Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Суд присяжних як організаційна форма змагального кримінального судочинства

Суд присяжних як організаційна форма змагального кримінального судочинства

якого обмежувалася справами про протизаконне захоплення об’єкта власності у власника, було встановлено право присяжних виносити вердикти, що стосуються лише фактичних питань як по цивільним, так і кримінальним справам. Однак і після вестмінстерського статуту присяжні зберегли за собою право виносити загальний вердикт, і саме це викликало необхідність пояснювати їм закони, які застосовувалися при вирішенні конкретної справи, що складало прямий обов’язок судді.

В той же час проблема розмежування питань права і факту залишалася актуальною й у подальшому. Найбільш гостро дана проблема проявлялася під час розгляду справ про пасквілі (libel-Act). Тривалий час вирішувалося питання чи мають право присяжні вирішувати питання про характер твору, що складає предмет обвинувачення, чи це є виключна компетенція коронних суддів. Більшість у парламенті схилялась до того, що присяжні мають право вирішувати юридичне питання у процесах про порушення законодавства про друковані засоби масової інформації, наприклад, чи є заява, про яку йдеться, злочином проти вказаного закону. Тому у 1792 р. було розглянуто законопроект про пасквілі (білль Фокса), в якому визначалися права присяжних і обов’язки суддів у процесах про злочини проти законодавства про друковані засоби масової інформації: присяжні мають право виносити загальний вердикт про вину чи невинуватість підсудного, а головуючий суддя не має права вимагати від них узгоджувати свій вердикт з його думкою. В усіх інших справах розподіл питань факту і права був закріплений нормативно у 1877 р. за ініціативою палати лордів [, с. 44].

Таким чином, порядок вирішення кримінальних справ за участю суду присяжних укорінився настільки, що звичай було санкціоновано як загальну форму судочинства, незважаючи на те, що цей порядок існував раніше тільки для обвинувачених великим журі, а не для тих, кого обвинуватила приватна особа. Відтоді суди присяжних діють при судах четвертних сесій та судах асизів. Суди четвертних сесій є зборами мирових суддів графства, що збираються чотири рази на рік. Вони розглядають справи, які перевищують компетенцію суду малих сесій, за участю 12-ти присяжних. Суди асизів, що розглядають найбільш важливі кримінальні справи, складаються з голови, як правило члена відділу королівської лави, і 12-ти присяжних. Ці суди збираються три-чотири рази на рік у кожному графстві по мірі накопичення справ.

1.1.4 Особливості становлення і розвитку інституту суду присяжних на українських землях у другій половині XIX ст. – першій чверті XX ст.

Історія суду присяжних в Україні, впровадженого на основі статутів 1864 p., досліджена ще недостатньо. Особливо це стосується наукової думки про нього. Відсутність таких даних унеможливлює не лише з'ясування суспільно-правових процесів в Україні у період кінця XIX — початку XX ст., а й врахування їх у нинішній судовій практиці.

На території України реформування судової системи відбувалося за судовими статутами 1864 р. Російської імперії. Суд присяжних, що ними передбачався, в Україні вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіальне знаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України — у Київському, Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах [, с. 48].

Важлива роль у підготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарю департаменту законів Державної ради, українцеві С.Зарудному. Відомий юрист-публіцист Г.Джаншієв так оцінював його роль: «Вплив і роль ... борця за основи судового перетворення С.Зарудного були зовсім виняткові і безприкладні. З першого кроку своєї службової діяльності, з першими підготовчими стадіями цієї справи Зарудний безвідлучне стояв при ній і дієво працював у всіх подальших фазах даної справи...» [, с. 91].

Після введення суду присяжних у практику судочинства число противників останнього не зменшилося. Водночас у суспільстві зростала кількість його прихильників. Тодішня наукова дискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною. Це зумовлювалося низкою проблем, що стосувалися діяльності даного інституту судочинства, нерозв'язаністю їх як у практичному, так і у теоретичному відношеннях.

Концептуально розглянемо теорію суду присяжних, яка на той час фрагментарно була відображена у розрізнених наукових та науково-публіцистичних працях. З-поміж них чільне місце належить тим, що були опубліковані в Україні. На їх підставі окреслимо коло теоретичних проблем, щодо яких велися дискусії: доцільність інституту присяжних; умови його дії; компетенція та права суду присяжних; порядок формування і склад суду; судовий процес тощо.

Доцільність суду присяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М. Чубинським, який з цього питання у березні 1897 р. зробив доповідь на засіданні Київського юридичного товариства []. На її основі можна виділити наступні аргументи противників суду присяжних: 1) названий суд нездатний вирішити справу за розумним переконанням через те, що його суть ґрунтується на теорії розмежування питань факту і права, а ця теорія є застарілою, адже повне розмежування даних питань є неможливим тощо (Феррі — представник італійської антропологічної школи); 2) суд присяжних має той недолік, що через свою особливість він є непередбачуваним — немає можливості завчасно стверджувати, що винний буде засудженим, а невинний — виправданим (Гарофало — представник цієї ж школи); 3) вказаний суд має обмежену компетенцію через складність в організації; розширення компетенції вимагає залучення великої кількості людей до судової діяльності, а це є негативним для суспільства (Шварц та Білдінг — представники Німеччини); 4) члени суду не мають усвідомленої відповідальності і не наділені почуттям законності, що розвивається лише на основі практики, якої не мають присяжні (Шварц та Білдінг); 5) суд присяжних є революційно-демократичною формою суду, він несумісний з існуючою у Росії формою правління, його творці переслідували політичні цілі, їх доводи не базувалися на даних науки (Фукс — Росія) [, с. 13]. Детальний аналіз перелічених головних аргументів новітніх противників суду присяжних дав можливість обґрунтувати контраргументи, зміст яких переконує в доцільності введення суду присяжних. Наведемо щодо кожного аргументу проти суду присяжних контраргументи.

Стосовно аргументів проф. Феррі, то можна переконатися, що окреслені ним недоліки є частковими і не можуть бути визнані органічними для цього суду. Вони легко усуваються. «Для справ більш складних можна, нарешті, сформувати суд присяжних з особливого списку, так званих спеціальних присяжних з підвищеним освітнім цензом». Таким чином, М.Чубинський доводить, що вдосконаленням системи формування суду присяжних можна усунути часткові його недоліки.

Аргументація недоліку непередбачуваності результатів суду є непереконливою тому, що Гарофало ґрунтується на аналізі суду присяжних Франції, де на суді не піклуються про критичне ставлення присяжних до надання доказів. У інших же державах досвід засвідчує протилежне, тобто достатнє вміння присяжних виносити рішення на основі розумної оцінки наданих суду доказів. Завершуючи аналіз аргументів антропологічної школи проти суду присяжних щодо невмотивованості їх вердиктів та наукової необізнаності, М. Чубинський зазначає: «мотивування кримінальних вироків, звичайно, є поверховим і довільним; іншим за колегіального рішення воно бути не може.... Якщо ж нам скажуть, що, дякуючи відсутності мотивування у рішеннях присяжних є сваволя, ми відповімо, що у справі боротьби зі сваволею мотивування не допоможе; проти такої сваволі придатними і належними засобами є хороше, доступне розумінню народу і не розбіжне з його поглядами кримінальне законодавство, а також висока якість діючих разом з присяжними і скеровуючих процес коронних судців і особливо їх голови» [, с. 9]. Щодо наукової необізнаності присяжних, то є аргумент: для вирішення фактичних питань справи потрібно мати живу совість і здоровий глузд, а дані медичні, антропологічні і юридичні можуть без особливих труднощів бути сприйняті присяжними у судовому засіданні.

Стосовно зауважень третьої групи, то вони не можуть похитнути суд присяжних за його сутністю. Окрім того, такий суд не потрібний для всіх справ, а лише для найбільш важливих, результат яких може істотно вплинути на долю підсудного.

Що стосується відсутності практики у присяжних засідателів, то вважаємо це зауваження не достатньо аргументованим, адже, по-перше, почуття законності розвивається не лише завдяки практиці, а формується у людини на основі здорового глузду та моральних принципів; по-друге, відповідальність у присяжних не залежить від їх посади, а, як переконує практика цього суду, зумовлюється усвідомленням відповідальності перед совістю та громадською думкою.

Історичним досвідом діяльності суду присяжних в таких країнах з монархічною формою правління, як у Англії, Австрії, Іспанії та Німеччині, нівелюється зауваження про його несумісність з формою державного правління в Росіїї.

Розглядаючи питання умов дії суду присяжних, то ще у перші роки діяльності останнього в Україні проведено ґрунтовне дослідження Л.Владимировим []. На підставі дослідження функціонування суду присяжних у розвинутих країнах Заходу, а також теоретичних засад автор обґрунтовує морально-правові умови, потрібні для суду присяжних. Своє дослідження він починає з аксіоми — будь-який заклад у сфері політичній і суспільній є таким, яким його зробило середовище, де він функціонує. На її основі обґрунтовується важливий науково-методичний принцип — «під час дослідження закладів політичних і юридичних вивчення слід, перш за все, скерувати на ідеї, що складають їх атмосферу в даного народу» [, с. 4]. Аналізуючи умови держав, де існує суд присяжних, автор приходить до висновку: для цього суду потрібно, щоб суспільство характеризувалося розвинутим почуттям обов'язку та справедливості. Якраз названі почуття досить розвинуті у Англії та Франції. На основі праці Монтеск'є «Дух законів» аналізується різниця між природою уряду та його принципом. Для таких суспільних організацій як монархізм, республіка і деспотія принципами, відповідно, є: честь, доброчинність і страх. З огляду на це, автор пропонує для різних організацій кримінального процесу виділяти структуру і принципи. Для суду юристів та суду присяжних, відповідно, принципи такі: виконання закону; моральне зобов'язання. Важливою умовою діяльності суду присяжних є також довіра до нього з боку суспільства і уряду. Загалом виділяються наступні моральні умови: почуття обов'язку; моральне зобов'язання; справедливість. Щодо правових умов присяжних, то автор зауважує, що цей суд можливий лише у правовій державі, де є закон, який визначає, що заборонено, і гарантує кожному свободу, поки той не порушить закон. Правовими умовами названого суду є також: почуття законності; індивідуальна свобода; узгодженість кримінального права із суспільним сумлінням. Ці теоретичні виклади автора характеризуються достатньою ґрунтовністю і логічністю, на їх основі можна глибше зрозуміти причинність аргументів і поглядів на суд присяжних в Україні.

Дискусія стосовно компетенції суду присяжних не припинялася впродовж усього періоду його діяльності. Першим важливим їх моментом було те, що цей суд з самого початку існування не мав права розглядати справи про державні злочини. Пізніше, за Законом 12 листопада 1866 p., з юрисдикції суду вилучено справи, що стосувалися преси. Законом від 9 травня 1878 р. тимчасово забрано справи щодо злочинів проти порядку управління. Законом від 7 липня 1889 р. у суду присяжних вилучено справи про службові злочини посадових осіб. Названі вилучення зменшували кількість справ, що розглядалися судом присяжних. За підрахунками О.Бобришева-Пушкіна, на час введення судових статутів із загального числа 1536 статей Особливої частини Уложення про покарання 470 статей було у юрисдикції суду присяжних. За Законом 1889 р. даний суд мав право розглядати лише близько 300 статей. Головними аргументами потреби вилучення статей з компетенції суду присяжних були: неспроможність присяжних зрозуміти складні злочини; часте винесення щодо окремих злочинів виправ-дальних вироків; необ'єктивність розгляду справ, що стосувалися заворушень, для усунення яких начальство змушене вдаватися до надзвичайних заходів [, с. 169].

Важливе значення щодо обмеження компетенції суду присяжних було «нерозуміння» реакційною частиною суспільства окремих його вироків. Зокрема, виправдального вироку в 1878 р. з обвинувачення В.3асулич, такого ж вироку в 1883 р. Київського окружного суду в справі М.Свиридова тощо. Нерозуміння глибинних коренів винесення присяжними зазначених вироків не лише пересічними громадянами, а й державними мужами було також причиною дискусій щодо обмеження прав присяжних — аж до створення спільної колегії коронного та присяжного суду.

Поступове обмеження компетенції та прав суду присяжних не залишилося поза увагою як вчених, так і юристів-практиків, котрі розділилися на два табори — прихильників та «реформаторів» цього суду. До прихильників, крім названих вчених, слід віднести таких відомих юристів як І. Фойницького, А. Коні, В. Спасовича, А. Лихачова та інших, їхні погляди на компетенцію і право присяжних проявлялися як на підставі аргументованої критики уже введених у дію нових положень, так і суперечок стосовно окремих теоретичних питань цього суду. Зокрема, у праці [], виданій в Україні, проф. В. Полузанов критично аналізує погляди опонентів діяльності суду присяжних — Вальтера та Брадзького щодо місії присяжних. Перший доводив недоречність чинного законодавства, згідно з яким місія присяжних засідателів під час вирішення питання про ставлення у вину підсудному його діяння ширша від місії щодо цього питання коронних суддів; що присяжні за чинними законами мають право визнавати підсудного невинним також з інших підстав, ніж ті, які означені у кримінальному законі (ст. 92). Брадзький пропонував ввести у закон положення, яким би судді взагалі, а присяжні засідателі — особливо, не були пов'язані з причинами неможливості поставлення у вину діянь підсудному, означених у ст. 92 Уложення про покарання. Пропонувалося зазначити у законі, що за наявності у справі причин, які унеможливлюють поставлення у вину підсудному діянь, передбачених в Уложенні, суд зобов'язаний не ставити йому ці діяння у вину. Окрім того, останній може негативно вирішити питання про ставлення у вину також з інших виявлених у справі причин, які зовсім не означені законом [, с. 33]. В.Полузанов на основі аналізу статей чинного закону логічно доводить неспроможність аргументів та шкідливість для діяльності суду присяжних як пропозицій Вальтера, так і Брадзького.

Помітною у історії змагань поглядів та відстоювання суду присяжних у XX ст. є стаття М.Чубинського []. У ній відображено чотири головні напрями думок стосовно цього суду: звуження компетенції суду присяжних; усунення даного суду від справ, у яких підсудний визнає свою вину; підпорядкування вердиктів присяжних контролю коронного суду; об'єднання суду присяжних і коронного в одну колегію.

Ці «реформаторські» спроби, скеровані на послаблення суду присяжних, були у полі зору державної комісії, що переглядала судові статути. На їх підтримку інколи лунали голоси. Однак у опублікованих проектах судових статутів зазначені «реформаторські» пропозиції відображення не знайшли. Автор вказує: «якби законотворці їх прийняли, то, можливо, реформа виявилася б згубною не лише для суду присяжних, а й взагалі для російського правосуддя». Але законодавець їх не прийняв. Проте у 1903 р. вийшло роз'яснення Сенату. Він заявив: присяжні не мають права виправдовувати обвинувачених, які зізналися; голови судів зобов'язані кожен раз нагадувати про це присяжним; захисники, які переконують, що за вказаних умов присяжні мають право виправдовувати підсудного, підлягають дисциплінарній відповідальності. Таке роз'яснення суперечить чинному законодавству і відкидає суд присяжних у середньовіччя.

Наукові дискусії щодо порядку формування та складу суду присяжних стосувалися наступних моментів: якісного його складу; участі адміністрації у процесі формування суду; відхилення присяжних обвинувальною і захисною сторонами. Не вдаючись у подробиці окремих аргументів, зазначимо, у результаті цих дискусій за Законом 1884 р. змінено склад комісій, які створювалися у повітах для складання списків, та право відхилення присяжних засідателів. За Законом 1887 р. для присяжних засідателів підвищено ценз — читати російською мовою (замість її знання), володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано статутами 60-х pp.[, с. 171].

Зазначені зміни були оцінені прихильниками суду присяжних переважно негативно. Наприклад, щодо зменшення кількості відхилених засідателів (з 12 до 6 осіб), що передбачалося Законом 1884 р., то Г.Джаншієв вбачав у цьому великий крок назад руського судового законодавства^, 158]. Такого висновку він дійшов на основі аналізу європейського і американського законодавства, якими передбачалось широке право відхилення присяжних. У Америці підсудний з огляду на важливість справи міг відхилити від 10 до 20 присяжних (обвинувач — тільки 5); у Франції — від 6 до 12; у Італії — 8; а у Німеччині — від 6 до 9 осіб [, с. 158]. Критикувався також штат комісій для формування чергових списків присяжних засідателів, який фактично був у руках адміністрації.

Аналізуючи погляди щодо судового процесу, приходимо до висновку: вони стосувалися змісту формулювання запитань для суду присяжних головою суду, його участі в управлінні перебігом процесу, ставлення до колегії, допиту підсудних тощо. Окрім того, важливе значення стосовно цього питання належало присяганню засідателів. Під впливом аргументу доцільності економії часу дана процедура стала необов'язковою для кожного окремого засідання лише на 28-му році існування суду присяжних.

Таким чином, розглянуті на підставі аналізу історичної літератури з науково-прикладних питань функціонування суду присяжних, введеного в Україні судовою реформою 1864 p., робить можливим формулювання наступних висновків. Історія суду присяжних в Україні досліджена недостатньо, що унеможливлює повне оцінення його значення в розвитку суспільства. На теренах України такий суд запровадився поетапно, нероздільно з поширенням його в Російській імперії. У процесі обгрунтування та створення статутів, що регламентували діяльність суду присяжних, визначна роль належала українцеві С.Зарудному. Головних науково-практичних проблем, щодо яких розгорнулася дискусія про шляхи розв'язання та впливу на діяльність даного суду, є п'ять. Проблеми доцільності створення та функціонування суду присяжних були у полі зору та грунтовно вирішувалися відомими юристами, які працювали в Україні. Аналіз поглядів на означені проблеми та аргументів щодо розв'язання останніх свідчить про їх багатогранність і складність. Вирішення вказаних проблем у практичній діяльності суду присяжних України характеризується частими змінами законодавчої бази, які не завжди були виправданими, нерідко зумовлювали регрес у судочинстві. Розглянуті аспекти наукових дискусій та розвитку суду присяжних в Україні переконують у наступному. Цей суд неоднозначно сприймався різними верствами суспільства, що потрібно враховувати у нинішній практиці розвитку судочинства держави.


1.1.5 Суд присяжних у судовій системі України 1917-1920 рр.

Незважаючи на складні політико-економічні умови, що виникли внаслідок частої зміни влади і безперервних бойових дій, в Україні продовжували діяти всі судові установи та інститути на основі положень законодавства Російської імперії.

До судової системи України за часів влади Центральної Ради входили мирові суди та з’їзди мирових суддів, окружні суди, апеляційні суди (колишні судові палати) і Надвищий суд. Суди присяжних продовжували діяти при окружних судах: присяжні засідателі вирішували лише фактичні питання про винуватість особи при розгляді справ про злочини, за які законом визначалися покарання, що передбачали позбавлення майнових та особистих прав. Присяжні засідателі обиралися порядком, встановленим законодавством Російської імперії, яке мало чинність в частині, що не суперечила законам нової влади. Участь суду присяжних передбачалася також і в апеляційних судах, що виступали судами першої інстанції при розгляді кримінальних справ про державні злочини замість скасованого інституту станових представників, коли покарання було «не нижче поправного закладу» [, с. 3, 19].

Скасування суду присяжних не передбачалося, натомість було створено комісію для перегляду положень Статуту кримінального судочинства, яка приділила особливу увагу питанням діяльності інституту суду присяжних. 8 грудня 1917 р. до судового відомства надійшов проект устрою кримінальної юстиції в УНР від члена Кам’янець-Подільського суду, колишнього прокурора Єлісаветградського окружного суду, П. Науменка. Згідно з проектом, судом за участю присяжних засідателів мали розглядатися всі значні кримінальні справи, за виключенням політичних справ і справ про посадові злочини. Присяжним засідателем могла бути особа віком від 25 до 75 років, яка вільно володіла б (читала і писала) українською і російською мовами. У справах, де підсудний був особою жіночої статі, до складу присяжних засідателів мали входити 6 чоловік і 6 жінок. Старшиною міг бути не лише чоловік, але і жінка [, с. 3-4].

Однак більшість фахівців вважала за неможливе реалізацію цих прогресивних ідей без належного реформування суміжних судових установ й інститутів. 17 грудня 1917 р. відбувся 2-й правничий з’їзд у Києві, на якому було розглянуто питання необхідності реформування судочинства з метою його пристосування до вимог, що склалися в суспільстві при розбудові нової незалежної держави. Так, зазначалося, що для реформи суду присяжних потрібно реформувати інститут професійних суддів таким чином, щоб на посаду судді призначалися особи українського походження або іншої національності, але прихильні до української справи, які знають українську мову та місцеве життя (як було зазначено ще на 1-му правничому з’їзді). Ці перші умови вважалися найбільш важливими, без яких не могло бути ефективного суду на Україні. Негативним чинником було визнано відділення колегії суду присяжних від колегії професійних суддів, що не давало права присяжним вирішувати питання права і сприяло тим самим винесенню невиправдано великої кількості виправдувальних вердиктів. Внаслідок вищезазначеного було висловлено наступну пропозицію: після винесення вердикту присяжні засідателі мали брати участь разом з професійними суддями в обговоренні і вирішенні питання про покарання і про зарахування підсудному попереднього ув’язнення. Зазначалося, що така практика суду присяжних мала місце у деяких державах і дала позитивні результати. Було також вирішено за доцільне переглянути підсудність справ, щоб всі незначні правопорушення, за які призначалося покарання у вигляді арешту, були передані мировим суддям, а решта розглядалася за участю присяжних засідателів. Практика розгляду справ окружним судом без участі присяжних засідателів мала бути скасована зовсім. Камера віддання до суду, що існувала раніше при судових палатах, мала бути перенесена до окружного суду через те, що суд присяжних функціонував при окружному суді, а не при палаті. Для зменшення часу розгляду справ у камері пропонувалося скоротити відповідні інстанції (від прокурора суду до прокурора палати тощо). Саме таким чином, вважалося, можна досягти утворення народного суду, який буде «творити суд правий і скорий» [, с. 5-8].

З початком окупації території України німецькими та австрійськими військами процес здійснення судочинства ще більше ускладнився. У зв’язку з цим Міністр справ судових М.С. Ткаченко видав Циркуляр № 13 від 23 березня 1918 р., в якому звернувся до прокурорів окружних судів з вимогою заборонити засуджувати осіб, обвинувачених німецькими й австрійськими судами, оскільки рішення цих судів неправомірні та неправомочні на території Української Народної Республіки: «Для покарання злочинців – мешканців Республіки, згідно військовому стану існують військові революційні суди при Українських Військових Комендантах, до яких Судів німецькі та австрійські власті і мають представляти злочинців мешканців Республіки» [, с. 15]. Інші дії розцінювалися як втручання в юрисдикцію законної судової влади, тому їх слід було визнавати незаконними, а винних осіб піддавати відповідному покаранню.

Нестабільний політико-економічний стан у державі спричиняв проблеми в діяльності судів, оскільки через нестаток присяжного контингенту призупинявся процес розгляду певних видів кримінальних справ. Внаслідок цього ряд окружних судів звернувся до Міністра справ судових з вимогою вжити необхідних заходів для вирішення даної проблеми. Так, 26 квітня 1918 р. надійшла телеграма з Чернігова від Голови Чернігівського окружного суду про неможливість складення чергових списків присяжних засідателів, що спричиняло відміну судових сесій, погіршуючи тим самим становище обвинувачених. Вирішенням даної проблеми могло стати використання попередніх списків, тобто за 1917 р. Однак для цього потрібно було, на думку судових чиновників, прийняти закон про чинність попередніх списків присяжних засідателів протягом 1918 р. (при цьому робилося посилання на Закон Тимчасового уряду від 21 вересня 1917 р. про складання списків присяжних засідателів за надзвичайних умов, що склалися в державі).

Проблематичним було також і застосування самих Судових статутів внаслідок застарілого характеру ряду положень. З цього питання 17 квітня 1918 р. Голова Полтавського окружного суду звернувся до Міністра юстиції щодо невідповідності ст. 81 Устрою судових установлень вимогам нового державного ладу [, с. 5].

Скарги такого роду продовжували надходити і після встановлення на території України влади Гетьманату, оскільки ситуація залишалася незмінною. У травні-червні 1918 р. до Міністерства юстиції і Міністра справ судових надійшов ряд звернень від голів Кам’янець-Подільського, Уманського, Ніжинського, Лубенського, Чернігівського окружних судів, а також Київського апеляційного суду про неможливість розгляду кримінальних справ через неефективність закону, який не дозволяв складати списки присяжних засідателів. Також вказувалося і на неможливість проведення виїзних сесій внаслідок «більшовистських рухів» і залізничної розрухи. Так, наприклад, справа від 31 жовтня 1918 р. про обвинувачення І. Максименка та І. Красненка у вбивстві агента Київського кримінально-розшукового відділення Лютого і вартового Либідського району Половецького, свідчить про призупинення кримінальної юстиції на той час. Слідчий Київського окружного суду К.К. Грабовський на підставі статей 416-424 Статуту кримінального судочинства інкримінував даний злочин І. Максименку за ч. 2 ст. 1459 Уложення про покарання, а І. Красненку за ст. 9 і ч. 2 ст. 1459 Уложення про покарання як такі, що пов’язані з позбавленням майнових та особистих прав, про що було зазначено у матеріалах, переданих прокурору [, с. 1-8]. Отже, дана справа мала розглядатися за участю суду присяжних, однак матеріали судового розслідування у ній відсутні, що доводить наявність гострої проблеми у сфері судочинства.

Працівники прокуратури, в свою чергу, звертали увагу на те, що відсутність провадження по кримінальним справам сприяла безкарності, яка спонукала окремих осіб зухвало порушувати закон. Таким чином, чиновники прийшли до висновку про необхідність скасування закону, який не сприяв належному обранню присяжних засідателів в умовах особливого політичного стану.

Однак подолання недоліків у процесі судочинства шляхом прийняття нових правових норм не вирішувало дану проблему. Ефективному функціонуванню суду присяжних заважали також негативні чинники політичного характеру. Як і за часів влади Центральної Ради, у діяльність судових органів Гетьманату втручалися представники німецької влади: в ряді українських міст вийшло повідомлення про те, що оскільки «повне українське судочинство не існує», генерал-фельдмаршал фон Ейхгорн наказав звертатися до польових судів особам, котрі не належали до українських військових частин на основі Постанови II від 28 грудня 1899 р. про надзвичайне військове судочинство. З 1 травня 1918 р. на Україні і в Криму мали діяти німецькі військово-польові суди, до юрисдикції яких мали належати справи зазначених осіб, а також державних службовців [, с. 22, 38].

Подальше удосконалення діяльності інституту суду присяжних відбулося за часів влади Директорії. В цей період слід відзначити наявність не вирішеної двома попередніми урядами проблеми щодо складання списків присяжних засідателів на 1919 р., що ускладнювало відкриття судових сесій, про що регулярно повідомляли голови окружних судів з вимогою врегулювання даної проблеми законодавчим шляхом. В той же час слід зазначити про наявність ще однієї серйозної проблеми, а саме – неузгодженості в законодавстві порядку складання списків присяжних різними судовими установами. Так, відповідно до положень Постанови Тимчасового уряду від 31 березня 1917 р., справи про державні і службові злочини мали розглядатися судовими палатами та Державним сенатом за участю присяжних засідателів. Склад присяжних, згідно з Постановою Тимчасового уряду від 21 вересня 1917 р., повинен був обиратися судовими палатами на кожний період судових засідань за жеребом з чергових і запасних списків, складених за правилами вищезазначеної Постанови. Згідно з

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: