Xreferat.com » Рефераты по истории » Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

Вінніпезі за активною підтримкою української громади міста й всієї Канади. Тіло митрополита Іларіона було перевезено до похоронного бюро Томи Кропо у Вінніпезі. Священне приготування тіла первоієрарха до поховання здійснило православне духовенство Вінніпега під проводом отця С. Геруса у четвер 30 березня.

Похорон Івана Огієнка було призначено на вівторок і середу Світлого Тижня. Тіло митрополита перевезли до собору св. Покрови, де було відслужено панахиду. У перший день похорону – вівторок тіло митрополита під проводом духівника С. Геруса було перевезено до митрополичої кафедри церкви Пресвятої Трійці. Там о 19-й почато чин архієрейського похорону, який тривав два дні. Здійснювали чин п'ять архієреїв: Високопреосвященнійший Владика Михаїл – намісник Української греко-православної церкви в Канаді, Преосвященний Теодосіос з Торонто – архієпископ Едмонтона й Західної Канади, представник Патріарха Атенагораса, архієпископ Марко з Нью-Йорка – представник Української православної церкви у США і митрополита Мстислава та Преосвященний Владика Борис – правлячий єпископ середньої єпархії Української греко-православної церкви в Канаді. Із священиків до звершення чину похорон стали: протопресвітер Артемій Селепика – голова Консисторії Української православної церкви у США. Церква була переповнена. Велично проведено служіння Божественної літургії. Зворушлива відправа, повна пасхального мотиву. Понад дві тисячі людей, велике представництво з-поза меж держави духівництва, православної церкви надали похоронам особливої врочистості. Один із вінніпезьких кореспондентів, пройнятий духом того моменту, зауважив: «Я ще не бачив чогось, що дорівнювало б масштабам цієї величності».

Коли були віддані останні почесті митрополиту Іларіону і відбулося прощання, Іван Іванович Огієнко назавжди залишив свою митрополичу кафедру Пресвятої Трійці, в якій так часто, зворушливо і переконливо звучало його архієрейське слово, і почав іншу путь… Труна з тілом покійного в похоронному авто поволі рушила в напрямку цвинтаря Глен Іден, де на православній секції св. Воскресіння його чекало місце вічного спочинку… Остання молитва, останній погляд на труну, останній уклін…

Не в улюбленому Києві спочив великий син України. Проте й канадська земля на момент прийняття у своє лоно його тіла запричастилася грудочкою української землі з Києва та свічкою з Батьківщини, покладених у труну митрополита. Добрі люди подбали й про це: привезли їх з-за океану. Канівська земля з Великої України, грудка якої була покладена у труну, символізувала велику тугу Батьківщини за своїм геніальним сином і водночас його постійну відданість їй.

Настав час, і довго незнане ім'я нашого співвітчизника, котрий присвятив життя своє Україні та її народові, почули на Батьківщині. Нині перевидаються і стають доступними твори І. Огієнка. Науковим, освітнім, культурним установам надано ім'я нашого видатного земляка. Його носить також премія Спілки письменників України. Вивчається наукова, педагогічна спадщина. Відтак, є надія, що імені митрополита Іларіона жити у віках серед українців, на що він так щиро сподівався.

Строго і величаво увічнили канадські українці могилу свого мудрого і талановитого душ-пастиря. Ще здалеку привертає увагу перехожого велика, овальної форми, кам'яна стіна. З неї ніби виринає майстерно виконане на білому мармурі скульптурне зображення чину Христового Воскресіння. Вся композиція нагадує гріб Господній у Єрусалимі. Зведена на кам'яному підвищенні, немов на горі Голгофі, вона увінчує не лише місце поховання митрополита Іларіона, а й усю православну частину цвинтаря.

Надмогильний надгробник становить мідна плита з викарбуваним написом «Блаженнійший митрополит Іларіон. 15.01.1882–29.03.1972. Усопшому митрополиту Іларіону на вічну пам'ять». Посередині плити – вміщені дві строфи його передсмертної поетичної сповіді:

Я відірвався від земного,

Зі мною тут – один лиш Бог,

У серці – голос Пресвятого,

В душі палає сам чертог…

В одно єство зіллюся з Богом,

Святі призначення готові, –

Усе охопиться чертогом

Його Господньої любові…

Ще нижче на плиті такими ж крупними літерами викарбувані найголовніші заповіді митрополита, які на сьогодні стали вже крилатими:

«Українська церква-то наша рідна мати»,

«Служити народу-то служити Богу»,

«Любити-то служити»,

«Мова – душа народу»,

«Любімо все своє рідне».

Довкола панувала мертва тиша, яку порушувало лише ледь чутне шерехтіння опадаючого із дерев осіннього листя. А ще – курликання тамтешніх журавлів, що вже гуртувалися в передчутті далекої дороги до зимівлі. Мимоволі на пам'ять прийшли щемкі слова з Іларіонової поеми «На Голготі», написаної у тяжкі для нього часи у Лозанні:

Так тяжко чутися вигнанцем

Із краю рідного навіки,

Хто щирим був його коханцем,

Хто ніс йому цілющі ліки.

Для мене Україна мила,

Немов та молодість минула:

У мріях лиш, як юна сила,

Й не вернеться краса заснула…

Збулася листя деревина,

Але весною знов зодягне,

А я навіки – чужанина,

Хоч серце в вирій вічно прагне…

Летять пташки ключем у вирій,

Й додому вернуться весною,

А я в роботі Краю щирій

Лишусь навіки з чужиною…

Лишусь навіки з чужиною… Які щемкі, сумні і глибинні за змістом слова! Скільки болю, несправджених сподівань і надій вкладено в них! Скільки думок і переживань викликають вони у кожного, хто бодай однією гранню своєї небайдужої душі доторкнувся до того величезного пласту духовного й наукового скарбу, створеного цією людиною, хто спробував бодай усвідомити велич зробленого й пережитого ним заради незалежної України… Так, тлінне тіло митрополита Іларіона – Івана Огієнка вже стільки літ перебуває на чужині, а душа його, чиста і чесна, напевне ж там, далеко за океаном, над рідною Україною, якій він, незважаючи ні на які обставини, залишився вірним до кінця.


9. Писемна спадщина «робітника пера» – Івана Огієнка


Зрозумівши, яким був митрополит Іларіон та Іван Огієнко відданим своїй Україні, і скільки рядків він написав для неї і на її честь, було б грішно не розглянути хоча б деякі з них.

Глибоко переживши трагедію української революції, Іван Огієнко більше не повертався у велику політику. Він із гордістю називав себе робітником пера – своїми думками за допомогою друкованого слова ділився з конкретною людиною, спонукав її думати, усвідомлювати, до якого народу вона належить, яку мову й культуру мусить знати і берегти.

Сьогодні в Україні до читацького загалу поступово повертається безцінна спадщина Івана Огієнка. Зокрема, перевидано найвагоміші праці вченого – «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Українська культура», «Українська церква», «Дохристиянські вірування українського народу».

У «Мойсеї» І. Франка є дуже глибинна за змістом фраза:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

Ігорів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Ці слова можуть слугувати своєрідною епітафією до життя Івана Огієнка. Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині й Підляшші значною мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого на підготовці до написання цілої серії досліджень з історії Української православної церкви. Важливо було показати всьому світові, що історія українського народу й історія Української церкви міцно злилися в одне нерозривне ціле. Адже практично з XV століття православна церква в Україні, за словами Огієнка, стає головним суб'єктом і об'єктом української історії, бо за оборону її цілості й чистоти православ'я, її мови, обрядів, її індивідуальності точилася й точиться справжня боротьба.


10. Релігійна тематика творів історика української церкви


Перший крок до написання ґрунтовної, опертої на широкий архівний матеріал історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках, оперативно видавши у створеному ним видавництві «Українська Автокефальна Православна Церква» кілька невеликих за обсягом книжок. 1942 року в Празі побачило світ солідне – у двох томах – видання Огієнкової «Української церкви». Перший том книги охоплює період від початків християнства серед українського народу ще в доісторичну добу до виходу в світ унікального твору українського друкарства – Острозької Біблії 1581 року. Другий том книги висвітлює долю української церкви після приєднання її до Московської митрополії 1686 року. Вже пізніше, відчуваючи потребу доповнення викладеного раніше підручникового матеріалу, Огієнко вирішує глибше й досконаліше дослідити окремі періоди – найскладніші й найдраматичніші – історії нашої церкви. Так з'являються, майже одночасно, дві його монографії «Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647–1657» і «Українська церква за час руїни. 1657–1687». Логічним продовженням розпочатої теми мало стати ще одне дослідження – «Українська церква за час гетьмана Мазепи». На жаль, цю працю Іван Огієнко написати не встиг, хоча інтенсивно добирав для неї архівний матеріал.

Тематична і жанрова палітра творів Огієнка як історика української церкви надзвичайно різноманітна. До фундаментальних досліджень того чи іншого історичного періоду, про що йшлося вище, слід додати і серію життєписів видатних діячів українського православ'я, і цикл філософських містерій та поетичних легенд релігійної тематики, і драматичні твори, головними героями яких є відомі церковні діячі – борці за українське православ'я. Окремо в цьому переліку виділяються підручники і посібники, розраховані не лише на слухачів духовних семінарій чи шкіл, а, передусім, на різні категорії населення. Виходять у світ «Українською патрологія» та «Канонізація святих в Українській церкві». Надзвичайно цікавими з пізнавальної точки зору є сторінки, присвячені життю святих – у Візантії, Європі, а також в Україні та порядок відправлення на їхню честь давніх і новіших богослужб.

Релігійну поезію здатна, як відомо, людина, помисли й діяння якої одухотворені глибокою вірою в Бога, щоденним безкорисливим служінням його ідеалам. Саме на таку стежку став Іван Огієнко – Митрополит Іларіон напередодні другої світової війни. Й відтоді з-під його пера стало все більше народжуватися поетичних рядків.

Саме в цей період автор ніби заново формулює своє поетичне кредо: релігійною поезією, завданням якої є творення правдивого релігійного світогляду, «допомогти людині стати найближче до Бога, визнати його своїм рідним батьком, поєднатися з ним – обожнитися».

Втім, це була спроба відродити стару українську літературну традицію, суть якої полягала у створенні духовними й світськими письменниками у поетичних рядках драматичних творів, де дійовими особами виступали, поряд із землянами, і небожителі, зокрема Бог, ангели, пророки, злі духи. Цей літературний жанр – філософська містерія, як відомо, був дуже популярний серед викладачів і вихованців Києво-Могилянської академії. На таких творах справді виховувалося не одне покоління свідомого українського громадянства.

Великообсягова книга поетичних рядків Івана Огієнка під заголовком «Філософські містерії», що вийшла друком як перший том двотомного зібрання художніх творів автора у Вінніпезі 1957 року, засвідчила про достойне відродження в сучасній українській літературі призабутої традиції, коріння якої сягає західних культур. Книга відкривається філософською поетичною трилогією «Житейське море», зміст якої складають містерії «Народження людини. Добро і зло на світі», «До щастя», «Остання хвилина».

Непросто і нешвидко писалися ці твори. Скажімо, роботу над містерією у п'яти діях «До щастя» автор розпочав 15–16 лютого 1947 року в Лозанні, а закінчив більш ніж через десять років – 26 травня 1957 року у Вінніпезі. Приблизно стільки ж часу забрала в нього праця над «Останньою хвилиною».

Маючи, на перший погляд, простий сюжет, зміст якого визначали, власне, назви поем, основне смислове навантаження тут несуть глибокі авторські роздуми про сенс людського буття, про призначення людини на землі, про вибір справжніх і фальшивих духовних та моральних цінностей, який завжди стоїть перед нами.

Надзвичайно актуальною на сьогодні з точки зору порозуміння провідників українських церков і об'єднання в єдину соборну Українську православну церкву видається драматична містерія «Руїна й воскресіння», яка завершує зазначений філософський цикл релігійної поезії Івана Огієнка. Цю поему можна без перебільшення назвати своєрідним духовним заповітом митрополита Іларіона своєму народові.

На увагу заслуговують ще дві поетичні Огієнкові збірки – «Бог і світ» та «Легенди світу». До першої автор додав підзаголовок «Читанка для молоді недільних і українських шкіл та для родин». Тут у доступній формі автор знайомить юного читача з найголовнішими церковними канонами і християнськими поняттями: Бог, родина, молитва, совість, причастя, ікони тощо. Друга збірка об'єднала кращі зразки як релігійних, так і світських легенд багатьох народів світу – переважно давньоєврейських, індійських, єгипетських, арабських, грецьких. Окремим розділом виділені слов'янські легенди.

Характерно, що у виданій 1988 року заходами Українського вільного університету у Мюнхені «Хрестоматії української релігійної літератури», яку впорядкував відомий у світі вчений-українознавець Ігор Качуровський, серед цілої когорти українських мислителів, богословів, письменників і поетів різних епох достойно представлений як автор циклу поетичних творів релігійної тематики й Іван Огієнко. Зокрема, в цій хрестоматії, окрім короткої бібліографічної довідки про автора, подано одну з кращих його поезій цієї тематики «Умом я Бога не відчую», написану 1960 року.


11. Відданість українському слову


Залишаючись вірним справі оборони української мови та українського друкованого слова, Огієнко дослідив у цих книгах причини й наслідки цензурних заборон російською владою україномовних акафістів та інших релігійних творів київських авторів.

Досконало володіючи багатьма мовами, зокрема грецькою, латинською, церковнослов'янською, давньоєврейською, польською, німецькою, англійською, професор Огієнко не лише дослідив десятки, сотні написаних цими мовами рукописних і друкованих книг, увівши їх до наукового обігу, а й багато з них переклав українською мовою.

Та найбільшим його подвигом у цій справі є, безперечно, переклад Біблії із давньоєврейської. Над нею він працював понад двадцять років. І ще більш як десять літ пішло на те, аби видрукувати її достатнім накладом.

Іван Огієнко глибоко розумів необхідність перекладу на живу українську мову повної Біблії. Книга, яка серед усіх народів найбільше читається, найбільше друкується й найактивніше розходиться, – вона могла і повинна була б стати для українського народу не лише засобом релігійного, а й мовного впливу на маси, отим «наріжним каменем» розвою літературної мови, яка протягом століть через політичні обставини не мала достатніх умов для нормального розвитку.

Дещо пізніше за цю справу взявся П. Куліш. Ще за свого життя, 1887 року, йому вдалося видати, щоправда, поза межами російської України Новий Заповіт, а повна україномовна Біблія побачила світ вже після смерті перекладача – в 1903 році, й цю працю вже довершували І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй. У жорстоких умовах цензури ця книга могла поширюватися лише в Галичині. Однак уже на двадцяті роки – час активної українізації – з лексичного і фразеологічного боку ці два переклади були застарілими. Адже тоді в українському правописі сталися суттєві зміни. Крім того, П. Куліш здійснював свій переклад Старого Заповіту місцями не дослівно, а у вільному перекладі, що спричинило значні відхилення від оригіналу. Менш відомі в історії нашої культури спроби перекладу Святого письма на тогочасну галицько-українську мову одного з провідників національного відродження в західноукраїнських землях першої половини XIX століття Маркіяна Шашкевича.

Виносячи на суд громадськості давно омріяну ідею нового перекладу Святого письма українською мовою, І. Огієнко зазначав: «…Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію – а в першу чергу Новий Заповіт треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного «каменя наріжного», бо треба, щоб і селянські маси – головний читач св. Письма – призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, – щоб кожний міг читати його справді по-літературному».

Ось чому, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко поставив перед собою два найголовніші завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілого ряду багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною, сучасною літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угоду про видання книги.

Перший, незначний наклад перекладених Огієнком чотирьох Євангелій побачив світ 1937 року у Львові, а 1939 року – додрукований у Варшаві. До цього видання було додано ще й «Псалтир». Переклад усієї Біблії завершено 11 липня 1940 року, однак через обставини військового стану запустити її в роботу до друкарні не вдалося. Натомість через два роки друга частина Біблії – «Новий Заповіт. Псалтир» була додрукована ще раз. Цього разу у Фінляндії, заходами Стокгольмського товариства поширення Євангелія в Росії.

Останнє видання для нашого читача і тоді, й тепер є недоступним, оскільки, на противагу львівському і варшавському, жодного примірника цієї книги годі шукати в наших найбільших бібліотеках.

Отож, Огієнкова мрія про забезпечення можливості й права українського народу звертатися до Бога рідною мовою нарешті здійснилася. До неї він ішов цілих двадцять літ, вкладаючи в свою титанічну працю стільки здоров'я, розуму, сили волі, захоплення. Тому, безперечно, мав право митрополит Iларіон по закінченні своєї многотрудної праці сказати про неї так емоційно, образно і велично:

То був справжній науковий подвиг і ним не могли не захоплюватися і ті, хто добре знав Огієнка, і ті, хто почув про нього вперше під час широкого представлення в християнському світі Біблії мовою великого, але бездержавного українського народу. За це засвідчує зокрема і факт відзначення митрополита Iларіона спеціальною медаллю королеви Англії Єлизавети II з нагоди коронації її величності 2 червня 1953 року. А скільки щирих і захоплених відгуків на цей переклад можна віднайти в різноманітній періодиці того часу!

Таким чином, Огієнкова Біблія, як і десятки інших його перекладених і виданих за кордоном богослужбових книг, виконує і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу місію – забезпечення українському народові його невід'ємного права читати і пізнавати Святе письмо своєю рідною мовою.

До рівня філософського узагальнення підніс Огієнко проблему рідної мови, як душі того чи іншого народу, живої основи його буття, головного підмурівку нації у своїй містерії на одну дію «Рідна мова».

Вагоме місце в художній творчості Івана Огієнка посідають драми історичної тематики. Вони, як правило, присвячені тій чи іншій маловідомій або спотвореній у нас на догоду ідеологічним постулатам сторінці боротьби українського народу за своє національне визволення. Таким є, зокрема, цикл драматичних поем «Вікові наші рани» та історична епопея у двох частинах «Наш бій за державність».

Тепер прийшли, либонь, не в пору: Чужі ми вдома, ніби збоку…

Ці, нібито випадково вимовлені, слова несуть у драмі «Вікові наші рани» вагоме ідейне навантаження: бездержавний український народ залишається на землі своїх пращурів, як і раніше, безправним і безборонним; натомість чужинці, в черговий раз поруйнувавши стародавні святині, завдали душі народній нових невигойних вікових ран.

Така ідея підсилюється приголомшливим для слухачів монологом-реквіємом сліпого бандуриста, у сконцентрованому співі якого висловлено причину безрадісної української історії як покарання Господа за наше невміння й небажання об'єднатися, жити без сварок і заздрощів, будувати єдину соборну Україну.

Однак не міг бандурист завершити свій речитатив перед юрбою зажурених слухачів на такій трагічній ноті. Обнадійливе, життєстверджуюче звучать заключні акорди бандури:

Головним героєм драматичної поеми на сім сцен «На чужині» автор вивів Дмитра Туптала, митрополита Ростовського і Ярославського – великого українського ученого і поета, автора знаменитих на весь християнський світ «Житій святих». Життєпис цього українського патріота-великомученика Іван Огієнко детально скомпонував роком пізніше у своїй історичній монографії «Святий Димитрій Туптало». У драматичній же поемі увага автора сконцентрована на останньому дні відносно короткого, 58-річного, життя митрополита – 27 жовтня 1709 року.

Варто зазначити, що в цій поемі автор виклав немало автобіографічного, особливо в місцях монологів митрополита Дмитрія, де йдеться про чужину й про щемний біль на серці при згадці слова «Україна». Поема написана в травні 1959 року у Вінніпезі – далекій і чужій для Огієнка стороні. Тому й вкладає він в уста свого героя ці виболені слова:

Ціла галерея видатних постатей української історії представлена автором у ще одній драматичній поемі збірки «Вікові наші рани» – «Воскресення України». Архімандрит Києво-Печерської лаври Єлиеей Плетенецький і гетьман Петро Сагайдачний, ігумени Михайлівського Золотоверхого собору в Києві Іов Борецький та Свято-Межигірського монастиря – Ісайя Копинський, видатні учені-богослови Мелетій Смотрицький та Памва Беринда, ігумени Іов Княгиницький, Іов Почаївський… Це реальні історичні постаті, які відіграли визначну роль у відновленні ієрархії Православної Української церкви, що сталося невдовзі після загарбання Польщею Правобережної України і стольного града Києва. У цій драмі відтворив реальну історичну подію – таємний від польської влади Всеукраїнський церковний собор, який відбувся 15 серпня 1620 року в церкві Богоявленського Братства в Києві на Подолі. Як зазначає автор у своїх коментарях, таке зібрання планувалося спершу в Софійському соборі, але на той час він уже був зайнятий уніатами.

В одному томі художніх творів під загальною назвою «Вікові наші рани» об'єднано п'ять драматичних поем, тематичний зміст та ідею яких закладено вже в назвах: багато болю, випробувань і страждань випало пережити українському народові; та, незважаючи на глибокі вікові рани, заподіяні ворогами, свободолюбивий дух українців, їхнє прагнення до волі й незалежності, їхню любов до своєї Батьківщини не вдавалося здолати нікому.

Ця ідея ще сильніше, ще зриміше проглядається в наступних двох книгах драматичних поем, озаглавлених ємко й промовисто – «Наш бій за державність». Намір написати масштабну епопею з такою назвою Іван Огієнко виношував давно. І частково зреалізував у Швейцарії, перебуваючи там у лозаннському шпиталі-притулку «Бетань». Саме там він мав щасливу нагоду попрацювати в унікальній бібліотеці відомого російського революціонера-емігранта М. Рубакіна, в якій було надзвичайно багато рукописів і стародруків ще з часів Хмельниччини. Тому основну драму – найбільшу за обсягом – з першого тому цього двокнижжя, присвячену Богданові Хмельницькому, Огієнко не лише написав на основі опрацьованих фондів рубакінської книгозбірні, а й видав її окремою книгою в своєму видавництві «Наша культура», створеному в Лозанні.

Варто акцентувати увагу на самій назві епопеї «Наш бій за державність». Найкраще обгрунтував її суть сам автор у передмові до першої частини епопеї: «Найголовніша і найсвятіша ідея українського народу, від довгих віків унаслідувана, це – незалежна Українська Держава. Вона в нас була… була довгі роки, але року 1240 татари окупували її на 122 роки – і спинили її. Спинили нашу Самостійну Державу, але не спинили нашої самостійницької ідеології. Вона горіла в свідомих українських душах пекучим і ясним полум'ям, і породила наш лицарський Бій за Державність.

Наш бій за державність червоною ниткою проходить через усю українську історію, як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головну ціль вільнолюбиві наші батьки передають своїм синам, а сини – своїм дітям, і Наш Бій за Державність переходить живим і активним із покоління в покоління».

Центральне місце в історичній епопеї «Наш бій за державність» посідає автобіографічна поема «На Голготі» з підзаголовком «Трагедія визвольної боротьби». Щоправда, Іван Огієнко ніде не сказав про це прямо, але в життєписі Івана Борини читач, безумовно, впізнає немало крутих і тернистих житейських стежок, якими пройшов разом зі своїм героєм автор.

З-поміж усіх драматичних творів на історичну тематику, написаних автором у швейцарсько-канадський період життя і творчості, особливо виділяється історична драма на п'ять дій «Розп'ятий Мазепа». За драматизмом подій, глибиною проникнення в характери героїв, актуальністю піднятих проблем для сучасного етапу українського державотворення, величезним патріотичним, виховним зарядом, закладеним у розвиток дії, цю драму варто вважати вершинним твором Івана Огієнка.

До згадуваних збірок художніх творів ця драма з невідомих причин не включалася. Вийшла вона окремою книгою у видавництві «Наша культура». А написана була теж за незвичних обставин – у потязі за десять днів дорогою до Монреаля й назад. Така оперативність у написанні великої за обсягом і складної за сюжетною побудовою роботи, у принципі, не викликає подиву, оскільки подібний твір уже був виношений, вибудуваний у творчих муках автором за багато десятиліть. І варто було дочекатися сприятливих обставин, щоб все те виношене в душі викласти на папері.

Тривогою за долю України, високими патріотичними почуттями героїв, їхньою готовністю йти на самопожертву заради здобуття свободи й незалежності рідної землі пройняті як ці, так й інші твори історичної тематики. Виділяються в цьому ряду поеми «Недоспівана пісня»; «За Україну»; «Туми».

Характерна особливість перелічених творів: багато роздумів, переживань героїв ніби спроектовані в сьогоднішній день, ніби звернені до нинішніх нащадків.

Більшість художніх творів І. Огієнка була написана ним у тяжкі, драматичні хвилини життя, коли автор, ніби відчуваючи свій прийдешній кінець, поспішав викласти на аркуші паперу все, чого не встиг виповісти своєму народові. Підтвердження цьому – історія створення поеми «Останній лицар». «У травні 1964 р., – пише Огієнко, – почали сильніше темнути мої очі – виявилося, що катаракта на них. Операція була зроблена перше лівого ока, а за тиждень правого. Я терпів тяжкі переживання – крім фізичних і духовних. Довелося багато перебувати з обома зав'язаними очима. Сильно била незвичка бути без праці… І я вирішив щось-таки написати… хоч лікар забороняв усяке читання й писання, я написав оцю драму «Останній лицар», писав її закритими очима, великими літерами…»

Поетичний переспів видатної літературної пам'ятки українського походження – «Слова про Ігорів похід» – з такою ж назвою можна без перебільшення віднести до однієї з кращих поем Івана Огієнка. Написана вона була в один з найтяжчих періодів його життя, коли в липні 1944 року, після перенесення фронтових дій на Холмщину та Підляшшя, митрополит Iларіон з частиною українського духовенства був евакуйований до міста Кельце, а звідти – в Словаччину та Австрію. Оселившися в одному з монастирів, неподалік Відня, він взявся за глибинне вивчення цього унікального твору.

Не повторюючи поетичних і смислових знахідок своїх попередників, І. Огієнко, ретельно вивчивши існуючі редакції видань пам'ятки, сміливо пропонує свою версію поетичного перекладу.

Смислова домінанта Огієнкового твору концентрується на проблемі єдності українських земель, ідеї утихомирення і примирення розсварених князів. Власне, й причиною поразки Ігоревого війська була неузгодженість дій цього відважного князя зі своїми родичами, бажання самому, проти волі Великого князя київського Святослава, перемогти ворога і зажити слави.

1989 року у видавництві «Радянська школа» вийшло друком подарункове, великого формату, у тканинній оправі видання в прекрасному оформленні народного художника України В. Лопати – «Слово о полку Ігоревім», упорядковане О. Мишаничем. Окрім давньоруського тексту та паралельного ритмічного перекладу Л. Махновця тут вміщено також відомі в українській та російській літературах переклади цього твору – від Т. Шевченка до В. Шевчука. Не знайшлося місця в цій книзі, звичайно ж, із цензурних причин, перекладові І. Огієнка. Варто сподіватися, що

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: