всеукраїнською конференцією прокурорів. Другий варіант – прийняття Кодексу Вищою дисциплінарною комісією прокуратури України, безумовно можливий за умови її створення, для чого необхідні відповідні зміни до Закону України «Про прокуратуру».
Кодекс честі має за мету передусім посилення самоконтролю прокурорів за дотриманням моральних норм у професійній діяльності і поведінці.
З метою залучення до підготовки цього документа найширшого кола прокурорів проект Кодексу честі було надано для обговорення колективам органів прокуратури, які висловили низку зауважень та пропозицій.
Розробка окремими державними структурами відомчих правил поведінки передбачена Загальними правилами поведінки державного службовця, в яких зазначено, що "для державних службовців, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної, митної, податкової служб... відповідними органами можуть затверджуватись правила поведінки з урахуванням особливостей роботи в цих органах".
Одночасно вивчення змісту Кодексу честі, відомчих правил поведінки необхідно включати до процесу навчання, підготовки та перепідготовки прокурорів, ознайомлення з теоретичними та прикладними засадами етики. Методологія професійної підготовки обов'язково повинна базуватися не лише на розвитку та стимулюванні професійних, а й моральних цінностей. Безумовно, суспільним цінностям навчаються зі школи, з родини. Якщо кандидату на державну службу притаманні суспільно-моральні цінності, то це є гарантією сумлінного виконання ним службових обов'язків. Прищеплювати їх людині з чималим життєвим досвідом та усталеною поведінкою на сьогодні є справою проблематичною.
Хоча, безперечно, більшість елементів інституційної етики опановується працівниками безпосередньо у процесі праці, досвід практичного застосування професійної етики набувається безпосередньо у трудовому колективі.
Кодекс честі та відомчі правила поведінки прокурорів матимуть важливе значення для етичного регулювання внутрішніх і зовнішніх професійних відносин працівників органів прокуратури. Обов'язкове дотримання морально-етичних принципів у професійній та позаслужбовій діяльності є основою самореалізації кожного прокурора, розвитку прокурорської служби в цілому, гуманізації суспільства, гармонізації відносин з громадськістю.
Державна служба є ключовим елементом системи державного управління, від ефективного функціонування якого залежить додержання конституційних прав і свобод громадян, послідовний і сталий розвиток країни.
Як зазначено в Концепції адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу (Указ Президента України від 05.03.2004 р. № 278/2004), з огляду на стратегічне завдання України щодо здійснення системних перетворень реальних (внутрішніх) передумов для вступу до Євросоюзу наближення державної служби до загальноприйнятих засад для країн - членів ЄС набуває особливо актуального значення.
Одним із проблемних питань діючої системи державної служби, яке потребує подальшого вирішення, є нормативне врегулювання вимог професійної етики державних службовців. Проте не лише визначення морально-етичних принципів службової поведінки державних службовців, а й законодавче закріплення механізму їх запровадження і дотримання має велике соціальне значення та є головною тенденцією сучасного розвитку державної служби зарубіжних країн.
Незважаючи на відмінності у підходах різних країн до формування організаційної культури державних службовців, незмінною є її мета - забезпечити професійну діяльність службовців в інтересах громадян і суспільства, а також запобігти можливим зловживанням владою і порушенням закону.
Розвиток етичної системи державної служби США охоплює понад два сторіччя. Етичні принципи, норми, механізми функціонування державного управління США було запозичено з американської моделі управління бізнесом. Відмінною ознакою американської моделі розвитку теорії державного управління є увага до розвитку індивідуальних здібностей працівників та економічна мотивація. У 30-х роках XX ст. на зміну поняттю "економічна людина" було запроваджено "школу людських відносин", основними поняттями якої стали "задоволення працею" і "моральний вплив", а провідну роль став відігравати індивід, а не організація. Основна ідея школи полягала в тому, що зміна системи управління неможлива без зміни поведінки індивідів.
Американці надають дуже великого значення питанням професійної етики державних службовців. У 1958 р. Конгрес США прийняв резолюцію, яка ухвалила етичний кодекс для працівників федеральних служб, а у 1989 р. - закон про реформу етичних норм. У жовтні 1990 р. президент США посилив етичні вимоги до державних службовців виконавчим указом "Принципи етики поведінки посадових осіб і службовців держапарату". Основний мотив етичних вимог до державних службовців - це належне виконання службового обов'язку, чесність і відповідальність.
Крім Комітету з етики на особливу увагу заслуговує блок адміністративно-правового захисту персоналу, зокрема Рада із захисту системи заслуг. Вона опікується постійними федеральними службовцями з приводу порушень принципу системи заслуг та є надзвичайно авторитетною серед службовців. На думку дослідників, Рада є запорукою ефективності роботи державних службовців і загалом "управлінської машини". Як уже зазначалося, система заслуг - це система принципів добору і просування службовців по службі на основі їх професійних і ділових якостей. Рішення Ради, завданням якої є захист службовців від свавілля керівників, практично ніхто не піддає сумніву. Саме існування Ради, вважають дослідники, змушує представників вищої бюрократії дотримуватися належної службової поведінки. Державний службовець США не відчуває себе гвинтиком бездушного механізму управління, а свідомо бере участь у вирішенні суспільних проблем. Самодіяльність у боротьбі за професійну честь державного службовця реалізується також засобами Американської асоціації державних службовців, Національної організації Честі, які провадять щорічні наукові конференції "Державна служба - як честь та честь державної служби" та ін.
Отже, сучасна етична система державної служби США є важливим елементом системи формування прозорого, етичного, відповідального уряду. Вона має цілісний характер, є децентралізованою, у ній логічно поєднано політико-правові й суто морально-етичні засоби, які сприяють створенню умов для функціонування етичної професійної державної служби та її вдосконалення.
Професійна етика у розвинених демократичних країнах Європи розглядається як основна мета управління людськими ресурсами. Якщо етичні принципи проголошено, то вони мають бути нормою щоденної практики.
Професійна етика - це прагматичний засіб, її мета полягає в тому, щоб відмовитися від етики слухняності й віддати перевагу професійній етиці переконання й відповідальності перед громадянами. Досягнення такої мети потребує не так розробки нових обов'язків або перебудови організації з використанням адміністративно-правових засобів, як створення державним службовцям належних умов праці.
Комітет Міністрів Ради Європи схвалив і рекомендував для прийняття країнами - членами Ради Європи зразок Кодексу поведінки державних службовців. У цьому Кодексі відсутні принципи щодо професіоналізму державних службовців, адже кваліфіковану працю мають виконувати лише професійно підготовлені особи.
Прийняття етичного кодексу можна розглядати як один із способів подолання бюрократизму та корупції. Кодекс визначає стандарти чесності та поведінки, яких мають дотримуватися державні службовці, загальні принципи, що окреслюють етичні межі службової діяльності, норми і правила реалізації цих принципів.
Запропонований Комітетом зразок Кодексу поведінки державних службовців сприяв прийняттю національних кодексів, створенню спеціальних державних інституцій з проблем етики, запровадженню навчання тощо.
Центральна ідея етичного врядування в Європі цілком відповідає підходу, який реалізується у США. Однак це не означає, що способи її реалізації є ідентичними. Найближчою до системи США є етична система Великобританії.
Дослідники Британської державної служби відзначають, що їй притаманні висока корпоративна етика, сувора відповідність кодексу адміністративної моралі. Існує думка, що високі моральні якості державних службовців завжди були предметом особливої гордості британців. Британського державного службовця характеризують висока самодисципліна, чесність, моральність, турбота про "суспільний гаманець", професійна честь, прагнення завжди знайти найкраще рішення.
Громадянська служба і сьогодні розглядається у Великобританії як "почесний обов'язок шляхетних людей", як знак довіри до них з боку "корони" і суспільства. Поведінка "слуг корони" регламентується етичним Кодексом державного службовця. У світовій практиці немає аналога цього документа. Його своєрідність полягає в тому, що він, з одного боку, регламентує етику професійної діяльності службовців починаючи від надання послуг населенню до політичних консультацій міністрам, з іншого - визнає взаємні обов'язки службовців і міністрів. Тому він складається з двох частин: вимог до службової діяльності міністрів та вимог до решти службовців.
Принципи відкритості та відповідальності "нової" державної служби Великобританії з 1991 р. стали утверджуватися через десятирічну державну програму "Громадянська хартія". Метою програми є досягнення найвищих можливих .стандартів діяльності в інтересах тих, хто користується державними послугами у Великій Британії. Хартією було встановлено стандарти державних послуг у 40 галузях (у тому числі у сфері оподаткування). Для виявлення і запозичення кращого досвіду надання державних послуг, а також підвищення відповідальності державних установ за задоволення потреб споживачів у 1992 р. Кабінетом Міністрів було введено загальнонаціональну премію "Знак хартії". Загалом діяльність "Громадянської хартії" сприяла кращому розумінню населенням своїх прав під час отримання державних послуг, а також створила передумови для зміни психології та культури самих державних службовців.
