Корупція як соціальне явище: український контекст аналізу
Історія боротьби радянської влади з корупцією характеризується низкою специфічних особливостей. По-перше, корупція і як поняття, і як явище, в офіційно-нормативних документах і практичній діяльності не визнавалася. Замість цього визначення використовувалися терміни «хабарництво», «зловживання службовим становищем», «потурання» та ін. По-друге, причини виникнення цього явища пов'язувалися з умовами, властивими буржуазному суспільству. Так, наприклад, у закритому листі ЦК КПРС «Про посилення боротьби з хабарництвом і розкраданням народного добра» від 29 березня 1962 р. говорилося, що хабарництво – це «соціальне явище, породжене умовами експлуататорського суспільства» [8, с. 22]. Жовтнева революція ліквідувала корінні причини хабарництва, а «радянський адміністративно-управлінський апарат – це апарат нового типу». Як причини корупційних проявів перелічувалися недоліки в роботі партійних, профспілкових і державних органів, у першу чергу, в області виховання трудящих. У записці Відділу адміністративних органів ЦК КПРС про посилення боротьби з хабарництвом у 1975–1980 р. від 21 травня 1981 р. зазначено, що в 1980 р. виявлено більше 6 тисяч випадків хабарництва, що на 50% більше, ніж у 1975 р. Розповідається про появу організованих груп, про факти осуду міністрів і заступників міністрів у республіках, про хабарництво і зрощування із злочинними елементами працівників контрольних органів, про хабарництво в прокуратурі і судах.
В загальному вигляді корупція в СРСР мала дуже специфічну форму, основні склади злочинів того часу були такі: відпускання дефіцитної продукції; виділення обладнання і матеріалів; коректування і зниження планових завдань; призначення на відповідальні посади; приховування махінацій. Як причини вказуються серйозні недогляди в кадровій роботі; бюрократизм і тяганина при розгляді законних звернень громадян; незадовільна робота із скаргами і листами громадян; грубі порушення державної, планової і фінансової дисципліни; лібералізм стосовно хабарників (у тому числі – і у вироках судів); погана робота із громадськістю. Повідомляється про покарання керівних партійних працівників (рівень – міськкоми і райкоми) за потурання хабарництву [8, с. 24].
Ще одна специфіка – це вибірковість засудження, адже верхівка партії була практично недоторканною і не було жодної гучної справи щодо їх осуду.
Без сумніву радянські реалії в плинули на подальше сприйняття корупції в незалежній Україні, адже більшість ментальних характеристик була скопійована і перенесена в сучасні реалії з радянських часів. Серед сучасного чиновництва більшість це вихідці з партійно-номенклатурної школи СРСР, що перенесли більшість усталених практик, пристосувавши їх до сучасних реалій. Так само частина ціннісних, щодо відношення до влади норм досі транслюється певною частиною суспільства, збереглись та широко поширені такі цінності як патерналізм та боязливе відношення до владних структур, що викривлює взаємодію.
Так само історичні умови вплинули на формування корупційних зв’язків в інших країнах, де в усталених практиках хабарництва відображається історичні форми його існування.
Національно-державні форми втілення корупції в специфічних «образах» і «механізмах» предметно відображають її соціально-історичну «мімікрію».
Корупційно-політичні скандали час від часу стрясають Італію, Японію, Францію, Німеччину, США. Половина звинувачень – на адресу політиків, що отримували хабарі за підтримку політичних кампаній (явище «кріптопартізма»); інша половина звинувачень стосується бізнесменів, які сплачували місцевим органам влади хабарі за отримання контрактів на громадські роботи. Незалежно від складу злочинного діяння корумповані зв'язки породжуються децентралізацією державної влади, яка, перерозподіливши повноваження, не призвела до здорових змін у середовищі реальних власників влади.
Італійський варіант корупції – «клієнталізм» (заступництво) – будується на моделі відносин «мафіозний патронат – клієнт». Західний антрополог Ерік Вольф вважає, що вторгнення ринкових сил у сільське традиційне суспільство обумовлює політичну та економічну корупцію. Заступництво (клієнталізм) у багатьох традиційних або перехідних суспільствах лежить в основі зв'язку між населенням (людиною) і місцевої структурою влади, а також між місцевими елітами і центральним урядом. Це явище може стати постійною і самодостатньою особливістю суспільства і специфічним механізмом корумпованої держави як важіль відносин між периферією та центральною владою або між дрібним бізнесом і місцевою владою.
У Великобританії корупцію визначають як зловживання службовим або політичним становищем з метою придбання матеріальних цінностей або пільг. Дослідники виділяють наступні види британської корупції: політична корупція (нелегальне фінансування політичних партій); корупція в державному секторі управління (розтрата або корисливе використання бюджетних коштів і громадських фондів); поліцейська корупція; банківська корупція; урядова корупція (у тому числі розголошення державної таємниці в інтересах зарубіжних спецслужб і розвідок).
У демократичних системах політичного життя і управління корупція не зникає, а йде в тінь або виявляється відносно, але не в достатній мірі контрольованою. Наприкінці ХХ ст. боротьбу з корупцією декларують держави практично усіх типів політичних режимів і рівнів цивілізованості, розглядаючи її як досить антисоціальна явище.
Корумпованість української влади та інших управлінських структур багатьма дослідниками називається «клановою», «корпоративно-лобістською», схильною до клептократії. Ці жорсткі оцінки значною мірою обумовлені історичними традиціями мімікрування партійної бюрократії радянських часів, але одночасно корупція в суверенній Україні знаходить і власне нове обличчя [46, c. 20].
Існують також сучасні класифікації, які розподіляють модель та схильність до корупції на основі географічного положення, однак, чи навряд можна погодитися з поділом країн за корумпованістю, засноване на географічному принципі. Історичні дослідження дають численні приклади того, як корупція заносилася у східні колонії західними колонізаторами. Індонезію, наприклад, заразили корупцією чиновники голландської Східно-Індійської компанії; на Філіппіни вона була занесена іспанськими колонізаторами, а в Індію – британською адміністрацією. Філіппіни і Бангладеш, котрі повставали проти військових корумпованих режимів, дають приклади того, що корупція не може вважатися частиною східної культурної традиції. Сінгапур і деякі інші країни, що розвиваються, можна навести як приклад успішної реалізації антикорупційних державних програм.
Виявилося, що хабарництво і корупція є культурно релятивними феноменами: те, що вважається хабарем у країнах Західної Європи, є нормою ділової поведінки в багатьох країнах Азії. Наприклад, у більшості країн світу широко поширені чайові, про що заздалегідь попереджають туристів. Як бачимо, кожна країна має свою корупційну історію, і практика зловживання владою характерна для всіх національностей.
Дослідження детермінантів корупції, що значно поширились останніми роками, базуються на можливостях отримання інформації щодо рівня корупції та супутніх економічних, інституційних, політичних, соціальних, демографічних, релігійних та історичних показників розвитку більшості країн світу. Такі дослідження проводяться методами економетричного аналізу і дозволяють виявити сталі взаємозв'язки між рівнем корупції та досліджуваними змінними. Так, у праці Д. Серра показано, що рівень корупції є нижчим у розвинутих країнах, з тривалими демократичними традиціями, де основною релігією є протестантизм. Однак, ці висновки практично не можуть бути застосовані до країн, що розвиваються. У більшості наведених праць статистично доведено зниження рівня корупції в суспільстві при підвищенні рівня освіти. Вважається, що підвищення освітнього рівня позитивно впливає на самосвідомість широких верств суспільства, впевненість у необхідності встановлення твердих правил гри (виконання чинного законодавства), і цей процес починається з великого бізнесу та чиновників вищого рівня. На наш погляд, це досить спірне твердження, і його реалізація істотно залежить від якості освіти [51].
Емпіричний аналіз детермінантів корупції на основі даних міжнародних наукових та фінансових організацій дозволяє нам зробити висновки щодо стабільних детермінантів корупції, до яких можуть бути віднесені показники матеріального добробуту суспільства (рівень бідності населення або ж функція суспільного добробуту), рівень економічної свободи в країні, показник державного навантаження на економіку та рівень неупередженості судової системи країни. Також досить вагомим у період з 2004–2007 рр. став показник політичної свободи країни.
Виходячи з результатів дослідження, ми можемо говорити про необхідність лібералізації економічних відносин в Україні та подальшого реформування судової системи з метою зниження рівня корупції. Економічне зростання в Україні має неоднозначний характер, а політичні свободи впливають на рівень корупції значно менше, ніж рівень економічної свободи держави.
Повертаючись до політичних свобод (хоча їх вплив не настільки значний, як у індексу економічних свобод), на наш погляд, було б помилкою піти шляхом збільшення економічної ефективності за рахунок нормування політичних свобод.
Слід сказати про фактори, які внаслідок відсутності інформації випали з даного дослідження. Якщо наявність політичних свобод впливає на зниження рівня корумпованості суспільства, то політична нестабільність (часта зміна урядів) негативно впливає як на рівень інвестицій, так і на рівень корумпованості суспільства, оскільки зменшує горизонт планування, як особистого (планування кар'єрного росту держслужбовця), так і інвестиційного. На зниження рівня корумпованості має позитивно вплинути збільшення частки жінок на керівних посадах. Таке твердження базується на показниках меншої схильності жінок до ризику (і, відповідно, до порушення законодавства.)
Освітній фактор, який не ввійшов до детермінантів корупції, на наш погляд, суттєво спрацьовує на рівні особистих переваг, і його внесок не можна ігнорувати. Однак освіта, яка стала на шлях вульгарно-ринкового підходу (диплом в обмін на гроші), не може сприяти поліпшенню позиціонування країни в жодних світових рейтингах [15, c. 70].
Важливим питанням в дослідженні корупції є об’єктивний фактор вимірювання розповсюдженості її у суспільстві. Перша робота соціологічного напрямку з'явилися ще в 1960-ті роки у проф. С. Алатаса, яка називалася «Соціологія корупції» [51, c. 65]. Незважаючи на назву, соціологічного підходу в тому вигляді, як це розуміється сьогодні, не було. Вона була присвячена полеміці про позитивний і негативний вплив корупції на суспільство, яка проводилася в пресі. Автор вказав не тільки на закритий характер цього феномена, але і на обмежені можливості використання традиційних методів соціології при вивченні корупції. Дійсно, опитати хабарників просто неможливо, тому що навіть в анонімній анкеті ніхто з них правди не скаже. Проводити спостереження теж практично не можна, якщо тільки прихованою камерою. Контент-аналіз дає зріз зафіксованої свідомості, тобто публікацій журналістів, які щось чули. (Зокрема, слово «корупція» зустрічалося на сторінках таких відомих видань, як «Економіст» і «Файненшел таймс» в 1982–1987 рр. в середньому 229 разів, у 1989–1992 рр. – 502 рази, в 1993 р. – 1076 раз в 1994 р. – 1099 разів, в 1995 р. тенденція збереглася). Хтось щось бачив і навіть щось знав, але ніякої об'єктивної статистики бути не може. Залишається інтерв'ю з експертами, які говорять не про себе як учасників соціальної дії, але дають приблизну оцінку масштабів явища або розкривають механізми, оскільки стикалися з ними. Найбільш повною інформацією про корупцію володіють, безумовно, організатори і учасники корупційних дій, але від них отримати інформацію найважче, а іноді – просто неможливо [51, c. 65].
Про обмеженості методичних функцій та предметної сфери соціології корупції вірно висловився Г.А. Сатаров, котрий досконально вивчив питання і організував глибоко ешелоноване наукове дослідження [56].
Корупція – це соціальне явище, і тому має вивчатися соціологією. Проте остання поки використовується при дослідженні корупції тільки як інструмент вимірювання, і той, як правило, досить примітивний. Разом з тим, багато публікацій використовують при вивченні корупції соціологічними методами або містять соціологічні ідеї. Це вказує на те, що автори цих публікацій не відносять свої роботи до сфери соціології корупції.
Важливо зазначити, що порівняння даних досліджень корупції в різних країнах можливе лише в межах проектів, здійснених за єдиною методикою у певному регіоні, адже навіть показники, одержані в одній країні різними дослідниками, можуть не співпадати. Слід також зауважити, що в опитуваннях респонденти з різних країн можуть мати різний ступінь «самоконтролю» та «відвертості» з інтерв’юером, а, отже, навіть широка громадська думка не завжди точно віддзеркалює стан корупції, а фіксує лише загальні тенденції.
Соціологічне трактування тим більше необхідне, що корупція, на відміну, скажімо, переходу вулиці на червоне світло, виходить за рамки виключно правового порушення і характеризує соціальну структуру суспільства в цілому. Безсумнівно, вона належить до розряду найбільших соціальних деформацій.
Особливого успіху в дослідженні такого феномену як корупція досягла агенція «Transparency International», яка з 1994 року публікує свій індекс сприйняття корупції. Безсумнівною заслугою організації є розробка методики визначення індексу, що відображає ступінь корумпованості країн світу. Оскільки даний показник заснований в основному на непрямих показниках корупції, згодом він отримав назву Індекс сприйняття корупції (ІСК), який відображає уявлення підприємців і фахівців про ситуацію з підкупом чиновників в тій чи іншій країні. В основі методики визначення Індексу сприйняття корупції (ІСК) лежить опитування представників транснаціональних корпорацій, великих національних компаній, представників малого та середнього бізнесу, економічних аналітиків, фахівців з оцінки ризиків. В останніх дослідженнях враховується кількість публікацій у ЗМІ на цю тему. Всього при складанні індексу використовується до 16 критеріїв.
Показник «ступінь сприйняття корупції» включає два індикатори: 1) частоту зустрічальності факту корупції (корупційних угод); 2) загальну вартість сплачених хабарів (або загальний збиток від корупційної діяльності). Зазвичай вони тісно пов'язані один з одним, оскільки в країнах, де корупція – масове явище, хабарі становлять найбільшу статтю щорічних витрат комерційної фірми.
Ступінь корупції в країні оцінюється з двох позицій: з точки зору повноправних громадян країни (погляд «зсередини») і з точки зору іноземних громадян (погляд «ззовні»). На «внутрішнє» сприйняття корупції впливає фон національної культури, тому суб'єктивні оцінки резидентів певною мірою можуть бути перекрученими, якщо їх зіставити з інформацією, отриманою про ту ж саме країну з-за кордону.
На підставі опитувань кожна країна оцінюється за 10-ти бальною шкалою. Індекс у 10 балів – ідеальна чесність, індекс в 0 балів – повна продажність. Потім країни ранжируються за результатами опитування.
Вибір респондентів невипадковий. Ділові кола як не можна краще підходять для подібних опитувань, оскільки володіють необхідною інформацією в даній сфері. Представники «великого бізнесу», високопоставлені чиновники, дипломати зазвичай мають справу з так званої верхівкової корупцією, поширеною у вищих ешелонах влади. Рядові громадяни мають уявлення про прояви корупції у повсякденному житті, тобто стикаються з низової корупцією.
У 1994 р. був опублікований перший Індекс сприйняття корупції. До рейтингу увійшли 54 країни. Максимальну оцінку не отримала жодна країна світу. Ефект від публікації індексу було карколомним. Всі найвідоміші газети світу передрукували його із своїми коментарями. Найголовнішим наслідком цієї події стало переконання суспільства, що корупція як соціальне явище може бути виміряна і з'являється можливість порівнювати корумпованість тих або інших країн і стежити за змінами цього показника, в залежності від проведення соціально-економічної політики.
Слід зазначити, що в даний час «Transparency International» фактично стала найавторитетнішою організацією, що вивчає прояв корупції в різних країнах світу. Робота організації спрямована на зміцнення провідних громадянських інститутів, об'єднання різних верств суспільства для боротьби з корупцією.
Крім того, «Transparency International» сприяє розробці та поширенню антикорупційних програм, здійснюваних урядами країн і міжнародними організаціями.
Також Transparency International складає рейтинг хабародавців – Bribe Payers Index (BPI). Він також обчислюється із зворотною шкалою оцінок. Тобто, чим менше бал, тим більше схильність іноземних компаній – інвесторів і експортерів – давати хабарі аборигенам. Рейтинг BPI показує, наскільки схильні представники компаній 19 найбільших країн-експортерів до дачі хабарів за кордоном. Рейтинг був складений на основі опитування Gallup International близько 800 підприємців з 14 країн, що розвиваються, у тому числі Росії, і відображає їх думку про прихильність представників компаній з найбільших країн-експортерів до підкупу своїх закордонних партнерів і іноземних чиновників. Серед опитаних були вищі чини великих компаній, представники спільних торгово-промислових палат, великих банків та юридичних фірм[3].
Крім «Transparency International», аналізом ступеню поширеності корупції в різних країнах займалися й інші організації. Зокрема, наприкінці 90-х рр. гонконгська фірма «Political and economical risk consultancy» провела спеціальне дослідження про поширеність корупції в країнах Азії. Основою методики стало опитування менеджерів іноземних фірм, що працюють на ринках азіатських країн, завдяки чому фірма прийшла до висновку, що найбільш корумпованими в регіоні були Китай, Індія та Індонезія.
Наприкінці 90-х рр. Світовий банк разом з Європейським банком реконструкції та розвитку провели дослідження стану корупції в 20 країнах з перехідною економікою. У цих країнах швидкими темпами відбувався процес перерозподілу основної маси матеріальних і фінансових активів.
У багатьох країнах корупція має значний вплив на цей процес, приховано закріплюючи в нових правилах і інститутах переваги вузької групи впливових «олігархів» [55, c. 87].
Широкі можливості для соціологічного аналізу корупції надають математичні методи дослідження цього феномену. Розглядаючи загальну сукупність усіх угод, ми можемо дослідити з одного боку інтенсивність цього явища, а з іншого – середній розмір хабара. Перемножуючи дві незалежні перемінні, можна отримати в загальному вигляді розмір середнього корупційного «бюджету» однієї фірми, також є можливість вирахувати сукупний заробіток чиновництва. Якщо ж екстраполювати отримані данні на поширеність цього явища по сферах, то можемо вирахувати загальну кількість хабарів у економіці і розмір тіньового ринку.
Відзначимо, що отримана математично оцінка обсягу корупційного ринку буде свідомо занижена. По-перше, чим активніше підприємець використовує корупційні методи як інструмент отримання конкурентних переваг, тим частіше він відмовляється відповідати на найбільш сутнісні питання анкети щодо розміру, причини і сутності хабара. Очевидно, активний вплив на владу вимагає більших витрат, ніж пасивний відкуп від її натиску. По-друге, методика статистичних розрахунків консервативна. Зокрема, вона обмежується вивченням генеральної сукупності на рівні тих підприємців, що бажають позбавитися корупції, тобто при математичному розрахунку відсоток тих, хто отримує пряму вигоду від корупції врахованим не буде. По-третє, математичні методи не враховують кримінальну корупцію (виплати посадовим особам з боку кримінального бізнесу) і угоди між посадовими особами. У нас немає доступу до олігархів і нерезидентам. Цей перелік можна було б продовжити[56].
Підсумовуючи вище сказане, варто відмітити, що історія корупції свідчить, що цей соціальний феномен конструювався протягом всієї історії у більшості сучасних країн, однак притаманність цього явища тільки українському народові не є детермінованим, адже не існує жодного народу, що приречений на корупцію і не може її подолати, адже з історії ми бачимо приклади Італії, Грузії, Сингапуру, коли найкорумпованіші країни ставали «чистими» і досі підтримують законність своєї влади. Історія формування відношення до корупції в Україні також має тривалий процес і з одного боку пов’язана з заохоченням чиновництва до корупції у Російській Імперії, а з іншого з розвитком самостійної державності у вигляді козацтва, що у перших формах народовладдя вже розуміло небезпеку непотизму, корупції та розкрадання бюджетних коштів. Суттєвий внесок у ставлення до корупції внесли релігійні практики народів, однак їх специфікою є певне викривлення розуміння корупції і формування нейтрального ставлення до певних практик.
Історичний процес безпосередньо впливає на детермінанти корупції, що формуються залежності від специфіки країни, яку можна дослідити тільки у міжнародних дослідженнях з єдиною методикою. Наразі під тиском процесів глобалізації економік та країн боротьба з корупцією стала інтернаціональним питанням, тому дослідження проводяться міжнародними агенціями та організаціями, причинами глобальної боротьби з корупцією є усвідомлення не захищеності будь-якої системи від корупції, які під впливом міграції та діяльності транснаціональних корпорацій можуть опинися в небезпеці.
3. Корупція в мовах сучасного українського суспільства: особливості прояву
Роки державної самостійності України не принесли позитивних змін у подоланні корупції як соціального явища. На сьогодні питання корумпованості влади, суспільства, окремих соціальних інститутів постійно знаходяться в полі зору законодавців, керівників різних рівнів державної влади, особливо напередодні вагомих для суспільства змін.
Корупція в Україні перетворилася на одну з загроз національній безпеці. Очевидно, що вплив корупції на українське суспільство і державу має комплексний та системний характер, зокрема йдеться про соціальні, економічні, владні, політичні, та міжнародні аспекти цього впливу.
Враховуючи зазначене, ми вважаємо за доцільне розглянути, перш за все, соціальний аспект прояву феномену корупції. Існування корупції призводить до того, що фактично у суспільстві функціонують дві соціальні підсистеми – офіційна та неофіційна: перша з яких дотримується правових і моральних норм, друга – використовує протиправні методи. Суб’єкти корупції функціонують у неофіційному середовищі, де панує своя система цінностей, свої цілі і методи їх досягнення, а життя будується не за офіційними законами, а за правилами, що створюються на основі викривлення соціальних норм.
Аналіз доводить, що співвідношення офіційної і неофіційної підсистем свідчить про надзвичайно небезпечну ситуацію, що склалася в державі. За оцінками, зробленими навіть на найвищому державному рівні, неофіційна підсистема, щонайменше, є не менш впливовою за масштабами, ніж офіційна [60, c. 141].
Через тривалість існування цього феномену у суспільстві склалося нормативне сприйняття явища корупції, через що сприйняття феноменів «хабар», «блат», «корупція» не сприймається суспільством, як «соціальне зло» і ставлення до неї істотно відрізняється від зазвичай декларованих. Поняття «хабар» і «блат» усіма групами сприймаються практично нейтрально: ніякого вираженого негативного ставлення до них не виявляється. Вони сприймаються як нормальні, вельми поширені явища, які не заслуговують на засудження і не викликають інших сильних емоцій. Більш того «хабар» і «блат» розуміються як результат активної та успішної, але почасти сумнівної діяльності. З точки зору учасників дослідження, хабар – це результат великої і важкого справи, а не випадковий подарунок, «що впав з неба». Він – знак певного стану і статусу.
З економічної точки зору корупція впливає на всі сфери економіки України. Вона провокує масову «тінізацію» економічного сектору України, що, в свою чергу, є економічним підґрунтям корумпованих зв’язків. Відповідно до офіційних заяв керівництва держави, частка тіньової економіки в Україні фактично зрівнялася з офіційною і складає 45–60%. У тіньовому секторі економіки працюють мільйони громадян України. За даними Фонду «Інтелектуальна перспектива» і Центру соціальних експертиз Інституту соціології НАН України, що провели опитування громадян України за темою тіньової зайнятості населення, 45% опитаних працюють у «тіні». За підрахунками фахівців, сукупний тіньовий капітал українських громадян складає приблизно $40 млрд, що дискредитує інститут держави в очах громадян і деформує соціалізацію нормального громадянина. В даному контексті тіньову економіку як наслідок корупції можна розглядати як цілісну підсистему суспільства зі своїми законами і нормами поведінки [60, c. 143].
На міжнародному рівні, корупція підриває економічні основи держави, блокує надходження іноземних інвестицій, що в свою чергу гальмує модернізацію країни і зупиняє її інтеграцію до міжнародних організацій.
Корупція в Україні впливає на формування органів державної влади, всіх гілок влади, на вироблення і реалізацію державної політики. Під час формування представницьких органів влади важко уникнути впливу корупції. У цьому випадку мова може йти про порушення фундаментальних принципів організації і проведення виборів: підкуп кандидатів, представників влади і членів виборчих комісій; нелегальне фінансування виборчих кампаній; посадові зловживання під час агітації; фальсифікація результатів виборів, створення перешкод для реалізації виборчих прав громадян та ін.
В Україні потенційно найбільш корумпованою є виконавча влада, оскільки саме її представники мають великі «хабаромісткі» розпорядчі функції (розпоряджаються коштами, нерухомістю, матеріальними цінностями тощо). Це підтверджує і судова практика застосування антикорупційного законодавства: переважна більшість осіб, притягнутих до відповідальності за хабарництво, посадові зловживання, порушення Закону України «Про боротьбу с корупцією» – це представники виконавчої влади [15, c. 66].
У загальному вигляді це підриває престиж держави в очах громадян, знижує легітимність владних структур в очах міжнародних партнерів і підриває основи демократії.
Офіційна статистика не висвітлює всієї корупції в Україні в силу недоліків статистичної звітності та високої латентності цього виду злочинності. Тут слід погодитися з дослідниками, які вважають, що офіційні дані про корупцію відображають лише активність правоохоронних органів у боротьбі з нею, але ні в якому разі не реальний рівень корупційної злочинності. По-друге, існують проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, пов'язані з соціальним статусом корупціонерів. До відповідальності притягуються найчастіше дрібні чиновники, а верхівка корупційних мереж залишається на волі непідвладна закону. Саме тому для аналізу цього явища в реаліях України було обрано соціологічні дані проекту «Сприяння активній участі громадян у протидії корупції в Україні «Гідна Україна», що був проведений Київським Міжнародним Інститутом Соціологічних Досліджень у 2007 році, адже таке глибоке явище, що пронизує майже всі сфери державного управління неможливо відстежити завдяки офіційним джерелам [53].
Головним висновком дослідження є те, що корупція дуже поширена в Україні, та сприймається більшістю респондентів як одна з найсерйозніших проблем країни – так вважають 90,5% опитаних респондентів. Не дивлячись на дискредитацію себе корупційними зв’язками, міська та сільська влада викликає найвищу довіру у населення та сприймається як сила, що після Президента має політичну волю до подолання корупції. 20,9% респондентів вважають, що в Президента є політична воля для боротьби з корупцією і 17,5% вважають, що на це має політичну волу представники самоврядування. Однак, цей показник все одно яскраво демонструє низький рівень довіри до владних структур, адже при такому низькому відсотку довіри до владних інституцій будь-які спроби вирішення проблеми корупції буде натикатися на активний опір громадян. Слід також відзначити, що Кабінет Міністрів і Верховна Рада України дискредитували себе у якості борців з корупцію, адже мають 16% і 10% довіри. Це також підтверджується тим, що лише 6% респондентів вважають, що влада зможе ефективно боротися з корупцією. Цей показник в рази менше навіть порівняно з Росією (20%).
Характерним є те, що 77,3% респондентів вважають, що рівень корупції в період з 2004 по 2006 зріс. Ці дані так само підтверджуються і даними дослідження агенції, що зазначили, що з 2004 року Україна отримує з кожним роком нижчі оцінки. Однак, є певний процент громадян, які вважають, що рівень корупції зменшився, він суттєво відрізняється по регіонах, так, наприклад, найбільше помітили зниження жителі Полтавської (21,1%), Хмельницької (17,1), Черкаської областей (14,7), а найменше змішення помітили жителі Кіровоградської (2,0%), Сумської (3,7%) та Тернопільської (3,8%) областей. Зниження корупції в Дніпропетровській області помітили 6,5% респондентів. З цих даних можемо зробити висновок, що боротьба з корупцією є місцевим ситуативним фактором і не залежить від мовної, релігійної чи географічної специфіки регіону, адже як серед лідерів є представники з усіх частин України, так і серед аутсайдерів.
Найбільш корумпованими суспільними інститутами українці вважають ДАЇ (57,5%), міліцію (54,2%), медичну сферу (54%) та судову систему (49%). Можемо припустити, що ці дані пов’язані скоріше не з реальним становищем, а з тим, у яких сферах більшість громадян стикалася особисто з проявами корупції. Однак, в цих даних також можемо побачити, що недовіра найбільша до ключових інституцій суспільного буття, які створені для підтримки громадського порядку і спокою – це можна вважати однією з найнебезпечніших тенденцій, що підриває основи державності.
Цікавим є те, що засуджуючи корупцію як негативне явище 52% громадян готові виправдати її як зручний механізм вирішення проблем. Найбільш небезпечним є те, що у співвідношенні молодь більше схильна виправдовувати корупцію, що свідчить про хибну соціалізацію, яка склалася на основі девіантних форм поведінки. З цієї точки зору цікавим із сприйняття корупції за регіонами беззаперечним лідером є Київ (54,4%), і можемо вважати, що це пов’язано з орієнтацію на успіх і самореалізацією як киян, так і у більшості тих, хто туди приїздить. Дніпропетровська область посідає 4-те місце з 42,1% сприйняття, що також можна пов’язати з економічним розвитком міста і орієнтацією на досягнення успіху будь-якою ціною. Найменш схильними до корупції виявилися Вінницька та Закарпатська області з 23,2% і 25,4% відповідно. На основі цих даних можемо висунути гіпотезу, що у більшій мірі легкість сприйняття корупції залежить від схильності мешканців певної території до індивідуалізму та орієнтації на максимальну самореалізацію, вираженням якої є фінансова забезпеченість.
Найбільш важливим показником опитування є досвід корупційних практик громадян, що свідчить про практичний вияв сприйняття цього явища і позицію, яку займає респондент щодо цього феномену. Загалом 67% дорослого населення України (або члени їх сімей) стикалися з проявами корупції впродовж 12 місяців, що передували опитуванню. Найчастіше із проявами корупції мають справу люди середнього віку (30–44 роки), які мешкають в містах. Ці дані свідчать про значне поширення такого поняття як побутова корупція, адже при розгляді за сферами надання хабара лідером є підключення чи ремонт комунальних послуг чи зв’язку (22,6%) та оформлення соціальних пільг (18,6%). Ці дані свідчать про те, що корупція як явище вже інституціоналізовалося не тільки на вищому рівні виконавчої влади і великого бізнесу, а й на макрорівні, що свідчить про входження цього явища до нормальних практик, – можливо, саме через це, в Україні не набувають широкого розголосу корупційні скандали, адже, порівнюючи із своїми практиками, люди сприймають їх більш лояльно.
Схожі дані отримуємо у випадку аналізу того, хто став головним ініціатором хабара. Цікавим є те, що в цих даних