Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Поетична спадщина Адама Міцкевича

Поетична спадщина Адама Міцкевича

хотілося виробити саму мову до повного комплексу всіх барв на палітрі” [ ; 146]. Отже, вперше перекладач поставив собі за мету не тільки ознайомити читача з тематикою творчості, але й передати стиль оригіналу, всі тонкощі його художніх особливостей. Проте, як зазначає Г.Вервес, Старицький не цілком звільняється від усталеної манери українізування оригіналу, що особливо помітно на його перекладах з А.Міцкевича, зокрема в „Чатах”, де жінку воєводи названо Оксаною, і в сонеті „До Німана”, де річку Німан названо Сулою і т.д. Перекладач не завжди дотримувався норм сонетного канону. „Та незважаючи на це, він не відступає від оригіналу настільки, щоб нехтувати його змістом, а в окремих його перекладах читач знайде проникливу передачу ліричної безпосередності та почуття” [ ; 146].

Переклади творів польських письменників, критичні, полемічні статті, літературознавчі дослідження, образи, теми і мотиви власних оригінальних творів свідчать про значну ґрунтовну зацікавленість і обізнаність польською літературою української письменниці Лесі Українки. Її перу належить прекрасний переклад уривка з „Конрада Валлерода” А. Міцкевича – „Вілія”. У вірші „Я не кохаю тебе” вона використала мотиви поезії Міцкевича „Непевність”. Багато є спільного між сонетами Лесі Українки з циклу „Кримські спогади” і деякими із „Кримських сонетів” польського поета. Тематична, ідейна і образна близькість сонетарію обох письменників претендує на дещо детальніший аналіз, і це буде предметом дослідження у наступному розділі дипломної роботи. Значний вклад у справу перекладу творів слов’янської літератури, в тому числі польської, здійснили такі перекладачі як М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара. Переклади творів польського поета, здійснені такими майстрами слова, суттєво збагатили українську міцкевичіану, а „Пан Тадеуш” в перекладі М.Рильського і по сьогоднішній день є найкращим в українській літературі.

Перу М.Зерова належать такі переклади з польської поезії як байки „Пан і пес”, „Горох при дорозі” І.Красіцького, вірш „Шевченкові” А.Сови, „Тарасова могила” Б.Залеського, „Ave vita!” Міріама, трагедії Ю.Словацького „Мазепа” і „Балладина” (фрагмент). Перекладав Зеров і сонет А.Міцкевича „Могила Потоцької" і „Чатир-Даг”. Свої вимоги до перекладацької майстерності М.Зеров висловив у статті „У справі віршованого перекладу” (1928): „Не досить розуміти самі слова, треба відчувати крізь них світогляд автора, орієнтуватися в його стилістичному прямуванні, знати обставини, в яких цей текст народився, та його місце в житті й розвитку даного автора” [ ; 91]. Отже, Зеров увібрав у свій стиль перекладацької справи найкращі надбання українського перекладу XIX ст. Свідченням тому є переклад сонета „Чатир-Даг”, у якому збережено стиль, настрій, форму. У сонетах збережено сам дух сходу, яким сповнені „Кримські сонети” польського письменника, а також все багатство художньо-зображальних засобів: яскраві порівняння, метафори, філософська глибина афоризмів, притаманних східній поезії. Авторову перекладу вдалося передати захоплення величного природою Криму, його екзотикою, божественною величчю Чатир-Дагу.

А „Кримські сонети” А.Міцкевича справили не абияке враження на М.Зерова, про що свідчать його власні оригінальні твори, теж написані в жанрі сонета: „Чатир-Даг” – 1,11, „Партеніт”, „На верхів’ях Качі”. Вони увійшли до поетичного циклу „Крим”. Сонети : „Чатир-Даг” – 1,11; за своїм пафосом суголосні однойменному сонету Міцкевича. „Оспівування величі, краси вершини, її гіперболізація однаково панують як в поезіях українського неокласика, так і польського класика. В сонетах М.Зерова більш деталізується краєвид навколо вершин. Кримські реалії лишень відтінюють неповторну красу цієї східної святині [ ; 92].

Захоплення, обожнювання не зимною красою Чатир-Дагу, який здається поетові втіленням незбагненної таємничої сили – ті ж самі почуття, які викликали споглядання неповторної краси Криму в обох поетів:


Богам висот – перелетам – громам,

Землі родючої цілющим сокам,

Безмовним хмарам, гомінким потокам

І легкокрилим в небі шуляками –

Ти, Еклезі, наш найсвятіший храм!

Таке ж захоплення і „обожнювання” чуємо у рядках А.Міцкевича:

Побожно тінь твого цілують мусульмани,

О щогло Кримських гір, великий Чатир-Даг!

Ти світу мінарет, ти Криму падишах!

Верхів’ям знісшися у хмари і тумани,

Під брамою небес сидиш ти, нездоланний,

Мов ангел Гавриїл, усім лихим на страх;...


Високого рівня майстерності в перекладі творів А.Міцкевича досяг інший неокласик М.Рильський. його перекладацька майстерність була і є предметом зацікавлень багатьох літературознавців і лінгвостилістів. „Читати іншомовного поета в перекладі, – зазначає Г.Вервес, – це теж саме, що дивитися на предмети через скло: чим воно чистіше, тим ми краще бачимо і розуміємо поетів. Саме завдяки Рильському скло наших перекладів творів Міцкевича і Пушкіна було завжди чистим і це становить предмет нашої гордості. Його геніальний переклад „Пана Тадеуша”, „Кримських сонетів” є, за визначенням польської критики, найкращим перекладом з Міцкевича на іноземні мови” [ ; 21-22].

У книзі „Про поезію Адама Міцкевича” М.Рильський вказує на стриману, навіть дещо приховану, але надзвичайну ліричну насиченість „Кримських сонетів”, на їх живописну, кольористичну орнаментацію, коли кожний вірш може одночасно стати тлом і для малюнка, на їх звукове оформлення, що будить у читача просторово-слухові враження і асоціації. По суті, всі „Кримські сонети” прекрасний живопис” [ ; 105] – пише М.Рильський. Тому Рильський-перекладач розуміє всю складність задачі, яку перед собою поставив. А йому вдається відтворити оригінал, уникаючи всіх принадних моментів „переспіву”, зберігаючи, насамперед, пристрасний, трагічний тон Міцкевичевого вірша і його контрастну образність:


Світильник золотий спада на Чатир-Даг,

Розбився на скалки у нього на плечах

І гасне...

Спокійний, мовчазний, з холодною душею

Ти, ніби драгоман між небом і землею,

Уважно слухаєш, в ногах прославши грім,

Як розмовляє бог із творивом своїм


У поезії Міцкевича в перекладі М.Рильського ні на мить не спадає висока й напружена тональність. Ліричний або трагічний висновок – вибух у кінці вірша не розмагнічує уваги читача складним нагромадженням слів лише для ритму.

Українські культури багата ще одним перекладом, який, „за висловом М.Борецького, „збагачує душу” нашої нації, наводить міст між польським і українським народами, минулим і сучасністю” [ ; 94]. Літературознавець має на увазі, мініатюру А.Міцкевича „Polafy sie, tzy me czyste…” – „яскравий взірець романтичної лірики, сповнений глибоко-філософських узагальнень життя та притаманної романтизмові світової скорботи” [ ; 94]. Переклад Євгена Маланюка, на думку дослідника „вражає своєю настроєвою і ритмомелодійною адекватністю віршеві Адама Міцкевича, хоч український поет не є буквалістом і проявляє при перекладі виразну творчу самобутність, що відчувається уже при першому його читанні та зіставленні з оригіналом: [ ; 95]


І вибухли сльози // щирі – без міри

На моє дитинство // ясне-прекрасне,

На молодість дику, // пінну – вершинну,

На вік мій зрілий, // зрілий – прозрілий:

І вибухли сльози // щирі – без міри...


Серед українських перекладачів творів А.Міцкевича чільне місце займає доробок М.Пригари, яка переклала „Пісню філаретів", „Пролісок”, „Могилу Марилі”, „Смерть полковника”, байки „Друзі”, „Хворий король та лиси”, „Лис і цап”, „Голено, стрижено”, балади „Світець”: „Світезянка”. Перекладацьку майстерність М.Пригари високо оцінив Г.Вервес, який зазначив, що вона знаходить барви й кольори, щоб передати особливо складні вирази вірша „Пролісок”, досягає неабиякої вправності у передачі романтичної загадковості зображуваних польським поетом явищ і подій у баладах. За оцінкою науковця, Марія Пригара – „досвідчений майстер і вміє тонко відчувати поетичний оригінал” [ ; 240]. Дослідник відзначає значний інтерес до творів А.Міцкевича українських перекладачів: „Український читач має в перекладі всі балади Міцкевича, є повний переклад „Кримських сонетів”, майже повністю перекладені „Любовні сонети”. Перекладені також майже всі ліричні твори поета”. [ ; 234]. Г.Вервес високо оцінює вірш „На грецьку кімнату” в перекладі О.Новицького, „Під небом холодним”, „До мого провожатого” в перекладі Т.Масенка, „Пісню пілігрима” і „Матрос” в перекладі А.Малишка, „Пісню солдата” в перекладі М.Шеремети, „До матері-польки” в перекладі М.Лукаша, „Геть з-перед очей моїх” в перекладі П.Тичини, „Два слова”, „Зальоти” в перекладі М.Бажана, переклади М.Рильського та ін. Постійний інтерес літературознавців і перекладачів до творчості А.Міцкевича свідчить про духовну близькість його поезії до української літератури, і по великому рахунку підтверджує діалогічну природу культури, активну участь нашої національної культури у цьому великому діалозі.


3. Самобутність авторського сприйняття А.Міцкевичем історії та культури українського народу


Адам Міцкевич жив і працював чи не в найдраматичніший період історії Польщі – добу відчаю й зневіри, що настала після її третього розподілу, і водночас неабиякої жертовності і смертельних небезпек, на які наражали себе знедолені дочки і сини могутньої колись Речі Посполитої. Польський поет народився 24 грудня 1798 року у провінційному фільварку неподалік Новогрудка –давньої столиці литовських князів, де кілька століть тому містилася резиденція Київських митрополитів і де віки поспіль творилася спільна історія польського, литовського, українського і білоруського народів. Тут сформувалися природні нахили та риси вдачі майбутнього поета. Тут юнак пережив надзвичайне національне піднесення, пов’язане з визволенням Польщі французькими військами під проводом Наполеона І. Це емоційне очарування закарбується на скрижалях душі майбутнього поета і зробить його переконаним наполеоністом до останнього подиху. Патріотична наснага приведе його дещо пізніше в товариство філоманів – „молодих борців за незалежність Польщі” [ ; 102], які присягалися все життя працювати для добра Вітчизни. Не дивно, що серед перших творів Міцкевича бачимо „Пісню філаретів”, політичні ідеї якої стали приводом до першого арешту.

Тим часом, на фронті літературної боротьби Міцкевич-романтик зажив немало опонентів, а за громадянські переконання сподобився участі не благодійного митця. Саме ці переконання привели його на Україну. А.Міцкевич отримав призначення учителя у віддалених від Польщі губерніях. На пропозицію самовільно обрати місце педагогічної праці А.Міцкевич відповів: „Одеса”, тобто вказав на один із центрів компактного проживання поляків, з-поміж яких було чимало владоможних та освічених. Щоб одержати супровідні документи, опальний польський поет та два його друзі-однодумці Й.Єжовський і Ф.Малєвський наприкінці жовтня 1824 року відбули до Санкт-Петербурга. Цим подорожуванням було покладено початок п’ятирічним мандрам А.Міцкевича, які виразно розпадаються на чотири хронологічні відтинки і включають петербурзький (24.11.1824-24.01.1825), одеський (17.02.1825-15 серпня 1825 та після повернення із Криму жовтень – 12.11.1825), московський (др. пол. 1825-30.11.1827) та знову петербурзький (зима 1827- березень 1829) періоди.

Другий період мандрів польського поета, улягає в тематичні рамки нашої роботи і сміливо може бути названий українським. Вже сам факт проїзду Черніговом, Києвом, Стебловим, перебування в Одесі, Севастополі, Сімферополі, Євпаторії, Ялті, зустрічі в Харкові та Єлизаветграді залишили по собі неповторну згадку від побуту, знайомств, бесід, від баченого, почутого й пережитого А.Міцкевичем. Саме на Україні було створено перлини світової лірики – „Кримські сонети” та „Сонети”. З відбуттям до Москви етнографічна лінія зв’язку Міцкевича з Україною, де він перебував упродовж дев’яти місяців поспіль, переривається раз і назавжди. Але творчі ремінісценції, пов’язані з Україною, залишаються тривкими і досить потужними. 1826 рік, коли у Москві одна за одною вийшли дві поетичні збірки „Сонети” та „Кримські сонети”, є тому підтвердженням. Дослідники творчості А.Міцкевича вбачають у поезіях дві групи, пов’язані з подіями у житті поета. В поезіях першої групи вбачають відгомін і рецидиви нещасливого кохання поета з Марилею Верещак (деякі з тих поезій за часом написання відповідають литовському періоду Міцкевичевої творчості). Ті, у яких переважає жага пристрасті й насолод, небезпідставно поєднуються з обставинами взаємин Міцкевича з Кароліною Собанською.

Створюючи свої сонети, Міцкевич звернувся до традиції Петрарки, твори якого читав в оригіналі під час перебування в Одесі. Епіграфом до першої частини стали слова Петрарки: „Коли почасти був іншим, ніж зараз чоловіком”. Саме такими словами, на думку М.Живова, поет підкреслив, що даний цикл належить до минулого, і є своєрідним підсумком прожитого етапу життя. [ ; 100]. Епіграфом другого циклу сонетів став вислів Гете: „Хто хоче поета пізнати, повинен в краю його побувати”.

У „Кримських сонетах” автор виступає спостережливим пілігримом. Як мандрівник він захоплюється природою Криму: неповторним Чатир-Дагом, Алуштою, урвищем, що пролягає уздовж гори Чатир-Даг, якій присвячено однойменний сонет, викликає у поета глибокі релігійні почуття:


Мов янгол Гавриїл, сама потуга й міць,

Ти входи стережеш до зоряного даху;

Ліс на тобі, як плащ, і, яничари жаху,

Гаптують свій тюрбан потоки блискавиць


У „Кримських сонетах” Міцкевич здійснює своєрідний синтез культур, який було започатковано Гете і німецькими романтиками. (Гете „Західно-Східний дивак”). Тут створено образи двох культур – Сходу і Заходу, представниками яких є Мірза і Пілігрим. Це своєрідний поетичний діалог, у процесі якого відбувається взаємозбагачення. „Мусульманський Схід з його природою і звичаями, пророче слово Біблії, романтичні теорії творчості знаходить своє глибоке втілення у цьому творі. Разом з тим тут оживають важливі архетипи культури, які суголосні нашому часові. [ ; 74].

Образи Мірзи і Пілігрима, непідробна симпатія автора до кримських татар, якому до вподоби їхня розважливість та неквапливий ритм життя... слугують на користь тій тезі, що дозволяє розглядати Гетевський „Західно-Східний дивак” та „Кримські сонети” як „дві великі пам’ятки поетичного орієнталізму романтичної епохи” [ ; 74].

Переконливим прикладом такої поезії є розмірковування Міцкевича над історичною долею Бахчисарая у сонеті „Бахчисарай”. Східна екзотика, за всієї привабливості, теж не вічна. І Пілігрим звертає увагу не на безмодність, занепад, руїни... Колись володарі замку мріяли про незмінну славу і могутність. Минули століття, і залишився тільки фонтан, тільки він є вічним:


„О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,

Що мали у віках сіяти величаво?

Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить”


Враження, яке справив Бахчисарай на мандрівника виливається у двох рядках сонету:


Руїна – пише тут на мурах гість незнаний,

Як Валтасарові, на віковічний згад.


Ці ж почуття викликає споруда в української поетеси Лесі Українки у вірші „Бахчисарайський дворець”


Хоч не зруйнована – руїна ся будова

З усіх кутків тут пустка вигляда


Перегукуються і закінчення творів обох поетів. Українська поетеса, продовжуючи роздуми про колишню славу, багатство і велич кримських ханів, від сили яких залишились лише „звалища сумні”, робить дещо глибший висновок, зазначаючи, що рабство, яке існувало в Кримському ханстві, нічим не відрізняється від рабства, яке панує в Російській імперії [ ; 60].

Колись тут сила і неволя панувань,

Та сила зникла, все лежить в руїні, –

Неволя й досі править в сій країні


Цикл Лесі Українки „Кримські спогади”, до якого увійшли сонети „9. Бахчисарай”, „10. Бахчисарайський палац”, „11. Бахчисарайська гробниця”, написано, як вказують дослідники, під впливом сонетів А.Міцкевича (В.Чапля, І.Качуровський). Назви деяких сонетів зберігаються між собою. Пор.: 1. „Тиша морська” – „2. Cisza morska”; „5. Негода” – „4. Вuzia”; „7. Байдари” – „10. Bajdary”; „9. Бахчисарай” – „6. Bakczysaraj”. У сонеті Лесі Українки описується нічний Бахчисарай. У Адама Міцкевича є сонет, який має назву „Бахчисарай уночі”. Проте сонет „Бахчисарай” близький тематично і ідейно до твору української поетеси.

Близькі за тематикою сонети „Могили гарему” А.Міцкевича та „Бахчисарайська гробниця” Лесі Українки: Пор.:


Ні квітів, ні дерев, ні огорожі...

І серед пустки, наче на сторожі,

Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили,

Навіки в ній своє імення скрили

У Міцкевича:Окрила забуття і часу їх заслона,

Над ними зносяться тюрбани кам’яні,

Неначе бунчуки у демонській війні,

Гяур їх імена тут креслить беззаконно.


На думку відомого польського літературознавця Ю.Кляйнера, А.Міцкевич своїми „Кримськими сонетами” не тільки відкрив нову сторінку в світовій ліриці, для нього самого це було виразом духовного перелому „Перед обличчям Кримських гір, перед обличчям Чатир-Дагу пробудилося в нім релігійне відчуття світу. У великій природі відкрилася йому вперше ... велич Бога” [ ; 62]. Кримські сонети пройняті роздумами поета про вічні проблеми буття, життя і смерть, руйнації і творення, добра і зла... Навіяний переживаннями, які опанували душу поета біля надгробку співвітчизниці – польської бранки кримського хана Марії Потоцької, – сонет сповнений ностальгічної туги, яку сконцентровано у кількох рядках.


Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі,

Сліди повипікав огненною сльозою?


Ступінь туги, ностальгії сягає у цьому сонеті найвищої сили напруження і виливається у заключні слова, сповнені потойбічної медитативності:


О полько! Як і ти, я вмру на чужині;

Хай приязна рука мене хоч поховає!

Тут мандрівці ведуть розмови негучні;

І вчую я слова, що чув у ріднім краї;

Поет, складаючи тобі на честь пісні,

Побачить гроб і мій – для мене заспіває.


У стані ностальгічної туги поет не раз подумки звертається до отчого краю, який йому миліший над усе. І ці настрої, їх сердечна тональність проступають навіть там, де їх не можна було сподіватись. Такою є поезія „Американські степи”, заключна частина якої сповнена надзвичайної елегійності:


Спинімось! Тихо як! ... Десь линуть журавлі,

Що й сокіл би не взрів, – лиш чути, де курличе...

Чутно й метелика, що тріпається в млі,

І вужа, що повзе зіллями таємниче...

Я так напружив слух, що вчув би в цій землі

І голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.


Сонет „Американські степи”, що виконує функцію експозиції циклу, заповідає гам у внутрішніх переживань та роздумів героя, що народжувались в процесі пізнавання Кримських краєвидів. Це були і радісні почуття героя-мандрівника, зумовлені потужною стихією та незвичною красою природи („Плавання”, „Алушта вночі”), і туга за Батьківщиною („Могила Потоцької”, „Пілігрим”), і трагічне почуття самотності („Буря”, „Могили гарему”).

Південна природа своєю незвичною красою та екзотикою викликає постійні думки про Литву. Таким чином, виникає тема Батьківщини, тема поета-вигнанця. За цими темами і мотивами сонетарій А.Міцкевича близький до лірики Лесі Українки. Вони обоє довгий час залишалися поза Батьківщиною, а тому окремі їхні твори, це, як писав І.Франко, „голосний та страшний стогін примученої душі”, який тим страшніший, що „не пливе до якогось песимістичного світогляду, не є доктриною, а тільки є виразом безмірно болючих обставин [ „ ] " [ ; 254]. Один із віршів Лесі Українки має назву „Зимова ніч на чужині”, вказуючи словом „чужина” свою відірваність від рідної землі. У сонеті „Пілігрим” Міцкевич з болем звертається до своєї Батьківщини:


О Литво! Шум лісів, породжених тобою,

Миліший, ніж Байдар всі солов’ї гучні,

І більше я радів твоїй трясовині,

Як цим шовковицям з їх ніжною красою!


Леся Українка, вимушено перебуваючи „у сій чужій-чужій Ялті”, думками теж линула до лісів і трясовин своєї Волині. Тож не дивно, що Крим українська поетеса в якійсь мірі бачила і сприймала очима свого польського попередника.

Цікавою є думка В.Кубацького у ґрунтовній монографії „Кримські сонети” про те, що у цьому циклі поет стверджує положення про єдність – географічну, культурну, історичну – Криму з Україною. Це єдність не виключала глибокої своєрідності двох культур. Своєрідною розробкою польської тематики в українській поезії можна вважати цикл віршів Миколи Бажана „Міцкевич в Одесі. 1825 рік”. Беручи за основу одну із сторінок біографії великого польського поета, Бажан висвітлює цю сторінку зі своєї точки зору, але використовує стиль і форму „Кримських сонетів” Міцкевича. Тут і запал молодих років польського поета – „Пісня про три ножі”, тут і характерна риса його пристрасної вдачі – боротьба проти поневолення на Заході і Сході, і сила натхненних і імпровізацій.

Вірші Бажана малюють образ Міцкевича – буремного, сумного, скорботного і разом з тим – величного в своїй непримиренності, в своїй пристрасті.


... Тишина залягла.

Міцкевич каштанове пасмо волосся

Рукою недбало відкинув з чола.

-О пані! - сказав. - Господиня кохана:

Можливо, у вас і бажання нема,

Але чорно-біла тропа фортеп’яна

Блищить так печально, недвижна й німа, -

Нехай оживе, забринить, зарокоче,

Як ложе потоку, як річище слів,

Бо слово не може мовчати, не хоче,

Бодай би поет заніміти волів!

[ ] імпровізація


українська тема не вичерпується поетичними збірками А.Міцкевича. Її легко помітити в „Чатах”, що вийшли в 1827 року з підзаголовком „Українська балада”. Балада була написана під враженням від перебування на Україні.

Українські географічні реалії породили й іншу баладу А.Міцкевича – „Світязь”. Балада А.Міцкевича „Світязь” – один із найемоційніших творів поета. Твір побудований на матеріалі слов’янської історії, поетизованої митцем у дусі романтизму. Назва балади – реальний географічний об’єкт – озеро Світязь – одне з найпрекрасніших місць України, розташоване у Волинській області. З цим озером пов’язано багато народних легенд, переказів, повір’їв; Новогрудок – містечко, яке нині входить до складу Білорусії, неподалік від якого народився Міцкевич; Плужини – маєток, де проживав Михайло Верещак, брат коханої поета. Географічні реалії наближають легендарне минуле до дійсності, показують, що життя слов’ян має глибоке коріння в історії.

У композиції балади переплелися різні часи. В експозиції звучить схвильована й емоційна розповідь про озеро Світязь, з яким пов’язано так багато древніх легенд і сказань. Міцкевич – майстер таємничого змісту, що досягається передовсім за рахунок виразного пейзажу-змалювання стихії води, яка вабить своєю таємницею. В описі Світязя поет органічно поєднав казку і реальність, сучасність і таємницю давнини, що загалом властиве для його творчого стилю. Згадка про нечисту силу, про бенкети сатани, характерна для поетики романтизму, ще більше посилює напруження, викликаючи почуття жаху, яким так майстерно оперували романтики. У баладі вже традиційно з’являється химера – жінка, яку витягли з озера і яка, підвівшися з хвилі, розповіла про давнє минуле.

Далі розповідь зосереджується на історичних подіях і на образі головної героїні – дочки князя Тугана. Під загрозою навали з Русі князь Туган був змушений зібрати військо і вирушити на допомогу Мендогу (князю Литви, який правив у ХІІІ ст. і об’єднав литовські племена). Але мешканці Туганової держави залишалися без оборони, що надзвичайно хвилювало князя. У діалозі князя зі своєю дочкою, що насичений народнопісенними стилістичними засобами, розкривається конфлікт між обов’язком воїна і любов’ю до народу, який вирішує княжна, кажучи батькові, щоб він йшов „помогти Батьківщині”, а мешканець Туганової держави захистить Бог. Введення в структуру тексту чудесного знамення – появи ангела, який начебто вночі з’явився княжні, свідчить про відкриту авторську позицію. Тут виявляється концептуальне сприймання поетом історії в міфічних категоріях, у пошуку глибокого „провіденційного” сенсу. Є.Нахлік приводить слова польської дослідниці М.Цеслі-Коритовської з цього приводу: „Він схилявся до переконання про теологічний характер історії, про те, що в ній реалізується Божий план, існування і сенс якого народ усвідомлює собі власне через міфічний переказ <…>. На переконання Міцкевича, міф вічний, адже історія безупинно реалізує і підтверджує міфічний взірець і є сценою дальших виявів. Як і більшість романтиків, Міцкевич вірив, що народ – особливий посередник Божого одкровення” [ ; 202].

Ліричний монолог княжни розкриває всю гаму складних людських емоцій – і тривогу, і любов до народу, і мужнє прийняття своєї долі, і жах перед можливим полоном:


„Боже, – гукнула я, – боже!

Як не втекти нам від лютої кари,

Нас захисти перед нею,

Громом убий із високої хмари

Чи заховай під землею!”


Вона до кінця впевнена у правоті своїх дій, бо її вчинками керують вищі поняття – воля і Бог, які поет ставить на один щабель.

Кульмінаційним моментом твору є показ облоги замку Тугана. Оточені з різних боків військом з Русі люди шукають виходу з тяжкого становища. І тут їм на допомогу знову приходить Бог, до якого з палкою молитвою звернулась княжна. Озеро Світязь розступилося перед мешканцями Туганової держави, врятувавши їх від поневолення. У даному випадку смерть трактується як порятунок від неволі. За фольклорною традицією відбувається перетворення: дівчата й жінки перетворилися на білі лілії, цар-зілля. Думка про відродження народу звучить і в розгадуванні таємниці: пан, рибалки, сам поет – нащадки славного роду.

Із народнопісенною традицією баладу зближує використання традиційних образів-символів: вода – символ очищення від гріхів, смерті й поховання, життя і воскресіння із мертвих (згадаймо „мертву” і „живу” воду у народних казках), образ жінки, що раптово з’являється із синіх хвиль, лілія – символ чистоти, непорочної краси; зілля – символ смерті й відродження, магічного впливу на людину, її долю. Через багато років, коли неперевершений співець Польщі вже викладатиме в паризькому Колеж де Франс, тема України знайде своє відображення і в „Лекціях слов’янських літератур”. Це своєрідний літературний дискурс про історичне минуле України, її пісні та думи, що рясніє такими подробицями, що можуть бути адекватно оціненими в контексті романтизму та „української школи” в польському романтизм: „Між державами монголів і турків, між Росією і Польщею лежить край безмежний, надзвичайно цікавий для історії і літератури. Від нижнього Дунаю, майже від міста , Бэлграда, тягнеться він з одного боку вздовж Карпат, з другого – понад Чорним морем за Дніпро і Дон аж до Кавказу. Ця велика місцевість носить назву України...

Українські простори є столицею ліричної поезії, звідки пісні невідомих поетів поширювалися часто на цілу Слов’янщину. Козак, сидячи біля своєї землянки або в курені з очерету і слухаючи мовчки, як кінь його, пасучись неподалік, жує траву, кидає погляд на зелені степи і думає, і марить про бої, що тут відбулися. Пісня, яка у нього виливається з грудей, стає втіленням народного чуття: усюди сприйнята з запалом, вона переходить із покоління в покоління. Дунай, священна ріка слов’ян, завжди відіграє помітну роль у тих піснях... На тій ниві, за словами давнього пророка, кінськими копитами збиті, тілами полеглих устеленій, кістками їх засіяній, а дрібним дощем теплої крові зрошеній, буйно запанував смуток. Смуток і туга – головна ознака тих околиць...” [ ; 54] .

Глибоке розуміння української душі, яка виливається у фольклорі глибоким смутком поріднює сприймання Міцкевича з Ю.Словацьким, який у незакінченій повісті „Король Лядави” дав характеристику народної пісні: „Народне письменство, йдучи за духом часу, почало відшукувати ті звуки розпачу і суму, які були колись властивістю пісень українського народу, тих запорізьких козаків, які так прославилися війнами проти турків, які воювали часом навіть з Польщею. Їх пісні, в

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: