Корупція як соціальне явище: український контекст аналізу
Також в рамках становлення корупції вона може розглядатися і як соціальний інститут, елемент системи керування, тісно взаємопов’язаний з іншими соціальними інститутами – політичними, економічними, культурними. Соціальний інститут характеризується наявністю регулярних і довгострокових соціальних практик, що підтримуються за допомогою соціальних норм, які мають важливе значення в структурі суспільства наявністю безлічі ролей [57, c. 20]. Про інституціоналізацію корупції, тобто процес становлення соціальних практик у якості регулярних і довгострокових, свідчать:
– виконання нею ряду соціальних функцій – спрощення адміністративних зв'язків, прискорення і спрощення прийняття управлінських рішень, консолідація і реструктуризація відносин між соціальними групами, сприяння економічному розвитку шляхом скорочення бюрократичних бар'єрів, оптимізація економіки в умовах дефіциту ресурсів і ін.;
– наявність цілком визначених суб'єктів корупційних взаємин (посадова особа – клієнт), розподіл соціальних ролей (хабародавець, хабароотримувач, посередник);
– наявність визначених правил гри, норм, відомих суб'єктам корупційної діяльності;
– сформований сленг і символіка корупційних дій (наприклад, добре відомий всім жест потирання пальців);
– стала і відома зацікавленим особам такса послуг.
Інституціоналізація корупції в розвинутих країнах Заходу була розглянута В. Рейсменом ще в 1979 р. В радянській та пострадянській науковій літературі цьому присвячені, насамперед, книги В. Радаєва, Л. Тимофєєва, І. Кузнєцова. Дослідження І. Клямкіна, А. Олейника, В. Радаєва, Л. Тимофєєва, Т. Шаніна та ін. дозволяють стверджувати, що корупція, поряд з «тіньовою» економікою, політикою, правом і т. п., що сформувалися ще в роки радянської влади і зберігаються до цього часу (іноді в зміненому вигляді), утворюють інституціоналізовану тіньову реальність, не рахуватися з якою означає не розуміти реальну соціальну дійсність, процеси, що відбуваються в суспільстві. Виявилося, що тіньова реальність – це не тільки «друга економіка» чи корупція, але охоплююча все суспільство в цілому, закінчена інституціональна система (економіка, право, адміністративні відносини і т.д.), – уся цілком поза сферою юридичного закону [57, с. 39]. І корупція – лише елемент (можливо – найголовніший) цієї тіньової реальності нашого буття.
Сутність інституційної деформації розкривається соціологією культури, адже модернізація полягає в процесі перенесення політичних, правових і економічних інститутів західних демократій на принципово інший соціальний ґрунт. Імпортована система норм і законів спотворюється і відторгається, реформи буксують або перетворюються на свою протилежність. Раптом виявляється, що норми, призначені для підтримки багатопартійності, створюють «чорний ринок» торгівлі депутатськими кріслами, інститут банкрутства перетворюється на знаряддя терору проти успішних підприємств; відкриття ринку інвестицій фізичним особам стає одним з інструментів недружнього поглинання чужого бізнесу. Старі неформальні норми і практики вступають у конфлікт з новими, виникають лакуни в законодавстві, якими вміло користуються найбільш агресивні соціальні агенти, пристосовування не тільки посадового становища, але і цілих соціальних інститутів під свої корисливі інтереси. Чим масштабніші інституційні зміни і, отже, чим більше зазор між старим і новим, тим більше простір для зростання нових форм корупції.
Також варто зазначити, що в рамках досліджень другого рівня, корупція розглядається як соціальний конструкт: суспільство визначає, що саме, де, коли, при яких умовах і з якими наслідками розглядається як корупція. Вважаємо, що процес соціального конструювання корупції включає:
– наявність безлічі фактів продажності різних посадових осіб;
– усвідомлення суспільством цих фактів як соціальної проблеми;
– криміналізацію деяких форм корупційної діяльності;
– реакцію політиків, правоохоронних органів, юристів, засобів масової інформації, населення на корупцію і т. п.
Конструювання корупції проходить як своєрідна форма суспільного договору між учасниками тіньових ринків. Можна припустити, що, якщо інститути держави не виконують своїх завдань або економічна діяльність суб’єктів у межах формальних правил призводить до великих трансакційних витрат (забезпечення дотримання договорів, безпеки бізнесу тощо), то з’являються корупційні інституції, які гарантують, організовують і впорядковують виробництво, обмін і перерозподіл ресурсів, створюючи значні переваги для окремих суб’єктів.
Третій рівень – психологія корупційних відносин. Цей аспект також необхідний хоча б у силу того, що за інших рівних соціальних умовах одні люди втягуються в корупційні відносини, а інші – ні.
В рамках вивчення корупції на третьому рівні маємо зазначити її морально-психологічний вимір. З погляду сучасної соціології, хабар виступає помилковою формою відповідної реакції підлеглого на розташування начальника. По-перше, хабар є не платою після, а авансом, своєрідним проханням (покупкою) майбутніх милостей. По-друге, хабар не має ніяких юридичних чи політичних прав на існування. По-третє, гроші замінили почуття відповідальності і ретельності. Але це – нееквівалентний обмін [60, с. 142].
Корупція психологічно розбещує не тільки суспільство в цілому, деформуючи його соціально-політичні інститути та моральність народу, а й самого хабародавця. Коли людина бере хабар, він не просто укладає угоду із своєю совістю. Він позбавляється найголовнішого – почуття спокою та рівноваги. Кожен день він очікує викриття і кари. Постійно жити з таким самопочуттям – це піддавати свою психіку потужним стресам. Також нервовому напруженню сприяє й те, що хабарнику важко розповідати про аморальні вчинки навіть найближчому оточенню, бо це означає викликати додатковий осуд, однак, варто зазначити, що у суспільствах, де корупція отримала системне поширення, психологічні фактори мають менший сенс, однак, факт залежності від того, хто пропонує хабар залишається, також хабар розбещує виконавця, адже при надання неофіційних послуг замовник не зможе поскаржитись на якість виконання роботи.
З точки зору теорії еволюційно-психологічному напрямку соціології, який розробляв Ч. Кулі, хабар детермінується як соціальна форма добровільного приниження. Чим більше актор приклоняється перед чиновником, тим швидше він має можливість отримати вирішення своєї проблеми. Гіпертрофований вигляд приниження приймає в східній бюрократії. У східній деспотії в підлеглих існує єдине право – принижуватися і смиренно чекати на милість, а у начальника – принижувати і співчувати. Повага лише приховує прагнення однієї зайняти місце іншого. І коли таке відбувається, цей інший переймає всі атрибути влади, манеру поведінки і спосіб життя начальницької особи.
До цього моменту вивчення корупції велося в основному на першому рівні, рідкісні спроби дослідити явище на другому (в основному соціологія використовувалася як інструмент отримання інформації про масштаби корупції), і повністю відсутні дослідження на третьому рівні
Наслідки корупції виявляються в різних сферах життєдіяльності соціуму. В умовах тотальної корумпованості всіх галузей влади, на всіх її рівнях принципово неможливо вирішити ні однієї іншої соціальної, економічної, політичної проблеми. Корупція породжує думку про те, що все вирішують гроші, значимість людини визначається розміром її доходу, незалежно від способів його одержання, відбувається девальвація і зламування цивілізованих соціальних регуляторів поведінки людей: норм моралі, права, релігії, суспільної думки й ін. Корупція сприяє несправедливому перерозподілу життєвих благ, що має своїм наслідком різке зростання майнової нерівності серед населення, зубожіння значної частини суспільства і зростання соціальної напруженості в країні. Корупція дискредитує право як основний інструмент. Корупція впливає на всі сфери життя суспільства: економіку, соціальну сферу, політику. Негативні наслідки, породжувані цим явищем, не тільки перешкоджають прогресивному, поступальному розвитку суспільства, але і являють серйозну загрозу інтересам національної безпеки країни.
У соціальній сфері негативні наслідки корупції зводяться до наступного: корупція припускає істотне розходження між оголошеними і реальними цінностями, детально ці процеси описані в теорії соціальної аномії Е. Дюркгейма: через корупцію в суспільстві панує стан, коли частина суспільства, знаючи про існування зобов'язуючих їх норм, ставиться до них негативно або байдуже, вона формує в членів суспільства «подвійний стандарт» моралі і поведінки. Домінуючою цінністю стають гроші, що призводить до зниження суспільної солідарності. У суспільній свідомості формується уявлення про те, що легальними засобами неможливо досягти успіху, що призводить до соціальних девіацій [14].
У політичній сфері негативні наслідки корупції виявляються в тому, що корупція знижує легітимність існуючої влади, дискредитує її в очах міжнародної спільноти, політика по суті замість раціонального управління стає засобом задоволення певних економічних інтересів [46, c. 18].
В економічній сфері корупція сприяє виникненню «тіньової економіки» вона неминуче включає корупційні механізми. У результаті «тіньова економіка» визначає і спосіб життя всіх соціальних груп, тому що їм доводиться вступати в корупційні відносини для вирішення своїх проблем, усвідомлюючи, що всі суспільні блага доступні тільки на умовах купівлі та продажу. Через корупцію, порушуються механізми прямої конкуренції, що витісняє з ринку найбільш ефективних підприємців, у крайній формі вона може призводити до монополізації певних галузей, що суттєво впливає на якість та ціну продуктів. Корупція досить негативно позначається на можливості залучення іноземних інвестицій. Так, наприклад у ході дослідження, проведеного Світовим банком і ЄБРР у 1998 році в 22 країнах з перехідною економікою, був виявлений зворотній взаємозв'язок між обсягами прямих іноземних інвестицій на душу населення і розмахом адміністративної корупції у вищих ешелонах влади (підкупом чиновників за ухилення від виконання законодавчих норм) і практикою хабарництва при укладанні великих урядових контрактів. Так, за період з 1994 по 1999 рік прямі іноземні інвестиції на душу населення в Білорусі, Киргизстані, Молдові, Росії, Україні становили приблизно 20 доларів щорічно, в той час як у Польщі і Словенії – близько 100 доларів, а в Угорщині та Чехії – близько 200 доларів. При цьому рівень корупції в останній групі країн істотно менше, ніж у першій. В опублікованій в 2000 році доповіді Національного бюро економічного аналізу США на основі даних по країнах Східної Європи і колишнього СРСР за 1990-ті роки робиться висновок, що корупція є такою же серйозною перешкодою для іноземних інвесторів, як, наприклад, дорожнеча робочої сили або високі ставки корпоративних податків [27, c. 20].
Корупція роздмухує вартість бізнесу, вона також спотворює правила гри, захищаючи фірми зі зв'язками в держорганах від конкуренції і, таким чином, підтримуючи погано діючі фірми. Посадові особи, приховуючи свої ділові відносини, можуть завищувати технічну складність проектів у громадській сфері, що надалі приводить до спотворення справжньої картини інвестиційної діяльності. Корупція також погіршує ситуацію в сфері дотримання будівельних, екологічних та інших норм, знижує якість послуг, що надаються державними органами, посилює бюджетне тиск на уряд. Ці спотворення відлякують інвесторів і уповільнюють економічне зростання [14, c. 66].
Однак, слід розглянути й позитивні характеристики корупції. У дослідженнях корупції методами економічного аналізу іноді зустрічається точка зору, згідно з якою хабар розглядається як аналог звичайного трансфертного платежу (за послугу), який не тягне будь-яких серйозних наслідків для суспільного добробуту. Більше того, існує підхід, в рамках якого доводиться, що корупція збільшує суспільний добробут, оскільки дозволяє уникнути надмірного регулювання та побудувати систему адекватної винагороди праці недостатньо оплачуваних держслужбовців. Деякі вчені знаходять правдоподібним прямий взаємозв'язок корупції та економічного зростання, пояснюючи це тим, що корупція сприяє економічному розвитку та укладенню більшої кількості угод у більш короткі терміни за рахунок мінімізації трансакційних витрат. Існує також думка, згідно з якою корупційне поведінка дозволяє уникнути «обтяжливих та надзалишкових дій уряду» [15, c. 70].
При втратах для всього суспільства, система корупція в той же час дозволяє цій системі вижити. Іншими словами, якби чиновники просто перестали брати хабарі, а все залишилося б по-старому, то ВВП зменшився б. Корупцію породжує не проблема хабарів, а проблеми в ефективності самої системи, яка перестає виконувати свої функції якісно і без транзакційних витрат. Фактично причини, що породжують корупцію (недоліки законів, принципів і методів державного регулювання тощо), з одного боку, призводять до втрат від корупції, але, з іншого боку, та ж корупція є стихійним методом компенсації цих причин.
Підтримці такого порядку сприяє те, що корупція – це вже норма поведінки, це стиль спілкування і це розгалужена, налагоджена система.
У загальному вигляді є два підходи – корупція як «мастило в не змащеному механізмі» держави і як «пісок», що заважає суспільному прогресу – вони розглядаються зазвичай як альтернатива один одному, детальна цю проблематику розробляли А. Ейдса і Р. Ді Телла – тільки брак емпіричних даних обумовив відсутність остаточної перевірки або спростування цих крайніх точок зору. Але, як доводить досвід сучасних країн, жодна країна не може бути одночасно і високого рівня життя і соціальних гарантій та високого рівня корупції. Тому наразі можемо розглядати позитивну функцію корупції тільки у випадку деформації суспільних норм та цінностей та відсутності правового забезпечення суспільних змін [50, c. 25].
Якщо ж аналізувати фактори поширення корупції на індивідуальному рівні з точки зору чиновництва, то слід виокремити два основних типи пояснення феномену хабара. Перший заснований на аналізі таких факторів, як матеріальна незабезпеченість чиновників, що породжує особливості відчуження чиновників один від одного і від всього суспільства, що призводило до вкрай негативного сприйняття їх більшістю населення. Всі ці чинники, безумовно, є передумовами хабарництва. В умовах матеріальної незабезпечення чиновництво отримувало стимул до зловживань службовим становищем. Матеріальна потреба постійно підживлюватися феномен корупційної поведінки, яке міцно залишалося негласною статтею доходів чиновників усіх рангів.
Провокуючими факторами у зловживаннях чиновників стає законодавча плутанина, заплутаність і суперечливість правових норм, при якій звичайна людина відчуває себе безпомічною, а чиновник бачить для себе годівницю. Особливість хабара в рамках імперського, а потім і радянського устрою суспільства полягала в тому, що її перестали соромитися, і вона поступово починає ставати нормою суспільного житті, тобто контроль завдяки суспільного осуду почав втрачати свою функцію [19, c. 23].
Другий підхід до пояснення причин хабара базується на аналізі її «конституційної ролі» в політичному і економічному устрої суспільства. Справжнє пояснення непотоплюваності хабарництва треба шукати в тому, що воно «нерозривно злилося і зрослося з усім ладом і укладом політичного життя». У владних взаєминах хабар виступає як своєрідна данина адміністративним особам за їхню політичну лояльність державному режиму. Чиновник, по суті є єдиною опорою адміністративної держави, оскільки більш над усіх інших верств населення зацікавлений у його збереженні з метою розпорядження специфічним ресурсом владних повноважень. За відданість і лояльність держава дозволяє чиновнику отримувати статусну ренту, яка не вимагає особливих трудових витрат
Структуруюча функція хабара особливо помітна в умовах суперечливості, заплутаності, відставання законодавства від зміни умов життя. Все це виводить на передній план роль його тлумача – чиновника, послуги якого із застосуванням тієї чи іншої норми оплачуються у формі хабара. Особливо цей процес характерний для трансформуючихся спільнот, в рамках яких створення нових правових норм здійснюється нерівномірно, непослідовно і з відставанням. [33, c. 103]
Щодо мотивації до корупції на особистому рівні, то вона досить адекватно описується моделлю очікуваної корисності корупційних дій. У цій моделі вхідними даними, що визначають поведінку людини, є параметри зовнішнього середовища – ймовірність виявлення корупційних дій, розміри покарань при їх виявленні та особистісний параметр, який характеризує схильність до ризику особи, що приймає рішення. Релігійні, освітні або культурно-історичні фактори в даній постановці також впливають на показник схильності чи несхильності людини до ризику. Інституційні фактори визначають ефективність діяльності державних органів з виявлення фактів корупції (ймовірність виявлення).
Саме, враховуючи сукупність факторів, що зумовлюють корупцію як на індивідуальному так і інституційному рівні, слід розробляти програми боротьби з корупцією.
Бажання позбутися хабарництва одним махом свідчить про поверхневе її розумінні в той час, як воно представляє собою складне економічне, політичне, правове та соціально-моральне явище.
Складність подолання корупції в найкорумпованішіх країнах світу полягає в тому, що вона властива всім верствам суспільства, тобто корупційні механізми супроводжують людину протягом всього життя – від школи, де вона за допомогою батьків та вчителів отримує перші уроки корупційної поведінки, до самостійного життя, де вона, можливо, змініть власний статус у системі корупційних відносин. Щодо низової (побутової) корупції, то вона певною мірою може розглядатися як механізм згладжування існуючих диспропорцій оплати праці, але оцінити її обсяги надзвичайно важко, адже майже неможливо визначити факти низової корупції, через те, що, наприклад, подяка лікарю за довідку про хворобу більшістю не сприймається як корупція [15, c. 66].
Організація боротьби з корупцією може в одних випадках втілюватися в створенні системи надійних, ефективних правових та інституційних механізмів та гарантій соціально-політичного контролю за діяльністю державних органів, різних організацій і окремих осіб. У інших обставинах вона переважно зводиться лише до вимушених заходів з боку влади, спрямованих на відновлення елементарного порядку в суспільстві, а також на перерозподіл сфер впливу між різними кланами правлячої олігархії і кримінальними утвореннями мафіозного типу. Таким шляхом, корупція фактично «вбудовується» в механізми державного регулювання як неконституційний «важіль влади».
Боротьба з корупцією – транснаціональна проблема, незважаючи на специфічні «національні образи» цього явища. Тому в основу відповідного документа доцільно вбудувати 20 основних принципів, розроблених на Другій зустрічі глав держав і урядів держав-членів Ради Європи у вересні 1997 р. багатосторонньої групою з питань корупції (Страсбург) [53]. У їх числі потрібно особливо акцентувати увагу на таких соціально значущих принципах, як:
незалежність і автономія осіб, на яких покладено обов'язки щодо попередження, ведення слідства і винесення судового рішення у справах щодо злочинів, пов'язаних з корупцією;
гарантованість захисту осіб, які надали допомогу компетентним органам у боротьбі з корупцією;
обмеження привілеїв, які перешкоджають розслідуванню, ведення слідства і винесення судового рішення по цих злочинах, на рівні, відповідному демократичному суспільству;
впровадження в практику принципу публічності з метою інформування громадськості, що в кінцевому підсумку буде сприяти справедливої конкуренції та стримувати корупціонерів від вчинення злочинів;
забезпечення ЗМІ, як того вимагає демократичне суспільство, свободу отримання та використання інформації з питань корупції, не є предметом особливої секретності або службового користування.
комплексність, і спрямованість в боротьбі, у якій приймають участь всі сили влади і суспільства.
антикорупційна програма повинна реалізовуватися на вищому рівні політичного керівництва країни і при максимальному співробітництві з інститутами громадянського суспільства [46, c. 18].
Тож, підводячи підсумок, необхідно відзначити, що корупція має безліч форм і причин, що зумовлюють її появу, саме тому, що корупція є загальним комплексним феноменом з боку розгляду соціології виокремлено ряд підходів, що можна згрупувати на 3 рівні: теорії соціального де термінування, інституційні теорії та особистої мотивації. Неможливо виокремити домінуючий підхід, адже боротьба з корупцією – проблема складна і, безумовно, комплексна, її вирішення передбачає не тільки використання широкого спектру правових засобів (кримінально-правових, адміністративно-правових, дисциплінарних, цивільно-правових), але і застосування повного набору соціально-управлінських, організаційно – управлінських, політичних і культурних заходів. Соціально-культурний механізм викорінення корупції безпосередньо обумовлений трансформаційною динамікою свідомості (суспільства і особистості) від інтегрованого тоталітарного зразка до ліберально-демократичного. У ході цього процесу відбувається глибинна зміна «ментального образу» людської гідності з патріархально-підданського у вільний демократичний менталітет громадянина суверенної і сильної країни, не приймає приниження її гідності ніякими діями і вимаганнями з боку корумпованої бюрократії. Тільки таке соціокультурне середовище і політична система здатні подолати корупцію в корені.
2. Соціокультурні контексти інституціоналізації феномену корупції
Звичайно, для суттєвого розуміння хабарництва як соціального явища, треба дослідити його історію та передумови появи, тобто визначити соціокультурну природу цього явища.
Історія хабарництва не поступається за своєю давнину історії людської цивілізації. Без нього не могли обійтися чиновники Єгипту, Риму і іудеї.
Саме це явище можливо там, де існують посади і посадові особи, що розподіляють соціальні блага. Хабарництво як підкуп посадової особи згадується в папірусах Давнього Єгипту. Зловживання серед єгипетських чиновників були досить частим явищем. Хоча вони чи навряд мали настільки масову форму, як у наш час. Чиновники з оточення фараона схиляли місцевих багатіїв до того, щоб ті давали їм рабів, інструмент і транспортні засоби для роботи в приватному господарстві (своєрідній заміській дачі), у бідних забирали овочі під виглядом збору для царського столу, тобто під виглядом збору до царської скарбниці вони займалися хабарництвом. Іноді вони доходили до прямого насильства і хабарництва.
Слід зазначити, що спочатку корупція була більше моральної проблемою. Зокрема, в книзі «Корупція. Етика і влада у Флоренції в 1600–1770 рр.» її автор Жан-Клод Ваке писав, що у розглянутий період дискурс про корупцію був дискурсом не про державу, а про людську природу.
Особливу заклопотаність у стародавні часи викликала продажність суддів, оскільки вона приводила до незаконного перерозподілу власності та бажання вирішити суперечку поза правового поля. Невипадково провідні релігії з усіх видів корупції засуджують в першу чергу підкуп суддів. Зокрема, в Біблії сказано: «Дарів не приймай, бо дари сліпими роблять зрячих і викривляють слова справедливих». У Корані говориться: «Не привласнюйте незаконно майна один одного і не підкуповуйте суддів, щоб навмисно привласнити частину власності інших людей».
Як писав Томас Гоббс, корупція «є корінь, з якого витікає в усі часи і при всяких спокусах презирство до всіх законів» [31, c. 53].
Тривала історія хабарництва і боротьби з ним на теренах слов’янських держав. Хабарництво згадується в російських літописах XIII ст. Перше законодавче обмеження корупційних дій належить Івану III. А його онук Іван Грозний уперше ввів страту як покарання за надмірність у хабарах. До часів Олексія Михайловича Романова відноситься практично єдиний народний бунт антикорупційної спрямованості. Він відбувся в Москві в 1648 р. і закінчився перемогою москвичів: частина міста згоріла разом з чималою кількістю мирних жителів, і заодно царем були віддані на поталу натовпу два корумпованих «міністра» – голова Земського наказу Плещеєв і глава Пушкарський наказу Траханіотов.
При Петрі Великому розцвітали і корупція, і жорстока боротьба царя з нею. Перший Імператор Росії вішав казнокрадів на вулицях, публічно їх карав, але суттєвих покращень в ситуації не наступало. Ось чому 100 років по тому на питання, як можна одним словом описати ситуацію в Росії, Карамзін відповів: «Крадуть».
Розвиток капіталістичних відносин, поява перших акціонерних товариств наприкінці ХVIII – початку XIX століття створили нові можливості для збагачення бюрократії. Статут будь-який акціонерної компанії підлягав неодмінного затвердження самим государем імператором. Але, перш ніж з'явитися перед поглядом монарха, проект статуту повинен був отримати схвалення в різних відомствах «за належністю». Для запобігання тяганини підприємці часто намагалися включити до складу засновників впливових високопоставлених осіб, що мали зв'язки в столичних коридорах влади. Недарма, скажімо, акції залізничної компанії Курсько-Київської дороги в суспільстві називали «акціями Державної Ради і Сенату»: сановники цих установ активно – і небезкорисливо – «проштовхували» залізничні проекти.
На думку П.А. Берліна, який ґрунтовно прослідив генезис російського капіталізму в ХVIII-ХIХ ст., хабарництво відігравало значну роль в утворенні великих капіталів у країні і в історії приватних багатств у Росії. Форми хабара змінювалися – брали їжею, хутрами, кріпаками, грошима, послугами, але суть його як форми зловживання владою, як службового злочину – зберігалася. Вперта відтворюваність подібного діяння знайшла стихійне відображення в мові, разом з деякими народними еквівалентами терміну, що широко ходили в ужитку, на кшталт – «вчинити честь», «проявити повагу», «мзда», «корм», «видобуток», «подарунок», «дітлахам на молочішко», «повернути борг», «любостяжательность», «хабарництво», «сріброласощі». Хабар вражав уяву письменників і державних мужів – так народилися: «богопротивні ласощі» (Петро Великий), «довільне самовознагражденіє» (С. Уваров), «службові солодощі» (М. Салтиков-Щедрін) [19, c. 74].
Російські соціологи та історики, які намагалися зрозуміти феномен російського хабара, бачили його причини в матеріальній незабезпеченості чиновників, особливо, нижчих рангів, у величезній території імперії, в неефективності соціального контролю, відчуження людей від суспільства. Справжнє пояснення непотоплюваності російського хабарництва, вважав П. Берлін, видатний дослідник того часу, треба шукати в тому, що воно у нас «нерозривно злилося і зрослося з усім ладом і укладом політичного життя» [18, c. 48].
Дійсно, як показали вже дореволюційні дослідження, значна частина російського чиновництва, яка займала нижні і частково середні «щабелі» соціальної піраміди, матеріально бідувала, не мала гарантій зайнятості і відрізнялася нестабільність положення. Коли хабарників залучали до суду, в якості свого виправдання ті вказували саме цю обставину.
Традиція давати підношення посадовим особам у нашій країні йде корінням в систему «годувань», що остаточно сформувалася за часів Московського великого князівства (XIV–XV століття). Довірені особи великого князя або государя, що займали управлінські посади, не одержували тоді платні з казни. Замість цього їх відправляли в міста і волості, де місцеве населення було зобов'язане утримувати («годувати») государевих посланців весь термін служби.
Територіальний чинник, дефекти соціального контролю при бюрократичному централізмі і нерівномірне насичення чиновниками різних регіонів імперії також сприяли поширенню корупції.
При тотальному централізмі, ідеологія якого становила політичний ідеал царського режиму, контроль за діяльністю адміністративного апарату здійснюється тільки зверху і епізодично, його увага була сконцентрована в столиці, тому з віддаленням від неї свавілля і зловживання владою автоматично зростали. Величезна територія імперії тільки сприяла слабкісті і навіть зникненню контролю.
Людський фактор хабарництва, відчуження та моральне невідповідність займаній посаді також спричиняли до активізації корупційних діянь. Навколо фігури чиновника складалося «коло відчуження»: поза стінами канцелярії натовп дрібних і середніх чиновників третирує «суспільство», в самій же канцелярії вони зазнають нескінченне приниження від начальства, для якого підлеглі – «бездушні речі».
Дореволюційне право підрозділяло хабарництво на мздоїмство і лихоїмство. Мздоїмство полягало в прийнятті особою, що обіймає посаду на державній або громадської службі, подарунків у зв'язку з виконанням дій, що стосуються його обов'язків по службі, якщо вчинення цієї дії не становило порушення його службових обов'язків. Покарання за хабарництво було незначним – всього лише грошове стягнення. Прийняття подарунка за вчинення дії, що протирічить службовим обов'язкам, називали «лихоїмство» – за нього було передбачено досить сурове покарання.
Хабарництво в юридичному аспекті трактувалося як злочинне діяння, що полягає в отриманні чиновником безпосередньо або через інших осіб будь-яких вигод від приватної особи за виконання будь-якої дії у сфері службової діяльності або за бездіяльність по службі, незалежно від законності чи протизаконності досконалої дії [19, c. 74].
Дослідження в Україні також сягають давнини, бо ще фундаментальне джерело, «Повість времінних літ», має приклади корупції. Користуючись посадовим статусом, князь Ігор після традиційного (визначеного офіційно) отримання данини з древлян вирішив позловживати високим державним положенням. Він повернувся знову і вимагав додаткової винагороди, тобто здійснював корупційні дії, за що й поплатився власним життям. Але таке ставлення до корупції було і є скоріше як виняток з правил.
Наступним ключовим документом, що згадував корупцію в Україні, є «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», написана гетьманом Пилипом Орликом в Бендерах, куди після поразки в Полтавській битві відступили шведські й козацькі війська. Майже третина Конституції була присвячена боротьбі із зловживаннями влади.
Важко сказати, чому колишній генеральний писар Орлик, перебуваючи у вигнанні, приділяв стільки уваги корупції. Документ написаний латиною, і в тексті вживається саме слово «корупція». Це ж слово збережено в тексті «Пактів…» на староукраїнській. Мабуть, дана проблема вже тоді була надзвичайно актуальною.
Дев'ята глава Конституції забороняла самому гетьману «на свій персональний пожиток використовувати військовий скарб», і вимагала задовольнятися лише своїми «оброком і парафіями, які виділяються на булаву та його гетьманську особу».
Обмеживши власні доходи зарплатою, гетьман взявся за полковників. Згідно Конституції, вони «не повинні мати інтересу до полкового скарбу» і теж повинні задовольнятися своїми особистими статками. Десята глава Конституції Пилипа Орлика була спрямована проти кар'єристів, які «зводять в гетьманському серці корупцію». Тому там міститься застереження ясновельможному гетьманові, щоб він «нікому за корупції полковницьких посад та інших військових та посполитих початків не давав».
На боротьбу із зловживаннями спрямована і чотирнадцята глава. Відповідно до неї особам військовим і слугам гетьмана, якщо вони подорожували «за приватними справами, а не за військовими», заборонялося вимагати «підвід, кормів, напоїв та провідників, бо за ту городовим розорення». Нарешті, остання, шістнадцята, глава «Пактів і Конституції» присвячена подоланню податкового свавілля. «Індуктарям і їх факторам» (податківцям тієї епохи) сказано зайвого від купців не вимагати[62].
Радянські дослідження корупції, також мали значні здобутки. З початку 20-х років ряд фахівців (П. Маслов, В. Штейн, С. Солнцев та інші), які як науковці склалися ще до революції, починають писати про швидко зростаючий «радянський» бюрократизм і закликають вивчати його не за допомогою теорії панування К. Маркса та теорії бюрократизму М. Вебера. Виявилося, що апарат будь-якого «мобілізаційного» типу держави широко впроваджував у свій складу старих дореволюційних службовців з їхніми традиціями, звичками і навичками управлінської роботи.
З кінця 20-х років соціологія чиновництва на довгі роки зникла з нашого наукового горизонту, хоча рідкісний з'їзд ВКПБ-КПРС не заклинав боротися з бюрократизмом і його вадами. Але соціологічне вивчення цього питання було суворо заборонено.
У період же брежнєвського соціалізму, що був фактично адміністративно-командною системою (авторитаризм партійно-державної бюрократії), корупція набула специфічну, відмінну від тоталітарних режимів соціальну модель «зрощування» апарату партії і виконавчої влади. Фактично тут мало місце відчуження народу від власності та публічної політики. Це, у свою чергу, не могло не сприяти розширенню корупційних дій чиновників (радянських, партійних, господарських), що володіли широкими повноваженнями на досить високому рівні, що дозволяло їм вирішувати не тільки державні питання, але і займатися різноманітною корупційною діяльністю у значних розмірах [19, c. 80].
Відповідальність за корупцію в СРСР була встановлена від початку Радянської влади. Декретом СНК РРФСР «Про хабарництво» від 8