Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Поетична спадщина Адама Міцкевича

Поетична спадщина Адама Міцкевича

пані Роллісон, але й у так званому „Видінні сенатора”.

Цікавою є сцена ІХ драми, у якій дійовими особами є Гусляр і Жінка. Гусляр запрошує Жінку до церкви, а вона відмовляється, тому, що хоче побачити „тільки одного духа: мого, що багато років тому з’явився після мого весілля, кривавий і блідий і ані словечка не вимовив” . Г.Вервес зауважує, що у „Жінці в жалобі” не важко розпізнати Марилю, а в „Привиді”, якого хочуть викликати, – її коханого вигнанця, Гусляр пояснює далі, що може викликати і дух живої людини, але він буде безмовний: голос подають лише покійним. З’являється і дух професора Августа Бекю, якого все ще печуть срібняки, одержані у вигляді нагороди за зраду від царських посіпак, дух Леона Байкова, помічника Новосільцева, тіло якого роздирають чорти. Нарешті в далині замаячили кибитки. В них везуть на Північ живих людей. В одній з кибиток Жінка бачить свого знайомого, що терпить страшні муки: тисяча мечів пронизали його тіло, і всі вони пройшли через саму душу. Лише смерть визволить його, „на запитання Жінки, хто його так поранив, Гусляр відповідає: „Вороги народу...”

Втручання злих сил бачимо в поемах обох поетів. Так в третій частині „Дзядів” чорти виступають за одно з сенатором Новосільцевим і у Шевченка три ворони, що уособлюють панівні верстви України, стурбовані тим, що має народитись новий Гонта-Іван, який „розпустить правду й волю по всій Україні”. Подібний містичний герой-визволитель виступає в третій частині „Дзядів” під час видіння ксьондза Петра. Він також має воскресити народ від тиранів. Якщо герой Міцкевича виступає як „воскреситель” народу, оборонець його інтересів, і водночас – як посланець божий, то у Шевченка образ Івана, навколо якого поет розкриває свою ідею, є символом впевненості в неминучості справедливої помсти. Перша ворона стурбована загрозою розплати:


... як виросте той Гонта,

Все наше пропало!

Усе добре поплюндрує

Й брата не покине!

І розпустить правду й волю

По всій Україні!

Так от бачите, сестриці,

Що тут компонують!

На катів та на все добре

Кайдани готують!


Друга ворона фоном кортом „розлили з річку крові Та в Сибір загнали Свою шляхту.” [ ; 1; 226].

Ефектне сполучення різноманітних часових і просторових площин, поєднання умовно-символічних та реально-побутових картин, поетичне застосування народних вірувань та прикмет, легендарних переказів і дійсних спостережень, по-громадськи піднесений і водночас глибоко ліричний, сокровенний голос авторового болю, який то криється в підтексті, то виявляється безпосередньо, – усе це спільні типологічні риси обох поетів. Вражаюче поєднання реальних, соціально окреслених картин і фантастичних образів підноситься до містких поетичних узагальнень, до романтичної символіки, Є.Нахлік зауважує, що „Шевченко, на відміну від схильного до містичних роздумувань Міцкевича, більше тяжів до реального, конкретного світосприймання, тим-то Шевченкове освоєння містерійного досвіду польського поета немає його органічности і того першорядного значення , якого набув містичний елемент у художньому світі автора „Dzi adow” [ ; 99]. Влучним є порівняння поетичної самобутності Міцкевича і Шевченка, зроблене І.Франком: „Далеко не дорівнюючи Міцкевичеві в ширині думок, в грандіозності картин і силі фантазії, Шевченко дорівнює йому з погляду на метку характеристику головної фігури, а далеко перевищив його з погляду на ясність і реальність цілої картини” [ ; 297]. Цей висновок І.Франко зробив, порівнюючи „Велику імпровізацію та „Перебендю”. І.Франко спробував обґрунтувати ймовірність впливу на центрального персонажа Шевченкового „Перебенді образів поета, що їх створили Міцкевич у третій частині „Дзядів” і О.Пушкін у віршах „Пророк”, „Поет”, а також образів кобзаря у письменників „української школи” – Т.Падури, С.Гощинського, М.Чайковського. І.Франко зауважує: ”Рівняючи Шевченкового „Перебендю” до „Імпровізації” Міцкевича, ми бачимо дуже виразну схожість в деякий думках обох поем. Як поем Міцкевича не помірно вищі над товпою звичайних людей, котрі його не розуміють, так само й Шевченків „Перебендя”, хоч і неозначеного, космополітичного костюма – перебраний в бідну свитину українського співця-кобзаря [ ; 292]. „ Його на сім світі ніхто не прийма” – говориться про кобзаря в поемі. Образи Міцкевича і Шевченка зближує своєрідне надсвідоме чуття, яке дозволяє їм проникати в глибинну суть речей і явищ; Перебендя „все знає”, „все чує: що море говорить, де сонце ночує” . Обидва пророки вважають себе посередниками між народом і Богом, доносять боже слово до люду „Поет” Міцкевича виступає в суперечку з Богом. Перебендя на самоті серед українського тиску голосить „боже слово. То серце поволі з Богом розмовляє” . Типологічну схожість обох образів становить душевне роздвоєння, і свій глибокий біль від душевних мук заглушують піснею, поезією. Проте, у Шевченкового героя, як зауважує І.Франко, нема „ані сліду якобінського погляду на народ, як на масу, котру можна і треба ущасливлювати указом з гори, ані тіні якої-небудь месіаністичної претензії – бути спасителем, пророком свого народу. Перебендя попросту і без претензій робить свою скромну, але немаловажну суспільну службу він людям тугу розганяє [ ; 293]. Свого героя Шевченко розкриває в різних обставинах, в спілкуванні з різними людьми. До кожного слухача сліпий кобзар вміє найти відповідну йому пісню, яка їм найбільше до вподоби і яка найбільше відповідає його головній темі. Ми бачимо його „з дівчатами на вигоні”, де він співає „Не ходи, Грицю, на вечорниці” і веснянки, які „дишуть здоровим, чистим чуттям радощів життя і молодої, свіжої сили” [ ; 293]; в шинку де гуляють парубки, він співає пісні „Сербин”, „Шинкарка”. Співаючи пісні парубкам, Перебендя хоче отверезити гарячі голови своїми піснями. Ми бачимо кобзаря в інтерпретації Шевченка як „вартового” чистоти народного життя.

Відрізняє героїв Міцкевича і Шевченка те, що в українського поета кобзар – постать реальна, вихоплена з народного життя і є його органічною духовною частиною. Конрад – фігура містична, алегорична, як зауважуває І.Франко „не прикріплений до жодного місця, не одягнений, що так скажу, в жоден національний костюм [ ; 297].

Образ співців-бандуристів був досить поширений у творчості польських романтиків „української школи”. У 1824 р. Падура написав свою думу „Лірник”, посвячену „тіням Івана Мазепа, гетьмана задніпровського”. Головні мотиви лірника Пандури – журба і туга. Показово, що у цьому творі бандуристи прирівнюються до апостола. Образ старця-бандуриста змальовано і С.Гощинським в „Каньовському замку”. Це старий, сліпий каліка, який спирається на костур, але який говорить про себе „У мене це костур, а в когось піка”. В сльоту, в погоду, чи то в день, чи в ночі цілу Русь перейду за його допомогою. А від Канева аж до самої Сміли всі одразу пізнаю могили. Пень тоді кожний впізнаю біля моєї дороги, кожну муравку, на яку наступлю ногою [ ; 301]. Кобзар, лірник виступає головним героєм повісті М.Чайковського „Вернигора”. Автор ідеалізує його, називає пророком і патріотом польським. Примітки до „Гайдамаків” свідчать, що Шевченкові була знайома ця повість, деколи він навіть використовував ремінісценції з неї. Образ Вернигори – співця, лірника знаходить свій розвиток у творчості Ю.Словацького; у поемі: ”Беньовський” про нього згадується, а у драмі „Срібний сон Соломеї” він є одним із героїв.

Отже, аналізуючи вплив Міцкевичевого образу поета Конрада на змалювання Шевченком свого Перебенді, слід говорити скоріше про Кобзаря, як традиційний образ в польській і українській поезії. Шевченко надає йому індивідуально-національних рис і якостей.

До українських письменників, які особливо плідно використовували у своїй творчості досвід європейських, зокрема слов’янських літератур, належить Пантелеймон Куліш. Так само, як і для Шевченка, для нього Міцкевич був одним із найбільших літературних авторитетів, і серед численних впливів, які сприяли формуванню світогляду і стилю українського письменника (Шекспір, Вальтер Скотт, Шіллер, Гете, Гоголь), помітний також вплив Міцкевича, твори якого він перекладав. Про це свідчать численні поетичні рядки з Міцкевичевих поетичних творів, які Куліш використовував як епіграфи.

П.Куліш своєрідно скористався з досвіду Міцкевича у поемі „Великі проводи”. Проводи – це, власне, один із варіантів перекладу слова „дзяди”, синонім слова „поминки”. Суть назви поеми, як бачимо, певною мірою запозичена у Міцкевича, – звернення до діянь предків задля глибшого осягнення сучасних проблем.

„Пан Тадеуш” для польської культури має непроминальне, тобто першорядне значення, – як „абсолютний” твір, по-справжньому народний, тобто такий, що ніколи не втратить актуальності для національного самоусвідомлення поляків. Навіть спроби деструкції як образу поеми так і самого її автора, Адама Міцкевича, здійснені в минулому столітті („антиброзовника” кампанія Тадеуша Боя-Желенського, романи „Транс Атлантик” Вітольда Гомбровича та „Боденське озеро” Станіслава Дигайа), тільки доводять факт, що „Пан Тадеуш” не втрачає своєї центральної ролі вічної „книги буття” польського народу, мало того – підтверджує свою актуальність жвавими дискусіями навколо твору, - так окреслить місце твору А. Міцкевича в польській національній культурі Р.Радишевський [ ; 3].

Висланий за участь у студентських гуртках, Міцкевич „завжди носив у серці, як невигойну рану, свій рідний край”, свою Литву, „край, куди не суджено було йому вернутись”. Україна з її живописною природою, її побутом нагадувала поетові рідну Литву, край, де пройшли його дитячі та юнацькі роки. Не випадково Міцкевич з такою теплотою згадує в своїй поемі про милу, що стояла перед домом Головинських на березі Росі:


Чи на Вкраїні я б ту милу упізнав,

Що сотню панночок і сотню хлопців бравих,

Ховала в холодку при танцях і забавах,

Як вечір повивав блакитнооку Рось?


Народні пісні, які довелось чути і вивчати А.Міцкевичу в Україні і в Росії, пісні, в яких відбився характер і виражена душа народу, тонко відтворена природа, безперечно, мали вплив на творця „Пана Тадеуша”. Зв’язок Міцкевича з усною народною творчістю, як польського, білоруського так і українського народу с особливою силою позначився саме в цій поемі. Ось чому „Пан Тадеуш” такий близький і дорогий українському читачеві. Здається А.Міцкевич бачить душу народу і зумів передати її красу в своєму творі.

В поемі „Пан Тадеуш” відчутні відгуки окремих сонетів А.Міцкевича. Кримські пейзажі викликали в уяві поета його батьківщину, наводили його на роздуми про долю його народу. Поеми була написана традиційним, регулярним тринадцяти складовим розміром (як і деякі з „Кримських сонетів”), герої „Пана Тадеуша” були досить далекими від романтичних індивідуалістів з попередніх творів А.Міцкевича, через це твір був сприйнятий як різкий поворот у бік літературних традицій не властивих романтичному новаторству й актуальним проблемам того часу.

Написана на „психологічне замовлення великої еміграції”, як „аполітична поема” для „покріплення сердець”, твір був прийнятий тією ж еміграцією занадто холодно. У Варшаві „Пан Тадеуш” офіційно визнавався „обурливим, незносним”, багато писалося також про те, що поема була задумана за чужоземними шаблонами. Познанське періодичне видання „Рік” взагалі вбачало у творі антинаціональний і анти польський характер: поему, мовляв, треба було б видавати власне в Петербурзі (хоча, як відомо, імперською владою твір було оцінено, як „шкідливий і революційний”). Однак незаперечний патріотизм „Пана Тадеуша” підтвердив найбільший моральний авторитет тогочасної польської еміграції Ю.У.Нємцевич. Він написав коротко: „Народність польська в цьому творі ніколи не помре”. За фактом позитивної оцінки поеми можна визнати найвидатніших мислителів того часу: прихильно відгукнувся про твір поет і критик К.Бродзинський, З.Красінський, який порівняв „Пана Тадеуша” з „Одіссеєю” та „Дон Кіхотом”, твір привітав (не без критичних ноток) Ц.Норвід. Ю.Словацьким, який прочитав поему в грудні 1834 року, повідомляв матері, що під першим, дуже сильним враженням хотів їхати до Адама і потиснути йому руку. Він побачив у творі світлого оптимізму, віру в перемогу добра над злом. Щоправда, пізніше Словацький полемізуватиме з „Паном Тадеушем” у своїй поемі „Беньовський”, а також спробує дати своє продовження поеми.

Безсумнівним є те, що у поемі розвивається міф про історичну місію польського народу, який зародився у попередніх творах поета, у яких Польща порівнюється із розп’ятим Христом, а еміграція представлена як пілігрим-мандрівник, до вільної Вітчизни й охоронець ідеї свободи. Отже, ця поема – найглибше втілення польської традиції, генетичний код національної ідентичності. Порівнюючи поему з іншими творами А.Міцкевича, Ю.Кляйнер писав: „Для того, щоб повністю зрозуміти і відчути „Конрада Валенрода” і „Дзяди”, треба вжитися в минуле національної трагедії; для того, щоб уповні перейнятися „Паном Тадеушом”, вистачить бути поляком” [ ; 9].

Поема „Пан Тадеуш” – епічне полотно, де стверджується про кінець власного світу, але разом із тим, підсумовуючи свій особистий досвід, поет висловив переконання в тому, що людина може жити через духовні символічні топоси „пам’яті” польської спільноти, закладені в категоріях роду, природу, звичаїв тощо. Цікавими в цьому плані є самоствердження Г.Вервеса, який аналізуючи роман О.Гончара „Собор”, виводить поняття „слов’янськості” в українському варіанті. Піднімаючи проблему збереження історичної пам’яті, духовної єдності поколінь, боротьби добра – „будівника” і зла – „руйнівника” О.Гончар близький до традиції слов’янських літератур взагалі і до поеми А.Міцкевича зокрема. О.Гончар не розкриває характерів героїв в їх розвитку, а подає цілісну картину героїв, тими яких сягають рівня символу. Так само А.Міцкевич розвитку характеру ні Зосі, ні Тадеуша, ні Асесора в поемі не подає.

Подібність Г.Вервес спостерігає і у побудові фабули обох творів: „Як будується в „Панові Тадеуші” і в „Соборі” (перша книга поеми, перший розділ роману)? Головна ознака – лаконізм при зображенні місця дії, часу знайомства з героями (усі вони „основні”) й очевидно, при визначені конфлікту, як він постає в уяві улюблених героїв обох авторів (Тадеуша і Миколи Баглая), - аж до появи неодухотворених героїв із світу архітектури (замок Гарешків у А.Міцкевича, козацький собор у Гончара). Навколо них не раз схрестилися мечі ворогуючих таборів, однак, з тою, різницею, що в польському творі сутички будуть джерелом поблажливого гумору, в українському – все нових і нових трагедій” [ ; 40-41].Оплакуючи трагедію Польщі і поляків, змальовуючи образ розтерзаної вітчизни, Міцкевич з тим більшою любов’ю змальовує те, що зосталося хоча б у пам’яті: маленький фільварок Сопліци і його нехитре господарство. Поет квапливо поспішає „прив’язати” до цієї місцевості людей, природу, господарство, будівлі, навіть руїни старого замку. Так, між іншим, познайомивши читача з молодою парою, а потім, майже з усіма героями поеми, Міцкевич, якось непомітно переносить усю строкату громаду до замку і там підчас учти, під виглядом тостів-монологів, вставних реплік, доповнень, запитань і відповідей-натяків перед читачем розкривається уся велика трагедія Польщі і вся нікчемність „домашньої війни” за замок.

В „Соборі” усе суще неповторного козацького краю „перепускається” через душу Миколи Баглая теж так, між іншим, серед нічної тиші споглядання святині, роздумів про майбутніх героїв та антигероїв твору. Все тут – від собору, що підкреслює чар української місячної ночі, від велетенських заводів, що викидають погрозливі вогняні спалахи й чорний дим на козацьку Зачіплянку, – аж до баби Шпачихи, кмітливого рибалки Катратого, аж до пилу на шляху, білого цвіту акацій, лелеки на риштуванні, – навіки приписане тут, численними коріннями вросло в цю землю, втиснуло у небо і душі людські, як одне нероздільне ціле. Г.Вервес відзначає: „Ми не повинні дивуватися близькості творів письменників слов’янського світу. Перегук у підході до мистецьких проблем тільки підкреслює нашу єдність і давню спорідненість наших культур” [ ; 41].

Історичне минуле, втілене в конкретних образах-символах, зближує обох письменників. А. Міцкевич у травні 1839 р пише до Ю.Нємцевича: „... зараз я пишу сільську поему, в якій намагаюсь зберегти пам’ять наших старовинних звичаїв і намалювати картину нашого сільського життя, полювань, розваг, битв, наїздів, тощо. Дія відбувається на Литві біля 1812 року, коли ще живі були старовинні легенди і не стерлися сліди старовинного сільського побуту” [ ; 10].

Як споріднені ці думки Міцкевича з роздумами Гоголя про старовину, його захоплення минулим : легендами, побутом, звичаями українського народу. Гоголь старанно збирає для своїх „ Вечорів на хуторі поблизу Диканьки” відомості про минуле України. Так само і Міцкевич із захопленням збирає відомості про минуле рідної Литви. Поет просить своїх друзів-поляків, що часто збиралися у нього, повідомляти про все, що їм було відомо з життя польської шляхти. Польське населення в Литві представлено було в основному середньою застянковою ( від слова „застянок”, тобто „околиця”) шляхтою, життя якої, її побут мало чим відрізнялися від життя звичайного селянства. У Міцкевича, як і у Гоголя, переважає прагнення змалювати все те позитивне, що було в житті його рідного краю, відтворити найбільш характерні національні риси польського суспільства в недалекому минулому.

Герої „Останнього наїзду на Литві” виглядають так само , як і сотні років тому, їхній одяг, реалії звичаї, поведінка ніби перенесені з „Життя порядної людини” М.Рея (XVI ст.), з мемуарів Пасека. „Пан Тадеуш”, ніби всупереч історії, всупереч тим катаклізмам, які потрясли Польщу і Європу на зламі XVIII-XІX ст., демонструє, що потягом принаймні трьохсот літ польська дійсність ніскільки не змінилася. Тому поема містить ідеалізований збірний образ народу, який живе в ідилічному світі, де панують високі моральні цінності, гарантом яких є традиція. Її втіленням став передусім устрій давньої Речі Посполитої; що дозволяв органічно поєднувати ідеали віри і свободи, а, як стверджував Монтеск’є, з духу законів можна пізнати дух народів.

Щоб проілюструвати цей „дух законів”, Міцкевич увів до сюжету „Пана Тадеуша” дві інсинуації старої Польщі – шляхетський сеймик і „заїзд”. Сам факт „сеймикування” підкреслює основну думку поета про органічне свободолюбство польського народу – на противагу до країн, устрої яких спираються на поліцейські режими.

Цікавим у цьому плані є погляд Міцкевича на панщину. В ідеалістичному світі висвітлюється ця позиція. У одному із своїх листів (1833) Міцкевич радив пояснити селянам, що панщину утримує окупаційна влада, яка гальмує ініціативу польських поміщиків (але там-таки він осуджував суперечки емігрантів щодо аристократії та демократії як безплідні і безсенсові. [ ; 71]. „Пан Тадеуш” закінчується, зокрема, знаменитою сценою громадянського урівноправлення і, на цій основі, соціальної та національної згоди: сопліцівські селяни радіють знесенню панщини (першим розпорядженням Тадеуша як власника успадкованого маєтку стало звільнення селян і наділення їх землею), Тадеуш вітає колишніх підданих як вільних співгромадян-краян:


“Я земляків моїх

Братами вільними і рівними вітаю!”

“Всьому народові здоров’я я бажаю”, –

Домбровський голосом могутнім підхопив,

Ідилію підкреслено вигуками шляхтичів:

“Славимо своїх поводирів!

Нехай живуть війська! Нехай живуть селяни!

Нехай пани живуть! Нехай живуть всі стани!”


Проте, Міцкевич був непослідовним у питанні про звільнення селян: за спогадами одного із знайомих, якого приводить Є.Нахлік, в 1839 р. він уже виступав противником загальної свободи і освіти: „Улюбленою ідеєю Міцкевича була ідея волосної (gminna) власности. У меморіалі „Shtad zasad”, що його поет відредагував для свого легіону, він уявляв майбутній суспільний устрій польського села як комбінацію приватної селянської власності і сильної власности волосної, але не вказував, яким чином волості й окремі селяни мають стати власниками землі. З цього приводу В. Вайатруб іронічно зауважив, що „Srtad zasad” заповідає таке суспільне Ельдорадо, в якому всі селяни будуть володіти землею – і в складі волості, і теж індивідуально, але в якому рівночасно права власності поміщиків <….> залишаться непорушними” [ ; 72].

У поемі трактується ще один важливий момент його ідеології – це Ґлорифікація польсько-литовської унії. У „Книгах польського народу” поет висловлював переконання, що після загальної війни за визволення народів настане їхнє братерство й пожертва для інших, подібну форму співіснування вже виробила стародавня Польща в іпостасі поєднання Литви і Польської Корони. Для того, щоб звернути увагу на цю проблему, Міцкевич навіть вдається до штучної інтриги. Серед місцевої шляхти вміщує шляхетський “застянок” – Добжинських, які є мазурським острівцем у литовському морі. Племінна окремішність мазурів стає предметом різноманітних сварок і непорозумінь, але тим яскравіше постає факт їхнього братання перед загрозою спільного ворога. Саме діяльність ксьондза Робака – організація повстання в тилу російської армії має на меті довести Наполеонові, що Литва на засаді перемоги морального права прагне з’єднатися з Польською Короною, а крім того, постать французького полководця і його емісара Робака для Міцкевича стала возвеличенням свободолюбного духу історії та вищого сенсу людської екзистенції.

З іншого боку, про демократичність польських порядків свідчить традиція “заїздів” – законних звичаїв, необхідність яких була обумовлена відсутністю державної поліції. Шляхетські “заїзди” були виконавчою владою, яка впроваджувала в життя судові вироки, через що навіть найзаможніші магнати не могли їх ігнорувати. Міцкевич підкреслює, що тільки деформація суспільних звичаїв призвела до беззаконних “заїздів”. Прикладом такого беззаконня у творі є “заїзд” на Сопліцово, який стався внаслідок демагогічної промови Гервація і запевнення, що він нібито керується судовими “декретами”. Але допомога з боку інших шляхетських “застянків” красномовно свідчить про живучість морального інстинкту в суспільстві.

Традиція в поемі не зводиться до механічного повторювання звичаїв давньої Польщі – вона впритул стикається із сучасною історією. Після повернення з Вільна Тадеуш побачив на стінах сопліцівського будинку портрети Костюшка, Рейтана, Ясинського – представників патріотичної Польщі, які боролися за її незалежність наприкінці XVIII століття. Символом того, що це, не така вже давня, традиція знайшла своє продовження в сучасності, є “Мазурка Домбровського”, яка звучить із дзиҐара, – ознака вторгнення історичного минулого в ідилічний стан шляхетського побуту.

Таким чином, у поемі розповідається про світ минулого, який промовляє до майбутнього, опосередковано втручається в хід подій, і є одним із героїв твору.

Отже, поема несе потужне ідейно-естетичне навантаження: бережливе ставлення до традицій, реінтерпретація й апофеоз давнього суспільного устрою Речі Посполитої, ідеалізація шляхетської держави, яка має відродитися вільною й оновленою разом із майбутніми європейськими державами.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: