Межі та обмеження права власності
Незважаючи на різні підходи до характеристики права власності з наведених позицій, формування різних теорій, очевидним є пов’язаність розглянутих понять влади, волі й інтересу власника, внаслідок чого була запропонована компромісна теорія, за якою суб'єктивне право визначалося комбінацією волі й інтересу з різними ухилами в той чи інший бік залежно від конкретного суб'єктивного права. Головний представник комбінаційної теорії Єллінек вважав, що суб'єктивне право є визнане і захищене правопорядком панування людської волі, спрямоване на благо або інтерес [222] 53. Звідси випливає, що інтерес, будучи самостійним поняттям, не тотожнім з суб'єктивним правом, виступає його передумовою і метою.
Формування волі особистості відбувається під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних (схильність, звичка і т. под.) чинників, що зумовлюють й різні інтереси осіб. Вирішальне значення мають об'єктивні чинники, тому що звички людей, їхні схильності, настрої, бажання тощо формулюються під впливом об'єктивних умов їхнього життя. В свою чергу, саме вони формують й інтереси осіб. Втім, від цих критеріїв не можуть залежати межі суб'єктивного права особистості як власника майна. Інтерес пов’язує власника з його майном. У разі втрати інтересу до майна власник може припинити своє право на нього. Але він має бути обізнаний про ті межі, в яких виявляється його інтерес, щоб виходити з них при обранні способів і засобів реалізації інтересу за допомогою здійснення свого права.
Важливим для мети цього дослідження є основоположне значення інтересу як загальновизнаного критерію поділу права на приватне і публічне. Як наслідок цього інтерес зумовлює і встановлення меж права власності у цих двох сферах. При цьому важливим є взаємозв'язок публічних і приватних інтересів, який впливає, в свою чергу, на взаємодію норм публічного і приватного права. Обидва види норм служать безпосередньо або опосередковано інтересам окремих приватних осіб. Звідси і зв'язок між межами права власності, встановлюваними для задоволення як публічного, так і в кінцевому результаті приватного інтересу. В такому разі категоричне твердження про те, що законні межі встановлюють правовідносини виключно публічного характеру [224] 54, навряд чи є правильним, оскільки встановлення меж для власника здійснюється не тільки в публічному, а й у приватному інтересі, тобто в інтересі кожного власника. Крім того, формальний критерій поділу права на приватне і публічне дає змогу стверджувати, що ініціатива захисту при порушенні меж права власності конкретною особою може виходити не лише від інших власників як приватних осіб, а й з ініціативи держави, тобто в публічних інтересах (наприклад, при порушенні власником правил охорони довкілля тощо).
На думку Ф. Люшера, власник зобов'язаний здійснювати своє право в інтересах усіх громадян, і жодною мірою не має право посягати на суспільні інтереси [124] 55. Отже, виникають два протилежні полюси: «влада занадто велика — необмежена, неконтрольована і довільна; влада занадто мала, піддана численним суспільним впливам і не спроможна виконувати відповідні організаційні функції» [13]56. Такий контрастний підхід неприпустимий. Слід говорити про гармонійне поєднання приватних і публічних прав та інтересів і відповідно до цього – про їх вплив на встановлення меж, тобто зумовленість меж права власності приватними (правами інших власників) і публічними інтересами.
Отже, категорії влади, волі та інтересу взаємозалежні й усі разом характеризують поряд із правом власності його межі.
Очевидним є й інший ракурс їхньої взаємозалежності, зумовлений розсудом власника. Такий вираз стосовно характеристики права власності є загальнопоширеним і означає, що право власності здійснюється з огляду як установлень закону, так і на розсуд власника. Підставою перших є волевиявлення законодавця, другого — волевиявлення власника [24]57. Функції інтересу при цьому виявляються так само, оскільки інтерес нерозривно пов’язаний з волею, бо воля особистості діяти відомим образом у кінцевому результаті визначається інтересами цієї особистості. З іншого боку, інтерес пов’язаний відносно належного власнику майна за його розсудом. Категорія «розсуду власника», як і його воля, і влада, і інтерес підсилюють сприйняття права власності як найбільш абсолютного і широкого з усіх прав, однак і це не робить його безмежним. Разом з тим, не можна допустити, щоб унаслідок меж, установлюваних законом для права власності, власник виявився б не в змозі використовувати власне майно за своїм розсудом.
Аналіз реалізації «влади», «волі» та «інтересу» можливий шляхом їхнього дозування крізь призму «розсуду» власника, що дозволяє визначитися у формах їхнього вираження у виборі власника. Якщо розуміти під владою проведення власної волі суб'єкта [24] 58, то стосовно категорії “розсуду” вона виявляється як процес і як результат розсудливої діяльності власника. Інтелектуально-вольовий характер розсуду при здійсненні правомочностей власника припускає необхідність вибору найбільш прийнятного й обґрунтованого конкретного рішення, що відповідає його інтересам та інтересам суспільства в цілому.
Отже, простежується зв'язок між розглянутими поняттями і розсудом, який також не безмежний і має свою міру. Тому частіше суб'єктивне право характеризують як таке, котре встановлює міру дозволеної поведінки управомоченої і міру належної поведінки зобов'язаної особистості. Звідси випливає, що, як таке, суб'єктивне право дає змогу суб’єкту в певних межах діяти по своїй волі і за своїм розсудом, а також вимагати відповідної поведінки від інших, що у сукупності задовольняє його інтереси.
У судженнях деяких вчених убачаються єдність і розходження в підходах до поняття «міри дозволеної поведінки» [34; 22; 199] 59 60 61, що припускає наявність у ньому трьох елементів: «міра», «дозвіл», «поведінка».
Стосовно першого елемента - міри існують дві точки зору, що заслуговують на увагу: вона розуміється як певна можливість, існуюча у межах, передбачених законом [18] 62 і як «міра дозволеної поведінки самого носія суб'єктивного права» [34] 63. У першому випадку термін «міра» замінений на «межі», що свідчить про взаємозв'язок цих понять. Проте, вони не є тотожними, оскільки категорія «межа» є об'єктивною внаслідок того, що вона нормативно встановлена. Категорія ж «міра» є суб'єктивною, бо вона визначає встановлення меж можливих дій не тільки і не стільки власника, а й самим власником. Тому також звертає на себе увагу те, що суб'єктивне право розглядається з двох позицій: як міра можливої (дозволеної) поведінки самого носія суб'єктивного права і як сумірність з вимогою відповідної поведінки від інших.
Таким чином, виникає подвійний аспект меж права власності – міра і дозвіл.
Другим елементом є дозвіл (або, інакше, можливість поведінки). Якщо вести мову про «дозволену поведінку управомоченої особи», то такий дозвіл виходить від законодавця за допомогою вираження волі, втіленої в законі. А якщо говорити про «належну поведінку зобов'язаної особи», то, крім законодавчих розпоряджень про це, важливими є вимоги, які висуваються власником, належної поведінки від усіх інших осіб, про неприпустимість порушення його прав та інтересів.
Третій елемент – дозволена «поведінка» - вимагає визначеності того, у ставленні кого або чого йдеться про поведінку. При цьому варто виходити з того, що, встановлюючи права й обов'язки, норма права регулює відносини між власником й іншими особами, а при наявності певних юридичних фактів служить підставою для виникнення правовідносин. Отже, виникають правовідносини власності і разом з ними – дискусійне питання про те, хто буде його суб'єктами або між ким складаються ці відносини і тому – хто, власне, «дозволяє»?
Проаналізуємо питання про те, між ким складаються відносини з приводу речі (майна).
Поведінкова модель особистості з приводу речі, у тому числі її присвоєння, розглянута через категорії влади, волі, інтересу, припускає наявність зв'язків типу «власник – річ», «власник - інші особи з приводу речі». Ці зв'язки одержали вираження у встановленні відносин особи і присвоєності майна як до свого, а з іншого боку (як антипод і необхідна умова для цього) – як ставлення інших осіб до цієї речі як до чужої. Така ускладнена конструкція відносин поставила проблему характеристики правовідносин, що складаються за участю власника, оскільки саме ця ключова фігура однозначно певна в конструкції цих правовідносин. Це необхідно і для з'ясування меж його дій або дій інших осіб, втягнутих у ці правовідносини.
Усталеним є поняття відносин власності як відносин між людьми з приводу певного майна [20] 64, [145] 65. Вони виражаються в присвоєнні цього майна конкретною особою і неприпустимості посягань на майно власника з боку третіх осіб. Тобто при розгляді цих відносин варто виходити з двох акцентів: прав власника й обов'язків інших осіб. Одночасно слід враховувати, що існують межі, закладені як у правах власника, так і, навпаки, до цього змушують права інших осіб.
Відносини між власником і іншими суб'єктами з приводу речей виявляють стан зрілості всього суспільства, здатності до співіснування в ньому численних осіб і самообмеження. Це і повинно забезпечувати систему взаємних обмежень і баланс інтересів власника, третіх осіб та суспільства в цілому. З одного боку, право стримує притаманний власникові егоїзм і прагнення до абсолютної волі при використанні свого майна, а з іншого – для невласників характерне невтручання в сферу юридичного панування власника над річчю. Тому право визначає в першу чергу дії власника і механізм їх здійснення.
Відносини власності бачаться і як ставлення особи до привласненого майна як до свого власного. Ця конструкція у визначенні права власності, за великим рахунком, визначає характеристику абсолютних правовідносин, однак породжує неоднозначність того, що розуміється під правом власності: відносини між людьми (з приводу присвоєння речі) або ставлення людини до речі (як безпосередній вплив на неї). У першому випадку важливим є визначення суб'єктного складу, кола зобов'язаних осіб, особливо в зв'язку з тим, що суб'єктивне право — це право вимоги його носія до певної особи, забезпечена можливістю претендування [34] 66. В другому випадку вимагає пояснення те, як розуміти зв'язок між особою і річчю, котрий не може бути правовим.
З визначення власності випливає, що вона має матеріальний субстрат у вигляді речі [42] 67. Ще І.А. Покровський зазначав, що між особою і річчю встановлюється деякий ідеальний зв'язок: річ надається у панування певної особистості, віддається в її волю, належить їй [151]68. Звідси неможливо заперечувати зв'язок між власником і його річчю, який, не будучи правовим, зумовлює останній (тобто зумовлює, в свою чергу, виникнення правового зв’язку).
Тому можна зробити висновок про те, що обидва підходи в розумінні відносин власності мають право на існування. Їхнє об'єднання можна побачити у визначені Ю.К. Толстого, який стверджує, що, хоча власність – це ставлення людини до речі, однак до цього зміст власності не зводиться, а конструкція відносин між людьми, безсумнівно, переважає над конструкцією ставлення до речі [106] 69. Оскільки власність немислима без того, щоб інші особистості, які не є власниками даної речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відносини між людьми з приводу речей. На одному полюсі цих відносин виступає власник, який ставиться до речі як до своєї, на другому — невласники, тобто всі особистості, які зобов'язані ставитися до неї як до чужої. Це значить, що вони мають утримуватися від яких би то ні було посягань на чужу річ, а, відтак, і на волю власника.
З цього приводу Н.Ю. Мурзін слушно відзначив, що сутність права власності виражається в усуненні всіх інших осіб від об’єктів цього права, а власник визначає поведінку (можливості) інших осіб відносно цього майна: або усуває їх від впливу на нього, або допускає його, або вимагає через суд утримуватися від здійснення дій, що заважають йому володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном [142] 70.
Як наслідок, потребує врахування те, чи існує суб'єктивне право в межах правовідносин або поза ними. На думку С.М. Братуся, суб'єктивне право однієї особистості і відповідний юридичний обов'язок іншої особистості або інших осіб є елементами правовідносин і можуть існувати тільки в правовідносинах [20]71. Право власності як право абсолютне здійснюється в абсолютних правовідносинах, що традиційно розуміються як такі, в яких власникові протистоїть необмежена і безпосередньо невизначена кількість осіб, котрим забороняється порушувати суб'єктивне право власника і створювати перешкоди для його здійснення [41; 221] 72 73. Висловлена була також думка про те, що право власності як абсолютне суб'єктивне право однієї особистості і відповідний юридичний обов'язок усіх інших осіб є елементом невизначеного числа правовідносин з невизначеним колом зобов'язаних суб'єктів [102] 74. Склалися й інші точки зору на право власності як існуюче поза правовідносинами [171] 75, а також на це право як на елемент правовідносин лише при порушенні права власності [12]76.
Беручи до уваги такі уявлення про право власності, слід відмітити, що кожна з запропонованих позицій є складною для позначення його меж. Ці межі в найбільш загальному їхньому розумінні означають недопущення протидій з боку будь-кого відносно існування і реалізації власником свого права, а також недопущення негативних впливів від реалізації власником свого права на непевне коло осіб.
З цього випливає, що межі будь-якого суб'єктивного права є їх невід'ємною властивістю, тому що за відсутності таких меж право перетворюється на свою протилежність, у свавілля, і тим самим узагалі перестає бути правом [45] 77. Тому межі є невід’ємним поняттям від самого поняття права власності і не існують відокремлено від нього. Обмеження ж являють собою зовнішній вплив на суб’єктивне право власності як на міру свободи власника. Вони часто мають вираз самостійних правовідносин, існування яких відбивається на праві власності, звужуючи його. Наприклад, наявність сервітуту (отже, речових сервітутних правовідносин) вимушує власника враховувати цю обставину при здійсненні своїх повноважень.
Крім цього аспекту, не менш важливим є питання про те: а) як встановлюються межі поведінки для власника і для всіх інших осіб, немов би протиставлених йому; б) як встановлюються обмеження права власності; а також в) відносно чого вони встановлюються.
Відповідь на перше питання ґрунтується на абсолютному характері права власності, що виключає знаходження власника в конкретних правовідносинах з певними особами. Тому відповідні вимоги до дій власника, тобто певні межі щодо цього, встановлюються в законі. Щодо встановлення обмежень для власника це пов’язано з його участю в тих чи інших правовідносинах (речових, зобов’язальних, корпоративних), які й накладають відбиток на звуження можливостей для власника щодо вільного, на свій розсуд здійснення своїх повноважень. Що стосується третього питання, то оскільки щодо власника за основу береться належний йому певний обсяг прав щодо свого майна, що і становить зміст права власності, то саме для цього обсягу прав можуть бути встановлені межі. Обсяг прав, наданий власникові, стосується насамперед його майна, відносно якого власник здійснює певні дії. При цьому слід мати на увазі й те, що суб'єктивне право має певні межі як у своєму змісті, так і за характером його здійснення, як слушно відзначав В.П. Грибанов [44] 78. Отже, межі притаманні статичному стану права власності як перебування майна у певної особистості (регулювання належності, присвоєності цього майна), а обмеження - динамічному його стану (здійсненню власником своїх повноважень як власними діями, так і шляхом залучення для цього інших осіб із вступом до відповідних правовідносин із ними).
Цивільне право, надаючи суб'єктам певні цивільні права, разом з тим забезпечує й їхнє реальне здійснення. Визначаючи розходження між змістом суб'єктивного права і його здійсненням, можна встановити кілька позицій. Так, слід погодитися з тим, що співставлення між поведінкою, яка становить зміст суб'єктивного права, і поведінкою, яка становить зміст здійснення права, можна розуміти як співставлення між можливістю і дійсністю [17] 79. При цьому слід враховувати те, як слушно зазначив Г.Ф. Шершеневич, що різниця між змістом суб'єктивного права і його здійсненням полягає насамперед у тому, що перше, будучи статичною моделлю, відрізняється від конкретних дій, за допомогою яких ця модель реалізується і які називаються здійсненням права [221] 80. Крім цього, як відмічав Д.М. Генкін, варто враховувати те, що право відображає як статику (наявність), так і динаміку (рух) відносин власності (користування, розпоряджання) [34] 81. Останнє, у свою чергу, безпосередньо пов’язано з волевиявленням особистості як її психофізіологічною якістю. Реалізація речового права відбувається за волею одного суб'єкта – його носія. У той же час воля інших осіб може впливати на саме право власника, тобто його обсяг, наприклад, при встановленні інших речових прав, заперечуванні дій власника, який порушує загальні заборони, тощо.
З огляду на викладене про встановлення меж права власності насамперед у законі треба встановити взаємозалежність волі законодавця і волевиявлення власника при реалізації свого права.
Динаміка права власності пов’язана зі здійсненням власником наданих йому повноважень. Волевиявлення власника при цьому є достатньою мірою вільним, оскільки йому надане право поводитися з майном за своїм розсудом. Однак, як уже зазначалося, законом позначені і межі цього - встановленням загальної вимоги про необхідність додержання прав і законних інтересів інших осіб, а також, як правило, вимоги врахування власником споживчих властивостей майна. Ці вимоги виникають зі звичайних проявів дій людини в соціумі і навколишньому середовищі, зокрема, вони виявляються у вимогах до надійності і якості вироблених товарів, культури споживання тощо. Ці вимоги припускають певну міру відповідальності за вчинені відносно свого майна дії, оскільки так чи інакше вони впливають на інших оточуючих власника осіб.
Дії, які власник може здійснювати відносно свого майна, у самому загальному вигляді позначені в ст. 317 ЦК. Вони стосуються володіння, користування і розпоряджання майном. У зв'язку з цим дискусійним є питання про те, що само по собі встановлення законом відповідної тріади повноважень власника (включення їх до обсягу суб'єктивного права власності) являє собою межі цього права. Деякі автори вважають, що суб'єктивне право власності цілком визначається правомочностями володіння, користування і розпоряджання [34; 6] 82 83, з чого випливає їхній обмежуючий це право вплив. На думку інших вчених, сама по собі тріада правомочностей недостатня для характеристики змісту права власності, тобто вона не повинна розумітися як межі для власника [200; 170; 25; 22] 84 85 86 87.
Стосовно цього питання варто вказати на відомі позиції вчених про широту переліку правомочностей власника, що включають максимально можливі їхні комбінації. Так, представник англо-американської цивілістичної науки В. Харн у XIX ст. запропонував включати до права власності, крім відомих трьох правомочностей, також право на розтрату, право на розпоряджання власністю при житті і після смерті, на недопущення втручання третіх осіб та ін. [139] 88. А.М. Оноре виділяє одинадцять правомочностей у складі власності, а Л. Беккер наводить підрахунки, що дають змогу вказати 1500 варіантів правомочностей власника [120] 89.
У сучасній українській цивілістичній науці це питання, зокрема, переломлюється у ставленні «права на управління», стосовно якого існують різні точки зору – від необхідності відмови від його використання для характеристики права власності як неприйнятної для цивілістики, оскільки це категорія публічного права, яка мусить застосовуватися до державного управління [48]90, або як зайвої для характеристики права власності [202]91, до її включення до складу правомочностей власника [98; 28] 92 93 чи як категорії, за допомогою якої ці правомочності власник може здійснюватися в різних їхніх комбінаціях, способами і за допомогою передбачуваних управлінням обмежень [187] 94.
Подібні тенденції розширення змісту права власності, які заслуговують на увагу, вже самі по собі свідчать про відсутність необхідності розуміння правомочностей власника як «стримуючих механізмів» або меж його права. Ці межі варто шукати в самих правомочностях власника, якими б вони не були. Оскільки межі характерні для права власності в цілому, то вони виявляються й у межах, встановлюваних для окремих правомочностей власника. Так, межі щодо володіння майном характеризують наявність або можливість довільного встановлення фізичного тримання речі і контролю над нею.
У самій сутності користування і розпоряджання також закладено межі. Вони зумовлені приписами, що стримують волю, владу, інтереси власника – не порушувати прав інших осіб, суспільства; діяти у певному режимі (додержуватися певних механізмів здійснення прав, наприклад, правил будівництва, санітарно-епидеміологичного стану, екологічних ситуацій). Ці межі встановлені законом і з урахуванням цільового призначення майна (наприклад, особистості, що мають у власності житловий будинок (квартиру), зобов'язані забезпечувати його схоронність, проводити за свій рахунок поточний і капітальний ремонт, утримувати в порядку прибудинкову територію, брати участь у витратах на управління і утримання майна, в оплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особам за зобов'язаннями, пов'язаними з цим майном). У разі виникнення спорів щодо надання чи ненадання дозволу на будівництво вони вирішуються в судовому порядку. При цьому суд приймає рішення про надання дозволу чи накладення заборони виконання певних робіт. Так, ВГСУ, розглянувши касаційну скаргу ЗАТ “Торговий дім “ЦУМ” на постанову Харківського апеляційного суду у справі за позовом ЗАТ “Торговий дім “ЦУМ” до виконавчого комітету Полтавської міської ради та Головного управління у справах містобудування та архітектури (м. Полтава) про зобов’язання прийняти рішення про дозвіл на проектування реконструкції ЦУМу, зазначив таке. Відмова органів місцевого самоврядування у прийняття рішення до затвердження відповідної документації містобудівельною радою про розроблення центральної частини міста має оформлятися негативним висновком. Дозвіл на реконструкцію має оформлятися рішенням міськвиконкому одночасно з затвердженням проектної документації. Відповідно до ч. 14 ст. 24 ЗУ «Про планування і забудову територій» [87] 95 дозвіл на будівництво об’єкта містобудування не дає права на початок виконання будівельних робіт без одержання дозволу місцевої інспекції державного архітектурно-будівельного контролю [9] 96. Наведе свідчить про те, що власник майна не може самостійно на свій розсуд вирішувати ці питання.
Отже, можна стверджувати, що чим цивілізованішим є суспільство, тим більше виникає меж права власності, тому що з більшим ступенем волі виникає більше пов’язаності. Декларування про волю та розсуд у реалізації права власності невідривно пов’язано з встановленням усе більшої необхідності їх меж, що зумовлено розвитком ринкових відносин та підприємницьких структур, з якими пов’язаний власник [108] 97.
1.2 Сутність меж і обмежень права власності
Право власності як найбільш абсолютне речове право тим не менш не надає власникові безмежних за обсягом можливостей діяти на власний розсуд. Як завжди, так і нині право власності обмежується шляхом запровадження адекватних правових механізмів його регулювання. У законодавстві і правовій науці відносно права власності йдеться про його межі та обмеження. При цьому виникає питання про тотожність або відмінність цих понять.
В юридичній літературі XIX-XX століть не склалося усталеної думки з цього питання. Їх ототожнювали В.І. Синайський [172]98, В.П. Грибанов [44]99, А.В. Малько [131]100, У. Маттеі [134]101. Розмежовують межі та обмеження права власності такі дореволюційні та сучасні правники, як В.І. Курдиновський [119]102, В.І. Крусс [158]103, М.А. Нагорна [158]104, О.О. Михайленко [137]105. Висловлене й інше бачення цього питання. Так, К. Скловський вважає, що в самому праві власності не закладено ніяких меж, які б могли його обмежити. Всі обмеження власності можливі тільки ззовні і встановлюються законом [174]106. Йому вторить й український правник О.Соловйов [181]107.
Дійсно, слід погодитися з тим, що межі та обмеження права власності є схожими правовими категоріями. Їх схожість у тому, що вони являють собою певні грані, у рамках яких суб'єкти повинні діяти. Однак їх не слід змішувати. Це «грані», які розуміються у широкому та вузькому значеннях. Грань в широкому значенні являє собою всі чинники як правового, так і неправового характеру, що впливають на реалізацію права (економічні, соціальні, екологічні, політичні). Поняття грані у вузькому значенні - це власне правові грані. Схожим є уявлення про обмеження, якими вважають грань, межу, рубіж; утримання у відомих рамках; правило, що обмежує які-небудь права, дії; стиснення певними умовами; лімітування сфери діяльності, звуження можливостей і т.под. Розуміння обмеження дає можливість включити в нього всі інші поняття, що обмежують діяльність суб'єктів (обов'язки, заборони тощо).
Крім термінів «межі» та «обмеження» права власності останнім часом у нормативно-правових актах і літературі став застосовуватися термін «обтяження» права власності. Це ще додало невизначеності юридичної природи цих термінів та їх впливу на обсяг повноважень власника. Інколи обмеження та обтяження вживають як тотожні поняття, інколи – розмежовують. Причому в останньому разі розмежування відбувається як без встановлення критеріїв для цього, так і з постійною заміною одного іншим.
Про відсутність єдиного підходу до з’ясування їх співвідношення свідчать наукові праці та нормативно-правове регулювання. Деякі позиції, що стосуються співвідношення меж та обмежень, вже наводилися раніше. Щодо співвідношення цих двох категорій із обтяженнями, то дослідники:
- або поєднують обмеження з обтяженнями, не вбачаючи між ними різниці. Так, В.П. Камишанський, розмежовуючи межі та обмеження, до останніх відносить передбачені законом права третіх осіб на майно власника, в тому числі сервітути [108]108 тощо, тобто не бачить відмінностей між обмеженнями та обтяженнями;
- або міняють їх місцями (як це спостерігається в законах України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [68]109 та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [69] 110;
- або поєднуючи межі з обмеженнями (хоча і відзначаючи їх різні рівні), вказують на існування обмежень та обтяжень [4] 111 і не виділяють окремо меж права власності;
- або, доводячи свій погляд про тотожність меж та обмежень права власності, взагалі не враховують існування обтяжень [181] 112, що може свідчити про те, що пропонується будь-який вплив на здійснення власником своїх правомочностей розглядати як обмеження, чи про те, що обтяження просто випущені з кола дослідження.
Так, Закон України (далі - ЗУ) від 01.07.2004 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [68] немовби виходить із тотожності обмежень та обтяжень права власності на таке майно, які розуміються як обмеження або заборони розпоряджатися ним, установлені відповідно до правочину (договору), закону або актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом. У той же час в цьому Законі виокремлюються обмеження права власності (шляхом встановлення інших речових прав на майно власника) та обтяження (заборона відчуження, арешт).
Дещо по-іншому розуміються обтяження в ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [69], яким, по-перше, врегульовуються як обтяження права обтяжувача не на все, а лише на рухоме майно боржника (ст. 3); по-друге, забезпечувальними обтяженнями в цьому Законі називаються застава та притримання рухомого майна (ст. 21), а іншими договірними обтяженнями - передача рухомого майна повіреному або комісіонеру згідно з договором доручення або з договором комісії, а також наймачеві, управителеві, купівля-продаж рухомого майна з правом або зобов'язанням зворотного викупу та