Етика доповнюється законом як засобом зовнішнього примусу. Етика державного службовця - це не стан, якого повинні досягнути службовці, а безперервний процес етичного самовдосконалення. Етику слід розглядати не як набір рецептів, а як допоміжний засіб у визначенні цілей державного управління і способів їх досягнення на державній службі.
У 1994 р. за наказом прем'єр-міністра Великобританії було створено як постійний інститут Комітет з проблем стандартів у суспільному житті, завданням якого стало вивчення стандартів поведінки та роботи всіх державних службовців, у тому числі стандартів їх фінансової та комерційної діяльності. У Франції, як і в більшості країн Європи, етика державного службовця означає, насамперед, повагу до закону. Як і у Великобританії, вирішальною в успішному реформуванні державної служби визнано моральну мотивацію - свідоме ставлення державних службовців до реформ як до особистих цілей.
Ще в 70-ті роки XX ст. в законодавстві Франції про державну службу серед обов'язків державного службовця було регламентовано дотримання ряду принципів і правил службової поведінки. У 90-ті роки склалася об'єктивна потреба реформування державної служби у зв'язку зі зниженням її авторитету, виникненням нових комплексних завдань. Підвищена увага стала приділятися не лише законодавчому закріпленню правил службової поведінки, а й їх реалізації.
У 1991 р. було створено низку органів, зобов'язаних спостерігати, розкривати і відстежувати серйозні порушення правил службової поведінки державних службовців та доводити за необхідності відповідну інформацію про це до прокуратури й інших органів (Центральний департамент по запобіганню корупції, Міжвідомча комісія з розслідування контрактів, що укладаються службовцями, Вища рада з етики в національній поліції).
Важливим напрямом адміністративної реформи є також підготовка державних службовців з менеджменту, який пов'язує утвердження нового підходу до їх професійної етики з формуванням "нової управлінської культури". Такий підхід до вирішення проблеми було зумовлено двома основними припущеннями:
не можна змінити організацію без зацікавленості вищого керівництва;
менеджмент людських ресурсів повинен перестати бути виключною сферою компетенції фахівців у цій галузі й має стати одним із функціональних обов'язків кожного керівника.
Російський досвід. З різних причин реформа державної служби, особливо виконавчої влади, значно відстає від реформ в багатьох інших напрямах. Втратили силу колишні норми адміністративної моралі, нехай далекі від досконалості, але все ж вони якось регулювали поведінку державних службовців і ставали на заваді бюрократичним зловживанням. На місці цих норм виник моральний вакуум з притаманною йому вседозволеністю та корупцією.
Тому основний акцент у реформуванні державної служби Росії робиться не на структурному, а на кадровому аспекті вдосконалення. Процес реформування - справа не одного року і залежить від низки факторів, у тому числі політичного характеру.
У нормативно-правових актах і в спеціальній літературі наводиться загальний перелік вимог, рис і якостей, які зумовлюють і характеризують етичну поведінку державного службовця. Проте завдання щодо їх практичного втілення залишається невирішеним у теорії та методології державного управління.
Підходи до реалізації етичних вимог та розробки механізмів її практичного формування - в єдності індивідуального й суспільного компонентів.
Аналіз етики державних службовців США, Великобританії, Франції та Росії свідчить: незважаючи на відмінності у підходах до формування комплексної системи норм і способів функціонування етики державних службовців, незмінною є її мета - забезпечити професійну діяльність службовців в інтересах громадян і суспільства, а також запобігти можливим зловживанням владою і порушенням закону.
Професійну етику не можна запровадити авторитарними методами. До цього процесу потрібно залучати самих державних службовців. Продуктивним є лише двосторонній спосіб її запровадження: з одного боку, потрібно усвідомлення ролі професійної етики як основи професійної культури, колективне вироблення її цінностей і норм кожним службовцем, а з іншого - політична воля з належним формальним забезпеченням професійної етики як робочого інструменту державної служби.
Суспільні цінності відіграють особливу роль у поведінці державного службовця. Вони формують своєрідну систему координат, у просторі якої відбувається орієнтація його поведінки. У професійній етиці державних службовців суспільна цінність може називатися "Батьківщина", "нація". Потрібна практична реалізація в суспільній діяльності й відносинах єдності двох цінностей - Людини і Батьківщини. Батьківщина - це не абстракція, не самоціль, а живий організм, який забезпечує повагу гідності людини, розкриття і сприйняття інтересів кожного і є осередком, в якому кожна особистість почуває себе захищеною, потрібною і належно оціненою.
Висновки
Мораль та право є найважливішими різновидами соціальної регуляції. І мораль, і право як форми суспільної свідомості необхідні, перш за все, для ціннісної орієнтації людини в складному, різноманітному, багатому на протиріччя світі між-людських стосунків, допомагають індивіду усвідомити своє місце в них, стати вольовою та відповідальною особистістю. Як соціальні норми вони вказують, як потрібно поводити себе людям у різних життєвих ситуаціях, у стосунках людей між собою. І мораль, і право є продуктом цивілізації та культури, створюються в результаті свідомої діяльності людей, їх спільнот та соціальних інституцій. Так, правові норми приймаються спеціально уповноваженими державними органами — парламентом та іншими правотворчими суб'єктами. У нормативній формі мораль і право відображають прагнення а,о врегулювання між учасниками суспільних відносин, впорядкованості соціального життя. Моральні та правові норми відображають врешті-решт досягнутий рівень соціального та духовного розвитку суспільства і людини.
У ст. 2 Дисциплінарного статуту прокуратури України, зазначено що працівники прокуратури повинні мати високі моральні якості, бути принциповими та непримиренними до порушень законів, поєднувати виконання своїх професійних обов’язків із громадянською мужністю, справедливістю та непідкупністю.
З огляду на соціальні функції прокуратури, її високе соціальне призначення до осіб, які обіймають посади прокурорів ставляться високі моральні критерії. Передусім це — велика повага до прав та свобод людини, співчуття, людинолюбство, безкорисливість, неупередженість, вміння застосувати принцип правової рівності громадян перед законом.
Поряд з якостями, які мають загальне значення для юристів будь-якої спеціальності, робота прокурора передбачає наявність у нього специфічних властивостей характеру. Це, насамперед, глибока і тверда переконаність у справедливості і великій соціальній значимості справи, якій він себе присвятив, відповідна націленість на досягнення поставленої мети, підкріплена активною і послідовною діяльністю, високі вольові якості. У той же час, враховуючи великий обсяг владних повноважень, якими наділений прокурор, його обов'язок - ефективно і виключно обачливо користуватися ними, скрупульозно аналізувати всі обставини справи, ретельно зважувати всі "за" і "проти", бути об'єктивним, не піддаватися обвинувальному ухилу, спокусі захисту "честі мундиру", проникати у сутність правових, соціальних явищ, мати мужність визнати свої помилки і виправити їх. Особливості прокурорської діяльності часто вимагають від працівника цієї системи виявляти мобільність, швидкість і гнучкість мислення, здібність конструктивно думати і приймати рішення у незвичайних, екстремальних умовах без сторонньої допомоги, осмислено діяти і вирішувати задачі у мінімальний час
Моральна культура прокурора – це характеристика особистості з точки зору цілісності її морального розвитку, сукупність моральних якостей, які характеризують їх моральну свідомість і поведінку у повсякденній службовій діяльності. Її структура включає: культуру моральної свідомості, культуру моральних відносин, культуру професійного спілкування. В культурі моральної свідомості виділено теоретичний і психологічний рівень. До теоретичного рівня відносяться: етичні знання, моральні погляди, ідеали, переконання, норми та потреби. Психологічний рівень включає: емоції, симпатії, антипатії, уявлення про моральне та аморальне, моральні правила, нрави, звички.
Слідчий — спеціаліст-юрист, обов’язком якого є розслідування вчинених злочинів і, у разі доведення вини обвинуваченого, підготовка матеріалів кримінальної справи для розгляду справи в суді. від якості роботи слідчого залежить не тільки дотримання прав та свобод людини під проведення розслідування, але й досягнення його основної мети: прийняття справедливого рішення у справі, що виявляється у виявленні та притягненні до кримінальної відповідальності винних у вчиненні злочину чи, навпаки, в реабілітації невинних.
Професійна діяльність державного обвинувача нерідко вимагає великої особистої ініціативи, завзятості, наполегливості, цілеспрямованості і значних організаторських здібностей.
Прокурор – самостійний і незалежний учасник судового процесу. Він повинен завжди поступати у відповідності до своїх внутрішніх переконань. З боку керівників прокуратури аморально здійснювати тиск на прокурора, заставляти його виступати в суді проти свого переконання. Для успішного здійснення кримінального судочинства велике значення має встановлення правильних відносин прокурора з слідчим, судом, захисником та іншими учасниками судового процесу.
Основною рушійною силою етичних відносин в колективі прокуратури є керівник. Він організовує навчання і виховання підлеглих, керує їх службовий – професійною діяльністю, організовує виконання колективом завдань, що стоять перед ним, здійснює контроль і перевірку виконання ухвалених ним рішень, вимог законів і