Соборні послання – складова канону Священних Новозавітних книг
Наука XIX століття бачила в Діотрефі представника монархічного єпископату, але, швидше за все «діотреф» - це один з тих спокусників, які згадуються в 2-ому посланні Іоана, носій духу Антихриста.80
РОЗДІЛ 5. Соборне послання апостола Іуди
- Священний письменник
Священним письменником останнього в канонічному порядку соборних послань є Іуда, «раб Ісуса Христа, брат Якова» (Іуд. 1,1). На думку деяких західних богословів, цей Іуда є ніхто інший, як апостол із дванадцяти Іуда Яковів (Лк. 6,16), він же Левій, прозваний Фаддеєм (Мт. 10,381). Але тоді він мав би назвати себе не братом Якова, а сином.
Дехто вважає, що письменник цього послання нічого спільного з Іудою Якововим, або Фаддеєм і Левієм, не має, що в число 12-ти апостолів він не входив (в 17 вірші він як би виключає себе з числа апостолів), але був тільки в загальному значенні слова «апостолом», будучи дійсно братом Якова і вважаючись тому, подібно до Якова, «братом Господнім». Як підставу такої думки наводять свідоцтво Євангелія від Іоана 7,5, де говориться, що «брати Ісусові» в дні Його земного служіння в Нього не вірували, чому і не удостоїлися обрання в число 12 апостолів. Крім того, вважають, що апостол Іуда з дванадцяти не міг бути письменником цього послання, оскільки він трудився в благовісті Христовому в Сирії і помер в Едесі, а тим часом в сірійському перекладі Пешіто Іудине послання відсутнє. Остаточне і авторитетне рішення цього питання зважаючи на обмеженість даних представляється неможливим.
Більш вірогідним є твердження святителя Климента Олександрійського про те, що священним письменником останнього соборного послання є Іуда, брат Господа Ісуса Христа по тілу, син Йосифа Обручника від його першого шлюбу (Мт. 13,55). Тому він і називає себе братом Якова, не наважуючись назватися братом Господнім, а тільки Його рабом.
Під час земного життя Ісуса Христа Іуда, як і його рідні брати, не вірив у Його Божество, про що свідчить апостол Іоан Богослов: «І брати Його не вірували в Нього» (Ін. 7,5). Але відразу ж після Воскресіння Господнього він з братами приєднався до Апостолів. «Усі вони однодумно перебували в молитві й благанні, з деякими жінками і Марією, Матір’ю Ісуса, та з братами Його» (Діян. 1,14), - свідчить апостол Лука. Юда спільно з іншими Апостолами і братами ніс місіонерське служіння, розповсюджуючи слова Євангелія.
Архієпископ Аверкій (Таушев) пише: «Про апостольське служіння Іуди після Вознесіння Господа передання говорить, що він проповідував спочатку в Іудеї, Галілеї, Самарії і Ідумєї, а потім в Аравії, Сірії і Месопотамії, Персії і Вірменії. Те ж передання говорить, що він був в Едесі, де дещо раніше проповідував інший апостол, Фаддей з 70-ти. Згідно одного з переказів, св. Іуда мирно помер в Едесі, згідно іншого — в Беріті або Бейруті, згідно третього — помер мученицьки у Вірменії, будучи повішений на дереві і пронизаний стрілами.»82
За словами «Апостольських Настанов», апостол Іуда після мученицької смерті свого брата Якова став спадкоємцем його єпископського служіння – він став єпископом Єрусалимської Церкви. За свідченням церковного історика Євсевія Кесарійського, наприкінці царювання імператора Доміціана, приблизно 95 року, за намовою єретиків до імператора було приведено двох онуків Іуди, які на той час займалися землеробством, як нащадків Давида і родичів Господа Ісуса Христа. Однак імператор, переконавшись, що вони не можуть становити для нього ніякої небезпеки чи загрози, відпустив їх і з того часу припинив переслідування Церкви. Після цього ці онуки стали єпископами церков і дожили до часу царювання імператора Траяна. Будь-яких інших свідчень про долю апостола Іуди та його родини немає.83
5.2 Достовірність послання
Про неординарне ставлення представників Христової Церкви до Соборного послання апостола Іуди свідчить те, що Євсевій Кесарійський зараховував його до групи суперечливих книг. Відсутнє це послання і в сірійському перекладі «Пешіто».
Однак про послання апостола Іуди є згадка у «Мураторієвому фрагменті». Пізніше Климент Олександрійський написав на це послання тлумачення, вважаючи його достовірним. Оріген, попри деякі сумніви щодо богодухновенності послання, все ж таки заявляв: «Юда написав послання, що складається із небагатьох віршів, однак воно наповнене надзвичайними словами небесної благодаті»84. Тертуліан називав послання прямо Апостольським. Остаточно всією Церквою послання апостола Іуди було визнане канонічним у IV столітті.
Те, що в загальноцерковному вжитку послання апостола Іуди з’явилося відносно пізно, можна пояснити його особливим змістом, викликаним причиною самого написання, а також тим, що дехто вважав, що Апостол використовував у посланні апокрифічні книги, зокрема «Книгу Еноха» (Іуд. 1,9; 1,14-15). Так, апостол Іуда використовує при написанні Послання джерела, які до нас не дійшли.85 Але використання богодухновенним письменником бодай апокрифічних творів, які мають важливий повчальний зміст, цілком допустиме і не може свідчити про неканонічність цього твору.
Адресоване Послання християнам, «покликаним, що освячені Богом Отцем і збережені Ісусом Христом» (Юд. 1,1). А особливо до тих церковних громад, серед яких з’явилися лжеучителі. «Бо вкралися деякі люди, що здавна приточені до цього осуду, нечестиві, які благодать Бога нашого обертають у привід до розпусти і відрікаються єдиного Владики Бога і Господа нашого Ісуса Христа» (Іуд. 1,4).
Отже, за своїм змістом послання апостола Іуди спрямоване проти єретиків-гностиків, які заперечували Божество Ісуса Христа і церковну ієрархію. Апостол називає їх «мрійниками, що оскверняють плоть, зневажають начальство і лихословлять високі власті» (Іуд. 1,8). Головною темою Послання є християнська есхатологія – майбутні долі Церкви і світу (Іуд. 1,13-15).
Викриття лжеучителів апостолом Іудою де в чому нагадує викриття їх апостолом Петром у його Другому посланні. Тому виникає закономірна думка, що послання було надіслане до тих же асійських церков, заснованих апостолом Павлом, до яких зі своїм посланням звертався і апостол Петро. Через це декотрі дослідники Святого Письма, особливо протестантські, навіть намагалися доказати, що послання апостола Іуди літературно залежне від Другого послання апостола Петра.
Однак таке твердження абсолютно безпідставне. Схожість виразів, слів може бути тільки свідченням того, що апостол Петро, прочитавши послання Іуди, у своєму зверненні до тих же християн для підтвердження своїх доказів цитує слова із його послання, яке раніше вони вже мали змогу читати.
5.3 Час, місце і привід до написання послання
На думку архієпископа Аверкія, «поза сумнівом це послання написано до руйнування Єрусалиму, яке відбулося в 70 році, бо св. Іуда, що згадав в своєму посланні майже про всі дивовижні явління Божественного суду, не забув би згадати і про це, найбільш вражаюче. Схожість цього послання з посланням св. апостола Петра наводить на роздуми, що воно написане за декілька, а можливо і за багато років до руйнування Єрусалиму. Оскільки св. Петро говорить про псевдоучителів в майбутньому часі, то можна вважати, що послання св. Іуди написане після Петрового і св. Іуда використовував характеристику псевдоучителів дану св. Петром, майже в тих же словах і виразах, тобто написане послання св. Іуди між 67-м роком — роком смерті св. Петра, і 70-м роком — роком руйнування Єрусалиму. Про місце написання послання немає ніяких даних.»86
«Апостол Іуда написав своє послання в Єрусалимі вже після мученицької смерті свого брата Якова, тобто після 63 року. Але, враховуючи те, що апостол Петро цитує його слова у своєму Другому соборному посланні, можна стверджувати, що воно було написане не пізніше 66 року», - на основі новітніх досліджень стверджує прот. Михайло Марусяк.87
Внутрішнім мотивом, як видно з 3 вірша, були пастирська ревність св. Іуди «про загальний порятунок душ», а зовнішнім мотивом — посилення псевдовчень, проти яких боролися і св. апостол Яків, і св. апостол Петро, і св. апостол Іоан, як ми бачили це з їх соборних послань. Св. Іуда прямо говорить, що він пише тому, що в суспільство християн вкрались нечестиві люди, що обертають благодать Божу в привід для розпусти. Це, поза сумнівом, псевдоучителі-гностики, що проповідували розпусту під приводом християнської свободи і задля виснаження плоті і що вважали світ не творінням Бога, а твором нижчих сил, ворожих Богу. Це все ті ж симоніани і николаїти, яких викриває св. Іоан в 2 і 3 розділах Апокаліпсису. Мета послання — застерегти християн від захоплення цими псевдовченнями, що лестили чуттєвості. Послання призначається всім християнам взагалі, але за змістом його видно, що воно призначалося для відомого визначеного кола осіб, в яке знайшли собі доступ псевдоучителі. З великою ймовірністю можна припускати, що це послання було першопочатково звернене до тих же малоазійських церков, до яких писав і апостол Петро.88
- Головний зміст соборного послання апостола Іуди
Соборне послання св. апостола Іуди складається всього з одного розділу і представляє собою суцільно, від початку до кінця, одну безперервну промову, направлену проти псевдоучителів.
За своїм змістом послання направлене проти єретиків-гностиків, які заперечували божественність Христа (4) і церковну ієрархію (8). Головна тема Послання – християнська есхатологія (14-24).89
Висновки
Зазначивши у вступі всі необхідні передумови написання даної роботи в першому розділі ми висвітлили питання складу Новозавітного канону. Тут особливо була звернена увага на етапи виокремлення канонічних книг з-поміж цілого жанру біблійної писемності. Протягом ІІ – ІІІ століть Церква голосами своїх отців і вчителів вказувала на критерії канонічної гідності новозавітної біблійної літератури, а в IV столітті остаточно визначила якісний і кількісний склад Новозавітного канону. Особливе значення і складність в цьому процесі зверталася до соборних писань – чи не найсуперечливішої частини біблійного канону Християнської Церкви. Зрештою і це було вирішено і насьогодні ми маємо 7 соборних послань на відміну від неканонічних – апокрифічних творів, схожого за жанром змісту і надписання.
Розглянувши перше у канонічній послідовності соборне послання св. ап. Якова переконалися, що його автором є апостол з 70-ти, перший єпископ Єрусалиму Яків, якого ще називають «братом Господнім по плоті». Написане до або після Апостольського собору з Єрусалиму або принаймні з Палестини до юдеїв розсіяння, воно має на меті підбадьорити їх подаючи належні морально-етичні поради. Лейтмотивом його послання можна назвати відомий вираз: «Віра без діл мертва» (Як. 2,17,20,22,26), яким ще і ще раз підкреслюється необхідність діяльної віри в Церкві.
Два соборні послання св. ап. Петра безумовно належать апостолу з 12-ти Симону-Петру. Написані вони були приблизно між 62-64 рр. і 66-67 рр. відповідно з «Вавилону» (так і не визначено точно, що це за місто, найімовірніше зі столиці імперії – Риму) і Риму. Адресатами були як іудеї так і навернені з язичників, які належали до сонму церковних громад Малої Азії. Причиною їх написання малоазійським церквам (заснованим ап. Павлом!) послужила поява лжевчителів, котрі вносили неправдиві вчення і тим самим спотворювали апостольську науку. Саме неправдиві гностичні вчення і пов’язана з ними моральна розбещеність і спонукали апостола до написання соборних послань, а по суті пастирських листів. В них з особливою яскравістю проступає образ автора – сповненого запалу і притаманної лише йому, апостолу Петру, енергії.
Соборні послання св. ап. Іоана Богослова написані приблизно в один і той же час – прибл. 97-98 рр. з Ефесу, куди їх автор євангелист Іоан Богослов повернувся із заслання. На відміну від першого, в автентичності якого практично ніколи не сумнівалися, 2-ге і 3-тє послання аж до кінця IV ст. вважалися сумнівними, доки соборними визначеннями не були остаточно внесені до Новозавітного канону. Причину такого сумніву Церкви можна пояснити характером адресатів послань: якщо 1-ше від імені свідків і очевидців Христового подвигу (оскільки св. Іоан Богослов на час написання залишився останнім живим охоронцем апостольського передання) звернене до всіх християн, то 2-ге і 3-тє має конкретних адресатів, звернення до яких фігурують у творах. І все ж завдяки апостольському походженню і загальноцерковному значенню ці, по суті на перший погляд приватні листи, внесені до канонічних книг Біблії. А це і не випадково, адже питання боротьби з єретиками і тими, хто провадить антицерковну діяльність, служить головним предметом послань з додаванням заклику оберігати безперервність апостольського передання в Церкві і дотримуватися заповіді любові.
Авторство останнього соборного послання св. ап. Іуди досі залишається невизначеним. Найімовірніше це був син Йосифа Обручника і відтак «брат Господній», подібно до Якова-Праведного – першого єпископа Єрусалиму і автора однойменного послання. Можливо така невизначеність з авторством і спричинила неоднакове ставлення до твору в древній Церкві: лише в IV ст. воно остаточно увійшло до канону Новозавітних книг. Час написання твору теж визначається лише приблизно: між 63 р. (після смерті Якова-Праведного) і 66 р. (до написання 2 Петра, який цитує його). З Єрусалиму воно адресувалося найімовірніше все тим же самим малоазійським християнам, як засторога від спокусливих навчань єретиків-гностиків.
Тож в особі таких стислих за об’ємом, але сповнених апостольської турботи соборних посланнях Церква справді має неоціненний скарб духовності.
бібліографія
ДЖЕРЕЛА
Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії УПЦ КП, 2004.
Новий Завіт Господа Нашого Ісуса Христа. – К.: видання екзарха Всієї України, митрополита Київського і Галицького, 1988.
Книга правил Святых Апостол, Святых соборов Вселенских и поместных, и святых Отец. – Бровары, 2002. (Репринт изд. 1893 г.)
Блаж. Феофилакт. Творения. – СПб., 1902.
Флавий И. Иудейские древности. В 2-х тт. – Т. 2. – СПб., 1900.
ПОСІБНИКИ
Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. Руководство к изучению Священного Писания Нового Завета. – М.: Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет, 2004.
Александр Шмеман, протопресв. Исторический путь Православия. – К.: «Пролог», 2003.
Алипий (Кастальский-Бороздин), архим.; Исайя (Белов), архим. Догматическое богословие: Курс лекций. – Св.-Троицкая Сергиева Лавра, 2000.
Андрей Кураев, диак. Наследие Христа. Что не вошло в Евангелия? – К., 1998.
Богдашевский Д.И., прот. Второе соборное послание ап. Петра. – К., 1909.
Богдашевский Д, прот. Лжеучители, обличаемые в Первом послании ап. Иоанна. – К., 1890.
Вишневецкий М. Самые необходимые сведения о священных книгах Ветхого и Нового Завета. – М., 1910.
Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001.
Записки по предмету Закона Божия для ІІІ, IV и V классов мужских гимназий, составленные применительно к программе учебных планов 1872 г. и к руководству Высокопреосвященного митрополита Филарета (с дополнением объяснения текстов Священного Писания и указанием различия между Православной верой и другими Христианскими вероисповеданиями) профессором Богословия Демидовского Юридического Лицея прот. Алексеем Лавровым. – К., 1993. – Репринт изд.: М.: Типография Г. Лисснера и Д. Совко, 1912.
Илларион (Троицкий), архиеп. Очерки из истории догмата о Церкви. – М., 1997.
Киприан (Керн), архим. Патрология. – К.: Издательство им. свт. Льва, папы Римского, 2003.
Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982.
Костів К. Словник-довідник біблійних осіб, племен і народів. – К.: «Україна», 1995.
Лопухин А. П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета: В 11-ти т. – Т. 10. – СПб., 1912.
Михаил (Лузин), еп. Толковый Апостол. Кн. 2: Соборные послания святых Апостолов. – К., 1905.
Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. – Чернівці: Рута, 2000.
Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2005.
Михайло Марусяк, прот. Четвероєвангеліє. – Снятин: «ПрутПринт», 2001.
Никифор, архим. Библейская энциклопедия. – Свято-Троице-Сергиева Лавра, 1990 (репр. изд.: М., 1891).
Олесницкий А. А. Руководственные о Священном Писании Ветхого и Нового Завета сведения из творений святых отцов и учителей Церкви. – СПб., 1878.
Полотебнов А., прот. Соборные послания Апостола любви. – М., 1875.
Пояснение к Апостолу. – Б. м. изд., б. г.
Релігієзнавчий словник/За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996.
Стефан Гарасимів, прот. Біблійна апокрифічна література // Апологет. – 2004. – №4. – С. 2-17
Христианство: Энциклопедический словарь: В 2 т.: т. 1: А – К / Ред. кол. С. С. Аверинцев (гл. ред.) и др. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1993.
1 Алипий (Кастальский-Бороздин), архим.; Исайя (Белов), архим. Догматическое богословие: Курс лекций. – Св.-Троицкая Сергиева Лавра, 2000. – С. 33,34-35.
2 Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 8
3 Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – С. 40-41
4 Илларион (Троицкий), архиеп. Очерки из истории догмата о Церкви. – М., 1997. – С. 120.
5 Андрей Кураев, диак. Наследие Христа. Что не вошло в Евангелия? – К., 1998. – С. 143, 145-146, 149-150.
6 Александр Шмеман, протопресв. Исторический путь Православия. – К.: «Пролог», 2003. – С. 77
7 Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – С. 44-48.
8 Там само. – С. 48.
9 Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 14-15.
10 Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – С. 49-50.
11 Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 15.
12 Книга правил Святых Апостол, Святых соборов Вселенских и поместных, и святых Отец. – Бровары, 2002. (Репринт изд. 1893 г.) – С. 77-79.
13 Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – С. 7.
14 Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 10-11.
15 Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – С. 49-51.
16 Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту... – Чернівці: Рута, 2000. – С. 11.
17 Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 17.
18 Згідно свідчення «батька» церковної історії Євсевія (V, 18), ще письменник другого століття Аполлоній, викриваючи якогось монтаніста, висловився, що він, наслідуючи апостолу Іоану написав соборне послання. (Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. Руководство к изучению Священного Писания Нового Завета. – М.: Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет, 2004. – С. 509)
19 Лопухин А. П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета: В 11-и т. – Т. 10. – СПб., 1912. – С.206.
20 Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 17.
21 Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2005. – С. 3-5
22 Записки по предмету Закона Божия для ІІІ, IV и V классов мужских гимназий, составленные применительно к программе учебных планов 1872 г. и к руководству Высокопреосвященного митрополита Филарета (с дополнением объяснения текстов Священного Писания и указанием различия между Православной верой и другими Христианскими вероисповеданиями) профессором Богословия Демидовского Юридического Лицея прот. Алексеем Лавровым. – К., 1993. – Репринт изд.: М.: Типография Г. Лисснера и Д. Совко, 1912. – С. 102-103.
23 Андреев И. Д. Апокрифы // Христианство: Энциклопедический словарь: В 2 т.: т. 1: А – К / Ред. кол. С. С. Аверинцев (гл. ред.) и др. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1993. – С. 102
24 Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – С. 68 – 69
25 Стефан Гарасимів, прот. Біблійна апокрифічна література // Апологет. – 2004. – №4. – С. 16
26 Киприан (Керн), архим. Патрология. – К.: Издательство им. свт. Льва, папы Римского, 2003. – С. 38 – 39
27 Костів К. Словник-довідник біблійних осіб, племен і народів. – К.: «Україна», 1995. – С. 404-405
28 Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. Руководство к изучению Священного Писания Нового Завета. – М., 2004. – С. 510
29 Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці: Рута, 2005. – С. 6-7
30 Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Т.10. – СПб., 1912. – С. 210-212.
31 Флавий И. Иудейские древности. В 2-х тт. – СПб., 1900. – Т. 2. – С. 300.
32 Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 511-512
33 Про Святе Письмо Нового Завіту // Новий Завіт Господа Нашого Ісуса Христа. – К., 1988. – С. 455.
34 Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 11-12
35 Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 512-514
36 Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 12-15
37 Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Т.10. – СПб., 1912. – С. 218.
38 Пояснение к Апостолу. С. 68-69.
39 Марусяк М., прот. Четвероєвангеліє. – Снятин: «ПрутПринт», 2001. – С. 181.
40 Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – C. 343-344
41 Пояснение к Апостолу. – С. 22
42 Никифор, архим. Библейская энциклопедия. – Свято-Троице-Сергиева Лавра, 1990 (репр. изд.: М., 1891). – С. 562
43 Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 50-51
44 Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 521-522
45 Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 52-53
46 Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – C. 344
47 Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 522-523
48 Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С.51-52
49 Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Т.10. – СПб., 1912. – С. 262-263
50 Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 523
51 Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – C. 344
52 Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 523
53 Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 53-55
54 Блаж. Феофилакт. Творения. – СПб., 1902. – С. 98.
55 Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Т.10. – СПб., 1912. – С. 290; Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 84
56 Оріген (ІІІ ст.), Євсевій, св. Кирило і блж. Ієроним (IV ст.) ставили під сумнів приналежність 2 петра безпосередньо ап. Петру. В 2-му Петра відображений час, коли думка про швидкий кінець світу перестала бути загальною для всіх християн (3,4). Ймовірно, на цю переміну вплинуло руйнування Єрусалиму (70 р.), з яким пов’язували терміни останнього Суду. Апостоли розглядаються автором як представники епохи, вже минулої (3,2). Більшість сучасних західних тлумачів вважає, що 2 Петра є записом проповідей Петра, зробленим в кінці І ст., вже після його смерті, з використанням текстів послання ап. Іуди. Проте ряд посилань на ап. Павла (3,15 сл.) може служити свідченням того, що воно написане в останні роки життя обох апостолів. (Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – C. 348)
57 Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 532
58 Пояснение к Апостолу. – С. 23.
59 Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 84-87
60 Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 532,531
61 Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного... – Т.10. – СПб., 1912. – С. 292
62 Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 532
63 Ключ к пониманию Св. Писания. – Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. – С. 348
64 Пояснение к Апостолу. – С. 23
65 Про Святе Письмо Нового Завіту // Новий Завіт Господа Нашого Ісуса Христа. – К., 1988. – С. 456
66 Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 537
67 Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М., 2004. – С. 538
68 Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. – Чернівці, 2005. – С. 109-111
69 Лопухин А. П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Т. 10.