Історія міжанродних відносин
12. Проект Шувалова 1887 та договір перестрахування.
Договір «перестрахування» 1887 - підписаний О6.1887 в Берліні таємний договір між Росією та Німеччиною.
У 1887 закінчився термін дії Союзу трьох імператорів, Росія відмовилась його поновлювати через загострення відносин з Австро-Угорщиною. Нім. канцлер О. Бісмарк запропонував укласти двосторонню нім.-рос. угоду, яка пізніше отримала офіц. назву «Договір "перестрахування"». Відповідно до цієї угоди, Росія брала на себе зобов'язання залишатися нейтральної, якщо тільки Німеччина не нападе на Францію, а Німеччина - зберігати нейтралітет за умови, що Росія не нападе на Австро-Угорщину
«Застрахувавшись» проти Росії та Франції за допомогою австрійсько-німецького союзу 1879 і Троїстого союзу за участі Австро-Угорщини та Італії, Німеччина «перестраховувалася» шляхом укладення дог-ру з Росією, щоб перешкодити її зближенню з Францією та усунути небезпеку війни на два фронти.
Договір передбачав, що кожна з двох сторін зберігатиме сприятливий нейтралітет у випадку війни однієї з них із будь-якою третьою д-вою. Однак це положення не стосувалось випадків нападу Німеччини на Францію чи Росії на Австро-Угорщину. Німеччина визнавала «історично придбані» права Росії на Балканському піво-ві; сторони зобов'язались протидіяти будь-якій спробі порушити там статус-кво, а також підтверджували обов'язковість принципу закритості проток Босфор і Дарданелли для військ, кораблів усіх країн.
У додатковому таємному протоколі Німеччина обіцяла Росії моральну й дип. підтримку для захисту входу в Чорне море, тобто при встановленні Росією контролю над чорноморським протоками. Ця обіцянка мала на меті втягнення Росії в авантюри на Бл. Сході та в зоні чорноморських проток, що могло спровокувати її зіткнення з Британією. Німеччина також зобов'язалася не давати своєї згоди на відновлення на болг. престолі принца Батенберзького.
Договір був укладений на 3 роки, і термін його дії закінчився в червні 1890, коли Бісмарк уже пішов у відставку. Новий уряд Капріві відмовився від його подовження, вважаючи, що він заважатиме зближенню Німеччини з Британією і зміцненню союзу з Австро-Угорщиною.
13. Криза Вестфальської системи міжнародних відносин та перегрупування сил в Європі в 18 столітті.
Вестфальська система міжнародних відносин утворилась після підписання Вестфальского миру.(24 жовтня 1648р) і сформуваласься як євроцентричний світ, де провідні європ. міжнародні актори розгорнули б-бу за поділ світу, поклавши кінець глобальній ізольованості цивілізацій та культур. В. с. м. в. стала першим досвідом систематизації міждерж. відносин. Деякі засади В. с. м. в. залишились й у Віденській системі міжнародних відносин.
(Віденська система міжнародних відносин — система міжнародних відносин, встановлена після завершення наполеонівських воєн на Віденському конгресі 1814-15, заключний акт якого закріпив результати перерозподілу Європи й колоній між країнами-переможницями. Віденський конгрес уперше розробив систему дог-рів, що регулювали міжнар. відносини й оформили кордони в масштабах всієї Європи. Ця система базувалась на спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем.)
В основу В. с. покладено імперський принцип контролю геогр. простору в межах колоніальних імперій.
У період існування В. с. остаточно сформувались Британська Німецька,Французька імперії. 1877 тур. султан узяв собі титул «Імператор осма-нів». Росія стала імперією раніше, ще 1721.
В. с. встановила новий баланс сил великих держав — Австрії, Великої Британії, Пруссії, Росії та Франції. Розпочалась епоха «європейського концерту» — балансу сил між європ. д-вами, основою якого було співробітництво між великими державами. Одним із головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій, нею став Священний союз. Відповідальність за мир покладалась на великі держави, вона реалізувалась через проведення великої кількості міжнародних конференцій для врегулювання проблем, що загрожували миру.
Особливості В. с. полягали не тільки у спільній зацікавленості збереження статус-кво, Велика Британія і Франція вже вступили у фазу наук.-техн. прогресу, Австрія та Пруссія в цьому відношенні відставали, а Росія ще перебувала на периферії тенденцій модернізації економіки та суспільства.
(У 1850-х В. с. зазнала істотних змін адже через Кр. війну 1853-56 було порушено принципи балансу сил, проти Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії розпався Священний союз, закінчилась епоха домінування Росії в Європі. Росія відійшла на другий план, продемонструвавши свою техн. і соц. відсталість.
У XIX ст. зростав міжнар. авторитет Пруссії як потужної у військ.-екон. плані д-ви. її перемога у франко-прусській війні 1870-71 і проголошення Німецької імп. стали ще однією кризою В. с, а проблема Ельзасу і Лотарингії — каменем спотикання на європ. континенті, що мало негативні наслідки для збереження системи балансу сил.
Виникнення в Європі двох нових потужних міжнародних акторів, Німеччини та Італії спонукало великі д-ви до нарощування своєї військ., екон. і політ, могутності, активізації колоніальної експансії, внаслідок чого загострились міждерж. суперечності у В. с. Німеччина, яка перетворилась на провідну континентальну д-ву, була найбільшою мірою зацікавлена в перегляді статус-кво. За її ініціативою був створений Троїстий союз, що став першим військ, союзом мирного часу у В. с. На противагу Троїстому союзу Великою Британією, Францією та Росією був створений інший військ, союз — Антанта. Із утворенням двох протиборчих союзів була остаточно порушена система балансу сил в Європі, супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь. В. с. фактично перестала Існувати.)
14. Відношення провідних європейських держав до Французької революції 1789 року.
У Франції багато феодальних порядків були знищені в ході революції 1789-1794гг. Сталий режим липневої монархії ( 1830-1848) відповідав інтересам лише фінансової буржуазії, викликав ненависть широких мас селянства й робітників, невдоволення промислової, торговельної буржуазії.
Загальне невдоволення політикою уряду Луи-Філіпа збільшувалося неврожайними роками 40-х рр., кризою надвиробництва 1847 р. Все це викликало нову революцію у Франції, що одержала назву Лютневої (1848). Не знаходячи можливості дозволити криза в країні, припинити барикадні бої на вулицях Парижа, Луи-Пилип змушений був відректися від престолу. Франція була проголошена Республікою, створене тимчасовий уряд, уведене загальне виборче право для чоловіків, скорочений робочий день для робітників до 10-11 годин, збільшені податки на земельних власників.
Однак тимчасовий уряд виявився не в змозі виконати інші вимоги робітників і міської бідноти. Дії тимчасового уряду й вибраних Національних зборів, по суті були кроком назад, привели в червні 1848 р. до широкого антиурядового повстання робітників Парижа, що було жорстоко подавлене військами. Влада була передана президентові Луи Наполеонові, що 2 грудня 1851 р. наказав заарештувати й кинути у в'язниці небезпечних для нього політичних діячів, а військам зайняти урядові заклади. Це був державний переворот.
У відповідь у ряді міст тисячі прихильників Республіки вийшли на барикади, однак війська швидко придушили повстання. Революція зазнала поразки. В 1852 р. Луи Наполеон проголосив себе Наполеоном III, імператором Франції. У країні встановилася Друга імперія ( 1852-1870).
У першій антифранцузькій коаліції брала участь вся Європа (Росії там поки немає).Коаліції не діставало організації, вона швидко руйнувалася. ДО 95 фактично, коаліція перестала існувати. Австрія боролася до 97 року.
Головна увага в міжнародних відносинах того часу приділялась Франції, зокрема революції,яка була сприйнята європейськими монархіями вороже. Всі країни готувались до війни з нею. Британія намагалась падтягти Росію на свою сторону, а також підсилювати свій вплив на Прусію та Голандію. В той час революція поглинула Бельгію, тому для Британії було пріоритетом створення союзу проти Франції щоб запобігти поширенню революції. Під загрозою опинилась Австрія. Склалися передумови до створення коаліції проти Франції.
