Межі та обмеження права власності
Таким чином, простежується співвідношення договірних підстав встановлення зазначених обмежень права власності (при сервітуті, емфітевзисі, суперфіції, заставі) та речової природи прав, які виникають внаслідок укладення цих договорів та обмежують власника у його правах. Цим демонструється відсутність чітких та однозначних підстав для розмежування речових і зобов’язальних правовідносин, що є одним із випадків проникання речових елементів у зобов'язальні правовідносини [19]244. У зв'язку з цим багатьма вченими, серед яких О.С. Іоффе [105] 245, Д.М. Генкін [35] 246, визначено процес зближення речових і зобов'язальних правовідносин, що взаємопроникають. Причому елементи правового режиму зобов'язальних правовідносин включаються в речові не рідше, ніж зобов'язальні проникають у речові [52] 247.
Визначальним з цього приводу, на наш погляд, є висловлення М.М. Агаркова щодо різниці саме правовідносин (речових і зобов'язальних), а не правових інститутів [1] 248.
Г.Ф. Шершеневич указував, що обмеження права власності - це «право участі часткової» як доказ можливості таких обмежень за допомогою договору [221] 249. Проте йдеться не про договірні форми обмеження, які виключає так зване «право сусідства» (заборона на прибудову до стіни чужого будинку, заборона підіймати воду загатами і т.под.). Тобто договір може обмежити право власності тільки тоді якщо він привів до виникнення речового права (наприклад, сервітуту). Отже, в даних випадках право власності обмежується вже не договором, а законом, і такі обмеження мають силу для всіх власників, незалежно від того, укладали вони договір чи набули сервітут чи інше речове право на інших підставах.
Інші речові права, на думку Є.А. Суханова, надають законну можливість одній особі в тому або іншому відношенні використовувати річ, що належить іншій особі, тобто чужу, причому в принципі незалежно від згоди (волі) її власника. Остання обставина є одним із критеріїв, що дають змогу провести відмежування речових прав від зобов'язальних (договірних), тому що використання чужої речі за домовленістю з її власником, наприклад за договором оренди, не вимагає визнання за користувачем речового права [201] 250.
Є.А. Суханов слушно відзначає, що речові відносини виникають не тільки з волі їхніх учасників. Дійсно, інші речові права можуть встановлюватися двома способами: з волі власника і поза його волею [14] 251. Видається, що число інших речових прав, встановлюваних поза волею власника, тобто тих, котрі власник зобов'язаний надавати відносно свого майна іншій особі, безумовно, має бути обмежено законом, а носіям цих речових прав вони повинні надаватися лише в тому обсязі, який абсолютно необхідний для здійснення цілей, заради яких зазначене право встановлено.
В ракурсі характеристики обмежень звертає на себе увагу подвійний підхід до характеристики і значення інших речових прав. З одного боку, ці права самі по собі є вужчими порівняно з правом власності, їх часто називають «обмеженими речовими правами». Цей термін указує на їхню обмеженість як речових прав порівняно з правом власності і тим самим на їхній похідний від цього основного речового права характер. Ця обставина становить одну з найважливіших характеристик всякого обмеженого речового права, що, будучи похідним і залежним від права власності, не може існувати у відриві від цього права, крім нього.
З цього, зокрема, випливає неможливість існування будь-якого обмеженого речового права на безхазяйну річ, яка не має власника. Також про це свідчить і те, що вони не можуть бути самостійним предметом купівлі-продажу без пов’язаності з правом на річ, щодо якої вони встановлюються, або в який-небудь інший спосіб передаватися особам, котрі не є власниками майна. Так, сервітут, встановлений задля використання чужої земельної ділянки, не може існувати у відсутність самої земельної ділянки.
З другого боку, інші речові права обтяжують і в цьому відношенні обмежують і саме право власності. Невипадково в цьому розумінні вони називаються «речовими обтяженнями», оскільки у відомому змісті немов би «обтяжують» конкретну річ (а точніше, право власності на неї), певним чином звужуючи наявні у власника можливості.
Більш того, суб'єкти інших речових прав можуть удаватися до їх захисту від неправомірних посягань будь-яких третіх осіб, включаючи і власника речі, відносно якої встановлено ці права. При припиненні інших речових прав право власності «відновлюється» у первісному обсязі без яких-небудь додаткових умов, у чому виявляється, як говорили ще дореволюційні юристи, «еластичність», пружність права власності [135;108] 252 253.
Отже, інші речові права, які у певних межах є необхідними і корисними, одночасно несуть у собі небезпеку для права власності, тому що нерідко істотно зв'язують, обтяжують власника (обмежують його господарське панування над річчю) на досить тривалий, а іноді на необмежений строк. Як зазначав І.А. Покровський, істинною ціною, якою купується кожне подібне право на чужу річ, є урізане, морально й економічно підірване право власності. А тому такі обмеження («обтяження») власності допускаються законом лише при наявності особливих підстав, і їхні конкретні види безпосередньо визначаються законодавством, тоді як приватна автономія може виявлятися лише у їх виборі [151] 254.
Таким чином, під іншим речовим правом як речовим видом обмежень права власності слід розуміти право його носія в тому або іншому обмеженому, точно визначеному законом відношенні використовувати чуже, як правило, нерухоме майно у своїх інтересах без участі його власника (у тому числі і поза його волею).
Виникнення іншого речового права є закріпленням останнього за певним суб'єктом, породжуючи при цьому абсолютні правовідносини, в яких цьому суб'єктові протистоїть необмежене коло пасивно зобов'язаних осіб. Саме ці абсолютні правовідносини визначають causa possessionis останнього.
Між тим однозначного бачення інших речових прав як абсолютних не існує. Такий підхід відвертається, наприклад, О. С. Йоффе, який зважає на те, що абсолютний характер права є відображенням абсолютної повноти «своєї влади», яка належить управомоченому. Саме тому, що повнота «своєї влади» відсутня у праві забудови (суперфіцію) й у праві застави, на протилежному полюсі цих видів правовідносин з'являється конкретна фігура, певний суб'єкт. Ця обставина породжує залежність іншого речового права від права власності і свідчить про те, що ні заставне право, ні право забудови не є абсолютними правами [103] 255. Річ належить власникові, і тільки йому може належати в її відношенні вся повнота влади, а носієві інших речових прав надається панування над річчю лише у певному відношенні (користування). Тому в такої особи відсутня влада над річчю в цілому.
«Неповна власність», тобто право власності, обтяжене речовими правами або іншими обмеженнями, як відзначав В.М. Хвостов, не втрачає свого значення загального панування над річчю, порівняно з яким всі інші права на ту ж річ установлюють тільки часткове панування. Зумовлена цим положенням властивість власності стягати назад усі відняті у власника правомочності, лише тільки припиниться підстава, що змушувала позбавляти його якої-небудь з них, є ще одним свідченням неможливості зведення права власності до суми окремих правомочностей [213] 256 .
З цими розсудами слід повністю погодитися і ще раз підкреслити, що ані права на чужі речі, ані навіть право власності не є абсолютними в тому розумінні, про яке, зокрема, говорить О. С. Йоффе. Втім, будь-яке право реалізується у відповідних правовідносинах, які звичайно поділяються на абсолютні та відносні. Виникає певна суперечність між тим, що право, яке не можна однозначно віднести до абсолютних, існує в абсолютних правовідносинах. Однак оскільки абсолютними визначаються правовідносини між управомоченою особою і всіма іншими пасивно зобов'язаними особами, то як таку управомочену особу можна вбачати не лише власника, а й суб’єкта іншого речового права, якому протистоять всі інші пасивно зобов'язані особи, включаючи власника.
Проте існування абсолютних правовідносин не виключає й існування відносних правовідносин, смислове навантаження яких полягає виключно у встановленні сполучної ланки між правом власності й іншим речовим правом.
Таким чином, одна підстава (будь то закон, рішення суду, односторонній акт власника, договір тощо) породжує двоє різних правовідносин з різним суб'єктним складом:
абсолютних між управомоченою особою – суб’єктом іншого речового права і всіма іншими пасивно зобов'язаними особами;
відносні між управомоченою особою і власником.
Співвідношення інших речових прав і права власності виявляє досить непростий ступінь їх взаємовпливу. Будучи за самою своєю природою обмеженими (порівняно з правом власності), інші речові права, в свою чергу, обмежують право власності. Сам носій цих прав вже буде управомоченою особою, а власник – зобов’язаною.
Власник усувається від реалізації своєї влади в сфері, що віддана пануванню носія іншого речового права, тобто «вся повнота влади» власника зганяється в цій частині повнотою влади управомоченого. Влада власника, таким чином, придушується владою носія іншого речового права рівно в тому ступені, в якому ця влада надана останньому [103] 257. Власник має повноту «своєї влади» лише в рамках, окреслених законом, так само як і носій іншого речового права має повноту своєї влади в рамках того права, яке йому надане відносно речі власника.
Така подвійна їх природа, в свою чергу, дає змогу охарактеризувати наступну специфіку правових зв’язків:
а) ці відносини виникають із приводу однієї і тієї ж речі;
б) в цих відносинах беруть участь ті ж самі особи – визначені та невизначені. Визначеними особами є власник та носій іншого речового права, а невизначеними – всі треті особи;
в) власник у цих відносинах стає не управомоченою, а зобов'язаною особою. У відносних правовідносинах (між власником та носієм іншого речового права) він зобов’язаний як вчинити певні дії (наприклад, передати річ для користування емфітевту), так і утримуватися від певних дій (не заважати суб’єкту сервітутного права його здійснювати). Іноді власник вчиняє активні дії не внаслідок припису цього для нього законом, а виключно в своїх інтересах. Наприклад, коли він сам зацікавлений налагодити проїзд чи прохід через свою земельну ділянку;
г) внаслідок наведеного носій іншого речового права (як управомочена особа) бере участь в обох цих правовідносинах, одні з яких речові (абсолютні), а другі - зобов'язальні (відносні). Зміст перших правовідносин складають речове право управомоченої особи і кореспондуючий йому обов'язок усіх інших осіб, а зміст других - взаємні права й обов'язки управомоченого (суб’єкта іншого речового права) і власника речі [14] 258.
Таким чином, ознаками, які властиві речовим правам, є: юридичний зв'язок (відношення) з річчю, що підкоряє річ пануванню управомоченого; інтерес управомоченого, який задовольняється його власними діями, без посередництва інших осіб; на всіх інших осіб законом покладається обов'язок не перешкоджати управомоченому в здійсненні його права.
Розглянемо більш детально кожне з інших речових прав.
Володіння як окреме речове право визначають як таке суб'єктивне право, у складі якого правомочність володіння має стабільний, безстроковий і самостійний характер [113] 259. Цим підкреслюється значущість володіння. Одночасно вона полягає й у можливості існування володіння самого по собі, так і поєднано з користуванням, або з розпоряджанням, або з останніми двома правомочностями. Внаслідок цього володіння має спірну природу, бо воно хоч і називається окремим суб’єктивним правом, але практично завжди є ширшим, ніж це виходить з його найменування. Складнощі його характеристики підсилює небезспірне правове регулювання у ЦК.
Згідно з ч. 2 ст. 397 та ст. 398 ЦК володінням визнається:
як фактичне тримання чужого майна, тобто без будь-яких правових підстав для цього, так і
тримання чужого майна на підставі договору з його власником або особою, якій воно було передано власником, а також
тримання чужого майна на інших підставах, установлених законом.
З огляду на ці статті, володіння може бути правомірним та неправомірним, законним та незаконним, існують фактичне володіння та право володіння.
Правомірним є володіння, коли особа володіє чужим майном і вважає його своїм (наприклад, добросовісний набувач), або знає, що у неї поки що немає прав на це майно, але вона має намір їх набути (з таких підстав, як набувальна давність, знахідка). Неправомірним є незаконне володіння та володіння особою майном без додержання приписів закону, наприклад, приховування чужого майна з метою набути права власності на нього за набувальною давністю. У ч. 3 ст. 397 ЦК передбачається презумпція правомірності володіння майном.
Законним є володіння, що допускається законом. Ним може бути як володіння майном на певному титулі, так і фактичне правомірне володіння. Наприклад, володіння майном, що належить особі на праві власності, є законним, але не є володінням як різновидом іншого речового права, оскільки воно є правомочністю власника. Засноване на договорі з власником майна, володіння є законним, навіть тоді, коли дія договору вже припинена внаслідок спливу його строку, але власник не вимагає повернення майна. Незаконними володільцями є добросовісний та недобросовісний набувачі.
Фактичним є володіння як простий факт тримання особою чужого майна. Фактичне володіння — це володіння без права на нього, так зване безтитульне володіння, оскільки воно не спирається на будь-який правовий титул. Володіння ж, засноване на праві, припускає як підставу для володіння те чи інше право особи (володільця) на це майно (власності, договір).
Володіння як інше речове право є тільки фактичним пануванням особи над річчю, не заснованим на правовому титулі, на відміну від володіння як правомочності власника, що заснована на праві власності. Фактичне володіння за своєю суттю відображає фактичний стан майна, а не право на це майно.
На недосконалість правового регулювання володіння в ЦК вказував О.А. Підопригора, який вважав, що право володіння чужим майном у тому вигляді, в якому воно викладено в ЦК, не досягає своєї мети, бо воно захищає право володіння, що і так уже захищено, але воно не захищає фактичного володіння, яке повинно було б мати такий захист. Це пов’язано, по-перше, з тим, що ЦК відніс володіння, яке не є правом, до прав на чужі речі і назвав його правом володіння чужим майном. По-друге, володіти можна і майном, яке може і не бути чужим, воно може бути просто безхазяйним. Володіння буде і тоді, коли особа придбала майно в особи, яка не мала права власності на нього і тому не мала права на його відчуження, – кому належить це майно, може бути просто невідомо. Чужим визнається майно, що належить іншій особі – невласнику. Якщо особа має право на володіння чужим майном, наприклад, на підставі договору найма, оренди, позички і т.под., то таке право володіння чужим майном відгороджується відповідними договорами і не вимагає якогось додаткового захисту [147; 146] 260 261.
Наведене про володіння як право на чужу річ зумовлює й його бачення як обмеження права власності. З першого погляду, володіння немовби не торкається права власності, оскільки поступається йому значенням. І це дійсно так, однак у певних випадках право власника на майно обмежується самим фактом володіння іншою особою цим майном. Прикладом цього може слугувати те, що презумпція правомірності володіння вимагає доведеності наявності права іншої особи на спірне майно. Так, якщо власник виявить своє майно в іншої особи (добросовісного набувача або особи, яка тримає це майно і ставить за мету набути право власності на нього за набувальною давністю), то він має в судовому порядку вимагати повернення йому цього майна. Передумовою ж задоволення цієї вимоги є доведення ним свого права власності на таке майно. Протягом же перебігу часу заявлення вимог та розгляду їх судом власник не набуває у володіння своє майно, чим обмежується в своїх правах на нього.
Сервітут у ст. 403 ЦК визначається як право обмеженого користування чужим майном, що може бути встановлено стосовно земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Отже, сервітут - це речове право обмеженого користування чужими речами (майном) певною мірою, тобто в тому чи іншому відношенні. Таке право пов’язане з необхідністю згладити незручності й ускладнення, що виникають при існуванні права приватної власності на землю внаслідок нерівномірності розподілу природних благ між окремими земельними ділянками.
Сервітути поділяють на земельні (предіальні) та особисті, хоча останні в цивільному законодавстві України такої назви не мають.
Багато дослідників намагаються поєднати сервітути з володінням і, як наслідок, поєднати їх обмежувальний вплив на право власності. А.В. Копилов пропонує визнати можливість володіння сервітутами, чим поєднувалися б два права на чуже майно [115] 262. Однак законодавству України невідоме володіння правами – juris qausi possessio (володіння правами – пер. з лат.), що використовувалося в римському праві для пояснення посесорного захисту сервітутних прав [51] 263. Ця конструкція найтіснішим чином пов'язана з уявленням про сервітут як про res incorporalis, яке не підтримується в сучасності. У літературі мають місце спроби навіть порвати з розумінням сервітуту як права, не пов’язаного з володінням, але при цьому володінню намагаються надати зовсім нове значення. Так, В.М. Хвостов зважав на те, що якщо звичайне володіння речами ззовні видається немов би здійсненням права власності на річ, то juris qusi possessio являє видимість здійснення якого-небудь сервітутного права, немов би користування ним [213] 264. У даному випадку пропонується бачити здійснення права власності не у володінні як специфічних речових правовідносинах, а навпаки, у здійсненні всякого права бачити володіння, що є не зовсім правильним з погляду логіки оперуванням поняттям володіння.
А.В. Коновалов також у цьому контексті звертає увагу на те, що носій сервітутного права наділений можливістю своєю владою довгостроково і стабільно справляти фізичний вплив на майно і господарське панування над ним, нехай і точно визначеним способом. Очевидно, такі намагання поєднати всі інші речові права з володінням, та й навіть звести їх до володіння, викликані баченням останнього єдиним існуючим в природі речовим правом [113] 265.
Проте це не зовсім так, оскільки володіння та сервітути відображають декілька різні боки впливу інших осіб на майно власника, тобто різні ракурси цих прав, обидва з яких тим не менш є речовими. Як вірним є те, що володіння нагадує право власності, так вірно й те, що сервітут передусім полягає в обмеженому користуванні чужим майном, а не у здійсненні відносно нього подібності права власності.
Крім того, сервітут не пов’язаний взагалі з переданням майна власника у володіння користувача – носія сервітутного права. Речовий зміст останнього виражається у користуванні чужим майном тією мірою, в якій це необхідно для забезпечення користування ним як «суміжним» з тим, що належить суб’єкту сервітутного права як власнику. Тобто йдеться про те, що суб’єкт земельного сервітуту має це право як власник тієї земельної ділянки, яка межує із земельною ділянкою, щодо якої встановлено сервітут.
Аналіз легітимних визначень сервітуту свідчить про варіативність законодавчих підходів до нього. З одного боку, в п. 6 ст. 4 ЗУ «Про власність» [63] вказівкою на те, що власник може бути зобов'язаний допустити обмежене користування його майном іншими особами, акцентується увага на його обтяжувальному аспекті, тобто сервітут розглядається як обмеження (обтяження) права власності. З іншого боку, він розуміється як суб'єктивне право управомоченої особи. Видається, що зазначені моменти не є взаємосуперечливими, оскільки, по-перше, в обох випадках наголошується на істотних рисах права сервітуту, а по-друге, простежується загальносвітова тенденція підходу до його визначення як такого [137] 266.
При цьому в літературі і законодавстві розрізняють сервітут і законні обмеження права власності, які також нагадують сервітути. Дореволюційні вчені позначали існування «прав участі» з виділенням загального права участі і окремого права участі. Закон визнавав право участі загальним, коли вигоди від майна встановлюються на користь усіх без винятків. Окремим правом участі визнавалося право, встановлене на користь якої-небудь конкретної особи [212] 267. Останнім і є сервітут. Загальні ж «права участі» лише мають у ряді випадків характер сервітуту, але по суті ним не є. Так, ними є примушення власника: 1) утриматися від яких-небудь дій, які він міг би здійснити на основі свого права власності; 2) що-небудь терпіти з боку третіх осіб. Тобто, якщо перші не повною мірою підпадають під розуміння сервітуту, то другі, безперечно, властиві сервітуту. Різниця ж між цими примушеннями власника і сервітутом міститься в їх адресності. Якщо перші закон установлює з метою забезпечення суспільної безпеки в цілому, охорони здоров'я й інших публічних і приватних інтересів, то сервітути як обмеження права власності встановлюються з метою забезпечення прав конкретних осіб.
«Загальні права участі» викликані необхідністю врахування прав інших осіб або уникнення погрози для здійснення ними прав. Так, закон пропонує власникові до початку землевпорядних або будівельних робіт ужити заходів щодо зміцнення своєї будівлі або огородження своєї земельної ділянки, щоб не заподіяти шкоди сусідній будівлі або земельній ділянці сусіда. Власник не може понад установлені межі обтяжувати сусідів шумом, викидами пилу, золи, диму, пару, запахами, твердими і рідкими відходами, світлом, затіненням і вібрацією; допускати вторгнення на сусідню ділянку свійських тварин; без належної дбайливості видаляти зі своєї землі корені сусідських дерев і обрубувати крону дерев, що звисають на його ділянку.
Внаслідок наведеного класифікація предіальних сервітутів на позитивні (як права особи здійснювати певні дії відносно чужої нерухомості) і негативні (як права вимоги до власника утримуватися від тих або інших видів використання майна) видається неприйнятною як така, що приводить до змішання понять меж та обмежень права власності. Справжніми сервітутами можна вважати лише позитивні. Вони не просто стискають право власності на пануючу ділянку, а й надають право реального обмеженого користування чужою земельною ділянкою. Заборона ж власникові користуватися своїм майном певним чином (наприклад, будувати будинок, що заслоняє світло сусідові) не містить у собі реального користування чужою земельною ділянкою. Тому вона є не «негативним користуванням», а встановленням меж права власності. Відповідно, якщо одним із сусідів затемнюється ділянка іншого, спір між ними йде не про визначення змісту і рамки «сервітуту світла», а про усунення порушень права власності. І навпаки, коли порушується справді сервітутне право сусіда на визначене користування чужою нерухомістю, то йтиметься про пред'явлення не негаторного позову, а позову конфесійного [118] 268.
Згідно зі ст. 98 ЗК України [97] зміст права земельного сервітуту полягає в тому, що власник (користувач) однієї земельної ділянки має право на обмежене користування суміжною земельною ділянкою з метою усунення недоліків своєї ділянки. Призначення предіального сервітуту – заповнювати відсутні на даній ділянці блага (зручності) або властивості. Звідси випливають, що ставляться до нього: щоб сервітут за своїм змістом робив praedii meliorem causam, тобто поліпшував становище земельної ділянки, причому мав би causam perpetuam, тобто щоб сервітут полягав у користуванні постійною властивістю ділянки, що служить та забезпечує тривале задоволення потреби [144] 269.
Право земельного сервітуту характеризується такими ознаками. По-перше, відносини земельного сервітуту передбачають наявність двох, як правило, суміжних земельних ділянок, з яких одна (обслуговуюча) обслуговує іншу (пануючу). В рамках земельного сервітуту обслуговуюча земельна ділянка своїми зручностями, перевагами, природними ресурсами компенсує недоліки пануючої земельної ділянки. По-друге, при встановленні земельного сервітуту обслуговування однієї ділянки іншою відбувається не безсистемно, а в межах прав, що надаються власникові пануючої земельної ділянки щодо користування обслуговуючою ділянкою. За своєю юридичною природою такі права є обмеженими речовими правами і передбачають користування лише невеликою частиною обслуговуючої земельної ділянки для чітко визначених потреб. При цьому власник пануючої земельної ділянки не має статусу користувача обслуговуючої ділянки повною мірою [212] 270.
Одним із правових наслідків установлення земельного сервітуту є обмеження прав власника обслуговуючої земельної ділянки. Адже об'єктивне встановлення будь-якого земельного сервітуту приводить до певного зменшення кількості можливих варіантів використання обслуговуючої земельної ділянки його власником (користувачем). Разом з тим земельний сервітут не приводитиме до позбавлення власника обслуговуючої ділянки жодної з його правомочностей щодо володіння, користування або розпоряджання нею в повному обсязі.
Так, надавши сусідові сервітут на право випасу худоби на даній ділянці, власник ділянки зберігає право випасу і своєї худоби на тій же ділянці. Однак у тих випадках, коли одночасне користування і власника, і суб'єкта сервітутного права внаслідок різних причин неможливе, то переважне право користування належить суб'єктові сервітутного права. Іншими словами, при колізії сервітуту з правом власності право власності уступає сервітуту (власник, установлюючи сервітут на свою землю, тим самим себе обмежує).
У ряді випадків установлення земельного сервітуту може завдати збитків власнику обслуговуючої земельної ділянки, які мають йому відшкодовуватися особою, котра має сервітутне право, в повному обсязі. Тобто обмеження права власності встановленням сервітуту компенсується виплатами на користь власника певних коштів, чим доводиться дієвість компенсаційного принципу цивільного права.
Як уже зазначалося, сервітут може бути встановлений і в примусовому порядку за рішенням суду. При цьому вимагається з’ясування того, наскільки необхідним є такий спосіб вирішення проблем власника пануючої земельної ділянки та можливість їх розв’язання в інший спосіб. Так, при розгляді відповідної справи Близнюківським районним судом Харківської області власник обслуговуючої земельної ділянки зауважував на тому, що проведення газопроводу через його земельну ділянку завдасть йому суттєвих незручностей, яких можна запобігти іншими способами задоволення потреби сусіда в проведенні газу. При цьому він посилався на ч. 4 ст. 98 ЗК України, згідно з якою земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. Цей довід було враховано апеляційним судом Харківської області, який правомірно захистив права власника обслуговуючої земельної ділянки, скасувавши сервітут, встановлений рішенням Близнюківського районного суду.
Характеризуючи особисті сервітути, слід відмітити, що їм властива пов’язаність прав іншої особи на майно власника з особистістю цієї особи. Саме в цьому Жюлліо де ла Морандьєр вбачав розходження земельного й особистого сервітутів, оскільки перший пов’язаний безпосередньо з нерухомим майном і є безстроковим його обтяженням, а узуфруктом є обмежене строком життя особи речове право, внаслідок чого у них досить різний зміст права на чуже майно і до вигоди з нього [140] 271.
Особисті сервітути можуть встановлюватися, наприклад, внаслідок заповідального відказу (легату) і полягати у праві довічного проживання в чужому будинку. Підставою виникнення особистого сервітуту є такі юридичні факти, як вступ до шлюбу з власником майна, що тягне за собою спільне проживання подружжя у житлі, яке належить одному з них на праві власності; народження дитини з її проживанням з батьками, які (або один з яких) є власниками житла.
Українське законодавство не знає поділу особистих сервітутів на узуфрукт, usus (право користуватися чужою річчю без права на її плоди, за винятком задоволення особистих потреб) та habitatio (право довічного проживання в чужому будинку). В ч. 2 ст. 401 ЦК лише позначається, що особистим є сервітут, який належить конкретно визначеній особі. Особистим сервітутом є встановлене в ст. 405 ЦК право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом.
Особистий сервітут схожий з правовідносинами, що виникають на підставі договору найму (оренди), бо він також являє собою