Історія міжанродних відносин
102. 5-та антифрнцузька коаліція. Шенбрунський мир.
5-а коаліція- березень — жовтень 1809 складалася з Австрії та Великої Британії. Із початком антифранц. повстання в Іспанії 1808 Австрія вирішила використати ситуацію, щоб повернути втрачені території. Але австр. війська в битві при Ваграмі 6.06.1809 були знову розбиті, і за умовами Шенбрунського миру 1809 вона втратила велику частину своїх територій. Після знищення Великої армії Наполеона І під час рос-фран. війни 1812 виникли умови для створення нової коаліції європ. д-ав.
Шенбрунський мир 1873 — двостороння міжнар. угода, укладена у Шенбруннському палаці між австр. імператором Францом Йосифом І та рос. імператором Олександром II у формі особистої домовленості дорадчого характеру.
Згідно з Ш. д. імператори зобов'язувались домовлятись один з одним у разі виникнення розбіжностей з тих чи інших питань, що становлять спільний інтерес. Уразі нападу третьої держави вони повинні були узгоджувати спільну лінію поведінки. Якщо в результаті укладеної домовленості виникла б потреба у воєнних діях, то їхній характер мав бути визначений додатковою військ, конвенцією.
Потім до ПІ. д. приєднався імператор Німеччини Вільгельм І. Завдяки укладенню Ш. д. Росія тимчасово залагодила відносини з Австро-Угорщиною, чим знижувала ризик її втручання в разі конфлікту з Великою Британією; Австро-Угорщина отримувала певні гарантії невтручання Росії у справу придушення можливих визвольних повстань на Балканах; Німеччина прагнула використати цю угоду для посилення ізоляції Франції та недопущення утворення антинім. коаліцій за її участі.
103. Берлінська конференція 1884-1885 рр.
БЕРЛІНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1884-85, міжнародна конференція 14 держав (Великобританія, Німеччина, Росія, Франція, США, Бельгія, Португалія й ін.) по африканських питаннях. Конго (в основному територія совр. Заїра) було формально оголошене "незалежною державою" на чолі з бельгійським королем Леопольдом II.
На Берлінській Конференції Західної Африки ( 1884-1885) визначили їхньої сфери впливу й установили правила для майбутнього розміщення на узбережжях Африки й для навігації рік Нігеру й Конго. Серед важливих умов Загального Акту Берліна було правило, що, коли країна здобувала нову територію в Африці або приймала протекторат по будь-якій частині континенту, це повинне було повідомити іншого учасника угоди на конференції. Протягом наступних 15 років, були укладені численні угоди між Європейськими країнами, здійснюючи й змінюючи умови конференції. Дві таких угоди були укладені в 1890 році Англією. Перший, з Німеччиною, розмежовував сфери впливу в Африці між ними.
Друга угода, із Францією, що визнала британські інтереси в області між озером Чад і рікою Нігер і подтвердившее французька влада в Пустелі Сахара. Інші угоди, особливо між Англією й Італією в 1891, між Францією й Німеччиною в 1894, і між Англією й Францією в 1899, роз'яснили європейські границі в Африці.
104. Особливості першої антифранцузької коаліції.
І антифр коаліція 1792-97рр. започаткована Пільницькою декларацією 1791 між Австрією й Пруссією, за якою ці держави були готові до війни з Фр за відновленя влади Бурбонів. Обидві держави не поспішали з активністю дій, Австрія побоювалась внаслідок цієї війни втратити свої позиції в іншому поділі Речі Посполитої. Росія підтр коаліцію дип шляхом,алі не військ. Формальним качаном коаліції стало проголошення Францією війни Австрії 20.квітня 1792. до коаліції увійшли Австрія, ВБ, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, Неаполь, Сардинія та Тоскана. Основно проблемою й помилкою коаліції були суперечки між її членами щодо тер поділу Фр і задоволення власних тер претензій. Військ переможи Фр 1794р розпочали розпад коаліції. 2. квітня 1795р Пруссія підписала з Фр Базельський мир. 22 липня 1795р мир із Фр підписала Іспанія. 1797долі Фр підписала з Австрією Кампоформійський мир і почала переговори з ВБ. Так закінчила своє існування Й антифр коаліція.
1-а коаліція 1792-97 започаткована з підписанням Пільницької декларації 1791 між Австрією та Пруссією, якою стверджувалась готовність обох д-ав розпочати війну з Францією задля відновлення монархії. Обидві д-ви не поспішали до активних дій. Австрія спрямувала всі свої сили на б-бу з Францією. Росія підтримала коаліцію й дип. шляхами сприяла її зміцненню, але війська проти Франції не надсилала й участі в бойових діях не брала. Формальним її початком стало утворення австр.-прус. союзу 1792 проти Франції та проголошення Францією війни Австрії. На березень 1793 до 1-ї А. к. входили Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, Неаполь, Сардинія, Тоскана й деякі нім. князівства. Основна проблема коаліції — суперечки між її членами щодо планів розподілу Франції для задоволення власних територ. претензій.
Військ, перемоги Франції 1794 посилили внутр. протиріччя в коаліції та прискорили її розпад.
Із підписанням Кампоформійського миру 1797 між Францією та Австрією й початком англ.-франц. переговорів 1-а А. к. припинила своє існування.
105. Рейштадське побачення Андраші та Горчакова 1876р.
Подолання Росією наслідків поразки в Кримській війні пов'язане з ім'ям великого російського дипломата Горчакова. Він походив із древнього аристократичного роду. Утворення одержав у Царскосельском ліцеї. Дипломатичну кар'єру почав в 22 року й пройшов довгий шлях від другорядного посольського чиновника до міністра закордонних справ Росії. При Миколі 1 майбутній міністр не грав, та й не міг грати перших ролей у російській дипломатії, оскільки його недолюблював глава дипломатичного відомства Росії граф Нессельроде, пользовавшийся величезною довірою пануючи. Горчаков виявився ключовою фігурою в зовнішній політиці Росії завдяки надзвичайним і досить сумним обставинам. Поразка в Кримській війні 1853-1856 гг. привело до того, що на міжнародній арені авторитет країни впав. За умовами Паризького миру Росія зобов'язувалася знищити залишки бойового флоту на Чорному морі, а на узбережжя ліквідувати міцності. У результаті південна границя країни була відкрита будь-якому ворожому вторгненню. На Балканах позиції Росії як великої держави похитнулися через ряд соромливих обмежень. Відповідно до статей того ж Паризького трактату, Туреччина також відмовлялася від свого чорноморського флоту, але нейтралізація моря була тільки видимістю: через протоки Босфор і Дарданелли турки завжди могли ввести туди із Середземного моря свої ескадри. Незабаром після сходження на престол Олександр 2 відправив Нессельроде у відставку: той був слухняним виконавцем волі колишнього государя, але для самостійної діяльності не годився. Тим часом перед російською дипломатією встало труднейшая й важливе завдання - домогтися скасування принизливих і важких для Росії статей Паризького договору. Країна перебувала в повній політичній ізоляції й не мала союзників у Європі. Міністром закордонних справ замість Нессельроде був призначений Горчаков. Горчакова відрізняла незалежність суджень, він умів точно співвідносить можливості Росії і її конкретних дій, блискуче володів мистецтвом дипломатичної гри. Вибираючи союзників, він керувався практичними цілями, а не симпатіями й антипатіями або умоглядними принцыпами. Спочатку Горчаков робив ставку на угоду із Францією. Росія робила Наполеонові сприяння в справах загальноєвропейської політики. Під час австро-італо-французької війни 1859 гю підтримка Росії сприяла успіху французів. Однак твердого ґрунту для франко-російського союзу не виявилося. Франція сочуствовала польському повстанню 1863-64 гг., жорстоко подавленому російськими військами. Наполеон переоцінив міцність свого положення у Франції й у Європі й не зумів по достоїнству оцінити дружні відносини з Росією. Це привело до краху і його самого, і всю французьку політикові. Ворогом Франції номер один у Європі стала Пруссія. Бісмарк направляв дипломатичні зусилля цієї держави до насильницького об'єднання Німеччини. Після перемог, здобутих у війнах з Данією й Австрією, Пруссія майже досягла заповітної мети. Державотворенню заважало сусідство сильної й войовничої Франції. Але війна проти Наполеона була неможлива, поки його підтримувала Росія. Однак російський цар і його перший дипломат Горчаков різко змінили політичний курс і пішли на зближення із Пруссією. Франко-прусская війна закінчилася повним розгромом французів і скинення Наполеона. А Росія дотримувалася доброзичливого для Пруссії нейтралітету. В обмін на це російська дипломатія домоглася згоди Пруссії й Австро-Венгрии, що перебувала під прусским вплив, на скасування "нейтралізації" Чорного моря. Розрив Росією Паризького миру, укладеного в 1856 р., повалив великі держави чи Європи не в більше здивування, чим падіння Франції. Обмежувальні статті договору були скасовані в 1871 р. на міжнародній конференції в Лондоні. Це й була головна справа всього життя великого російського дипломата Олександра Михайловича Горчакова.
106. Політика великих держав у Китаї в к. ХVШ - середині Х1Х ст.
Капіталістичний розвиток країн Європи й США привело в першій половині XIX в. до посилення їхньої колоніальної експансії в Східній і Південно-Східній Азії. Англія, Франція, США й інші капіталістичні держави намагалися перетворити Китай в об'єкт колоніальної експлуатації. Однак колоніальне поневолювання країни капіталістичними державами почалося в Китаї пізніше й виявилося справою набагато більше важким, чим в Індії, На відміну від останньої Китай, незважаючи на значну самостійність провінційної адміністрації, все-таки мав певну політичну єдність і централізацію. Опір народу колоніальної агресії було в Китаї більше сильним, чим в Індії. Мало значення й та обставина, що Китай далі відстояла від західних країн, чим Індія.
В XVII-XVIII вв. Китай був могутньою феодальною імперією, що зробила великі завоювання й поставило у васальну залежність від себе ряд сусідніх держав-данників - Корею, Монголію, Східний Туркестан, Бірму, В'єтнам. У межах імперії перебував Тибет.
Маньчжурська династія Цин і чиновники, у руках яких безпосередньо перебувала політична й адміністративна влада, вели реакційну політику в інтересах феодального класу, гнітили народ. Із другої половини XVIII в. вони прагнули по можливості ізолювати країну від зовнішнього миру. В 1757 р. по імператорському велінню були закриті для зовнішньої торгівлі всі порти, за єдиним виключенням Гуанчжоу (Кантона). У Кантоні з 1715 р. існувала факторія Ост-Индской компанії, а потім з'явилися й інші іноземні факторії. Торгівля з іноземцями перебувала під наглядом китайського суперінтенданта й велася замкнутою гільдією з 12-13 привілейованих купців (Кохонг). Ця гільдія призначала ціни, гарантувала операції з іноземцями й доходи від них для китайської влади. Правила цієї торгівлі були встановлені в 60- 80-х роках XVIII в.
Реакційна політика ізоляції країни лише почасти мала на меті утруднити зовнішню агресію проти Китаю. Цинское уряд став проводити її головним чином з побоювання, як би іноземці не занадто підсилили свій вплив у країні й не змогли б у своїх цілях використовувати невдоволення китайського народу гнітом Цинской династії. Надалі до цих мотивів приєднався острах витоку за кордон монети й розкладання феодальних порядків і підвалин життя в результаті розвитку торговельних зв'язків з Іншими країнами. Проведення політики ізоляції довгий час полегшувався по перевазі натуральним характером господарства основної маси населення, відносною економічною незалежністю Китаю, що мало високорозвинена домашня промисловість п не дуже нуждавшегося у ввозі іноземних товарів. Однак ізоляція сприяла ще більшому економічному відставанню Китаю від капіталістичних держав. У результаті політики ізоляції Китай до першої опіумної війни не мав договірних відносин із західноєвропейськими державами, США і Японією.
Керування зовнішніми справами Цинской імперії перебувало в руках імператора п верховного т.зв. «Військової ради» (Цзюньцзнчу), що состояли з вищих сановників. Раніше ця рада займалася військовими справами, але потім у його функції стало входити складання едиктів і висновків по зовнішніх справах. Зносинами з васальними державами-данниками відав Наказ по справах про церемонії (Либу). Існувала ще Палата по справах залежних областей (Лифаньюань).
У Китаї здавна зложився свій дипломатичний церемоніал, відмінний від прийнятого в Європі. Посли васальних держав Цинской імперії повинні були виконувати принизливий обряд « кэ-тоу» - ставати дев'ять разів на коліна й дев'ять разів простиратися ниц перед імператором. До аудієнції посли повинні були попередньо проробити цей обряд перед табличкою з ім'ям богдыхана пли перед порожнім троном. Виконання цього обряду було потрібно також від всіх іноземних послів, хоча оп зложився у відносинах Китаю з його васалами й відбивав перевагу Китаю над сусідніми невеликими державами. Весь етикет при відносинах з іноземними послами з боку цинского двору відповідав обряду « кэ-тоу» і зложився ще в VII-VIII вв. Посли вважалися простими чиновниками, а не представниками особистості незалежних государів. Подарунки, принесені іноземними послами, розцінювалися як данина. Цинский двір вимагав, щоб іноземні посли вручали своп грамоти не самому імператорові, а тільки кому-небудь із сановників. У дипломатичній переписці цинского двору було прийнято звертатися до іноземних государів як до васалів, що чекають милостей і повчань богдыхана й зобов'язаним коритися його велінням. Постійне перебування іноземних послів у столиці й у країні не допускалося. Відповідної була й фразеологія документів цинского уряду. Іноземці позначалися в них як «варвари». Англійці й інші заморські іноземці, особливо внаслідок роздратування, викликаного опіумною торгівлею й настирливою діяльністю місіонерів-розвідників, іменувалися «заморськими чортами», «іноземними собаками», «рудими дияволами» і т.д.
Цинская династія розглядала свою імперію як центр всесвіту. У цьому полягав зміст таких термінів, як «Серединне» або «Піднебесне» царство. Усе. інші государі й народи теоретично вважалися данниками й васалами імператора. Ця офіційна доктрина й церемоніал, що відповідав їй, були розраховані на те, щоб вселити китайському народу й сусіднім країнам перебільшене поняття про могутність Цинской монархії й сприяти політиці ізоляції від західних держав.
В 1793 р. у Пекін був допущений англійський королівський посол Макартней, що мав доручення врегулювати претензії Ост-Индской компанії до Китаю й домогтися відкриття для торгівлі інших портів крім Кантона. Коли Макартнея зі свитою й подарунками богдыхану везли на джонках по ріці Байхэ, те на його судні був вивішений прапор з китайським написом: «Посол, що везе данину з Англії». Цинские сановники зажадали від Макартнея, щоб він погодився стати покладене число раз на коліна й простягтися ниц перед імператором. На це Макартней нібито сказав, що зробить це, але лише в тому випадку, якщо цинский сановник відповідного рангу виконає те ж саме перед портретом англійського короля. Макартней одержав аудієнцію й, відповідно до китайських джерел, виконав те, що від нього вимагали, хоча сам посол затверджував, що нібито він тільки став на одне коліно. У всякому разі місія Макартнея залишилася зовсім безрезультатної, а в 1816 р. інший англійський посол, Амхерст, покинув Пекін, зовсім не одержавши імператорської аудієнції.
Взагалі посли європейських держав при приїзді в Китай приймалися дуже рідко, досить неохоче й лише після довгих дротиків. Відмова послом від виконання церемоніалу аудієнції по обряду « кэ-тоу» і від вручення грамот не особисто імператорові, а кому-небудь із сановників служив зручним приводом для недопущення іноземних послів у столицю й до двору.
Цинское уряд волів, щоб іноземні посли зверталися по своїх справах не в Пекін, а до влади окраїнних і приморських областей - начальникам округів, губернаторам провінцій, намісникам або генерал-губернаторам, що відали нерідко відразу декількома провінціями, або ж до спеціальних імператорських комісарів по справах тих або інших окраїн пли приморських провінцій і по зносинам з «варварами». Місцеві влади й імператорські комісари посилали в Пекін доповіді по зовнішніх справах.
Домогтися допуску в Пекін і аудієнції іноземним послам було дуже важко. Цинские влади висували звичайно безліч перешкод і придумували різноманітні приводи для затягування справи. Сановники цинского уряди нерідко зверталися з іноземними послами вкрай грубо й зарозуміло, щоб підкреслити своя перевага, застосовували погрози й залякування. Часто це робилося навмисне, для того щоб іноземні посли, не бажаючи роняти достоїнства своєї держави, відмовилися від своїх домагань і виїхали, не відвідавши Пекіна.
Ізоляція країни сприяла тому, що правляча верхівка Цинской імперії не мала ясного поняття про силу, місце розташування й життя інших держав. Цинское уряд зовсім не посилав своїх послів до західних держав і було погано орієнтоване в міжнародній обстановці.
Політика ізоляції країни якийсь час допомагала зміцненню влади реакційної Цинской династії й консервації феодально-абсолютистського режиму, але поступово Китай усе більше відставав в економічному й військовому відносинах від Англії й інших капіталістичних держав, стремившихся будь-якими засобами відкрити доступ до його ринку й піддати його поневолюванню. Політика ізоляції зрештою зазнала краху під ударами іноземних агресорів. Перший такий удар був нанесений Китаєві Англією.
Російсько-китайські дипломатичні відносини в XVIII в.
Якщо західні держави до 1842 р. не мали договорів з Китаєм, то російсько-китайські відносини ще з кінця XVII в. будувалися на договірних засадах, як про це свідчить висновок Нерчинского договору 1689 р. Нерчинский договір ліквідував російські поселення в Приамур'я, і закрив для Росії водний шлях із Забайкалья на Охотське узбережжя. Китайське населення й цинские влади на північний берег Амуру теж майже не проникали, і фактично області до півночі від Амуру не перейшли у володіння Китаю.
Нерчинский договір мав велике позитивне значення для обох його учасників, тому що він на довгі часи закріплював між ними мирні відносини. Особливістю російсько-китайських відносин XVIII і початку XIX в. була військова слабість обох сторін у районі їхньої загальної границі. Для Росії ця слабість виникала із крайньої далекості російсько-китайської границі від життєвих центрів країни й неможливості зосередити й містити в цих вилучених і бездоріжніх районах скільки-небудь значні військові сили. У Китаю військова слабість на російській границі була пов'язана з аналогічними причинами й загальною технічною й економічною відсталістю країни й слабістю її збройних сил. Росія й Китай звичайно прагнули до мирного врегулювання питань, що виникали між ними. Мирні й добросусідські відносини протягом століть полегшували обом сторонам боротьбу з агресорами, що нападали на Росію переважно із заходу, а на Китай - зі сходу, з боку моря.
Однак у відповідності зі своєю політикою ізоляції країни цинское уряд перешкоджав розвитку російсько-китайської торгівлі. Багато непорозумінь викликало умову договору про взаємну видачу перебіжчиків і злочинців. Кілька російських посольств було спрямовано в Китай для дозволу цих суперечок. Петро I видав указ про посилку в Пекін російської духовної місії під приводом забезпечити православне богослужіння для переселених у Пекін жителів знищеного російського міста Албазин і для російських купців, що приїжджали в Китай. Головна мета указу складалася в створенні кращих умов для розвитку торговельних і політичних зносин з Китаєм. В 1715 р. духовна місія виїхала в Китай. В 1719-1722 р. відбулася поїздка в Пекін надзвичайного посланника Петра I - Ізмайлова, що одержало від цинских влади охоронні грамоти для російських торговельних караванів і дозвіл на відкриття в Пекіні церкви для приїжджаючих туди російських купців.
В 1724 р. у Китай було спрямоване посольство графа Сави Владиславича Рагузинского формально для повідомлення цинского двору про вступ на престол Катерини I, а фактично для переговорів про торгівлю й границі. Після довгого шляху посольство прибуло в Пекін, де воно пробуло 6 місяців. Після переговорів уповноважені цинского уряди й російський посол 21 жовтня 1727 р. у Кяхті підписали договір. Границя між обома імперіями в районі Монголії встановлювалася на основі принципу uti possidetis. Договір передбачав регулярні торговельні відносини й право посилки російських казенних караванів у Пекін; 200 російських купців могли раз в 3 роки приїжджати в Пекін і торгувати там безмитно, будувати крамниці, будинку, склади й т.д.
Кяхтинский договір підтверджував постанову Нерчинского договору про те, що росіяни піддані, що зробили злочин на китайській території, а дорівнює й китайські піддані, що зробили злочин на російській землі, підлягали видачі прикордонній владі своєї держави для суду й покарання.
Рагузинский мистецьки обійшов труднощі, які виникали при дипломатичній переписці від імені царі із цинским двором внаслідок претензій останнього на верховенство. Кяхтинский договір визначав, що російсько-китайські справи й переписка по них повинні вестися з китайської сторони «китайським трибуналом», тобто палатою по зносинам із зовнішніми областями Цинской імперії (Лифаньюань), а з російської сторони-сенатом, або «трибуналом російським».
Кяхтинский договір узаконив постійне перебування в Пекіні російської духовної місії з декількох духовних осіб на чолі з архімандритом і із шістьома світськими учнями для навчання китайській, маньчжурській і монгольській мовам. Можливість підтримувати зносини із цинским урядом через цю місію мала важливе значення для Росії в той час, коли в Пекіні не було постійного дипломатичного представництва. У церковно-релігійному відношенні місія підкорялася синоду російської православної церкви, а в політичних питаннях одержувала вказівки від російського відомства іноземних справ. Члени місії внесли чималий вклад у вивчення Китаю своїми науковими дослідженнями. У той же час вони виступали як розвідників і інформували Петербург про політичне положення в країні.
Кяхтинский договір підтверджував і уточнював колишні умови торгівлі з Китаєм, у тому числі пристрій безмитного торгу в Кяхті, Нерчинске й Селенгинске. В основному російська торгівля велася з Китаєм через Кяхту, де російські купці обмінювали хутро й залізні вироби на китайський чай, тканини, посуд ц інші товари.
Цинское уряд готувався до завоювання Джунгарии й Кашгарии. Звичайно цинский двір не посилав за кордон своїх послів, але в 1730 р. його посольство прибуло в Москву. щоб заручитися союзом з Росією проти джунгаров.
Уряд цариці Ганни Иоанновны виразило бажання підтримувати дружні відносини з Китаєм, але не пішло на посилку російських військ у далекі краї проти джунгаров.
У другій половині XVIII в., після завоювання Цинской династією Джунгарии й Кашгарии, російсько-китайські відносини не раз ускладнювалися головним чином через конфлікти із приводу видачі перебіжчиків, тривалих перерв у торгівлі між обома сторонами, що викликалися порушеннями договорів, а також неприйнятними для Росії вимогами китайського дипломатичного церемоніалу.
Російсько-китайські дипломатичні відносини на початку XIX в. Місія Головкина.
Після висновку в 1802 р. миру із Францією царський уряд підсилив свою увагу до країн Сходу й в 1804 р. направило в Китай посольство на чолі із графом Ю. А. Головкиным. Під приводом повідомлення про вступ на престол
Олександра I Головкин повинен був прибути в Пекін і домагатися доступу російських торговельних судів у Кантон, відкриття торгівлі по сухопутній границі з Північно-західним Китаєм, права судноплавства по Амуру, необхідного для постачання російських володінь на Камчатці й Алясці провіантом і зброєю, допуску російського посланника в Пекін і т, буд.
В 1805 р. Головкин прибув в Ургу, але не міг проїхати далі, тому що заздалегідь відмовився ставати на коліна я простиратися ниц перед богдыханом, а ургинские начальники амбань і ван відхилили вимоги Головкина щодо церемонії його прийому як представника російського государя. Після довгих сперечань щодо етикету й чисельності своєї збройної охорони Головкин змушений був повернутися назад. Китайські купці, що містили торговельні угоди в Кяхті, заважали відкриттю торгівлі на інших ділянках границі. Сенат послав у Пекін протест проти дій цинского уряду відносно місії Головкина.
Від'їзд Головкина стурбував цинский двір. В 1810 р. китайські посланці прибутку для побачення з іркутським губернатором Трескиным у Маймачене, біля Кяхти, щоб загладити случившееся, п говорили про бажання Китаю підтримувати з Росією дружні відносини п прийняти нове російське посольство. Розвитку зносин з Китаєм сприяла російська духовна місія в Пекіні. З 1818 р. вона підсилила свою діяльність по доставлянню в Петербург відомостей про Китай. В 1833 р. місії було запропоновано не захоплюватися зверненням до православ'я китайців, щоб не ускладнювати відносини Росії з Китаєм.
Загальний напрямок політики Росії у відношенні Китаю в 40-х роках XIXв.
До кінця 50-х років XIX в. Росія зовсім не вела морської торгівлі з Китаєм. Обороти ж російсько-китайської торгівлі через Кяхту з кінця 40-х років стали зменшуватися під впливом розвитку морської торгівлі західних держав з Китаєм після першої опіумної війни.
На відміну від Англії й США, що заохочували контрабандний ввіз у Китай опіуму, з Росії опіум у Китай майже не надходив, і торгівля їм з Китаєм була заборонена росіянином підданим ще в 1841 р., про що тоді ж був сповіщено китайський уряд.
Величезні відстані, малонаселеність і труднощі пересування через Сибір у першій половині XIX в. як і раніше робили царську Росію на Далекому Сході незмірно більше слабкої, чим на материку Європи, де вона до Кримської війни вважалася найсильнішою військовою державою. Східна Сибір залишалася малозаселеною й віддаленою колонією, значною мірою служившей місцем каторги й посилання. На Тихому океані військовий флот царської Росії був набагато слабкіше не тільки англійського, але й флотів Франції й США. Сухопутні війська на далекосхідних окраїнах Росії залишалися дуже нечисленними. Царський уряд, зайнятий придушенням революційного руху в Європі й своїй політиці на Близькому Сході, було зацікавлено в тім, щоб можливо довше зберегти на сході Азії те положення, що існувало там до опіумних воєн. Незалежний Китай за умови, що він залишиться слабкою країною, був для царської Росії більше зручним сусідом, чим Китай, що зробився знаряддям Англії.
На противагу державам, відділеним від Китаю величезними водними просторами, Росія була сусідом Китаю й мала загальну з ним саму довгу у світі й слабко сухопутну границю, що обороняється, довжиною в кілька тисяч верст. У силу цього Росія найбільше була зацікавлена в тім, щоб у Китаї, і особливо в найближчі до Росії володіннях Китайської імперії, а також у не розмежованих областях Приамур'я й Примор'я не встановився вплив яких-небудь ворожих Росії держав.
Відкриття китайських портів і розвиток морської зовнішньої торгівлі Китаю загрожувало підірвати російсько-китайську сухопутну торгівлю, підсилюючи в той же час вплив у Китаї супротивників Росії - Англії й Франції, Царська Росія внаслідок віддаленості, слабості свого торговельного флоту й відсталості своєї промисловості не могла вивозити в морські порти Китаю свої товари з таким же успіхом, як Англія й Франція, п не могла скористатися для цього нерівноправними договорами з Китаєм тією самою мірою, як буржуазія Західної Європи п США, Росіяни тканини не могли конкурувати із західноєвропейськими в морських портах Китаю. У силу всіх цих причин царський уряд, незважаючи на загарбницький характер політики царату, не проявляло ініціативи в нав'язуванні Китаєві нерівноправних договорів про відкриття портів для іноземної морської торгівлі й навіть іноді не квапилося забезпечити собі у відкритих портах Китаю права найбільше благоприятствуемой нації.
Кульджинский торговельний договір 1851 р. між Китаєм і Росією.
Зате до середини XIX в. підсилився інтерес російської буржуазії до вивозу російських товарів у північно-західні окраїни Китаю, особливо в Джунгарию, де в силу географічних умов західна конкуренція не була небезпечною. У Росію із цих районів привозився плитковий чай і грубі тканини (даба). Міністерство закордонних справ і міністерство фінансів розробляли заходу щодо розвитку цієї торгівлі. У Кульджу й