Кредитний ризик комерційного банку та шляхи його мiнiмiзацiЇ
Застосовуючи ці коефіцієнти, Дюран визначив межу, що розподіляє “гарних” та “поганих” позичальників - 1,25 бала. Клієнт, що отримав більше 1,25 балу, може бути віднесений до групи помірного ризику, а той, що отримав менше 1,25 балу, вважається небажаним для банку.
Метод скорингу дозволяє провести експрес-аналіз заявки на кредит в присутності клієнта. У французських банках клієнт, запросивши позику і заповнивши спеціальну анкету, може отримати відповідь про можливість надання позики протягом декількох хвилин.
При аналізі ділових позик також застосовуються різні прийоми кредитного скорингу - від найпростіших формул до складних математичних моделей. Наприклад, крупний австрійський банк при оцінці ризику кредиту використовує просту методику з трьома балансовими показниками: ефективність використання капіталу, коефіцієнт ліквідності та відношення акціонерного капіталу до суми активів. В залежності від набраних балів підприємство попадає до одної з чотирьох груп ризику.(див. табл. 1.2.)
Таблиця 1.2.
Кредитний скоринг в австрийському банку “Кредитанштальт”(38,с.238)
| Показники | Границі | Вага | Група ризику | |||
| A | B | С | D | |||
|
Більше 99 |
від 40 до 90 |
від 20 до 39 |
Менше 20 |
|||
| Ефективність капіталу(в %) | 2 – 15 | 50 | ||||
|
Коефіцієнт Ліквідності (в %) |
15 – 40 | 20 | ||||
|
Акціонерний Капітал (в %) |
2 – 35 | 30 | ||||
Що стосується кредитного моніторингу, то завжди потрібно зважати на те, що процес кредитування включає контроль з боку банку за виконанням умов кредитної угоди. Особлива увага приділяється своєчасності сплати позичальником відсотків за користування позичкою. Оскільки по кожній позичці існує ризик неповернення боргу внаслідок непередбачених обставин, банк прагне надавати кредити найбільш надійним клієнтам. Однак він не повинен упусками можливості розвивати свої позичкові операції і за рахунок надання позик, що пов’язані з підвищеним ризиком, оскільки вони приносять більш високий доход. Враховуючи залежність між рівнем ризику та доходністю позичкової операції, банк повинен будувати свою кредитну політику так, щоб забезпечити баланс між ризикованістю та обережністю. Надмірна обережність позбавляє банк багатьох прибуткових можливостей, а надмірна ризикованість створює загрозу втрати не тільки доходу від процентів, а й запозичених коштів.
Банківська практика свідчить про те, що труднощі з поверненням позик частіше всього виникають під впливом процесів, що розвиваються протягом певного періоду. Тому досвідчений кредитний інспектор банку може ще на ранній стадії помітити ознаки труднощів, що виникають у позичальника, і вжити заходи по своєчасному захисту банківських інтересів. Працівник банку повинен вдатися до таких заходів до того, як ситуація вийде з-під контролю і втрати стануть неминучими. Неприйняття своєчасних заходів по виявленню фінансових ускладнень у позичальника та захисту інтересів банку призводить не тільки до несплати процентів і позики. Втрати для банку в цьому випадку значно більші.
По-перше, підривається репутація банку, тому що велика кількість прострочених позик призведе до падіння довіри вкладників та інвесторів, виникне загроза неплатоспроможності банку.
По-друге, втрати від позичкових операцій підвищують загрозу звільнення з банку кваліфікованих працівників з причини зниження можливостей їх матеріального стимулювання.
По-третє, банк вимушений проводити додаткові видатки, що пов’язані зі стягненням проблемних позик.
По-четверте, певна частина позичкового капіталу перетворюється в непродуктивні активи.
Названі втрати за своїми рзмірами можуть набагато перевищити прямі збитки від неповернення боргу.
Труднощі з погашенням позик можуть виникати з різних причин, найбільш розповсюдженими з яких є: помилки самого банку при розгляді кредитної заявки, при розробці умов кредитної угоди, при подальшому контролю; неефективна робота клієнта, що отримав позику; фактори, непідконтрольні банку.
Серед причин неповренення позичок, що залежать від самого банку, слід відмітити: ліберальне ставлення до позичальника при розгляді заявки на кредит: неякісна оцінка кредитоспроможності позичальника; погане стркутурування позички; помилки в оцінці забезпеченості позички; не повне відображення в кредитній угоді умов, що забезпечують інтерес банку, відсутність контролю за позичальником в період повернення позички (обстежень, перевірок забезпечення та інше).
Основні причини створення проблемних позичок, що залежать від позичальника, пов’язані з незадовільним керівництвом підприємством; погіршенням якості продукції і роботи; помилками в оцінці ринків збуту та інше.
До факторів, що не знаходяться під контролем банку та позичальника, належать: погіршення економічної кон’юнктури, зміна політичної обстановки і законодавства та інше.
Проблемні кредити в своїй більшості не виникають раптово. Існує багато сигналів, що свідчать про те, що фінансовий стан позичальника погіршується, що наданий йому кредит може бути не повернутий в строк, або зовсім не повернутий. Ці сигнали працівник банку повинен вміти розпізнавати. Для цього використовується: аналіз бухгалтерської та фінансової звітності; особисті контакти з позичальником; повідомлення від третіх осіб та від інших відділів банку.
В період користування позичкою позичальник повинен надавати банку баланси, звіти про прибутки та збитки, інші матеріали, що необхідні для здійснення контролю за цільовим використанням кредиту і своєчасним його погашенням. Працівник банку, що обслуговує позичальника, повинен сумлінно аналізувати звітність, що надходить від позичальника з метою оцінки перспектив своєчасності повернення позички. Про можливість неповернення в строк позички можуть сигналізувати такі результати проведеного аналізу: різке збільшення дебіторської заборгованості, зменшення коефіцієнту ліквідності, зростання прострочених боргів, збільшення частки основного капіталу в загальній сумі активів.
Як вже зазначалось, кожний банк розробляє і здійснює свою кредитну політику, що складається під впливом поточних та перспективних задач банку, а також економічної кон’юнктури. В процесі проведення кредитних операцій банк дотримується кредитної політики і тому періодично аналізує склад та структуру кредитного портфеля.
Від структури і якості кредитного потрфеля банку в значній мірі залежить його стабільність, репутація та фінансовий успіх. Тому банку необхідно аналізувати якість позичок, проводити незалежні експертизи крупних кредитних проектів і заходів, виявляти випадки відхилення від кредитної політики. Працівники банку, що займаються кредитною роботою, зобов’язані спрямовувати свої зусилля на виявлення в складі кредитного портфеля великих та крупних кредитів, а також проблемних позичок, що потребують підвищеної уваги.
Контроль за крупними проблемними позиками може складатись з повторної перевірки бухгалтерської та фінансової звітності, перевірки документації, якості застави та інше. При контрольній перевірці знову ж таки розглядається питання про відповідність даної позички кредитній політиці банку, оцінюється кредитоспроможність та фінансовий стан позичальника.
Важливою формою контролю за якістю кредитного портфеля, що використовується західними банками, є аудиторська перевірка позик. Вона проводиться спеціальним відділом та відрізняється від контролю кредитного інспектора тим, що здійснюється негласно працівниками незалежних служб, які не зв’язані з кредитним відділом. Результати аудиторських перевірок відображаються в спеціальному звіті, що надається керівництву банку. Поряд з оцінкою кредитного портфеля аудитори подають рекомендації щодо поглиблення кредитної роботи, а якщо необхідно, то і зміни методів та форм кредитування, що склалися в банку.
Оскільки юридичним власником запозичених коштів є банк, йому належить право активного впливу на позичальника у випадку виникнення нештатних ситуацій.
Існує багато методик аналізу фінансового стану клієнта та його надійності стосовно своєчасного погашення боргу банку. При вивченні кредитоспроможності позичальника важливе значення повинно приділятися аналізу коефіцієнтів, що характеризують співвідношення різних статей балансу та динаміку цих показників. В банківській практиці західних країн використовуються показники ліквідності, заборгованості, погашення боргу, дольової активності, рентабельності.
Згідно рекомендацій НБУ щодо визначення фінансового стану позичальників критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним комерційним банком самостійно, на підставі грунтовної і виваженої оцінки фінансової діяльності конкретних клієнтів-позичальників, проведеної за підсумками порівняльного аналізу їх балансів, звітів про фінансові результати та їх використання тощо.
Комерційному банку рекомендується розробити власну систему значень показників фінансової діяльності позичальників на підставі специфіки своєї кредитної роботи.
Методика проведення оцінки фінансового стану позичальника оформляється окремим положенням та затверджується правлінням комерційного банку.
Комерційний банк щоквартально робить оцінку фінансового стану позичальника.
Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника-юридичної особи комерційний банк має врахувати чітко визначені об’єктивні показники його діяльності, такі як:
- обсяг реалізації;
- прибуток та збитки;
- рентабельність;
- коефіцієнти ліквідності;
- грошові потоки (надходження коштів на рахунки позичальника) для забезпечення повернення позики та сплати відсотків за нею;
- склад та динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості.
Необхідно врахувати також фактори суб’єктивного характеру:
- ефективність управління позичальника;
- макроекономічна ситуація в економіці і стан розвитку галузі позичальника;
- ринкова позиція позичальника і його залежність від циклічних та структурних змін в економіці і галузі;
- наявність державних замовлень та державної підтримки позичальника і т.ін.;
- історія погашення кредитної заборгованості позичальника в минулому.
Комерційному банку рекомендується використовувати для критеріїв оцінки фінансової діяльності позичальника такі показники:
коефіцієнт загальної ліквідності (КЛ1), який характеризує, наскільки обсяг поточних зобов’язань за кредитами і розрахунками можна погасити за рахунок усіх мобілізованих оборотних активів:
розділ II активу - витрати майбутніх періодів + розділ III активу
КЛ1 = ------------------------------------------------------------------
розділ II пасиву - позики, не погашені в строк + розділ III пасиву
теоретичне значення КЛ1 не менше 2,0 - 2,5;
коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності (КЛ2), який характеризує, наскільки короткострокові зобов’язання можуть бути негайно погашені швидколіквідними грошовими коштами та цінними паперами:
каса + розрахунковий рахунок + інші рахунки в банках +
+ короткострокові вклади
КЛ2 = -----------------------------------------------------------------
розділ III пасиву
теоретичне значення КЛ2 не менше 0,2 - 0,25;
коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів (К3) (коефіцієнт автономності), який характеризує розмір залучених коштів на 1 грн. власних коштів:
розділ II пасиву + розділ III пасиву
К3 = -------------------------------------------
розділ I пасиву
теоретичне значення К3 не більше 1,0;
коефіцієнт фінансової незалежності (КН), який свідчить про питому вагу власних коштів у загальній сумі заборгованості:
розділ I пасиву
КН = -------------------------------------------
розділ II пасиву + розділ III пасиву
теоретичне значення КН не більше 0,2;
коефіцієнт маневреності власних коштів (КМ), який характеризує ступінь мобільності використання власних коштів:
розділ I пасиву - розділ I активу
КМ = -------------------------------------------
розділ I пасиву
теоретичне значення КМ не менше 0,5.
При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника-фізичної особи мають бути враховані:
-соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів і т.ін.; роботи, сімейний стан і, як наслідок,
- наявність реальної застави;
- вік та здоров’я клієнта;
- загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;
- користування банківськими позиками у минулому та своєчасність їх погашення і відсотків за ними, а також користування іншими банківськими послугами;
- зв’язки клієнта з діловим світом і т.ін.
Оцінка кожного показника фінансового стану позичальника може здійснюватися на порівняльному аналізі та на знанні загального стану економіки.
На підставі проведеного аналізу кількісних та якісних факторів комерційний банк може визначити клас надійності позичальника:
Клас А:
- не менше п’яти років з часу державної реєстрації;
- не менше одного року з часу останньої структурної реорганізації, зміни в складі акціонерів;
- наявність повністю позитивних аудиторських висновків за останні три роки діяльності;
- наявність перспективного бізнес-плану;
- відсутність фактів неповернення чи несвоєчасного повернення позик;
- відсутність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками;
- прибуткова діяльність за останні три роки.
До цього класу відносяться позичальники, стосовно яких немає жодних сумнівів щодо своєчасності та повноти погашення позики та відсотків за нею.
Клас Б:
- не менше трьох років з часу державної реєстрації;
- не менше одного року з часу останньої структурної реорганізації, зміни в складі акціонерів;
- наявність повністю позитивних аудиторських висновків за попередній рік діяльності;
- наявність бізнес-плану;
- відсутність фактів неповернення чи несвоєчасного повернення позик;
- відсутність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками;
- прибуткова діяльність за попередній господарський рік, але рівень прибутку порівняно з минулими роками зменшився.
До цього класу відносяться позичальники, стосовно здатності яких до своєчасного та повного погашення позик та сплати відсотків за ними на момент класифікації немає претензій, але передбачена реорганізація, диверсифікація виробництва, зміна профілю діяльності, регіону роботи тощо, чи зовнішні фактори (загальний стан галузі основної діяльності) не дозволяють віднести його до вищого класу.
Клас В:
- менше трьох років з часу державної реєстрації;
- менше одного року з часу останньої структурної реорганізації, зміни в складі акціонерів;
- наявність повністю позитивного чи позитивного аудиторського висновку за останній рік діяльності;
- наявність бізнес-плану та його розроблення;
- наявність фактів періодичного затримання повернення позик та сплати нарахованих відсотків за нею;
- чітко простежується поява негативних факторів щодо первісних джерел погашення позик.
До цього класу відносяться позичальники, стосовно яких якість джерел погашення позик більше не влаштовує банк внаслідок появи фактів періодичної затримки погашення позики та відсотків за нею.
Клас Г:
- менше одного року з часу державної реєстрації, останньої структурної реорганізації, зміни в складі акціонерів;
- наявність частково негативного, негативного аудиторського висновку чи відсутність аудиторського висновку;
- відсутність бізнес-плану;
- наявність фактів неповернення чи несвоєчасного повернення позик;
- наявність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками;
- збиткова діяльність за попередній рік, негативні фінансові результати у поточному році;
- відсутність повного покриття суми позики розміром застави чи іншого забезпечення;
- нестабільна динаміка показників на квартальні дати, значення показників погіршується.
До цього класу відносяться позичальники, які не можуть повернути повну суму позики в строк та за умов, передбачених кредитним договором.
Клас Д:
- менше одного року з часу державної реєстрації, останньої структурної реорганізації, зміни в складі акціонерів;
- наявність негативного аудиторського висновку чи відсутність аудиторського висновку;
- відсутність бізнес-плану;
- наявність фактів неповернення чи несвоєчасного повернення позик;
- наявність фактів несплати чи несвоєчасної сплати відсотків за позиками;
- відсутність повного покриття суми позики розміром застави чи іншого забезпечення;
- позичальника визнано банкрутом чи проти нього ведеться справа в Арбітражному суді;
- збиткова діяльність за останні три роки, негативні фінансові результати за поточний рік.
До цього класу відносяться позичальники, кредитування яких неприпустиме, а видані позики практично неможливо повернути на час проведення класифікації.(4)
1.3.Cпособи мінімізації кредитного ризику.
Рис.1.2.
Способи мінімізації кредитного ризику.
Способи мінімізації кредитного ризику
Зовнішні
Внутрішні
Розподіл ризику
Зовнішнє страхування
Нормування
кредитів
Лімітування кредитів
Диверсифікація
Створення резервів
Оцінка кредитоспроможності позичальника
![]()
Вимога надання забезпечення
При здійсненні кредитування банк неодмінно управляє ризиком. Він може діяти кількома способами: прийняти кредитний ризик (це має бути узгоджене із кредитною політикою банку, із вирішенням проблеми ризик – доходність) або мінімізувати його. При цьому відмова від ризикового кредиту зводить ризик для банку до нуля, але тоді останній втрачає доходи по цій операції, що також не дуже вигідно при регулярному застосуванні Для мінімізації кредитного ризику банк може здійснювати багато різних заходів (що спричинюють різні зміни) поєднувати їх, забезпечуючи найоптимальніший вплив на ризик
Тому доцільним буде більш детальний розгляд всіх способів мінімізації кредитного ризику.(див. рис.1.2.)
Внутрішні способи мінімізації кредитного ризику досить різноманітні і стосуються в-основному внутрішньобанківського кредитного менеджменту. Основними серед них є: оцінка кредитоспроможності позичальника, лімітування, нормування, диверсифікація, створення резервів.
Лімітування або встановлення ліміту, тобто верхньої межі обсягів коштів, які надаються у позику одному клієнту. Лімітування є важливим засобом зниження рівня ризику , який базується на даних попереднього аналізу кредитоспроможності, який в свою чергу є вельми корисним методом оцінки ризику. Ліміт – попередньо встановлена гранична сума кредиту, яку може отримати позичальник. Прикладом такого методу мінімізації кредитного ризику можуть послужити ліміти по кредитних лініях, при видачі кредитів під заставу векселів, тощо.
Але слід зазначити, що деякі науковці визначають лімітування, як більш шиороке поняття (33,с.25).Тобто ліміти за такою точкою зору можуть стосуватися не лише сум кредитів. Банки можуть самостійно встановлювати додаткові (до законодавчо визначених) обмеження,які в більшості випадків можна визначити як ліміти країн, галузі, безпосереднього позичальника, видів забезпечення, валют. Ефект від впровадження лімітування забезпечується через обмеження конкретних ризиків, що характеризують даного клієнта, які є складовими елементами кредитного ризику.До того ж встановлення подібних лімітів, в межах яких мають діяти молодші і середні кредитні менеджери, зводить до мінімуму ризик втрат від індивідуальних помилок персоналу та ризик, повзаний з концентрацією кредитних ресурсів.
Нормування кредитів має дві форми. Перша застосовується тоді, коли банк відмовляється надати позику позичальнику на будь-яку суму, навіть за умови, що позичальник погоджується платити вищу процентну ставку. Друга має місце тоді, коли банк готовий надати позику, але обмежує її розмір до суми, яка менша за ту, що хотів би отримати позичальник. Банк виходить з того, що саме ті, що готові платити найвищі процентні ставки,— це індивіди та фірми з найризиковішими інвестиційними проектами. Якщо позичальник здійснює вкрай ризикове використання коштів і досягає успіху, то він отримує великі прибутки. З іншого боку, банк не хотів би надавати подібну позику, бо інвестиції пов'язані з великим ризиком, і цілком ймовірно, що позичальник не досягне успіху, через що банку не повернуть гроші. Встановлення вищої процентної ставки тільки збільшить для банку можливість того, що банк надає позику з високим ризиком неплатежу по ній. Отже, найкраще для банку дотримуватися першого виду нормування кредитів і відкинути надання позички.
У разі використання другого виду нормування кредитів, банки надають позичальникам позики, але не такі великі, як позичальники того хотіли б. Таке нормування кредитів потрібне, позаяк проблема кредитного ризику загострюється зі збільшенням суми позики, а вигода від уникнення ризику значно збільшується. Наприклад, якщо банк надає підприємству позику в сумі 30000 грн. при такій же потребі, воно скоріше всього робитимете все можливе, щоб повернути її, бо псувати свій кредитний рейтинг на майбутнє – не вигідно. З іншого боку, якщо позика складатиме 100000 грн., матиме місце нераціональне і навіть абсолютно недоцільне використання коштів. Оскільки більшість позичальників повертає позики, коли суми останніх невеликі, то банки нормують кредити, надаючи позичальникам в кредит суми, значно менші за бажані.
Диверсифікація – це спосіб мінімізації кредитного ризику на рівні загального портфелю банківських позик. В основі такого управління може лежати розпорошення виданих банком кредитів, згрупованих за певними якісними критеріями — величини, строків, наявності забезпечення, виду позичальників, їх галузевої належності, форми власності, фінансового стану та низки інших, що загалом дозволяє банку знизити ризик можливих втрат, повязаних із кредитною операцією.
Диверсифікація позикового портфеля є найбільш простим і дешевим методом хеджування ризику неплатежу по позиці.
Основними способами, що застосовуються для забезпечення достатньої диверсифікації позичкового портфеля, є наступні:
1) диверсифікація позичальників може здійснюватися через пряме встановлення лімітів для всіх позичальників даної групи (наприклад, для населення по споживчих позиках) в абсолютній сумі або по сукупній питомій вазі в позиковому портфелі банку;
2) диверсифікація забезпечення, що приймається по позиках;
3) застосування різних видів процентних ставок і способів нарахування і сплати процентів по позиках;
4) диверсифікація кредитного портфеля по термінах має особливе значення, оскільки процентні ставки по позиках різної терміновості схильні до різних розмірів коливань і рівень непрямих ділових ризиків позичальника, що приймаються на себе, також істотно залежить від терміну позики. Реалізація даного аспекту управління ризиком неплатежу по позиці здійснюється в руслі кредитної політики, що проводиться банком. Так, у разі орієнтації банку на позики довгострокового характеру, маючі риси інвестиційного кредиту, розумним є включення в позиковий портфель короткострокових позик, які будуть балансувати структуру портфеля. Крім того, недостатня сбалансованість позикового портфеля може бути частково компенсована за рахунок відповідного структурування портфелів інших активів, але з таким розрахунком, щоб забезпечити оптимальний баланс термінів по всьому портфелю активів загалом. Належний рівень диверсифікації позикового портфеля є хорошим способом страхування ризику, але застосування тільки цього методу явно недостатньо.
Проте існують також вигоди від спеціалізації у наданні позик.Таким чином банки краще вивчають осбливості надання тих позичок, на яких вони спеціалізуються. Банки вимушені балансувати між вигодами і витратами, здійснюючи водночас і диверсифікацію, і спеціалізацію.
Створення резервів на покриття ймовірних втрат за кредитними операціями являє собою спосіб зниження ступеня ризику. В Україні формування таких резервів є обов‘язковим і регулюється положенням НБУ від 27 березня 1998 року “Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків”. Комерційні банки зобов‘язані створювати резерви для відшкодування втрат за основним боргом за усіма видами кредитів. Не створюються резерви за бюджетними кредитами і депозитами, а також за кредитами та депозитами між установами в системі одного банку. Враховуючи зміни які затверджені постановою НБУ від 16 грудня 1998 року резерви поділяються на: “резерв під стандартну заборгованість за позиками” та “резерв під нестандартну заборгованість” (раніше загальний резерв і спеціальний резерв).
Основною проблемою при створенні резерву на покриття імовірних затрат є оцінювання потенційних наслідків ризику. Для розрахунку розмірів резервів кредити класифікують за двома критеріями. За фінансовим станом позичальника (див. розділ І гл.3). другий критерій – це характер погашення позичальником заборгованності за кредитом і процентів.
— добре — якщо заборгованість за кредитом та відсотки за ним сплачуються у встановлені строки, та за кредитом, пролонгованим один раз на строк не більше 90 днів;
— слабке — якщо прострочена заборгованість за кредитом та відсотки за ним становлять не більше 90 днів, чи заборгованість за кредитом, пролонгованим на строк понад 90 днів, якщо відсотки сплачуються;
— недостатнє — якщо прострочена заборгованість за кредитом та відсотки за ним становлять понад 90 днів, чи заборгованість за пролонгованим кредитом понад 90 днів та відсотки не сплачуються.
При визначенні розміру резерву сума заборгованості за кожним позичальником окремо зменшується на вартість:
— гарантій (гарантій Кабінету Міністрів України; гарантій банків, зареєстрованих як юридичні особи у країнах, віднесених до категорії А;
— застави (грошових вкладів і депозитів позичальника, які розміщені у банку, що надає кредити; майна та майнових прав позичальника).
У розрахунок розміру резерву вартість заставленого майна (майнових прав) позичальника (за винятком державних цінних паперів) включається у розмірі не більше 50 відсотків вартості, визначеної договором застави. У розрахунок розміру резерву за кредитами, наданими під заставу державних цінних паперів, включається вартість застави, визначеної договором застави, але не більше реальної (ринкової) вартості.
За кредитами, класифікованими як "безнадійні" вартість застави враховується так: за кредитами, якщо прострочена заборгованість (або загальний строк пролонгації) становить від 180 до 360 днів, до розрахунку резерву приймається не більше 25% вартості майна та майнових прав, визначеної договором застави, якщо перевищує 360 днів - резерв формується на всю суму основного боргу за кредитом, незалежно від на.явності застави.
Відповідно до перелічених критеріїв кредитний портфель банків класифікується за такими групами:
Таблиця 1.3.
Класифікація кредитів .(2, п. 2.7)
|
Совий стан ності (клас) |
Добре | Слабке | Недостатнє |
| А | Стандартний | Під контролем | Субстандартний |
| Б | Під контролем | Субстандартний | Сумнівний |
| В | Субстандартний | Сумнівний | Безнадійний |
| Г | Сумнівний | Безнадійний | Безнадійний |
| Д | Безнадійний | Безнадійний | Безнадійний |
На підставі класифікації позик комерційний банк створює резерв щодо кожної групи кредитів.Резерв має бути сформований у повному обсязі відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановленого рівня резерву.
Таблиця 1.4.
Рівні резерву по групах кредитів. (2, п. 2.8)
| Групи кредитів |
Рівень резерву (ступінь ризику) |
|
— стандартні кредити |
2% |
|
— кредити під контролем |
5% |
|
— субстандартні кредити |
20% |
|
— сумнівні кредити |
50% |
|
— безнадійні кредити |
100% |
Резерв під стандартну заборгованість за позиками формується щоквартально за рахунок прибутку минулого року. Резерв під нестандартну заборгованість – за рахунок витрат у кварталі, в якому надали кредит. В разі зменьшення розрахункового розміру резерву надлишкову суму банк напрвляє на збільшення доходів.
Оцінка кредитоспроможності позичальника здійснюється на другому етапі процесу кредитування. Вона передбачає здійснення якісної і кількісної оцінки позичальника зметою оцінки ступеню кредитного ризику. Завдяки оцінці кредитоспроможності здійснюється відсів кредитів, які протирічать кредитній політиці банку. Більш конкретний розгляд цього питання був здійснений у розділі І главі 3 даної роботи.
Зовнішні способи зниження ризику (передача ризику) свідчать про те, що банк передає відповідальність за кредитний ризик (повністю чи частково) комусь іншому, прагне розподілити ризик серед головних суб'єктів чи, наприклад, передати його страховій компанії.
Розподіл ризику полягає в тому, щоб, наприклад, покласти певну частку відповідальності за ризик на того співучасника кредитного проекту (в рамках банківського консорціуму), який краще, ніж інші, здатний його контролювати. Зменьшення кредитного ризику банку шляхом його розподілу між кількома забезпечується завдяки зменьшенню обсягу позички для даного банку і відповідно можливих втрат при неповерненні останньої. Розподіл ризику може здійснюватись як за конкретною кредитною угодою, так і при більших обсягах операцій. Ризик між банками може розподілятись непропорційно, тому безпосереднім учасникам проекту рекомендується, зокрема, під час проведення переговорів проявити максимальну гнучкість стосовно того, яку частку ризику вони згодні взяти на себе.
Сутність зовнішнього страхування ризику полягає в тому, що кредитор готовий відмовитися від частини доходів, аби уникнути ризику, тобто він готовий заплатити за зниження рівня ризику до нуля. Страхування кредитних ризиків є одним із найпоширеніших способів зниження його рівня (за кордоном, нажаль на Україні це не поширено).
За рубежем практикують дві основні форми кредитного страхування – страхування власне кредитів та страхування застави під отримання кредитів. Перший вид страхування передбачає для банку роль страхувальника, який захищає власні інтереси. Банк отримує страхове відшкодування збитків у випадку невиконання боржником своїх забов‘язань. Сума страхових внесків враховується при встановленні ставки відсотка за кредит.
Другою формою страхування кредитів передбачено, що страхувальник – боржник захищає право
Погашення
Фінанзаборгова-