Основні теорії макроекономіки
Для спрощення
тлумачення
витрат на одиницю
капіталу припустімо,
що ціни капітальних
благ зростають
разом із цінами
інших товарів.
У цьому разі
(
Pk/Pk)
відображує
загальний
рівень інфляції
.
Різниця (i –
)
дорівнює реальній
процентній
ставці r. Звідси
можна записати:
Витрати на одиницю капіталу = Рk (r + h).
Виразимо витрати на капітал в одиницях продукції економіки. Реальні витрати на одиницю капіталу дорівнюють (Рk/Р) (r+ h).
Отже, реальні витрати на одиницю капіталу залежать від відносної ціни капітального блага (Рk/Р), реальної процентної ставки r та норми амортизації h.
Позичкова фірма з кожної одиниці капіталу отримує реальний виторг (R/P) і несе реальні витрати (Рk/Р) (r + h) на кожну одиницю. Ухвалюю-рішення про обсяг свого капіталу, фірма порівнює виторг і витрати, а різниця між ними становить її прибуток:
Реальний прибуток = R/Р – (Рk/Р) (г+h).
Оскільки у стані рівноваги реальна позичкова ціна капіталу дорівнює його граничному продуктові, то можна записати:
Реальний прибуток = МРК – (Рk/Р) (г+h).
Звідси зробимо такий висновок. Позичкова фірма вилучає приток, якщо граничний продукт капіталу перевищує витрати на його одиницю. У ньому разі фірмі вигідно інвестувати, тобто чисті інвестиції зростають. І навпаки, фірма зазнає збитків, якщо граничний юдукт капіталу менший за витрати на його одиницю. Тоді фірма зменшує свій обсяг капіталу.
Тепер можна відмовитися від припущення про поділ фірм на виробничі та позичкові. Для фірми, яка використовує свій власний капітал, вигода від кожної додаткової одиниці капіталу дорівнює граничному продуктові капіталу, а витрати дорівнюють витратам на його одиницю. З неокласичної моделі інвестицій випливає відповідь на питанння, чому обсяг інвестицій залежить від реальної процентної ставки, зниженням останньої витрати на одиницю капіталу знижуються, о збільшує прибуток власників капіталу і стимулює нагромадженні більшого його обсягу. Тоді навпаки, зі зростанням реальної процентної ставки стимули до інвестування знижуються.
Залежність між обсягом інвестицій та процентною ставкою виражає крива, або функція, інвестицій, яка, із зазначених вище причин, є спадною (рис. 4.8). З моделі також випливає, які саме чинники перемішують криву інвестицій. Наприклад, всі чинники, котрі збільшують граничний продукт капіталу, підвищують прибутковість інвестицій і переміщують зазначену функцію вправо. У будь-який час в усіх фірм є широкий вибір інвестиційних проектів, наприклад купівлі додаткового устаткування. Якщо процентні ставки високі, то здійснюватимуться лише проекти з очікуваною високою нормою прибутку. Отже, обсяг інвестицій буде невеликим При зниженні процентної ставки комерційно вигідними стануть також проекти, сподівана норма прибутку на які нижча. і, отже, обсяг інвестицій збільшується. Фактори, що визначають динаміку інвестицій: 1) очікувана норма чистого прибутку; 2) реальна ставка відсотка; 3) рівень оподаткування; 4) зміни в технології виробництва; 5) наявний основний капітал; 6) економічні очікування; Із зростанням сукупного доходу автономні інвестиції доповнюються стимульованими, величина яких зростає в міру зростання ВВП. Так як інвестиції фінансуються з підприємницького прибутку, а остання збільшується із зростанням сукупного доходу Y, то й інвестиції збільшуються із зростанням Y. При цьому зі зростанням сукупного доходу зростають не тільки власне виробничі інвестиції, але й інвестиції в товарно-матеріальні запаси і в житлове будівництво, тому що на підйом економіки збільшуються стимули до поповнення виснажили запаси капіталу і підвищується попит на житлові будинки.
Позитивна залежність інвестицій від доходу може бути представлена у вигляді функції: I = E – DR + YY, де у – гранична схильність до інвестування; Y – сукупний доход. Гранична схильність до інвестування – частка приросту витрат на інвестиції в будь-яку зміну доходу: = А / Y ~ AY ' де Л-зміна величини інвестицій; А.Ю. – зміна доходу.
Основні чинники нестабільності інвестицій: 1) тривалі терміни служби обладнання; 2) нерегулярність інновацій; 3) мінливість економічних очікувань; 4) циклічні коливання ВВП.
21. Поняття та погляди на економічне зростання. Види та фактори економічного зростання
Економічне зростання – це збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. Економічне зростання являє собою зростаючу здатність економіки до реалізації своїх виробничих можливостей. Сутність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології.
На відміну від економічного зростання, економічний розвиток можна визначити як перехід від одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів, а має місце й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом.
Економічне зростання і економічний розвиток тісно взаємопов’язані. Але зауважимо, що економічне зростання може відбутися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростання неможливий.
Отже, економічне зростання є більш вузьким за змістом порівняно з економічним розвитком, адже розвиток економіки створює передумови для збільшення обсягів виробництва на якісно новій основі. Можна сказати, що економічне зростання становить зміст розвитку, є його складовою частиною. Якщо економічне зростання відбиває суто кількісні зміни в економіці, то економічний розвиток – це якісне економічне зростання.
Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи: фактори пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу. Фактори пропозиції включають: кількість і якість природних ресурсів; кількість і якість трудових ресурсів; обсяг основного капіталу (основні фонди); нові технології – НТП; Саме ці фактори визначають спроможність до економічного зростання. Але слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання по суті, для чого важливим є два наступних фактори. Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробництва потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту. Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції. Зауважимо, що фактори пропозиції і попиту взаємопов'язані. Наприклад, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу, зменшує витрати на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть стати головною причиною безробіття.
22. Проблеми економічного зростання в різних групах країн
Розширене відтворення суспільного продукту втілюється в економічному зростанні. Від розв'язання проблеми економічного зростання залежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства, перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини.
Економічне зростання і розширене відтворення – це ідентичні, проте не тотожні поняття. Розширене відтворення належить як до макрорівня (національне і світове господарства), так і до мікрорівня (підприємство, фірма, галузь). Якщо йдеться про розширене суспільне відтворення, то в центрі знаходиться проблема пропорційності в зростаючому суспільному виробництві, увага акцентується на капіталонагромадженні та підвищенні суспільної продуктивності праці.
Економічне зростання переважно характеризує цілі економічні системи, наприклад господарство країни, групи країн, тобто належить в основному до макрорівня. Головна увага приділяється таким показникам, як валовий продукт, національний доход, зайнятість, суспільний капітал тощо. Вони характеризують абсолютні результати господарської діяльності макроекономічних об'єктів. Такі показники також необхідні для зіставлення макроекономічних об'єктів, що мають різні якісні характеристики, наприклад національних економік, які знаходяться на різних рівнях розвитку, або суспільств, які відрізняються структурою своїх продуктивних сил. Економічне зростання виявляється в конкретній динаміці кількісного збільшення та якісного удосконалення суспільного продукту і факторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання – екстенсивний та інтенсивний – залежно від того, за рахунок чого досягається розширене відтворення.
Екстенсивний тип економічного зростання – це розширення виробництва на основі кількісного збільшення його функціонуючих факторів при збереженні попередніх техніко-технологічних і кваліфікаційних параметрів їх. Це розширення виробництва за рахунок збільшення кількості тих самих засобів і предметів праці, робочої сили тієї самої кваліфікації при практично незмінних економічних виробничих відносинах. За таких умов продуктивність праці та ефективність її залишаються фактично незмінними.
Інтенсивний тип економічного зростання – це розширення виробництва на основі якісного поліпшення його функціонуючих факторів при вдосконаленні організаційно-економічних відносин виробництва (поділ праці, спеціалізація та кооперування виробництва тощо). Таке зростання досягається за рахунок підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму, застосування принципово нових засобів і предметів праці, раціональнішого використання виробничого потенціалу. При цьому зростають продуктивність праці та їх ефективність.
23. Проблеми економічного зростання в Україні
Перед Україною сьогодні постало завдання – здійснити перехід від командно-адміністративної до змішаної ринкової економіки. Це пов'язано з багатьма кардинальними зрушеннями у суспільстві – зміною форми власності, переходом до багатоукладної економіки, створенням конкурентного середовища, відповідної структури та інфраструктури ринку, появою неповної зайнятості тощо. Шлях України до ринкової системи господарювання лежить через економіку перехідного типу, яка має риси планової (статичної) системи, яка поступово відмирає, і риси змішаної економіки, що будуть проявлятись все більш рельєфно. Але пройде достатньо великий, проміжок часу (декілька років), перш ніж економічна система перехідного типу, яка потребує значної перебудови і має, у зв'язку з цим, незбалансований характер, реформується у систему регульованого ринку. Економіка перехідного типу існує сьогодні у більшості країн світу – країнах колишньої соціалістичної системи, що стали на шлях переходу до ринку, країнах із слаборозвинутою економікою в Азії, Африці і Латинській Америці. Одним з завдань курсової роботи є краще вивчення основних моделей макроекономіки. На нашу думку, досконале вивчення саме макроекономіки, нам як майбутнім економістам є одним з пріоритетів. Саме від нас залежить майбутнє України.
Зростання ВВП в Україні, яке вітчизняна статистика фіксує з кінця 1999 р., стало неодмінним елементом переможних звітів українських урядовців, які сприймають це зростання як свідчення правильно здійснюваної ними економічної політики. Проте переможні цифри, судячи з коментарів спеціалістів, не викликають особливого ентузіазму. Адже не можна говорити про економічне зростання взагалі, не торкаючись проблем його якості, забезпечення прогресивних інноваційних змін.
Чинники сучасних проблем України, що пов’язані з падінням обсягу виробництва, можна поділити на дві групи: 1) успадковані від Радянського Союзу; 2) ті, що виникли після проголошення незалежності. Згідно з проект ом Закону України «Про Державну програму економічного та соціального розвитку України на 2008 рік» Верховної Ради, можна визначити такі основні стратегічні пріоритети економічного й соціального розвитку України на 2008:
– підвищення конкурентоспроможності національної економіки:
За показником індексу глобальної конкурентоспроможності, розрахованим для періоду 2006–2007 рр., Україна займає 78 місце з 125 країн (за період 2005–2006 рр. – 68 місце з 116) [The Global Competetivness Report 2006–2007 / World Economic Forum.]. Наша держава поступається за цим показником не лише розвиненим країнам, а й колишнім країнам соціалістичного блоку і навіть деяким іншим пострадянським державам. Як приклад, серед країн-сусідів знаходяться: Азербайджан – 64 місце, Болгарія – 72, Латвія – 36, Словаччина – 37, Литва – 40, Польща – 48, Казахстан – 56 та Росія – 62 місце. Як бачимо, в динаміці спостерігається тенденція до подальшого падіння. Ми застрягли в серйозній трансформаційній кризі.
– забезпечення гідної праці та добробуту людей:
Має відбутись зміна політичної еліти, до влади мають прийти молоді, енергійні, патріотично налаштовані люди.
– національна безпека:
Створити і реалізувати в сучасних умовах ефективну стратегію безпеки, що забезпечує захист суспільства від різноманітних загроз, без глибокої наукової розробки фундаментальних проблем організації розвитку людського суспільства, вивчення природи його інтересів і суперечностей, механізмів їх вирішення, раціонального комплексного використання ресурсів практично неможливо.
– регіональна політика:
Значення регіональної політики полягає в тому, що вона виконує роль зв’язуючої ланки між макро- і мікроекономікою. Регіональна політика охоплює частину території країни, але розв’язує широкий комплекс цілей, які мають забезпечити нормальні умови життя людей даного регіону. Цілі регіональної політики більш консервативні і сталі – це пояснюється тим, що регіон має функціонувати стабільно, незалежно від того, які зміни відбуваються «наверху».
– глибока перебудова соціальної сфери;
– енергетичне забезпечення народного господарства й енергозбереження; – Україна і світ.
Ресурсне забезпечення реалізації цілей, представлених у Державній програмі, буде здійснюватися за рахунок власних коштів підприємств, інвесторів, із залученням міжнародної технічної допомоги, коштів міжнародних фінансових організацій, державного бюджету та місцевих бюджетів. Обсяги та джерела є прозорими і реалістичними, інформація щодо них представлена у додатках до Державної програми, а саме: переліку державних цільових програм і програм розвитку окремих регіонів, галузей економіки та сфер суспільного життя, які планується виконувати у 2008 році, а також плану співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями на 2008 рік.
24. Модель макроекономічного зростання Харода-Дашара
Головні особливості моделі Домара-Харрода Модель грунтується на так званій капітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці (DL / DK = const, де DL – приріст праці; DK – приріст капіталу). Модель не враховує технологічних змін. У моделі приймається, що К / Y = DK / DY; (див. формулу 3); У моделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит. У моделі приймається, що інвестиції (І) дорівнюють заощадження (S). Чисті інвестиції тотожні приросту капітал (І = DK). Величину економічного зростання можна обчислити за формулою: ЕЗ = DY / Y (19) де, ЕЗ – економічне зростання; DY – приріст продукту протягом певного періоду; Y – обсяг продукту в попередньому періоді. Sy = S / Y = І / Y (20) де, Sy – схильність до заощадження; S – обсяг заощаджень; Y – обсяг продукту; І – обсяг чистих інвестицій (І = S). Частка приросту капіталу (DK) у прирості продукту позначається k: k = DK / DY = І / DY (21) Виходячи з того, що І / Y = Sy, а І / DY = k, і визначивши: Y = І / Sy і DY = І / k отримаємо функцію економічного зростання: ЕЗ = DY / Y = (І / k) / (І / Sy) = Sy / k (22)
Отже, економічне зростання визначається часткою заощаджень у продукті (через яку оцінюється загальна схильність до заощаджень), віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання продукту. Згідно з формулою 22 економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу. Таким чином, модель Домара-Харрода відображає зв’язок між рівнем заощаджень, інвестиціями (капіталовкладеннями) та економічним зростанням. Для більш точного визначення приросту продукту на одиницю капіталу дана модель враховує такий чинник, як темп зростання кількості населення, який віднімається від показника загального економічного зростання.
25. Неокласична модель економічного зростання
Іншим
типом моделі
економічного
зростання є
модель, яка
була розроблена
в 50–60-х pp. лауреатом
Нобелівської
премії Робертом
Солоу. Ця модель
дає змогу дослідити,
як основні
фактори виробництва
– праця, капітал,
технологічні
зміни – впливають
на динаміку
обсягу виробництва,
коли економічна
система перебуває
у рівноважному
сталому стані.
Перевагою
моделі Солоу
є розмежування
цих факторів
і поступове
дослідження
впливу кожного
з них на процес
довгострокового
зростання
національного
доходу. Ми не
ставимо перед
собою завдання
детально розглянути
модель Солоу.
Сформулюємо
лише основні
її передумови,
позначення
та висновки.
Передумови
та позначення
моделі Солоу:
пропозиція
товарів описується
за допомогою
відомої нам
виробничої
функції: Y=F (K, L), яка
характеризується
постійним
ефектом масштабу
виробництва.
Це означає, що
коли обсяги
ресурсів капіталу
(К) і робочої
сили (Z.) помножити
на довільне
додатне число
(z), то й обсяг
випуску зросте
пропорційно
цьому множникові:
F (z*K, Z*L)=z*F (K, L). Якщо припустити,
що
,
то виробнича
функція матиме
вигляд: Y/L=F*(K/L*L/L) або
y=f(®), де у – продуктивність
праці
-
капіталооснащення
праці
(тут
застосовані
малі букви для
позначення
кількісних
показників
у розрахунку
на одного
працюючого).
В результаті
таких перетворень
маємо функцію
з двома змінними
(y та r), хоча третя
змінна (І) і
залишається
залученою до
аналізу;
Недоліки моделі Солоу. Модель Солоу є доброю базою для початку аналізу економічного зростання, проте, як будь-яка модель, вона абстрактна і має певні недоліки: 2) модель не враховує багатьох обмежень економічного зростання: енергетичних, екологічних тощо; 3) модель не враховує деякі фактори зростання, на які можна вплинути за допомогою заходів економічної та соціальної політики (освіта, соціальна стабільність, охорона здоров'я, військові витрати тощо); 4) модель дає змогу знайти і проаналізувати ситуації сталої рівноваги економіки, які досягаються лише в довгостроковій перспективі. Але для економічної політики важливою є динаміка добробуту в найближчому періоді.
26. Зростання за «золотим правилом»
Збільшуючи норму заощадження доходу, можна збільшувати постійний рівень капіталу, проте цей шлях дуже короткий. Суспільство існує для того, щоб споживати плоди економічного розвитку, а не виробляти продукцію лише заради продукції. Тому цілком зрозуміло, що виникає питання про такий сталий рівень запасу капіталу (k*), за якого рівень споживання в країні стає максимальним. Відповідь на це питання дає так зване «золоте правило» нагромадження. Під «золотим правилом» нагромадження розуміють таку норму заощадження s, за якої встановлюється стан сталої рівноваги економічної системи з найбільшим рівнем споживання. Як можна дізнатися, чи відповідають показники економіки вимогам «золотого правила»? Для цього необхідно знайти умови максимального споживання. Раніше було показано, що споживання визначається як різниця між виробництвом та інвестиціями, тобто c=y-i. Оскільки ми ведемо мову про рівноважний сталий стан економіки (r=r*), то замінимо значення у та і на їхні величини в умовах сталого рівня капіталооснащення: y=f (r*), a i=s*f (r*)=(б+n+g)*r* Звідси отримуємо формулу для визначення споживання на одиницю праці з постійною ефективністю в умовах рівноважного стану: c*=f(r*) – (б+n+g)*r*. Щоб визначити максимум функції споживання, потрібно взяти її похідну і прирівняти до нуля: (c*)’=0 це [f’(r*) – (б+n+g)]=0.
Враховуючи,
ще
є швидкістю
зростання
виробничої
функції у точці
і
називається
граничним
продуктом
капіталу (МРК),
рівноважний
рівень споживання
максимізується
в тій точці, де
виробнича
функція і функція
знецінення
капіталу мають
однаковий
нахил: MPK=б+n+g де
МРК – кут нахилу
виробничої
функції в точці;
(б+n+) – кут нахилу
функції знецінення
запасу капіталооснащення
праці внаслідок
амортизації,
збільшення
чисельності
населення і
технологічних
змін.
Ця умова
зветься «золотим
правилом
нагромадження».
Величина
капіталооснащення
r яка йому відповідає,
називається
капіталооснащенням
за «золотим
правилом», а
норма заощадження
–
нормою заощадження
за «золотим
правилом», її
можна взяти
з рівняння
(б+n+g)*r**=s*f(r**) яке
є необхідною
умовою рівноважного
сталого стану
економіки.
27. Сучасна теорія економічного зростання
У вчення Дж. Кейнса було багато прихильників, особливо в післявоєнні роки, коли на перший план вийшли проблеми економічного зростання і макроекономічної оптимальності. Майже всіх послідовників теорії Кейнса умовно можна поділити: на ортодоксальних кейнсіанців, які трактували теорію ефективного попиту як стратегічну теорію рівноваги в умовах неповної зайнятості; помірних кейнсіанців (соціально-класовий характер їх теорій яскраво не виражено), що розглядали концепцію Кейнса як теорію нерівноваги; представників неокласичного синтезу, які вважали
кейнсіанську теорію окремим випадком неокласичної теорії загальної рівноваги.
Найвідоміші прихильники ортодоксального кейнсіанства – Е. Хансен, Р. Харрод та Є. Домар. Е. Хансен (1887–1976) – американський економіст, закінчив університет у Вісконсині. Основою динамічної теорії циклу Хансена є теорія кон'юнктури, відповідно до якої промисловий цикл – це кон'юнктурне коливання виробництва, або відхилення
кривої динаміки виробництва від лінії рівноваги. Причина коливань кривої динаміки, тобто причина економічних криз полягає в дії закону спадної продуктивності капіталу і частки споживання, що знижується.
Акселераційний ефект полягав у тому, що зростання доходів в окремих випадках може збільшити інвестиції. Вважалось, що окремі види обладнання мають порівняно тривалий термін виробництва, і очікування завершення цього терміну психологічно впливає на розширення виробництва необхідного обладнання в обсягах, що перевищують реальний попит, а це приводить до зростання попиту на інвестиції. Щоб акселераційний ефект був максимальним, держава повинна здійснювати антикризову програму на кожній фазі циклу з метою активізації «вбудованих стабілізаторів», використовуючи податкову систему, тобто підвищувати ставки податків під час піднесень і знижувати під час спадів; впливати на інвестиційний і споживчий попит незалежно від фази циклу. Для цього варто поліпшити життєвий рівень населення, надавати субсидії фірмам і допомогу у фінансуванні НДОКР; закликати багату верхівку населення утриматися від марнотратства. Таку політику держави Е. Хансен назвав «соціалізованою», оскільки її метою є
28. Фіскальна політика та політика державних витрат. Види, типи, та ефективність фіскальної політики
Фіскальна політика зумовлює використання можливостей уряду формувати податки і витрачати кошти державного бюджету для регулювання рівня ділової активності і разв'язання різноманітних соціальних проблем, тобто це система регулювання, пов'язана з урядовими видатками і податками. Основним важелем фіскальної політики держави є зміна структури податків і, насамперед зміна податкових ставок згідно з метою уряду. Проведення фіскальної політики – прерогатива законодавчих органів влади країни, оскільки якраз вони контролюють оподаткування і витрати коштів з нього. У світовій практиці добре відомі ефективні способи стимулювання економічного розвитку за допомогою податків і державних витрат В економічній теорії в цьому плані виділяють кейнсіанській підхід до податкових ставок у зв'язку з державними витратами. досягненням макрорівноваги й економічної о росту, аналогічний підхід монетаристів у рамках теорії «економіки пропозиції». Кейнсіанці орієнтуються на попит, вважаючи, що він створює свою власну пропозицію. Тому вони традиційно вважають, що скорочення податків приводить до зростання сукупного попиту, водночас з яким зростає реальний обсяг ВВП і рівень цін, отже, прискорюється темп інфляції. Крім того, скорочуються надходження в бюджет, наслідком чого с поява або зростання бюджетного дефіциту. Фіскальна політика складається з так званої дискреційної фіскальної політики п автоматичної. Під дискреційною політикою розуміють свідоме регулювання державою оподаткування і державних витрат з метою впливу на реальний обсяг ВВП, зайнятість, інфляцію, економічний ріст. Як правило, дискреційну фіскальну політику можна прогнозувати в різні періоди економічного циклу. Автоматична фіскальна політика заснована на системі вбудованих стабілізаторів. До вбудованих стабілізаторів відносяться система допомоги по безробіттю і різних соціальних виплат, програми з підтримки малозабезпечених верств населення тощо, які перешкоджають різкому скороченню сукупного попиту навіть в періоди економічного спаду. В періоди підйому і скорочення безробіття виплата річного роду допомоги або припиняється, або зменшується, що стримує сукупний попит. Але в умовах вітчизняної економіки з її значними структурними деформаціями проведення такої політики вимагає (щоб уникнути нового спалаху інфляції) також проведення структурних реформ і стимулювання виробництва, тобто розширення не тільки сукупного попиту, а й сукупної пропозиції. Це потребує вдосконалення податкової системи з дотриманням таких принципових умов: – незважаючи на переваги використання непрямих податків у перехідний період, у перспективі основу податкової системи повинні складати прямі податки, за яких об'єктом оподаткування є дохід юридичної і фізичної особи, земля, майно, капітал; – непрямі податки доцільно використовувати лише у формі акцизів (з метою обмеження споживання окремих видів товарів, невиправдано високих доходів виробника-монополіста, а також для оподаткування предметів розкоші) та невеликого (за ставкою 10 -І2% податку на додану вартість: – обґрунтовано диференціювати ставки податків, враховуючи об'єктивні особливості й умови надходження доходів; – ліквідувати надмірну кількість податкових пільг, які сприяють перерозподілу доходів. вартісні показники в економіці і знижують конкурентоспроможність товаровиробників; пільги можна надавати на певний строк і з умовою, що кошти використовуються на визначені державок) цілі; – суворо додержуватись системи розмежування податків, за бюджетами різних рівнів Головним завданням у реформуванні податкової політики повинна стати переорієнтація податкової системи із суто фіскальних цілей на стимулювання економічною зростання. Здійснити це можна насамперед шляхом послаблення податковою тягаря економіки частки податків у ВВП. Зниження ставок податків сприятиме пожвавленню підприємницької активності і в підсумку не зменшить, а навпаки, збільшить податкові надходження до бюджету. Стимулюючий вплив матиме й радикальне скорочення пільг: крім соціального ефекту (утвердження принципу справедливості в оподаткуванні) воно сприятиме розширенню бази оподаткування, зменшить можливості для ухилення від сплати податків. Як свідчить досвід багатьох країн, стабільність і помірність системи оподаткування дають кращий і триваліший стимулюючий ефект, ніж податкові пільги.
29. Бюджетний дефіцит і джерела його фінансування
Перевищення фактичного дефіциту над структурним дає циклічний дефіцит, а перевищення структурного дефіциту над фактичним, навпаки, – циклічний надлишок. Зміна абсолютного розміру циклічного дефіциту визначається змінами в структурі податків і державних витрат, автоматична зміна яких відповідає змінам рівня реального обсягу виробництва, інфляції та безробіття залежно від фази економічного циклу. Важливим елементом стратегії макроекономічного управління є зменшення розміру бюджетного дефіциту. Сучасна економічна думка пропонує багато концепцій бюджетного дефіциту, за допомогою яких визначається ефективність фіскальної політики та її вплив на економічну систему. Найважливішими з них є такі: загальний дефіцит бюджету, який називають також «фактичним» чи «касовим», утворюється державними витратами, які перевищують державні доходи та субсидії; зовнішній дефіцит дорівнює зовнішнім видаткам держави за винятком державних надходжень від зовнішніх джерел; внутрішній дефіцит – це загальний дефіцит «мінус» зовнішній дефіцит. Для фінансування дефіциту бюджету використовуються як інфляційні, так і неінфляційні джерела. Неінфляційні джерела містять в собі: внутрішні та зовнішні позики на фінансових ринках: кредити комерційних банків, іноземних урядів та міжнародних організацій; продаж державних цінних паперів комерційним банкам, фірмам та домогосодарствам; трансферти – фінансування у вигляді безоплатної допомоги. Зменшити дефіцит бюджету уряд може і шляхом накопичення заборгованості – прострочування платежів по боргах або за куплені товари, а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи теж мають неінфляційний характер. В аналітичному вигляді фінансування дефіциту державного бюджету можна показати таким чином: BD=MB+D+e*D*, де: BD – показник дефіциту бюджету; MB – грошова база; D – внутрішній борг; D* – зовнішній борг в іноземній валюті; е – валютний курс. Характер фінансування державного сектора і бюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільший негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж – доход від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. З огляду на це всі економічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок, який через вищі ціни перерозподіляє частину їхніх доходів на користь держави.
30. Державний борг та його показники. Вплив бюджетного дефіциту і державного боргу на економіку
Борг є важливим елементом кругообігу «доходи-витрати». Коли в економіці зростають доходи, зростають і заощадження, які повинні бути використані домашніми господарствами, фірмами та урядом. Створення боргу – це механізм, за допомогою якого заощадження передаються економічним агентам, що здійснюють витрати. Державний борг – це загальний розмір, накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вилученням бюджетних надлишків. Державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави. Внутрішній державний борг – заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом. Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями. Основними причинами створення і збільшення державного боргу є: збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів; циклічні спади економіки; вплив політичних бізнес-циклів – надмірне збільшення видатків напередодні виборів з метою завоювання популярності виборців та збереження влади. Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку, їх поділяють на короткострокові та довгострокові. Державний борг формується під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. До перших з них можна віднести несприятливий інвестиційний клімат, трансформаційний склад виробництва і звуження на цій основі податкової бази, від’ємне сальдо торговельного балансу, переважання застарілої технологічної бази із значною мірою морального старіння і фізичного спрацювання основного капіталу, уповільнені темпи виробничого відтворення.
Державний борг України. Незбалансованість державного бюджету