Межі та обмеження права власності
Думаємо, говорити про трансформацію відносин в цих випадках також не приходиться, тому що правовідносини по наданню речі зберігаються хоча б у частково виконаному вигляді, тобто і після передачі (надання) об'єкта орендар продовжує бути зобов'язаним у тому ж самому змісті, він, як і раніше, зобов'язаний і саме за договором. При цьому слід враховувати позицію В.М. Хвостова, який розділяв факти, що ведуть до придбання права, на "факти, на підставі яких виникла вимога про встановлення права - titulus acquirendi, і факти, за допомогою яких учинилося саме придбання права - modus acquirendi" [213] 326.
Узагальнюючи викладене, слід вказати, що принциповими відмінностями найму (оренди) від речових прав є лише платність і строковість. Але останні якості не надають можливості віднести ці права до речових. Так само, як, наприклад, володіння купленою річчю протягом тільки доби не перетворює право власності на щось інше, а володіння наймачем (орендарем) майном протягом деякого часу не трансформує його право з зобов’язального на речове.
Природно, що при цьому треба пам'ятати і про різний обсяг прав власника до і після передачі його майна в найм (оренду). Не заглиблюючись у питання про правову природу прав найму (оренди), слід відмітити, що і в цих випадках, як і при встановленні прав на чужі речі, власник обмежується в своєму праві. Це полягає в неможливості для нього використовувати своє майно, якщо воно передане у користування наймачеві (орендареві). Тобто підстава виникнення цих обмежень права власності (укладення договору за волею власника-наймодавця (орендодавця)) не впливає на сам факт існування цих обмежень. Різність правового режиму речових та зобов’язальних прав користувачів майна, що належить власникові, не відіграє ролі для сутності правового режиму власності, яке внаслідок тих та інших прав буде вужчим, ніж у їх відсутність.
Що стосується права власника при укладенні договору управління його майном, то воно також суттєво обмежується. Цей договір укладається тоді, коли власник не має можливості або вважає недоцільним особисто доглядати або іншим способом здійснювати право власності на власне майно. Внаслідок встановлення управління чужим майном забезпечується як мета його збереження (наприклад, при управлінні спадщиною – ч. 1 ст. 1285 ЦК), так і крім цього, прирощення цього майна, особливо, коли йдеться про управління майном підопічного або майном, що використовується в підприємницькій діяльності (ст.ст. 54, 72 ЦК), одержання майнової вигоди або іншого визначеного результату на користь відчужувача або інших визначених вигодоотримувачів.
В законодавстві України терміни «управління», «керування» і «розпоряджання» вживаються неоднозначно, і можливості, що випливають з означених прав, достатньою мірою не визначаються. Законом встановлюються лише загальні правила про те, що управитель діє від свого імені, але в інтересах особи, яка є власником майна, та має дбати про збереження й використання майна власника. Від обсягу повноважень управителя майна, який може бути різним, залежать і обмеження права власності. Як слушно зазначає І.В.Спасибо-Фатєєва [195] 327 , ці повноваження у певних випадках можуть бути як тотожними, а можуть і суттєво відрізнятися; як вужчими за змістом порівняно з правом власності, так і ширшими за нього. Розглянемо такі групи повноважень управителя майна.
Перша, коли управитель має максимальні повноваження внаслідок надання йому можливості здійснення всіх трьох правомочностей власника по володінню, користуванню та розпоряджанню його майном. Але, незважаючи на це, встановлення цього права не тягне за собою перехід до управителя права власності на майно, що передане йому в управління (за винятким виникнення права довірчої власності). Хоч власник вже не повинен реалізовувати на строк дії договору з управителем свої правомочності, проте він їх не втрачає [127] 328, бо вони відновлюються як такі, що були призупинені. В такому разі власник фактично має суто номінальне право власності і усувається від його реалізації самостійними діями. Він здійснює лише контроль за управителем. Якщо ж власника немає (при його безвісній відсутності або смерті), чи його недієздатності або малолітства, цю функцію здійснюють інші особи як установники управління (орган опіки та піклування, нотаріус). Однак і в цих випадках дії управителя майна хоч і тотожні правомочностям власника, але контрольовані з боку власника чи інших осіб і на відміну від власника, який здійснює своє право своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК), управитель реалізує свої правомочності залежно від волі власника або інших осіб. З цього приводу слід погодитися з думкою про те, що «в цей період права власника начебто перетворюються, обертаючись іншими своїми гранями» [187] 329, що підтверджує позицію правників про штучність конструкції права власності як побудованого з трьох правомочностей [176] 330.
Друга група повноважень управителя є вужчою за першу і стосується володіння та забезпечення використання майна власника як власними силами, так і шляхом укладення різних договорів користування цим майном з іншими особами. Стороною по таких договорах вже буде не власник, а управитель майна. Внаслідок встановлення цих повноважень управителя власник позбавляється можливості користуватися своїм майном, перепоною для чого слугують вже два договори – управління його майном і відповідно найму або оренди, укладених управителем.
Третя група повноважень управителя може полягати у розпоряджанні майном власника, наприклад, у разі призначення розпорядника майна особою, відносно якої порушено справу про її неплатоспроможність згідно з ст. 13 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Проте співвідношення повноважень по розпоряджанню й управлінню майном власника досить своєрідне, оскільки сам розпорядник майна повноважень по розпоряджанню не набуває. Якщо неплатоспроможною особою є юридична особа, то з призначенням розпорядника майна продовжують діяти органи управління цієї юридичної особи, які реалізують це повноваження, як і раніше, але за згодою розпорядника майна. Інша справа, коли призначається керуючий санацією, який має право самостійно розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених зазначеним Законом (ст. 17). На особливу увагу заслуговує розмежування в цьому Законі функцій з управління та розпоряджання майном банкрута, які покликаний виконувати ліквідатор, що ще раз свідчить про нетотожність цих понять, хоча конкретних напрямків їх розмежування в Законі не провадиться.
До цієї групи слід віднести й управління акціями (пакетами акцій), яке надає управителю можливості брати участь в управлінні акціонерним товариством і набувати деяких інших майнових прав у випадках, передбачених договором між управителем і власником акцій (акціонером), але не розпоряджатися акціями.
Передусім повноваження управителя та їх обсяг мають встановлюватися в договорі з власником чи іншою особою, яка має право укладати такий договір (опікуном, нотаріусом, органом опіки та піклування). Очевидно, слід виходити з найбільш широкої можливості для управителя здійснювати всі правомочності власника, навіть і розпоряджання, якщо інше не передбачено законом або умовами договору [115] 331.
Проте існує потреба у більш чіткому визначенні цих повноважень, які можуть не лише обмежувати право власності, а навіть привести до його припинення. Ця проблема достатньо гостро постає у випадках управління майном публічних осіб, повноваження щодо чого часто однозначно не визначаються, внаслідок чого виникають проблеми не лише зі змістом права власника та здійсненням ним своїх повноважень, а й взагалі з існуванням права власності. Як приклад можна навести норму ст. 142 Конституції України, ст. 60 ЗУ «Про місцеве самоврядування» [80] 332, які стосуються майна територіальних громад, переданого до управління районних або обласних рад та щодо чого не позначено навіть загальним чином обсяг повноважень управителя. Внаслідок цього виникла проблема щодо можливості для районних або обласних рад, які здійснюють управління об’єктами комунальної власності, реалізувати його (ч. 4 ст. 60 згаданого Закону). Очевидно, що повноваження районних і обласних рад по управлінню спільним майном територіальних громад не припускають розпоряджання ним [193] 333. Цим управління, здійснюване цими радами, відрізняється від повноважень органів місцевого самоврядування, які наділені можливостями від імені та в інтересах територіальних громад здійснювати правомочності щодо володіння, користування та розпоряджання об'єктами права комунальної власності (ч. 5 ст. 60 Закону).
Окреслена проблема спостерігається на прикладі управління майном, що являє собою спільну власність територіальних громад області, шляхом його внесення управителем до статутного капіталу господарського товариства. При цьому учасником цього товариства став управитель, який діяв від власного імені. Внаслідок цих дій управителя відбулося перетворення комунальної власності на приватну власність і таким чином, право власності на майно, передане в управління, припинилося. Наскільки це правомірно? Очевидно, що такого обмеження права власності, що приводить до його припинення, не повинно бути [186] 334.
2.3 Межі та обмеження права власності, обумовлені корпоративними правовідносинами
Корпоративні правовідносини розглядаються як особливий вид цивільних правовідносин поряд із речовими та зобов’язальними [41; 194] 335 336, хоча існує й їхнє розуміння як зобов'язальних [123; 159] 337 338 або як речових [207] 339. Змістом корпоративних правовідносин є корпоративні права, що мають складну природу [110; 184; 36] 340 341 342, бо складаються з майнових та особистих немайнових прав, які зумовлюються одне іншим. Стаття 167 ГК визначає корпоративні права як права особи, частка якої встановлюється у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Існування корпоративних прав відбивається на праві власності певного суб’єкта. Так, акціонерне товариство (далі – АТ) є власником майна, а акціонер – власником акції, тобто об'єкти їх права власності різні. Проте акціонер та АТ знаходяться в корпоративних правовідносинах, що тягне за собою обмеження обох цих суб’єктів як учасників зазначених правовідносин, хоча й стосовно різних об'єктів. При цьому АТ як власник майна обмежується в правах відносно нього в інтересах акціонерів, а акціонери як власники акцій обмежуються в своїх правах в інтересах інших акціонерів та АТ.
Межі та обмеження прав зазначених учасників корпоративних правовідносин можуть встановлюватися як у законі, так і в локальних актах (внутрішніх актах АТ). На рівні закону врегульовані межі корпоративних прав, яких мають додержуватися всі учасники господарських товариств, а на локальному рівні встановлюються обмеження для осіб, що перебувають в конкретних правовідносинах з певним господарським товариством. Ці межі та обмеження можуть полягати у встановленні заборон, приписів та стримуючих механізмів реалізації прав власності на відповідні об’єкти. Зокрема, межі стосуються жорсткого регулювання обліку акцій, контролю за діями власника по випуску цінних паперів, їх біржовому обігу, визначенню питань, обов'язкових для розгляду загальними зборами акціонерів, що є їх виключною компетенцією. Тим самим держава встановлює межі корпоративної волі з метою недопущення зловживання правом як з боку посадових осіб АТ, які діють від його імені відносно третіх осіб, так і акціонерів (передусім значних), які формують волю АТ шляхом участі в загальних зборах акціонерів.
Межі АТ як власника майна передусім торкається здійснення діяльності органами управління в АТ (корпоративного управління) та спрямоване на запобігання зловживанням з боку керуючого органу та захист прав акціонерів, кредиторів АТ і третіх осіб. Такі межі стосуються: а) встановлення певних вимог та заборон до дій осіб, уповноважених розпоряджатися майном АТ; б) змін статутного капіталу АТ; в) АТ, створених в процесі приватизації, г) інші.
А. Межі та обмеження щодо розпоряджання майном АТ полягають у вимогах до: 1) укладення від імені АТ значних правочинів; 2) укладення від імені АТ правочинів із заінтересованістю; 3) укладення правочинів керівниками філій та представництв; 4) укладення правочинів залежними товариствами; 5) процедури припинення АТ. З приводу зазначених вимог слід вказати на те, що у відсутність в Україні регулювання корпоративних відносин в акціонерних товариствах на рівні спеціального закону, яким би встановлюватися відповідні межі, вимушує АТ такі заборони, приписи та правила передбачати у своїх статутах та внутрішніх актах. Тим самим, як правило, вони являють собою обмеження корпоративних прав (прав власників акцій, паїв).
Додержання відповідних вимог передусім вимагається від осіб, які представляють інтереси АТ у відносинах із третіми особами, тобто ці вимоги адресуються керівнику АТ (якщо в АТ одноособовий виконавчий орган) і голові та членам колегіального виконавчого органу АТ (правління). Однак приписи щодо вказаних дій стосуються й інших осіб та органів в АТ, а саме: членів наглядової ради та всіх акціонерів як учасників вищого органу – загальних зборів. Оскільки ж вказані особи уповноважені виступати від імені АТ як власника, то межі й обмеження до їх дій являють собою по суті межами й обмеженнями права власності.
Укладення від імені АТ значних правочинів чинним законодавством України врегульовано досить суперечливо і не на належному рівні захищає інтереси акціонерів та АТ, оскільки не містить чіткого та виваженого механізму їх укладення, наслідків його недодержання та відповідальності за порушення. Так, ст. 41 ЗУ «Про господарські товариства» [65] 343 передбачає, що загальні збори акціонерів затверджують правочини на суму, що перевищує зазначену в статуті АТ. Оскільки про затвердження може йтися лише стосовно укладених правочинів (тобто затвердженню підлягає факт, який вже відбувся), ця норма не містить ані обмежень щодо дій голови виконавчого органу по їх укладенню, ані запровадження механізмів, які передували б цьому.
В такому разі фактично чинне законодавство України про господарські товариства меж щодо відчуження майна АТ не містить, як не містить воно й ефективних засобів відповідальності посадових осіб за це, оскільки ЗУ «Про господарські товариства» [65] не встановлює того, як відіб’ється на чинності правочину, укладеного не в інтересах товариства, несхвалення загальними зборами акціонерів цього правочину. Очевидно, такий правочин не може вважатися недійсним в цьому разі, як слушно відмітив ВАСУ у п. 9.4 Роз’яснення від 12.03.99 р. N 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» [165] 344. Не може цей правочин і розцінюватися як укладений під умовою подальшого схвалення загальними зборами акціонерів, оскільки це негативно відіб’ється на тих особах, які укладатимуть правочини з АТ, а відтак, і в цілому на цивільному обороті.
В ч. 4 ст. 92 ЦК встановлюється, що в таких випадках члени виконавчого органу несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі, тобто АТ. Отже, йдеться про цивільно-правову відповідальність, яка полягає у повному відшкодуванні збитків (ч. 3 ст. 22 ЦК). Це положення не узгоджується з КЗпП, в якому запроваджується підхід щодо обмеженої відповідальності працівників (а члени виконавчого органу АТ є його працівниками, оскільки знаходяться в трудових відносинах з АТ) – ч. 2 ст. 130, 132-134 КЗпП за певними винятками. Відповідно до ст. 9 ЦК положення ЦК запроваджуються до трудових відносин, якщо вони не врегульовані трудовим законодавством. Оскільки ж трудовим законодавством ці питання врегульовані, то і застосування ч. 4 ст. 92 ЦК для притягнення до повної цивільно-правової відповідальності членів виконавчого органу АТ буде неоднозначним.
З цього приводу слід висловити таке бачення вирішення цієї проблеми. По-перше, в ч.2 ст.130 та в ст.135 КЗпП йдеться про винятки із загального правила про обмеження відповідальності працівників, якщо це передбачено законодавством. При цьому не зазначається, що це має бути лише трудове законодавство, а відтак, не повинно бути перепон і для застосування цивільного законодавства. По-друге, члени виконавчого органу АТ є не лише його працівниками, а й учасниками корпоративних правовідносин, які за своєю сутністю є цивільно-правовими відносинами, а тому підпадають під цивільно-правове регулювання. Як члени виконавчого органу посадові особи АТ формують волю останнього. Цивільним законодавством висуваються вимоги щодо дій цих осіб в інтересах АТ, бо вони його представляють у відносинах з третіми особами. Нарешті, саме цивільне законодавство врегульовує порядок формування цих органів, їх діяльність і тому не може не містити норм щодо наслідків цієї діяльності, тобто відповідальності.
Висловлене дає підстави стверджувати, що члени виконавчого органу мають нести саме цивільно-правову відповідальність за дії не в інтересах АТ і, зокрема, щодо розпоряджання його майном.
Слід враховувати й те, що керівнику та членам виконавчого органу АТ надаються широкі можливості щодо представництва АТ у відносинах з третіми особами, укладення договорів по відчуженню його майна. Наслідки такої можливої поведінки з боку керівників АТ часто є негативними, що знаходить свій прояв в укладенні договорів, які є невигідними або збитковими для АТ, або взагалі спрямовані на приховування його майна через складні схеми ступінчастого його переходу до інших осіб і, нарешті, навіть спрямовані на доведення АТ до банкрутства. Безумовно, що краще уникнути цих наслідків, ніж виявляти винних та притягувати їх до відповідальності, тим більш у складному становищі неоднозначного регулювання цього питання ЦК та КЗпП.
З метою неможливості доведення до таких небезпечних для АТ наслідків у внутрішніх його документах (рішеннях загальних зборів, положеннях про правління або про укладення значних правочинів тощо) передбачається механізм, в який закладаються певні обмеження дій посадових осіб АТ. Вони полягають у попередньому узгодженні питань укладення значних правочинів із наглядовою радою АТ. Оскільки внутрішні акти АТ є обов’язковими для всіх учасників корпоративних правовідносин і у разі спору посилання на них в суді має використовуватися як на джерело права, їх положення по обмеженню прав щодо здійсненню повноважень АТ як власника є суттєвими.
Однак, враховуючи неналежний рівень правової культури в Україні взагалі і корпоративної зокрема, виявляється доцільним це питання врегулювати на рівні закону. Спроба це зробити здійснена у проекті ЗУ «Про акціонерні товариства» (п. 20 ч. 2 ст. 31, ч. 3 ст. 40, п. 19 ч. 2 ст. 49, ст. 65, 67 [57] 345), де передусім встановлюється поняття значного правочину, яким пропонується розуміти правочин або кілька взаємопов’язаних правочинів (крім правочинів із розміщення товариством власних акцій), якщо ринкова вартість майна (послуг, робіт), що є його предметом, становить 25 і більше відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності АТ.
Укладення значного правочину на суму від 25 до 50 відсотків вартості активів відбувається за рішенням наглядової ради, а у разі неприйняття нею такого рішення - загальними зборами акціонерів. Правочин на суму, що перевищує 50 відсотків вартості активів АТ, укладається за рішенням загальних зборів за поданням наглядової ради. Для того, щоб не стримувати діяльність АТ у разі необхідності укладення значних правочинів протягом року, тобто в період між скликанням загальних зборів акціонерів, пропонується механізм попереднього схвалення значних правочинів загальними зборами із зазначенням характеру цих правочинів та їх граничної вартості.
Крім того, обмеження по відчуженню майна товариства полягають не лише у вимогах до укладення правочинів його органами, а й у наслідках, які очікують товариство у разі прийняття такого рішення. Цими наслідками є готовність до задоволення вимог акціонерів, які голосували проти прийняття загальними зборами рішень про укладення товариством значного правочину, про викуп у них акцій.
Укладення від імені АТ правочинів із заінтересованістю має містити також певні обмеження, яких не передбачає чинне корпоративне законодавство, що також використовується недобросовісними особами в своїх особистих інтересах.
Для запобігання відчуженню майна АТ в проекті ЗУ «Про акціонерні товариства» надається поняття особи, заінтересованої в укладенні АТ правочину. Нею є посадова особа АТ, акціонер, який одноособово або разом із своїми афілійованими особами володіє 25 і більше відсотками простих акцій АТ, або афілійована особа (особи), якщо вона (або посадова особа) є стороною такого правочину; бере участь в правочині як представник або посередник (крім представництва АТ посадовими особами); отримує винагороду від АТ або від особи, яка є стороною правочину; внаслідок такого правочину придбає майно чи зацікавлена в інших результатах виконання правочину.
Інформація стосовно правочинів із заінтересованістю має надаватися виконавчим органом АТ наглядовій раді, зокрема щодо його предмета, вартості одиниці товару або послуг, якщо вона передбачена правочином, загальної суми правочину щодо придбання, відчуження або можливості відчуження майна, виконання робіт, надання або отримання послуг.
У разі недодержання зазначених вимог особа, заінтересована в укладенні АТ правочину, несе відповідальність перед АТ у розмірі завданих йому збитків, а також можливості визнання цього правочину недійсним. якщо особа, яка уклала правочин, знала або повинна була знати про недотримання зазначених вимог.
Тобто встановлювані обмеження щодо укладення АТ правочинів, в яких виявляється заінтересованість певних осіб, повинні захистити права та інтереси АТ та його акціонерів, а наслідки недодержання вказаних вимог щодо обмежень відбиваються як на порушниках, так і на третіх особах, що уклали ці правочини з АТ.
Укладення правочинів керівниками філій та представництв відбувається в межах наданих ним повноважень, які містяться як у положеннях про ці відокремлені підрозділи, так і у довіреностях, які видаються представникам (керівникам) цих підрозділів. Отже, якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці, остання має право укладати договори від імені юридичної особи. Стороною за договором у таких випадках є юридична особа, а не її структурна одиниця. У разі порушення цієї умови договір, укладений структурною одиницею юридичної особи від свого імені, слід визнати недійсним (п. 2 Роз’яснення ВАСУ від 06.10.94 р. N 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів» [164] 346). Керівники структурних підрозділів, як правило, обмежуються у повноваженнях щодо розпоряджання майном, закріпленим юридичною особою за цим підрозділом. При цьому положенням про цей підрозділ або внутрішніми документами юридичної особи встановлюються правила по узгодженню порядку укладення відповідних правочинів.
Укладення правочинів залежними товариствами. Засновники (учасники) залежних товариств при їх створенні та затвердженні статуту зумовлюють певні обмеження щодо здійснення ними повноважень стосовно майна, яке буде належати цим юридичним особам. Такі обмеження можуть полягати у заборонах відчуження нерухомості без дозволу засновників (учасників), порядку узгодження вчинення правочинів на значні суми, припинення з правонаступництвом із передачею майна іншим юридичним особам тощо. Слід також враховувати існування в Україні дочірніх підприємств, хоча у ЦК їх поняття відсутнє на відміну від ГК, який врегульовує відносини з їх участю. Незважаючи на такі суперечності, дочірні підприємства, створені до набрання чинності ЦК, існують і стосовно них виникає питання про обмеження їх як носіїв прав на своє майно в укладенні відповідних правочинів та здійсненні інших дій стосовно цього майна. Оскільки правове становище дочірніх підприємств було і залишається невизначеним, це і тягне за собою інший ступень невизначеності в їх правах на своє майно. Як слушно зазначається в літературі, дочірні підприємства можуть мати як право власності на своє майно, так і право господарського відання [192; 191] 347 348. В першому випадку дочірні підприємства є по суті компаніями однієї особи, тобто їх єдиним учасником є АТ або інше господарське товариство, які володіють сто відсотками акцій або часток цієї юридичної особи (ч. 3 ст. 83 ЦК). В такому разі дочірнє підприємство нічим не відрізняється від залежного товариства як воно визначається у ст. 118 ЦК. В другому ж випадку дочірнє підприємство має особливий статус на зразок особи зі статусом державного підприємства. Правовідносини засновника та дочірнього підприємства вже не носять корпоративного характеру, оскільки засновник є власником майна дочірнього підприємства, тобто їх відносини ґрунтуються передусім на речовій природі прав на майно.
Процедура припинення АТ також пов’язана з певними межами прав АТ як власника, що пов’язані зі здійсненням його кредиторами своїх прав вимагати припинення відносин з товариством або дострокового виконання останнім своїх зобов’язань перед цими кредиторами (ч. 1 ст. 107 ЦК). Так само впливає на право власності АТ здійснення акціонерами, які не згодні з рішенням про припинення АТ, права на викуп акціонерним товариством їх акцій. Останнє передбачається на рівні закону для акціонерів АТ, створених в процесі приватизації (п. 145 ЗУ «Про Державну програму приватизації» [67] 349), а для акціонерів інших АТ – на рівні підзаконного нормативно-правового акта (п. 1.7 Положення про порядок реєстрації випуску акцій під час реорганізації товариств, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 30 грудня 1998 р. N 221 [153] 350). Очевидно, що таких розбіжностей у правах акціонерів не повинно бути, і встановлення абсолютно справедливого права акціонерів у підзаконному нормативно-правовому акті покликано заповнити цю прогалину. Однак законність цього положення сумнівна, оскільки подібні обмеження мають встановлюватися саме законом. Тому існує нагальна потреба передбачити це право акціонерів у загальному законі про господарські товариства або про акціонерні товариства.
Зазначені вище права кредиторів та акціонерів впливають на право АТ як власника на свій розсуд розпоряджатися всім своїм майном при припиненні АТ – передавати його в цілому знов створеним юридичним особам. Вплив прав кредиторів та акціонерів, не згодних з таким рішенням вищого органу АТ про припинення, полягає в тому, що АТ вже не буде взмозі передати все своє майно правонаступникам, а має враховувати вимоги тих осіб, які наділені правом впливати в кінцевому рахунку на обсяг майна АТ, який залишитиметься для вільного розпоряджання ним.
Мають місце й межі щодо відповідальності всім своїх майном у разі ліквідації АТ. Справа в тому, що до складу ліквідаційної маси при цьому не входять об'єкти державного житлового фонду, в тому числі гуртожитки, дитячі дошкільні заклади та об'єкти комунальної інфраструктури, які мають передаватися в комунальну власність (ст. 26 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [62] 351). Тому обсяг відповідальності банкрута, який має зазначені об’єкти, звужується порівняно з загальним правилом про відповідальність юридичних осіб всім своїм майном.
Особливо яскраво демонструються межі прав на майно у разі порушення розгляду справи в господарському суді про відновлення платоспроможності боржника, внаслідок чого органи АТ вже не в змозі самостійно приймати рішення про використання та розпоряджання майном АТ, для чого потребується згода розпорядника майна або керуючого санацією.
Б) Межі щодо зміни статутного капіталу АТ встановлюються:
шляхом введення заборон на збільшення статутного капіталу АТ для покриття збитків (ч. 2 ст. 156 ЦК);
через зобов’язання АТ зменшити свій статутний капітал та зареєструвати відповідні зміни до статуту у разі, якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів АТ виявиться меншою від статутного капіталу (ч. 3 ст. 155 ЦК);
передбаченням лише двох можливих шляхів зменшення статутного капіталу АТ із додержанням при цьому певних механізмів, спрямованих на захист прав кредиторів. При цьому в одному