Суд присяжних як організаційна форма змагального кримінального судочинства
Критика суду присяжних, стрижнем якої є твердження про неспроможність «людей вулиці» до відправлення правосуддя, ігнорує ідею суду присяжних як «сукупної» моделі правосуддя з поділом компетенції між професійними та непрофесійними суддями, в якій професійним суддям приділяються другорядні ролі. Ми згодні з Л.М. Карнозовою у тому, що у вердикті присяжних відбиваються не тільки «забобони» «людей вулиці», а й не меншою мірою забобони і праворозуміння професійних юристів. І аж ніяк не «спритність» і «красномовство» сторін стоять тут на першому місці []. Міф про те, що суд присяжних – «суд вулиці», відвертає увагу критиків і аналітиків від справжніх проблем нашого правосуддя.
З огляду на досвід держав, які у сучасний період реанімували в себе суд присяжних (Іспанія, Росія та ін.), поява в Україні суду присяжних вимагає проведення постійного моніторингу діяльності судів присяжних із залученням провідних процесуалістів.
Для цього доцільно створити науково-практичні лабораторії в таких юридичних центрах, як Київ, Львів, Одеса, Харків, з вивчення практики суду присяжних. Лабораторії повинні стати методичними комплексами з дослідження організаційних і процедурних проблем суду присяжних та з підвищення кваліфікації і професійного росту юристів, які беруть участь у процесі [, с.7–21].
Результатом діяльності лабораторій має бути видання літератури, яка б розглядала теоретичні та практичні проблеми, пов’язані зі становленням нового інституту, і містила методичні розробки, спрямовані на їх вирішення, і крім того, створення відеофільмів про порядок розгляду справ у суді присяжних. Діяльність судів присяжних має відображатися в «Літописі суду присяжних», який періодично видається і повинен надходити до судів, що мають журі присяжних. Це якоюсь мірою впливатиме на судову практику, що формується, через опис зразків діяльності судів присяжних і поступово дозволить внести в неї певну однаковість.
Дослідження проблем суду присяжних у Російській Федерації приводять до висновку про те, що він виявився надзвичайно складним інститутом для професійних юристів. Створеною у Російській Федерації (1997 р.) комплексною групою Громадянського центру «Судово-правова реформа» з аналізу діяльності суду присяжних (Л.М.Карнозова, І.А.Краснопольський, С.А.Насонов) було вивчено в трьох зрізах (процесуальний, психологічний та етичний) поведінку суддів за професією в суді присяжних. У результаті цього виявлено, що суд присяжних розцінюється як суд професіоналів (мається на увазі провідна роль «професійного елемента»). Подібне, на нашу думку, спостерігатиметься й в Україні. Тобто, судова практика може деформувати задум реформаторів, привівши до розриву між духом законів про суд присяжних і практикою його втілення. Корені цього явища лежать у традиціях, що збереглися в процесуальній практиці з радянських часів.
Результати отриманих у Росії досліджень досить обґрунтовано дозволяють констатувати, що «…сьогодні в судових залах у «мантіях нового процесу» відтворюються старі установки, ціннісні орієнтації, узвичаєння та стереотипи, проти яких форма суду присяжних і була спрямована. І в цьому сенсі недоліки суду присяжних виникають, головним чином, не з того, що судять непрофесіонали, а навпаки, зі старого професіоналізму професіоналів» [, с.14]. Статистичні дані свідчать про те, що помилки, які потягли за собою скасування вироків, частіше допускаються не присяжними засідателями, а професійними суддями, що головують у справах, обвинувачами, захисниками та в основному слідчими органами, які порушують вимоги кримінально-процесуального закону при збиранні доказів.
Існування суду присяжних впливає на процедуру судочинства. У США так звана «угода про визнання», у результаті якої вирішуються понад 90% усіх кримінальних справ, стала можливою саме завдяки наявності суду присяжних, жорсткі стандарти якого змусили формувати альтернативні способи вирішення кримінальних справ. Адже якщо розглядати суд присяжних як правову модель, то вона включає передбачену законодавством і діючу на практиці процедуру, правила поведінки та прийоми, використовувані в ній юристами. Суд присяжних Україні, очевидно, поєднуватиме в собі риси, властиві сучасному зарубіжному кримінально-процесуальному законодавству, вітчизняній дореволюційній процедурі і радянському кримінальному процесу з притаманним йому обвинувальним ухилом.
Насамперед суду присяжних суперечитимуть інститут повернення справи для проведення додаткового розслідування, правило про неможливість самостійного, крім органів розслідування, збирання доказів захисником, процедура дослідження доказів, що не передбачає чіткого розмежування подання доказів обвинуваченням і захистом, що ускладнюватиме сприйняття досліджуваних доказів присяжними. З урахуванням історичних фактів і сучасної соціально-політичної обстановки навряд чи буде сприйнято в українському кримінальному процесі усічену процедуру судового розгляду в разі визнання підсудним своєї вини, яка існує в англійському та американському процесах. Адже сучасна українська кримінально-процесуальна доктрина базується на тому постулаті, що визнання підсудним своєї вини не завжди відповідає реальним обставинам справи. Таким чином, суд присяжних – це інститут, що змінює кримінальний процес і зачіпає правову систему України.
При оцінюванні спроможності суду присяжних виносити об’єктивні рішення слід пам’ятати про те, яких саме суб’єктів установлення фактів ми порівнюємо. Навіть якщо були підстави допустити, що середній суддя перевершує середнього присяжного, порівнюється не цей чинник. Порівнюється, з одного боку, суддя, а з іншого – весь повний склад колегії присяжних в сполученні зі сприянням і контролем з боку цього судді, у результаті чого в судді є засоби захисту від явно помилкових рішень суду присяжних.
Формуванню в присяжних у процесі групової дискусії правильного внутрішнього переконання з питань про винність особи сприяє багато чинників, найважливішими з яких є: віковий склад колегії присяжних; різнорідний особовий склад колегії присяжних; її кількісний склад; особистісні особливості присяжних, їх визначальна здатність швидко й ефективно психологічно включитися в діяльність присяжного [, с.27].
Суд присяжних критикують з позицій, згідно з якими «народ не готовий до того, щоб справедливо вирішувати питання про винність чи невинність людини, оскільки в суспільства немає правових традицій; немає загальних моральних засад, занадто сильна соціально-економічна диференціація в суспільстві». Це досить обґрунтована, але не безспірна критика суду присяжних. В основі цієї критики лежить визнання суду присяжних як природного «суду вулиці», «суду натовпу». Дійсно, журі присяжних характеризується непереборною двоїстістю. У ньому одночасно присутні людська свобода (і в цьому сенсі – сваволя) і обмежуюча її правова форма, але не суд натовпу.
Опоненти суду присяжних, крім того, вважають, що присяжні, вирішуючи питання про винність підсудного в конкретному злочині без достатнього уявлення про такі юридичні поняття, як злочин, вина, співучасть, свідомо приречені на судові помилки і вердикти, які суперечать закону. Дійсно, існуюча в кримінальному законі юридична конструкція форми вини може призвести до помилки, коли присяжні визнають особу винною в учиненні злочину при вчиненні нею лише об’єктивної сторони злочину, хоча із суб’єктивної сторони в її діях присутній юридичний казус. У зв’язку з цим можна згадати роман Л.М.Толстого «Воскресіння», в якому описано випадок засудження головної героїні судом присяжних у Російській імперії за вчинення об’єктивної сторони злочину, хоча в судовому засіданні було встановлено, що в неї не було наміру позбавити життя потерпілого, оскільки вона тільки хотіла його приспати і, даючи таблетки, думала, що дає снодійне. Таким чином, у її діях була відсутня суб’єктивна сторона злочину, оскільки вона не знала, не могла знати і не повинна була знати, що дає потерпілому отруту. За кримінальним законодавством Російської імперії в наявності юридичний казус [, с.23]. Проте присяжні засудили підсудну за схемою: «винна, оскільки її дії призвели до смерті потерпілого». Функція професійного судді стає новою і визначальною у процесі з присяжними. У загальному вигляді перед суддею постає завдання у кожній конкретній справі створити зі звичайних людей діючу «машину правосуддя» ad hok (для даного випадку), здатну прийняти рішення, вирішивши конкретну справу. Серйозність ролі головуючого в суді присяжних підкреслює методологічний підхід А.М.Бобрищева-Пушкіна, який розглядав рішення присяжних про винність як «думки про правове питання», а правосвідомість присяжних – як механізм породження права, у певному сенсі відтворюючий природничоісторичний механізм виникнення правових норм (не тотожних закону) [, с.34–44].
У цьому відношенні професіоналізм судді, який працює в суді присяжних, не порівнюваний за своєю складністю з традиційним професіоналізмом. У суді присяжних головуючий не просто керує процесом, він ніби, за образним висловом Л.М.Карнозової, «надягає» на себе правову форму і демонструє її в дії [, с.55], оскільки не тільки кожне його юридично значуще рішення, а й форма поведінки, способи спілкування з учасниками процесу, а також власне процесуальна діяльність знаходяться під пильною увагою присяжних, які зіставляють усе це з власним сприйняттям процесу.. Так само незмірно більш високу планку професіоналізму ставить суд присяжних перед обвинуваченням і захистом: оскільки в радянському кримінальному процесі практично не було змагальності, остільки тепер сторони змушені освоювати нові методики реалізації своїх прав у судовому розгляді [].
Тому скоріше за все, на наш погляд, річ зовсім не в тому, що «народ не готовий», а в тому, що професійне співтовариство юристів чинить опір змінам у власній діяльності. Це опір цілком природний і зрозумілий. Спосіб діяльності в інквізиційному процесі не перетікає плавно в новий професіоналізм у процесі змагальному, і замість того, щоб робити основний акцент на підготовці і перепідготовці юристів до праці в нових умовах, проблема вуалюється розмовами про неготовність населення.
Таким чином, український суд присяжних необхідно розглядати не тільки як елемент судової системи, а й як інструмент судової реформи. Призначення українського суду присяжних у рамках судової реформи – служити засобом розвитку змагального правосуддя і нової правосвідомості в кримінальному судочинстві. Суд присяжних – правова школа не тільки для населення, а й насамперед для професійних юристів. Хочеться сподіватися, що правосуддя України, як і правосуддя інших країн континентальної Європи, які зберегли або відродили класичну форму суду присяжних, усуне такі недоліки кримінально-процесуальної діяльності професійних суддів: по-перше, професійну деформацію суддів при сприйнятті обставин справи; по-друге, ігнорування процедури розгляду кримінальної справи, осмисленість дотримання якої за наявності непрофесійних суддів стає не просто формальною вимогою, а нагальною потребою; по-третє, недоліки в дослідженні доказів, ігноровані через відсутність спеціальної процедури виключення недопустимих доказів; по-четверте, недоліки професійного внутрішнього переконання, що формується з обвинувальним ухилом; по-п’яте, скорегує суддівську позицію, залежну від кримінальної політики держави; по-шосте, підвищить особистісну відповідальність професійних суддів за прийняті в судовому розгляді рішення [, с.34].
1.2.2 Суд присяжних в механізмі забезпечення прав та обов’язків людини в кримінальному судочинстві
Конституція України передбачає, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (п. 4 ст. 124), що правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі і присяжні (ч. 1 ст. 127), а також, що судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних (ч. 2 ст. 129).
Ці конституційні приписи не тільки відтворені в Законі України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. (ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 58), але й конкретизовані в його положеннях про те, що участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком (ч. 3 ст. 5). Закон окреслює правові шляхи залучення до судочинства не тільки народних засідателів, але й присяжних, визначає їх правовий статус, критерії добору та фінансово-матеріальні умови їх діяльності (глава 10, ст.ст. 65-72).
Виходячи зі змісту Закону, народні засідателі і присяжні є громадянами України, які у випадках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу в здійсненні правосуддя (ст.ст. 65, 68 Закону). Водночас, на відміну від народних засідателів, які вирішують у складі суду справи разом із професійними суддями, і під час здійснення правосуддя користуються всіма правами судді (частини 1 та 2 ст. 65 Закону), присяжні залучаються до здійснення правосуддя (ч. 1 ст. 68 Закону), але при цьому не наділені статусом судді.
Закон встановлює різні вікові вимоги до народних засідателів (досягнення 25 років) і присяжних (30 років). На прийняття законних судових рішень та запобігання корупції спрямовані встановлені Законом обмеження щодо певних категорій осіб, які не можуть бути занесені до списків присяжних і народних засідателів (ч. 2 ст. 66).
Гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачені Законом, поширюються на народних засідателів і присяжних на час виконання ними обов'язків щодо здійснення правосуддя (ч. 2 ст. 72 Закону). Це означає, що народні засідателі та присяжні є незалежними від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються тільки законові, їм забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону.
Прогресивною зміною в законодавстві є виплата винагороди та відшкодування інших витрат народним засідателям і присяжним за час виконання ними обов'язків у суді.
Стаття 31 Закону передбачає, що суди присяжних діють у загальних апеляційних судах, а отже, розглядатимуть кримінальні справи про злочини, за вчинення яких кримінальний закон передбачає можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
Водночас, дотепер немає встановленого порядку розгляду справ судом присяжних, і вирішення цих питань залежить від правової позиції законодавця [].
Новий КПК містить главу 47, в якій визначені особливості провадження в суді присяжних. Передбачається, що суд присяжних за клопотанням обвинуваченого розглядатиме кримінальні справи про злочини, за вчинення яких кримінальний закон передбачає можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, в складі професійного судді (головуючого) і семи присяжних. Передбачається приведення присяжних до присяги. Вони виноситимуть вирок, відповідаючи на два основних запитання, поставлених в опитувальному листі: 1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; 2) чи винуватий підсудний у вчиненні цього діяння. Якщо підсудний визнає себе винуватим, ставиться питання про те, чи заслуговує він полегкості. Вердикт вважатиметься прийнятим, якщо за відповіді на кожне з основних питань проголосувало не менше 5, а за відповіді на окремі питання – не менше 4 присяжних. Проект деталізує порядок розгляду справи присяжними та інші процесуальні положення.
Сучасні вчені-юристи та практики активно сперечаються щодо доцільності впровадження інституту суду присяжних в Україні. Повертаючись до минулого, то ми бачимо: цей інститут запроваджено тоді, коли в державах існувала монархічна форма правління, і конституція мала декларативний характер, а вся влада була сконцентрована в руках однієї особи. Суд присяжних та притаманні йому процедури покликані були зменшити тиск карального апарату влади /держави/ на здійснення правосуддя.
Конституція України передбачила таку форму судочинства, як суд присяжних, але, водночас, законодавець не зобов'язав створити цей інститут саме в цей період і не вказав точну дату його створення в майбутньому. На наш погляд, вводячи ці статті до Конституції України, законодавець передбачав створення суду присяжних у час, коли економічно-політичні відносини в державі стабілізуються, тобто, коли держава забезпечить першочергові права громадян на працю та на відповідну її оплату. На нинішньому етапі розвитку економіки нашої держави це право сповна не реалізується. Населення багатьох регіонів країни змушене в пошуках роботи виїжджати за межі держави. Статистика стверджує, що це переважно люди виробничих професій, які в силу свого соціального статусу підлягають найменшому впливові з боку чиновників. Це означає, що до складу присяжних будуть запрошуватись люди, які працюють в органах державної влади, а це дасть змогу державі впливати на їхню думку.
При нинішніх соціально-економічних умовах в Україні проведена велика робота щодо завершення будівництва інститутів судової влади, які покликані забезпечити незалежність суддів (суду) при вчиненні ними правосуддя від будь-якого впливу держави та посадових осіб, що дає підстави сподіватись на справедливе та об'єктивне правосуддя. Практика доводить, що процес змагальності між адвокатом та прокурором на процесі за участю присяжних засідателів будується рівною мірою, як на оголошенні фактів слідства, так і на емоційному впливові на присяжних. Ми погоджуємось з думкою тих правознавців, які вважають, що суд присяжних переважно спрямований на визначення вини підсудного. Отже, в цій ситуації доля підсудного безпосередньо залежить від красномовства захисника, його вміння вплинути на психологію присяжних [].
Виходячи із об'єктивних та суб'єктивних причин, діяльність цього інституту судочинства полягає в найбільш повному забезпеченні прав підсудного. Права та інтереси жертв злочинів у даній формі судочинства належним чином не реалізуються. Те, що корпус присяжних формується із людей, у яких відсутні правові знання, і є доказом того, що кожен із них у процесі визрівання власної думки щодо вини підсудного керується логікою захисника та прокурора, головних учасників процесу, і власними емоціями. Ми переконані, що зазначений інститут не завжди може бути справедливим і об'єктивним, оскільки він не може однаковою мірою захистити права підсудного та потерпілого.
Ще одне можливе порушення принципу рівності прав потерпілого та підсудного: клопотати про розгляд судом присяжних вправі лише підсудний.
Рівень правосвідомості українських громадян залежить від ЗМІ, в яких часто об'єктивно, а іноді й суб'єктивно населенню нав'язується думка про нездатність органу дізнання та досудового слідства належним чином підготувати матеріали справи до судового розгляду. Присяжним теж притаманні подібні настрої, оскільки вони є членами того самого суспільства і відчувають на собі вплив тих само ЗМІ.
Розгляд справ судами присяжних ускладнить організацію судових засідань, позаяк зібрати велику кількість людей у судове засідання проблематично. Справи, які розглядаються судами присяжних, не прості. Цілком справедливо вони передбачають велику кількість учасників, і забезпечення своєчасної явки свідків, потерпілих, підсудних, експертів, спеціалістів та інших осіб уявляється нелегкою справою тому, що переважна частина наших громадян у пошуках роботи виїжджає за межі постійного місця проживання. Ці обставини лише призведуть до збільшення кількості відкладених справ, розтягнення строку їх розгляду, викличуть штучне незадоволення та недовіру потерпілих до правосудця загалом. Потрібно врахувати і той факт, що громадяни, які потерпіли від злочину, при таких умовах будуть нести додаткові матеріальні та моральні збитки. У зв'язку з важливістю безперервності процесу необхідні перерви між судовими засіданнями лише негативно позначаться на сприйнятті й оцінці доказів присяжними і ускладнять можливість зібрати самих присяжних.
Суд присяжних необхідно вводити у кримінальне судочинство України з урахуванням особливостей національної правової системи. При створенні такого інституту слід урахувати досягнення вітчизняної науки в галузі процесуального права, організаційні та фінансові можливості держави. Саме тому, на наш погляд, законодавець, закладаючи цей інститут у Конституцію України, передбачав можливість створення суду присяжних у час, коли економічно-політичні відносини в державі не просто стабілізуються, а перейдуть на вищий щабель розвитку.
1.3 Значення суду присяжних як комплексного теоретико-правового інституту для системи змагального кримінального судочинства
Закріплені в Конституції України 1996 р. презумпція невинуватості і принцип змагальності, процесуальні гарантії яких визначено в кримінальному судочинстві, реально реалізовуватимуться саме в суді присяжних. Це, в якомусь сенсі, стане приводом і стимулом для реформування професійної правосвідомості правозастосувачів. Однак зміни в законодавстві самі по собі ще не здатні швидко і кардинально змінити професійні стереотипи і способи діяльності суддів, прокурорів, адвокатів. Адже нові форми діяльності завжди натикаються на «...корпоративний опір фахівців, чиї професійні навички сформовано в інших ідеологічних умовах, що визначили психологічні механізми, які детермінують індивідуальні стилі діяльності» [, с.35].
Порівняльно-правові дослідження інституту присяжних за кордоном дозволяють відтворити проблемну картину реального стану справ і намітити орієнтири для його вдосконалення. Гадаємо, що доводи прихильників неприйняття суду присяжних вичерпали себе через їх подальшу неконструктивність, оскільки конституційна реальність вимагає створення і функціонування в Україні суду присяжних. І це об’єктивна реальність, яку слід ураховувати.
Звичайно ж, у сучасному правосудді в Україні сталися позитивні зміни. З’явилися професійні судді, для яких принцип змагальності процесу став парадигмою справжнього правосуддя. Однак професіоналізм, що формується, вступає в суперечність зі старою в цілому системою праворозуміння інших суддів, детермінованою не стільки індивідуально-психологічними характеристиками окремих суддів, скільки особливостями професійної спільності, її мислення, цінностей, установок, а також традицією і контекстом діяльності. «Радянський процес» продовжує діяти, суд присяжних – усього лише маленьке екзотичне утворення» правової реальності [, с.15].
Це означає, що суд присяжних цікавить нас ще й з погляду проблем кримінального судочинства в частині, що стосується професійного суддівського менталітету (мислення, цінностей, установок). У юридичній літературі досить серйозно дискутується проблема цінності судової влади, у тому числі і через підвищення професіоналізму і ціннісних установок юристів, серед них – юристів, які здійснюватимуть діяльність у суді присяжних.
Опір новаціям – доволі поширений феномен. Однак його не можна зводити лише до психологічних причин. Чинять його не тільки люди, чинить «система». Імплементація в неї принципово нового елемента викликає системні ефекти відторгнення або перекручування. Одним із напрямків цього дослідження є організаційно-правові та психологічні процеси, що відбуваються між професійними суддями і присяжними, включеними в судову діяльність.
Для виокремлення проблемних ситуацій, що виникають при організації суду присяжних, можна застосувати підхід, запропонований С.А.Насоновим і Л.М.Карнозовою [, с.25], який полягає в тому, що, по-перше, за точку відліку приймаються сутнісні властивості суду присяжних як форми судочинства, і, по-друге, суд присяжних – це елемент перетворюючої діяльності суспільства і держави, продукт та інструмент судової реформи [, с.3]. В останньому випадку підставою для виділення характеристик суду присяжних служать загальні цілі, завдання і функції зміни кримінального судочинства в Україні в конкретній історичній ситуації. При цьому маються на увазі його характеристики, необхідні як засіб зміни кримінального судочинства, оскільки наявність в одній державі провадження у кримінальних справах у суді присяжних ще не означає, що це має застосовуватися в кожній державі.
Суд присяжних як правовий інститут, як процесуальна конструкція існує в дійсності як соціальний інститут, лише будучи включеним у контекст оновленої судочинної діяльності. Включення до закону норм, що регламентують порядок організації та процедуру діяльності суду присяжних, загалом не гарантує справедливого правосуддя. Крім цього, реформуватися мають праворозуміння професійних суддів і правосвідомість усього суспільства.
Суд присяжних, отже, не можна включити до судочинства України, не торкнувшись суті останнього, оскільки його діяльність базується на доктрині, радикально відмінній від радянської кримінально-процесуальної доктрини, і припускає іншу правозастосовну практику [, с.294]. Звідси призначення суду присяжних, як власне і відповідь на питання, чи потрібний Україні суд присяжних, визначається цілями реформування судочинства і перетворення професійного суддівського мислення. Очевидно, що суд присяжних для «старого» кримінального судочинства, мислення і професіоналізму, безумовно, поганий. Мало сенсу й в обговоренні питання, про те чи дозріла Україна для введення в нас суду присяжних. На нашу думку, обговорювати слід проблеми, що повинні вирішуватися в України з уведенням цього інституту.
Суд присяжних – це породження судово-правової реформи, здійснюваної в Україні. Основний позитивний орієнтир реформи – автономізація судової влади в житті суспільства. Така автономізація і є реальне, а не декларативне утвердження самостійної судової влади, заснованої на принципах верховенства права, неупередженості, незалежності, змагальності, презумпції невинуватості, публічності та ін. Основне питання реформи стосується механізмів їх реалізації: за рахунок чого зазначені принципи можуть бути переведені з рангу теоретичних та ідеологічних постулатів у практичні і впроваджені в національну судову практику? Для цього, з одного боку, потрібна була їх нормативізація, а з іншого – специфічний орган судочинства, що перешкоджає девальвації нових процедур. Суд присяжних і є процесуальною конструкцією, якій усі ці характеристики «притаманні». У цьому відношенні призначення суду присяжних у сучасній Україні полягає в тому, щоб послужити органом становлення незалежного, змагального правосуддя. У суді присяжних процедурно відпрацьовується технологія змагального процесу, яка відповідно до Конституції України повинна бути реалізована й в інших формах судочинства, і одночасно формується правова ідеологія, що базується на процесуально гарантованій презумпції невинуватості. Саме цю обставину нерідко ігнорують критики суду присяжних, зміщуючи акцент з аналізу проблем соціальної і правової сутності суду присяжних до обговорення його зовнішньої характеристики – чи добре судять присяжні порівняно з професійними суддями.
Суд присяжних завжди народжується в умовах гострої полеміки його прихильників і супротивників. Якщо прихильники введення суду присяжних наводять теоретичні аргументи, нагадуючи, для вирішення яких проблем він уводиться, то противники наводять реальні факти помилкових рішень суду присяжних. Такими фактами служить в основному велика кількість виправдувальних вердиктів присяжних. Крім того, діяльність суду присяжних породжує безліч загальносоціальних проблем. Саме нерозв’язаність багатьох організаційних і процедурних питань, що часом вимагають законодавчих рішень, породжує у суспільстві дискусії про неприйнятність цього інституту, його безцільність [, с.182–195].
Конституція України, закріпивши в ст. 124 положення про те, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, проголосила тим самим створення в Україні суду присяжних.
Конституційна вимога про створення суду присяжних в Україні породила в юридичній теорії чимало дискусій. На наш погляд, це пов’язано з тим, що жодний інститут судової реформи не посягнув так, як суд присяжних, на традиції радянського кримінального процесу і особливо на професійну юридичну свідомість. На жаль, суспільство не включено в обговорення проблем суду присяжних.
І хоча на перший погляд суспільству ніби байдуже, який у нього суд, але, як показує практика діяльності судів присяжних у Російській Федерації, кількість клопотань обвинувачених про розгляд їх справ судом присяжних з кожним роком зростає.
суд присяжні судочинство
Розділ ІІ. Умови ефективного функціонування суду присяжних
2.1 Соціально-політичні умови впровадження інституту суду присяжних в систему змагального кримінального судочинства
Суд присяжних функціонує впродовж багатьох століть у різних державах світу незалежно від їх правової системи, як було зазначено раніше. В той же час, розкриваючи питання становлення і розвитку даного інституту відзначимо, що суд присяжних, незважаючи на свій космополітичний характер, має свої відмінні особливості у кожній з держав, хоча в основі діяльності полягають загальність та єдність мети і завдань його призначення.
Суспільне сприйняття суду присяжних постійно балансує на межі від схвальних відгуків до гострої критики, наслідком чого є або запровадження суду присяжних, або його скасування. Така неоднозначність у підході до діяльності даного інституту викликає ряд запитань, а отже, і необхідність дослідження таких процесів.
Суд присяжних став об’єктом недовіри і гострої критики внаслідок таких приписуваних йому недоліків, як інтелектуальна неспроможність пересічних громадян правильно оцінити докази і всі обставини по справі через відсутність юридичної освіти; використання маніпуляційних технологій з боку адвокатів, прокурорів і навіть суддів дозволяє схиляти присяжних засідателів до прийняття необхідного рішення; необ’єктивність присяжних, що зумовлена перерахованими вище недоліками, призводить до необґрунтованих вердиктів, в той час як незалежність суддів і підпорядкування їх лише закону автоматично виключає можливість будь-якого впливу соціальних, політичних, економічних та інших чинників на прийняття суддею рішення. Також суд присяжних визнається небажаним інститутом внаслідок його неефективності, що проявляється у більших витратах часу на такий судовий процес, та високої вартості процесів за участю суду присяжних. Виходячи з вищезазначеного, вважаємо за доцільне самостійно проаналізувати всі ці аргументації, спираючись на досвід таких провідних держав світу, як Англія, США, Франція і РФ.
Деякі юристи ставлять під сумнів спроможність присяжних засідателів як пересічних громадян, що не володіють належною базою юридичних знань, розібратися у досить складних правових категоріях таких, як, наприклад, належність і допустимість доказів, питання кваліфікації вбивства – співучасть, сильне душевне хвилювання, необхідна оборона та перевищення її меж тощо, в яких часом важко розібратися навіть судді з великим стажем роботи. Однак питання, хто здатен більш правильно вирішувати кримінальні справи (професійні судді чи присяжні), на думку К. Міттермайєра, слід ставити наступним чином: чи має суд присяжних такі чесноти, які б слугували запорукою того, що при вирішенні питання про винуватість присяжні засідателі можуть дати більш відповідний вимогам матеріального права вирок, ніж колегія професійних суддів [, с. 505].
Вважається, що питання факту і права досить сильно взаємопов’язані. Критики суду присяжних роблять із даного положення висновок про те, що