Історія міжанродних відносин
91. ”Відкриття” великими державами Японії.
Із середини XIX в. міцність невидимих, але цілком відчутних стін, споруджених сегунатом навколо Японських островів, піддавалася випробуванням із всі зростаючою силою й частотою. Соперничающие друг із другом США, Англія й Франція, що поширили сферу своїх колоніальних інтересів на Далекий Схід, намагалися підібрати «ключик» до наглухо закритих воріт, за які сховалася від зовнішнього миру феодальна Японія. Про багатства цієї країни ходили легенди, але всім представникам західної цивілізації, за винятком голландців, доступ туди був закритий. В 1825 р. уряд сегуната Токугава - бакуфу - видало черговий закон, що посилював міри протидії спробам іноземців проникнути в країну. Пропонувалося незалежно від обставин обстрілювати іноземні судна, що наближаються до японських портів, а чужинців, що висадилися на берег, нещадно вбивати.
Але не пройшло й двох десятків років, як уряд Эдо змушений було зм'якшити свою позицію. І пояснюється це аж ніяк не спалахом інтересу до життя за рубежем, а страхом перед військовою міццю держав, що стукаються у ворота Японії. Цю міць наочно продемонстрували британські війська, що досить ефективно розправилися з китайськими збройними силами в ході т.зв. Опіумної війни. Оцінивши ступінь навислої погрози, сегунат відступився. Портовим адміністраціям в 1842 р. була розіслана нова інструкція бакуфу, що дозволяла постачати іноземні кораблі водою й припасами. До зброї пропонувалося прибігати лише при небажанні закордонних гостей покинути японську гавань. Одночасно в країні було налагоджене виробництво гармат по голландських кресленнях, а дайме одержали дозвіл будувати більші військові кораблі, що було до того часу категорично заборонено.
Одночасно з американцями або навіть трохи раніше (якщо судити за часом початку експедиції) спробу зав'язати дипломатичні й торговельні відносини зі своїм далекосхідним сусідом почала Росія. 7 жовтня 1852 р. від причалу Кронштадта відійшов фрегат під вимпелом віце-адмірала Юхимія Путятина, призначеного командуючим Російським Тихоокеанським флотом і одночасно Повноважним послом у Японії. 22 серпня 1853 р., через 1,5 місяця після прибуття в Японію коммодора Перрі, ескадра Путятина кинула якорі в бухті Нагасакі.
За зразком японо-американського договору були підписані відповідні документи із представниками Англії, Франції, Голландії, а 26 січня (7 лютого) 1855 р. - з російським послом Путятиным. Для судів Росії були відкриті порти Симода, Хакодатэ, Нагасакі. Саме по собі «відкриття» Японії хоча й мало величезне принципове значення, але очікуваних надзвичайних вигід спочатку не принесло. Тому іноземні держави стали наполягати на розширенні договірної бази, домагаючись додаткових пільг і привілеїв. Першими превстигли на цьому шляху голландці, що одержали за договором 1856 р. право консульської юрисдикції, а через ще рік обговорившие досить вигідні для себе торговельні тарифи.
Під твердим натиском у липні 1858 р. у Симоде був підписаний японо-американський договір про торгівлю, що носила явно виражений нерівноправний і кабальний характер. Крім відкриття для двосторонньої торгівлі ряду нових портів, він установлював екстериторіальність американців у цивільних і кримінальних справах, уводив украй невигідні для японців тарифи й мита, що обмежили митний суверенітет Японії. У тім же 1858 р. були підписані за цим зразком нерівноправні торговельні договори з Англією, Францією й Росією.
92. Польське повстання 1830р. та його міжнародне значення.
Польське повстання 1830-31, Листопадове повстання 1830, національно-визвольне повстання, що охопило польські землі, що перебували під владою царської Росії (Королівство Польське), і, що поширилося на території Литви, Західної Білорусії й Правобережної України. Повстання почалося 29 листопада 1830 виступом таємного шляхетского військового суспільства в школі подхорунжих у Варшаві. Повсталих підтримали тисячі ремісників і робочих міст, що опанували арсеналом. Разом з військовими частинами, що приєдналися польськими, повстанці 30 листопада опанували Варшавою. Російські війська покинули місто, а на початку грудня й Королівство Польське. 5 грудня влада як диктатор прийняв ставленик шліхетсько-аристократичних кіл, схильних до угоди із царатом, генерал Ю. Хлопицкий. Намагаючись знайти шлях до припинення повстання, він направив делегатів для переговорів із царем Миколою I, саботував військові готування. Невдоволення народних мас пасивністю керівництва, відмова Миколи I від переговорів і його підготовка до придушення повстання привели до падіння диктатури Хлопицкого (18 січня 1831) і створенню коаліційного Національного уряду на чолі із князем А. Чарторыским. Влада в уряді виявилася в руках консервативної шляхетской верхівки. Політичним представництвом радикально-демократичного табору стало засноване в грудні 1830 Патріотичне суспільство, президент якого И. Лелевель увійшов до складу Національного уряду. 25 січня 1831 Патріотичне суспільство організувало у Варшаві демонстрацію на честь декабристів, що змусила сейм проголосити скинення Миколи I з польського престолу. У ці дні народилося гасло «За нашу й вашу волю!», що став символом революційного братерства польського й російського народів. Консервативні кола безуспішно намагалися ліквідувати повстання, але в сеймі й у Національному уряді вони зберегли керівні позиції. Сейм відкинув досить помірні проекти селянської реформи, що відіпхнуло селян від повстання. Вторгшаяся на початку лютому в Королівство царська армія була зупинена повстанцями 25 лютого в бої під Грохувом. Наприкінці березня - початку квітня успіхи польських військ, що почалося повстання в Литві й вторгнення польського повстанські корпуса на Волинь ускладнили становище царських військ. Але помилки командуючого польською армією генерала Я. Скшинецкого звели нанівець успіхи повстанців, а після поразки 26 травня під Остроленкой їхнє командування повністю втратило ініціативу. Повстання за межами Королівства незабаром було подавлено. Національний уряд безуспішно намагався (у т.ч. пропозицією вакантної польської корони) одержати допомогу Австрії, Франції, Пруссії. Антиреволюційна політика Національного уряду викликала народне руху у Варшаві 29 червня й 15 серпня; трохи зрадників були страчені, але виступу народу залишилися стихійним рухом протесту без керівництва й програми. 6 вересня царські війська штурмом взяли західний пригород Варшави - Волю. Уряд відмовився озброїти народ і поспішив здати Варшаву: у ніч із 7 на 8 вересня була підписана капітуляція столиці. На початку жовтня 1831 залишки загонів повстанців перейшли границі Пруссії й Австрії. Придушивши повстання, царат почав жорстокі репресії, ліквідував Польського Королівства конституцію 1815.
П. в. 1830-31, по характеристиці Ф. Энгельса, було «консервативною революцією» (див. К. Маркс і Ф. Энгельс, Соч., 2 изд., т. 4, с. 492). Проте воно було важливим етапом у боротьбі польського народу за незалежність, мало велике міжнародне значення. Повстання сприяло розвитку революційного руху в багатьох країнах Європи; воно було гаряче зустрінуте декабристами й молодим поколінням російських революціонерів.
93. Угорське повстання 1848р. та його значення.
Угорська революція, що почалася 15 березня 1848 року, з'явилася цілком логічним продовженням революції австрійської. Причому й там, і там спочатку все йшло досить бадьоро. Імператор Фердинанд I навіть погодився на формування "відповідального й незалежного" уряду Угорщини. Народ, однак, вимагав більшого. Спроба Відня навести порядок за допомогою хорватів бана Елачича успіхом не увінчалася - Комітет захисту Батьківщини на чолі з Лайошем Кошутом зумів організувати відсіч не тільки хорватської, але й імператорської армії, що спочатку навіть захопила Пешт, але надалі була витиснута в Австрію.
14 квітня 1849 року Державні збори прийняли Декларацію незалежності й оголосило Габсбургов низложенными. 21 квітня Франц-Йосип звернувся по допомогу до Миколи I. В Угорщину відправився експедиційний корпус генерал-фельдмаршала Паскевича. Граф Эриванский, ясновельможний князь Варшавський, Іван Федорович Паскевич мав багатий досвід утихомирення Кавказу й Польщі, а тому не стільки стріляв, скільки розмовляв. Після чергової такої розмови, 13 серпня 1849 року в селища Вилагош командуючий угорською армією Артур Гергей наказав скласти зброю
94. Загострення антагонізмів між двома блоками в Європі на поч. ХХ ст.
На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.
Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.
У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.
Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).
95. Веронський конгрес «Священного союзу»
Веронський конгрес 1822 4-й і останній дип. конгрес Священного союзу.
Крім рос. імператора Олександра /та австрійського Франца І, прус, короля Фрідріха Вільгельма III, на конгресі були присутні представники інших д-ав Європи.
Обговорювались умови спільного виступу проти Іспанії задля придушення рев-ції та відновлення монархічної влади, проблеми, пов'язані з грец. повстанням, рос.-тур. конфліктом і майбутнім іспан. колоній у Центр, і Півд. Америці. Інтервенція Франції, Австрії, Пруссії та Росії проти Іспанії мала поширитись на її колоніальні володіння, що викликало незадоволення Великої Британії. Уряд останньої звернувся до США з пропозицією координувати свої дії в цьому питанні (Монро доктрина). Також було прийнято рішення продовжити інтервенцію Австрії в Сардинії й Неаполі. Вперше в дип. практиці на такому високому рівні обговорювалось питання міжнар. торгівлі рабами.
За результами проведення конгресу Росія, Велика Британія та Пруссія опублікували циркуляр, в якому підтверджували право Священного союзу втручатись у внутр. справи будь-якої д-ви, якщо в ній відбувалися події, що загрожували монархічному ладу. Спільними зусиллями великих держав іспан. рев-ція восени 1823
була Придушена.
96. Шомонський трактат.
Шомонський трактат 1814 підписаний 1814 в Шомоні (Франція) Австрією, Великою Британією, Пруссією та Росією терміном на 20 років, із можливістю пролонгації;
Передбачав спільні дії сторін у війні проти Франції до її остаточної поразки. Сторони зобов'язувались не вступати в сепаратні переговори й укладати із Францією перемир'я чи мир виключно за спільною згодою. Кожна з д-ав мала виставити проти Франції армію кількістю не менше 150 тис. чоловік. Фінансування війни в обсязі 5 млн. футів стерлінгів брала на себе Велика Британія.
Після завершення війни передбачалось повернути Францію в кордони станом на 1.01.1792, решта земель мала бути вилучена зі сфери її впливу. Голландське королівство об'єднувалось із бельгійськими провінціями в Нідерландське королівство; нім. князівства об'єднувались у незалежну конфедерацію, а Швейцарія перетворювалась на федерацію з гарантіями її нейтралітету; Італія розділялась на окремі д-ви, підпорядковані Австрії; в Іспанії відновлювалась влада Фердинанда VII. Відповідно до таємних статей трактату до нього мали приєднатися Іспанія, Португалія, Швеція та Голландія.
Основні положення трактату були підтверджені на Віденському конгресі 1814-15
97. Боротьба між військово-політичними блоками напередодні першої світової війни.
На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.
Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.
У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.
Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).
98. Оломоуцькі угоди 1850 року.
Ольмюцька угода 1850 — двосторонній договір, підписаний в Ольмюці (сучас. Оломоуц, Чехія) главами урядів Австрії Ф. Шварценбергом та Пруссії О.Т. Мантей-фелем.
Революції 1848-49 в Європі призвели, зокрема, до загострення б-би між Австрією й Пруссією за домінування в Німеччині. Прус, король Фрідріх Вільгельм IV відмовився від корони об'єднаної Німеччини, яку йому було запропоновано Франкфуртським парламентом у квітні 1849, посилаючись на неможливість для монарха, влада якого має божественне походження, отримувати повноваження від виборного інституту. Але, використовуючи ситуацію, що склалась у Європі, він зробив спробу домогтися об'єднання Німеччини під володарюванням Пруссії, запропонувавши план створення Прусської унії — союзу 26 нім. д-ав під проводом Пруссії, та виступивши з пропозиціями про створення заг.-нім. парламенту, який Пруссія розглядала як засіб поширення свого впливу на всі нім. д-ви.
Австрія виступила категорично проти цієї ідеї й вимагала скасувати Прусську унію та відновити Німецький Союз відповідно до рішень, досягнутих на Віденському конгресі 1814-15.
Оскільки Пруссія залишила вимоги Австрії без офіц. реакції, відносини між двома д-вами загострились і вилились у пряму збройну конфронтацію у Великому герцогстві Гессен-Кассель: Пруссія, що ввела свої війська для придушення заворушень, не пропускала туди австр. частини.
Посередником у конфлікті двох великих д-ав виступив рос. імператор Микола І, який у травні та жовтні 1850 провів безрезультатні переговори з представниками конфліктуючих сторін. Після провалу посередницьких зусиль Миколи І, Росія, а згодом і Франція, засудили дії Пруссії та виступили на підтримку Австрії.
Велика Британія також не підтримала Пруссію, але зайняла в цілому нейтральну позицію.
Відень висунув Берліну ультиматум із вимогою пропустити австр. війська за два тижні. Австрія домовилась про спільні воєнні дії проти Пруссії з Баварією та Вюртембергом; водночас було скликано австр.-прус, конференцію в Ольмюці, за результатами якої підписано двосторонню угоду.
За її умовами Пруссія погоджувалась на відновлення Німецького Союзу та зобов'язувалась пропустити в Гессен-Кассель австр. війська, а також дозволити їх прохід до Гольштейну, на прохання данського короля Фредеріка VII, для придушення виступів проти панування Копенгагена. Водночас Австрія та Пруссія погодились скликати в Дрездені конференцію нім. д-ав для перегляду умов Віденського конгресу. Обидві сторони погодились не повертатись до ідеї заг.-нім. парламенту.
У 1851 відповідно до О. у. було проведено Дрезденську конференцію, яка формально відновила Німецький Союз. Дип. перемога Австрії в результаті укладення О. у. затвердила певну перевагу останньої в б-бі за контроль над нім. д-вами. Але після поразки в авст-рійсько-прусській війні 1866 вона була остаточно втрачена, й Австрію було відсторонено від процесу Німеччини об'єднання 1848- 71.
99. Монро доктрина — декларація принципів зовн. політики США, вперше систематично викладена в щорічному посланні Президента США Дж. Монро Конгресу 1823.
Передумовами прийняття доктрини стали загроза інтервенції Священного союзу в Лат. Америку з метою відновлення контролю Іспанії за своїми лат.-амер. колоніями, які вже були визнані США як незалежні д-ви, та прийняття 1821 указу рос. імп. Олександром І про заборону заходу інозем. кораблів, у т. ч. американських, до територ. вод рос. Півн.-Зах. Америки.
Доктрина формулювала принцип «неколонізації», який наголошував що Півн. та Півд. Америки не можуть у майбутньому розглядатись як об'єкти колонізації будь-якої європ. д-ви. Доктрина обґрунтовувала ідею поділу світу на амер. та європ. системи й формулювала принцип невтручання США у внутр. справи будь-якої європ. д-ви, суто європ. конфлікти, які не зачіпали безпосередньо амер. інтереси та в справи існуючих у Зах. півкулі європ. колоній, а в б-бі колишніх іспан. колоній проти метрополії — збереження нейтралітету.
М. д. була виступом проти колоніальної монополії європ. д-ав у Зах. півкулі, проти митних бар'єрів для амер. торгівлі та судноплавства в прагненні США зміцнити і розширити свої позиції та вплив у регіоні. Принцип «неколонізації» став інструментом створення сфери впливу самих США. Спираючись на принципи М. д., США обґрунтовували своє право анексувати сусідні території, щоб запобігти їх переходу під контроль інших д-ав (приєднання Нової Мексики, Арізони, Оре-гону, Каліфорнії, Техасу анексія).
Наприкінці XIX ст. М. д. стала обґрунтуванням територ. експансії в Центр. Америці та Карибському басейні (див. Американсько-іспанська війна 1898). На поч. XX ст. на засадах доктрини була сформульована політика, за якою США могли здійснювати будь-які кроки, аж до збройної інтервенції, в Півд. Америці, що постійно ускладнювало їх відносини з лат.-амер. країнами.
100. Англо-австро-російське протистояння на Балканах і політика Бісмарка в 70-ті роки ХIХ ст.
На Балканах схрещувалися інтереси Австрії, Росії й Італії, а також і інших держав Європи.
Як відомо, Австрія й Росія з XVIII століття в балканській політиці сторожили один одного: кожний крок уперед однієї - викликав відповідний рух іншої.
При Миколі I ідея поділу спадщини "хворої людини", якимось визнавалася тоді Туреччина, усе більше й більш різко вигострювалася, закінчившись Кримською війною.
ДО 1876 року балканське питання знову загострилося. Вище було відзначено, що з 1866 року повернена фронтом на Балкани Австрія вважала відтепер свою балканську політику найважливішої у своїх зовнішніх відносинах із сусідніми державами. Ревнивим поглядом австрійські дипломати стежили відтепер за кожним кроком Росії на цьому півострові.
В 1875 році слов'янський рух на Балканах спалахнуло знову, вилившись у ряд повстань у Боснії й Герцеговині проти магометанських поміщиків, керованих католицькими патерами не без підтримки, звичайно, з боку Австрії й навіть Німеччини. Австрійський уряд виступив перед "концертом" європейських держав із проектом реформ. Але сам "концерт" зазнав невдачі, а тим часом ідея роздягнула Туреччини знову загострилася. Улітку 1876 року Олександр II відправився для особистих переговорів у Відень, у результаті чого з'явилася письмова угода про утворення самостійних слов'янських держав на Балканах; про компенсацію Росії Бессарабією й у М. Азії, а Австрії надавалося право окупувати Боснію й Герцеговину.
Вибухнула російсько-турецька війна 1877-78 г.г., що окончились під стінами Константинополя; Австрія окупувала Боснію й Герцеговину, а Росія пішла в Каноссу - у Берлін на конгрес, керований "чесним маклером" Бісмарком.
Військові успіхи Росії були знижені у своїй цінності, Балкани перекроєні, і в список ворогів російська дипломатія з 1879 року, крім Англії, внесла насамперед Австрію, а за нею й "чесного маклера" з його державою.
Але не в "образі" російських слов'янофілів і російського царату ховалося всі "зло" Берлінського конгресу 1879 року.
Створене на Берлінському конгресі 1879 р. балканська рівновага була повно протиріч, подібно сучасному Версальському договору.
Розділені на частині штучними етнографічними границями) балканські народи продовжували прагнути до подальшого національного звільнення й об'єднання. Лінія національної політики самостійної Болгарії природно направлялася на населену болгарами Македонію, залишену Берлінським конгресом під владою Туреччини. Сербія, за винятком Новобазарского Санджака, була не зацікавлена в Туреччині; її природні й національні інтереси цілком лежали по ту сторону австро-угорської границі: у Боснії й Герцеговині, у Кроации, у Словенії, у Далмації. Національні устремління Румунії направлялися на північний захід і схід: на угорську Трансільванію й росіянку Бесарабию. Грецію ці устремління, природно, штовхали як і Болгарію, проти Туреччини.
Такі були результати "чесного маклерства" Бісмарка, що не думав вносити заспокоєння на Балкани. Для нього, навпаки, потрібний було непогасаюче балканське багаття, що, залучаючи до себе як Росію, так і Австрію, залишав би їм мінімум можливостей втручатися в західноєвропейські справи.
Для самій Австро-Угорщині було небажано утворення сильної слов'янської держави на Балканах, і якщо віденська дипломатія погодилася на розділ Туреччини, те тільки за умови утворення дрібних слов'янських держав, які не могли б порушити спокою на берегах Дунаю. Утворені конгресом у Берліні дрібні держави слов'ян на Балканах були не страшні сильної Австрії, і все мистецтво її політики повинне було полягати в тім, щоб: 1) не дати їм підсилитися, а 2) старим, звіданим шляхом дипломатичних інтриг включити найближчі з них до складу Дунайської імперії, проповідуючи серед них ту ж ідею національного об'єднання, але тільки у зворотному порядку.
Ця нова програма для австрійської дипломатії написана рукою того ж "мудрого" Бісмарка. Приклад "великої" Німеччини повинен бути сприйнятий і Австрією. Остання могла дати спокій сербській династії, не зазіхати на формальну державну цілість Сербії, але все-таки включити рє до складу Австро-Угорщині, як це зробила Пруссія із дрібними державами.
101.Російсько-турецький конфлікт 1828-1829рр. Андріанопільський мир.
Наваринская перемога змінила співвідношення сил між повсталою Грецією й Оттоманською Портою, однак Петербургові цього було мало. По суті, Микола зовсім не бажав ліквідації Турецької імперії; він хотів лише, щоб європейський хворий залишався на його піклуванні. Завоювання Грецією національної незалежності було, з його погляду, лише першим кроком до досягнення цієї мети: Туреччина усе ще продовжувала (навіть після Наварина!) пручатися російським вимогам про надання автономії Греції, про свободу торгівлі через чорноморські протоки, а також про право заступництва Росії в справах дунайських князівств Молдавії й Валахії. Всі ці обставини й стали причиною російсько-турецької війни 1828-1829 гг.
Починаючи війну, Микола розраховував, що перемоги російської зброї зроблять султана більше податливим. І дійсно, улітку 1829 р. російські війська перейшли через Балкани й зайняли Андрианополь. Авангарды росіян перебували за два кроки від Константинополя. У Європі були впевнені, що росіянином нічого не коштує його зайняти.
Така була чисто зовнішня канва подій, однак від більше проникливого спостерігача не міг вислизнути цілий ряд украй негативних обставин. Хоча Кавказький корпус діяв, як завжди, блискуче, однак воєнні дії на Балканському ТВД продемонстрували технічну злиденність, погану виучку й бездарне командування царських військ усе, що згодом, чверть століття через, так яскраво виявилося в ході Кримської війни. Крім того, російської дипломатії лише на превелику силу вдалося запобігти формуванню четверного антиросійського союзу з Австрією на чолі.
У цих умовах Адрианопольский мирний договір (14 вересня 1829 р.) це був максимум того, що могла в тих умовах одержати Росія. Туреччина втратила чорноморський берег від усть Кубані до пристані Св. Миколу й частину Ахалцыхского пашалыка. На Дунаї до Росії відходили острови в дельті Дунаю, південний рукав устя ріки ставав російською границею. Росіяни одержали підтвердження права проходу їхніх торговельних судів через Босфор і Дарданелли. Що стосується Греції, то вона оголошувалася самостійною державою, пов'язаним із султаном лише зобов'язанням платежу півтора мільйонів піастрів у рік. Була зміцнена автономія Сербії, Валахії й Молдавії.
Правда, при дворі Миколи, де вже тоді панували зовсім фантастичні подання про реальне положення справ у Росії й у світі, не всі були задоволені Андрианопольским трактатом, уважаючи, що Росія могла б одержати більше, у тому числі