Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Поетична спадщина Адама Міцкевича

Поетична спадщина Адама Міцкевича

яких сльози переплелись із наріканнями, розлягаються над сумними берегами Дону.

Поезія тих народів у нашому письменстві замінює місце пісень трубадурів, які славились у Франції, і міннезінгерів у Німеччині; вони будуть покладені в основу літератури майбутнього” .

Сказане, звичайно, збуджує думки про споріднене сприймання української душі, українського фольклору, який став основою „української школи” в польському романтизмові. Але наразі виходитимемо з того, що великим і безсмертним робили Міцкевича передусім його поезії, які правили за взірець митцям різних країн, в тому числі й України.

Неабияке враження справило знайомство з Міцкевичем та його творчістю на П.П.Гулака-Артемовського.

Відомості про стосунки П.Гулака-Артемовського і А.Міцкевича під час його перебування у Харкові подає у своїй статті І.Я.Айзеншток.

Використовуючи фольклорний матеріал у ранніх баладах Міцкевич їх сюжети та образи пропускав крізь світосприйняття поета-романтика; використовувана ним народна лексика, художні засоби народної поезії вкраплені у стилістичну картину традиційної романтичної балади. Оповідачем у ній завжди виступає сам автор – то романтично піднесений, то скептично іронічний у своєму ставленні до матеріалу; поет ніби стоїть над своїм матеріалом, розпоряджаючись ним за власною поетичною фантазією, інколи навіть виступаючи в очевидну суперечність з фольклорним сюжетом та його оформленням.

Таку суперечність бачить І.Я.Айзеншток у баладі „Пані Твардовські”. „Фольклорний сюжет оформлений у нього майже виключно засобами тогочасної літературної мови, з дуже незначною домішкою першонародної лексики та майже без використання художніх засобів народної поезії [ ; 52].

Цього не міг не помітити П.Гулак-Артемовський, який був чудовим знавцем фольклору як українського, так і польського.

Український письменник здійснив творчу переробку балади А.Міцкевича. Українська переробка балади вдвоє переважає обсягом польський оригінал: ста двадцяти чотирьом рядками „Пані Твардовської” Міцкевича відповідають двісті вісім рядків переробки Гулака-Артемовського. Зіставлення польського та українського текстів, яке здійснює автор статті, доводить, що таке збільшення обсягу викликане значним розширенням і конкретнішим зображенням окремих побутових подробиць. Так, після першої строфи в українській переробці йдуть ще дві, де розвинуто картину нестримних веселощів у корчмі:


Ріжуть скрипки і бандури,

Хлопці, піт аж ллється з шкури,

Коло їх гарцюють.

Бряжчать чарки, люльки шкварчать,

Шумує горілка;

Стук, гармидер, свистять, кричать,

Голосить сопілка


Події, зображені в баладі Міцкевича значно обросли портретними характеристиками, побутовими подробицями, деталями, які відсутні в баладі Міцкевича. Крім того, Гулак-Артемовський додав і нові подробиці на основі народних переказів про пана Твардовського. Так з’явилася в українській переробці згадка про зграю птахів, що злетілися на дах корчми, в якій відбувався останній торг Твардовського з дияволом (про це, зокрема, згадували народні перекази, поширені на Правобережжі, де їх легко міг почути український поет [ ; 53] .

Значно розширеним, порівняно з польським оригіналом, виявився в українській переробці кінець балади: п’яти заключним чотиривіршам Міцкевича відповідають аж чотири строфи – своєрідне навчання Твардовського з нагоди втечі чорта, не пов’язане безпосередньо з сюжетом балади й засноване на поширених фольклорних уявленнях про те, що „баба сильніша від чорта”. Проте, Гулаку-Артемовському, таке закінчення могло здаватися необхідним для чіткого жанрового визначення переробленої ним балади, для наближення її до звичайного Гулакові-Артемовському жанру аполога. Балади А.Міцкевича справили велике враження на Т.Шевченка, який під впливом балад „Втеча”, „Рибка” і „Світязь” написав оригінальні твори „Тополя”, „Русалка” і „Лелія”. Це доказують літературознавці Третяк, Колесса на основі компаративістичного аналізу. Свої докази вони намагалися підкріпити наявністю багатьох спільних фру, мотивів і зворотів у баладах обох поетів. Так, наприклад, вплив балади Міцкевича „Втеча” на „Тополю” Шевченка О.Колесса доводив тим, що в обох творах є „подібні” вирази, як: „Він воює, рік минув, його нема, загинув, може” – у Міцкевича; „Пішов – та й загинув ... Минає рік, минає другий – козака немає” – у Шевченка” [ ; 73-74]. В баладі „Русалка” Третяк вбачає вплив „Рибки” Міцкевича, доводячи його „спільністю деяких картин пейзажу.

Г.Вервес, заперечуючи доводи обох дослідників, стверджує, що заперечити запозичення мотивів не важко, „оскільки майже до всіх балад Шевченка можна знайти численні фольклорні джерела і аналогії в оригінальній творчості українського поета, нарешті – що головне – в гущі самого життя, в соціальній дійсності, сучасником якої був Шевченко. До того ж балади Шевченка, в котрих компаративісти вбачали вплив Міцкевича, докорінно відмінні і своєю сюжетною основою, і своїм стилем, і способом передачі фантастичного” [ ; 90].

Балада „Втеча” А.Міцкевича побудована на основі народної легенди, широко відомої в усіх слов’янських народів. Це легенда про виклик дівчиною за допомогою чаклунства свого коханого з могили і про фатальний кінець його появи; прибувши, він забирає з собою в могилу дівчину.

З’явлення химери Т.Бовсунівська пояснює тим, що в романтичній літературі вона є уособленням душевного дисонансу. „Вона позбавлена логічної мотивації і вільна у своєму формовиявленні, бо залежить лише від напряму мислення, від духовної орієнтації особистості, в уяві якої народжується. Перетворення химери веде до самоутвердження особистості” [ ; 48].

Як відзначає дослідниця, „часто химери з’являлись через відчуття національної пригніченості, як це ми маємо в романтизмі польському, сербському, українському” [ ; 48] .

Найбільш близькими до народної поетики дива, зазначає далі дослідниця, є романтичні балади, в яких химера утримується як жанрова ознака. В баладах Міцкевича частими є епізоди з оживленими мерцями, які жадають помсти („Світезянка”, „Лілеї”). Усталеною передумовою майбутнього повернення душі з потойбіччя є у кожному випадку невгамовна образа чи несправедливість. Наприклад, зганьблена паном дівка топиться й повертається вже рибкою до своєї дитини (балада „Рибка”). Для слов’янських балад характерне намагання героїв повернутись з потойбіччя для звершення якоїсь вагомої справи, в той час як для західноєвропейських баладних форм більш притаманна у цьому випадку мотивація нового плану життя, яка не завжди містить помсту.

За висловом дослідниці, подібність у сюжетах пояснюється скоріше як жанрова ознака слов’янських романтичних балад, яка базується на спільних фольклорних мотивах. В основі Шевченкової „Тополі” лежать численні народні пісні про важку долю жінки і перетворення її в тополю, а також дівчину, яка, марно чекаючи козака з походу, звертається до ворожки, щоб за допомогою чаклунки викликати його до себе.

Фольклорні джерела були основою написання балад „Русалка” Т.Шевченка і „Рибка” А.Міцкевича. Щодо Шевченкової балади Г.Вервес наводить народну пісню про знищення дитини матір’ю:


Ой в місті Берестечку

Сталася новина,

Молодая Марусенька

Синочка повила,

Повила ‘го, узяла ‘го

Попід білі боки,

Ой закинула, закинула

У Дунай глибокий,

Пливи, пливи, дитяточко,

Пливи враз з водою,

Чей же я си погуляю

Ще рік дівонькою


Як доводить науковець, подібностей між баладами Шевченка і Міцкевича дуже мало: „У Шевченка русалкою стає дочка, а у Міцкевича мати; жертвою помсти – в першій баладі виведено матір, а у Міцкевича – ненависне Катрусі подружжя – пана разом з княгинею. В „Русалці” виступає кілька русалок, в „Рибці” – одна; у Шевченка зовсім відсутні деякі постаті, які є в баладі Міцкевича (напр., постать слуги та ін.). Але що є спільного? Виявляється, що в обох баладах „невірним, зрадливим коханком, через котрого скоюється лихо – єсть пан. Він доводить матір до розпуки; супроти него палає жадоба помсти, через пана вона гине”. (О.Колесса). Балада Шевченка була написана уже в 1846 році, тобто набагато пізніше після „Катерини”, „Слепой” і цілого ряду творів, у яких є постаті „панів лукавих”, і постаті матерів-покриток. І невже поет був настільки безпорадним, щоб запозичувати ті постаті в Адама Міцкевича, постаті, відомі йому з дитинства?” [ ; 92].

Так само Г.Вервес заперечує розповсюджену в літературознавстві думку про вплив „Світязя” на „Лілею”. В основі балади польського поета лежить історико-патріотична тема, у Шевченка – тема соціальної нерівності. Мотив перетворення дівчини після смерті в лілею є спільним для фольклорних джерел обох слов’янських народів, а також в романтичній літературі взагалі.

Літературознавець доходить до висновку, що твори Міцкевича і Шевченка – оригінальні і побудовані на молитвах, образах сюжетах фольклору і слов’янські романтичні традиції.

У балдах Шевченка і Міцкевича є справді одна спільна риса, яка вирізняє їх від інших поетів. У ”Втечі” Міцкевича є ряд сюжетних моментів, які зустрічаються в Бюргеровій “Ленорі”, “Світлані” Жуковського і “Наталі” Костомарова. Але в цій баладі звучить найголовніший мотив – мотив соціальної нерівності. Горе дівчини саме тому й велике, що вона бідна, що її силоміць хочуть видати за багатого князя-нелюба. Єдиний порятунок від ненависного шлюбу вона знаходить у чарах, за допомогою яких і викликає милого. Це і є те почуття “пригніченості” про яке пише Т. Бовсунівська , через яке з’являється химера. Цей мотив лежить в основі конфлікту, проникає в усі найфантастичніші ситуації балади: дівчина воліє краще мандрувати у невідому долину, аніж залишитися там, де панує насильство; вона легко погоджується на прохання свого незвичайного супутника викинути геть усі релігійні реліквії, що пов’язували її з тим життям.

В баладі ”Чати” романтична фантастика майже зовсім відсутня. Натомість яскраво виступає життєва правда. Козак Наум виявляє симпатію до бідного закоханого юнака, який все втратив”, і молодої жінки купленої багатієм за гроші:


“Хлопче, годі балакать! Я навчу тебе плакать!

Підіймай-но скоріше гвинтівку,

Глянь чи справна рушниця, порох сип на полицю

І стріляй хоч у себе , хоч в дівку!

Вище! З правого краю! Знай я перший стріляю.


Першим в лоб хай дістане той злодій...”

Смерть, що є результатом соціальної нерівності, кривда, як наслідок соціальної несправедливості. Ця риса виявляється не тільки у “Лілеї” та “Русалці”, але й у ранніх баладах, зокрема в “Причинній”, “Тополі” та “Утопленій”: У “Причинній” дівчина страждає від розлуки з милим. Трагізм її становища підсилюється тим , що вона „одна, як та пташка в далекім краю”. Причина її загибелі – в жахливій дійсності, в якій дівчина не знаходить захисту; кінчає самогубством і козак. Це балада за сюжетом і мотивами більше схожа із твором Ю.Словацького “Українська думка”, джерелом якого була українська народнопісенна творчість, ще раз підтверджує думку Г. Вервеса не стільки про вплив творів Міцкевича на Шевченка, скільки про використання фольклорних джерел.

Жанр балади Міцкевича використовувався для постановки естетичних проблем. Балади “Романтичність” – це своєрідний маніфест романтичної школи в польській літературі. За традицією, тут теж присутня розмова з померлими і його виклик з потойбічного світу:


“Ти? Серед ночі! О мій Ясеньку!

Любиш мене і в могилі?

Йди ж бо, іди помаленьку –

Мачусі ми немилі – ...”


Полеміка розгортається довкола появи химери – померлого закоханого Яся, душа якого не може покинути кохану і щоночі до неї приходить. Дівчині після смерті світ немилий, вона “не любить світу”:

До мене люди – як звірі.

Регочуть, коли я плачу.

Кажуть я – не ймуть віри,

Я бачу – вони не бачать


У полеміку дівчини і людей, які не розуміють її, бо не чують і не бачать того, що чує і бачить її любляче серце. Це своєрідна полеміка поета-романтика із своїми опонентами, які не „чують”, і “не бачать”, і “не вірять”:


“... Вигадує духів простолюд, п’яниці –

Недоумки враз зліплять їм духа.

Верзе вона груші на вербах, дурниці,

А ви й розвісили вуха”.


Ліричний герой відповідає на це словами, що становлять суть романтичного мистецтва, де людина і світ сповнені нерозгаданих таємниць, які не піддаються раціональному осмисленню, возвеличення творчої уяви, фантастики, міфу; віра в магічну, чарівну силу кохання тощо:


“Дівчина чує, – кажу йому в тиші, –

А люд має віру глибоку.

Віра й чуття промовляють сильніше,

Ніж мудре скельце і око


Деякі балади А.Міцкевича, на думку дослідників, своїми мотивами і ситуаціями дуже близькі до українського фольклору, тим Г.Вервес вказує , що українська казка із другої частини “Записок Южной Руси за 1857 р. дуже нагадує сюжет балади „Рибка”. Крім надзвичайної близькості фабул дослідник помічає аналогії і в художніх прийомах. „Подібно до казки у Міцкевича від розповіді про тяжку долю дівчини підсилюється плачем дитини. “От тая дитина все плаче” – в казці. “Та крізь той галас плач дитини чути в лісі” – в баладі. Як в казці, так і в балді хлопець-слуга приносить думку туди, де зганьблена мати там погодує її, ставши знову людиною. Характерно, що на виклик слуги в обох творах вона відповідає надзвичайно подібними словами, крім текстуальної, ці місця мають і ритміко-інтонаційну подібність. У казці:


Біжу, біжу, мій синочку!

Пісок очі забиває,

Очерет ніжки підкошує,

Бистра вода не пускає.

В баладі:

„Tu jestem, wrzece, u spodu, –

Cichy my gtos odpowiada:

Tutaj dzie cata odef chtodu,

A iwiz mi oczki wyjada…”


У своїх творах польський поет використовував українську народнопоетичну творчість, про що свідчать цілі вставки з народних пісень, наприклад в “Курганку Марилі”, а особливо в другій частині “Поминок”.

“Геніальну спробу дати аналіз романтичної психології, романтичного світобачення дав Міцкевич у віленсько-ковенських “Дзядах”. Виступаючи проти вульгарного містицизму, він утверджує роль творчої уяви, фантастики, містичного прозріння у створенні художнього образу” [ ; 72].

Над поемою “Дзяди” Міцкевич працював упродовж багатьох років. Цей твір міцно пов’язаний із фольклорними традиціями і сягає своїм корінням правитоків народної творчості. На це вказує сам Міцкевич у короткій передмові, що нею відкривається друга частина поеми: “Дзяди. Це назва урочистого обряду, що його й досі народ справляє в багатьох повітах Литви, Прусії та Курляндії, вшановуючи пам’ять про дідів чи взагалі померлих предків. Цей обряд, що зародився ще за поганських часів, називається “Козлячою учтою”, на якій верховодить Козляр, Гусляр – себто віщун, одночасно жрець і поет”... Люди гадають, що потравами напоями й співом вони приносять полегкість душам у чистилищі.

Така зворушлива мета святкування, глуха місцина, нічний час, химерні обряди багато говорили моїй уяві; я слухав казки, оповідки та пісні про повернення небіжчиків із проханнями й пересторогами. „В усіх цих химерних вигадках можна було вгледіти певні моральні настанови, певні повчання, виражені по-народному щиро.

Нинішня поема окреслює все в подібному дусі, обрядові ж співи, ворожіння й закляття здебільшого тотожні народній поезії, а часом і дослівно взяті із неї” [ ; 130].

У своїй монографічній праці “Адам Міцкевич: життя і творчість” Т.Вервес називає цю поему “Дзяди”, хоч в українській перекладацькій та літературознавчій практиці за цим твором утворилась назва “Поминки”. Міцкевичеві “Дзяди” – це поліфонічна лірико-драматична поема з виразними ознаками епопеї. Вона залишається незавершеною. Проте окремі її частини сприймаються як викінчені художні твори, що глибинно пов’язані між собою. Фрагментарної залишилась тільки перша частина, написання якої дослідники відносять до межі 1822–1823 років. Друга і четверта частини, що їх називають литовськими або віленсько-ковенськими “Дзядами”, написані дещо раніше, в часи, коли Міцкевич, закінчивши Віленський університет, вчителював у Ковно. “Дзяди” з особливою переконливістю показали, що на літературних обріях з’явився самобутній романтик, чия творча уява жодною мірою не вклалася в канони класицизму, характерні для тогочасної польської літератури. Та вже в цих ранніх “Дзядах”, на думку багатьох дослідників (Г.Вервес, В.Гуменюк та ін.), романтична піднесеність і фантазія несподівано узгоджувалися з суворою правдою життя. Це засвідчили соціально окреслені картини другої частини. А у четвертій частині збурена емоційність зраненого кохання примножена осмисленням суспільного підґрунтя ліричної драми.

Через десятиліття (1832 р.) з’явилися дрезденські “Дзяди” – третя частина, в якій творчий геній розкрився в усій своїй повноті. Це був безпосередній відгук поета на польське повстання 1830-1831 років та на його придушення царизмом. Міцкевич, якому не довелося взяти участі в повстанні, зосередив свою увагу на картинах винищення паростків національно-визвольних змагань, що з’явилися, зокрема, в студентському середовищі, до якого свого часу належав і сам поет. Але сила художнього узагальнення дала змогу кинути виклик не лише самодержавній сваволі, що спалахнула в час написання твору з новою силою, а й тиранії майбутніх часів. Тут, можливо, виявився досвід власного ув’язнення, заслання, еміграції, і знайомства з учасниками російського декабристського руху і драматичне передчуття дальших неминучих суспільних змін.

Провідна сюжетна лінія третьої частини, витончено психологічна і водночас гостро публіцистична, позначено мінливою емоційною гамою – від зворушливого співчуття до їдкого сарказму. Йдеться тут і про осягнення вічної тайни буття, боротьби добра і зла; про пристрасне усвідомлення божественного призначення митця-пророка.

Славу митця-пророка здобув сам А.Міцкевич, неодноразово передбачивши революційний переворот у Франції. Слава пророка серед емігрантів укріпилася, коли у посланні “До матері Польщі” (нап. у липні 1830 р.) поет, охоплений трагічними передчуттями, кинув у вічі рідному народові якраз на передодні Листопадового повстання гірке, жахливе у своїй правдивості пророцтво про його майбутню поразку, криваву розправу з його учасниками, настання довгої епохи підпільної боротьби, арешти, ув’язнення і страти. Є.Нахлік зауважує: “Міцкевич пророкував здійснення не тільки того, що хотів передбачити, тобто хотів, аби воно збулося, а й того, чого аж ніяк не бажав, але що мимоволі відкривалося його прозорливому “другому зору ”[ ; 24].

У “Дзядах” окреслюються погляди Міцкевича на панщину, які займали у його творчій концепції другорядне місце. Як зауважив В.Вайнтрауб, “Романтизм пробудив у ньому також інтерес до простих людей, до фольклору. Та це були зацікавлення не літературні, а суспільно політичні” [ ; 71]. Елементи творчої концепції виявляли себе в баладах (зображенні бідної жінки, дівчини-сироти і пана). Одна із сцен другої частини “Дядів”, „ставить питання в категоріях моральних, а не політичних. У цій частині йдеться про те, як душу злого поміщика переслідують душі підданих, яких він утискував і над якими знущався . “Єдиний висновок, що його можемо висувати з тієї сцени, полягає у тому, що пани повинні добре обходитися зі своїми підданими. Натомість абсолютно нема даних, які б давали змогу бачити в цій сцені напад на суспільну систему, в якій існують поміщики і панщанні селяни.” [ ; 71]. Подібний підхід – моральне вдосконалення відносин між поміщиками і кріпаками – обстоювали у 1820-1830-х рр. й українські письменники Л.Боровиковський, П.Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка. У 1840 роках Шевченко, Куліш і Костомаров ставили за мету знищення кріпацтва (ця мета поставлена у програмових документах Кирило-Мефодіївського братства).

По поразці повстання 1830-1831 рр. польське Демократичне товариство в еміграції зрозуміло, що вибори можливо тільки з участю у боротьбі якнайширших мас, а для того, щоб підняти селян на повстання, треба обіцяти їм проведення демократичних реформ, передусім знесення панщини. Для Міцкевича, однак, важливішою була віра в містичні чинники, ніж конкретні політичні розрахунки. Міцкевич водному з листів „радив пояснити селянам, що панщину утримує окупаційна влада, яка гальмує ініціативу польських поміщиків (але там-таки він осуджував суперечки емігрантів щодо аристократії та демократії як безплідні й безсенсовні”. Усе-таки “Pan Tadeusz (1834) закінчується, зокрема, знаменитою сценою громадянського урівноправнення і, на цій основі, соціальної та національної згоди: сопліцівські селяни тішаться знесенням панщини (першим розпорядженням Тадеуша як власника успадкованого маєтку стало звільнення їх і наділення землею), Тадеуш вітає колишніх підданих як вільних і рівних співгромадян – краян ..” [ ; 71]. Досягненням соціальної та національної консолідації на демократичних засадах було й Шевченковим ідеалом: у “Гайдамаках” він зазначив, що в боротьбі за національне і соціальне визволення “Убогий, багатий / Поєднались”, “Просте козацтво й старшина / На певне діло налетіли” [ ; 871], до суспільної згоди серед українства закликав у посланні “І мертвим, і живим...”, а в першій редакції “Відьми радив „незнайомому братові”: „Шукай собі брата в палатах і в хаті” [ ; 19]. Пафос національно-визвольних змагань є серцевиною “Дзядів” А.Міцкевича, але твір не обмежується ним. Г.Вервес відзначає: „По силі змальовування трагедії народу, позбавленого самостійного державного існування, поема ця не має нічого рівного в світовій літературі” [ ; 103]. “Ці картини, – наводить, тут же дослідник висловлювання Жорж Санд, – такі, яких ні Байрон, ні Гете, ні Данте не могли б зобразити... Жодний голос не піднявся з подібною силою, щоб оспівати такий важливий предмет, яким є падіння народу” [ ; 109].

У поетичній творчості Шевченка образи і мотиви А.Міцкевича мають особливе значення. Романтичний образ поета-пророка, речника народу, який у творчості Міцкевича найвиразніше постає саме в третій частині “Дядів”, є одним з домінантних у Шевченковому “Кобзарі”. Не важко простежити відчутну в обох поетів закоріненість цього образу в національній фольклорній традиції, а також у романтичній творчості, зокрема поетів романтичного напрямку в польській літературі (образ Вернигори є у Виспянського в драмі “Весілля”, а також у Ю.Словацького у поемі “Беньовський” та “Срібний сон Саломеї”) “Вернигора” М.Чайковського, “Канівський замок” С.Гощинського і в українських поетів-романтиків Метлинського, Костомарова та ін.

Про фольклорну закоріненість образів обох поетів писав І.Франко, знаходячи певні ідейні і емоційні паралелі між “Імпровізацією” з “Дзядів” і Шевченковим “Перебендею” . І.Франко, кажучи також про деякій відгомін Міцкевичевих мотивів у баладах українського поета, відзначає посилення цього відгомону в історичних поемах. [ ; 256-257].

Чимало дослідників (М.Дашкевич, О.Третек, М.Якубець ), говорячи про поему “Гайдамаки”, підкреслюють її зв’язок з твором Міцкевича, що знаходить своє вираження у романтичній актуалізації історичних подій, поетичному воскресінні образів предків.

Про виплив творчості і особистості Міцкевича на Шевченкову поезію писали і сперечалися багато українських і польських дослідників: М.Петров, М.Дашкевич, І.Франко, О.Огоновський, О.Третяк, О.Колесса, В.Щурат, Б.Лепкий, С.Смаль-Стоцький, М.Зеров, П.Зайцев, М.Рильський, М.Якубець, Г.Вервес, С.Козак, Я.Дзира, І.Гуменюк та інші. Суть дискусії полягає у тому, наскільки значним був цей незаперечний ідейно-художній вилив, сліди якого, як вже відзначалося, помітні у баладах. Дослідники задумалися над питанням чи є подібності між другою частиною “Дядів” і разючі подібності між третьою частиною і додатком до неї між поемами “Сон” та “Великий льох” – наслідком Шевченкових запозичень і ремінісценцій, творчого освоєння спадщини А.Міцкевича чи переважно типологічними збігами? Більшість дослідників схиляються до того, що маємо справу із перши, і з другим, і з третім, і що творчість польського поета відігравало роль своєрідного збудника, каталізатора поетичної фантазії Шевченка, літературної опори його поетичних побудов, світосприймання (зокрема, кордоцентризму), політико-філософських шукань і тираноборчої патетики [ ; 98].

Дослідники стверджують, що вступ прислужиться для політичної сатири й антиімперської тенденції у “Сні” та “Великому льосі”, імпровізація зпохопила Шевченка до богоборчих настроїв у комедії “Сон” та інших.

“Сон”, “Кавказ” Т.Шевченка й “Дзяди” А.Міцкевича (особливо розділи “Перегляд війська” мають до того ж іще виразне антимілітаристичне та антиколоніальне спрямування).

Типологічна спорідненість цих творів пояснюється близькістю типів поетичного мислення авторів як носіїв демократичної ідеї, й ідентичністю об’єктів їх сатиричного викриття.

Велика площа, Кажуть,

То – цькувальня,

На лови цар готує там собак...


З цими рядками А.Міцкевича перегукуються рядки Шевченкового “Кавказу”:


Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшка-царям

Слава.


Імперія в трактуванні обох поетів – псарня, де собака вартісніша за людину, а в людини переважають звірячі, хижацькі інстинкти. Ще у паризьких лекціях Міцкевич твердив, що царська Росія утілює сатанинську ідею величі замість ідеї свободи. Але ця ідея величі, яка базується на “кривавих скрижалях” історії інших народів. У Шевченка ця думка висловлена з більшою гостротою сарказму.

Тематична близькість та ідейна співзвучність виявляється і в описах Петербурга, зображенні пам’ятника Петру I, показі солдатської муштри.

А.Міцкевич порівнює сіру солдатську масу з огірками „на грядці під листками, з хробаками”, наголошуючи цими іронічними порівняннями на втраті індивідуальності, власної особистості. Далі поет вказує, що добрий кінь ціниться більше, ніж солдат, ніж людина:


Один гвардійський добри кінь

Має ціну, як добрі три солдати,

А офіцерський кін – кажи: амінь –

Бо за такого вже належить дати

Музику чи поета...

Кінь дорожчий за музику чи поета – ось вона, здавалось би, спокійно проголошена істина, але за цим спокоєм – внутрішня іронічність, гнів автора, що говорить про знецінення людей в колоніальній підпільній країні. Знецінюється не тільки солдат, але й оточення царя генералами.


Всі світяться, але не власним світлом,

З очей царя проміння йде на них.

Всі генерали – хробачки, що літом

Вночі поблискують на пнях старих.

Як ласки царської тепло скінчиться,

Втрачає блиск нужденна хробачня,

Живе, в болоті темнім копошиться,

Являє гидь свою при світлі дня.


Образна система, метафоричні, стилістичні засоби сатиричного зображення типологічно подібні.

Якщо Міцкевич так часто, характеризуючи солдафонство, вдається до порівнянь із тваринним світом, то в Шевченка поряд із такими порівняннями іде ще й трагічно-іронічний епітет, що вказує на повну втрату свободи особистості:


А в городах, мов журавлі,

Замоштрували москалі;

Нагодовані, обуті,

І кайданами окуті,

Муштруються...


І Шевченко і Міцкевич таврують безмежний деспотизм, абсолютну владу царя-солдафона, його обмеженість:

Мундир військовий –

То є царська шкіра,

Солдатом цар росте, живе, гниє, –


пише А.Міцкевич. А Шевченко у поемі “Сон” у саркастичному дусі змальовує царське подружжя, яке навіть під час балу веде мову


О отечестві, здається,

Та нових петлицях,

Та о муштрах ще новіших!..


Взаємини царя з підлеглими в “Дзядах” вписані в тому ж дусі, що й Шевченкова „картина генерального мордобитія” у поемі “Сон”. Як справедливо помічає Д.Павличко, „наказ, що йде від Царя” з рота в рот – аж до останнього сержанта”, нагадує ляпас що також іде від царя по лицях та пузах верховного чиновництва Росії в поемі “Сон”. Цим не хочу я сказати, що тут відбулось якесь запозичення, ні, це просто матеріал зображення підказував обом геніям подібні метафори " [ ; 181]. Гнів Міцкевича більш внутрішній, його картини царської сваволі більш відповідні формам реального життя. Шевченко ж творить фарсову, навіть фантасмагоричну картину, аби ще гостріше відтворити безглуздість самодержавної системи, її разючу невідповідність нормам людського буття.

У творчості і польського і українського поета, як уже мовилося вище, співзвучні мотиви викриття загарбницької колоніальної політики царизму. У Міцкевича у “Дзядах”:


...цар підгострює ножі,

Щоб розпанахати Європи тіло,

Розсунути російські рубежі...

То тут, то там творити різанину,

Загарбувати землі без упину

Чужинних на довколишніх держав...


Спостерігаємо типологічну спорідненість мотивів А.Міцкевича із узагальнюючого характеристикою Шевченком царської політики в поемі “Сон”:


Той неситим оком –

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину


Той же сарказм, іронія, звучить у рядках

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: