Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)
Таким чином, заповіт готувався й підписувався митрополитом Іларіоном буквально за день до другої – найскладнішої – операції.
Знаходячись у повній умовій силі, вважаю за конче зробити таке занарядження. Коли б Милосердному Господеві було угодно не підняти мене більше з одра хвороби й забрати мене з цього світу, то я позоставляю замість себе в родинних справах Огієнків старшого сина свого, інженера Анатолія Огієнка, якого всі члени моєї родини мають шанувати як свого старшого. В його конечний обов'язок доручаю поклопотатися долею своєї сестри Лариси та брата Юрія.
Щодо мого рухомого майна, то все його засадичне за-віщаю доньці моїй Ларисі Огієнко, як майно та гроші, що зараз знаходяться при мені, так і майно в Холмі, Варшаві, Криниці, Герцогенбургу та Сен-Пельтені, а також і мої гроші в Лендербанк у Відні та в ПКО в Варшаві, але з тим, що моєю одежею й моєю білизною донька моя Лариса щедро поділиться з синами моїми Юрієм та Анатолієм.
Опіку над моєю бібліотекою в Варшаві та в Герцоген-бургу доручаю синові Анатолію. Я хотів би, щоб моя бібліотека не була продана, але знаходилась в одних руках і перейшла цілою до дітей моїх дітей, коли то буде можливе. В разі неможливості цього, мою бібліотеку поділять між собою всі троє мої дітей, Анатоль, Юрій і Лариса, а книжки, їм непридатні, пожертвують до якоїсь української публічної установи.
Тому ж синові Анатолієві доручаю опіку над усіма моїми недрукованими працями, – він має постаратися, щоб усі вони були своєчасно видані в світ. Авторське право усіх моїх друкованих і недрукованих праць, а також авторське право мого перекладу Святого Письма на українську мову позоставляю всім трьом моїм дітям у рівній частині: Анатолієві, Юрієві та Ларисі. Старший син мій Анатолій займеться цією справою.
Молю Милосердного Господа, щоб завжди мав моїх дітей у своїй ласкавій опіці. Амін.
Лозанна. Клініка «La Surse», 11-го грудня року Божого 1945-го.
Іларіон, митрополит Холмський і Підляський».
Другого дня після підписання заповіту – 12 грудня – митрополиту Іларіону було зроблено операцію, через тиждень – 19 грудня – ще одну. Після того сім довгих тижнів знесилений організм боровся зі смертю в клініці, а після ще якийсь час – у притулку «Бетань».
30 січня 1946 року він пише листа до митрополита Діонисія у Варшаву. Непрості були раніше стосунки між цими двома релігійними діячами. Мав митрополит Іларіон немало підстав і завдячувати Діонисію, і справедливо ображатися на нього. Але в ті хвилини страждання, перебуваючи фактично між життям і смертю, він посилає до свого колишнього соратника й водночас опонента теплого і ніби прощального листа. «Дорогий Владико, – зазначається в ньому, – пишу Вам, щоб попросити Вас згадувати мене в своїх Молитвах, бо стан мого здоров'я такий, що все можливе. Від самого приїзду й дотепер я не мав спокійного від страждань дня, а сили мої невеликі…»
Та волею долі судилося митрополитові Іларіону вийти і з тієї безнадії. Дещо пізніше, вже в Канаді, згадуючи ті страшні дні свого життя у своїй проповіді до всечесного духовенства та до всіх вірних, мовленій у храмі Святої Покрови у Вінніпезі, наголосив: «Господь змилувався надо мною, в недугах згорілому, – підняв мене, до смерті призначеного, щоб я невсипущою працею для Церкви й свого Народу загладив свій і Ваш, мої Всечесні Отці, непрощенний гріх: опущення рідної пастви. Коли я нерухомою колодою лежав, всіма забутий і всіма покинутий у чужому шпиталі, мене відвідав і помолився за мене Високопреосвященний Митрополит Анастасій з Чудотворним Образом Божої Матері, що заступилася за мене перед Сином Своїм. І тільки тепер я приходжу помалу до здоров'я».
