Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Межі та обмеження права власності

Межі та обмеження права власності

ін. (ст. 34).

Зовсім інакше визначаються обмеження у ст. 111 Земельний кодекс України (далі - ЗК) [97]113 стосовно прав на земельну ділянку, в якій вказується, що це право може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення: а) заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку; б) заборони на передачу в оренду (суборенду); в) права на переважну купівлю у разі її продажу; г) умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем; ґ) умови розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків; д) заборони на провадження окремих видів діяльності; е) заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна; є) умови здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги; ж) умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт; з) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку; и) інших зобов'язань, обмежень або умов.

Отже, в українському законодавстві, по-перше, обмеження та обтяження принципово не розмежовуються. По-друге, ці поняття в різних законах вживаються з різним значенням; по-третє, застосування обмежень та обтяжень ставиться в залежність від класифікації речей на рухомі та нерухомі. Обмеження встановлюються згідно із зазначеними законами щодо нерухомих речей, а обтяження – щодо рухомих. По-четверте, обмеження права власності стосуються насамперед заборони розпоряджання ним, а обтяження – користування й розпоряджання.

З цього приводу звертають на себе увагу такі підходи законодавця до обтяжень права власності:

- їх існування зумовлено укладенням власником різних договорів, внаслідок яких його річ опиняється у іншої особи, що здійснює користування нею. Це договори доручення, комісії, найму, управління майном власника. Тому обтяження розуміється як неможливість для власника користуватися своєю річчю;

- обтяження іноді пов’язуються не просто з фактом укладення відповідного договору, виконання якого потребує передання власником речі у користування іншій особі, а й встановленням способу забезпечення належного виконання (застава, притримання рухомого майна);

- Закон не послідовно вказує в одному випадку на виникнення обтяжень внаслідок застави майна власника, а в іншому – накладення заборони на його відчуження, що, як відомо, є різними юридичними фактами;

- обтяження пропонується поділяти на ті, що виникли внаслідок: а) нормального здійснення власником своєї правомочності по розпорядженню майном шляхом укладення тих чи інших договорів - договірні обтяження; б) забезпечення зобов’язань (забезпечувальні обтяження), які також розглядаються як різновид договірних обтяжень (ст. 4 ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»); в) порушень зобов’язань (арешт); а також г) специфічної підстави, яку можна назвати використанням свого права або виконанням обов'язку, передбаченого договором (купівля-продаж рухомого майна з правом або зобов'язанням зворотного викупу). За іншою підставою обтяження поділяються на приватні, встановлені на підставі договору та публічні, які виникають відповідно до закону або рішення суду. Останніми визнаються: 1) податкова застава; 2) накладення арешту на рухоме майно на підставі рішення суду для забезпечення цивільного позову або при порушенні провадження в справі про банкрутство громадянина-підприємця; 3) звернення стягнення на рухоме майно відповідно до рішення суду, винесеного за позовом, який стосується виконання незабезпечених зобов'язань боржника; 4) застава рухомого майна згідно із статтею 1541 Кримінально-процесуального кодексу України [116]114; 5) накладення арешту на рухоме майно на підставі рішень уповноважених органів у випадках, встановлених законом; 6) інші обтяження рухомого майна, які кваліфікуються публічними (ст. 37 ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [69]);

- обтяження можуть відбиватися на праві як користування, так і розпоряджання річчю власником. Але в обох випадках їх встановлення приводить до неможливості для власника їх здійснення.

Такий підхід є не просто суперечливим, а й передусім непродуманим. Складається враження, що законодавець не визначився з сутністю понять обмежень та обтяжень до того, як надавати їм нормативно-правове регулювання. І це ще раз демонструє необхідність дослідження цих понять поряд із межами права власності.

На нашу думку, обмеження та обтяження права власності є схожими правовими категоріями, оскільки: а) стосуються суб’єктивного права власності; б) звужують можливості власника щодо здійснення своїх повноважень на власний розсуд; в) почасти збігаються підстави їх встановлення, однією з яких є насамперед договір. Тому слід погодитися з позицією російських правників, згідно з якою за юридичним значенням, формою та наслідками встановлення їх можна прирівняти одне до другого [4] 115.

Проте вони мають і розбіжності, для виявлення яких слід виходити з сутності цих понять. Сутність обтяжень має визначатися самим терміном «обтяження» як додатковим тягарем для власника, з яким він мусить рахуватися. Відтак, ними є такі ускладнення для нього, які залежні від його права і являють собою додаткові права інших осіб на його річ. Наприклад, додатковим тягарем будуть сервітут, права наймача (орендаря), управителя його майном, комісіонера тощо. При тих чи інших обтяженнях права власності власник може здійснювати всі свої правомочності, але враховуючи права інших осіб на його майно. Наприклад, при сервітуті він може і володіти, і користуватися, і розпоряджатися ним. Дещо по-іншому це питання врегульоване в ч. 2 ст. 414 ЦК стосовно суперфіцію: власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем. З цього можна зробити висновок, проте що за відсутності такого позначення в договорі власник земельної ділянки права на користування нею не зберігає. Право на розпоряджання своїм майном залишається за власником без застережень.

Обмеження ж не повинно припускати прав інших осіб на річ власника. Тобто на право власності в цьому разі не впливають певні особи, які наділені відповідними правами відносно майна власника. Між тим власник у цьому разі не в змозі взагалі здійснити свої правомочності. Таке становище виникає при накладенні арешту на його майно або забороні відчуження. Остання, як відомо, накладається нотаріусом, за повідомленням установи банку, юридичної особи про видачу громадянину позики на будівництво, капітальний ремонт чи купівлю житлового будинку; при посвідченні договору довічного утримання; при посвідченні договору про заставу житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаражу, земельної ділянки, іншого нерухомого майна; за повідомленням іпотекодержателя, якщо це передбачено іпотечним договором (ст. 55 ЗУ «Про нотаріат» [82] 116); в усіх інших випадках, передбачених законом (ст. 73 ЗУ «Про нотаріат» [82]).

Як видно, заборона відчуження є наслідком укладення власником інших договорів (застави, іпотеки, позики). Однак, незважаючи на те що власник перебуває у договірних відносинах з іншою особою, по-перше, цими стосунками його право не обмежується. Тобто самі по собі ні договір позики, ні договір застави не обмежують власника. По-друге, обмеження виникає з іншої підстави – заборони відчуження, яка накладається на його майно. По-третє, така заборона не є обов’язковим наслідком укладення цих договорів. По-четверте, встановлення заборони відчуження майна не позбавляє власника можливості його відчуження, яке може здійснюватися за домовленістю з його контрагентом по договору (ст. 38 ЗУ «Про іпотеку» [77]117).

Отже, заборона відчуження майна є окремим обмежуючим правовим механізмом впливу на обсяг правомочностей власника.

На відміну від заборони відчуження майна арештом є звернення стягнення на майно боржника, яке полягає в його опису, вилученні та примусовій реалізації, що здійснюється в процесі виконавчого провадження, який припускає можливість накладати арешт на майно боржника, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством (ст.ст. 5, 24, 50 ЗУ «Про виконавче провадження» [61] 118; п. 2.1. Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затв. наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. N 68/5 [206] 119). Згідно з ст. 55 зазначеного Закону арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а у разі потреби - в обмеженні права користування майном або його вилученні у боржника та передачі на зберігання іншим особам. Види, обсяги і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.

Арешт застосовується: 1) для забезпечення збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стягувачеві або реалізації; 2) для виконання рішення про конфіскацію майна боржника; 3) при виконанні ухвали суду про накладення арешту на майно, що належить відповідачу і знаходиться у нього чи в інших осіб.

Відтак, арешт майна є схожим із забороною відчуження засобом обмеження правомочностей власника, який безпосередньо не ґрунтується на договорі і не породжує прав приватних осіб щодо здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпоряджанню майном власника.

Вважаємо, що їх змішування в законодавстві України має бути усуненим введенням чіткого розуміння обмежень та обтяжень права власності та відповідних змін у законах України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [69] і «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [68]. В цих законах терміни «обтяження» стосовно заборони відчуження та арешту потребують заміни на «обмеження», і відповідно термін «обмеження» стосовно сервітутів, договорів оренди, управління майном, комісії тощо – на «обтяження».

Підсумовуючи сказане, виходить, що в цивілістичній науці та законодавстві відбулося змішання, по-перше, меж та обмежень права власності, а по-друге, обмежень та обтяжень права власності. Для їх подальшого аналізу в роботі будемо виходити з суттєвості розбіжностей між межами та обмеженнями права власності і порівняно з цим значно вищого ступеня схожості понять обмежень та обтяжень права власності. Слід враховувати також те, що: а) арешт та заборона відчуження майна відбуваються не в цивільно-правових відносинах, а є публічними правовими категоріями; б) для української цивілістичної доктрини є усталеним застосування терміна “обмеження” права власності стосовно того, що по суті являє собою обтяження права власності; в) для наукового дослідження необхідне застосування емпіричної бази (наукової та законодавчої), в якій означені терміни поміняні місцями або взагалі про обтяження права власності не йдеться. Внаслідок такого складного становища для запобігання плутанини при аналізі категорій “обмеження” та “обтяження” права власності ми вимушені в подальшому аналізувати обмеження права власності як єдине поняття, що включає до свого складу і обтяження.

Отже, порівнюючи межі та обмеження права власності, слід зазначити таке. Межі характеризують право власності в об’єктивному розумінні, а обмеження встановлюються щодо суб’єктивного права власності. Внаслідок цього межі є властивістю права власності, його невід'ємною характеристикою, визначають само право власності, а обмеження є наслідком зовнішнього впливу на нього як на суб'єктивне право. Межі встановлюють широкий спектр можливостей для власника діяти на власний розсуд, але з додержанням вимог закону (зокрема, викладених у ст. 319 ЦК), а обмеження та обтяження його стискають, зменшують можливості власника або навіть унеможливлюють здійснення ним тих чи інших дій, які потенційно йому надані. Тому при обмеженні права власності його зміст по володінню, користуванню і розпоряджанню майном зберігається, однак їхнє здійснення в повному обсязі протягом визначеного строку стає неможливим, аж до усунення обмежень. Межі мають загальний характер і діють відносно всіх власників, а обмеження встановлюються стосовно права конкретного суб'єкта (категорій суб’єктів). Межі характеризують закріпленість права власності, його статичний стан, а обмеження встановлюються при реалізації (здійсненні) власником повноважень, тобто в динаміці права власності. Межі права власності є надто широкими, про що свідчать такі критерії їх встановлення, як «моральні засади суспільства», «неможливість використання власником своїх прав на шкоду правам інших осіб» тощо. Обмеження права власності максимально конкретні. Ними є визначені приписи власнику здійснити певні дії або утримуватися від визначених дій (одержати згоду або дозвіл на них від зазначених осіб або органів, заборона відчуження речі тощо). Межі як властивість права власності не існують як окремі права чи правовідносини, на відміну від обмежень, які виникають з певних підстав і втілюються у відповідні правовідносини. Тобто, існуючи як окремі правовідносини, вони тим не менш пов’язані з правовідносинами власності. Наприклад, сервітут є речовим правом, що існує у відповідних речових правовідносинах, і одночасно всім своїм існуванням він впливає на правовідносини власності – право на земельну ділянку або інше майно, на яке його було встановлено.

Наведене свідчить про істотну відмінність меж права власності від його обмежень. З цього приводу слушно висловився В.П. Грибанов, вказуючи, що визначення меж права не є його обмеженням, а являє собою юридичний вираз існуючого економічно рівного становища людей в суспільстві, правовим забезпеченням, юридичною гарантією цієї дійсної рівності [44]120. Об’єктивне право не може бути обмежене. У свою чергу, обмеження притаманні суб'єктивному праву особи, яка може обмежуватися в певних напрямках його здійснення [158] 121.

Отже, за однокорінними словами «межі» і «обмеження» стоять різні правові явища. Обмеження права власності завжди встановлюється для захисту прав і законних інтересів конкретних осіб на відміну від випадків установлення меж права (визначення його змісту), що встановлюються в інтересах усього суспільства і мають на меті захист основ конституційного ладу, моральності, забезпечення оборони і безпеки держави, прав та інтересів громадян. Саме про випадки встановлення меж права власності слід говорити тоді, коли ступінь абстракції є настільки високою, що не передбачається конкретних обмежень на користь конкретних осіб.

Про встановлення меж права ще писав Г.Ф. Шершеневич, називаючи їх «обмеженнями права власності в силу закону», відрізняючи їх від обмежень права власності внаслідок установлення речового або зобов'язального права. У першому випадку, вважав він, річ, що становить об'єкт права власності, не служить об'єктом якого-небудь права на неї іншої особи, на відміну від випадку обмеження права власності речовим або зобов'язальним правом іншої особи. Встановлення меж права власності має на меті тільки стиснення власника через сторонніх осіб у здійсненні його права, але не набуття сторонніми особами прав на чужу річ [221] 122.

Таким чином, межі є властивістю права власності в об’єктивному розумінні, юридичною характеристикою його статичного стану, яким окреслюється широке коло можливостей власника, але з додержанням певних приписів діяти відповідним чином, що мають загальний характер і діють відносно і всіх власників.

Обмеженнями є зовнішній вплив на суб’єктивне право власності конкретної особи, що втілюється у відповідні правовідносини з її участю, тягне за собою стиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень і полягає у конкретних приписах власнику здійснити певні дії або утримуватися від них.

Таке розуміння меж та обмежень вимагає визначитися з тим, чи входять вони до змісту права власності як суб’єктивного права. Як відзначає В. П. Нікітіна [180]123, вказівка в законі на межі здійснення власником своїх правомочностей є не обмеженням права власності, а визначенням його змісту. Єрши ж стверджував [117]124, що обмеження стають невід'ємним елементом змісту права власності.

Складність при цьому полягає не лише в тому, що в одному випадку до змісту права власності пропонується включити його межі, а в другому – обмеження, а в тому, наскільки це відповідає його сутності. До того ж, як співвіднести в такому разі обмеження котрі є зовнішніми відносно права власності, з їх розумінням як його внутрішнього елементу?

Втім, це лише на перший погляд видається суперечністю. Зміст права власності є визначенням певних можливостей для конкретної особи. Якщо вона обмежується в своєму праві, то у неї внаслідок цього немає й тих чи інших можливостей, які існують у інших власників. Тобто зміст кожного суб’єктивного права може різнитися залежно від наявності чи відсутності обмежень.

Відомо, що користування і розпоряджання майном здійснюються власником як самостійно, так і на підставі договору з іншими особами. Якщо власник укладає договір користування своєю річчю, то, як зазначав Д.І. Мейер, це не означає передачі ним користувачеві ні правомочності користування, ні правомочності володіння [135] 125 в тому розумінні, що власник зберігає ці правомочності. Отже, власник передачею майна в користування не встановлює меж своєму праву, виключаючи з нього правомочність користування.

Проте не можна не відмітити, що з укладенням договору найму (оренди) власник не в змозі буде користуватися своїм майном, оскільки користування ним здійснює наймач (орендар). Відтак, користування одним і тим самим майном одночасно й власником, й наймачем (орендарем) буде неможливим. Тому зі зберіганням гіпотетичної можливості користування майном власником він з укладенням договору обмежує себе в здійсненні цієї правомочності. Може постати й питання про те, наскільки правомірним буде укладення власником ще одного договору найму (оренди) того ж самого майна, яке вже було передане в найм (оренду) іншій особі. Якщо виходити з того, що власник зберігає право розпоряджання своїм майном, то він може й вдруге, й втретє укладати такі договори. Але як в дійсності це вплине на право першого та наступних наймачів (орендарів), з якими він уклав договори ? В літературі з приводу цього зазначалося, що договори, укладені після передання в найм (оренду) майна власника, мають підстави для розірвання, оскільки орендодавець (власник) не в змозі їх виконати. Одночасно ж вказується на те, що в цілому неможливо стверджувати про незаконність цих договорів, яка послугувала б підставою їх недійсності [4]126.

Очевидно, ця позиція ґрунтується на тому, що власник цих повноважень не позбавляється, як зазначалося вище (межі його права не звужуються). Однак в цьому міститься й суперечність навіть в самій позиції, висловленій наведеними авторами, які вказують, що орендою обмежується правомочність розпоряджання, оскільки власник позбавляється можливості повторного передання цього майна в оренду [4]127. Якщо так, то відсутність у власника такої можливості може означати лише, що він здійснив дію, на яку не мав права. В такому разі посилання на принципове існування у нього права на розпоряджання, якого ніхто його не позбавляв, буде лише зайвою казуїстикою. На нашу думку, такі договори слід визнавати недійсними як фіктивні (ст. 234 ЦК), оскільки вони вчиняються без наміру створення правових наслідків, які зумовлюються цим правочином. Такого наміру немає у власника як орендодавця, який знає, що передати майно у користування наймачу (орендарю) він не зможе, бо воно вже передане іншому наймачу (орендарю).

Також, наприклад, видачею доручення на здійснення дій із продажу майна власник не установив межі своєму праву, не виключив для себе правомочність розпоряджання і вправі цю правомочність здійснювати й сам. Однак в цьому разі одночасна реалізація цієї можливості і власником, і повіреним знов-таки буде не на користь останньому. Тому в договорах доручення часто зазначається, що власник буде утримуватися від самостійної реалізації свого права на розпоряджання майном. Тобто і в цьому разі вбачаються обмеження власником у здійсненні своєї правомочності.

Ці приклади свідчать про розбіжності в поняттях меж та обмежень права власності. Неможливість встановлення меж своєму праву не перешкоджає власнику обмежувати його укладенням відповідних договорів. У той же час межі для користування та розпоряджання майном установлені законом і стосуються, наприклад, заборони використання свого права на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, заборони знищення пам'ятників історії та культури тощо.

Ставлення до тріади повноважень власника як певних обмежень виражав ще К.П. Побєдоносцев, котрий наголошував на таких обмеженнях права власності, по силі яких з самого майна виділяється якась одна властивість, відносно до якої допускається участь сторонньої особи, а також обмеженнях, що стосуються внутрішнього змісту самого права власності. До останніх він відносив ті випадки, які він називав станами, де складові права власності, виокремлюючись одна від іншої, можуть існувати у вигляді окремого права (володіння, користування або розпорядження). Він зазначав, що можливо встановлення так званого «безперервного права власності» з правом володіння та користування, однак від якого вилучається право розпорядження. Останнє, на його думку, залишається в покої [149] 128. Очевидно, що такий підхід більш відповідає сутності меж та обмежень права власності, ніж надумана конструкція зберігання можливості здійснення власником тієї правомочності, яка тимчасово вилучається у нього (заморожується). Він є цілком прийнятним і для практики, бо позбавить необхідності втягуватися у зайві судові спори.

Отже, право власності особи може обмежуватися певним чином, зокрема за волею самого власника шляхом виникнення у іншої особи права здійснювати користування та/або розпоряджання його майном. Втім, не виключаються й випадки таких обмежень поза волею власника, коли закон допускає вилучення його майна внаслідок тих чи інших порушень або в зв'язку з певними обставинами (при конфіскації, реквізиції, націоналізації). У таких випадках говорять про те, що це приводить до обмеження права власності [108] 129.

З цим слід погодитися, бо будь-які перешкоди у здійсненні власником повноважень щодо свого майна можна позначати як обмеження його права. Хоча створюється враження, що припинення права власності в примусовому порядку має іншу правову природу, внаслідок чого як обмеження в повному розумінні цього терміна його позначити не можна. В законодавстві припинення права власності врегульовується також не тільки окремо, а й термін «припинення» вживається поряд із терміном «обмеження». Так, у ч. 6 ст. 4 ЗУ «Про власність» [63]130 зазначається, що у випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами. Тобто, в наведеній статті йдеться про такі напрямки звуження обсягу права власності, як: а) його обмеження; б) припинення; в) примусове обмежене користування майном власника іншими особами. Внаслідок цього поняття обмеження та припинення немовби розмежовуються. Гадаємо, що так сталося внаслідок вад законотворчої техніки, які часто спостерігалися у законодавстві початку 90-років ХХ ст . Звертає на себе увагу також те, що в цій же нормі законодавець припустився й іншої неточності вказівкою на встановлення примусового обмеженого користування майном власника іншими особами як окремого різновиду обмежень права власності. Тобто всі зазначені тут випадки є обмеженнями.

Отже, враховуючи те, що правомочностями власника є володіння, користування та розпоряджання, він може обмежуватися в кожному з них. Тоді обмеженням вільного розпоряджання власником своїм майном і буде примусове припинення його права власності (або вилучення його майна, або викуп тощо).

Це можна пояснити тим, що в таких випадках власник вже не здійснює свої правомочності на власний розсуд, це не залежить цілком від його волі. І важливим при цьому є те, що він внаслідок цього може обмежуватися як у кожному з трьох своїх повноважень, так і в їх комбінаціях (наприклад, у володінні та користуванні), а також у всіх цих правомочностях. Відтак, позбавлення власника можливості розпоряджання майном за своєю волею також слід розглядати не лише як підставу припинення права власності, як то зазвичай розуміється в цивільному праві, а й як обмеження його права. Останнє і полягає в тому, що не власник, а хтось сторонній здійснює цю його правомочність.

Межі та обмеження права власності різняться й за метою їх встановлення та функціями.

Метою меж права власності є охорона прав і законних інтересів всіх інших осіб та суспільства в цілому від недобросовісних дій власника. Ця мета служить забезпеченню належного ставлення і поваги до прав інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в суспільстві, захисту основ конституційного ладу, охорони довкілля, моральності, недопущенню зловживання правом діями осіб, здійснюваними винятково з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також використанням цивільних прав з метою обмеження конкуренції і зловживання домінуючим становищем на ринку.

Метою встановлення обмежень є забезпечення конкретних інтересів та прав, виникнення, існування та припинення конкретних правовідносин. Обмеження можуть служити як загальнокорисній меті (наприклад, при встановленні вимог до суб'єкта відносно належного йому майна, що є культурною цінністю), так і в інтересах конкретних осіб, наприклад, при встановленні сервітутів.

Важливою характеристикою меж і обмежень права власності є виявлення їхніх функцій. Функції меж – це основні напрями впливу правоприписуючих засобів на інтереси і права власників. Ними є:

- правовстановлююча, або регулятивна, функція, спрямована на задоволення інтересів особистості і суспільства, встановлення соціального контролю. Оскільки межі є властивістю самого права власності і невід’ємні від нього, то позначенням в законі меж права воно регулюється як таке;

- мотивуюча функція, котра полягає у впливі загальнообов’язкових приписів на внутрішній світ людини, який формує її інтереси, потреби, волю, виходячи з загальноприйнятих у людстві цінностей;

- виховна функція, безпосередньо пов’язана з мотивуючою, виявляється у формуванні правосвідомості, правової культури, охорони моральності;

- комунікативна функція являє собою певну юридичну інформацію, що надходить з боку законодавця до суб'єкта і підтверджує природну необхідність додержання в своїй поведінці певних меж;

охоронна функція меж, яка полягає в забезпеченні прав суб'єктів.

Функції обмежень являють собою основні напрямки впливу на власників правообмежуючих засобів. Однією з них є правовстановлююча функція, яка на відміну від аналогічної функції меж спрямована на встановлення прав і реалізацію інтересів не власника, а інших осіб відносно прав власника. Серед інших функцій можна назвати функцію соціального контролю, але більш «тверду за корекцію» порівняно з межами, оскільки обмеження встановлюються заборонами, обов'язками і т. под.; звідси – заборонну і зобов'язуючу функції; мотивуючу функцію, що проявляється у впливі обмежень на внутрішній світ людини.

Встановлення і додержання меж та обмежень права власності мають відповідати загальним засадам цивільного законодавства, таким як дозвільна спрямованість правового регулювання, рівність усіх власників, недоторканність власності, добросовісність, розумність, справедливість тощо.

Принципово важливими є такі засади меж права власності: їх встановлення в суспільних інтересах; здійснення прав на майно відповідно до його призначення; додержання правил етики ділових взаємовідносин; урахування необхідності охорони довкілля; недопущення монополістичної діяльності й обмеження конкуренції.

Засадами встановлення обмежень права власності є: гармонійне поєднання волі власника (зокрема, свободи договору) і примусів; справедлива компенсація власникові майнових утрат при обмеженні його в правах тощо.

Підстави встановлення меж та обмежень права власності є різними.

Межі права власності можуть визначатися тільки в законі, оскільки лише закон надає позитивне регулювання відносинам власності, в тому числі шляхом окреслення їх дозвільних рамок. Передусім це конституційні положення, якими гарантуються непорушність права приватної власності та його здійснення кожним (ст. 41 Конституції України [114] 131). Відповідні норми і принципи цивільного права аналогічні конституційним. Вони детальніше регламентовані в стт. 3, 319 та інших. ЦК України [217], ст. 6 Житлового кодексу України (далі - ЖК [54] 132) щодо використання житлового приміщення лише за призначенням, тобто для проживання в ньому, а не для інших цілей – розміщення в ньому магазину, офісу тощо, а також ст. 10 ЖК України [54] щодо заборони використання житлових будинків і жилих приміщень на шкоду інтересам суспільства та ін. До них належать й інші приписи законів України щодо додержання власником тих чи інших вимог, наприклад, при будівництві – крім будівельних норм і правил також не завдавати шкоди правам і свободам громадян. Так, порушеннями з боку власника буде побудування входу в своє приміщення без відповідних дозволів або хоч і при їх наявності, але з порушенням прав інших осіб, які

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: