Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Поетична спадщина Адама Міцкевича

Поетична спадщина Адама Міцкевича

Шевченкової поеми, коли він описує пам’ятник Петра І:


А він руку простягає,

Мов світ увесь хоче

Загарбати


А.Міцкевич у своїй поемі суголосний Шевченковому баченню самодержавної “сатанинської” величі царської влади. Міцкевич пише, що Петро для того, щоб побудувати столицю, –


В сипкі піски й болотяні грязюки

Велів палів сто тисяч вігнати,

І тіл людських сто тисяч утоптати.

Потім на тих палях і тих тілах

Грунт заснувавши, інші покоління

Виряг до тачок, возів та кораблів

Петербург

У Шевченка:

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями,

Поставив столицю

На їх трупах катованих! –

Не замовчали поети напис на плиті монумента Петрові І,:

Тут першому цареві будувала

Цариця пам’ятник, –


наголошує польський поет устами Пушкіна. Шевченко цей напис подає з історичним коментарем стосовно України:


От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому – вторая

Таки диво наставила.

Тапер же я знаю:

Це той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! Людоїди!


Про Петербург, як місто “на багнищі” з тінями українських мучеників, на їх кістках напише пізніше Є.Маланюк, мовні інтонації якого близькі і до поезії Т.Шевченка:


В нещасний час, “на зло Європі”,

Вам божевільний деміург

Створив кубло гнилих утопій,

З туману й крові Петербург.


Твір Міцкевича закінчується сумним акордом – “До приятелів росіян”, в якому, після гострої сатири самодержавної влади, прославляє декабристів і оплакує їх долю разом з долею польських борців за визволення. А.Міцкевич з глибоким співчуттям і вдячністю звертається до „приятелів-росіян” – декабристів, з якими він познайомився перебуваючи у Петербурзі:


Чи я вам згадуюсь? Мені ж ви досі славні,

В думках про смерть братів, заслання і суди

Й ви, не чужинці ви в думках тих –

рівноправні,

Ви в спогадах моїх і в мареннях завжди.


Зіставляючи твори Т.Шевченка та А.Міцкевича Є.Маланюк зауважує: “Характеристично, що в обох поетів у петербурзьких віршах бринить зовсім інша, аніж у росіян нота – нота іронії, погорди, зневажливости. У Шевченка навіть сарказм і карикатуризація, хоч його козацький темперамент не завши витримує в цьому стилі до кінця і він звичайно перериває вірш нестримним прокльоном. У Міцкевича навіть і ненависть, і Гротеск мають монументальний характер” [ ; 379].

“Дзяди” Міцкевича – це драма, яка написана під враженням поразки Листопадового повстання Польщі. Тому основна фабула драми пов’язана ідейно, тематично, емоційно з переслідуванням філоманів. Так виникає тема Сибіру, як “політичного пекла”, куди заслали юнаків за те, що вони кинули виклик демократизмові. Візія заслання юнаків передувала візії Польщі як розп’ятого Христа і була її поясненням. Весь польський народ виступав у ролі Месії, що надавало сенсу його стражданням.

Через категорію невинності патріотична жертва наближається до жертви Христова. “Драматичність символу Сибіру в очах патріотів виникла з абсурдності жорстоких покарань за фактично не існуючі провини. Це, власне, робило засланців в очах громади мучениками. В поемі Шевченка “Юродивий” міститься згадка про “невольників святих”, яких „сотнями в кайданах гнали в Сибір”. У поемі „Неофіти”, побудованій на аналогіях російської та давньоримської деспотії, навмисна “помилка” у називані Скіфії Сибіром викликала ілюзії з царською політикою репресій і гонінь. Невинність борців за волю підкреслювалася авторським осудом винесеного вироку (кількаразове повторення питання “за що?”:) та проголошення їм. слави:


Хвала вам, душі молодиє!

Хвала вам душі святиє !

Вовіки – віки похвала !


В основу поеми “Чернець” покладено історію Семена Палія, провідника національно-визвольної війни українців XVII-XVIII ст. Побоюючись зростання популярності Палія серед народу, Мазепа звинуватив його перед Петром І у зносинах з польськими гетьманами та в антиросійських намірах, внаслідок чого героя було заслано до Сибіру. Мотив каторги у творі символізував приборкання волелюбних і незалежницьких прагнень особистості:


... Бий поклони!

І плють старечу усмиряй.

Святе писаніє читай,

Читай ,читай та слухай дзвона,

А серцеві не потурай,

Воно тебе в Сибір водило,

Воно тебе весь вік дурило...


Завершується “Перегляд війська” А Міцкевича рядками в яких поет з болісним ліризмом говорить про долю слов’янського світу, уярмленого царизмом:


О бідний чоловіче! Слов’янине,

Так жаль мені тебе, але серце гине,

Сльоза тяжка з мойого ока плине

Народе бідний! Жаль твоєї долі,

Твій героїзм – то героїзм неволі.


Одвертий проклін царизмові і ця лірична тужлива кінцівка, в якій – біль, викликаний лихом, яке приносить царизм, звучить особливо виразно, виділяючись у поемі на фоні однотонної мелодії. І знову спостерігаємо типологічну спорідненість Міцкевича і Шевченка, коли вони саме в кінці творів звертаються з інтимно задушевним, сповненим позитивного пафосу словом до народу (у Міцкевича) і до України у поемі:


Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Чорнилом политі.

Московською блекотою

В німецьких темницях

Заглушені ! ... Плач Украйно!

Бездітна вдовице!


Німецький романтик Г.Гейне у передмові до „Німеччини” мріяв про той час, “коли ми знищимо догідливість аж до останнього притулку – небес, коли ми Бога, який живе на землі в людині, врятуємо його від його приниження, коли ми станемо визволителями бога (коли ми зметемо злидні з лиця всієї землі), коли ми поновимо гідність бідного, знедоленого народу і осміяного генія, і збезчещену красу...” [ ; 23 ] У Міцкевича і у Шевченка вчуваємо і трагедійність і відверту революційну пристрасть. Дискус мучеництва у творах А.Міцкевича, польських романтиків і в українській літературі.

Типологічна спорідненість поем Шевченка і польських романтиків виявляється в образній близькості картин їхнього емоційно-смислового звучання. У “Сні”, в картині Сибіру, кільки разів проходить образ кайданів, у які „залиті” „живі люди”:


Заворушилась пустиня

Мов з тісної домовини

На той останній страшний суд

Мертвці за правдою встають

То не вмерлі, не убиті,

Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,

В кайдани залиті.


Сакралізація мук вигнання сягає апогею у поемі Шевченка. Серед тих, хто страждає у пеклі Сибіру, Голгофи, зустрічаємо збірний образ мучеників за волю:


В кайдани убрані

Цар всесвітній! Цар волі, цар,

Штемпом увінчаний!

В муці, в каторзі не просить,

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолодне!


Як зазначається в коментарях до поеми, „цар волі” – це „уособлення ідеї саможертовного служіння народові: він втілює риси, властиві кільком поколінням борців із самодержавством, перед усім декабристам, що їх Шевченко глибоко шанував як „первых русских благовестителей свободы” [ ; 703]. Образ „царя, штемпом увінчаного”, що з’являється в поемі, асоціюється з біблійним образом Христа, увінчаного терновим вінцем. Улюбленими постатями романтиків були Христос і Прометей, як і втілювали найвищу жертовність заради людського добра, добровільно прирікаючи себе на найбільші муки та самотність.

Міфотворча паралель між муками і воскресінням Христа і польського народу, позбавленого державності виявляє себе у творчості А.Міцкевича, який уподібнював поділену загарбниками Польщу із розп’ятим Христом, який невинно страждає за гріхи людства і їх спокутує. У вірші „До матері-польки” читаємо:


Спаситель наш, в невинності дитинній,

Голубив хрест і був на нім розп’ятий...

О мати - полько! Й ти подбай ще нині

Про іграшки підхожі для хлоп’яти.


Сакралізація майбутніх мук сина Польщі звучить у наступних рядках вірша, у яких смисловими домінантами є слова „плаха”, „петля”, „пута”, „бій”, „хрест”, „кров”, „свобода”:


Окуй у пута змалку бідолаху,

Впряжи його у тачку із землею,

Щоб він не зблід, ступаючи на плаху,

Щоб він не червонів перед петлею.

Не піде син із рицарством до бою,

Щоб водрузить Христа в Єрусалимі,

Не скропить волі кровію живою,

Як воїни свободи невтомні.


Поет бачив долю борця за визволення Польщі як страждання, але смерть його, жертва не буде жертвою Христа, яка веде до воскресіння:


О мати - полько! Горе йому буде!

Молись за нього... Глянь, он Скорбна мати:

Розкраяні мечами в неї груди,

Й тобі судилось муку цю прийняти

Хай дійдуть згоди нації й держави,

На землю злине миру благостиня,

А твого сина жде борня без слави

І мученицька смерть – без воскресіння.


Романтизм не обмежувався просто аналогією патріотів. Вони повинні були пройти через приниження, зраду, забуття, пізнавши безліч страждань. Лише тоді вони перетворювалися на „справжніх всесвітніх героїв”, „учнів Христа”. Страждання політичних в’язнів прирівнюється до мук дантівського пекла, а Сибір – кола цього політичного пекла. Польська дослідниця Зоф’я Трояновичова зазначала, що „жоден із творів світової літератури не був таким плідним для вираження сибірських переживань, як “Божественна комедія” – її використовували декабристи, повними жменями черпали з неї автори листів і спогадів із заслання, посилалася на неї романтична поезія” [ ; 289]. А.Міцкевич у праці “Слов’янська література” ототожнював Сибір із „політичним пеклом”, яке “виконує ту саму роль, що й пекло в поезії середніх віків, так добре описане Данте” [ ; 285]. Дантівські асоціації спостерігаємо у поемі Шевченка “Юродивий”, де також звучить тема політичних заслань. Дорога до Сибіру, що пролягала через дикі засніжені пустелі, нагадувала мандрівку пеклом, праця каторжан у підземних копальнях, їхні фізичні і моральні муки – сцени поета Данте:


А я полину на Сибір,

Аж за Байкал і загляну в гори,

В вертепи темнії і в нори,

Без дна глибокії, і вас –

Споборники святої волі –

Із тьми, із смрада, із неволі

Царям і людям на показ

На світ вас виведу надалі

Рядами довгими в кайданах...


Глибокі сибірські підземелля асоціювалися з хтонічним царством Аїда і могли викликати в пам’яті напис на брамі пекла: „Хто входить сюди, прощається з надією”. Образи дантівського пекла як центр страждання політичних в’язнів, борців за визволення народу, мук Христа, чаші страждань, сповнений по вінця, що знаходять своє вираження у творчості поетів-романтиків, розвинуться в українській літературі дещо пізніше, тематично трансформуються у творах, присвячених мучеництву політичних в’язнів сталінських тюрем і таборів. Згадаймо хіба роман І.Багряного ”Сад Гетсиманський”, у якому світові образи-символи страждань є засобами вираження найвищого ступеня жертовності. До речі, на в’язниці (це вже було останнє коло політичного пекла Андрія Чумака – героя роману) викарбовано слова: „

На словах Данте „Покиньте сю надію” і мотивах політичного пекла будується поетична структура циклу “Тюремні сонети” Івана Франка. Цикл починається своєрідним заспівом, у якому змальовується „дім плачу, і смутку, і зітхання”, „гніздо грані, і зопсуття, і муки!”. Цитата з Данте завершує ряд образів: тюрма – це пекло:


Тут стережуть основ, але основу

Усіх основ – людського серця мову,

І волю, й мисль зневажують, як дрантя.

Ви, що попавши в западню ту, хтіли

Найти в ній людський смисл і ціли, -

Lasciate ogni speranza, – мовив Данте.


Образ уярмленої України як розп’ятої на хресті поневоленої землі, співзвучний з образом Міцкевича, зустрічаємо у вірші І.Франка „Рефлексія” із циклу „Поклони”. Як у А.Міцкевича і Т.Шевченка, твір Франка побудовано на монологічному зверненні до України:


Важке ярмо твоє, мій рідний краю,

Не легкий твій тягар!

Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю

З батьківської руки твоєї допиваю

Затроєний пугар


Ліричний герой (поет) уклінно падає перед Хресним розп’яттям. Це – метафоричне вираження синівської жертовності, що знаходили своє втілення у поезії А.Міцкевича “До матері – польки”.

У цьому ж романі, як і у творах А.Міцкевича, Т.Шевченка апогею сягає мотив невинності, жертовності. Драматизм виникає з абсурдності жорстоких покарань за фактично неіснуючі провини, за те, що людина страждає лише за синівську відданість своєму народові. Витоки цих мотивів зосереджено у творах Міцкевича і Шевченка. В поемі „Юродивий” Т. Шевченка оспівуються „невольники святі”, яких „сотнями в кайданах гнали” на Сибір [ ; 260].

Темі вигнання, заслання присвячена і поема Ю. Словацького „Ангеллі”. У ній, як зауважує Ю. Горова, помітний значний вплив популярних у Польщі спогадів Й.Копца, який за участь у повстанні Костюшка був засланий на Камчатку („Щоденник подорожі через цілу вздовж Азію...”, 1837). [ ; 59]. „Ю. Словацький критично ставився до міфу Сибіру А. Міцкевича, в якому сам факт заслання диктував сакралізацію засуджених. В поемі „Ангеллі” головний герой – це єдина серед засланців особа, наділена автором позитивними рисами. Але зумовлені вони не патріотичними почуттями, а настановами місцевого Шамана, який „влив в нього сердечну любов”. Такий песимізм викликаний не так оцінкою польських засланців, як польської еміграції [ ; 59]. До цієї теми Ю. Словацький звертався й пізніше у поемі „Беньовський”, вже не вдаючись до іронії в зображенні героїв твору. Це історія засланого на Камчатку учасника Барської конфедерації М. Беньовського, який, організувавши там бунти, утік до Китаю. З метою героїзації мученицького подвигу польських патріотів автор вдався до символіки прометеїзму:

Приборкання волелюбних і незалежницьких прагнень особистості символізував мотив каторги у поемі „Чернець” Т. Шевченка.

Досвід каторги, заслання, що мав для романтиків сенс глибокий і істотний, часто сприймався як Боже провидіння. Заслання, на думку А. Міцкевича, мали на меті відірвати поляків від світу, „знищити всі колишні вузли, що прив’язували їх до матеріальної й розумової сили, до всього, що становило зелену могутність” [ ; 59].

Своєю чергою „самотнє життя, життя з природою, з самим собою мало „змусити їх, аби заглибитися в самих себе, в самих собі шукали сили [ ; 59]. Іншими словами, увиразнювалась думка про моральне переродження через страждання. Заслання відіграє важливу роль у духовному переродженні Конрада. На каторзі його дух мав позбутися негативних рис, загартуватися, щоб дорости до ролі народного пророка.

Подібне значення мало заслання й у світогляді Шевченка. У листі до графині Анастасії Толстой, написаному з Новопетровського укріплення, поет називав самотність і муки заслання причиною морального вдосконалення та духовного сходження: „... Я теперь счастливее счастливейшего из людей”... Теперь, и только теперь я вполне уверовал в слово: „ Любя наказую вы”. Теперь только молюся и благодарю его за бесконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное сердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не учит никакая школа, кроме школы испытания и продолжительной беседы с самим собою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то по крайней мере безукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый, благороднейший путь жизни. И это я называю истинным, настоящем счастьем…” [ ; 125].

Шлях через страждання і самотність самопожертви до віри в народ, до ролі національного поводиря і пророка проходить через творчість І. Франка. Яскраве втілення цих ідей знаходимо в багатьох поезіях і поемах українського письменника, зокрема в поемах „Іван Вишенський” і „Мойсей”. Герой однойменної поеми І.Франка Іван Вишенський через усамітнення і муки душевного роздвоєння, страждання приходить до ідеї служіння найвищій меті – служіння своєму народові.

З мотивами мучеництва, страждання в польській і українській літературі тісно пов’язані мотиви месіанства поневолених народів. Він пов’язаний із сподіваннями, що завдяки своїм стражданням повстане з неволі народ - месія і поведе людство до царства справедливості. Ці ідеї, викладені у „Книзі польського народу і польського пілігримства” А. Міцкевича вилинули на „Книги буття українського народу” М.Костомарова [ ; 287].

У висвітленні ідей месіанства знаходимо спільні проблеми і їх бачення польським і українським письменниками: „... в цей час українці і поляки були позбавлені власної незалежної держави, таким чином, не могли самостійно і активно брати участь у нормальному державному, цивілізаційному й духовному житті, а отже, це був народ-каліка, котрий мусив створити своєрідні замінники цієї держави, щоб утримати і збагатити власну національну свідомість, щоб бути осередком власної ідеї поступу, власної досконалості, і тому, реалізовуючи загальновідоме керування душами, обидва месіаністи вважали себе апостолами народу, здатними пробудити в ньому могутній дух і виконати свою історичну місію. Отож, Їхній месіанізм був своєрідним засобом зцілення духовно-релігійного солідарністю поневоленого народу” [ ; 288]. Однак, Костомаров, на відміну від Міцкевича, необхідною умовою вважав „християнізацію суспільного світу й усуспільнення християнства, звиродніле у католицизм [ ; 288].

Костомаров, на відміну від Міцкевича, який не дуже вірив у проводирські здібності слов’янських народів, крім поляків, виголошує віру у слов’янський народ як колективного героя, здатного до такої місії. Костомаров переконаний, що саме слов’янські народи, очолені Україною, виведуть світ на дорогу свободи і справедливості: „І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщизна, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорушан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде неподлечною Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. [ ; 296]. Костомаров високо підніс духовні достоїнства слов’ян, їх християнські моральні цінності, а також те, що вони досі були відсутні у світовій історії. Є. Нахлік, аналізуючи месіаністичну ідеологію А.Міцкевича, вказує на те, що він уподібнює до Христа не окремого наслідувача, а весь народ, Польщу, яка стає всесвітнім месією – Христом народів (видіння ксьондза Пйотра у третій частині „Дзядів”, де вперше проведено аналогію між долею поділеної між загарбниками Польщі і долею Христа...) [ ; 202].

Турботу Міцкевича, як романтика, складає не спасіння індивідуальної душі, а спасіння, визволення усього народу і навіть людства, у чому польський поет був близький М.Костомарову.

Схильні радше до символічного наснаження дійсності ніж до її відображення, романтики представляли нову постать мученицького пантеону, яка через страждання повинна прийти до шляху націлнального визволення і духовного відродження. Поема „Дзяди” А.Міцкевича жанрово визначається як містерія. Польська література епохи романтизму часто зверталася до цього жанру; до нього зверталися Міцкевич, Словацький, Красінський. Хвиля містицизму оповила багатьох польських письменників після поразки польського повстання, під час еміграції. За звернення до містико-фантастичних образів і мотивів спостерігаємо в творчості Ю.Словацького (драми „Балладина”, „Срібний сон Соломеї”, у яких романтична фантазія домінувала над зображенням історичних подій).

Дослідники творчості Т.Шевченка (Г.Вервес, Є.Нахлік, В.Гуменюк) вказують на те, що український поет не міг зацікавитись матеріями польських поетів, зокрема „Дзядами” А.Міцкевича. Два світи – реальний і фантастичний, персонажі – люди, янголи, дияволи, містерійна таємничість другої та деяких сцен третьої частини „Дзядів” наштовхнули на думку Є.Нахліка, українського посла „на розбудову власних містично-історіософських візій у „Великому льосі”, що має жанровизначальний підзаголовок „Містерія” [ ; 98]. В обох творах душі померлих виступають як злі сили зацікавлені в якихось земних подіях, оскільки від подій залежить їх доля. Вони не тільки виявляють зацікавленість в подіях, але і активно в них втручаються. У другій частині „Дзядів” трьох душ не пускають до раю, і вони прилітають на цей світ розказати, за що їх Бог покарав (Правда, їхні гріхи лише моральні, а при душі у „Великому льосі” спокушують національні, політичні провини).

Господь жорстоко карає трьох дівчаток-дітей і позбавляє їх життя, а душі не пускає в рай, аж поки москалі „розкопа великий льох”, тобто душі окремих українців не заспокояться, доки вороги не знищать саму українську душу, або вона не прокинеться від летаргійного сну.

За що покарано душі дівчат? Перша підлітком перейшла з повними відрами дорогу Б.Хмельницькому, тобто символічно посприяла удачі, коли він їхав до Переяслава підписувати фатальну угоду з Москвою. Друга ще недолітком, не розуміючи, що коїть напоїла коня цареві Петрові – розпинателеві України, коли той повертався з Полтавської битви через Батурин. Третя ж зовсім немовлям у сповитку, побачивши з канівських гір лискучу царську галеру, що плила по Дніпру, усміхнулась Катерині ІІ, „лютому ворогу”, „голодній вовчиці”.

Зіставивши деталі: поступовий спад віку і, нарешті, спустілі, окрадені гори, С.Смаль-Стоцький, а за ним і О.Павлов прийшли до висновку, що три душі уособлюють собою занепад національно-державницької свідомості українського народу. „За гетьмана Хмельницького свідомість була найбільше дозрілою, в часах гетьмана Мазепи – поменшала, а в період закріпачення України Катериною ІІ – стала немовлям” [ ; 71].

Мозаїка образів і деталей поеми символічно розкриває Шевченкове трактування історіософії України. Першу душу гетьман Хмельницький „на руках носив і цілував”, гетьманша „всього було їй надає”, „всі її любили і кохали, до неї „залицялися і сватати стали”(тобто висловлювали прихильність і співпрацю сусідні держави), але вона, перейшовши „з повними відрами” Богданові шлях на Переяслав, – „тою клятою водою батька, матір, себе, брата, собак отруїла” [ ; 1; 222]. Пріся – це та Україна, що при „сватанні” виявила прихильність серед решти залицяльників саме до „ московських”. Той „нелюб” став „волі отрутою”: Гріх цей – не лише гріх затурканого, на все згодного простолюду і не гріх самого гетьмана з старшиною, це – гріх усіх, хто згодився на спілку з Москвою.

Друга душа – це „персоніфікація тієї частини України, яка зрадила Мазепу” і посприяла перемозі царя-поневолювача над своїм гетьманом-оборонцем – що „цареві московському коня напоїла”. І ця душа не свідома свого гріха, а тільки здогадується, за що її Бог карає. [ ; 208]:


І за що мене карають,

Я й сама не знаю!

Мабуть, за те, що всякому

Служила , годила...

Що цареві московському

Коня напоїла!

Гріх її непростимий, бо наслідки його страшні:

Коло мене

І сестра і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали;


За твердженням В.Пахаренка, сестра – це персоніфікація України, вірної Мазепі, мати персоніфікує Гетьманщину в цілому (мати обох сестер) [ ; 209]. Третя душа – це „образ нової, сказати б . малоросійської України, яка народилася після скасування Гетьманщини, після зруйнування Січі, – України „сповитої”, що не сміла й слова промовити („ще й не говорила”), а тільки плакала [ ; 209].

Мати її на руках носила, забавляла і, щоб розважити, золоту галеру показала:


„... А в галері

Князі, і всі сили,

Воєводи... і між ними

Цариця сиділа”


Дівчинка-немовля глянула, усміхнулась, та й духу не стало, і мати вмерла. Тяжкий гріх вчинила дитина своїм усміхом, несвідомо („сповитая”).

Дві перші частини поеми Тараса Шевченка безпосередньо перегукуються з „Дзядами”. Це підтверджується вже самим звертанням до душ людей, що давно померли, і побудовою діалогів, а також трансформацією цих душ у птахів.

У творі, на відміну від Шевченкової поеми, присутні елементи магії, чаклування, заклинання. Чаклун готує напої та наїдки для душ померлих і викликає їх. І от починають прилітати ці душі. Спочатку починають прилітати душі двох дітей, яких не пускають до раю, бо на цім світі вони знали тільки радощі, тільки солодощі. Вони просять дати їм два гірчичних зернятка, „бо хто не зазнавав ні разу гіркого, той не знатиме солодощів”. На новий заклик Чаклуна з’являється душа пана, властителя цього села. Його супроводжують хижі птахи – душі селян, над якими він при житті знущався. Душа пана не може потрапити ні до раю, на що вона навіть на претендує, ні навіть до пекла. Вона вічно блукає по землі, терзана муками голоду:


Ах, від спраги я страждаю!

Хоч пів кухлика водиці!

Ах, подайте, я благаю,

Хоч два зернятка пшениці!

Душі–птахи згадують йому всі кривди:

Крук

Мучить голод невблаганний?

А згадай, як я, змарнілий,

В твій садок закрався, пане!

Яблука там червоніли;

Три дні я не їв нічого,

Кілька яблучок зриваю...

Садівник зчинив тривогу,

Напустив собак на мене,

Як на вовка, цілу зграю.

Оповідання птахів про гріхи пана одно від одного страшніше. Гріхи його справді жахливі, бо нелюдське, жорстоке знущання над селянами не знає меж. Сова розповідає:


Мучить голод невблаганний?

А згадай-но, як святками

Я прийшла в мороз різдвяний

До твоєї пане брами.

„Пане! – мовила, – на діток

Зглянься на моїх сиріток!

Чоловік мій на тім світі,

Доньку ти забрав до двору,

Я лишила матір хвору,

Дітки злиднями прибиті.

Пане! Поможи, благаю,

Більш терпіть я сил не маю!

Але ж камінь чи почує?

Із дитятком серед снігу

Та й на лютому морозі

Я, шукаючи нічлігу,

Там і вмерла на дорозі.

Жалості не мав ти, пане!


Фантастичні істоти, містичні події сповнюють твір польського поета, який, як і Гете в „Фаусті” і Байрон у „Манфреді”, за допомогою умовно-фантастичного прагне розкрити життєві реалії, сувору правду життя. У третій частині „Дзядів” правдиве, реальне життя змінюють умовні, містичні сцени. Боротьба за душу Конрада, боротьба між силами добра і зла – лише умовність, але допомагає збагнути небезпеку для „темних сил” таких чесних і самовідданих людей, яким є Конрад. Те, що над головою Новосільцева, який спить, сам Везельвул сидить разом з підлеглими йому чортами і веде з ними сварку за його душу теж умовність, але передає спустошеність, нищість, потворність внутрішнього світу сенатора. Далі його риси розкриваються не лише у взаєминах з Пеліканом і Доктором, у ставленні до сліпої

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: