Основні теорії макроекономіки
Накопичення боргу і підвищення процентних ставок у довгостроковому періоді призводить до заміщення приватного капіталу державним боргом. Це відбувається внаслідок того, що при зростанні відсоткових ставок приватні інвестиції скорочуються, і приватні заощадження починають розміщуватися в державні боргові зобов'язання. Зростання боргу зменшує виробничі потужності, призначені майбутньому поколінню, отже, воно буде мати нижчий рівень доходу. Тому наявність великого державного боргу уповільнює економічне зростання. Ще один довгостроковий ефект пов'язаний з накопиченням зовнішнього боргу. Оскільки підвищення внутрішніх процентних ставок збільшує зовнішній попит на вітчизняні цінні папери, то наслідком цього є притік іноземного капіталу, отже, збільшення зовнішнього боргу. Але обслуговування зовнішнього боргу потребує передачі частини реального випуску продукції в розпорядження інших країн і, таким чином, може спричинити скорочення національного виробництва в майбутньому.
31. Зовнішня заборгованість та управління зовнішнім боргом
Зовнішнє запозичення виникає при перевищенні імпорту товарів та послуг над експортом. Дефіцит рахунку поточних операцій, обумовлений несприятливим торговельним балансом, фінансується за рахунок чистого притоку капіталу. Чистий притік капіталу виникає внаслідок міжнародних позик (від іноземних урядів та комерційних банків, від міжнародних валютно-фінансових організацій), продажу довгострокових фінансових активів іноземним інвесторам, прямих іноземних інвестицій у дану країну, нарешті, використання валютних резервів держави. Зовнішній борг складається із зобов'язань перед нерезидентами, які виникають внаслідок міжнародних позик або продажу фінансових активів за кордон. Зовнішні позики дозволяють країні інвестувати і споживати більше, ніж виробляє її економіка. Можливість позичати зовнішні ресурси означає, що економічні агенти (фірми, уряди) країн, де існує дефіцит капіталу, можуть залучати заощадження тих країн, де є надлишок капіталу і ринкова процентна ставка нижча. Коли країна залучає зовнішні позики, вона повинна сплачувати проценти по боргу. Зростання боргу супроводжується зростанням процентних платежів, які необхідні для обслуговування боргу. Темпи зростання боргу залежать від: частки зовнішніх запозичень у загальному обсязі наявного боргу; процентної ставки. Ефективне використання запозичених ресурсів для фінансування інвестицій дає змогу прискорити економічне зростання в країні. Нераціональність і збитковість використання зовнішніх ресурсів створює такі боргові зобов'язання країни, які в майбутньому суттєво обмежують можливості держави з проведення економічної політики. Тому виникає потреба в управлінні зовнішнім боргом. Довгострокова мета управління зовнішнім боргом полягає в утриманні зростання зовнішніх зобов'язань країни у межах її спроможності обслуговувати борг. Короткострокова мета управління зовнішнім боргом – регулювання обсягів зовнішніх запозичень таким чином, щоб сукупний попит відповідав станові внутрішніх та зовнішніх розрахунків країни. Управління зовнішньою заборгованістю ділиться на три стадії: залучення фінансування, його розміщення (використання) та погашення боргу. Відповідно, система управління зовнішньою заборгованістю країни означає управління всіма стадіями і охоплює: • аналіз кредитоспроможності – можливості країни позичати кошти; • оцінку платоспроможності – здатності обслуговувати борг; • контроль рівня зовнішньої заборгованості. З цією метою використовуються показники заборгованості – індекси заборгованості, які вимірюють різні складові зовнішнього боргу. До стандартних показників заборгованості належать: відношення розміру боргу (сплаченого або несплаченого) до експорту та до ВВП; коефіцієнт обслуговування боргу (співвідношення між сумою виплат по обслуговуванню боргу і величиною експорту товарів та послуг). Ефективність управління зовнішнім боргом значною мірою визначається іншими видами економічної політики. В свою чергу, рівень зовнішньої заборгованості та умови надання зовнішнього боргу значною мірою визначають характер економічної політики в країні. Боргова криза – це криза зовнішньої заборгованості, яка проявляється в неспроможності країни-боржника обслуговувати зовнішню заборгованість у повному обсязі, зокрема здійснювати виплати з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно до початкових угод. Традиційним методом зменшення боргу є його реструктуризація. При реструктуризації боргу умови його обслуговування (процент, сума, строки сплати) переглядаються. Сьогодні загальноприйнятним методом скорочення зовнішнього боргу є конверсія боргу (борговий скоп), яка може набирати таких форм: • Викуп боргу – надання країні-боржникові можливості викупити власні боргові зобов'язання на вторинному ринку боргів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти зі знижкою з їх номінальної ціни. • Капіталізація боргу, Капіталізація боргу передбачає надання іноземним банкам можливості обмінювати боргові зобов'язання даної країни на акції її промислових, торговельних та інших корпорацій. • Конверсія «борг-борг», тобто заміна існуючих боргових зобов'язань новими борговими зобов'язаннями.
32. Механізм скорочення зовнішньої заборгованості в умовах боргової кризи
Ефективність управління зовнішнім боргом значною мірою визначається іншими видами економічної політики. В свою чергу, рівень зовнішньої заборгованості та умови надання зовнішнього боргу значною мірою визначають характер економічної політики в країні. Боргова криза – це криза зовнішньої заборгованості, яка проявляється в неспроможності країни-боржника обслуговувати зовнішню заборгованість у повному обсязі, зокрема здійснювати виплати з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно до початкових угод. Традиційним методом зменшення боргу є його реструктуризація. При реструктуризації боргу умови його обслуговування (процент, сума, строки сплати) переглядаються. Сьогодні загальноприйнятним методом скорочення зовнішнього боргу є конверсія боргу (борговий скоп), яка може набирати таких форм: • Викуп боргу – надання країні-боржникові можливості викупити власні боргові зобов'язання на вторинному ринку боргів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти зі знижкою з їх номінальної ціни. • Капіталізація боргу, Капіталізація боргу передбачає надання іноземним банкам можливості обмінювати боргові зобов'язання даної країни на акції її промислових, торговельних та інших корпорацій. • Конверсія «борг-борг», тобто заміна існуючих боргових зобов'язань новими борговими зобов'язаннями.
33. Гроші та грошові агрегати. Мультиплікативне розширення депозитів
Показник грошової маси має надзвичайно важливе значення для економічної стабільності. Оскільки зміна кількості грошей, що циркулює в економічному обороті, може суттєво вплинути на реальний випуск ВВП, рівень цін, зайнятість та інші економічні перемінні. Грошовий агрегат ѕ це визначене законодавством відповідно до ступеня ліквідності специфічне угрупування ліквідних активів, які можуть служити альтернативними вимірниками грошової маси. Агрегат М1 ѕ це грошова маса у вузькому розумінні. До нього відносяться найбільш ліквідні форми грошей ѕ готівкові гроші (банкноти і монети) та банківські вклади до запитання (трансакційні депозити). Вклади до запитання (депозитні гроші) ѕ це вклади фізичних і юридичних осіб на депозитних рахунках у комерційних банках, кошти з яких можуть бути передані іншим особам у вигляді відповідних платежів, що здійснюються за допомогою чеків або електронних грошових переказів; плата за них мінімальна або зовсім відсутня, в будь-який час вони можуть бути використані як купівельний чи платіжний засіб. Крім вкладів до запитання у різних країнах структура грошового агрегату М1 доповнюється іншими грошовими компонентами. Деякі країни включають сюди всі поточні вклади, інші, наприклад. Великобританія ѕ тільки ті депозити за якими не платяться проценти. Грошовий агрегат М2. Грошова маса агрегату М2 має більш розгалужену структуру. До її складу входять грошові форми агрегату М1, а також строкові та заощаджувальні вклади в комерційних банках тощо. Ці грошові активи можна легко, без фінансового ризику, перевести в готівкові або депозитні гроші. Таким чином вони слугують своєрідним резервом для високоліквідних активів агрегату М1. Грошовий агрегат М3. Він включає грошові форми агрегату М2, депозитні сертифікати, ощадні вклади у спеціалізованих кредитних установах та деякі інші види фінансових активів. За характером це довгострокові активи, зокрема в цінних паперах та довгострокових позичках. В окремих країнах, наприклад в США, банківська статистика виділяє ще один агрегат L, який включає М3, а також банківські акцепти, комерційні папери, державні цінні папери (скарбницькі векселі, облігації) та деякі інші форми фінансових активів. Вважається, що цей агрегат повністю охоплює і характеризує грошову масу в країні. Як бачимо, грошові агрегати відрізняються між собою не тільки кількістю, а й якісно. Так, грошовий агрегат М1 виражає масу, яка знаходиться безпосередньо в обігу, реально виконуючи функції засобів обігу та платежу. В інших грошових агрегатах (М2, М3, L) враховані крім того нагромадження грошей у різноманітних формах. Ці гроші тимчасово вийшли з каналів обігу, виконуючи функцію нагромадження вартості. Сума коштів, що внесені як депозити на банківські рахунки і не видані як кредити, тобто приступні для забезпечення вимог вкладників у будь-який час, складає фактичні або загальні резерви комерційного банку (TR). Сучасна банківська система базується на частковому резервуванні депозитів. Це означає, що всі комерційні банки повинні мати мінімальні обов'язкові резерви (R) пропорційно до суми відкритих депозитів.
Припустімо, що резервні вимоги дорівнюють 10% (r=0,1), а початковий депозит банку А становить 100 грошових одиниць. Тоді 10 одиниць банк повинен тримати як обов'язковий резерв, а 90 – його надлишкові резерви. Якщо банк А надасть 90 одиниць у позику, то він збільшить пропозицію грошей на 90, і тепер вона буде дорівнювати 100+90=190. Вкладникам належить 100 одиниць депозитів, а 90 грошових одиниць перебуває у пози чальників. Якщо ці 90 одиниць знову опиняться, скажімо, у банку В у вигляді Депозитів, процес поновиться: 10%, тобто 9 одиниць, банк В залишить у резервах, а на суму 81 надасть позики, збільшуючи пропозицію грошей ще на 81 одиницю. Третій банк, С, куди можна покласти ці гроші, додасть іще 72,9 одиниць до пропозиції грошей. Таким чином, на кожному етапі зазначеного процесу кожен новий вклад і кожна нова позика збільшують пропозицію грошей. Якщо процес продовжиться до використання останньої грошової одиниці, то у загальному вигляді пропозицію грошей можна показати як Ms=(1/r)*D, Де r – норма обов'язкового резервування, D – початковий депозит. Коефіцієнт 1/r має назву простого депозитного мультиплікатора, або банківського мультиплікатора.
Простий
депозитний
мультиплікатор
(m=1/r) визначає
максимальну
кількість нових
депозитних
грошей, що
створюється
однією грошовою
одиницею надлишкових
резервів при
заданому рівні
норми обов'язкового
резервування.
Максимальне
розширення
депозитів –
збільшення
грошей на чекових
рахунках –
визначається
як добуток
простого депозитного
мультиплікатора
і надлишкових
резервів:
Зменшення
загальної
кількості
банківських
резервів призводить
до мультиплікативного
скорочення
депозитів.
Збільшення
резервних вимог
також скорочує
обсяг безготівкової
грошової маси.
Таким чином,
внаслідок
банківського
кредитування
кількість
грошей в економіці
зростає. Процес
емісії платіжних
засобів у межах
системи комерційних
банків називається
кредитною
мультиплікацією,
або мультиплікативним
створенням
депозитів.
34. Пропозиція грошей
Незважаючи на те, що в сучасних умовах паперово-кредитні гроші, які не мають товарної основи, в розвинутих економічних системах виступають основним посередником в операціях обміну на ринках різних ресурсів та благ, саме такі гроші є також і об'єктом купівлі-продажу на грошовому ринку. В процесі функціонування даного ринку формується грошова пропозиція і попит на гроші, а залежно від співвідношення між ними – певна ціна грошей. Тому, щоб зрозуміти механізм грошового ринку, треба насамперед розглянути такі категорії, як пропозиція грошей і попит на гроші. Пропозиція грошей, або грошова маса – це сукупність загальноприйнятих грошових засобів в економіці. Зміна маси грошей, що циркулює в економічній системі, суттєво впливає на реальний випуск продукту, рівень цін, зайнятість та інші змінні. Для визначення кількості грошей застосовують грошові агрегати (грошові компоненти) відповідно до ступеня ліквідності. Грошовий агрегат – це сукупність використовуваних як грошові засоби активів, які відповідають певному рівню ліквідності.
Проте розміри і динаміку змін у грошовій масі визначає не лише пропозиція грошей, але й попит на гроші
Трансакційний попит, або попит чи гроші для операцій (угод) виникає на основі прагнення економічних суб'єктів до постійної наявності у своєму розпорядженні певної суми грошей через необхідність їхнього використання для здійснення платежів за використання необхідних ресурсів або благ.
Спекулятивний попит на гроші, або попит на гроші з боку активів виникає тому, що окрім використання грошей для операцій, господарські суб'єкти зберігають гроші як засіб нагромадження вартості, щоб захистити своє багатство від мінливості економічного життя.
Сукупний (загальний) попит на гроші – це та загальна кількість грошей, яку економічні суб'єкти хотіли б мати для операцій і в формі активів при кожному можливому значенні ставки відсотка. Графічно загальний попит на гроші можна визначити шляхом зміщення по горизонтальній осі кривої спекулятивного попиту на гроші на величину, яка дорівнює трансакційному попиту на гроші.
Як і на ринку продуктів або ресурсів, перетин кривих попиту та пропозиції визначає ціну рівноваги. Крива з від'ємним нахилом Dм – це крива попиту на гроші, який обернено пропорційно пов'язаний із відсотковою ставкою. Вертикальна крива SМ - це графік пропозиції грошей, що безпосередньо залежить не від рівня відсоткової ставки, а визначається політикою центрального банку, який, в свою чергу, вживає всіх необхідних заходів для підтримки незмінного стану грошової маси (в нашому прикладі 10 млрд. грн.), незалежно від варіацій норми відсотка. Точка Е – це рівноважний стан грошового ринку, аr* – відповідно рівноважна відсоткова ставка. Зміни рівноваги на грошовому ринку можливі внаслідок змін у пропозиції грошей та попиті на гроші.
35. Трансакційний попит на гроші
Трансакційний (операційний) попит на гроші являє собою попит на гроші для обслуговування всіх видів угод в економіці. Зв'язок між сумою грошей і загальним обсягом операцій в економіці відображений у рівнянні кількісної теорії грошей, яке є макроекономічним рівнянням обміну: M*V=P*Y, Де M – кількість грошей в обігу, V – швидкість обігу грошей, P – рівень цін, Y – обсяг випуску у реальному вираженні. Добуток P*Y є ціновою оцінкою випущеної продукції, що задає попит на гроші для операцій. Добуток M*V Це кількість грошей, які мають бути сплачені при купівлі виробленої продукції. Із рівняння обміну випливає рівняння попиту на гроші: Md=(P*Y)/V
Рівняння показує, що трансак-ційний попит на гроші залежить від таких факторів, як абсолютний рівень цін, рівень реального доходу, швидкість обігу грошей. Підвищення цін і зростання реального обсягу виробництва підвищують попит на гроші, зростання швидкості обігу грошей, навпаки, зменшує транс-акційний попит.
36. Попит на гроші, як на актив
Попит на гроші як на актив – кількість грошей, яку економічні агенти прагнуть зберігати у формі заощаджень, тобто це бажана кількість фінансових активів у грошовій формі. Перевагою володіння грошима є їхня ліквідність. Недоліком володіння грошима як активом у порівнянні з іншими фінансовими активами (в нашому випадку – облігаціями) є те, що гроші не дають доходу у вигляді процента. Володіючи грошима, доводиться жертвувати доходом у вигляді номінальної процентної ставки. Номінальна процентна ставка – ставка процента, виражена в грошах за поточним курсом (без поправки на інфляцію). Номінальна процентна ставка являє собою альтернативні витрати або альтернативну вартість зберігання грошей. Чим вища процентна ставка, тим більше потенційного доходу втрачає економічний агент, який накопичує гроші. Функція попиту на гроші як актив відображає обернену залежність величини попиту на реальні грошові залишки з боку активів від динаміки номінальної ставки процента: Графічна інтерпретація даної залежності подана на мал. (M/P)d=L(i).
З урахуванням очікуваної інфляції, функція попиту на гроші як на актив може бути записана таким чином: (M/P)d = L (r, пg) Якщо реальна процентна ставка падає, то реальний попит на гроші зростає, оскільки зменшується реальна альтернативна вартість зберігання грошей. Чим вищий очікуваний темп інфляції, тим нижчим буде рівень реального попиту на гроші, оскільки лише в цьому випадку зменшується зумовлена інфляцією втрата купівельної спроможності грошей.
37. Сукупний попит на гроші та рівновага на грошовому ринку
Сукупний попит на гроші – це загальна кількість грошей, яку економічні агенти бажають мати для фінансування операцій та у формі активів, Тобто сума трансакційного попиту на гроші і попиту на гроші як на актив. В неявному вигляді функція сукупного попиту на гроші може бути записана таким чином: (M/P)d = L (i, Y) = L (r, пg, Y) Де i та Y є незалежними змінними функції попиту. Змінна доходу (Y) відображає співвідношення між грошовою масою і обсягом тих операцій, які необхідно профінансувати. Змінна процентної ставки (і) відбиває ступінь переваги грошових коштів відносно інших фінансових активів. Проста лінійна функція реального попиту на гроші має вигляд: (M/P)d = k*Y – h*i, де коефіцієнти k та h відбивають чутливість (еластичність) попиту на гроші до доходу та процентної ставки відповідно. Рівновага грошового ринку досягається в точці, де попит на гроші дорівнює їхній пропозиції. Умова рівноваги має вигляд: (M/P)s = L (r, Y). Точці рівноваги грошового ринку відповідає рівноважна процентна ставка i* Модель грошового ринку показує, що існує лише єдина ставка, за якої попит на гроші і пропозиція грошей збігаються мал.
На практиці на грошовому ринку постійно виникають коливання. Вони бувають двох типів: коливання, пов'язані з початковою нерівновагою грошового ринку; коливання, пов'язані зі зміною рівноваги.
38. Поняття, цілі, та види грошово-кредитної політики. Інструменти грошово-кредитної політики
Грошово-кредитна політика – це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних цілей, заходів щодо регулювання грошового ринку, які здійснює держава через центральний банк країни. Пов’язування грошово-кредитної політики з регулюванням грошового ринку означає визнання впливу її не тільки на пропозицію грошей, як це часто допускається в літературі, а й на попит на гроші. І хоча механізм регулятивного впливу на грошовий попит недостатньо розвинутий і досліджений, це не може бути підставою для виключення його зі сфери впливу грошово-кредитної політики. Особливо це важливо для країн із перехідною економікою, де попит на гроші є слабо розвинутим і потребує регулятивної підтримки. Сама назва цієї політики як грошово-кредитної зумовлена двома чинниками, які традиційно використовувалися в регулятивній практиці центральних банків: спрямуванням її на регулювання грошової маси (пропозиції грошей) через емісійний механізм; забезпеченням регулювання пропозиції грошей через кредитний механізм.
В Україні головною уповноваженою державою інституцією, яка відповідає за розроблення і реалізацію монетарної політики, є Національний банк України. Як передбачено Конституцією України (Ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє і затверджує Основні засади грошово-кредитної політики на кожний рік та здійснює контроль за її проведенням. Інструменти грошово-кредитної політики – це такі регулятивні заходи (прийоми, методи), які перебувають у повному розпорядженні центрального банку, безпосередньо ним контролюються і використання яких впливає на цільові орієнтири грошово-кредитної політики. Особливістю інструментів грошово-кредитної політики є те, що, застосовуючи їх, центральний банк має можливість впливати на процеси, що відбуваються не тільки в грошовому секторі економіки, а й у реальному та зовнішньому секторах. Інструменти грошово-кредитної політики умовно можна класифікувати за такими ознаками: характер впливу на грошовий ринок; спрямованість регулятивного впливу; характер впливу на ліквідність банків; періодичність використання. За характером впливу на грошовий ринок інструменти грошово-кредитної політики поділяються на інструменти прямої дії (адміністративні) та опосередкованої, непрямої дії (ринкові). Інструменти прямої дії – це регулятивні заходи центрального банку, що мають форму обмежень, лімітів, директив. Вони спрямовані на обмеження сфери діяльності комерційних банків, зокрема визначають або обмежують ціни (процентні ставки) чи обсяги (кредитів). Інструменти опосередкованої дії – це регулятивні заходи впливу центрального банку на грошовий ринок шляхом формування на ринку відповідних умов, які визначають подальшу поведінку суб’єктів ринку. Інструменти опосередкованої дії ще називають ринковими, оскільки, застосовуючи їх, центральні банки проводять операції за ринковими цінами і на добровільних засадах.
39. Валюта і види валютних курсів. Методи встановлення валютного курсу
Валюта – це грошова одиниця що використовується як світові гроші тобто як міжнародна розрахункова одиниця засіб обігу і платежу.
Види валют Залежно від емітента валютних коштів розрізняють такі види валют: § національна валюта – платіжний засіб (грошова одиниця) певної держави (гривня, долар, марка, фунт стерлінгів тощо); § іноземна валюта – грошові знаки зарубіжних держав, а також кредитні та платіжні засоби (чеки, векселі) в іноземних грошових одиницях, що використовуються в міжнародних розрахунках; § колективна валюта – міжнародні грошові одиниці, емісію яких здійснюють міжурядові валютно-кредитні організації. Залежно від режиму використання: конвертована валюта (повно або частково); неконвертована.
Міжнародна торгова валюта – це валюта, що використовується для оцінки міжнародних торгівельних операцій (експорт й імпорт товарів, послуг, капіталу), або валюта як товар, що є предметом купівлі-продажу.
Міжнародна резервна валюта – це валюта, що використовується для покриття дефіциту платіжного балансу надання позик, кредиту, фінансування допомоги тощо. Її головною функцією є створення валютних державних резервів.
Валютний курс – це співвідношення між грошовими одиницями двох країн, що використовуються для обміну валют при здійсненні валютних та інших економічних операцій. Чинники від яких залежить валютний курс: попит і пропозиція на валютному ринку, що встановлюється в кожному конкретному випадку; стан платіжного балансу держави; рівень інфляції; різниця процентних ставок у різних країнах;
Види валютних курсів:
– офіційний (фіксований) валютний курс – встановлені урядом постійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну і навпаки;
– ринковий (гнучкий) валютний курс – курс, що формується на валютному ринку під впливом попиту і пропозиції;
– змішаний – контрольований курс, що застосовується до експорту й імпорту, при погашені зовнішнього боргу тощо.
Залежно від механізму формування і функціонування розрізняють такі валютні курси:
– коливні – курси, що змінюються залежно від попиту чи пропозиції на валютному ринку; – плаваючі
Валютним курсом називається співвідношення обміну двох грошових одиниць або ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Фіксування курсу національної грошової одиниці в іноземній називається валютним котируванням. Валютне котирування може бути прямим і оберненим (непрямим). В більшості країн для встановлення курсу національної валюти використовується пряме котирування, у Великобританії – обернене котирування, а в США застосовуються обидва котирування. Різниця між курсом продавця і покупця називається маржею. За рахунок маржі банк покриває видатки і формує прибуток за валютними операціями. Курс національних валют визначається, як правило, до долара. Наприклад, якщо швейцарський банк хоче отримати курс швейцарського франка до шведської крони, то він використовує курси обох валют до долара, а потім виводить крос-курс швейцарського франка до шведської крони.
Тепер використовується другий метод, за якого курси визначаються на валютному ринку під впливом попиту та пропозиції. Існує декілька режимів плаваючих валютних курсів.
Незалежне «плавання», за якого курс встановлюється на основі попиту і пропозиції на національні валюти з мінімальним втручанням центральних банків. Цей режим використовують США, Японія, Великобританія, Австралія, Венесуела, Аргентина та ін. Кероване «плавання», яке відрізняється від попереднього лише більшим впливом центральних банків. Спільне «плавання». Використовують його країни – члени ?С. Вони мають два валютні режими: один – для операцій всередині Союзу, а інший – для відносин з іншими партнерами.
40. Регульовані валютні курси та конвертованість валют
Конвертованість валюти визначається порядком обміну – купівлі, продажу і використання внутрішньої валюти для здійснення угод, – умовами її обертання на зовнішньому (міжнародному) та внутрішньому (національному) валютних ринках. За ступенем конвертованості валюти поділяються на вільно конвертовані, частково конвертовані та замкнуті (неконвертовані). Вільно конвертовані валюти без обмежень використовуються у поточних та фінансових операціях і вільно обмінюються на будь-які іноземні валюти. Вважається, що до вільно конвертованих належать валюти всіх країн з розвинутою ринковою економікою, але насправді такими є валюти небагатьох країн (наприклад, Великої Британії, США). Частково конвертовані валюти мають обмеження щодо: обміну на інші валюти; сфер або напрямків використання валюти в міжнародних угодах; обертання на зовнішніх ринках. До замкнутих (неконвертованих) належать валюти країн, які забороняють резидентам і нерезидентам обмінювати свою національну валюту на інші. Незалежно від особливостей, валютна політика характеризується напрямком впливу на валютний курс. Заходи, спрямовані на загальне зниження курсу національної валюти, називаються девальвацією, а політика, спрямована на підвищення курсу валюти, – ревальвацією.
41. Номінальні та реальні валютні курси. Ефективні валютні курси
Економісти розрізняють номінальні та реальні валютні курси. Номінальний валютний курс – це відносна ціна валют двох країн. Коли кажуть «обмінний», або «валютний», курс, то зазвичай І мають на увазі саме номінальний курс обміну валют.
Реальний валютний курс – це відносна ціна товарів, що вироблені у двох країнах. Інакше кажучи, він показує, в якому співвідношенні товари однієї країни можна обміняти на товари іншої. Реальний обмінний курс нерідко називають умовами торгівлі.
Для розуміння взаємозв'язку між номінальним і реальним обмінними курсами візьмемо конкретний приклад із соняшниковою олією, яку виробляє багато країн. Припустімо, що 1 кг рафінованої української олії коштує п'ять грн, а російської – 50 рублів. Для порівняння цін цього продукту в обох країнах нам потрібно виразити ці ціни в одній валюті. Якщо одна гривня коштує 5 російських рублів, то українська олія коштує 25 рублів. Порівнюючи ціну української олії (25 рублів) та російської (50 рублів), доходимо висновку, що ціна української олії становить половину ціни російської. Інакше кажучи, за поточних цін 2 кг української олії коштує стільки, скільки 1 кг російської. RER=NER * P/P*, де RER – реальний обмінний курс; NER – номінальний обмінний курс (британське числення); Р – рівень цін у вітчизняній економіці; Р* – рівень цін у торговельного партнера.
Якщо реальний обмінний курс більший від одиниці (RER> І), то імпорт є вигіднішим за купівлю товарів вітчизняного виробництва. Реальний обмінний курс національної валюти вимірює ефективність імпорту і, отже, визначає умови торгівлі на національному ринку.
Валютний ринок та фактори валютного обміну. Рівновага на валютному ринку
Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Для валютних ринків характерні такі основні види операцій: Операції «спот» передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді. Операції «форвард» – це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом. Операція «аутрайт» означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець – купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом. Операція «опціон», коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.
Складна ситуація у валютно-фінансовій сфері, в якій нині опинилась Україна, пов'язана передусім з невиваженою політикою у зовнішньоекономічній сфері, недосконалістю законодавства та нормативних актів щодо валютного контролю і повернення валютної виручки. Гнучкішою має бути політика держави щодо протекціонізму та лібералізму у валютному регулюванні. До протекціоністських заходів можна віднести таку форму прямого втручання держави у валютну сферу, як валютні обмеження. Останні пов'язані з забороною національним експортерам продавати виручену іноземну валюту на ринку (вони зобов'язані здавати її в обмін на національну за офіційним курсом), можуть бути обмежені перекази валюти за кордон