Теоретичні основи та актуальні проблеми сучасної дидактики
репродуктивні (інформаційно-рецептивні, або пояснювально-ілюстративні і репродуктивні);
продуктивні (проблемного викладу, частково-пошуковий і дослідницький методи);
М.І. Махмутов за основу класифікації методів викладання і учіння взяв рівень проблемності засвоєних знань і рівень ефективності учіння, виділивши відповідно методи викладання і методи учіння. Звідси й назва - бінарні методи. Методи викладання:
інформаційно-узагальнюючий, пояснюючий, інструктивно-практичний, пояснювально-спонукальний, спонукальний; і відповідні методи учіння: виконавчий, репродуктивний, продуктивно-практичний, частково-пошуковий, пошуковий.
Академік Ю.К. Бабанський на основі цілісного підходу до процесу навчання виділяє три групи методів навчання:
1. Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності.
2. Методи стимулювання і мотивації учіння.
3. Методи контролю і самоконтролю в навчанні.
Відомі класифікації методів навчання за джерелом знань і логічним обґрунтуванням (Н.М. Верлізін); за джерелом знань; за рівнем самостійності учнів у навчальній діяльності (А.М. Алексюк, І.Д. Звєрєв).
Найчастіше використовують класифікації методів навчання за джерелом знань і за характером пізнавальної діяльності.
Недоліки:
обмежене використання через відсутність матеріальної бази
3. ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ.
Кожний окремий метод навчання має загальні і специфічні ознаки, характерні особливості, зокрема:
а) Розповідь - монологічна форма викладу навчального матеріалу, переважно описового характеру. Використовують з метою опису подій, процесів, явищ у житті природи, суспільства, окремої людини або групи людей, для передачі вражень, змісту спостережень. Застосовують тоді, коли учень не має уявлення про об’єкт - він недоступний для безпосереднього або опосередкованого сприймання.
Характер взаємодії вчителя і учня (учнів) у тому, що інформацію повідомляє один із суб’єктів навчального процесу (вчитель або учень).
Схематично механізм розповіді можна подати так:

Діяльність учнів має акроаматичний або еротематичний характер.
Залежно від змісту і діяльності учнів розповідь буває повідомляючою і проблемною.
Проблемна розповідь пов’язана з постановкою перед учнями навчальної проблеми, основою якої є штучно створена вчителем суперечність, котрий розв’язує її протиставленням різних точок зору, гіпотез, підходів, вибором прийнятного і науково обґрунтованого варіанта. Це перший рівень проблемності.
Суттєвим недоліком розповіді як методу навчання є відсутність зворотного зв’язку. Єдиним показником ефективності засвоєння навчального матеріалу є пантоміміка учнів, їх емоційні реакції. Але вони не дають змоги об’єктивно визначити якість засвоєння матеріалу.
Використання розповіді в навчальному процесі може бути ефективним тільки в разі її правильної організації, а саме: чіткого визначення теми і змісту; емоційності розповіді (зв’язок із життєвим досвідом учнів, образність мовлення, передача почуття оповідача);
чіткої структури розповіді (початок, розвиток подій, кульмінація, фінал, якщо розповідь сюжетна).
Розповідь використовують як самостійний або допоміжний метод на всіх етапах навчального процесу з різною дидактичною метою. Наприклад, мета розповіді під час пояснення нового матеріалу - ознайомити із системою нових уявлень і понять, під час перевірки домашнього завдання - відкорегувати знання учнів;
б) Бесіда - діалогічний або полілогічний метод навчання, що має запитально-відповідальну форму оволодіння навчальним матеріалом. У процесі бесіди обидва суб’єкти дидактичного спілкування є активними її учасниками.
Переваги бесіди як методу навчання:
метод зручний для одержання зворотного зв’язку;
спряє поточній корекції дидактичного спілкування з точки зору організаційної і змістової;
створює умови для активізації пізнавальної діяльності учнів на різних її рівнях.
Водночас, коли в класі багато учнів, залучити їх до активного спілкування з вчителем у ході бесіди складно.
Вимоги до використання бесіди як методу навчання:
запитання мають бути продумані і чітко сформульовані;
учитель повинен визначити рівень сформованості базових знань, умінь і навичок учнів і враховувати його під час формулювання запитань;
запитання не повинні містити незрозумілі слова, словосполучення, образні вислови, недоступні дітям через вікові особливості;
запитання мають створювати систему, що підводить до висновку (бажано самостійного);
запитання не повинні бути "багатоповерховими", альтернативними, містити у собі готову відповідь;
учителю потрібно використовувати всі засоби виразності, щоб запитання було зрозуміле.
Залежно від характеру пізнавальної діяльності, яку спрямовують запитання, бесіди поділяють на репродуктивні, катехізичні (пояснювальні), евристичні.
Залежно від дидактичної мети розрізняють підготовчі (попередні), поточні і підсумкові бесіди.
У структурі уроку можливості для використання бесіди як методу навчання необмежені. Вона може бути самостійним методом або виконувати допоміжну роль;
в) Робота з книжкою - метод навчання, що спрямовує на використання друкованого слова для повнішого й ефективного засвоєння навчального матеріалу.
Види навчальних книжок: підручники, довідкова література (словники, словники-довідники, довідники, енциклопедії), додаткова література (художня, науково-популярна), роздаткова література.
Для роботи з книжкою в учнів треба формувати певні вміння і навички. Особливу роль у цьому відіграє початкова школа. Саме вона покликана формувати в учнів техніку читання, уміння виділяти головну думку, будувати план викладу прочитаного, аналізувати тексти, переказувати близько до тексту, користуватися методичним апаратом, відповідати на запитання книжки, "читати" ілюстрації. У школі ІІ і ІІІ ступеня ці навички ускладнюється - учні готуються до активної самоосвітньої діяльності. Ефективність використання цього методу зумовлює додержання вчителем методики роботи з книжкою.
Роботі з навчальною книжкою передує чіткий інструктаж, що включає ознайомлення із завданням, способами його виконання, обробки наслідків.
До роботи з книжкою вдаються на всіх етапах уроку, водночас ще не вивчені потенційні можливості використання навчальної книжки під час самостійного засвоєння нового матеріалу.
г) Драматизація (театралізована гра) - це метод вербального впливу на дитину з використанням усіх можливостей міміки і пантоміміки, театралізованої гри. Драматизацію треба і можна брати на озброєння з метою формування в учнів системи уявлень і понять на етапі вивчення нового матеріалу, особистості школяра та міжособистих стосунків, практичних умінь і навичок через участь у драматизації, а також ілюстрування теоретичних положень уроку, здійснення сугестопедичного впливу на учня.
Оскільки драматизація комплексно впливає на особистість школяра, вчителеві слід враховувати такі вимоги до її використання:
сприймання повинно бути цілеспрямованим, потрібне належне матеріальне оформлення (атрибутика), драматизація має відповідати меті уроку і містити суттєве й ілюстративне, органічно вписуватися в діяльність на уроці, допомагати сприйманню матеріалу уроку.
На уроці використовують різні види театралізованої гри. В початковій школі - це короткі інсценізації, функціональні ігри; у старших класах - історичний театр, громадська трибуна, літературна вітальня. Важливо враховувати принципи організації драматизації: колективний характер гри, актуальність і значущість її для всіх, педагогічний підхід до розподілу ролей і педагогічне керівництво драматизацією.
Треба мати на увазі, що застосування драматизації в навчальному процесі не позбавлене певних недоліків, а саме:
учні звертають увагу на зовнішнє оформлення, відволікаються від головного;
молодшим школярам без допомоги вчителя важко виділити суттєве.
Цінність драматизації як методу навчання в тому, що учні безпосередньо включаються в практичну діяльність, у процесі якої в них формуються вміння і навички; активізується пізнавальна діяльність школярів; діти відчувають себе активними учасниками навчального процесу.
Методика організації драматизації у навчанні поки що недостатньо опрацьована.
д) Прослуховування художнього слова є одним із засобів засвоєння учнями нового матеріалу, ілюстрування, створення проблемної ситуації, перевірки дієвості умінь і навичок учнів, розширення кругозору дитини.
Використовують як друковане, так і живе слово у виконанні учителя чи в запису.
Прослуховування художнього слова стимулює пізнавальну активність учнів, виховує повагу до рідної мови, сприяє формуванню читацьких інтересів.
Використовують цей метод переважно на етапі мотивації навчальної діяльності, під час пояснення нового матеріалу (як самостійний або допоміжний метод), з метою поглиблення знань учнів на етапі закріплення або узагальнення та систематизації;
е) Спостереження - організоване, цілеспрямоване, тривале сприймання певного об’єкта з дидактичною метою. Дидактична цінність методу спостереження в тому, що в процесі його використання в учнів формуються дослідницькі вміння і навички.
У навчальному процесі вдаються до таких спостережень:
у реальних умовах (мета: збудити інтерес дитини до навколишнього світу, сприяти аналізу природних соціальних явищ, встановленню зв’язку між результатами спостереження і матеріалом, що вивчається на уроці). Різновидами спостережень у реальних умовах є безпосереднє спостереження за об’єктом, спостереження з вікна, спостереження в куточку живої природи та опосередковане спостереження (перегляд кінофільму, кіноплівки, відеоматеріалів тощо);
у штучно створених умовах (організовують за допомогою наочних посібників (моделей, чучел, муляжів, схем, картин, малюнків).
Вимоги до організації спостереження:
спостереженню має передувати інструктаж учителя;
обов’язковою є підготовча робота учнів (прочитати, дібрати певний матеріал, запитати в дорослих; відвідати місце спостереження, вибрати точку спостереження, з якої об’єкт найповніше сприймається, приготувати потрібне матеріальне оснащення, продумати план спостереження і спосіб оформлення його наслідків).
У ході спостереження треба створити умови для активної самостійної діяльності школярів; результати спостереження перевіряють, узагальнюють, формулюють висновки;
Способи фіксації результатів спостереження: записи, замальовки в щоденнику природи і праці людей, оформлення спостережень у класному календарі природи, письмові творчі роботи, оформлення гербаріїв, альбомів тощо.
Спостереження використовують переважно як самостійний метод навчання на етапі вивчення нового матеріалу, а також в процесі узагальнення і систематизації знань, умінь і навичок.
є) Демонстрація - цілеспрямоване, організоване короткотривале сприймання об’єкта; може бути самостійним і допоміжним методом навчання. Суттєвою перевагою демонстрації є можливість повторного сприймання об’єкта.
Об’єктами, які використовують під час демонстрації, є дидактичні матеріали (картини, таблиці, чучела, схеми, моделі, діафільми, кінофільми тощо), досліди, живі об’єкти, записи. Допоміжні технічні засоби, кодоскоп, епідіаскоп, кіноапарати, відеомагнітофон, виконують обслуговуючу роль і не розв’язують якихось дидактичних завдань.
Під час демонстрації широко використовують шкільну дошку в усіх її модифікаціях.
Методика використання демонстрації в навчальному процесі полягає в тому, що вчитель забезпечує відповідність наочності темі, меті і завданням уроку, цілеспрямованість роботи шляхом постановки конкретного завдання. Він враховує рівень сформованості базових знань, умінь і навичок; забезпечує доступність сприймання учнями всіх характеристик об’єкта.
Демонстрація може бути використана як самостійний або допоміжний метод навчання на всіх етапах уроку.
ж) Лабораторні і практичні роботи мають сприяти формуванню умінь і навичок, іноді понять і уявлень учнів у процесі практичної діяльності з об’єктом, який вони досліджують.
Відмінність між лабораторними і практичними роботами в тому, що під час лабораторної роботи фізичні властивості об’єкта змінюються, а у процесі практичної зберігаються.
Зміст діяльності учнів зводиться до того, що вони планують хід операцій, здійснюють їх, перевіряють їх результативність, використовують прилади, інструменти, самостійно досліджують об’єкт.
У дітей вдосконалюються вміння сприймати, аналізувати, спостерігати. Спочатку це відбувається під безпосереднім керівництвом учителя або відповідно до інструктивних матеріалів, а потім самостійно. Учні набувають навичок самоконтролю через контролюючу діяльність учителя. У них формуються ті прийоми, які він використовує.
Учитель обов’язково повинен провести попередній інструктаж і разом з учнями підбити підсумки роботи, а в разі потреби надати допомогу або поточно проконтролювати виконання завдання. Лабораторні і практичні роботи учні мають виконувати самостійно, що сприятиме формуванню в них дослідницьких умінь і навичок, самоконтролю.
з) Дидактична гра - метод навчання, що дає змогу формувати в учнів уміння й навички або систему уявлень і понять шляхом вправляння в процесі ігрової діяльності. Вона включає конкретну вправу (дидактична основа) та ігрові дії, ігровий момент або ігрову ситуацію і складається з таких компонентів: дидактична задача, ігрова дія чи ігровий елемент, правила гри, хід гри, підсумок або закінчення гри.
Форми дидактичної ігрової діяльності найрізноманітніші, що розширює можливості її використання в навчальному процесі. Це зокрема:
маніпуляції іграшками, картинками, предметами (добір, складання, розкладання);
пошук предмета та його місцезнаходження (вправо, вліво,.) - так звані автодидактичні ігри;
загадування і відгадування (зокрема ребусів);
виконання ролей (рольові дидактичні ігри, театралізована гра);
змагання.
Ігровий елемент може бути використаний у формі слова, фрази, запису, особливих рухів (нахили, заплющування очей, оплески). В одній грі буває й кілька дидактичних елементів.
Класифікація дидактичних ігор не є універсальною, ігри можна розрізняти за різними показниками, зокрема:
за змістом (ігри з розвитку мовлення, математичних уявлень, фонетичного слуху тощо);
за використанням дидактичних ігрових матеріалів (ігри з іграшками і картинками, словесні, сенсорні, настільно-друковані ігри);
за рівнем активності дітей (ігри-вправи, ігри-заняття, автодидактичні ігри тощо).
У методиці викладання кожного навчального предмета виділяють специфічні дидактичні ігри, що відбивають його структуру й особливості.
Правильна методика організації ігрової діяльності учнів у навчальному процесі може забезпечити досягнення високих результатів. Тому треба враховувати, що гра має відповідати вимогам програми, віковим та індивідуальним особливостям школярів. Важливо також належним чином забезпечити наочністю ігрову діяльність. Неприпустиме примусове залучення учнів до гри. Учитель не повинен назавжди виключати з гри дітей, які помилилися. Якщо гра нескладна, роль ведучого можна доручити учневі. Треба обрати відповідний темп гри, обов’язково підбити підсумки.
Дидактична гра - самостійний метод навчання, проте іноді може бути допоміжним, якщо створює "фон" для процесу пізнання.
и) Вправа - метод навчання з багаторазовим повторенням на різних рівнях складності певного способу дії. У процесі виконання вправ у дітей формуються уміння і навички.
Розрізняють такі види вправ (за П.І. Підкасистим): репродуктивні, за зразком, варіативні, творчі. Критерієм виділення таких видів вправ є рівень пізнавальної активності учнів. За місцем у структурі уроку виділяють підготовчі вправи, для повідомлення нових знань; для закріплення і повторення типових операцій, дій; вправи на узагальнення набутих умінь і навичок.
Вправи - самостійний метод навчання. Їх застосовують переважно на етапах перевірки домашнього завдання, закріплення нового матеріалу, повторення й узагальнення попереднього матеріалу та під час пояснення домашнього завдання, коли треба ознайомити учнів із зразком виконання.
і) Самостійна робота - така навчально-пізнавальна діяльність, в якій учні самостійно визначають зміст і послідовність розумових і практичних дій та операцій, темп виконання завдання. Спрямовуюча роль учителя має опосередкований характер.
У структурі самостійної роботи як методу навчання виділяють три головні етапи.
І-й етап (підготовчий): усвідомлення учнями дидактичних завдань самостійної роботи; установка на увагу; мотивація самостійної роботи; інструктаж учителя.
ІІ-й етап (виконавський): виконання учнями завдань самостійної роботи. Учитель може здійснювати поточний контроль за роботою, допомогу невстигаючим учням.
ІІІ-й етап (підсумковий): перевірка роботи учнів з боку вчителя, взаємоконтроль і самоконтроль; оцінювання результатів роботи (бажано із залученням учнів); виділення позитивних моментів у самостійній роботі і типових помилок під час виконання.
Типова помилка вчителя в процесі організації самостійної роботи в тому, що він часто забуває про підсумковий етап.
Проблема класифікації самостійної роботи як методу навчання не однозначна. Є кілька підходів до її розв’язання, зокрема:
а) виділяють види самостійної роботи за дидактичною метою:
спрямовану на сприймання нового, на засвоєння нових знань, на їх закріплення, розширення і вдосконалення, на відпрацювання, закріплення і вдосконалення умінь і навичок;
б) відповідно до матеріалу, з яким працюють учні: самостійна робота з предметами і явищами навколишньої дійсності; спостереження; практична чи лабораторна робота; робота з книжкою; робота з наочністю; робота з дидактичним матеріалом.
в) за характером діяльності: самостійна робота за зразком або репродуктивна; за правилом або системою правил; конструктивна або творча;
г) за способом організації: індивідуальна, індивідуально-групова, індивідуально-фронтальна, колективно-групова і колективно-фронтальна;
д) за способом фіксації результату: письмова й усна;
е) за характером діяльності: теоретична і практична. Самостійну роботу як метод навчання застосовують на всіх етапах уроку, але з об’єктивних причин майже не організується вона на етапі вивчення нового матеріалу (традиційний тип навчання).
4. 3АСОБИ НАВЧАННЯ. ВИДИ НАОЧНОСТІ. ФОРМИ ПОЄДНАННЯ СЛОВА І НАОЧНОСТІ.
У навчальній діяльності методи навчання реалізують за допомогою певних засобів.
Засоби навчання - це інструментарій, способи застосування якого створюють метод навчання. Вони можуть бути різними або однаковими у окремих вчителів.
Засоби навчання (за І.Я. Лернером) поділяють на предметні, практичні, інтелектуальні й емоційні.
Предметні засоби навчання - ненатуральні об’єкти або їх замінники, наочні посібники, прилади, діючі моделі, роздатковий матеріал, фотографії, діафільми, грамзаписи, відеомагнітофонні записи тощо.
Практичні засоби навчання - це способи моторної діяльності вчителя і учнів, зокрема, демонстрація досліду, графічна побудова, письмо, трудова діяльність у майстерні, на пришкільній ділянці та ін.
Інтелектуальні засоби залежать від сукупності способів пізнавальної діяльності - логіки, характеру, мислення, уяви, інтуїції.
Емоційні засоби становлять сукупність важливих емоційних переживань учителя і учнів - інтерес, задоволення, радість, жаль - і способів їх вияву.
Технічні засоби навчання (ТЗН) відіграють допоміжну роль і певного дидактичного потенціалу не мають.
У сучасній практиці ґрунтовно розроблена і вивчена проблема використання в навчальному процесі предметної наочності.
Класифікація наочності.

Традиційно найчастіше в сучасній школі застосовують словесне пояснення в поєднанні з унаочненням. На основі аналізу організації сприймання учнів Л.В. Занков виділив такі його форми:
І форма. За допомогою слова вчитель керує спостереженнями учнів, які набувають знання безпосередньо із спостережень.
II форма. За допомогою слова після сприймання об’єкта на основі вже сформованого досвіду вчитель підводить дітей до осмислення і формулювання таких зв’язків у явищах, які не виявляються під час спостережень.
III форма. Основну інформацію учні засвоюють зі слів учителя, наочність відіграє допоміжну, ілюстративну роль.
IV форма. Спираючись на спостереження учнів за об’єктом, учитель повідомляє про такі зв’язки між явищами, які безпосередньо сприймати неможливо, або робить висновки й узагальнення.
V форма. За допомогою слова або наочності вчитель інструктує відносно дій чи способів дій, які треба виконати.
VI форма. За допомогою слова вчитель характеризує способи діяльності, які учні повинні знати, і показом супроводить інструктаж.
Залежно від завдань, поставлених на уроці, ефективними є такі форми поєднання слова і наочності:
якщо учнів треба ознайомити із зовнішніми ознаками предмета, доцільно використати І, але не III форму; для встановлення зв’язків і взаємозалежностей між явищами слід обрати II, але не IV; для досягнення міцності засвоєння знань найефективнішими є І і II форми.
Література ДЛЯ ДОДАТКОВОЇ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ.
1. Алексюк А.М. Методи навчання та методи учіння. - К.: Радянська школа, 1984.
2. Алексюк А.М. Загальні методи навчання в школі. - К.: Радянська школа, 1984.
3. Бабанский Ю.К. Оптимизация учебно-воспитательного процесса. - М.: Просвещение, 1982. - С.126-145.
4. Баранов С.П. Сущность процесса обучения. - М.: Просвещение, 1981. - С.129-142.
5. Занков Л.В. Сочетание слова учителя и средств наглядности в обучении. - М.: Просвещение, 1958.
6. Наглядность и активизация учащихся в обучении. - М.: Знание, 1960.
7. Пидкасистый П.И. Самостоятельная познавательная деятельность школьников в обучении. - М.: Педагогика, 1980.
8. Лернер И.Я. Дидактическая система методов обучения. - М.: Знание, 1976.
ДИДАКТИЧНИЙ ТРЕНІНГ.
1. Змісту якого педагогічного поняття відповідають способи роботи вчителя і учня, за допомогою котрих набувають знань, умінь і навичок, формують світогляд учнів, активізують пізнавальну діяльність: а) принципам навчання; б) методам навчання; в) типу уроку та його структурі;
г) змісту освіти; д) формам організації навчання.
2. Поясніть недоліки формулювання запитань, запропонованих учням II класу:
Чи подобається тобі осінь?
До яких тварин, диких чи свійських, належить тхір?
Діти, чи знаєте ви, що Т.Г. Шевченко ще хлопчиком був наймитом у пана?
Охарактеризуйте географічне положення міста Києва.
Що ви можете сказати про клімат нашої місцевості?
Якою була погода на минулому тижні?
3. Яку форму поєднання слова і наочності (за Л.В. Занковим) використано: "Учитель у III класі, розкриваючи тему "Вапняки", розповідає учням, як можна розпізнати вапняки, організовує їх спостереження, а потім характеризує властивості цих корисних копалин, показує їх".
4. Знайдіть зайве: розповідь, лекція, самостійна робота, словникова робота, індивідуальна робота з учнями, практична робота, екскурсія, програмоване навчання, дидактична гра, спостереження.
? Висловіть своє ставлення до твердження: "Оскільки розвиток учнів забезпечують продуктивні методи навчання, їм завжди треба надавати перевагу в навчальному процесі".
Тема X. Форми організації навчання
1. Загальне поняття про форму організації навчання як дидактичну категорію.
2. Розвиток форм організації навчання.
3. Класно-урочна система як різновид масового навчання. Урок.
4. Дидактичні основи побудови навчального процесу на уроці.
5. Актуальні проблеми організації навчального процесу в школі.
6. Теоретичні основи типології уроку.
7. Характеристика окремих етапів уроку.
8. Система форм організації навчання (крім Уроку).
9. Позаурочна навчально-пізнавальна діяльність як складова цілісного навчального процесу.
Ключові поняття: форми організації навчання, форми учбової діяльності учнів, класно-урочна система, урок, структура (макро-, мікро-), етап, тип уроку.
1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО ФОРМУ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ ЯК ДИДАКТИЧНУ КАТЕГОРІЮ.
Форму організації навчання розуміють як спеціально організовану діяльність учителя і учня згідно з визначеним порядком і в певному режимі (Т.А. Ільїна).
Форма організації навчання як дидактична категорія характеризує зовнішній бік навчального процесу, пов’язаний з кількістю учнів, особливостями спілкування між суб’єктами навчального процесу, часом і місцем навчання, а також його порядком. Х.Й. Лійметс називає такі її особливості:
спрямованість системи спілкування на учнів (на окремого учня, на групу);
спосіб керівництва діяльністю учня (безпосередньо - опосередковано);
ступінь взаємодії учнів (якою мірою дозволяються і заохочуються дидактичні контакти між учнями).
Форма - це спосіб існування і виявлення змісту, внутрішня його будова. Форма організації навчання - це структура способів спілкування вчителя і учнів за певним принципом, взаємодія вчителя і учнів, що регулюється заздалегідь визначеним порядком і режимом (В.О. Онищук).
Форми організації навчання взаємозв’язані з методами навчання. Методи реалізуються у формах організації навчання у певній системі і взаємодії і забезпечують їх ефективність.
Форми організації навчання відрізняються характером поєднання колективного та індивідуального в навчальному процесі, рівнем самостійності учнів, способами керівництва їх учбовою діяльністю з боку вчителя і визначаються характером сполучення форм учбової діяльності школярів.
Форми учбової діяльності школярів - це способи організації засвоєння навчального матеріалу, що передбачають визначення таких характеристик, як зміст завдання, кількість учнів, які виконують завдання, базовий рівень підготовки, особливості керівництва учбовою діяльністю, можливість взаємодії між учнями.
Саме завдяки їм розрізняють форми організації навчання, зокрема, урок та індивідуальну роботу, екскурсію і лекцію тощо.
Застосування певної форми організації навчання залежить від конкретної дидактичної мети, змісту, специфіки навчального предмета, навчальної програми.
2. РОЗВИТОК ФОРМ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ.
У процесі історичного розвитку форм організації навчання склалися моделі взаємин між суб’єктами дидактичного процесу, дидактичної взаємодії, на базі яких сформувалися основні форми його
організації: учитель - учень; учитель (вихователь) - група; викладач - аудиторія. Особливості кожної моделі виявляються в конкретних формах навчання.
Перша модель реалізується в індивідуальному, індивідуально-груповому та індивідуалізованому навчанні (частково, в умовах вибіркового навчання), коли вчитель спілкується з учнем сам на сам.
Друга модель характерна для окремих різновидів масового і для вибіркового навчання загалом, - учитель спілкується з групою учнів одночасно. Група може включати 40-50 учнів. Склад класу може бути гомогенний або гетерогенний за віком.
Третя модель дидактичної взаємодії народилася в процесі становлення академічного навчання. Велика кількість слухачів (60-80 і більше) різного віку, неоднаковий рівень підготовки виключають можливість індивідуального контакту з учнем.
Впродовж століть форми організації навчання змінювалися так:

Цей процес триває, що свідчить про історичний характер форм організації навчання як дидактичної категорії.
3. КЛАСНО-УРОЧНА СИСТЕМА ЯК РІЗНОВИД МАСОВОГО НАВЧАННЯ.
Урок як форма організації навчання належить до класно-урочної системи, що є різновидом масового навчання. Суть цієї системи в тому, що учнів одного і того самого віку й рівня розвитку розподіляють по класах; заняття проводять поурочне за заздалегідь складеним планом і розкладом; усі учні класу опрацьовують однаковий навчальний матеріал.
Характерні особливості класно-урочної системи навчання:
1. Визначено час для навчальних занять протягом року і на кожний день, структуру навчального року (початок, кінець чверті), розклад на тиждень, день. Виділено нормований час на щоденні заняття (35-45 хв.). Звідси назва "урочна" система. Поділ навчального часу на уроки. На кожному уроці вивчають певну навчальну дисципліну (предметна система навчання) і певний зміст навчального матеріалу.
2. Однорідний віковий склад і рівень розвитку членів навчальної групи, тобто класу, який зберігається протягом усього часу навчання. Звідси назва "класно-урочна" система.
Урок - одна з ланок класно-урочної системи, якою передбачено роботу вчителя із сталою групою дітей одного віку і рівня розвитку за постійним розкладом, у певному режимі.
Кожний урок є організаційно, логічно і психологічно завершеним цілим (за М.Г. Казанським).
Організаційна цілісність і завершеність уроку полягає в тому, що він починається і закінчується в чітко визначений час; учні і вчителі готуються до у року; роботу учнів вміло сплановано; час розподілено раціонально.
Логічна цілісність в певному змісті уроку, розкривається в системі уявлень і понять, окремих питаннях, підпорядкованих темі, плану. Пояснення проводиться індуктивним або дедуктивним шляхом і забезпечує відповідну логіку засвоєння.
Психологічної цілісності досягають урахуванням закономірностей процесу пізнання, цілеспрямованим формуванням в учнів мотивації навчання.
Кожний урок є частиною певного навчального предмета і має визначену дидактичну мету, зумовлену його місцем у навчальному курсі, розділі, темі.
4. ДИДАКТИЧНІ ОСНОВИ ПОБУДОВИ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ НА УРОЦІ.
Ефективність навчального процесу в сучасній школі залежить від таких обов’язкових умов:
1. Єдності освітніх, розвивальних і виховних завдань.
2. Опори на особистий досвід учнів, зв’язок навчання з життям.
3. Формування і розвитку навчальних інтересів і розумової самостійності, активності школярів.
4. Систематичного контролю за навчальною діяльністю учнів.
5. Диференціації та індивідуалізації навчального процесу. Ефективність роботи вчителя забезпечує й додержання вимог до організації уроку як структурної одиниці навчального процесу. До уроку ставляться такі вимоги:
а) дидактичні - чітке визначення дидактичних завдань уроку загалом і окремих його етапів (видів роботи), а також місця певного уроку у структурі теми, всієї системи уроків; окреслення оптимального змісту уроку відповідно до навчальної програми, його мети, рівня підготовки учнів; вибір оптимальних методів, прийомів, засобів, форм учбової діяльності учнів; створення умов ефективного навчання (зокрема, для розкриття міжпредметних зв’язків);
б) виховні - визначення виховних завдань уроку згідно з його дидактичними характеристиками; цілеспрямоване формування діалектико-матеріалістичного світогляду учнів, високих моральних якостей, забезпечення зв’язку із життям школярів і суспільства; формування і розвиток позитивної мотивації навчання, пізнавальної активності й самостійності; всебічне вивчення та врахування рівня розвитку і психологічних особливостей учнів; додержання вчителем педагогічної етики.
в) організаційні - наявність плану, складеного на основі тематичного планування, організаційна чіткість уроку; підготовка і раціональне використання засобів навчання тощо.
Урок як форма організації навчання має свої переваги і недоліки. Він дає змогу:
рівномірно розподіляти вивчення навчального курсу з того чи іншого предмета на певні логічно послідовні частини - уроки, передбачені в розкладі в рамках точно відведеного навчального часу;
забезпечити керівну роль учителя в навчанні, вихованні і розвитку учнів;
організувати навчальну роботу з урахуванням психологічних особливостей учнів, закономірностей оволодіння знаннями, вміннями, навичками, забезпечити її єдність з процесом формуванням особистості;
чергувати працю і відпочинок учнів і через те сприяти чіткості в роботі школи;
формувати колективістські відносини для повнішого розкриття потенціалу організаційного компонента уроку;
полегшити планування навчального процесу в масштабах країни, регіону;
забезпечити навчання великої кількості учнів одночасно.
Недоліки уроку як форми організації навчання в тому, що він:
стабільно не забезпечує потреби учнів у активній пізнавальній діяльності;
не створює належних умов для цілеспрямованого індивідуального розвитку кожної особистості;
орієнтує на "середнього" учня в навчальному процесі;
не забезпечує використання колективних форм учбової діяльності школярів для формування колективу класу.
5. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ В СУЧАСНІЙ ШКОЛІ.
Проблеми організації навчального процесу на сучасному етапі розвитку школи зумовлені суттєвими змінами у суспільстві, педагогічній науці. Їх розв’язанню сприятимуть теоретичні і методичні дослідження в таких напрямках:
оптимальне поєднання уроку з іншими формами організації навчання;
створення єдиної системи навчальної і позаурочної навчально-пізнавальної роботи;
розробка проблеми уроку в малокомплектній школі в умовах різновікового колективу;
створення теорії інтегрованого уроку;
вивчення проблем впровадження альтернативних підходів щодо предметної системи загалом (метод занурення в методиці М.П. Щетініна і метод епох у зарубіжній школі);
подолання основних недоліків уроку в навчальному процесі сучасної школи;
розробка теоретичних основ поєднання уроку з аудиторними формами дидактичного спілкування (лекція, диспут) у середній школі;
поєднання в навчальному процесі можливостей роботи учнів у гомогенних і гетерогенних за віком і досвідом навчальної діяльності групах.
Вищезгадані напрямки вимагають особливої уваги вчителів-практиків та додаткових досліджень науковців.
6. ТЕОРЕТИЧНЇ ОСНОВИ ТИПОЛОГІЇ УРОКУ.
Структура уроку - це певний впорядкований і підпорядкований провідній дидактичній меті його поділ на часові відрізки, що відбивають етапи навчально-пізнавальної діяльності й організацію роботи школярів під керівництвом учителя. Етап - часовий відрізок форми організації навчання з певними дидактичними, виховними, розвивальними завданнями, системою методичної роботи вчителя.
Тип уроку визначає його структуру (послідовність етапів і добір методів навчання). Урок має певну макро- і мікроструктуру.
Макроструктура уроку - це послідовність його етапів. Вона рухлива і гнучка, тобто окремі етапи не стабільні, залежить від мети, змісту навчального процесу, місця уроку в системі уроків на певну тему, від рівня підготовки учнів.
Мікроструктура - це послідовність методів навчання на уроці або на певному його часовому відрізку, на окремому етапі. На кожному віковому етапі мікроструктура уроку має свої особливості. Зокрема, в початковій школі вона досить подрібнена, може включати більше 10 методів навчання, які, змінюючи один одного, забезпечують високу працездатність дитини завдяки включенню в процес пізнання різних органів чуття, що сприймають інформацію. Для школи 1-го ступеня типовий комбінований урок, обов’язкові фізкультхвилинки.
Підходи до визначення типології уроків зумовлені основними критеріями, з урахуванням яких виділяють типи уроків. За типом пізнавальної діяльності виокремлюють уроки накопичення фактів, утворення понять, осмислення навчального матеріалу тощо. Недолік такого підходу в тому, що штучно розчленовується пізнавальний процес, який насправді становить органічну єдність.
За основним методом навчання розрізняють такі типи уроків:
проблемний урок, кіно-урок, урок-бесіда, урок-лекція тощо. Автори цієї класифікації не враховують, що метод навчання може виконувати різні дидактичні функції і підпорядкований змісту уроку.
Залежно від провідної дидактичної мети виділяють комбінований урок, урок пояснення нового матеріалу, закріплення набутих знань, умінь і навичок, узагальнення і систематизація знань, умінь і навичок; контролю за знаннями, уміннями і навичками. Це найпоширеніший в дидактиці підхід.
Кожному типу уроку за наведеною класифікацією відповідає певна макроструктура або кілька її варіантів.
Макроструктура уроків за дидактичною метою:
Традиційний підхід За В.О. Онищуком є:
Нестандартний урок - це спроба підвищити його потенціал зміною структури або посиленням зв’язку з виховним процесом. Так, в основі уроку - КВК, уроку-вікторини, уроку-конкурсу, уроку-подорожі, уроку-пісні лежить інтеграція навчального і виховного процесів. Урок-діалог та урок із збільшенням дидактичних одиниць - наслідок перегляду структури або зміни підходів до змісту освіти.
Своєрідні за завданнями, структурою і змістом також перші уроки в першому класі й уроки миру (духовності, відродження), які проводять на початку навчального року.
7. ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ЕТАПІВ УРОКУ (подано узагальнено, без постання на певний тип уроку).
Загальна характеристика окремих етапів уроку (традиційний підхід).
Легше набрати
8. СИСТЕМА ФОРМ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ (крім уроку).
1. Домашня самостійна робота учнів - своєрідна форма організації навчання, яку виконують за завданням, але без безпосереднього керівництва вчителя і поза колективом. Потребує організаційної і розумової самостійності. Сприяє формуванню вольової й мотиваційної сфери учнів.
Види домашньої самостійної роботи:
за змістом - завдання, спрямовані на закріплення знань, практичне оволодіння методами