Всі, хто листувався тоді з митрополитом Іларіоном, навіть і не здогадувалися, в якому матеріальному й моральному становищі насправді перебував тоді цей діяч – «бездомний і бездольний Богомолець за розп'ятий український народ», як він підписався 16 серпня 1946 року в одному з листів до свого побратима Леоніда Білецького. Лише з окремих скупих фраз, віднайдених у таких листах, вимальовується його реальне становище.
З листа до Д. Дорошенка: «Я живу тут духовно пригніченим, бо зовсім одинокий. Працюю багато, але все не те, що хотів би, бо тут слов'янської книжки не знайдеш. Оця самотність сильно дошкуляє, й я радий би був приїхати куди-будь, аби тільки поміж своїх.
З листа до Л. Білецького: «Життя тут у мене духовно тяжке – я одинокий. Українців тут взагалі нема, книжки не дістанеш. Правда, я дуже багато працюю, багато вже зробив. Але це все дорогою ціною».
Прагнучи й тут зреалізувати свій колосальний науковий потенціал і повсякчас відчуваючи брак під руками наукової літератури, він звертається, куди тільки може, з проханням допомогти літературою. Адже як слов'янинові без хліба, так і науковцеві без книги ніяк не обійтися, навіть якщо й житейські обставини складуться так екстремально, як вони склалися для колишнього професора Огієнка.
Ось витяг з листа до однієї з пресових агенцій у Парижі:
«Високодостойне видавництво! Сердечно прошу вислати мені всі видання УМСА-Ргезз релігійного змісту російською мовою, за що буду Вам глибоко вдячний. Я живу в Швейцарії в Лозанні, яко втікач з Польщі. На жаль, знаходжуся в повній матеріальній нужді, тому заплатити Вам за видання не маю чим, – заплачу теплою молитвою до нашого милосердного Господа, щоб поблагословив Вашу працю».
З подібним проханням він звертається й до директора відомої вже на той час в усій Європі бібліотеки Симона Петлюри в Парижі:
«Високодостойний пане директоре! Із часописних звісток я довідався, що Ваша бібліотека знову відкрита, а тому посилаю Вам працю мого життя – переклад Нового Заповіту й Псалтирю; Старий Заповіт ще чекає на своє друкування… У Швейцарії я зовсім не маю української книжки, а тому звертаюся до Вас з проханням час від часу випозичати мені потрібне. На початку сильно прошу Вас вислати всі річники моєї «Рідної мови», бо вона завжди мені потрібна для наукової праці, а я не маю ані одного числа при собі».
Пошуком річників цього часопису займалися й знайомі у Франції. На це вказує ось цей фрагмент з листа Павла Сомчинського до Іларіона: «Не гнівайтесь, що не відшукав «Рідної мови», – це не так легко, та ще сподіваюся. В неділю в бібліотеці будуть збори, на яких п. Довженко, бібліотекар, порушить цю справу публічно – може, в когось знайдеться».
Сьогодні залишається дивуватися мужності, терпінню й непереборному бажанню цієї людини працювати для України. Працювати навіть за таких украй несприятливих обставин, які складалися для Огієнка в Швейцарії: непевний статус політичного емігранта в лозаннському притулку, повна дезорганізація українських інституцій в екзилі в результаті воєнної розрухи, від яких йому годі було чекати якоїсь підмоги, відсутність друзів чи бодай знайомих, тяжка хвороба, лікування від якої не гарантувало видужання. І наперекір всьому цьому – вже вкотре – сміливий і оптимістичний заклик до українців-емігрантів об'єднуватися, не забувати рідне слово, сприяти бодай мізерною підтримкою відновленню українського видавництва «Наша культура».
Творчих задумів було багато і він поспішав, знесилений хворобою й трьома операціями, бодай частково реалізувати їх. Саме на цей період припадає написання значної частини тому «Філософських містерій». Тут, у Лозанні, було розпочато роботу над філософськими містеріями з трилогії «Житейське море» – «До щастя», «Остання хвилина». Тут за надзвичайно короткий час було написано і вершинний твір цього періоду – своєрідний духовний заповіт українському народові, автобіографічну поему «На Голготі».
З туги за Україною народився на швейцарській землі ще один унікальний Огієнків твір – «Дохристиянські вірування українського народу». Можна з впевненістю говорити, що швейцарський період еміграції був для нього надзвичайно продуктивним передусім з точки зору наукової діяльності та художньої творчості.
Окрім згаданих уже творів, тут були написані і «Марія Єгиптянка», і «Легенди світу», і «Туми», і «Українська літературна мова».
З другої половини 1946 року здоров'я митрополита Іларіона помітно пішло на поправку. Тепер він більше часу міг віддавати улюбленій науковій роботі. За короткий час створив немало нових праць як наукового характеру із царини історії і мовознавства, так і художніх творів. Серед них – «Українська літературна мова», «Географічні назви в українській мові», «Українська церква в час руїни», поеми «Туми», «Остання хвилина», «Легенди світу».
Щоразу, закінчуючи черговий рукопис, кожен з яких народжувався з глибини серця, бо був вистражданий і виболений протягом багатьох тривожних днів і ночей, перед автором поставали запитання, відповіді на які шукав повсякчасно: як зберегти все це; де знайти однодумців, аби все це надрукувати; чи потраплять ці сторінки до тих, кому вони призначалися?
Тепер, одужавши, найголовнішою справою для себе вважав відновлення діяльності заснованого у Варшаві українського видавництва «Наша культура».
У пошуках спільників, митрополит прагне натрапити на слід української друкарні в Женеві, заснованої ще 1876 року Михайлом Драгомановим.
Про неодноразові Огієнкові приїзди до Женеви у «справі друкарні», засвідчують цілий ряд його книг, подарованих автором бібліотеці Женевського університету – «Новий Заповіт Господа й Спасителя нашого Ісуса Христа. З грецької мови на українську перекладений проф. Іваном Огієнком», «Історія церковнослов'янської мови», «Нариси з історії української мови: система українського правопису», «Українська культура», «Українська літературна мова XVI століття і Крехівський Апостол 1560 р.», «Українська Пересопницька Євангелія 1556 р.».
Втративши надію знайти в Лозанні чи Женеві бодай когось із меценатів, Іван Огієнко відважується створити видавництво сам. У архіві Інституту «Бетань» вдалося віднайти рукописний варіант рекламного оголошення, яке Огієнко готував, очевидно, для публікації в україномовній періодиці Західної Європи. Зважаючи на унікальність документа, варто навести його повністю: «Неперіодичне видавництво «Наша культура», що виходило у Варшаві й було закрите німцями в 1939-у році, знов приступило до видання праць головно з ділянки української культури, мови та красного письменства. Буде виходити не менше як по дві книжки в місяць.
Видавництво розпочинає свою працю з глибокою вірою, що все українське громадянство знайде належне зрозуміння для наших зусиль дати кожному українцеві й кожній українці корисну книжку.
Ми закликаємо всіх людей доброї волі масово поширювати наші книжки, бо тільки від цього залежить розвиток і вся доля нашого видавництва, якому доводиться працювати у важких умовинах емігрантської дійсності. Це й дасть видавництву змогу виконати поставлене завдання: доброю книжкою служити Народові. Видавництво працює під головним проводом Митрополита Іларіона.
Адреса редакції: Митрополит Іларіон, Lausanne, Bethanie.SUISSE.
Прагнучи будь-що відновити діяльність «Нашої культури», про що було зроблено оповістку в усіх україномовних часописах, він водночас шукає в Західній Європі такого видавця своїх книг, з яким йому пощастило у Празі.
22 березня 1946 року Іларіон розсилає на різні видавничі адреси листа такого змісту: «Високодостойний пане Добродію! По всіх країнах, де тільки мешкають тепер українці, помічається великий голод на українську книжку, і то не тільки в Європі, але навіть в Америці та Канаді. Яке видання тепер не появилося б, воно зразу буде розкуплене. У мене є кілька нових праць, і Ваші знайомі скерували мене до Вас, що, власне, Ви могли б мені мої праці видати».
Далі в листі наводиться довгий перелік готових до складання рукописів і обумовлюється умова автора: 20 відсотків гонорару від ціни примірника.
Саме один з таких Іларіонових листів потрапив у Парижі до рук Павла Сомчинського – молодого, енергійного, патріотично налаштованого українця з Варшави, який досі підробляв складальником у французьких та польських друкарнях, але давно вже мріяв про видання українських книжок.
Ніби випадково доля звела цих двох відірваних від рідної землі українців в непросту для обох житейську пору. Але станеться так, що їхні стосунки, їхня співпраця, їхнє листування триватимуть багато літ і будуть наповнені цілою гамою людських почуттів – від щирості, відданості, взаємоповаги до нерозуміння, розчарування й відчуження. Після від'їзду до Канади у вересні 1947 року митрополит Іларіон ніколи більше не зустрінеться з цим чоловіком, але туга за ним, жаль, що з об'єктивних причин не зміг допомогти тому так, як допоміг свого часу йому Павло Сомчинський, переслідуватиме владику до останніх днів його життя.
Та на початку складалося все несподівано добре. Лист Павла Сомчинського з пропозицією обговорити умови співпраці і його негайний приїзд до Лозанни був для митрополита Іларіона справжнім порятунком. Вони порозумілися з перших хвилин знайомства – побілілий і виснажений митарствами, воєнними дорогами 65-річний український митрополит та юний і дужий, сповнений бажання творити й жити український емігрант із Парижа. Взявши до видання перші рукописи, молодий видавець незабаром надсилає з Парижа рукописний і машинописний варіанти його договірного зобов'язання.
Умови співпраці з новим видавцем цілком задовольняли митрополита Іларіона. Єдину зміну, яку він запропонував до письмового зобов'язання Павла Сомчинського, було те, щоб на титульних вихідних даних кожного видання стояла назва його видавництва «Наша культура». Позначка видавництва Жанни-Аделі Бистржановської, від імені якого виступав Сомчинський, мала проставлятися наприкінці книг у реквізитних даних.
Дбаючи про те, аби якомога більша кількість української спільноти в Європі й Америці довідалася про зміну адреси «Нашої культури» й відновлення її діяльності у Швейцарії, митрополит Іларіон замовляє своєму новому компаньйонові нову форму бланків.
Робота видавництва «Наша культура» була організована так: всю редакційно-видавничу роботу з рукописом здійснював у Лозанні Іван Огієнко. Виправлену коректуру надсилав на паризьку адресу адміністрації видавництва. Обмін коректурами тривав од останніх виправлень і отриманням Огієнком сигнального примірника.
Таким чином, цей енергійний молодий чоловік перебрав на себе всі функції адміністратора «Нашої культури» з організації друкування книг, збору замовлень і налагодження мережі їх продажу. Завадити потужним намірам, на його думку, міг лише стан здоров'я самого митрополита. В одному з листів Павло звертається до нього по-синівськи тепло і щиро: «Я безмежно стурбований вашим останнім листом, де Ви писали, що останні переживання звалили Вас до ліжка. Що в Вас, Владико? Чи це серце? Чи шлунок? Прошу Вас гаряче не занедбувати здоров'я й зокрема – не перепрацьовуватися. У Вашім віці треба пильнувати здоров'я! Напишіть, прошу, на що недомагаєте. А головно – тримайтеся вказівок лікаря. Ваше здоров'я – це ж не лише Ваша особиста справа, Владико, – це має ж громадське значення. Цього легковажити не можна».
Після виходу в світ перших книг обумовленими у письмовому зобов'язанні накладами, перед Павлом Сомчинським постало завдання чимшвидше їх реалізувати, аби повернути взяті кредити, оплатити гонорар авторові й відкласти кошти на розширення видавничої діяльності.
Необхідність прискорення продажу книжок і повернення коштів обумовлювалася ще й наближенням дати від'їзду митрополита Іларіона до Канади. Наступні витяги з листів переконують, як щиро радів цій події Павло Сомчиниський, як щиро прагнув у душі сам переїхати туди, де було ширшим українське середовище, де працювати можна було більше й результативніше:
Лист від 8 вересня 1947 року:
«Я буду щасливий, коли Господь допоможе й мені дістатися до Канади. Я буду щасливий, якщо могтиму працювати, яко технічний робітник на українській видавничій ниві. Важкий це шлях, та дає він багато тихого вдоволення людині. Видати поступово усі Ваші праці, усі Ваші твори – було б для мене великою радістю. Цим-бо міг би і зо свого боку, яко технічна сила, причинитися до збагачення нашої культури».
Але говорити про швидкий розпродаж зібраних на складі книжок і повернення боргів друкарні не приходиться. Вихід у світ двох книг, яких найбільше чекав автор, – «Політична праця Богдана Хмельницького» та «Недоспівана пісня: Богдан Хмельницький» – припав на кінець 1947 року.
8. Канада – останній притулок митрополита. Останні роки життя патріота України
Але на кінець 1947 р. митрополита Іларіона в Лозанні вже не було. Він з нетерпінням чекав сигнальних примірників від свого видавця на місці свого нового перебування – у канадському Вінніпезі. Проте ні сигнальні примірники, ні обіцяні пачки готового накладу все не надходили.
Облаштовуючись у Канаді, митрополит Іларіон тоді ще не знав, що в муках народжені і щойно віддруковані в далекому Парижі, до того ж значними на той час накладами, півтори і дві тисячі примірників кожна, бодай мізерна частина з тих накладів двох книг про Богдана Хмельницького вже ніколи не потрапить до Канади, як і не пошириться де-небудь і коли-небудь у Європі…
Доля виявилася неприхильною до веселкових намірів молодого видавця Павла Сомчинського. Обставини несподівано повернулися так, що життю Павла Сомчинського і його сім'ї у Франції загрожувала небезпека. Смуга невдач почалася для нього саме після друку творів митрополита Іларіона про Богдана Хмельницького наприкінці 1947 року – він отримав раптовий виклик до поліції. – справа виплила трирічної давності одного французького друкаря, в якого в роки війни працював нелегально емігрант-українець Павло Сомчинський. За невиплачені податки власника друкарні відправили до в'язниці. Така ж перспектива могла чекати й тих, хто працював з ним. Приголомшений такою несподіванкою після першого допиту в поліції, Павло найперше згадав про свої борги за випущені книги митрополита Іларіона і ті, як сам висловився, «неймовірні інвестиції в книжки мене спаралізували цілком», бо вони могли значно ускладнити справу.
Затим прийшла друга біда – пограбування на 75 тисяч франків видавничого офісу «Нашої культури». Він пише розпачливого листа до Вінніпега і просить митрополита Іларіона вислати бодай якусь суму з реалізованих книг, аби хоча б частково розрахуватися з боргами. Одержаних з Вінніпега 150 доларів виявилося недостатньо. Крім того на складах у друкарні – майже три з половиною тисячі примірників щойно віддрукованих книжок: 1400 – «Політичної праці Богдана Хмельницького» і 2000 – «Недоспіваної пісні». Коли б ці книги і ті, що у Вінніпезі, були продані, можна було б виручити до 7 тисяч доларів… У січні 1948 року Павло один виїздить до Брюсселя і там клопочеться про сімейну візу до Аргентини і пише до Огієнка з проханням допомогти йому у цьому.
Пишучи цього листа, Павло Сомчинський не міг навіть і уявити, які душевні тривоги й, болі переживав у ту пору митрополит Іларіон у далекому Вінніпезі, скільки складнощів і проблем приніс йому той довгоочікуваний переїзд на канадську землю, які несправедливі нападки й образи від недругів і опонентів йому довелося витримувати.
Митрополит і справді не міг особисто просити ні громаду собору Святої Покрови, ні книгарні, ні когось із керівників українських організацій дати під заставу своїх же книг, виданих у Європі, тисячу доларів для свого, бодай і близького, компаньйона. Не міг цього робити бодай з тієї причини, що сам не раз думав у ті складні для нього місяці полишити недружелюбну для нього українську Канаду й переїхати до… Аргентини. Туди, куди прагнув усім серцем вибратися з Брюсселя стривожений і наляканий Павло Сочинський, який не знав про все це.
Наступним своїм листом Павло обізветься до свого колишнього компаньйона по видавничій справі вже з Буенос-Айреса, коли вже довідається про справжнє становище митрополита у Вінніпезі:» Ваша ж готовність, Владико, виїхати з Канади – навіть до Аргентини – навіює смуток…Я б справді був щасливий, якби міг запросити Вас туди, де я буду. Не знаю, чи дітям і дружині, як Бог дасть сюди приїхати, служитиме цей клімат. Не знаю, як піде тут життя. Але сьогодні в мене тут дуже зле. Я, одначе, повний надії на краще…»
Такою ж щирою і теплою, але дещо сумною була й відповідь митрополита Іларіона. З гіркотою ділився він з Павлом своїми не завжди вдалими потугами розгорнути в Канаді українську книговидавничу справу:
«Біля мене все по-старому: забагато праці, а мало спокою! І що більше працюю, то більше нервувань та неспокою. А я вже мав би право і на спокій, Видаю багато, але до кожної книжки докладаю. Навіть часом сумнів бере: чи й варто писати? Зовсім мало читають усі американці – і в Канаді, і в СІЛА. Книжки виходять накладом в 1000–2000, рідко 3000 прим. – і хіба за 5–10 років розійдуться, і то сумнівно. Ваші видання лежать незайманою купою, хоча кілька раз і оповістки робив. Взагалі ж оповістки на книжки нічого не дають…» На цих двох листах стосунки між двома особистостями, яких надовго об'єднала в тяжку для обох житейську годину спільна праця на українській книговидавничій ниві, обриваються вже назавжди.
Намірам Павла Сомчинського переїхати до Канади й продовжити потужну україномовну книговидавничу діяльність не судилося здійснитися. Митрополит Іларіон відновив діяльність «Нашої культури» самотужки. Наприкінці 50 – на початку 60-х років минулого століття, вже на канадській землі, він закінчив останній із задуманої ще в Швейцарії серії творів про великого гетьмана – «Українська церква за Богдана Хмельницького».
1955 року вона побачила світ незначним накладом у Вінніпезі заходами Українського наукового Богословського товариства.
А як же склалася доля паризьких книг про Богдана Хмельницького? Архівні документи засвідчують, що наприкінці 50-х років новий власник друкарні, де зберігалися тривалий час запаковані примірники цих видань, які вимушено полишив напризволяще Павло Сомчинський, звертався листом до митрополита Іларіона з пропозицією їх викупити. Автор у відповідь висловив свою згоду, запитав про умови, на яких ті книги можна було б отримати в Канаді. Однак відповідь з Парижа так і не надійшла. Недуга, операція і втрата митрополитом адреси паризької друкарні перервали пізніше будь-які зносини з нею.
У 1967 р. вся українська діаспора урочисто відзначила 85-річ-ний ювілей митрополита Іларіона. Сотні привітань, які надійшли на його адресу з усього світу, проголошували побажання: «Нехай Милосердний Господь посилає Вам здоров'я і сил для ще довгої Вашої вельмикорисної праці для слави Бога і добра українського народу».
Та сили покидали великого громадянина України. Поступово він відходив від активної релігійної, наукової та педагогічної діяльності. Все рідше з'являвся на людях, проводячи вільний час у читанні. Інколи його бачили у сквері церкви Пресвятої Трійці, де знаходилась митрополича кафедра, на лавочці з книгою в руках, згорбленого, з двома парами окулярів на очах.
З 1968 р. Іван Огієнко припиняє видавництво свого улюбленого дітища – часопису «Віра й культура», в якому за останні п'ять років він видрукував багато власних творів. В одному з останніх номерів журналу він пише:
Немов негода восени,
Підкралась старість, щоб кусати,–
й минули всі юнацькі сни,
минули й марення крилаті…
І налягли сльотливі дні,
І безконечні стали ночі,
1 світ міняється мені,
Бо мруть чуття, темніють очі…
В останні роки свого життя митрополит Іларіон часто хворів. У виконанні службових обов'язків йому допомагав його заступник Високо-преосвященнійший Владика Михаїл, архієпископ Східної єпархії з кафедрою в Торонто. Допомогу в поточних справах надавав Преосвященнійший Владика Борис, єпископ Саскатунський. Так минули сповнені недугом п'ять років. Настав 1972 рік. 15 січня десятками телеграм, листів, дзвінків знайомі та незнайомі шанувальники вітали митрополита з 90-літтям. Ювілей дарує безмежжя приємних миттєвостей, радість спілкування з найближчими друзями і колегами, запалює нові надії. У душі Івана Огієнка з новою силою спалахнула жадоба життя.
Але Бог дарує Іванові Огієнку останню весну. І, незважаючи на радість відчуття весни, сили покидають Іларіона. Надзвичайна слабість змушує його у світлий суботній день 25 березня запросити свого духівника протопресвітера Сергія Геруса, щоб той вислухав сповідь і причастив хворого. Стан Іларіона катастрофічно погіршується, і у понеділок 27 березня митрополита перевозять до вінніпезької лікарні Мізерикордія. 29 березня о 22.15 за місцевим часом на 91-у році життя серце Івана Івановича Огієнка зупинилося назавжди. В останню мить біля нього знаходилися його сини Анатолій і Юрій та секретар Іван Похильчук, що доглядав останні роки митрополита Вінніпега і всієї Канади.
Згасло земне життя видатної людини, члена Наукового товариства у Києві, Товариства Нестора-літописця, Товариства любителів давньої письменності у Петербурзі, архівної та військової комісій у Києві, архівної комісії у Катеринославі, Комісії історії книгознавства у Києві, Наукового товариства імені Шевченка у Львові, Слов'янського інституту у Празі, Польського мовознавчого товариства, Української вільної академії наук, Інституту дослідів Волині у Вінніпезі, Науково-богословського товариства у Вінніпезі, Британського і Закордонного біблійного товариства у Лондоні.
Зі смертю митрополита Іларіона завершився перший етап історії української греко-православної церкви в Канаді як автокефальної церкви православних українців, що існувала у цій країні від 1918 р. і означила себе як митрополія саме від часу обрання І. Огієнка Надзвичайним Собором 8 серпня 1951 р. на митрополичу кафедру.
На смерть митрополита Іларіона відгукнулися всі українські газети, часописи й радіостанції в діаспорі, мас-медіа провідних країн планети. Звістка про смерть первоієрарха греко-православної церкви Канади облетіла увесь світ. Лише у радянській Україні, де ім'я Івана Огієнка в угоду ідеологічним догмам було насильно викреслено із пам'яті кількох поколінь, про цю скорботну подію майже ніхто не знав. На жаль, залишається вона «непомітною» й досі. Принагідне зазначити, що в українських календарях, за винятком щорічника «Історичний календар 1997 р.», немає й сьогодні ні дати народження, ні дати смерті Івана Огієнка.
Організацію поховання взяла на себе канцелярія консисторії у