Аграрна реформа П.А. Столипіна та її здійснення в Україні (1906-1914 рр.)
Виступи селян проти тих, хто вийшов з общини, доводять, що в общинах тісно перепліталися 2 протилежні течії: одна антиобщинна, інша – за збереження общини. В більшості своїй друга течія була більш масовою. Справа не тільки в тім, що община стояла на шляху розвитку капіталізму, її ліквідація мала прогресивне значення, а ще й у тім, що вона представляла собою дуже складний інститут, як зазначає дослідник В.Г.Тюкавкін [187, с.256]. Відомо, що ліквідація общини мала прогресивне значення. Однак не можна розглядати її тільки як земельно-переробний апарат. Селяни продовжували боротися проти поміщицького землеволодіння і проти хуторян та відрубників, заможних селян.
Часто офіційні чиновники так поспішали виконувати свою "справу", що не зважали на якість землі і неможливість працювати на ній. Так, селяни с.Білич Володимирівського повіту скаржилися на місцеву землевпорядкувальну комісію, яка виділила на хутори заболочену землю. Після розгляду скарги було рекомендовано виділити селянам позику для виробництва ними гідротехнічних робіт та приведення цих земель у належний для землеробства стан [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.173. - л.4].
Незважаючи на негативне ставлення серед односельців до хуторян, українські селяни виявляли бажання розселитися на хутори чи відруби. Так, Олександрівська землевпорядкувальна комісія Катеринославської губернії ліквідувала 11000 десятин казенної землі, утворивши на ній близько 600 господарств. Однак, селян, які бажали переселитися на ці хутори, було більше 3000 чоловік [161, 1909. - 27 августа].
Бажання селян виходити на хутори чи відруби коливалося в залежності від політичної ситуації. Наприклад, за дописом власного кореспондента газети "Рада" в Подільській губернії, після розмежування викупленого маєтку на хутірські ділянки селяни с.Нестоіти погодилися перейти на хутірське господарство. Але восени, перед початком роботи Державної Думи, відмовилися купувати ці ділянки, мотивуючи це тим, що "збереться Дума, то вона і без грошей землю дасть" [161, 1907. - 18 октября].
Часто до офіційних органів влади потрапляли скарги від селян на незадовільні дії членів землевпорядкувальних комісій за неправильне розмежування та за насильницьке примушення до виходу на хуторське господарство [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.297. - лл.1-6; од.зб.612. - л.1-195; од.зб173. - л.1-14].
Малоземельні селяни не давали дозволу односельцям на вихід з общини, тому часто селяни зверталися до урядових органів про допомогу. Так, в с.Губника Гайсинського повіту Подільської губернії частина селян звернулася до губернського присутсвія з проханням допомогти розподілити надільні землі на відруби, оскільки частина селян не дає дозволу на виділення своїх членів [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.183. - л.1-233].
Інші ж скарги селян були зовсім протилежними. В с.Мініни Радомисльського повіту Київської губернії селяни подали скаргу на дії повітової землевопорядкувальної комісії, яка дозволила виділитися на відруб сім'ї Горбачей, у якої у власності налічувалося 15 десятин зайвої землі [198, ф.442. - оп.709. - од.зб.194. - л.1-11].
Скарги селян на незаконні дії землевпорядкувальних комісій друкувалися і в пресі. Так, газета "Рада" надрукувала листа селян з Уманського повіту, в якому зазначалося, що землевпорядкувальна комісія на чолі з мировим посередником примушує їх виходити на відрубні ділянки [161, 1908. - 23 сентября].
Отже, найбільше невдоволення при запровадженні хутірського та відрубного землеволодіння викликали у селян примусові дії влади, а також заможних селян, які при виділенні з общини забирали з собою належні їм надлишки землі. Часто ці надлишки перевищували норми селянського землеволодіння.
Незадовлення при проведенні аграрної реформи у селян викликали також дії Селянського Поземельного Банку. Допомога банку при купівлі селянами землі у поміщиків була досить незначною. До того ж підвищення Селянським Банком ціни на поміщицьку землю також ставало на заваді селянам. В с.Війтовцях Переяслівського повіту банк, купивши землю, почав продавати її селянам, однак умови продажу здалися селянам важкими. Після цього Селянський Банк вирішив здавати цю землю в оренду по 9 крб. за десятину. Недовіра селян до банку виявилася в тому, що вони відмовилися від оренди цієї землі, хоча звичайна орендна ціна в цій місцевості сягала 15-20 крб. за десятину [161, 1907. - 21 січня; 18 липня].
Велику роль в проведенні столипінської аграрної реформи відігравало переселення селян до Сибіру. В Україні переселення носило масовий характер, однак умови, в яких переселенці їхали на нові місця були незадовільними. Як зазначає газета "Колокол", залізниці не встигали перевозити всіх бажаючих виїхати до Сибіру, навіть у товарних вагонах [98, 1906. - 26 апреля]. Влада надавала переселенцям право на безкоштовний проїзд до Сибіру з сім'єю у вагонах IV класу. Як зазначав власний кореспондент газети "Рада", - вагони IV класу - це звичайні товарні вагони з написом "40 человек, 8 лошадей". Однак, навіть такі умови переїзду не зупиняли селян в бажанні "шукати щастя в Сибіру" [161, 1907. - 6 ноября].
Незважаючи на незадовільні умови переїзду до Сибіру, хвиля переселенців з України щороку зростала. Найчастіше переселялися малоземельні селяни. Вони вважали це єдиною можливістю покращити свої земельні справи. Однак, зневірювалися в своїх сподіваннях майже одразу після прибуття на місце. Окрім незадовільних умов проїзду, урядом майже нічого не було зроблено для влаштування переселенців на місцях. Так, селянин с.Преображенського Куп'янського повіту Харківської губернії в своєму листі односельцям зазначав, що після прибуття на місце та купівлі хати і пари коней, грошей в нього залишилося тільки 80 крб., а заробітків не було [161, 1907. - 29 липня]. Після таких листів від односельців, деякі селяни відмовлялися від намагання переселитися, але часто незадовільні умови проживання на Батьківщині змушували їх не зважати на всі негаразди.
Невдоволені були селяни не тільки умовами переселення, а й якістю землі, яку надавав уряд у Сибіру. Хоча землі переселенцям надавали в достатній кількості, однак не завжди вона була належної якості. Як зазначав в дописі кореспондент газети "Рада", переселенці с.Демки Золотоношського повіту Полтавської губернії отримали великі ділянки землі, але якість її була поганою - "не в ореш, не впашеш, посієш хліб, а вродить бур'ян" [161, 1907. - 27 октября].
Все це змушувало селян, які переселилися до Сибіру, через деякй час повертатися. Звістки про недостаню кількість та якість землі, незадовільні умови переселення, недостатність урядової допомоги призвели до того, що переселенська хвиля почала потроху спадати. Багато ходаків, які поверталися з Сибіру, зазначали, що хоча кількість землі є в достатній кількості, однак якість її не підходить для нормального землеробства [186, 1907. - 23 июня; 87, 1907. - 7 мая].
Гіркий досвід переселенців змушував селян відмовитися від бажання переселення за Урал. Так, зазначає газета "Рада", в 1910 році переселення в Азіатську Росію зменшилося. Переселенська справа, як до запровадження столипінської реформи, так і під час неї продовжувала займати особливе місце. Хутірська та відрубна система не виправдала надії селян у справі покращення землеволодіння, а отже тільки переселення могло допомогти вирішити цю справу [161, 1911. - 22, 31 марта].
Таким чином, підсумовуючи реакцію українського селянства на процес аграрного реформування на початку ХХ століття, можна зробити наступні висновки. По-перше, реакція на процес реформування аграрного сектору серед селян була неоднозначною. Серед прибічників можна виділити наступні групи:
1) ті селяни, які були по сусідству з німецькими та чеськими колоністами;
2) селяни тих територій, де взагалі чи частково не було общинного землеволодіння;
3) найбільш заможні селяни, які мали умови для створення повноцінного фермерського господарства (переважно це селяни, які мали не менше 5 десятин землі);
4) малоземельні переселенці, що ставили за мету створення окремого дрібного господарства.
Руйнування общини в Україні носило позитивний характер і не викликало у селян негативного ставлення. Однак, методи, якими діяла місцева влада, частіше за все викликали негативну реакцію селянства. Селяни були невдоволені примусовим характером руйнування общини. Незадоволення у селян викликало також примусове виділення на хутори та відруби, оскільки часто примушували виділятися селян, у яких була недостатня кількість землі. Так, для Подільської губернії, за визначенням губернатора, нормальна площа хутірської ділянки визначалася 5 десятинами.
Двояке ставлення викликала у селян діяльність Селянського Поземельного Банку. Надзвичайно високі відсотки за куплену землю, недостатня сума позик при купівлі землі, занадто високі ціни на землю не давали змоги селянам скористатися допомогою банківських установ. Навіть заможні селяни намагалися купувати землю поміщиків безпосередньо, тільки іноді вдаючись до банківських позик.
Непродуманість урядом переселенської політики та недостатність фінансування цих заходів викликали у селян негативну реакцію, оскільки не давали можливості селянам впроваджувати своє господарство на неосвоєних землях Сибіру та Середньої Азії. Більшість цілинних земель вимагала додаткових витрат для землеробства, а для багатьох селян-переселенців це було недоступно. І хоча уряд надавав великого значення процесу освоєння зауральських земель, однак ним нічого не було зроблено для запровадження агрономічної та матеріального допомоги переселенцям.
Отже, в більшості своїй негативну реакцію викликала не сама столипінська реформа в цілому, а насильницькі заходи, якими вона запроваджувалася, а також недостатня матеріальна допомога уряду чи відсутність такої.
ВИСНОВКИ
Підсумовуючи проведення аграрної реформи П.А.Столипіна в Україні на початку ХХ століття, можна зробити наступні висновки.
1. Проведення аграрної реформи на початку ХХ століття було викликано рядом соціально-економічних та політичних факторів. Це:
1) незакінченість соціально-економічних реформ 1861-1866 років (хоча була відмінена кріпацька система, але залишалася відстала форма общинного землеволодіння);
2) слабке проникнення капіталістичного способу життя в сільське господарство;
3) розвиток виробництв лише певної сільськогосподарської продукції (цукрова, сільськогосподарське машинобудування);
4) наростання селянського та революційного руху;
5) світові кризи сільського господарства початку ХХ століття та інше.
Для України цього періоду реформування сільського господарства ставало необхідністю. По-перше, селяни більшості губерній України страждали від малоземелля та безземелля. По-друге, після реформи 1861 року общинне землеволодіння мало неоднакове розповсюдження по території України у зв'язку з особливостями землекористування. По-третє, землеволодіння в Україні було тісно пов'язане з історичними процесами: на Правобережжі після польського повстання 1863 року 90% землі перейшло до російських поміщиків.
Штучне підтримування поміщиками общини не давало змоги капіталізму розвиватися у сільському господарстві. Станові обмеження, які лежали на общинних землях, обстановка товарного виробництва, невдоволення селян забороною мобілізації земельної власності привели в кінці-кінців у 1905 році до революційної ситуації. Однак селяни ставили питання про розподіл землі надто гостро – знищення поміщицького землеволодіння та передача всієї землі селянам. Уряд не мав наміру так глибоко заходити у справі земельного перерозподілу, тому й зупинився на прусському шляху реформування, який характеризувався збереженням великого поміщицького землеволодіння, реформованого до капіталістичних умов. Але цей шлях розвитку був найбільш сприятливим для центральних районів Росії. На відміну від якої, в Україні сільське господарство було найбільш перейняте капіталістичними елементами. Тому такі підходи ставали на заваді більш прогресивному розвитку українського села капіталістичного зразку. Результати фермеризації українського селянства були більш дієвими ніж на території Росії. Це було пов'язано з тим, що розпад общинного землеволодіння почався ще в ХІХ столітті, а столипінська реформа його прискорила. Необхідність реформування українського села за фермерським американським зразком розвитку настільки була актуальною, що ще за часів роботи І та ІІ Державних Дум представники від українського селянства пропонували проекти про перерозподіл приватного землеволодіння. Селяни навіть погоджувалися з компенсаційними виплатами колишнім власникам.
Нове аграрне законодавство мало для України також і практичне значення. Оскільки в більшості районів общинне землеволодіння було формальністю, то указ від 9 листопада 1906 року фактично затвердив юридично легалізацію існуючого землеволодіння.
Столипінська реформа мала на меті впровадження нових форм землекористування при збереженні існуючого поміщицького землеволодіння. Але в Україні процес зменшення поміщицького землеволодіння свідчив про те, що частина землевласників не могла пристосуватися до економічних вимог дня, не зважаючи навіть на урядову підтримку. Процес розпродажу панських земель в Україні продовжувався і після впровадження реформи. Всього тільки за три роки після оголошення столипінської реформи поміщицьке землеволодіння в Україні зменшилося на 8,2%, а питома вага панських посівів перед І Світовою війною складала 18% від загальної площі.
Закон 27 серпня 1906 року "О предназначении казенных земель к продаже для расширения крестьянского землевладения" для України не мав особливого значення, оскільки частка казенних земель в Україні була досить незначною для забезпечення селян землею в достатній кількості.
Вихід селян з общини за указом 9 листопада 1906 року про селянське землеволодіння не завжди проходив однозначно в різних губерніях України. Урядовим працівникам часто доводилося втручатися в процес руйнування общини. Головною причиною заперечення виходу общиною було малоземелля. Це було пов'язано з тим, що общинні землі складалися з різноманітних ділянок – ріллі, сінокосу, болота і т.ін. А землі, придатної для землекористування, було дуже мало, особливо, якщо з общини виходило лише декілька членів.
Проте, в Україні процес виходу з общини проходив дуже активно. Приватне селянське землеволодіння постійно зростало. В період з 1906 по 1910 роки воно зросло майже в 3 рази. Серед причин, які змушували селян закріплювати землю у приватну власність, можна виділити наступні: бажання вести самостійне господарство, побоювання загубити надлишки землі, намагання продати землю.
Новий закон мав на меті не тільки зруйнувати общину, але й ліквідувати недоліки землекористування. Незручності, які створилися в результаті стихійного землеустрою, стояли на заваді поліпшення землеробства. Намагаючись досягти рівного розміщення кількості та якості землі, що відводилася на кожне господарство, селяни поділяли їх на дрібні смуги. В результаті утворилося черезсмужжя, мілкосмужжя, дальноземелля та інші недоліки землеустрою. Общинні вигони та випас худоби на пару вимагали збереження трипілля з примусовою сівозміною. Але за такої системи господарства важко було впроваджувати нові форми аграрного устрою, застосовувати сільськогосподарські знаряддя та машини. З цього боку нове аграрне законодавство мало прогресивний характер, оскільки зведена до одного місця земля давала можливість селянину підвищити продуктивність своєї праці, застосувати новітні досягнення хліборобської техніки та підвищити сільськогосподарську культуру.
2. Якщо процес приватизації землі за часів столипінської аграрної реформи проходив в Україні досить швидкими темпами, то створення хуторів та відрубів на приватновласницьких землях відбувалося дуже повільно з декількох причин. Велика кількість селян, які закріплювали землю у приватну власність, здебільшого мали намір тільки розірвати стосунки з общиною (це пояснюється тим, що хутірська система могла бути корисною лише за певного мінімуму землі, а за умов збереження великого поміщицького землеволодіння лише незначна частина селян могла сподіватися за допомогою покупки землі збільшити розмір свого надільного землеволодіння). Так, за даними губернаторів України про виділення землі у приватну власність і відведення її до одного місця на одне домогосподарство в середньому приходилося від 5,8 десятини в Київській губернії до 12 десятин у Таврійській. Але за повідомленнями періодичної преси середні наділи селян були дещо іншими - 4,–6 десятин в Київській губернії і 13 десятин в Таврійській. Кількість селян, які перейшли до хутірського та відрубного господарства в Україні, складали лише 7% від загальної кількості тих, хто закріпив землю у приватну власність.
Більша частина селян не мала достатньо коштів навіть для того, щоб при переселенні на хутір перенести своє господарство. І хоча уряд надавав деяку допомогу в облаштуванні хуторів, насправді селянам було дуже важко її отримати. В разі отримання таких коштів селянами, урядова допомога була незначною і не давала змоги в перші ж роки існування на хуторі протриматися в разі неврожаю чи поганих природних умов.
Часто урядова допомога при виділенні на хутори та відруби зводилася до видання позик лише у виключних умовах – заболоченість ділянки, будова колодязів і т.ін. Зовсім не враховувалась потреба селян у новому сільськогосподарському реманенті, недостатньою була і агрономічна допомога, оскільки часто бракувало досвічених спеціалістів.
При запровадженні хутірського господарства часто відношення урядовців носило схематично-шаблонне та однобічно-догматичне вирішення питання без достатньої уваги до всіх особливостей побутового, географічного, історичного характеру окремих регіонів імперії.
На заваді нормальному впровадженню хутірського та відрубного господарства ставав також і брак спеціалістів-землемірів, які були б здатні впоратися з великим обсягом робіт.
Виходячи з життєвого досвіду, селяни чинили опір виходу на хутори та відруби: селянське землеробство було залежним від примхів природи. Сам процес впровадження хуторів та відрубів не забезпечував підйому селянської агрокультури. Потрібне було не тільки показове запровадження хутірського господарства, але й широке навчання селян новим методам господарювання, достатня урядова допомога для утримання господарства в разі неврожаю і т.ін. Зміна форм землекористування була завжди результатом розвитку техніки та економіки. Тому штучне насадження нових форм господарства, які не відповідають економічним та аграрним умовам, ніяким чином не могли бути гарантією майбутнього прогресу.
У впровадженні нового аграрного законодавства уряд робив ставку на заможних, але не звертав увагу на середнє селянство, яке, на відміну від "крепких и сильных" та "слабых и пьяных", складало в Україні більшу частину сільського населення.
3. Питання селянського малоземелля не вирішувала і оренда поміщицької землі. Хоча цей вид землекористування і був досить поширеним в Україні, однак в роки столипінської реформи він став непродуктивним. По-перше, панство намагалося здавати свою землю в оренду великими ділянками та на довгий строк. По-друге, зростаюча ціна на землю значно впливала і на орендні ціни. За часів реформи в деяких малоземельних районах орендна ціна десятини підвищилася майже в 5 разів.
Селянам, яким виділяли землю в приватну власність, недоцільно було орендувати землю навіть при умові недостатньої кількості власної землі. До того ж більшість поміщиків вважала за краще продати землю Селянському Банку, ніж мати проблеми зі здачею землі в оренду.
Якщо до реформи П.А.Столипіна поміщики здавали землю в оренду не тільки за гроші, але й за відробітки, то починаючи з 1906 року умови оренди для селян значно погіршуються. До того ж селянським малоземеллям часто користувалися і Селянський Банк, і заможні селяни, які мали гроші для довгострокової оренди, щоб передати її за більшу ціну на 1 рік маленькими ділянками.
Після впровадження аграрної реформи функції по здачі землі в оренду приймає на себе Селянський Банк. Маєтки, які не були розпродані, розподілялися на ділянки і здавалися в оренду селянам. Таким чином, на плечі селян перекладався тягар по утриманню банківських земель.
4. Діяльність Селянського Банку за часів аграрної реформи набула великого значення. Ще у серпні 1906 року царським указом було передано Селянському Банку для продажу селянам казенні, удільні, церковні та монастирські землі. Указом 15 листопада 1906 року розширювалися позикові операції Селянського Банку, якому надавалося право видавати позики під заставу надільної селянської землі.
Селянський Банк виступав як захисник класових інтересів поміщиків, тому саме завдяки діяльності цього банку в Україні значно зросли ціни на землю. В малоземельних губерніях, таких як Київська, Подільська, Харківська та Чернігівська, ціни Банку були вищими на 20% за купівельні. Так, за даними періодичної преси, ціни на землю, яку купував Селянський Банк коливалися від 125 крб. за десятину у Волинській губернії до 209 крб. – у Подільській. Отже в малоземельних губерніях ціни на землю, яку купував у поміщиків Селянський Банк були найбільшими по Україні.
На Селянський Банк було покладено завдання впровадження хутірського та відрубного господарства. В Україні більша частина земель, які продавалися Банком, опинилися в руках відрубників та хуторян. З усієї землі, проданої банком в Україні в період з 1907 по 1910 роки, 85,6% було продано хутірським та відрубним господарствам.
Досить високі ціни власників-поміщиків на землю не давали змоги селянам купувати землю безпосередньо в них. Селянський Банк, надаючи кредит на купівлю землі, зосереджував в своїх руках посередницькі угоди на купівлю землі селянами в поміщиків. Так, за офіційними даними, середня кількість придбаної без участі банку землі становила на 1908 р. в Київській губернії – 1,6 дес. на одного господаря, Чернігівській – 3,4 дес., Полтавській – 4 дес., Харківській – 4,8 дес., Херсонській – 5,1 дес., Таврійській – 6,7 дес., Катеринославській – 8,1 дес.
Селянський Банк всіляко намагався сприяти урядовій політиці у насадженні заможних господарств, тому з твердістю стягав з покупців землі платежі, не зупиняючись навіть перед руйнацією господарств несправних позичальників. Після впровадження нового аграрного законодавства змінюється і соціальний склад покупців. Якщо до революції 1905 року головними покупцями банківських земель були селянські общини і товариства, то починаючи з 1907 року монопольними покупцями стають окремі господарі.
За роки столипінської реформи найбільший відсоток хутірських та відрубних господарств на теритoрії Російської імперії, які утворилися на банківських землях, припадав на Україну. До 1911 ріку в шести українських губерніях (Правобережжя та Лівобережжя) було 33% хуторів та 48% відрубів від загальної кількості по всій імперії.
Позики, які видавалися Селянським Банком на землі для купівлі селянами, були достатньо високими. Але якщо зважити на продажну ціну, яка становила в середньому по Україні 250-350 крб. за десятину, не всі селяни мали змогу доплатити за десятину щонайменше 10% від її вартості. Так, за даними періодичної преси в україні середня ціна десятини землі складала 220 крб. Селянський Банк видавав позику в середньому 147 крб. на десятину. Навіть при допомозі Банку сплачувати суму в 365 крб. за п'ять десятин придбаної ділянки малоземельним чи безземельним селянам було дуже важко.
Невигідною була для селян політика Банку щодо продажу надільної селянської землі. Якщо на поміщицькі землі Банк постійно підвищував ціни, то надільні селянські землі коштували вдвічі дешевше за ринкові.
Загальна політика Селянського Банку, яка була спрямована на підтримку урядової політики стосовно збереження поміщицької землевласності, недостатність фінансування та кредитної політики у справі влаштування хутірського та відрубного господарств мали негативні наслідки для підсумків реформи в Україні. До того ж після початку І Світової війни уряд був змушений скоротити і так недостатнє фінансування реформи.
5. Переселенська політика уряду була спрямована більш за все не на покращення аграрної справи, а скоріше на звільнення європейської частини Росії від "революційних елементів".
Непродуманість організайного боку справи, недостатність фінансування переселенців, завищені дані щодо вільних для переселення земель мали негативні наслідки для переселенської справи. За даними періодичної преси, наприклад, в Чернігівській губернії лише 39% всіх переселенців мали більше 500 крб. для переселення, 300 крб. мали 14%, всі ж інші селяни або взагалі не мали грошей на переселення, або мали менше необхідних за офіційними підрахунками 300 крб.
Для України переселення в цілому носило негативний характер, оскількі більшість переселенців були незаможними, не мали достатньо коштів для влаштування на новому місці і після декількох років марних намагань влаштувати в Сибіру власне господарство, поверталися додому, поповнюючи ряди безземельних селян. Загальна кількість переселенців з Сибіру, які повернулися на батьківщину з 1906 по 1912 рр. складала в Чернігівській губернії 8,8%, Полтавській - 9,9%, Київській - 10,6%, Волинській - 12,3%, Харківській –12,5%, Херсонській – 20,4%
Взагалі, перед переселенцями на місцях нового облаштування господарства ставали ті ж питання, що і вдома. Додатково тут існували брак води, віддаленість від залізниць, непридатність землі для господарства. Багато земель Переселенського Управління так і залишилися незаселеними.
Колонізація Сибіру та Туркестану в тих розмірах, які намагався запровадити уряд, могла розвинутися лише за умов попереднього вкладання великого капіталу у цю справу.
Однак, якщо для України переселення мало негативний наслідок, то в цілому по Російській імперії економічна доцільність заселення східної частини імперії носила позитивний характер. По-перше, за роки столипінської реформи був здійснений великий стрибок в економічному та соціальному розвитку Сибіру. Населення даного регіону за роки колонізації збільшилося на 153%. Велику частину колонізаторів складали українські селяни. За роки з 1906 по 1913 в Сибіру були збільшені посівні площі на 80%.
6. Реакція українського селянства на проведення столипінської аграрної реформи була неоднозначною. Серед селян були прибічники реформи, яких можна розділити на наступні групи:
1) селяни, які мешкали поряд з німецькими та чеськими колоністами і намагалися наслідувати їх досвід у формуванні господарства;
2) селяни, на території мешкання яких взагалі чи частково не було общинного землеволодіння;
3) заможні селяни, які мали надлишки землі для утворення повноцінного господарства;
4) малоземельні селяни, які переселялися за Урал.
Однак, в більшості селяни вороже ставилися до проведення реформи, оскільки всі заходи по руйнуванню общини та впровадженню хутірського та відрубного господарства проводилися урядовцями насильницькими методами. Негативне ставлення у селян викликала діяльність Селянського Поземельного Банку (велика ціна на землю, підвищені відсотки за позику, недостатня кількість банківської позики на купівлю землі). Непродуманість урядом переселенських заходів та недостатність фінансування викликали у селян також негативне ставлення до переселенської політики. І хоча селяни України складали значну частину колоністів азіатської Росії, однак невлаштованість господарства на нових місцях змушувала їх протестувати проти незадовільних умов господарювання за Уралом. Тому кількість зворотніх переселенців за часів столипінської аграрної реформи постійно зростала.
7. Загострення аграрної проблеми на початку ХХ століття привертало увагу багатьох політичних організацій, і загальноросійських, і українських. Більшість політичних партій в своїх програмах наголошували на відновленні соціальної справедливості по відношенню до селянства (скасування викупних платежів, повинностей та податків, які були покладені на селянство після скасування кріпацтва в 1861 році), зрівняння селянства в громадянських правах з іншими верствами суспільства.
Революційно-демократичні, соціалістичні та ліберальні українські та загальноросійські партії наголошували на поліпшенні селянського землеволодіння за рахунок державних, удільних, кабінетських, монастирських та частини приватновласницьких земель. Кадети, Партія демократичних реформ, УДРП навіть пропонували компенсацію великими землевласникам за рахунок держави вартості їх земель.
Особливого погляду на земельну власність дотримувалися українські та загальноросійські есери. В своїх програмах вони наголошували на націоналізації землі, яка повинна була перейти в загальнонародне користування.
Особливу увагу в програмах політичних партій займала оренда землі. Майже всі політичні партії наголошували на впорядкуванні законів, які б регулювали відносини між орендарями та орендні ціни.
Особливого погляду на приватну власність додержувалися загальноросійські монархічні партії, які вважали, що збереження поміщицького землеволодіння обов'язкове, а поліпшити важке становище селянства можливо за рахунок посиленої та покращеної обробки землі.
Характерною рисою національно спрямованих партій було те, що вони ставили питання вирішення аграрної проблеми поряд з національною. Рушійною силою розглядалося саме селянство, а не пролетаріат (РУП). Загальноросійські партії розглядали аграрне питання в Україні як складову частину аграрної проблеми всієї Російської імперії і не виділяли особливостей сільськогосподарського стану українських земель.
Оцінюючи в цілому підсумки столипінської аграрної