Аграрна реформа П.А. Столипіна та її здійснення в Україні (1906-1914 рр.)
Однією із причин виходу на хутори та відруби було сусідство з колоністами – чехами та латишами. Вихід однієї частини села на хутори іноді примушував все село наслідувати цей приклад. Але існували і такі села, в яких общини не існувало, де здавна велося подвірне володіння землею. Там виселення на хутори йшло доволі швидко і без особливих перешкод. Що ж стосується розмірів хутірських наділів, то вони коливалися від 4,5 десятин до 16,5. В середньому на двір припадало від 6 до 12 десятин. Найбільше хутірські господарства заводили середняки.
Дані про кількість землі, виділеної на хутори та відруби по губерніях України, представлені у табл. 3.1.9 [148, с.22].
Таблиця 3.1.9
Кількість господарств, які виділилися на хутори та відруби в губерніях України в період з 1907 по 1911 роки
| Губернії | Кількість господарств |
Загальна кількість землі, десятин |
| Волинська | 20028 | 147403 |
| Катеринославська | 49793 | 553655 |
| Київська | 27241 | 148723 |
| Подільська | 8841 | 27790 |
| Полтавська | 29874 | 148281 |
| Харківська | 30687 | 224842 |
| Херсонська | 34176 | 239535 |
| Чернігівська | 4828 | 38152 |
Проаналізувавши ці дані, можна побачити, що найбільший середній хутірський наділ був у Катеринославській губернії – 11,1 десятини. У Волинській, Харківській, Херсонській та Чернігівській він коливався від 7 до 8 десятин. В малоземельних Київській та Полтавській губерніях середній хутірський наділ складався з 5-5,5 десятин. Найменшим він був в Подільській губернії – 3,2 десятини.
Особливо розвинутим виділення на хутори та відруби було в Лівобережній та Степовій Україні. По Катеринославській, Харківській та Полтавській губерніях кількість виділених земель складає 57,1% від загальної кількості, тим часом як на Правобережній Україні ця земля складає лише 20,2%.
В трьох правобережних губерніях (Київській, Подільській та Волинській) вилучена на хутори та відруби селянська земля складала лише 4,6% від загальної кількості, а в Катеринославській, Харківській та Полтавській - 9,7% [148, с.23].
Таким чином, величезна кількість селян вилучала свою землю в особисту власність, але лише незначний відсоток цих селян скористався цим для переходу на хутори та відруби. Це можна пояснити тим, що хутірська форма господарювання мала чинність лише за певного мінімуму землі. Але не в усіх губерніях було достатньо такої кількості землі (дані про кількість землі, виділеної на хутори та відруби по українських губерніях наведені вище, в табл. 3.1.9).
Цікаві відомості друкує "Рада" щодо питання хутірських господарств у буряково-цукрових районах південно-західної України. Це уривок з книги Ярошевича "Очерки экономической жизни юго-западного края. К освещению хуторского вопроса" [161, 1908. - 25, 27, 28 марта]. Автор книги доводить, що умови буряково-цукрових районів зовсім не сприяють хутірському господарству. Але найбільше на перешкоді йому в цих районах стає малоземелля. На двір приходиться 2-3 десятини землі. Окрім того, на Правобережній Україні багато безземельних селян: Київська губернія – не менше 14,7%, Поділля – 7,5%, Волинь – 6,5%. Звісно, що на 2-3 десятинах землі хутірське господарство не заведеш.
Вельми недостатньою була й агрономічна допомога селянам. Більша частина засобів, які були асигновані на неї, витрачалася на утримування обслуговуючого персоналу та створення показових господарств, ланів, ділянок. За таких умов тільки незначна кількість заможних хуторян та відрубників, які й до "землеустрою" жили заможно, продовжували розвивати своє господарство. Основна маса бідних селян, які виходили з общини (особливо на хуторах) внаслідок нестатку, ще більше розорювалася, нерідко перетворюючись "у безземельних бродяг". Взагалі сам процес землеустрою вимагав вкладання великих коштів. Приведемо для прикладу розпис видатків по Волинській губернії на 1910 рік. З 1100000 крб. для допомоги селянам, які переселяються на хутори, виділено 420 тис. крб. З них: 123 тис. крб. – витрати на землемірні роботи, 217 тис. крб. – на меліорацію селянських земель, 120 тис. крб. – організація агрономічної допомоги, 60 тис. крб. - на землевпорядкувальні комісії [161, 1909. - 9 июня]. З цієї калькуляції видно, що більше половини витрат призначено не на грошову допомогу селянам у справі влаштування хуторів. Взагалі суми, які виділялися урядом на позики при переході на хутірське господарство, були дуже малими. Так, селянам с.Білич Володимирського повіту було виділено для видачі позики на перенос будівель та господарське покращення земель на 76 чоловік 6060 крб. – тобто в середньому 80 крб. на чоловіка [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.173. - л.14].
Треба зазначити, що весь тягар по землеустрою серед селян ліг на плечі землевпорядкувальних комісій. Вони повинні були допомагати селянам купувати землю через Селянський Банк, керувати переселенцями, займатися скасуванням черезсмужжя і устрою хуторів тощо. Останньому належало в діяльності комісій перше місце. Так, у плані робіт землевпорядкувальної комісії на Волині всі роботи були разподілені на 4 черги. Перша – розбивка надільних земель на хутірські та відрубні ділянки. На другому місці були поставлені роботи по ліквідації земель Селянського банку. Третє місце – ліквідація казенного земельного фонду. Четверте – робота по розверстанню черезсмужної землі. [154, 1908. - 1 апреля]. Як бачимо, найбільшу увагу землевпорядкувальні комісії приділяли розверстанню надільної землі на хутори та відруби. Але оскільки в більшості губерній України все таки існувало селянське малоземелля, цим комісіям доводилося дуже часто звертатися до земель, придбаних Селянським Банком. Саме ці землі займали найбільшу частину у плані хуторизаці.ї. Так, Олександрівська землевпорядкувальна комісія в 1909 році утворила на 11000 десятин казеної землі біля 600 хутірських господарств (в середньому на хутір 18 десятин). Харківська землевпорядкувальна комісія розділила куплені у поміщиків маєтки на хутірські делянки від 4 до 9 десятин. Подільська комісія розділила придбаний маєток на 2000 ділянок по 6,5 десятин [161, 1909. - 27 августа; 1907. - 11 серпня; 18 актября].
Основною проблемою землевпорядкувальних комісій були кошти. Для пропаганди виходу селян на хутори урядом виділялося дуже мало коштів. А землевопрядкувальним комісіям потрібно було ще й організовувати школи, купувати хліборобське знаряддя для надання його в позику селянам і т.інш. Тому всі витрати комісії перекладали на плечі селян. Так, Уманська землевпорядкувальна комісія для цього підвищила ціну на земельний маєток, який продавав банк, з 646600 крб. до 682200 крб. [161, 1907. - 6 октября]. Звісно, що селяни, які сподівалися після відкриття ІІ Державної думи у 1907 році, отримати землю "без грошей", не дуже поспішали купувати її за підвищеними цінами.
Взагалі питання грошового забезпечення хутірського розселення селян вимагало від уряду значних коштів. Селяни, які виділилися на хутори, надсилали багато прохань на виділення їм з казни грошей на поселення на нових місцях. До того ж потрібно було утримувати самі землевпорядкувальні комісії, агрономів, гідротехніків та інших. Так, на Волині у 1908 році на позики селянам для влаштування на хуторах було виділено 39000 крб. і 25000 крб. безпозикових. На утримання землевпорядкувальних комісій по цій губернії – 140000 крб. Для запрошення 12 агрономів потрібно було виділення ще 30000 крб. на рік [161, 1909. - 6 мая]. Якщо проаналізувати ці цифри, то можна побачити, що у порівнянні з витратами на утримання комісій, сума допомоги селянам була майже в 2 рази меншою.
Хутори і відруби відводились селянам не тільки на надільній землі. Було створено спеціальний фонд поміщицьких і казенних земель, які продавалися селянам на виплату за 55,5 років через банк. Саме на цих землях землевпорядкувальні комісії утворювали хутірське і відрубне господарство. За повідомленням газети "Киевлянин", в Уманському повіті "производится ныне крупный опыт насаждения "хуторского хозяйства" – придбаний земельний маєток (більше 2 тисяч десятин) було розбито на ділянки різної величини і розпродавалися селянам при умові виділення на хутори. На Поділлі у 1907 році на банківських землях було утворено 4584 хутори, у 1908 році – 3670 хуторів; на казенних землях за ці 2 роки – 9926 хуторів [87, 1908. - 28 июня; 161, 1909. - 9 июня].
При значному малоземеллі та безземеллі українських селян, у справах покращення землеволодіння існувало декілька варіантів вирішення цього питання. Одним з них була купівля селянами землі. При дуже високих цінах на землю через Селянський Банк, селяни намагалися купувати землю безпосередньо у поміщиків. Але і тут при посередництві у купівлі земель землевпорядкувальні комісії вимагали утворення на придбаних землях хуторів. Аналіз даних про кількість купленої землі для розселення на хутори дуже важливий. Щоб покращити земельний устрій хуторів, селянам доводилося купувати землю. Так, у Бердичівському повіті кількість придбаної землі селянами коливалася в середньому від 5 до 6 десятин на хутір, безземельні селяни придбали в середньому по 3 десятини для виділення на відруб [31, 1909. - 6 февраля].
Велика кількість селян виходила з общини і закріплювала землю у приватну власність. Але тільки невеликий відсоток селян переходив на хутірську систему. Це пояснюється тим, що така форма господарства ставала корисною лише за певного мінімуму землі.
Закон від 9 листопада 1906 року дав можливість розвиватися капіталізму у сільському господарстві. Він закріпив законодавчо те, що існувало в Україні фактично – індивідуальне селянське господарство. Але непродуманість урядом заходів по наділенню малоземельних і безземельних селян землею, насильницьке руйнування общини, і насильницьке ж виділення на хутори та відруби мало в Україні свої негативні наслідки. Більшість селян, яка не мала матеріального зебезпечення хутірського господарства поступово розорювалась. Малоземельні селяни, які не в змозі були придбати землю через Селянський Банк, змушені були продавати ті землі, які мали, і переселятися за Урал.
Однак, незважаючи на всі негаразди реформи, в Україні все-таки створився окремий прошарок заможних селян. Великими землевласниками вони не стали. Заможне селянство становило в Україні на 1911 рік всього 7%. Але залишалась основна постать – середняцьке господарство. Саме воно складало найбільшу групу. І саме вони протистояли прусському типу господарства, який обрав уряд після революції 1905 року. О.Погребинський навіть називав ці середняцькі господарства "фермерськими елементами, які розвивалися всупереч реформі".
Взагалі по Російській імперії виділення з общини не отримало серед селян широкої підтримки. В перші роки реформи кількість селян, які закріплювали свої наділи у приватну власність постійно зростала, але на 1910 рік ця кількість стала меншою. Якщо в Полтавській губернії практично вдалося ліквідувати общинне землеволодіння, то в центральних губерніях Росії уряд зіткнувся з тим, що селяни, які отримали у власність невеликий наділ, були не в змозі прогодуватися з нього. Основним фактором невдалого впровадження реформи в більшості губерній Росії було неврахування кліматичних, ландшафтних, демографічних та інших умов. В Україні хуторське та відрубне господарювання мало значний відсоток. За часів з 1907 по 1914 роки в степових губерніях хутірське та відрубне господарство склало 25%, в Харківській губернії – до 20%, Чернігівській – 4,5% господарств [116, с.139].
Основною проблемою царського уряду в створенні хутірського та відрубного господарства була недостатність фінансування. Це підкреслював у своїй промові "О праве крестьян на выход из общины" на засіданні Державної Ради 15 березня 1910 року і сам П.А.Столипін. "Я, господа, не преувеличиваю значения закона 9 ноября. Я знаю, что без сопутствующих, упорно проводимых мероприятий по мелкому кредиту, по агрономической помощи, по просвещению духовному и светскому нас временно ждут и неудачи и разочарования…" [139, с.139]. Грошей, які були виділені на реалізацію реформи, було явно недостатньо. Так, за підрахунками Державного контролю, мінімальна вартість облаштування одного господарства на хуторі складала від 250 до 500 крб. Міністерство землеробства на всю європейську частину Росії виділило позик на загальну суму в 32,9 млн. крб., у той час як у країні, за даними перепису, в 1905 році нараховувалося біля 12 млн. селянських сімей.
Хоча для здійснення реформи було характерним примусове насадження хутірської системи землеволодіння без врахування природних, географічних, соціально-психологічних умов, вже на 1915 рік більше 25% домогосподарств по всій імперії заявили про свій намір вийти з общини.
Для здійснення реформи урядом не було створено належної фінансової та матеріальної бази і вона форсувалася чисто адміністративними заходами. Як відомо, П.А.Столипін вважав, що реформи можуть бути здійснені на протязі 15-20 років. Однак, навіть Прусії для переходу від общинного землеволодіння до хутірської системи знадобилося 100 років.
Отже, руйнування общини за часів столипінської аграрної реформи в Україні проходило достатньо швидкими темпами. Однак, виділення селян на хутори та відруби не виправдало сподівань уряду. На заваді цьому стояло збереження великого поміщицького землеволодіння, селянське малоземелля, недостатня фінансова допомога уряду та багато інших причин.
3.2. Фінансові проблеми на шляху впровадження реформи
Руйнування общини та землеустрій за часів столипінської реформи вирішували тільки деякі питання, які уряд поставив у справі реформування села. Особливу роль відводили в цих питаннях Селянському Поземельному Банку. Але політика банку, направлена на підвищення цін на поміщицькі землі, перекладання на покупців землі витрат, які пов'язані з управлінням та утримання таких маєтків, призводили до гальмування розпродажу поміщицьких земель через Селянський Банк.
Одним з наслідків указу від 9 листопада 1906 року виявилося пожвавлення купівлі-продажу землі. Самим законом було передбачено, що земля стає товаром і багато селян скористалися цим. Землі, які виділялися у приватну власність, поступали на ринок. Бідняки продавали свої наділи і перетворювалися на батраків чи переселялися до Сибіру. Заможні селяни скуповували наділи малоземельних селян і маєтки великих землевласників. Переважно ці операції відбувалися за допомогою Селянського Банку. Але оскільки ціни банку на землю були занадто високими, то значна частина покупців намагалася купувати землю за власні кошти, вдаючись до позик, які виділяв банк. Однак ця сторона землевпорядкування майже не висвітлювалася в літературі. Тогочасна преса часто друкувала дані про ці торгові операції, оскільки саме вони давали реальну картину стану землевпорядкування. Купівля-продаж землі в обхід Селянського Банку дає яскравий портрет покупців землі, адже малоземельні та безземельні селяни часто не мали коштів навіть для утримання власної сім'ї, не кажучи вже про купівлю землі. А звідси можна зробити висновок, що основна частина покупців являла собою заможну частину селян, і тільки у деяких винятках це були середняки.
Операції з землею, які проходили повз Селянський банк, дають реальну картину ціни на землю, яка скуповувалась заможними селянами. Разом з проектом про видачу позик під заставу надільної землі, з'явився проект, який дозволяв селянам продавати свою надільну землю, яка вже називалася власною. Заможні селяни намагалися не вдаватися до допомоги Селянського Банку при купівлі землі у сільської бідноти, адже землі останніх коштували набагато дешевше, ніж при купівлі через банк панських маєтків. Селяни, які продавали свої землі, теж не вдавалися до послуг банку, тому більша частина земель сільської бідноти проходила повз банківську систему.
В табл. 3.2.1 наведені телеграфні звіти губернаторів про продаж землі, закріпленої в приватну власність за указом від 9 листопада 1906 року та кількість покупців цих земель [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.371. - лл.8-9].
Таблиця 3.2.1
Відомості про продаж землі, укріпленої за указом від 9 листопада 1906 року станом на 1 серпня 1908 року.
Губернії |
Кількість домогоспода-рів, які прода-ли укріплені ділянки | Кількість проданої землі, десятин | Сума, крб. |
Кількість осіб, які придбали укріплені ділянки |
| Катеринославська | 2516 | 12941 | 1492879 | 1590 |
| Київська | 633 | 933 | 160050 | 591 |
| Полтавська | 384 | 1209 | 186023 | 301 |
| Таврійська | 2962 | 8668 | 2151811,4 | 1291 та 5 товариств |
| Харківська | 797 | 3139 | 311397,7 | 650 |
| Херсонська | 2260 | 8780 | 889879 | 1705 |
| Чернігівська | 401 | 1837 | 156238 | 538 |
Проаналізувавши ці дані, було отримано середній результат проданої землі на одного покупця та її ціну, які наведено в табл. 3.2.2.
Таблиця 3.2.2
Відомості про середню кількість землеволодіння на 1 продавця, кількість придбаної землі 1 покупцем та її ціна.
Губернії |
Середня кількість землі, проданої 1 домогосподарем, десятин | Середня ціна 1 десятини, крб. |
Середня кількість придбаної землі 1 покупцем |
| Катеринославська | 5,1 | 115 | 8,1 |
| Київська | 1,5 | 172 | 1,6 |
| Полтавська | 3,1 | 154 | 4,0 |
| Таврійська | 2,9 | 248 | 6,7 |
| Харківська | 3,9 | 99 | 4,8 |
| Херсонська | 3,9 | 101 | 5,1 |
| Чернігівська | 4,5 | 85 | 3,4 |
Як бачимо, в найбільш малоземельній губернії продавали землю малоземельні селяни (1,5 десятини на домогосподаря). Однак і кількість покупців була занадто великою для цієї губернії, в результаті на 1 покупця вийшло трохи більше ніж на 1 продавця. В усіх інших губерніях кількість покупців закріпленої селянами землі була меншою за кількість продавців. Середня ж ціна десятини тільки у Таврійській губернії наближалася до ціни, яку платив Селянський банк. У всіх інших губерніях середня ціна 1 десятини селянської землі коштувала набагато менше, ніж коштувала панська земля.
Кількість проданої селянами землі, яка була закріплена у приватну власність, наведена в табл. 3.2.3 [148, с.18].
Таблиця 3.2.3
Продаж селянами землі, яка була закріплена в приватну власність з 1907 по 1911 роки
| Губернії | Кількість господарств, які продали землю | Кількість проданої землі, десятин |
| Волинська | 2350 | 6295 |
| Катеринославська | 15600 | 65655 |
| Київська | 13993 | 21964 |
| Подільська | 2477 | 3813 |
| Полтавська | 4341 | 8868 |
| Харківська | 17607 | 55563 |
| Херсонська | 22472 | 71303 |
| Чернігівська | 2034 | 5947 |
Як видно з наведених даних, найбільша кількість приватної селянської землі була продана в Катеринославській, Херсонській губерніях (Степова Україна), Харківській та Черніговській (Правобережна). Середній селянський наділ землі, який продавали, коливався від 4,2 десятини в Катеринославській губернії до 1,5 десятин в Подільській та Київській губерніях. Але у будь-якому разі продавали приватну землю незаможні селяни, оскільки розмір приватної землі, яка продавалася, не давав змоги влаштувати на ній хутір чи відруб.
Газети зазначають декілька причин, за яких продавалася надільна земля, закріплена у приватну власність. По-перше, продавали землю здебільшого ті, хто фактично нею вже давно не користувався. Указ від 9 листопада 1906 року нагадав їм про їхні права і вони, закріпивши землю, продавали її майже за безцінь. В основному це були міські жителі, у яких залишилися в селі клапті землі. Як правило, такі наділи були невеликі – менше 2 десятин, і скуповувалися вони заможними селянами за дуже низькими цінами. В Сумському повіті Харківської губернії такі наділи (близько 20) скупив місцевий купець за 125 крб. за наділ. На той час середня ціна десятини в цій місцевості складала 300-400 крб. за десятину [161, 1909. - 18 февраля, 5 марта]. Міські робітники, ремісники після виходу у світ указу про закріплення землі у приватну власність, скористалися цим, щоб остаточно розв'язатися зі своїм господарством.
Іншою причиною продажу землі було переселення. До виходу у світ указу від 9 листопада 1906 року, селяни, які переселялися до Сибиру, повинні були залишити свої наділи на користь общини. Однак цей указ змінив юридичний статус переселенців і вони отримали змогу, закріпивши свої наділи у приватну власність, продавати їх. Малоземельні селяни, закріпивши свої мізерні наділи, тут же продавали їх, щоб мати гроші на переселення до Сибіру, зазначається в дописі власного кореспондента газети "Слово". Землі переселенців коштували дуже дешево (біля 90 крб. за десятину). Ці землі також скуповувалися заможними селянами [186, 1909. - 1 марта]. Так, наприклад, у Херсонській губернії ціна на землю у 1908 році складала не менше 150-175 крб. за десятину, а найкращі землі – навіть 200-250 крб. за десятину. Ціни ж на виділені у приватну власність землі становили не більше 50-60 крб. за десятину [154, 1908. - 3 июня].
Ринкові ціни на землю по губерніях України та ціни на надільну селянську землю наведені в табл. 3.2.4 [148, с.19].
Таблиця 3.2.4
Порівняльні ринкові ціни на землю і ціни на надільні землі селян в 1909 році.
| Губернії | Ринкова ціна, крб./дес. | Ціна селянської землі, крб./дес. | Відсоток ціни надільної до ринкової |
| Волинська | 125 | 121 | 96,8 |
| Катеринославська | 202 | 122 | 60,4 |
| Київська | 224 | 196 | 87,4 |
| Подільська | 192 | 165 | 85,9 |
| Полтавська | 217 | 132 | 60,3 |
| Харківська | 206 | 88 | 42,7 |
| Херсонська | 200 | 102 | 51 |
| Чернігівська | 146 | 79 | 54,1 |
Як видно з наведених даних, найбільш наближеною до ринкової ціни, була ціна на селянську землю у Волинській, Київській та Подільській губерніях. В тих же губерніях, які найменше потерпали від селянського малоземелля, селянська земля коштувала майже вдвічі дешевше за ринкову ціну – Катеринославська та Полтавська губернії – 60,4% від ринкової ціни, Херсонська – 51%, Чернігівська – 54,1%.
Якою ж була причина заниженої вартості приватновласницької селянської землі? Найголовнішою причиною можна вважати час. Селянам, які переселялися до Сибіру, потрібно було у найкоротший термін продати землю, щоб завчасно переселитися. Цим і скористалися заможні селяни. По-друге, самі ж покупці свідомо занижували землі односельців, пропонуючи низькі ціни і змушуючи продавців віддавати свої землі від 50 до 150 крб. за десятину. Іноді сільські громади знижували ціни на землю небажанням виділяти до одного місця землі тих, хто їх продавав. А оскільки на черезсмужні ділянки банк давав дуже маленькі позики, заможні покупці знижували ціни, мотивуючи це тим, що платять готівкою [154, 1908. - 11 октября].
Наслідками таких земельних операцій стало те, що ціна на селянську землю впала. В багатьох повітах України така земля скуповувалась по 100 крб. за десятину, що було вдвічі, а то і втричі меншим за її ринкову ціну [161, 1908. - 13 сентября; 1909. - 10 февраля]. У той же час ціни на панські землі продовжували зростати як за допомогою Селянського банку, так і завдяки недостатності земельного фонду взагалі.
Про те, хто і в якій кількості скуповував землю, повідомляє газета "Рада" в статті А-ко "Землеустройство" чи "Землеразстройство"?". Так, за 1908 рік в Олександірвському повіті продавців надільної землі було 548 чоловік, а покупців всього тільки 386. Це вказує на концентрацію надільної землі в одних руках. Один селянин скупив по 6 купчим 25,5 десятини, інший по 9 купчим – 41 десятину, ще один селянин по 13 угодам скупив за 1908 рік 53 десятини. Далі газета наводить дані про тих 386 чоловік, які придбали в 1908 році надільні землі у Олександрівському повіті, які представлені в табл. 3.2.5 [161, 1909. - 10 июля].
Таблиця 3.2.5
Кількість покупців і загальна кількість придбаної ними землі в Олександрівському повіті у 1908 році.
| Кількість купленої надільної землі на 1 господаря | Кількість покупців | Кількість купленої землі разом (десятин) |
| Менше 1 десятини | 2 | 1,3 |
| Від 1 до 2 десятин | 26 | 32,8 |
| Від 2 до 3 десятин | 67 | 145 |
| Від 3 до 4 десятин | 38 | 118,7 |
| Від 4 до 5 десятин | 64 | 281,4 |
| Від 5 до 10 десятин | 135 | 844,8 |
| Від 10 до 15 десятин | 32 | 366,8 |
| Від 15 до 20 десятин | 11 | 180 |
| Від 20 до 30 десятин | 9 | 220,1 |
| Більше 30 десятин | 2 | 94,2 |
| Разом | 386 | 2285,1 |
Середня ціна цих надільних земель становила в середньому 104,4 крб. за десятину. В той же час панські землі там же продавалися по 224,5 крб. за десятину. Тобто на 120,1 крб. дорожче ніж надільні землі. На жаль газета не дає повідомлень про кількість власної землі цих 386 покупців. Однак, за наведеними даними можна зробити висновки, що основна маса покупців придбала від 5 до 10 десятин, що достатньо для створення повноцінного хутірського господарства.
Зовсім інший характер носили операції з поміщицькою землею. Тут теж заможний селянин намагався купувати землю не через Селянський Банк, а власне у поміщиків, оскільки таким чином земля коштувала дешевше. Однак на відміну від надільних земель, ціни на панську землю зростали. Найбільше це стало помітно після прийняття указу від 9 листопада 1906 року. У порівнянні з передреволюційними роками і 1905 роком, коли поміщики, налякані революційними подіями, намагалися дешевше продати свою землю, з виходом указу від 9 листопада 1906 року вони навіть без допомоги Селянського Банку почали підвищувати ціни на землю, усвідомлюючи земельний голод селян. Так, поміщики Єлісаветського повіту Костирько та Хатунцов продали селянам землю в середньому по 250 крб. за десятину, поміщик Херсонського повіту Аркас – по 240 крб. за десятину, в Павлоградському повіті граф Воронцов-Дашков продав по 4 десятини тим селянам, які були в нього кріпаками, і ціну визначив по 200 крб. за десятину, у Черкаському повіті селяни купили у поміщика землю по 213 крб. за десятину, а на Поділлі поміщики визначали ціну від 200 до 260 крб. за десятину [161, 1906. - 23 вересня; 5, 18, 20 жовтня; 17, 19 листопада].
Зміни цін на землю по губерніях України в період до початку аграрної реформи та в 1909