15. Позиція Німеччини в період утворення «Союзу трьох імператорів»
Союзом трьох імператорів була фактична спроба Бісмарка ізольювати Францію та недопустити свторення союзу проти себе. Умови склалися так, що Німеччина на той час становила загрозу для всіх своїх сусідів. Тому Австрія намагалась зблизится з нею, сподіваюсь загострити ситуацію проти Росії. Були спроби залучити Англію. Але Бісмарк намагався мати відносини не тільки з Австрією, а й з Росією, адже так він хотів недопустити подальшого франко-російського зближення.
Росія мала свої зиски із зближення, адже сама ідея тісного австро-німецького співробітництва була для Росії небажаною, а Австрія мала б бути континентальним союзником Росії у боротьбі з Англією.
Створенню цього союзу передувало побачення трьох імператорів в Берліні: Олександр 2, Вільгельм 1 та Франц-Йосиф. Ціль Бісмарка під час цього побачення була ізоляція Франції. Але ізоляція Франції, на думку Росії, стала б порушенням балансу сил в Європі.
Між Росією та Німеччиною виникла конвенція про взаємодопомогу, яка носила оборонний характер. Між Австрією та Росією було заключено Шенбрунський договір 1873 року, яка була фактичною домовленістю про нейтралітет у випадку війни з будь-якою третьою державою. Гарантії нейтралітету поширювалися і на випадок війни однієї з трьох д-ав із Туреччиною, але за умови попереднього узгодження про цілі та результати цієї війни. В одній із статей дог-ру Німеччина і Австро-Угорщина брали зобов'язання сприяти Росії в тому, щоб домогтися від тур. уряду твердого дотримання принципу закриття протоків Босфор і Дарданелли у випадку війни, що означало недопущення брит. флоту в Чорне море. До нього приєдналась Німеччина, все це послужило створенню Союзу трьох імператорів.
(Загострення відносин між Австро-Угорщиною, Росією і Німеччиною в 1885-86 через події на Балканах фактично призвело до розпаду С. т. і. У 1887, коли закінчився термін дії дог-ру, Німеччина і Росія уклали договір «Перестрахування» 1887.)
16. Загострення боротьби великих держав за вплив на Балканах в кінці 19 століття.
На Балканах ситуація була вибухонебезпечною, точніше Балкани являлись «пороховою бочкою» на якій знаходислась Європа. Цьому передувала італо-турецька війна в 1911 році, яка довела слабкість Туреччини.
Склались умови для формування Балканського блоку (антитурецького), створення якого «деригували» великі держави. Тут вони намагались поділити сфери впливу, тобто шукали союзників.
Спочатку сформувався болгарсько-сербський союз 1912 року проти Туреччини, а вже потім до нього приєднались інші учасниці: Греція та Чорногорія. Метою союзу балканських д-ав було звільнення з-під османського гноблення тих балканських територій, які ще перебували під пануванням Туреччини. Але тут були ще й власні зовнішньо-економічні цілі, зокрема Болгарія та Сербія намагалсь дістати вихід до моря а також «увірвати» собі частину Македоніїї, Греція також хотіла частину Македонії та о. Крит. Сербія з Грецією прагнули здійснити поділ Албанії щоб здобути вихід до Адріатичного моря. Стратегічною ж метою Сербії було створення єдиної держави на чолі з собою.
Росія намагалсь стримувати початок війни, адже вона боялась за морські протоки, куди інші держави могли б ввести свої сили, так само як і Австрія, хоча вона була головним суперником країни в балканських країнах.Німеччина підтримувала Австрію і обіцяла їй допомогу. Сербія була зацікавлена у війні з Австрією.Англія намагалась бути арбітром в Європі.
1 Балканська війна розпочалась в жовтні 1912 з початком воєнних дій Чорногорії, згодом послідувало оголошення Сербією, Болгарією та Грецією війни Туреччині. Це було національно-визвольним устремлінням визволення від Туреччини інаслідком стало захоплення усієї європейської території Османів. Туреччина зазнала в листопаді поразки і звернулася за допомогою до інших країн. В грудні було укладено перемир’я. Але непоступливість Туреччини щодо кордонів та щодо відмови від островів в Егейському морі і викликала поновлення бойових дій. Переговори продовжилися в травні 19113 було підписано остаточний Лондонський мир. За ним усі європ.володіння Тур.опинялися під владою Балканських країн. На переговорах у Лондоні країни Антанти підтримували балканські союзні д-ви, Австро-Угорщина і Німеччина, сприяючи Туреччині, намагалися урізати здобутки країн Балканського союзу, особливо Сербії. 1-а Б. в. мала велике міжнар. значення. Перемога балканських д-ав означала падіння тур. панування майже на всій території Балканського піво-ва і послаблення Туреччини та позицій австр.-нім. угруповання.
2 Балканська війна велася між Болгарією з одного боку й Сербією, Грецією, Румунією, Туреччиною та Чорногорією — з іншого з метою перегляду умов Лондонського миру 1913. Австро-Угорщина прагнула послабити Сербію, різко загострились також протиріччя між союзними балканськими д-вами. Сербія та Греція, невдоволені розподілом тур. земель, намагались компенсувати себе за рахунок території Македонії, яка мала відійти Болгарії за умовами мирного дог-ру, тому був оформлений греко-сербський союз, спрямований проти Болгарії. До нього фактично приєдналася Румунія, яка була незадоволена територ. компенсацією за її нейтралітет у 1-й Б. в. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, намагаючись остаточно зруйнувати Балканський союз, спровокувала 2-у Б. в. болг. війська розпочали воєнні дії проти сербів і греків. У війну проти Болгарії вступила Румунія. Туреччина 16.07.1913 також напала на Болгарію та відібрала в неї Адріанополь. Наприкінці липня розгромлена Болгарія стала просити миру. 30.07.1913 в Бухаресті розпочала роботу мирна конференція (Бухарестський мир 1913). За ним Болгарія втратила майже всі придбані нею території в Македонії. Румунія отримала Півд. Добруджу й Сілістрію, а Туреччина повертала собі частину Схід. Фракії з Адріанополем. 2-а Б. в. змінила розстановку сил у цьому регіоні, вона сприяла зближенню Румунії, Греції та Сербії з Антантою і переходу Болгарії на бік австр.-нім. блоку.
17. Угода в Пломб’єрі. План Наполенона 3 щодо утворення федерації італійських держав
Пломб'єрська угода 1858 - підписаний 21.07.1858 у Пломб'єрі (Франція) таємний договір між Францією та Сардинським королівством (П'ємонтом) про союз для ведення війни проти Австрії. За ним Франція обіцяла Сардинії військ, допомогу для звільнення Ломбардії та Венеції з-під австр. панування та створення верхньоітал. д-ви на чолі йз Савойською династією. У свою чергу Сардинія зобов'язувалася передати Франції Савойю та Ніццу Алі невдовзі після початку війни (квітень 1859) Франція уклала сепаратне Віллафранкське перемир'я з Віднем (11.07.1859), за яким Венеція завтрачала під владою Австрії.
18. Тільзитські мирні угоди.
Тільзитські мирні договори 1807 — підписані в Тільзиті (Схід. Пруссія) мирні угоди між Францією з одного боку та Росією і Пруссією — з іншого; завершили існування четвертої антифранцузької коаліції. Дог-ри були підписані після поразки рос. та прус, військ при Фрідланді, основні їхні положення були обговорені при особистій зустрічі Напо-леона І й Олександра І.
Рос.-франц. мирний договір передбачав: поширення на територію Російської імп. дії наполеонівського декрету про Континентальну блокаду Великої Британії; визнання Петербургом уже здійснених і майбутніх територ. змін, зроблених Францією в Європі; визнання Росією новоствореного Вестфальського королівства, яке отримало всі землі Пруссії на лівому березі р. Ельба; створення на землях, отриманих Пруссією при поділах Речі Посполитої, Герцогства Варшавського (Росія отримала Білостоцький округ). Росія ставала посередником на переговорах між Францією та Великою Британією, а Франція — між Росією і Туреччиною.
За прус.-франц. мирним договором Пруссія зобов'язалась обмежити чисельність армії 40 тис. вояків і виплатити 100 млн. франків контрибуції та приєднатись до Континентальної блокади.
Підписавши Т. м. д., Наполеон І домігся укладення союзу з Росією та розриву її відносин із Великою Британією, але йому не вдалось умовити Росію здійснити великі територ. надбання за рахунок Пруссії й остаточно розірвати стосунки між двома д-вами. Саме через позицію Росії територ. втрати Пруссії були порівняно незначними. Положення дог-ру про сприяння Росії у війні з Туреччиною Францією не виконувались. Дог-ри припинили свою дію з початком Російської кампанії Наполеона в 1812.
19. Територіальні завоювання й політика Наполеона 1 у період імперії.
На чолі армії в 1796 р. стає Наполеон Бонапарт. Причина його призначення: розгром роялістів на вулицях Парижа.
1796-1797 гг. - Італійська кампанія, що закінчилася підписанням Кэннофарнийского миру, по якому до Франції відходить Бельгія й Північна Італія. Вся Італія, Швейцарія й Голландія виявилися під французьким контролем.
Потім Наполеон пропонує експансію в Єгипет ( 1798-1799). Він прагне боротися проти Англії. Треба було підірвати її колоніальна могутність. Він прагне повторити похід Олександра Македонського у зворотному напрямку. По шляху в Єгипет він захоплює острів Мальту.
Дії Наполеона об’єднують проти нього Австрію, Англію, Росію й Туреччину. Наполеон захоплює Єгипет, знищує турецьку армію в битві під Олександрією, потім армію мамелюків у битві під Каїрі. Єгипет захоплений, Наполеон блискуче організує керування Єгиптом, але у своєму подальшому русі убік Індії він застряє в стін міцності Сен Жан Дакр, де зазнає поразки й вертається в Єгипет.
А в цей час весь французький флот був знищений Нельсоном. Армія виявилася відрізана від Франції. Наполеон одержує листа, що Суворов ліквідував всі його завоювання в Італії, а директорія розтратила всі засоби, привезені їм з Італії. Наполеон залишає свої війська напризволяще й вертається у Францію, робить державний переворот і встановлює режим диктатури. Наполеон в усіх напрямках зумів домогтися швидкої й стрімкої стабілізації у всій країні.
Основними ідеями Наполеона була ідея природного союзу Росії й Франції. Він пропонує Павлу 1 союз і повертає всіх російських полонених. Павло оцінює цей жест і приймає його пропозицію. Після цього Наполеон робить свій другий італійський похід. В 1800 р. розбиває австрійців при Лоренго. Після цього був укладений мир, що підтверджує умови першого миру. Після смерті Павла Олександр припиняє війну з Англією, але зберігає союз із Наполеоном. Основна помилка Наполеона полягає в тому, що він не міг зупинитися. Можливо, він це усвідомлював, але говорив при цьому: "Я солдат, я повинен робити перемогу". Поступово революційна армія починає перетворюватися в армію завойовників і грабіжників.
Консолідуючи свою владу у Франції, Наполеон зіштовхується як з лівим, так і із правим крилом. Відбувається цілий ряд змов, замахів. Наполеон свариться з Олександром після страти герцога Энгиенского й відновлює проти себе практично всю Європу.
Починається нова війна. Англія - головний супротивник. Наполеон готовить десант, але він фізично не можливий. В 1805 р. у війну проти Наполеона вступають континентальні держави й він змушений відкласти плани десанту й піти на Австрію. У листопаді 1805 р. він здобуває перемогу при Аустерлице, нанеся нищівна поразка російським і австрійським арміям. Наполеон, використовуючи мобільні можливості своєї армії, заважає зблизитися Росії й Пруссії й бере над прусаками перемогу, після чого Росія й Франція виявляються один на один. Дві битви виявляються внічию, але потім Наполеон перемагає і йому вдається вивести Росію з війни й укласти з нею союз. Єдиний пункт, що виявляється невигідний для Росії - це пункт приєднання до континентальної блокади проти Англії, що після перемоги при Трафальгарде стає просто невразлива.
1808 р. - вторгнення Наполеона в Іспанію. Іспанія стає першою країною, де йому не вдається встановити своє панування. Незважаючи на видиму перемогу, країна не скорена. Столиця взята, армія розгромлена, усі права на престол отримані, але починається партизанська війна. Іспанію повністю Наполеонові так завоювати й не вдалося.
1808-1809 гг. - нова війна з Австрією, що була знову переможена. У неї віднімається Галичина. Наполеон намагається поріднитися з одним із царюючих будинків Європи й пропонує Олександрові свою руку його сестрі, але той відмовляється. Тоді Наполеон робить пропозицію у Відень і жениться на Марії Луїзі.
Росія починає порушувати континентальну блокаду, торгуючи з Англією через нейтральні держави. А в 1811 р. Росія відкрито виходить із блокади й починається підготовка до сутички титанів. Наполеонові вдалося укласти союз із Австрією й Пруссією, так що Росії довелося прийняти війну на своїй території. Кутузов, зумівши розгромити Туреччину, уклав з нею мир і позбавив Наполеона одного союзника. Російської дипломатії вдалося у Франції відняти ще одного союзника - Швецію, відібравши в неї Фінляндію й уклавши з нею угода, по якому їй була обіцяна Норвегія. Шведи не тільки зберегли нейтралітет, але й приєдналися до антифранцузької коаліції.
Війна почалася в 1812 р. і ввійшла в історію як вітчизняна війна 12 р. Французька армія остаточно перетворюється в армію грабіжників і завойовників. У Росії Наполеон не знайшов соціальної підтримки, як і у Франції. Велика армія гине й із цього моменту Наполеон остаточно втрачає ініціативу. В 1813 р. він бере ряд блискучих перемог, йому пропонується ряд вигідних умов, але він їх не може прийняти, не може зупинитися. Австрія його віддає й він почав терпіти великі поразки.
В 1814 р. війна переходить на території Франції. Талейран його віддає й радить союзникам іти на Париж. Париж був узятий, після чого так і не розбитий Наполеон відрікається від престолу, але за ним залишається імператорський титул і острів Ельба переходить у його спадкове володіння.
У Парижу знову з'являються Бурбоны, хоча Олександр зволів би республіку. З ними полягає мир, а Франція вертається в границі 1792 р. Виникла погроза нової війни за переділ границі. Намітилися найгостріші протиріччя в стані союзників, погроза війни між Австрією, Англією й Пруссією, Росією. Цьому перешкодили 100 днів Наполеона, що знову прийшов до влади й почав здобувати перемогу за перемогою, але в битві під Ватерлоо він зазнає рішучої поразки. Він уперше втрачає контроль над армією. Його віддають і він удруге відрікається від престолу . І англійці його відправляють на острів Святої Олени, де в 1821 р. при досить нез'ясованих обставинах він умирає.
20. Основні напрямки зовнішньої політики Росії перед першою світовою війною.
Зовнішня політика Росії при Олександрі II була спрямована насамперед на рішення східного питання. Поразка в Кримській війні підірвало міжнародний авторитет Росії, привело до втрати нею переважного впливу на Балканах. Нейтралізація Чорного моря робила беззахисними південні морські границі країни, перешкоджала розвитку Півдня й гальмувала розширення зовнішньої торгівлі.
Перед першою світовою війною в Росії різко загострились відносини з Німеччиною. Окрім того ситуацію загострювали балканські війни, які також посилювали протиріччя між самими балканськими країнами та їхніми протекторами. Росія намагалась вирвати Туреччину з-під німецького впливу,окрім того шла запекла боротьба за прихильність балканських країн серед яких росія підтримувала Сербію та намагалась завоювати підтримку Румунії, оскільки бачила в ній оппору проти Австрії, Австрія ж чекала на війну з Сербією. Перед Росією виникла загроза австро-російської війни, хоча без згоди Німеччини Австрія її не могла почати.
Окрім того, ще до Балканських війн Росія брала участь у створенні Союзу трьох імператорів та в створенні Антанти.
21. Лондонська конференція 1871 р.та відміна нейтралізації Чорного моря.
Багатостороння угода, підписана представниками Австро-Угорщини, Великої Британії, Німеччини, Італії, Росії, Туреччини та Франції; переглядала режим Чорного моря, встановлений Паризьким мирним договором 1856.
Мін. зак. справ Росії О. Горчаков розіслав рос. дип. представникам в Австро-Угорщині, Великій Британії, Італії та Туреччині циркуляр, в якому повідомляв д-ви, які підписали Паризький мирний договір, про те, що Росія надалі не вважає себе зв'язаною його положеннями, які обмежували її права та суверенітет на Чорному морі. Петербург вмотивовував свої дії численними порушеннями відп. положень мирного дог-ру іншими дер-жавами-учасницями, в той час як сама Росія чітко їх дотримувалася.
Австро-Угорщина, Велика Британія і Франція висловили протест проти дій Росії, брит. уряд запропонував винести питання на розгляд міжнар. конференції. Лондонська конференція для розгляду вимог Росії відкрилася 1871 і завершилась скасуванням «нейтралізації» Чорного моря, дозволивши Росії та Туреччині тримати на Чорному морі необмежену кількість військ, кораблів; суверенні права Росії на Чорному морі були відновлені. По відношенню до Чорноморських проток зберігався встановлений Лондонською конвенцією 1841 і Паризьким мирним договором принцип закритості для військ, кораблів нечорноморських д-ав. Лондонська конвенція 1871 дозволяла Туреччині відкривати протоки у мирний час для військ, кораблів дружніх і союзних їй країн, у випадку, якщо вона буде вважати це за необхідне для забезпечення виконання Паризького мирного дог-ру. Конвенція визначала режим чорноморських проток до 1922-23.
22. Проблема чорноморських протока в к. XVIII - першій половині ХІХ ст.
Чорноморські протоки, загальна назва проток Босфор, Дарданелли й розташованого між ними Мармурового моря.
Ч. п. - єдиний шлях повідомлення між Чорним і Середземним морями. У системі міжнародних морських шляхів займають особливе положення. Поки Візантія, а після завоювання в 1453 Константинополя турками - Османська імперія панували над всім Чорноморським узбережжям і Чорне море через це було фактично їхнім внутрішнім морем, використання Ч. п. було внутрішньою справою цих держав.
До кінця 17 в. обстановка істотно змінилася. Петро I приступився до будівництва Азовського флоту й в 1696 взяв Азов, Росія вийшла на узбережжя Азовського й Чорного морів. Тепер питання про вхід у Чорне море й виході з нього придбав міжнародний характер, склавши згодом важливу частину т.зв. східного питання. Довгий час зусилля російської дипломатії, стремившейся відкрити Чорне м. і Ч. п. для російського флоту, не приносили успіху.
По Кючук-Кайнарджийскому мирі 1774 за Росією визнане право торговельного мореплавання в Чорному морі й Ч. п. Пізніше таке ж право одержали інші держави (за винятком держав, що воюють із Туреччиною).
Набагато більше складною справою було для російської дипломатії врегулювання питання про прохід військових кораблів. Інтереси безпеки чорноморських країн вимагали встановлення в Ч. п. такого режиму, що, забезпечуючи їхнім військовим флотам надійний зв'язок з відкритими морями, у той же час відгородив би ці країни від погрози агресії з боку нечорноморських держав.
Цей принцип був чітко сформульований в 1802 канцлером А. Р. Воронцовым у відповідь на претензії Франції, що домагалася для свого військового флоту права проходу через Ч. п. Аналогічної з Росією позиції дотримувалася в той час і Туреччина. Не пропускаючи в Чорне море військові кораблі нечорноморських країн, вона по російсько-турецьких союзних договорах 1799 і 1805 надала росіянином військовим кораблям право проходу в