Соборні послання – складова канону Священних Новозавітних книг
3.1.4. Характер змісту 1 послання св. ап. Петра
Як і Послання ап Якова, 1 Петра написане людиною, добре володіючою грецькою мовою і такою, що користувалася перекладом Семидесяти. Тим часом, як вказує Папій Ієрапольський (II ст.), апостол потребував перекладача. Ця суперечність пояснюється тим, що послання написане «через Силуана» (5,12), тобто Силуан, або Сила (Діян. 5,22 сл.; 18,5; 2 Кор. 1,19; 1 Сол. 1,1), висловлював думки апостола по-грецьки. Саме посередництвом Силуана, співробітника ап Павла, можна пояснити схожість стилю 1 Петра зі строєм Павлових послань.51
Перше послання св. апостола Петра складається всього з п’яти глав. Зміст їх такий:
Перший розділ: Надписання і вітання (1-2). Славослів’я Богу за благодать відродження (3-5), ради якої потрібно радіти в скорботі (6-9) і до якої відносилися вишукування пророків (10-12). Умовляння до святості життя (13-21) і взаємної любові (22-25).
Другий розділ: Повчання про духовне зростання (1-3) і влаштування (4-10), про добродійне життя (11-12), про покірність властям (13-17), про покору слуг панами (18-20). Приклад страждань Господа (21-25).
Третій розділ: Етичні повчання дружинам (1-6), чоловікам (7) і всім християнам (8-17). Христос, Який постраждав, зійшов до пекла, воскрес і вознісся (18-22).
Четвертий розділ: Повчання християнам щодо різних моральних якостей і чеснот (1-11), особливо ж про невинні злостраждання (12-19).
П’ятий розділ: Повчання пастирям і пасомим (1-9). Благословення апостольське (10-11). Вісті і привітання (12-14).52
Своє Перше послання апостол Петро адресує обраним «пришельцям, розсіяним у Понті, Галатії, Каппадокії, Асії й Віфінії» (1 Петр. 1,1). Тому вважають, що Апостол адресує його християнам із юдеїв, які проживали поза межами Палестини, тобто в розсіянні. Цієї думки дотримувалися Оріген, Євсевій Кесарійський, Епіфаній Кіпрський, блаж. Ієронім, блаж. Феофілакт. Однак у посланні є місця, які можна віднести і до християн із язичників. Наприклад, апостол Петро, звертаючись до християн, говорить, щоб вони не поверталися «до похотей, що були в час вашого невідання… знаючи, що не тлінним сріблом або золотом визволені ви від суєтного життя, переданого вам від батьків» (1 Петр. 1,14,18). Ці слова могли стосуватися тільки християн із язичників.
Те ж саме можна сказати і щодо слів апостола Петра, якими він засвідчує, що християни, до яких він звертається, були «колись не народ, а нині народ Божий, колись не помилувані, а нині помилувані» (1 Петр. 2,10). Далі Апостол говорить, що вони «в минулому житті виконували волю язичників» (1 Петр. 4,3).
Тому можна зробити висновок, що послання адресоване всім християнам – як з юдеїв, так і з язичників. Під словами «пришельцям розсіяння» треба розуміти християн взагалі, без розділення за національною ознакою та походженням. Твердження про те, що у містах і областях, які називає апостол Петро, перші християнські громади були організовані ним, не відповідає дійсності. Запровадження християнства в малоазійських провінціях приписується апостолу Павлові (Діян. 13-14 розд.; Рим. 15,20). Водночас про проповідницьку діяльність апостола Петра у названих ним містах нічого не сповіщає і церковне передання.
Щодо внутрішнього змісту послання, його богослов’я, повчання, настанов – вони цілком і повністю відповідають характеру апостола Петра. Тут можна виділити дві характерні риси священного письменника:
жвавий конкретний образ мислення, схильний до негайних дій;
постійний зв’язок між світоглядом і вченням та провіщеннями Старого Завіту.
Перша риса характеру апостола Петра часто вимальовується в євангельських розповідях (Лк. 5,8; Мт. 14,25-33; 16,22; Ін. 6,68-69; Мк. 9,5; Ін. 13,9; Лк. 22,31-33,57 та ін.). Друга риса його характеру проявляється в його покликанні як Апостола обрізаних (Гал. 2,7). Ці обидві риси засвідчені у словах, проповідях, повчаннях Апостола, які передає книга Діянь святих Апостолів.
Богослов’я апостола Петра відзначається перевагою образів і уявлень над абстрактними роздумами. У нього немає таких високих метафізичних споглядань, які спостерігаються в апостола Іоана Богослова, ані такого тонкого викладу логічних співставлень християнських ідей і догматів, як в апостола Павла. Вся увага апостола Петра зосереджується в основному на історичних подіях, зокрема християнських, а також старозавітних, які проливають певні промені світла на християнство як історичний факт. Тому О.П. Лопухін називає апостола Петра богословом-істориком. Сам же Апостол називає себе свідком Христовим (1 Петр. 5,1). Своє апостольське покликання він бачить у тому, щоб свідчити перед світом про те, що творив Господь Ісус Христос, а особливо – про Його Воскресіння (Діян. 1,22; 2,32; 3,15; 5,32; 10,39; 1 Петр. 5,1-2).
Характерним для апостола Петра є зв’язок його вчення зі Старим Завітом. Як ні в кого із новозавітних священних письменників, у його промовах і посланнях є багато цитат зі Старого Завіту, тобто він висвітлює християнство у тісному поєднанні зі свідченнями Старого Завіту, а саме: старозавітними пророцтвами та сподіваннями (Діян. 3,18-25; 1 Петр. 1,10-12)
Апостол Петро розкриває у своїх промовах і посланнях вчення про пророцтва, про натхнення, яке отримали пророки через Святого Духа, про одкровення їм Божих таїн, їхнє проникнення в ці тайни. Водночас у його вченні чільне місце посідає ідея Божого Провидіння. Він як у своїх промовах, що подаються у книзі Діянь святих Апостолів, так і в посланнях часто говорить про попереднє визначення тієї чи іншої новозавітної події Божим Провидінням (Діян. 1,16; 2,23-25; 3,18-21; 4,28; 10,41-42; 1 Петр. 1,1,20).53
3.2 Друге соборне послання святого апостола Петра
3.2.1 Священний письменник
В змісті послання є чимало рис подібності зі змістом 1 послання ап. Петра, а також вказівок на особистість великого первоверховного Апостола.
Священний письменник цього послання сам називає своє ім’я: «Симон Петро, раб і Апостол Ісуса Христа» (2 Петр. 1,1). Подібно він називав себе і в Першому своєму посланні. Тільки тут додає два слова-уточнення: «Симон, раб...».
На початку твору (1,2-4) апостол, неначе продовжуючи мову в кінці першого послання (5,12) говорить про велич благ християнської віри і висоту облагодатствуваного стану християн.
Про себе апостол Петро говорить як про очевидця величі й слави Ісуса Христа під час Його Преображення па горі Фаворі. Тому він пише: «Не йдучи за хитромудрими байками, а бувши очевидцем Його величі. Бо Він прийняв від Бога Отця честь і славу, коли від величної слави дійшов до Нього такий голос: «Цей є Син Мій Улюблений, у Котрому Моє благовоління» (2 Петр. 1,16-17).
Водночас Апостол вказує: «Це вже друге послання пишу вам, улюблені; в них нагадуванням збуджую ваше чисте розуміння, щоб ви пам’ятали слова, раніш сказані святими пророками, і заповідь Господа і Спасителя, передану Апостолами вашими» (2 Петр. 3,1-2).
Апостольський дух Петра видно і в його словах, якими виражає своє ставлення до апостола Павла, називаючи його улюбленим братом (2 Петр. 3,15), а також у його ставленні до послань апостола Павла, «у яких є дещо малозрозуміле, так що неуки та нестійкі перекручують, як і інші Писання, на свою власну погибель» (2 Петр. 3,16).
Взагалі, за сукупністю всіх даних змісту 2 послання апостола Петра, «воно є нагадуванням про те, що було написане раніше» (блж. Феофілакт54), а саме апостолом Петром.55
3.2.2 Достовірність послання
Достовірність Другого соборного послання апостола Петра була визнана всією Церквою не так скоро, як його Першого послання. Навіть Євсевій Кесарійський у 1-й половині IV століття відносив його до категорії «суперечливих» книг разом з Другим і Третім посланнями апостола Іоана Богослова, посланням апостола Якова та посланням апостола Іуди.
Друге послання апостола Петра приписувалося перу одного із його учнів. Приводом для цього послужила відсутність більш ранніх свідчень, які б підтверджували його приналежність апостолові Петру. Цього послання немає у таких важливих документах II століття, як сирійський переклад «Пешіто» та «Мураторіїв фрагмент».
Вся Церква визнала Друге послання апостола Петра богодухновенним аж наприкінці IV століття. Однак це не означає, що його взагалі не знали або не вважали достовірним. В одних церквах його знали і сприймали як богодухновенне, в інших воно було невідоме, ще в інших щодо його богодухновенності, автентичності виникали сумніви. Це свідчить про ту обережність, з якою Христова Церква формувала канон новозавітних книг.
Усе ж існують побічні свідчення про те, що Друге соборне послання апостола Петра було відоме стародавнім церковним письменникам. Хоч не дослівні цитати, але дуже близькі до цитат вирази, взяті із цього послання, зустрічаються у 1-му посланні св. Климента Римського до коринф’ян (2 Петр. 1,17; 2,2,5); у «Пастирі Єрма» (2 Петр. 2,15,21-22); у «Розмові з Трифоном юдеєм» св. Юстина Мученика (2 Петр. 3,8); у творах Феофіла Антіохійського (2 Петр. 1,21). Євсевій Кесарійський стверджує навіть, що Климент Олександрійський написав тлумачення на Друге соборне послання апостола Петра.
Це є незаперечним свідченням того, що в окремих стародавніх церквах і християнських громадах, де Друге послання апостола Петра було відоме, воно користувалося неабияким авторитетом і повагою. Оріген, коли говорить, що достовірність Другого Петрового послання в деяких церквах піддавалася сумніву, сам при цьому визнає його автентичність. В IV столітті Євсевій поміщає його у складі соборних послань, зарахувавши його, втім, до спірних. Ієронім в своєму каталозі приймає це послання як справжнє. Дідім Олександрійський не сумнівається в його канонічності.56 З IV століття всі сумніви в його автентичності припиняються.57
Були намагання заперечити достовірність Другого соборного послання апостола Петра і в пізніші часи. Увагу звертали на розбіжність між Першим і Другим посланням у змісті. При цьому вказували, що основним наголосом у Першому посланні є надія, тоді як у Другому – знання. У Першому неодноразово згадується про незабарність парусії, другого приходу Спасителя, у Другому ж йдеться тільки про її несподіваність, а не про її близький час. У Першому посланні неодноразово згадується про переслідування християн, у Другому ж тільки про можливу появу лжеучителів, від яких застерігає апостол Петро. У Першому Апостол часто посилається на Святе Письмо Старого Завіту, у Другому цитати із Старого Завіту майже відсутні. Мова Першого послання рясніє гебраїзмами, мова Другого близька до елліністичного діалекту.
В ліберальній науці дотепер дослідники відмовляються визнати авторство св. ап. Петра. Дійсно, 2 Петр. багато в чому відрізняється від першого послання. Але трудність, частково, дозволяється (а)свідомістю нової турботи, яка лежала на апостолі, коли він писав повторне послання. І (б) ще древніми було відзначено, що при складанні двох послань Апостол міг користуватися послугами різних секретарів. Швидше за все, в першому випадку, послання було відредаговане Силуаном. Хто був редактором другого послання, ми не знаємо.58
Однак усі ці вказівки на розбіжності надто перебільшені. У Другому посланні, як і в Першому, теж йдеться про християнську надію (2 Петр. 1,4,11; 3,12). Так само в Першому посланні, як і в Другому, є вчення про християнське знання (1 Петр 1,12,25-26; 2,2). Відмінність у посланнях щодо мови та діалектів, а також у посиланнях на слова Старого Завіту пояснюється часом написання послань, а також причиною, що спонукала апостола до їх написання. Перше послання писалося в той час, коли християнам загрожували зовнішні переслідування. Тому метою його написання було укріпити їхні духовні сили через звернення до старозавітних свідчень. Друге послання писалося в той час. коли християнам загрожували внутрішні небезпеки, причиною яких була поява всіляких єретичних учень. Отже, те і друге у певний час знайшло свій відгук у посланнях апостола Петра. Про те, що Друге послання належить саме перу апостола Петра, свідчить, найперше, його зміст, а також жвава емоційна мова, що визначала характер апостола Петра.
У змісті Другого соборного послання є чимало подібного до змісту Першого послання – його можна б назвати продовженням Першого. Особливо привітання, заклик благословення, що подається на початку Другого послання, є продовженням заключних слів останнього розділу Першого послання. «Це коротко написав я вам через Силуана, вірного, як гадаю, вашого брата, щоб упевнити вас, утішаючи і засвідчуючи, що це істинна благодать Божа, в якій ви перебуваєте…» (1 Петр. 5,12). «…благодать і мир вам нехай помножиться в пізнанні Бога і Христа Ісуса, Господа нашого. Тому що від Божественної сили Його даровано нам усе потрібне для життя і благочестя через пізнання Того, Хто покликав нас славою та честю, якими даровані нам великі й дорогоцінні обітниці, щоб ви через них стали причасниками Божого єства» (2 Петр. 1,2-4). Цими словами апостол Петро вказує на велич благ християнської віри і висоту благодатного стану християн.59
Велика частина послання поза сумнівом носить на собі відбиток особистісних рис св. ап. Петра, як і перше його послання. Якщо ж і є іноді відмінності в мові в порівнянні з першим посланням, то вони не такі значні і легко можуть бути пояснені тим, що св. Петро при своїй простій освіті не міг зберігати твердий і строго визначений особистий почерк у всіх деталях і подробицях своїх писань. Загальний же характер послання, поза сумнівом, апостольський, і саме Петровий.
3.2.3 Першопочаткове призначення, привід до написання, ціль, час і місце написання послання
Як видно з 1 вірша 3 розділу цього послання, воно було написане тим же самим малоазійським християнам, як і перше послання. В цьому другому посланні апостол Петро з особливою силою прагне застерегти віруючих від розпусних псевдоучителів, діяльність яких, мабуть, стала ще більш небезпечною, ніж раніше. Ці псевдовчення схожі з тими, які викриває апостол Павло в своїх так званих «пастирських посланнях» до Тимофія і Тита. Велику схожість у викритті цих псевдовчителів ми знаходимо також з викриттями св. апостола Іуди. Обидва апостоли абсолютно однаковими рисами зображають погибельних і розбещених єретиків, псевдовчення яких загрожувало вірі і моральності християн (порівняй гл. 2 послання Петра з посланням св. Іуди). Ці псевдовчення мали свій корінь в аморальності і язичницькій гордості.
Причиною написання Другого соборного послання послужило бажання апостола Петра, якому вже було відомо про його близьку мученицьку смерть (1,14-15), застерегти християн від лжевчителів, які в той час почали досить активно виявляти свою діяльність.
Для визначення дати написання послання можуть служити слова св. Петра в 14 вірші 1 глави цього послання: «Знаю, що скоро повинен я залишити храмину мою, як і Господь наш Ісус Христос відкрив мені». Отже, послання це написане незадовго до мученицької кончини св. апостола Петра, що послідувала, як свідчить передання, в 67 році. А оскільки це друге послання написане після першого, то його зі всією вірогідністю можна віднести до 65-66 років. Останні роки свого життя св. апостол Петро, згідно того ж передання, провів в Римі, де і помер мученицькою смертю разом з св. апостолом Павлом. Звідси природно укласти, що друге послання Петра написане в Римі. Це немов би його передсмертний заповіт.60
Це послання має чимало спільних рис із Другим посланням апостола Павла до Тимофія (3 гл.). Тому побутує думка, що вони писали приблизно в один і той же час – ці два послання є своєрідними передсмертними заповітами великих первоверховних Апостолів своїй пастві у Христовій Церкві.
Написане апостолом Петром Друге соборне послання, як і Перше, в Римі приблизно в 66-67 роках.61
3.2.4 Короткий зміст послання
Друге послання св. ап. Петра має всього три розділи з наступним змістом:
Перший розділ: Надписання і привітання (1-2). Сходження по чеснотах (3-9). Переконання в твердості вказівкою на кончину (10-15). Про Преображення Христове (16-18). Старозавітне пророцтво (19-21).
Другий розділ: Лжепророки і псевдовчителі (1-3). Приклади божественного покарання (4-9). Найдокладніша характеристика псевдовчителів (10-15). Приклад Валаама (15-16). Продовження характеристики (17-19). Горе їм (20-22).
Третій розділ: Псевдовчителі і псевдовчення про друге пришестя Христове і кінець світу з новим небом і новою землею (1-15) Апостол Павло (16). Останні настанови (17-18).62
Найбільш значущими положеннями цього послання можна вважати: заклик християн стати причасниками Божественного єства (1,4), утвердження богодухновенності Писань (1,20-21), впевненість в другому Господньому пришесті і звістка – після знищення світу вогнем – нового неба і нової землі, на яких буде перебувати правда (3,3-13).63
Мета св. Петра – нагадати віруючим чистий смисл (3,1) християнського вчення, провіщеного Духом Святим через пророків (1,16-18; 3,2,15-16), викривання лжевчителів (2,1-3) і віровідступників (2,20-22), які не визнають Христа (2,1) і Його другого пришестя (3,3-4).
З висновку послання, де апостол Петро посилається на св. Павла, його премудрість і послання, витікає, що при його складанні автор мав ту ж мету, що і в першому – підтвердити навчання вже померлого св. ап. Павла. Але в ап. Петра була чергова нагальна турбота: застерегти християн від небезпеки гностичних псевдовчень і тієї моральної розбещеності, яка була з ними пов’язана.64
Велике значення для євангельської історії має те, що апостол наводить особисте свідчення про бачене ним на горі Фаворі Преображення Господа (1,16-18). Друга глава послання тісно зв’язана за змістом з Посланням святого Іуди.65
РОЗДІЛ 4. Соборні послання святого апостола Іоана Богослова
Перше соборне послання святого апостола Іоана Богослова
Священний письменник
Перше соборне послання святого апостола і євангелиста Іоана Богослова не має імені письменника ні в заголовку, ні в тексті, лише в перших віршах послання письменник непрямо дає знати про себе, як про свідка й очевидця подій земного життя Господа Ісуса Христа (1 Ін. 1,1-3).
Хоча в цьому посланні письменник ніде не називає себе на ім’я, древнє передання Церкви відвіку вважало його таким, що належить улюбленому Христовому учню і євангелисту св. Іоану Богослову. Сам стиль послання живо нагадує нам Євангеліє від Іоанна, як і багато його слів і цілих виразів.66
Святий апостол-євангеліст Іоан Богослов був сином Заведея та Соломії, молодшим братом апостола Якова Заведеєвого. Народився він і виріс у Галілеї на березі Генісаретського озера в місті Вифсаїді, звідки родом були й апостоли Андрій та Петро.
Батько Іоана Богослова Заведей був заможним рибалкою. Про це свідчить євангелист Марко, вказуючи, що він мав найманих робітників (Мк. 1,20). Очевидно, що в Єрусалимі він мав і свій дім, до якого після Вознесіння Господнього Іоан забрав Пречисту Діву Марію і там опікувався Нею аж до часу Її Успіня.
Мати Іоана Соломія, згідно з одними твердженнями, була молодшою сестрою Матері Божої. Отже, тоді Іоан доводився двоюрідним братом Ісусові Христу. Згідно з іншими – Соломія була дочкою праведною Йосифа, опікуна Пречистої Діви Марії. Тоді Іоан був племінником Ісуса Христа.
В юні роки Іоан разом з братом Яковом допомагав батькові в рибальстві. Коли над водами Йордану прозвучав голос Іоана Хрестителя, він, покинувши все, пішов до Іоана і разом з Андрієм, названим пізніше Первозванним, став його учнем. Але коли на Йордан до Іоана приходить з Назарету Ісус, і Іоан. вказуючи на Нього, називає Його Агнцем Божим, Який бере на себе гріхи світу (Ін. 1,29,36), Іоан Заведеїв разом з Андрієм іде за Христом.
Іоан, завдяки своїй щирій любові до Спасителя, був Його найулюбленішим учнем. Він зі своїм братом Яковом (обох братів за силу їх духу і полум’яну ревність Господь назвав «воанегрес», що означає «сини грому» (Мк. 3,17)) та апостолом Петром скрізь і завжди з Христом: він свідок Преображення Господнього, воскресіння дочки Іаіра, молитви Ісуса Христа в Гефсиманському саду. А перед тим, на Тайній Вечері, він сидів спершись на груди Христові.
Любов Іоана була настільки сильною, що вона перемагала всякий страх. Він сміливо йде за Христом до двору первосвященика і вводить туди Петра. Він не боїться йти за Христом на Голгофу. І в ту страшну хвилину, коли один з учнів продав свого Учителя за тридцять срібняків, інший зі страху зрікся Його, а решта з переляку втекли й заховалися, - лише Іоан з Пречистою Дівою Марією стоїть на Голгофі під хрестом Спасителя, за що він і сподобився від Нього особливої ласки, - бути усиновленим Матері Божій.
Після Воскресіння Христового Іоан одним і з перших увірував у Воскресіння. Під час явлення воскреслого Спасителя Своїм учням на Тиверіадському морі Іоан перший впізнає Його і говорить до Петра: «Це Господь» (Ін. 21,7).
Після Вознесіння Господа і Зішестя Святого Духа св. Іоан 15 років не залишав Єрусалиму — до блаженного Успіня дорученої його піклуванню Божої Матері. Разом з Петром і Яковом він брав діяльну участь у влаштуванні Єрусалимської церкви, так що разом з ними вважався одним з її стовпів (Гал. 2.9) – він проповідує, тільки межі його діяльності, як видно з книги Діянь Апостольських, обмежувалися Юдеєю та частково Самарією (Діян. 3-4 гл.; 8,14). Коли були хрещені новонавернені самаряни, для низведення на них Духа Святого до них відправився св. Іоан разом з св. Петром (Діян. 8-14). Пізніше і він попрямував з євангельською проповіддю в римські провінції Малої Азії, а після смерті свв. Петра і Павла заснував своє постійне місцеперебування в Ефесі. Звідси він управляв всіма церквами Малої Азії як верховний їх пастир.
Після Успіня Пречистої Діви Марії (а саме тоді в Юдеї розпочалися особливо жорстокі переслідування християнства) апостол Іоан Богослов покидає Єрусалим і йде в Малу Азію. Як свідчить передання, після мученицької смерті апостола Павла він обирає місцем своєї проповіді місто Ефес. В часи правління римського імператора Нерона (54-68 рр.) за проповідь Христової науки, а особливо за проповідь Воскресіння Христового та численні чудеса, завдяки яким дуже багато язичників ставало християнами, його було ув’язнено і приведено до Риму. Після тяжких тортур (чудовим чином залишився живим, будучи увергнутим в казан з киплячим маслом), його було заслано на острів Патмос.
На острові Патмосі в 67 році Іоан мав особливе видіння, яке записав у книзі Одкровення (по-грецьки ApokalhpsiV).
При імператорі Нерві він повернувся в Ефес і там вже в кінці I століття християнської ери (бл. 95 р.), на переконливі прохання багатьох, написав своє Євангеліє і потім три послання. Все життя він залишався незайманим і почив своєю, дещо загадковою, смертю вже на початку II століття, будучи більше 100 років віком, в місті Ефесі, яке донині зберегло спомин про нього в своїй сучасній назві «Айя Селук», що значить «Святий Богослов».67
Як у книгах, так і в усній проповіді апостола Іоана Богослова основною темою була тема жертовної любові до Бога і до ближніх, через що Церква назвала його Апостолом любові. Він один зі всіх Христових Апостолів прожив понад 100 років і помер природною смертю. Пам’ять його святкується Церквою двічі на рік – 21 (8 за ст. стилем) травня та 9 жовтня (26 вересня за ст. ст.).68
4.1.2 Достовірність послання
Ім’я священного письменника Першого Соборного послання святого апостола і євангелиста Іоана Богослова не зазначено ані в привітанні, як це бачимо в посланнях апостола Петра, ані в самому тексті. Тільки у перших словах послання священний письменник говорить про себе як про свідка Христового. «Про те, що було від початку, що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя, – бо життя явилося і ми бачили і свідчимо, і звіщаємо вам це вічне життя, яке було в Отця і явилося нам, – про те, що ми бачили і чули, звіщаємо вам, щоб і ви мали єднання з нами, а наше єднання з Отцем і Сином Його, Ісусом Христом» (1 Ін. 1,1-3).
У всій Христовій Церкві, як Східній, так і Західній, ніколи не виникало сумнівів щодо приналежності цього послання перу апостола і євангелиста Іоана Богослова. У своїх творах використовували цитати із Першого Соборного послання апостола Іоана Богослова його учень Полікарп Смирнський (Послання до филипійців, гл. 7), Папій Ієрапольський (Євсевій Кесарійський «Церковна Історія», ІІІ,39) і Іриней Ліонський («Проти єресей», кн. ІІІ,15,5; кн. ІІІ,15,8-1). Ці три свідчення, які за своїм часом безпосередньо примикають до апостольських часів, мають надзвичайно важливе значення для підтвердження автентичності цього послання.
Документами ІІ століття, що підтверджують достовірність Першого Соборного послання апостола Іоана Богослова, є «Мураторіїв фрагмент», сирійський переклад новозавітних книг під назвою «Пешіто», а також твори Юстина Мученика («Розмова з Трифоном юдеєм», гл. 123). Пізніше на канонічність цього послання вказують свідчення у творах