Xreferat.com » Рефераты по истории » Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

як і його послідовник Серафим, як і єпископат, проводив на цих теренах русофільську пропольську політику, що однаково були згубними для Української церкви. Отож, проблеми українства для цього релігійного діяча були далекими. Українське ж населення Польщі, як автохтонне, так і з великої хвилі еміграції, симпатизувало Огієнкові. Його знали повсюдно і як ученого, і як недавнього професора Варшавського університету, і як колишнього міністра віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, що виникла 1939 року у Варшаві. Саме ядро цієї Ради, незважаючи на байдуже ставлення українських політичних партій на еміграції до церковного питання, продовжувало активно добиватися автокефалії Української православної церкви, законодавчо підтвердженої урядом УНР 1 січня 1919 року. Більше того, ще в 1932 році була спроба запропонувати кандидатуру професора Огієнка на високу духовну посаду – єпископа Луцького. За публікацією «Слова Істини», один з його прихильників В. Прокопович навіть «таємно вів переговори з дружиною Огієнка, яка дала згоду, що піде в монастир, якщо діти будуть належно забезпечені», але тоді від чернечого постригу Огієнко відмовився. Тепер же, по смерті дружини, він без вагань прийняв пропозицію Церковної ради стати кандидатом у єпископи й очолити найбільшу в Польщі Холмсько-Підляську православну єпархію.

Певні надії для здійснення давньої мрії – здобуття автокефалії Українській церкві – додавало Огієнкові та його однодумцям і те, що з початком Другої світової війни німецька влада на окупованих польських землях дозволяла відкривати народні українські школи. Обнадієні були українці й певними послабленнями в церковному питанні. Так, у Холмі німці повернули українській православній громаді загарбаний поляками ще 19І8 року кафедральний собор та архієрейську палату на Святій Данилрвій Горі.

Бажаючи ближче познайомитися із паствою Холмського краю, професор Огієнко приїздить у вересні 1940 року з Варшави до Холма й читає кілька лекцій з історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей із земляками у Холмсько-Піддяській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин, в яких опинилася Українська церква на польських теренах з початком воєнних дій, й визріває н Огієнка остаточне рішення дати згоду на цю пропозицію. Але перед собором єпископів православної церкви у Польщі він поставив такі умови:

1) оскільки Холмсько-Підляська православна єпархія на 99 відсотків складалася з українців, він просить не чинити йому спротиву відновлювати на цій території традиції саме старої Української церкви;

2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Соборі єпископів інтереси українських віруючих були належно представлені;

3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку.

З цими пропозиціями, на диво, легко погодився митрополит Діонисій, і Огієнко став готуватися до процедури висвячення його в єпископи.

6 жовтня 1940 року він пише своє прощальне звернення, до тих, хто його знав досі як ученого, професора, міністра, з ким він ділив усі складні перипетії життя політичного емігранта. Цей документ, безумовно, давався авторові особливо нелегко.

Відходячи від світського стану й стаючи ченцем, звертаюся до всіх з гарячим проханням пробачити мені всі мої провини, вільні й невільні. Які я кому заподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Незабаром перестану бути Іваном Огієнком, а стану смиренним ченцем, горливим Богомольцем за кращу долю українського народу. А тому вдруге й утретє уклінно прошу всіх ласкаво пробачити мені все, в чому тільки я прогрішився коли перед ким.

Проф. Д-р Іван Огієнко».

Отож, тільки тепер ставало однозначно зрозумілим: з мрією про повернення в Україну, якою весь цей час жив, яка наснажувала, додавала сил, доводилося розставатися назавжди. Професорська кар'єра, наукові набутки і відкриття, нереалізовані творчі, наукові й видавничі задуми довкола неосяжної, «неораної» українознавчої проблематики – все це якось ніби непомітно змушене було відходити на другий план. Принаймні, воно вже ніколи не могло звершитися, увінчатися іменем професора Огієнка. Й за Україну йому вже залишалося не боротися, як раніше, не стукатися до сердець співвітчизників своїми науковими, просвітницькими творами, а – молитися. Бо добровільно, цілком усвідомлено ставав віднині Іван Огієнко блаженнійшим Іларіоном – «смиренним Богомольцем за кращу долю українського народу». Саме так він пізніше підпишеться під коротеньким листом, надісланим на львівську адресу професора К. Студинського 24 вересня 1941 року. В тому листі – лише коротка тривожна фраза: «Нічого не знаю про долю всіх вас…».

То була остання звістка про себе, останнє своє звернення в Україну…

Духовне наречення майбутнього митрополита відбулося 9 жовтня 1940 року – в день великого церковного свята Івана Богослова – у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. Постриг і усі освячення зробив блаженнійший Діонисій – митрополит православної церкви в Генерал-губернаторстві Польщі. До речі, свого часу цих двох мужів науки і церкви доля вже зводила разом, у Варшавському університеті, коли Діонисій був деканом богословського факультету, а професор Іван Огієнко – його заступником.

Постриженому в ченці докторові Іванові Огієнку, на його прохання, було дано ім'я Іларіона. Таке церковне ім'я він обрав не випадково. Адже майже в один і той же день 890 літ тому, 1051 року, в Києві був обраний на митрополичий престол перший українець, перший із синів свого народу пресвітер Іларіон.

19 жовтня 1940 року в Холмі, на Святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі за великої кількості віруючих та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського.

Безпосередній свідок тих подій інженер А. Нестеренко так згадує про ті урочистості, що тривали кілька днів у Холмі: «Уся Данилова Гора була тоді пишно прибрана й удекорована українськими жовто-блакитними прапорами й сотнями електричних лямп. Увечері і вночі ті лямпи ясно освітлювали всю Св. Данилову Гору і під час урочистих днів. А крім того в різних місцях цієї Гори були розставлені радіогучномовці і службу Божу було чути й назовні собору».

В архіві митрополита Іларіона зберігся текст інаугураційної промови нововисвяченого єпископа Іларіона в Холмському кафедральному соборі 19 жовтня 1940 року, уривок з якої варто подати:

«Стою я перед Вами, схвильований, у величезній! переповненій святій Холмській катедрі оцій і безмежно радіє душа моя. Стою я схвильований, і мені бракує навіть людських слів, щоб повно віддати те величне, чим переповнена тепер душа моя…

Посланці багато розповідали мені про невимовна тяжкі голгофські страждання Холмсько-Підляської землі й щиро бажали допомогти цій землі, упослідженій та забутій… І я заздалегідь полюбив цю мученицьку землю гарячою любов'ю й постановив щиро віддати їй усі свої знання, увесь свій довголітній досвід, усі свої сили, – аби тільки двигнути її з того мертвого кута, в який загнала її злоба людська.

І ось нарешті я приходжу до тебе, дорога моя Холмсько-Підляська земле, приходжу, як приходить чесний господар до своєї запущеної землиці. Бачу багато тяжкої праці перед собою, багато корчів та будяччя, але не лякаюся цього – навпаки, радію, що нарешті таки приходжу до роботи! Аби робити, то зроблена буде й найбільша робота!.».

Відновлювати й упорядковувати релігійно-національне життя українців на польських теренах архієпископ Іларіон розпочав за надзвичайно трагічних для православної церкви обставин. Після розриву з Московською патріархією у 1924 році православна церква у Польщі проголосила про свою автокефалію й почала активно організовуватися. Авторитет серед українського населення цієї церкви швидко зростав, і на початок тридцятих років вона налічувала на польській частині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів українців.

За таким активним поступом українського православ'я не міг без занепокоєння стежити польський уряд. І якщо ренесанс Української греко-католицької церкви на підвладній йому території вимушено терпів, зважаючи на протекцію цієї церкви з боку Риму, то з Українською православною вирішив учинити жорстоко.

З офіційного наказу Варшави з 1937 року почалося примусове окатоличення православних віруючих, насильницьке перетворення на костьоли українських православних храмів. У місцях, де віруючі чинили найбільший опір, церкви спалювали або руйнували. Лише за один рік таке святотатство було вчинене над більш як 150-ма православними соборами, стільки ж перетворено на костьоли.

Ось на цей руйнівний час і припала хіротонія арієпископа Іларіона, а з нею й надії православних українців на захист від жорстокості й самочинства влади та на порозуміння з нею нового предстоятеля, світське ім'я якого користувалося повагою і авторитетом не лише в науковому світі.

Таким чином, зацікавлення темою чернечого життя, глибинною філософією високого чину служіння Богові й народові тих особистостей, хто всерйоз і надовго відважувався стати на цей непростий житейських шлях, відрікаючись добровільно від земних благ, виникло в Огієнка-Іларіона цілком закономірно. Тому, напевно, нас не має дивувати, що в цей час митрополит вирішує приступити до написання спеціального дослідження, за яке досі ніхто з українських дослідників не брався, а саме – феномен українського чернецтва і філософія релігійності.

Серед тих, хто першим привітав і морально підтримав Іларіона в новій для нього ролі душпастиря занедбаної й понівеченої Холмсько-Підляської єпархії, був митрополит Андрій Шептицький – справжній подвижник української справи в Галичині, який своїми мудрими діями справляв значний вплив на політичне життя Західної України. В листі до Огієнка, надісланому зі Львова 21 жовтня 1941 року, митрополит Андрій, зокрема, писав:

«Після Вашої хіротонії я бажав переслати свої гратуляції і побажання, але ми були відірвані прірвою більшовицького кордону. Від зайняття Львова німецькою армією я знову хотів писати, але через кордон листів не можна було пересилати. Вашому преосвященству бажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій Україні відновили віру св. Володимира і митрополита Іларіона».

Відтоді між провідниками двох гілок українського православ'я зав'язалися тісні стосунки, відбувалося жваве листування. У листі-відповіді Іларіон щиро ділився зі своїм однодумцем болями і труднощами, які постали перед ним на початковому етапі душпастирської місії. Ось уривок з листа до митрополита Андрія, датований 14 листопада 1941 року:

«Під час Вашого 22-місячного більшовицького полону очі мої все зверталися до Львова, з душевною тривогою вдивляючись на Ваше там мученицьке положення… Один довгий та тяжкий рік я присвятив справі відновлення Української церкви в моїй сильно занедбаній та понівеченій Холмсько-Підляській єпархії. За рік вдалося немало зробити. На жаль, тільки маю одну поважну перешкоду при відновленні стародавньої Української церкви, не згадуючи про перешкоди сильніші, вищі. Справа в тому, що наша вирішальна українська інтелігенція, розагітована несумлінними одиницями, часом не розуміється на тому, в чому саме найперше мусить полягати відновлення старої Української церкви, чи правильніше – дерусифікація її, – вона сліпо бачить це тільки в Богослужінні живою українською мовою й вимагає насильного запровадження цього, зовсім не цікавлячись відновленням самого духу давньої Української церкви. Вона не розуміє, що можна правити служби Божі по-українському, а церква позостанеться все-таки московською по духові, традиції, ідеології і т.д. Цебто підмінюється внутрішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України москалем Постишевим, що носив українську вишивану сорочку…».

Обидва ці діячі-державотворці, патріоти своєї Батьківщини, мали однакові погляди на можливості й потребу об'єднання своїх двох церков. Митрополит Іларіон глибоко вірив, що «Українська Православна Церква, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церква Греко-католицька, очищена від чужих нам латинських добавок, обидві церкви ці наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри».

Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима. Для цього він і трудився, не зважаючи на втому й численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння. Аби не давати найменшого приводу для чергових провокацій, Іларіон звертається 5 листопада 1940 року з проханням до священиків своєї єпархії ніякої політичної роботи серед віруючих своїх приходів не проводити, а займатися суто церковними справами.

Однак справжні наміри польської влади були протилежними миротворчим зусиллям нового душпастиря української церкви. З початком 1944 року уряд робить ще одну – жорстокішу і цинічнішу – спробу знищення українського православ'я. Сьогодні нічим не можна виправдати той справжній терор, що чинився озброєними польськими загонами проти беззахисних українських віруючих. Так, лише протягом двох тижнів березня 1944 року в одному Губешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А за період з 1942 по 1944 роки на Холмщині було вбито у міжконфесійному конфлікті близько п'яти тисяч українців.

Поруйнування православних церков продовжувалося. Тому 4 квітня 1944 року, якраз на день святої Трійці, смиренний Іларіон у своїй резиденції на Святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії, пише глибоко стурбоване, емоційне й проникливе «Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя». Навівши в цьому документі вражаючі приклади жорстокості, митрополит ще раз звернувся до розуму й серця кожного:

«Я, митрополит невинною кров'ю политої Холмщини – православної землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, як православних українців, так і католиків-поляків, з своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди. Господь посадив нас жити разом, будьмо ж добрими сусідами… В ім'я Христа я ще раз кличу Вас: схаменіться і не підносьте руки на безборонних!»

А ось фрагмент звернення митрополита Іларіона до світової громадськості. Це вже був крик відчаю і, певною мірою, безвиході:

«Звертаюся до всіх людей доброї волі у світі. Почуйте мій стогін усі. Нас тут винищують тільки за те, що ми міцно тримаємося Православної віри батьків своїх, що ми хочемо говорити своєю рідною мовою, хочемо навчати в рідній школі. Нам забороняють навіть зватися українцями…».

Однак у тій страшній чорно-червоній заграві, яка здійнялася над всією Європою на завершальному етапі другої світової війни, на фоні того загального людського стогону й плачу, спричиненого фашизмом, Огієнкове звернення до світового товариства залишалося непочутим. Наставала пора покидати святу Данилову Гору і нещодавно обжиту митрополицьку резиденцію – Холмську кафедру, яку сьогодні можна без перебільшення назвати забутою і непізнаною святинею нашого народу. До речі, в історії Холмського православного кафедрального собору ніби віддзеркалюється історія нашої української церкви, вже вкотре обманутої, пограбованої, діленої і переділеної. Розпочатий ще за часів Володимира, кафедральний православний собор на святій Даниловій Горі постав у своїй величі й красі у XIII столітті завдяки великому князеві Данилу Галицькому. Відтоді точилася запекла боротьба і за цей собор, і за православних цієї землі. Після Берестейської унії 1596 року собор був силою відібраний в українців уніатами, після Зборівської угоди 1650-го – знову повернутий православним. Затим – чергове окатоличення 1920 року, повернення до свого первісного стану в 1939, а з 1947, після операції «Вісла», ця українська святиня знову була погвалтована і прибрана до чужих рук – тепер уже назавжди. Пізніше, у Швейцарії, про трагедію багато стражденної Холмщини Іван Огієнко розповість у драматичній поемі на 3 дії «Невинна кров».


7. Еміграція у Словаччині, Австрії, Німеччині, Швейцарії


Влітку 1944 року, відступаючи, німці знищували на своєму шляху практично все. Мало не всю працездатну українську Холмщину насильно евакуювали. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі ці роки архієпископом Іларіоном, була розгромлена. До Холма, цієї своєрідної столиці сотень тисяч українців Холмщини й Підляшшя, втікало з довколишніх містечок і сіл немало інтелігенції, священиків. Усі ті втікачі йшли на Святу Данилову гору за порадою і надією. Незважаючи на постійні погрози з боку передусім польських підпільних бойовиків, Іларіон-Огієнко вирішив не полишати свою паству до кінця.

16 липня 1944 року він виїхав до міста Губешева на канонічну візитацію і, будучи сильно хворим, все ж відслужив церковну службу в храмі, куди зібралися тисячі українців. 17 липня повернувся до Холма. І саме того дня німецька влада прийняла рішення про примусову евакуацію керівного духовенства Української православної церкви, що діяла на теренах Польщі. Сталося так, що недавні опоненти в боротьбі за шляхи розвитку УПЦ в нових умовах – митрополити Діонисій, Іларіон та архієпископ Палладій – опинилися разом у гірському словацькому містечку Штробське Плесо, хоча й добиралися туди різними шляхами.

Дорога та була тривалою в часі й небезпечною. Під постійним наглядом німців утікачі зупинялися на певний час у Кєльці, Криниці. До Штробського Плеса прибули 9 серпня. Життя перебувало в постійній напрузі. З одного боку, чатувала щомиті реальна загроза потрапити під неприцільне бомбардування, з іншого – така ж загроза бути розстріляними чи виданими радянським військам так званими червоними партизанами, яких немало було в Словаччині і які співробітничали з московськими спецслужбами. Словацька влада повідомила провідника українських православних віруючих на еміграції про реальну небезпеку бути виданим радянським представникам буквально за кілька годин до входу їх у Словаччину.

І знову, як і в 1920 році, доля, здавалося, кинула його напризволяще. Як і тоді, в Кам'янці-Подільському, так і в 1944-у, в чужій і невідомій йому стороні, без особистого майна, з одною валізою в руці і з трьома дітьми перед Огієнком знову постало питання: як жити далі, куди їхати, до кого прихилитися? Єдина суттєва відмінність ситуації була в тому, що в далекому 1920-у вчорашньому ректорові Кам'янець-Подільського університету ледь виповнилось було 38, а тепер – більше, ніж 60 літ…

Шлях до університетських міст Варшави, Праги, Брно, де існували кафедри славістики та українські православні пастви і де в останньому він ще вважався почесним професором, були закритими для нього – туди наближалися радянські війська. Залишатися на місці і ждати арешту радянськими спецслужбами не було ніякого сенсу. Адже на той час із публікацій у західній пресі йому добре була відома доля значної частини передової української інтелігенції, духовенства, селянства, знищеної московським більшовицьким режимом у сибірських ГУЛАГах. Як і те, що ім'я Огієнка-Іларіона у радянських засобах масової інформації подавалося як «лютого ворога народу», «зрадника його інтересів». Отож, як і в 1920 році, вибору для митрополита Іларіона не було: інстинкт самозбереження, тривога за долю своїх дітей штовхали його до втечі далі, на ті малолюдні, побічні від облаштованих доріг шляхи, які вели далі на захід.

І знову, як і після вимушеного полишення Кам'янець-Подільського, Тарнова, Львова, Варшави, в його зболену і зранену житейськими негараздами душу в черговий раз назавжди поселявся біль чергової втрати. Цього разу, окрім усього, – величезний особистий архів, практично весь науковий доробок створеного у Польщі видавництва «Наша культура». Загинули вже готові до складання унікальні рукописи. З-поміж них – «Історія українського друкарства», «Складня української мови», «Українська літературна вимова», «Мова українських дум», «Граматика мови Шевченка», «Мова метрики Литовської ХІV-ХVІ віків», «Мова молдавських грамот XIV–XVII віків», «Історія української мови». Відомий український бібліограф, літературознавець, громадський і політичний діяч Володимир Дорошенко назвав загибель у Польщі значного Огієнкового наукового і творчого доробку «величезною втратою для української культури».

Таким чином, спасіння вбачалося в тому, аби потрапити в американську чи англійську окупаційні зони. Із Словаччини незабаром довелося втікати. 29 серпня він виїхав до Закопаного, що загубилося в польських Татрах. Містечко це маленьке і прибульців виявляли легко. Тому довго затримуватись там не довелося. З жовтня 1944 по 20 січня 1945 року митрополит Іларіон продовжує свою скитальщину в Кракові. Потім він опиняється в Австрії, де в католицькому монастирі містечка Герцогенбург знаходить собі ще один тимчасовий притулок. Час перебування там митрополита Іларіона незначний – з 20 січня по 2 квітня 1945 року.

2 квітня 1945 року український учений і митрополит покидає монастир побіля Відня і відправляється в напрямку німецько-швейцарського кордону. Після дев'яти виснажливих і небезпечних для життя днів, проведених у дорозі, 11 квітня він опиняється у містечку Фельдкірх – останньому населеному пункті Західної Німеччини і проводить там майже три тижні у неспокійному очікуванні візи до Швейцарії.

Нейтральна Швейцарія на завершальному етапі воєнних дій посилила візовий режим і практично зачинила свої ворота для політичних емігрантів і біженців із Східної Європи. Омріяний виїзд туди виявився, отже, проблематичним. І тільки завдяки особистому зверненню до швейцарського уряду впливового політика А. Келлера, який знав професора Огієнка як офіційного перекладача українською мовою Біблії, здійснюваного на замовлення Британського і Закордонного Біблійного Товариства, таку візу було видано. І не лише Огієнку, а й кільком особам з його найближчого оточення.

Таким чином, політичний вигнанець з рідної землі ступив на землю невідомої йому Швейцарії, на першу прикордонну станцію Шаанвальд, 30 квітня. Другого дня його доставили в розподільчий емігрантський табір Букс, а вже звідти, через три дні, він одержав дозвіл на від'їзд через Цюрих і Берн до Лозанни. Про це довідуємося не лише з його коротких спогадів, опублікованих у «Біблійних студіях» а й з листа до доктора В. Рудницького: «30.04 я виїздив і зі мною легко пропускали, на дозвіл до Берну». За інформацією з цього ж листа можна встановити, що відразу ж по прибутті до Лозанни він більш ніж на два місяці потрапляє спочатку до тамтешнього табору для переміщених осіб.

Перші дні перебування ще в одній чужій країні й – перші розчарування. «Тут нема надії на якусь заробіткову працю, нема надії легко в'їхати до Америки. Я ще в лагері, але незабаром сподіваюсь вийти на волю й буду жити з трьома з мого оточення в Женеві… Коли буду на волі, сподіваюся розвинути працю, щоб пустити сюди бодай декількох осіб».

Облаштуватися в Женеві йому не судилося. Натомість волею долі пощастило опинитися в лозаннському притулку «Бетань».

Без сумніву, Огієнко їхав до Швейцарії не перебути тимчасово житейську негоду, а працювати. І своє перебування в лозаннському притулку розцінював як короткотривале. Будучи вільним від недавніх щоденних, щогодинних клопотів щодо виконання своїх обов'язків духовного провідника численної української пастви, він знову відчув у собі тягу до наукової праці, до наукової книги.

У Швейцарії дослідник вирішив найперше продовжити свою багатолітню працю зі створення життєписів видатних особистостей української історії. Сталося так, що на перший план постала тут перед ним постать Богдана Хмельницького і він продовжує дослідження теми «Хмельницький і незалежність України».

Коли звести воєдино й проаналізувати всі ці численні, сповнені надлюдських зусиль і відчайдушності, спроби вирватися з цього, здавалося б, замкненого кола суцільних невдач і розчарувань, які чекали митрополита Іларіона у Швейцарії, складається враження про існування якогось недоброго фатуму, який супроводжував цю людину протягом усього періоду емігрантського життя, особливо після Холма.

Проте невдачі й розчарування – здебільше морального плану – можуть здатися й не такими тяжкими в порівнянні з тим, яких фізичних мук довелося пережити йому саме в цю пору. Йдеться про несподівану хворобу, яка остаточно підкосила його сили і в боротьбі з якою, перенісши три операції, митрополит Іларіон готувався в Лозанні до остаточного прощання з цим світом.

Стан здоров'я митрополита Іларіона помітно погіршився ще в квітні 1945 року. Позначилися багатомісячні дорожні митарства під військові канонади з Холма до Відня, нервове й фізичне виснаження. Власне, ЗО квітня, перетинаючи вночі австрійсько-швейцарський кордон, митрополит Іларіон уже не міг самостійно рухатися. В Лозанні його оглянув знаний уролог доктор Секретан і практично за безплатно зголосився лікувати. Через місяць він заявив, що подальше лікування недоцільне, потрібна лише операція.

8 серпня хірург Ніганс зробив у своїй лозаннській клініці операцію, на якій наполягав доктор Секретам. На жаль, вона не дала бажаного результату, а лише спричинилася до погіршення загального стану. З перемінними наступами болів митрополит Іларіон протримався до грудня, коли лікар переконав його, що без негайної повторної операції той і може у скорім часі померти.

Проте, як засвідчують архівні документи, цей суворий вирок лікаря не стривожив, а… заспокоїв митрополита Іларіона. У результаті безкінечних без – сонних ночей, які тривали кілька місяців, він приходить до висновку, що «за тяжку мою провину – і покинення моїх вірних – Господь зволив тяжко покарати мене». Переконавшись у безрезультатності й подальшій безперспективності спроб покращання свого побутового, матеріального й морального стану через неможливість виїзду із Швейцарії туди, де б він міг сповна реалізувати себе, виснажений фізично перед, як йому здавалося, невідступною вже хворобою, митрополит Іларіон приймає тверде рішення скласти письмовий заповіт своїм трьом дітям. Анатолій і Леся мешкали поруч – у Берні – й заробляли собі на шматок хліба самостійно. До початку зими 1945 року залишалася невідомою лише доля Юрія. Але митрополит вірив, що він десь живий, десь неподалік, що його не могла не врятувати доля. Тому й вирішує звернутися востаннє письмово до всіх трьох.

У ті хвилини, коли писав заповіт, найбільший біль у серці переживав саме за дітей. І відчував ніби якусь провину перед ними. За те, що, можливо, через своє занадто ревне служіння національній справі не мав часу більше бути з ними і більше дати їм. За те, що через свої гріхи зазнали й вони на своєму ще молодому віку стільки поневірянь і митарств. За те, що не вберіг їхню матір від тяжкої хвороби й залишив напризволяще і, може, назавжди тепер недоглянутою її могилу у неприязній для їхньої сім'ї Варшаві. За те, що залишає в цій спустошеній духовно й жорстокій чужині назавжди повними сиротами дітей своїх – свідомих українців, ізгоїв своєї несправедливо безталанної України.

Цей своєрідний документ – швейцарський заповіт митрополита Іларіона – являє собою машинописний текст, надрукований на двох сторінках. Перша сторінка є бланком з друкарським тисненням у верхньому лівому куті двох рядків – Dr. Ilarion. Metropolit und Erzbishof. Наприкінці тексту другої сторінки на віддрукованому машинкою тексті «Іларіон, митрополит Холмський і Підляський стоїть підпис Іларіона і кругла печатка, ще холмська – «З Божої

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: