Xreferat.com » Рефераты по истории » Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

1919 р. Вона складалася з чотирьох представників Управління Головуповноваженого і двох польських старшин. Комісія інтенсивно проводила інвентаризацію і складала відповідні акти, що допомогло визначити розмір шкоди, заподіяної поляками. Проте повністю свого завдання вона не могла виконати. Двічі комісія розпочинала роботу, але польська влада складені акти не підписувала. Тому І. Огієнко наказом Головуповноваженого від 10 січня 1920 р. зобов'язав усі референтури подати повні списки завданих збитків, починаючи з 16 листопада 1919 р. Черговий опис майна було проведено на підставі наказу Головуповноваженого від 19 квітня 1920 р. Як зазначав І. Огієнко, складені документи пізніше допомогли вплинути на хід радянсько-польських переговорів у 1920 р., коли радянська влада вимагала, згідно з актами, сплати пограбованого поляками майна.

Звичайно, створення комісії не запобігло пограбуванням польською владою, проте діяльність її була цілком виправданою, оскільки держмайно безсоромно розбазарювалося ще й українськими урядовцями. На основі проведеної комісією роботи 12 грудня 1919 р. було видано наказ Головуповноваженого, за яким усе державне майно переходило під особистий нагляд Управління Головуповноваженого, і без його відома воно «не повинно було витрачатися в жодний спосіб». Будь-які спроби його розбазарювання й розкрадання суворо каралися. Так, у травні 1920 р. чотири урядовці По – дільської поштово-телеграфної округи були зняті з посади за використання грошей на суму 29 208 грн. не за призначенням. На жаль, такі випадки були непоодинокими, про що свідчить газетна хроніка тих років.

Особливого напруження вимагала охорона Експедиції заготовок державних паперів, якою будь-що намагалася заволодіти польська влада. За наказом І. Огієнка біля Експедиції було поставлено варту, а також дано усне розпорядження її директорові про негайне знищення державних документів у разі спроби захоплення Експедиції поляками. Останні, як зазначалось у «Меморандумі», свідомо руйнували українські державні установи. Зокрема, польське військове командування 26 грудня 1919 р. обеззброїло охорону Експедиції, де відбувалось виготовлення українських кредитних білетів на великі суми. Це знижувало ефективність роботи установи, а також стало приводом до вчинення карних злочинів.

До перепон, створюваних польською владою, приєднувались труднощі суто технічного характеру: нестача кліше, фарб, грошового паперу, що вело до загрозливого становища – нестачі грошових знаків. Окрім функцій охорони та забезпечення технічної сторони справи, великого клопоту завдавала проблема проведення обґрунтованої грошової політики. Насамперед було вирішено, щоб усі аванси, залишені на руках в урядовців, здавалися до Державної скарбниці, а відповідні документи передавались до комісії по контролю. Поповненню грошового обігу сприяв також наказ Головуповноваженого від 29 листопада 1919 р. про тимчасове припинення видачі з Державного банку та Кам'янецької скарбниці книжок ощадної каси на виплату допомоги військовим. В разі проведення банківських операцій подавалися точні відомості про зроблені виплати. Пізніше це рішення поширилося й на інші відомства та всіх без винятку осіб. Після проведення необхідних банківсько-облікових операцій з 7 грудня 1919 р. Кам'янецька скарбниця почала переводити готівку на книжки ощадної каси. Згідно з постановою РИМ від 14 грудня 1919 р., Голову-повноважений видав чергове розпорядження про припинення всіх виплат за рахунок головної Державної скарбниці по всіх без винятку асигновках. Запровадження збалансованої грошової політики перебувало в центрі уваги як уряду УНР, так і її Головуповноваженого представника на території, окупованій поляками.

Проведення вищезазначених заходів у сфері грошової політики зумовлювалося необхідністю одночасної перевірки урядовців з метою виявлення «мертвих душ» та запобігання зловживанням в економічній сфері. За рішенням Комітету при Головуповноваженому уряду УНР від 2 грудня 1919 р., всі книжки та квитки ощадної каси, що видавались урядовцям замість допомоги, за законом від 12 листопада 1919 р., і не були одержані власниками, передавались у скарбницю загальної канцелярії Управління Головуповноваженого до з'ясування справи. Пропонувалося навіть розглянути це питання на РНМ.

Наведення порядку в грошово-економічній сфері за умов політичної нестабільності було необхідним кроком для врегулювання фінансової діяльності, збереження національної валюти, тим більше, що загроза поглинення української гривні польською грошовою системою зросла. За такої ситуації надзвичайної ваги набувало одержання для Експедиції заготовок державних паперів охоронної грамоти від вищої польської влади на продовження друку українських грошей. Вся робота Експедиції перебувала під особистим контролем І. Огієнка. Всупереч наказу І. Мазепи про необхідність не відновляти її діяльність «до одержання… конкретних директив у цій справі» І. Огієнко свідомо, як зазначав він пізніше у своїх спогадах, не виконав цього розпорядження. За тих умов це було виправданим і сміливим вчинком. Цим, писав він, вдалося зберегти «державні гроші для продовження праці, а це спасло державність від передчасного скону». Українські банкноти могли вільно «ходити» по всьому Поділлю.

Матеріали тогочасної періодичної преси засвідчили, що українські гроші дійсно були вільно конвертованою валютою, але їх купівельна спроможність була значно нижчою від польських та німецьких марок, австрійської корони та інших іноземних валют. Не маючи відповідних документів, І. Огієнко пояснював цю ситуацію тим, що «українські гроші, хоч і падали в ціні, але весь час були дорожчі, як гроші польські. Українська людність рішуче полякам не довіряла, тому й польські злоті завжди цінувалися нижче від українських карбованців». Згідно з аналітичними висновками експертів тих часів, польська влада штучно збільшила вартість польської марки в 24 рази, хоча її номінальне значення приблизно дорівнювало українському карбованцю. Незважаючи на запевнення Головного комісара А. Мінкевича про врегулювання валютного курсу з урядом УНР, з 4 травня 1920 р. польською владою було видано розпорядження про примусовий обіг лише польських паперових грошей під загрозою штрафу до 30 тис. польських марок, 6 місяців тюрми чи конфіскації майна.

Про невідповідність реального і встановленого курсу польської марки українському карбованцю І. Огієнко наголошував у доповідній записці Голові Української дипломатичної місії в Речі Посполитій. Він, зокрема, підкреслював: «Офіційна валюта, встановлена в Кам'янці, не відповідає біржевій ціні: польська марка дорівнює 10 крб., тоді як на біржі цю марку можна купити за 5–6 крб. Наслідком цього єсть зниження української валюти, небувала дорожнеча, а також і те, що польські установи постійно вимагають обмінювати їм польські марки на карбованці в Державному Банку, тоді як цей Банк не єсть міняльною конторою». Рішенням Комітету при Головуповноваженому уряду УНР від 19 грудня 1919 р. банкові взагалі заборонялося здійснювати валютно-обмінні операції. І. Огієнко добивався, щоб курс марки встановлювався за погодженням польського й українського урядів. Він уважно стежив за становищем на валютному ринку, виносив на розгляд Комітету питання, пов'язані з регулюванням обігу української валюти. Зокрема, 20 січня 1920 р. на засіданні Комітету при Головуповноваженому уряду УНР розглядалося питання «Про обнижування вартості купюр 250 карбованців». За прийнятою постановою, припинявся будь-який обмін купюр вартістю 250 крб. до детального вивчення цієї проблеми спеціальною комісією, до якої увійшли Головуповноважений уряду УНР, представники від Державного банку, Експедиції заготовок державних паперів, кооперативу союз-банку, Міністерства фінансів, держконтролю, земської управи, міський голова. Остаточне врегулювання діяльності Експедиції здійснювалося згідно з постановою РНМ від 24 березня 1920 р., за якою регламентувався випуск грошових знаків з метою стабілізації національної валюти. Щоб підняти вартість українських грошей, РНМ 25 травня 1920 р. вирішила видати постанову про необов'язковість обігу інших валют.

Найскладнішим завданням, покладеним на І. Огієнка, як на Головуповноваженого, було відновлення роботи державного апарату й організація урядовців. Багато хто з них втратили роботу після залишення урядом УНР Кам'янця-Подільського. Центральний апарат влади та належне йому державне майно не були повністю евакуйовані, що викликало серед урядовців незадоволення й неспокій. ЗО листопада 1919 р. відбулися загальні збори співробітників центральних державних установ. І. Огієнко, як представник влади, виступив на них з роз'ясненням ситуації і виклав програму соціального захисту урядовців. Адміністрація Головуповноваженого в першу чергу сприяла тим, хто хотів покинути місто, оскільки апарат управління не потребував такої кількості службовців, яка сконцентрувалась у Кам'янці. За постановою Комітету при Голову-повноваженому уряду УНР, з 20 грудня 1919 р. було створено спеціальну комісію, до компетенції якої входило визначення розміру допомоги від'їжджаючим, що залежав від їх сімейного стану та доходів. Урядовці, які мали платню більше 20 тис. крб., не одержували допомогу. Разом з тим референтам надавалося право затримувати для роботи в місті найбільш потрібних працівників. Остаточний дозвіл на виїзд видавав Голов-уповноважений.

Стабілізація діяльності державного апарату була одним з найважливіших і найскладніших завдань, що стояли перед І. Огієнком. Для припинення хаосу, а також з метою оволодіння точною інформацією про наявність штатного персоналу, необхідного для формування апарату влади, Головуповноважений регулярно проводив реєстрацію урядовців. Усі службовці несли сувору відповідальність за порушення наказів і розпоряджень вищої адміністративної влади.

Та, незважаючи на вжиті заходи, питання організації урядовців не втрачало своєї гостроти. Значна кількість кадрів залишалась поза суспільною працею. Тому на засіданні Комітету при Головуповноваженому уряду УНР, що відбулося 20 січня 1920 р., заслуховувалась «справа притягування урядовців Центральних Державних Установ і українського громадянства до праці». Організацією урядовців мали займатися дві спеціально створені комісії: «комісія по організації праці для урядовців» та «комісія по організації громадянства». З метою більш ефективного використання наявних кадрів проводився перерозподіл урядовців у межах центрального та місцевого апарату.

Найсуворіші санкції застосовувалися за дисциплінарні порушення до вищих посадових осіб. Справи такого порядку розглядала спеціально створена персональна комісія. Так, на одному з її засідань стояло питання про причини довготривалої відсутності на засіданнях Комітету представника військового Міністерства П. Ліхачевського, представника Міністерства преси та інформації І. Косенка, представника канцелярії Директорії О. Чубук-Подільського.

Вжиті заходи, безумовно, сприяли підвищенню відповідальності урядовців усіх ланок державного управління та поліпшенню трудової дисципліни, однак переведення українських установ з 1 лютого 1920 р. в розпорядження польської влади, яка ліквідувала чимало з них, ускладнило ситуацію. Скорочення апарату влади гостро поставило питання суттєвої реорганізації системи державного управління, соціального та правового захисту українських службовців. На виконання постанови РНМ від 16 лютого 1920 р. І. Огієнко підписав наказ від 8 квітня 1920 р. про скорочення штатів управління, за яким усі установи поділялися на три категорії. До першої належали такі, в яких урядовці звільнялися в повному складі; до другої – установи, в яких скорочення урядовців було частковим; до третьої – ті, що мали перейти до польської влади або ліквідуватися.

В умовах докорінної реорганізації структури управління та значного скорочення штату урядовців І. Огієнко, як Головуповноважений уряду УНР, пакетом наказів від 1, 6, 8, 13 і 15 березня 1920 р. вимагав від референтів розробити штатні розклади кожного відомства з поданням до Управління Головуповноваженого повних списків службовців, які звільнялися, і тих, котрі залишалися на службі. Для підвищення ефективності діяльності державного апарату, а також для матеріального заохочення урядовців було розроблено систему їх соціального захисту. Проте після затвердження РИМ постанови від 9 лютого 1920 р. ситуація набула значного загострення. Річ у тім, що працівники, яким надавалася відпустка до 1 січня 1920 р., забезпечувались відповідним грошовим утриманням, а надалі, якщо їх не було покликано на державну службу станом на 16 лютого 1920 р., підлягали скороченню. Таке становище вело до деморалізації урядовців, створювало ґрунт для їх незадоволення й поширення антиукраїнської пропаганди з боку більшовиків. Навіть за таких складних умов І. Огієнко робив усе можливе, щоб державні службовці мали право на соціальний захист. Зокрема, організована ним служба безплатного лікування передбачала допомогу у зв'язку з хворобою в розмірі 180 грн. щоденно, хворим сплачувалась вартість ліків, додатково на лікування відшкодовувалося ще 1500 крб. Крім того, при Управлінні Головуповноваженого існувала посада лікаря. Урядовці, які постійно не проживали у Кам'янці-Подільському, мали право на допомогу у половинному розмірі.

В умовах галопуючої інфляції та зростання цін суттєвою підтримкою життєвого рівня стало надання продовольчої допомоги всім працюючим урядовцям. Така підтримка була вкрай необхідною, оскільки через припинення з 16 грудня 1919 р. випічки хліба підприємствами міського самоврядування ціна на нього підскочила до 19 крб. за фунт, а на 26 лютого 1920 р. – до 37–38 крб.; фунт масла на кінець лютого 1920 р. коштував 450–500 крб., десяток яєць – 180 крб. За цих умов, згідно із Законом УНР від 12 листопада 1919 р., необхідна допомога надавалась усім малозабезпеченим урядовцям. Референтура народного господарства для цієї категорії службовців також періодично видавала різні продукти: цукор, каву, какао, борошно. Всі службовці мали різні види доплат: добові, кваліфікаційні, інфляційні, одноразову допомогу на Різдво та Великдень та ін.

І. Огієнко добре розумів, що підвищення соціальної напруженості досить небезпечне в умовах демагогічної агітації лівих партій, і тому його політика, як Головуповноваженого уряду УНР, мала виразне соціальне спрямування. Його спогади про своєчасну виплату заробітної плати, що рятувала людей від голодування, про матеріальну підтримку освіти й культури не були простим вихвалянням ученого на схилі літ. Факти, наведені І. Огієнком в «Рятуванні України», мають під собою реальний грунт, підтверджений документально.

Аналіз засідань РНМ засвідчує, що на її розгляд 23 березня 1920 р. з ініціативи І. Огієнка було внесено законопроект «Про підвищення платні урядовцям центральних державних установ і тих місцевих, що знаходяться під владою У.Н.Р.». Відповідна постанова, затверджена РНМ 25 березня 1920 р., поступово вводилася в дію з 15 квітня 1920 р. на території, що підлягала «Головуповноваженому управлінню». Згідно з її положеннями, основні оклади й оклади вільнонайманим службовцям, навчально-педагогічному персоналу та студентам Кам'янець-Подільського державного українського університету збільшувались у п'ять разів, усім іншим працівникам цього закладу – вчетверо, штатним працівникам Українського державного Театру – втроє, нижчих початкових шкіл – у сім разів. Зростав відсоток добових грошей, що компенсував витрати на дорожнечу. На кожну дитину в родині урядовців віком до 16 років передбачались додаткові виплати в розмірі 15%. Ця постанова від 29 травня 1920 р. набула чинності Закону УНР «Про поліпшення матеріального становища службовців місцевих державних установ, що підлягають Українській Народній Республіці». Користуючись правом видавати з фонду Головуповноваженого фінансову допомогу, І. Огієнко підтримував розвиток місцевої преси, Український державний театр та приватні театри. Крім того, 200 бідних студентів Кам'янець-Подільського державного українського університету за 1 семестр 1920 р. отримали допомогу в розмірі по 2000 крб. на особу загальною сумою 2400000 крб. Комітет при Головуповноваженому уряду УНР своїм рішенням від 3 лютого 1920 р. підтримав прохання економічного відділення ради студентських представників університету про надання допомоги на створення студентської їдальні.

Як державний діяч, І. Огієнко розумів необхідність відповідних матеріальних умов для утвердження національно-державницьких ідей. Особливого значення він надавав розвиткові національної культури й освіти. У тяжкий для Української держави час він знаходив кошти на утримання національно-культурних закладів, завдяки чому культурна праця, незважаючи на всі негаразди, не тільки не припинялася, а навпаки, розвивалася. Осередком культурно-освітньої діяльності залишався університет, навколо якого гуртувались усі сили українського національного відродження. Саме в університеті розпочалася важлива для розвою української науки робота, спрямована на створення наукової термінології. Зокрема, на правничому факультеті було створено термінологічну комісію по складанню словника юридичних термінів, на історичному – комісію по створенню історичного словника української мови, на богословському – комісію по перекладу Святого Письма на українську мову. Під пильним контролем Головуповноваженого перебувала шкільна освіта. І. Огієнко систематично відвідував школи Кам'янця-Подільського, вивчав потреби освітян. Завдяки неймовірним зусиллям вдалося зберегти шкільництво від розвалу, забезпечити державне утримання освітян, відстояти перед польською владою обов'язкове навчання українською мовою тощо.

Досить складно вирішувалося питання про надання права вільного розвитку українській пресі в умовах польської окупації. Річ у тім, що польська цензура постійно втручалась у видавничий процес, забороняючи ті чи інші періодичні видання або окремі випуски, наприклад, газети «Наш шлях». Польська цензура створювала перепони і належному технічному забезпеченню українських видань, через що зовнішньо українські газети суттєво поступалися польським виданням. Цензура викреслювала все, що стосувалося перебування поляків в Україні, повідомлення про події на фронті, військові операції армії УНР. Це не могло не позначитися на стані інформованості населення. Такою ж була політика і щодо книжкової справи. Тому І. Огієнко наполегливо домагався введення до цензурного комітету українських представників, які обстоювали б інтереси і права української преси. І вже з 30 січня 1920 р. такі представники діяли в польських цензурних органах. В особливо складних випадках Головуповноважений сам звертався до польських властей з протестами, виборюючи об'єктивну і справедливу оцінку українських видань. Після однієї з таких заяв від 18 травня 1920 р. І. Огієнко отримав запевнення від польської військової цензури про уважніше ставлення до українських часописів.

Важливою ділянкою роботи І. Огієнка стало збереження й організація українського війська. Функції контролю взяла на себе військова рада, створена за наказом Головуповноваженого від 10 грудня 1919 р. До неї увійшли отамани В. Зелінський, І. Кобза, Павленко та державний інспектор М. Теліжинський.

Пожвавлення роботи в організації війська пов'язане з діяльністю отамана Ф. Колодія, який з 10 грудня 1919 р. очолив референтуру військових справ. Останній, як згадував І. Огієнко, сумлінно і старанно виконував свої обов'язки, був людиною працьовитою й кристально чистою, безперервно працював для організації війська». Про добре налагоджену роботу цієї референтури писав у своїй доповіді від 7 березня 1920 р. головний військовий прокурор Е. Мошинський, особливо наголошуючи на тому, що офіційно в Кам'янці-Подільському могла існувати лише референтура військових справ, яка використовувалась для упорядкування справ центральних інституцій військового міністерства і для охорони державного майна.

Вважаючи створення нових військових формувань, які захищали б українську державність, найголовнішим завданням, І. Огієнко доручив полковникові Шандруку формування полку. Однак сподіваного результату досягти не вдалося. Щоб прискорити процес реорганізації української армії, І. Огієнко неодноразово звертався до Головного Отамана з пропозиціями, донесеннями, листами. В одному із звернень до С. Петлюри він писав, що справа формування українського війська гальмується через відсутність коштів, і просив надати кредит у сумі до 100 млн. крб. Детальніше це прохання він обґрунтував у листі до С. Петлюри від 12 березня 1920 р., особливо наголошуючи на тому, що зволікання зі створенням українських військових формувань негативно позначиться на політичному становищі держави. «Йде шалена агітація проти формування українського війська, – писав він, – а між тим ворог свої сили збільшує… В Кам'янці зібралось дуже багато вільного народу, який нічого не робить, політиканствує – веде шалену агітацію проти всіх, хто йому не до вподоби». Гальмувала процес і нерозсудлива політика поляків, внаслідок чого серед військових було «мало тих, хто мав охоту йти вкупі з ними». Тому І. Огієнко вважав необхідним виконання в першу чергу таких завдань: 1) обов'язкова присутність військового міністра, який би взяв усю відповідальність на себе; 2) подання необхідної фінансової допомоги на створення військових формувань; 3) отримання дозволу на організацію української армії полковникові О. Вдовиченку, який мав найбільший авторитет поміж військовими.

На жаль, накреслені плани не були доведені до кінця через розбіжності в поглядах між центральними урядовими структурами і адміністрацією Головуповноваженого. Крім затвердженої 4-ї стрілецької бригади, вище військове командування дозволу на створення інших формувань не дало, а займатися організацією військових частин дозволялося лише особам, які призначались урядом. Коло повноважень Головуповноваженого в той час було досить обмеженим: він контролював діяльність юнацької школи, мав право опікуватися військовими, зберігати військове майно, збирати необхідну інформацію. А тим часом відсутність у місті військового командування, надмірна скупченість військових, обмеження відповідних повноважень Головуповноваженого негативно позначалися на процесі реорганізації української армії.

За такого збігу обставин найбільшим досягненням у сфері військової політики можна вважати створення в грудні 1919 р. військової школи для підготовки українських старшин, діяльність якої повністю відновилася з 1 січня 1920 р. До її організації І. Огієнко доклав чималих зусиль. Головну перепону чинила польська адміністрація. Та, врешті-решт, відповідний дозвіл на її відкриття було отримано – за умови, що школа матиме аполітичний характер, її навчальна програма ставила за мету збільшення військового досвіду з гарматної та інженерної справи, піших військ. Начальником школи було призначено генерал-поручика В. Зілінського.

Поряд з вирішенням питань організації українського війська І. Огієнко багато часу приділяв справам, пов'язаним з матеріальною допомогою та медичним забезпеченням військових та їх сімей. З-поміж найневідкладніших проблем, що розглядалися в Управлінні Головуповноваженого, були й такі, як виділення «харчових грошей на козаків», подання грошової допомоги в розмірі 4 млн. крб. військовим урядовцям і козакам, які перебували в Ланцуті, надання матеріальної підтримки вдовам, утворення військового санітарного управління тощо.

Виконання заходів по збереженню й захисту української державності ускладнювалось поширенням інфекційних захворювань – тяжкого наслідку війни, розрухи, катастрофічного спаду життєвого рівня населення. Справжнім лихом, що незмірно загострило і без того напружену соціально-економічну ситуацію, стала епідемія тифу й холери. Лише на початок грудня 1919 р. у Кам'янці-Подільському на тиф захворіло 10000 осіб. Велике скупчення в місті людей спричинило швидке поширення інфекції. Боротьба з нею стала загальнодержавною справою. За наказом Головуповноваженого уряду УНР від 30 листопада 1919 р. всі лікарі, залишені в Кам'янці-Подільському, підлягали реєстрації в управлінні повітового військового начальника. 8 грудня 1919 р. почав діяти санітарний комітет при Головуповноваженому уряду УНР, що складався з референта по санітарних справах, представників губернського, повітового і міського самоврядування, польської влади, залізниці та державного контролю.

Головним завданням комітету стала боротьба з епідемією, об'єднання всіх медично-санітарних організацій міста. Для більш планомірного медико-санітарного обслуговування місто поділили на 10 лікарських дільниць, кожна з яких мала дільничного лікаря та медсестру. Санітарний комітет за рецептами районних лікарів виділяв для найбіднішого населення необхідні ліки та дезинфекційні засоби. Все це давало можливість залучити до боротьби з пошестю найширший загал медичних працівників.

У вирішенні найгостріших санітарно-епідеміологічних проблем брав участь місцевий відділ Червоного Хреста, одним з фундаторів якого був І. Огієнко. Управління Головуповноваженого разом з головною управою та місцевою філією Червоного Хреста розробило дійові заходи для запобігання поширенню епідемії. Так, у грудні 1919 р. при головному управлінні Червоного Хреста було створено дезинфекційну колону, на яку фонд Головуповноваженого лише того ж місяця відшкодував 220460 грн. її силами з кінця грудня 1919 р. до середини січня 1920 р. було продезинфіковано 36 помешкань. Санітарна комісія при Головуповноваженому взяла під контроль залогову міську баню, в якій чотири дні на тиждень були безплатними послуги з видачею мила. На сторінках міської преси постійно друкувалася інформація про дотримання норм особистої гігієни, проводилась роз'яснювальна робота по запобіганню інфекції. Та, незважаючи на здійснену величезну роботу, ліквідувати інфекційні захворювання повністю, на жаль, так і не вдалося. Від них постраждали тисячі людей. У квітні 1920 р. від тифу помер референт військових справ Ф. Колодій.

І. Огієнко не зміг до кінця реалізувати свою програму по налагодженню більш-менш нормального для умов війни життя, хоч і робив усе можливе. 6 липня 1920 р. на засіданні РИМ вирішувались питання евакуації уряду з Кам'янця-Подільського. Вченого включили в комісію, що займалася цією справою. Очолював комісію Є. Архипенко. З 7 липня Кам'янець-Подільський було оголошено в стані облоги, а за кілька днів уряд Директорії опинився в Тарнові.

Після повернення центрального уряду до Кам'янця-Подільського потреба в існуванні системи управління Головуповноваженого уряду УНР відпала. В літературі існують різні точки зору щодо хронологічних меж існування цієї структури влади. Так, М. Тимошик обмежує його липнем, а В. Яблонський – квітнем 1920 р. Однак, за архівними документами, РИМ рішенням від 17 жовтня 1920 р. прийняла підготовлений І. Огієнком законопроект про ліквідацію посади і управління Головуповноваженого уряду УНР, а 31 жовтня 1920 р. голова Директорії С. Петлюра, голова РИМ А. Лівицький та Головуповноважений міністр І. Огієнко підписали постанову про ліквідацію управління Головуповноваженого уряду УНР.

Таким чином, найпліднішими в діяльності І. Огієнка були вісім місяців – з листопада 1919 р. по липень 1920 р. За цей час він активно включився в роботу по організації структур державного управління, намагаючись по можливості уникати помилок попередніх українських урядів. Його діяльність була спрямована на налагодження системи адміністративного апарату, регулювання фінансової сфери, створення нових військових підрозділів та системи підготовки військових кадрів, державну підтримку національної культури й освіти. Хоча не всі задуми були реалізовані, це не применшує вартості його державницької праці.

У взаємозв'язку своїх достоїнств і вад Іван Огієнко відбувся і як науковець, і як державний діяч. В цьому, безперечно, привабливість його особистості для сучасників. Яку б посаду він не обіймав, чим би не займався, він робив усе не заради себе, а заради утвердження національної ідеї, в поняття якої передусім включав відновлення держави на українській землі. З огляду на це його можна назвати українським неоромантиком. Саме віра в українську справу і бажання прислужитися українському народові змусили його залишитись у Кам'янці-Подільському, незважаючи на те, що уряд капітулював перед складністю обставин. За сумлінну державну службу І. Огієнку неодноразово виносилися подяки. Все життя він був вірний собі і тим принципам, які сформувалися в нього ще з дитинства, це безмежна любов до Бога та свого народу, яким він служив серцем, душею і розумом.


3. Польський період в еміграції


Жити тяжко мені на чужині,

На далекій холодній землі:

Як учора було, так і нині, –

Я купаюсь в затруєній млі.

Все чуже, все для мене незнане,

Я немов на пустелі один…

Чи надовго вже сил моїх стане,

Щоб і далі молов старий млин?

Ці зболені, вистраждані серцем слова Івана Огієнка характеризують початковий період його еміграційного життя, який розпочався восени 1920 року після вимушеного полишення ним останньої столиці Української Народної Республіки – Кам'янця-Подільського.

Весь цей час – і коли працював в екзильному українському уряді в Тарнові, а згодом професором у Варшавському університеті, і особливо тоді, коли гаряче взявся за розбудову Української православної церкви на окупованих німцями етнічних українських землях, – колишній професор Київського університету і міністр освіти та віровизнань уряду УНР не полишав надії на повернення в Україну

Та все ж таки доля внесла свої корективи і 21 листопада 1921 року Іван Огієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми назавжди полишає Україну, вимушено кинувши напризволяще в Кам'янці-Подільському власну величезну книгозбірню, архів і десятки завершених та розпочатих рукописів наукових праць.

8 січня 1926 року, мріючи про повернення в Україну, Огієнко відважується написати листа до тодішнього секретаря Академії наук радянської України А. Кримського з проханням порятувати його архів і бібліотеку у Кам'янці-Подільському і надати йому можливість повернутися до Києва. Написавши ще два листи й не одержавши відповіді, учений пристає на пропозицію Варшавського університету переїхати туди на посаду професора церковнослов'янської мови теологічного факультету. 1932 року польська влада звільняє його від викладання в університеті без попередження, «за спротив полонізації православних студентів».

Під час перебування у Варшаві розгортає активну просвітницьку і видавничу діяльність: засновує науково-популярні щомісячники «Рідна Мова», «Наша Культура», приступає до видання 30-томної «Бібліотеки українознавства», тритомного збірника «Визволення України», пише й видає цілий ряд своїх наукових праць. Там продовжує свою багаторічну працю над перекладами Святого Письма українською мовою. Серед виданих власних творів цього періоду – десятитомна «Історія церковнослов'янської мови».

4. Просвітницька і редакторсько-видавнича діяльність у Варшаві


З-поміж аспектів різносторонньої діяльності Івана Огієнка на особливу увагу заслуговує редакторсько-видавнича. Першими Огієнківськими часописами були «Рідна мова» і «Наша культура», які видавалися у Варшаві.

«Рідна мова» – перше українське, суто мовне видання в діаспорі в міжвоєнні часи. Крім суто вузькопрофесійного спрямування, журнал виконував роль фактора самозбереження нації палким обстоюванням лозунгу «Для одного народу – одна література, мова, один правопис.

За влучним спостереженням огієнкознавця В. Ляхоцького, «Рідна мова» згодом перетворюється на справжній європейський еміграційний центр українознавства. Його головним завданням стає дослідження історії та поширення серед широких верств української громадськості в діаспорі української літературної мови на наддніпрянській основі.

З огляду на це стає зрозумілим вміщення в журналі великої кількості статей з питань мови, літератури, філософії, етнографії України, авторами яких були І.І. Огієнко, С. Гординський, І. Коровицький, Є. Пеленський, Іван Крип'якевич, Йосип Шемлей, Д. Новосад, Ярослав Гординський, Євгенія Янчевська та ін.

З 1938 року журнал «Рідна мова» оголошує себе журналом літературним, у програмній статті стосовно цього напряму зазначено: «Статей суб'єктивних, що заторкують і самого автора, містити не будемо. Здорова критика

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: