Xreferat.com » Рефераты по истории » Історія міжанродних відносин

Історія міжанродних відносин

Наполеона Бонапарта. Республіка скінчилася військовою диктатурою. Після Люневильского миру з Австрією в 1801 році й договору з Англією в 1802 руки в Наполеона 4 уже успели зміцнитися у влади виявилися розв'язаними для пограбування сусідів. Для Талейрана настали золоті деньки. Бонапарт захоплював землі, а князь статистично оформляв повідомлення про те, що трапилося, і одержував величезні хабарі при складанні мирних договорів за спиною імператора. Чи знав Наполеон про те, що його обкрадає його міністр закордонних справ? Звичайно знав. Але прощав йому всі, тому що користь, що приносив Талейран була незрівнянно більше. Бонапарт одночасно захоплювався своїм міністром за його здатність віртуозно вирішувати самі складні дипломатичні питання й одночасно нехтував його за характер і невтримну пристрасть до корисливості. Сам же імператор, привласнюючи собі чужі країни й грабуючи всі нові й нові народи чи ледве не щодня вважав, що відкрито брати добре, а нишком ганебно. Талейран прожив з Наполеоном душу в душу всі 8 років диктатури й змінив йому лише тоді, коли остаточно переконався у своєчасності й вигідності для себе цього вчинку.

Князь, передбачаючи невідворотну катастрофу імперії, залучив на свою сторону міністра поліції Фуше, щоб зміцнити власні позиції й запобігти витоку інформації. Але він не врахував одного. У Наполеона крім поліції Фуше, була ще одна таємна поліція, що стежила за самим Фуше. У такий спосіб імператор у середині січня 1809 року в самий розпал кровопролитної війни в Іспанії одержав звістки сводившиеся до наступного: По-перше, Австрія із пропасною поспішністю озброюється, користуючись скрутним станом, у яке потрапила франція; По-друге, Фуше й Талейран про щось підозріло таємно змовляються, нелестно озиваючись при цьому про політика й дії самого імператора. Розлютований Бонапарт прилюдно ледве було не побив свого міністра закордонних справ, загрожуючи йому смертю, у відповідь на що Талейран іде на ще більше зближення з австрійським послом. Відтепер у нього з'явилася спільна справа з Австрією - повалення Наполеона, і коли війна з Австрією навесні 1809 року все-таки почалася, багато хто, включаючи самого Талейрана передбачали, що вона буде набагато важче, ніж аустерлицкая компанія 1805. Одночасно глава французького Мида вів таємну переписку з російським царем Олександром, за певну плату поставляючи йому секретні відомості про французьку армію й плани розвитку французької зовнішньої політики.

З початком французької компанії в Росії пророкування Талейрана стали збуватися: велика армія танула на очах так і не прийнявши не одного великого бою з відступаючими російськими військами. У бесідах із близькими людьми Талейран говорить, що настав момент скинути імператора. Але скинути його за допомогою внутрішньої революції було неможливо, тому що Наполеон користувався широкою підтримкою народних мас і, насамперед селянства, буржуазії й армії. Знаючи це, Талейран не поспішав відкривати карти.


53. Основні вузли боротьби на завершальному етапі колоніального розподілу світу в Азії та на Далекому Сході.


ДО 1870-м рр. просування росіян у Середній Азії стало серйозним фактором, що ускладнював англо-російські відносини. У цьому регіоні зштовхнулися колоніальні інтереси Петербурга й Лондона; обидві держави думали, що кращою обороною є напад, а кращим способом захистити свої володіння це розширити їх за рахунок т.зв. "висунутих уперед рубежів" і "буферних зон". При цьому й англійці, і росіяни на всі лади обвинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, улюблених, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів.

В 1869 р. у Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією й Великобританією, Англія була зобов'язана втримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Алі, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язувалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію.

Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона перемінив на пості прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією й росіянином Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургові розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство.


54. Заподій і характер російсько-турецької війни 1877-1878 рр.


Росія в 1877 р. була змушена оголосити війну Туреччини, причому логіка була скоріше внутринняя, чим зовнішня. Напружені відносини з Англією й Австрією, що боїться появи незалежних держав на Балканах - це погроза її імперії. Що стосується позиції Німеччини, то Бісмарк зробив свій висновок: треба робити ставку на Австрію, а Росію поставити на місце. Варіант: утягнути неї у війну, у яку Німеччина могла б не втручатися. Бісмарк активно штовхає Росію на воєнні дії, навіть робить їй підтримку. При цьому він сприяв внештатской зустрічі імператорів Росії й Австрії. Було багато неясностей, не було зафіксовано жодного меморандуму. Сторони погодилися не допустити створення на Балканах великої держави.Коли всі спроби реформ у Туреччині зазнали невдачі, Росія передчасно повідомляє Туреччині війну. Росіяни розраховують провести війну швидко, протягом місяця. В Англії виникли гострі проблеми. Вона не може втрутитися у війну. Допускається зміна статусів проток і окупація Константинополя. Інтереси Англії - убезпечити шляхи в Індію. Вона захоплює ряд островів у середземне море. На початку війни удача повністю є на боці росіян. Їм вдається форсувати Дунай, уклавши угоду з Румунією, вийти на Шитинский перевал і захопити його, що поставило Туреччину на край загибелі. Але тут Росію осягла невдача. Туркам удалося непомітно провести в міцність Пленм великий корпус. 3 атаки були відбиті. Почалося героїчне "сидіння". У кого раніше здадуть нерви? Через недолік продовольства турки змушені були капітулювати. І положення знову міняється на користь Росії. Росіяни завдають поразки туркам, після чого ті вже були не в змозі чинити опір. Російська армія рухається до Константинополя й зайняла Сан-Стефано. Саме там у березні 1878 р. граф Игнатьев, не маючи чітких інструкцій з Петербурга, коли Горчаков просто занедужав, уклав з Туреччиною попередній мир так, як він уважав потрібним, на дуже тверді для Туреччини й вигідних для Росії умовах.

За цим договором Росія одержувала на Кавказі Батум, Аоашкирскую долину, Адаган, тобто більшу частину турецької Грузії; а також Добруджу, що Росія планувала обміняти в Румунії на відняту в Кримській війні Бисарабию. Саме головне для Росії- створення великої Болгарії, що було в той же самий час великою помилкою Игнатьева. До Болгарії відходила Македонія, Вірменія, Північна Болгарія. Країна одержала виходи до Егейського й Чорного морів. На півдні границі Болгарії проходили у двох переходах від Константинополя, при цьому протягом двох років росіяни одержали право на окупацію Болгарії й право Росії на створення болгарської армії протягом цього строку. Це означало, що узяття Константинополя - усього лише справа часу й бажання. Певну Компенсацію одержала Чорногорія й Сербія, які також як і Румунія оголошувалися незалежними. Однак серби вважали, що Росія їх обділила, занадто багато давши Болгарії.

Цей мир був вигідний для Росії, але не для Європи. Він дав привід для європейського втручання в ці роблю Австрія сприймає це як порушення внештатских угод, головний пункт яких: заборона створення на Балканах великої держави. До протесту Австрії приєднується Англія. Починається підготовка до війни з Росією. У росіян залишається остання надія: чітка підтримка Бісмарка, але він віддає Росію, заявляючи, що тут він усього лише чесний маклер, абсолютно не зацікавлений у цих справах.

Після цього Росія змушена передати на обговорення європейського конгресу всіх умов турецького миру й відмовитися від плодів своєї перемоги. По берлінському мирному трактаті Росія одержує Карс, Адаган і Батум, а такжде Добруджу, що Росія міняє на Бисарабию. Крім того, на Туреччину покладена велика контрибуція, а Болгарія різко ужимается у своїх границях, створюючи ряд автономних князівств. Строк російської окупації скорочується до 9 місяців.


55. Експансіоністська зовнішня політика США в Х1Х ст.


На рубежі сторіч все більшу роль у далекосхідних справах грала ще одна неєвропейська велика держава - Сполучені Штати.

Аж до громадянської війни 1861-1865 гг. американська держава називали "рабом рабовласників", і це було так. 13 американських колоній, що звільнилися від влади англійців в 1783 р., були переважно аграрною країною, і не дивно, що аграрний Південь із його высокоинтенсивным плантаційним господарством, став економічним (а отже - і політичним) гегемоном у Союзі. Аж до 1856 р. з 16 президентів США 11 були жителями півдня. В 1860 р. - у рік перемоги Линкольна на президентських виборах - вищі пости у федеральному уряді займали 543 жителя півдня й 386 жителів півночі (це при тім, що на Півдні жило 9 млн. чіл., з них 4 млн. негрів, а на Півночі - 20 млн. чіл.).

Відповідно, аж до 1861 р. зовнішня політика США була не стільки БУРЖУАЗНОЇ, скільки РАБОВЛАСНИЦЬКОЮ. Вона переслідувала головну мету - ТЕРИТОРІАЛЬНУ ЕКСПАНСІЮ. Звідси - війна з Мексикою ( 1846-1848), анексія Техаса, Каліфорнії, Нью-Мексико, плани захоплення Куби й усього Карибського басейну. Рабовласникам були потрібні нові землі - федеральний уряд намагалося задовольнити їхнього бажання.

До речі, ПРИЧИНОЮ громадянської війни було не бажання Линкольна скасувати рабство (в 1861 р. він і мріяти про цьому не смів). Однак він твердо був настроєний обмежити рабство його тодішніми територіальними границями - а це була смерть рабовласницького укладу.

Проводячи політикові територіальної експансії, Сполучені Штати в перші десятиліття свого існування прагнули запобігти втручанню європейських держав у справи Західної півкулі. ДОКТРИНА МОНРО була практичним вираженням доктрини "АМЕРИКАНСЬКОЇ СИСТЕМИ", сформульованої вперше державним секретарем США Дж.К. Адамсом в 1821 р. Президент США Дж. Монро, виступив в 1823 р. із заявою про неприпустимість спроб європейських держав колонизовать країни Південної Америки, які

недавно здобули незалежність у ході антиколоніальної війни проти Іспанії. Зрозуміло, цей демарш не зупинив би Священний союз, стремившийся відновити принцип легітимності всюди у світі - однак негативне відношення "володарки морів", Великобританії до цієї витівки, робив інтервенцію Священного союзу практично неможливої.

Таким чином, уже в перші десятиліття свого існування США проводили досить активну зовнішню політику, політику РЕГІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ, що прагне бути гегемоном у своєму регіоні миру й перешкоджає втручанню в цей регіон інших великих держав.

Остання третина XIX століття американської історії наочно показало, що таке БУРЖУАЗНА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА, очищене від усяких сторонніх домішок. Принцип THE BUSINESS OF AMERICA IS BUSINESS виявився у всій своїй вроді. За винятком покупки Аляски в Росії (1867 р.) і організації Панамериканської конференції (1889 р.), важко навіть пригадати які-небудь здійснення американської дипломатії за цей період часу. Сполучені Штати повністю пішли в себе, у рішення своїх внутрішніх проблем. Американська ж дипломатія займалася в цей період або рутиною, або висновком угод

торгово-економічного характеру.

Наприкінці XIX століття, однак, змінилася ситуація як у самих США, так і на міжнародній арені. З одного боку, Сполучені Штати перетворилися з досить слаборозвиненої (за західноєвропейськими стандартами) аграрної країни в найбільшу економіку у світі. А по чисельності населення США випереджали будь-яку іншу велику державу (крім Росії). При цьому набагато виріс обсяг американських інвестицій за рубежем і обсяг американської зовнішньої торгівлі.

З іншого боку, намітилося ОСЛАБЛЕННЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, що відігравала роль ГЕГЕМОНА в системі "європейського концерту" після 1815 р. Гегемонії Великобританії був кинутий виклик з боку Німеччини. У цих умовах США не могли більше проводити свій ізоляціоністський курс.

Сполучені Штати повинні були повернутися до навколишнього світу. ІСПАНО-АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА (1898) показала, що Вашингтон вертається до активної зовнішньої політики, причому не тільки у своїй півкулі. Фактична анексія Філіппін показувала, що США активізували свою зовнішню політику на новому для Вашингтона - ТИХООКЕАНСЬКОМУ напрямку.

Показником зрослого міжнародного впливу Сполучених Штатів стала посередницька роль Вашингтона у висновку ПОРТСМУТСКОГО МИРУ між Росією і Японією в 1905 р.


56. Перша опіумна війна в Китаї


Опіумні війни – загальна назва загарбницьких війн проти Китаю, котрі вела Англія (сама у 1839-1442 рр.) і спільно з Францією у 1856-1858 рр. і 1860 р. Причиною опіумних війн було прагнення капіталістичних країн нав’язати Китаю вигідні їм нерівноправні умови торгівлі, отримати якомога більший доступ на китайський внутрішній ринок.

Приводом до першої опіумної війни стало знищення китайською владою в Кантоні запасів опіуму, який належав англійським купцям. В цій війні Китай зазнав поразки. Скориставшись поразкою відсталого феодального Китаю англійські колонізатори по закінченні першої опіумної війни нав’язали Китаю нерівноправний Нанкінський договір (1842), який передбачав відкриття для англійської торгівлі п’яти китайських портів, перехід острова Гонконг у “вічне володіння” Англії і сплатою Китаєм великої грошової контрибуції.

1843 року додатково до Нанкінського договору 1842 р. був підписаний англо-китайський договір. За додатковим договором 1843 р. англійці домоглися нових поступок від Китаю: права створення у відкритих портах особливих поселень для іноземців (сетльментів), екстериторіальності, тобто незалежності іноземних підданих від китайської влади, непідсудності їх китайським судам. Договір передбачав також прийняття принципу найбільшого сприяння, котрим користувалися в Китаї інші держави.


57. Політика Німеччини щодо розколу Антанти на початку 20 ст.


МАТЕРІАЛ ІЗ ШПОР НЕ ПІДХОДИТЬ


58. Зовнішня політика Росії в період утворення Балканського блоку та балканські війни.


На чолі російського зовнішньополітичного відомства із квітня 1856 р. стояв талановитий політик і дипломат Олександр Михайлович Горчаков ( 1798-1883). Розумна, широко освічена людина, проникливий і гнучкий політичний діяч, А.М. Горчаков піклувався про згоду держав, наполягаючи на виключному праві Росії відстоювати свої національні інтереси.

Зовнішня політика Росії при Олександрі II була спрямована насамперед на рішення східного питання. Поразка в Кримській війні підірвала міжнародний авторитет Росії, привело до втрати нею переважного впливу на Балканах. Нейтралізація Чорного моря робила беззахисними південні морські границі країни, перешкоджала розвитку Півдня й гальмувала розширення зовнішньої торгівлі.

Головним завданням російської дипломатії було скасування статей Паризького трактату. Для цього необхідні були надійні союзники. Англія продовжувала залишатися самим небезпечним супротивником Росії через суперництво в Закавказзі й Середній Азії. Австрія сама намагалася закріпитися на Балканах. Туреччина у своїй політиці орієнтувалася на Англію. Пруссія була ще слабка. Найбільшою мірою інтересам Росії відповідало зближення із Францією, що суперничала з Англією в Середземномор'я.

Із цього моменту на перший план висувається східне питання, що загострилося через успішне просування Росії в Середній Азії в 70-х роках. Торговельні зв'язки із Середньою Азією, настільки важливі для російської економіки, ускладнювалися через постійні міжусобиці в цьому регіоні. Занепокоєння російського уряду викликали спроби англійської дипломатії через афганського еміра впливати на Кокандское й Хівинське ханства. В 1864 р. було почато рішуче настання на середньоазіатські ханства. Улітку загони полковників М.Г. Черняева й Н.А. Верьовкіна вступили на територію Кокандского ханства зі сходу й півночі. Незабаром були захоплені міста Туркестан і Чимкент. Із зайнятих земель була утворена Туркестанська область на чолі з військовим губернатором генералом Черняевым. У червні 1865 р. Черняев за власною ініціативою штурмом взяв найбільше місто Середньої Азії Ташкент (100 тис. жителів). Навесні 1866 р. почалися успішні воєнні дії проти бухарського еміра. В 1867 р. на зайнятих землях було утворено Туркестанське генерал-губернаторство із центром у Ташкенті.

У квітні 1873 р. була укладена російсько-германська військово-оборонна конвенція. У тому ж році Росія й Австро-Угорщина підписали політичну конвенцію, до якої приєдналася Німеччина. Так був оформлений "Союз трьох імператорів". Незважаючи на серйозні протиріччя між сторонами, "Союз" значно впливав на міжнародні відносини 70-х років. Висновок "Союзу" означало й вихід Росії з міжнародної ізоляції.

Берлінський конгрес викликав у Росії найсильніше невдоволення позицією Німеччини. В 1879 р. збурювання в суспільстві проти політики Бісмарка підсилили початі Німеччиною дії по обмеженню російського імпорту (заборона на ввіз худоби, введення мит на російський хліб). Германія здобувала все більшу вагу в Європі. Бісмарк бачив у Росії небезпечного суперника. 7 жовтня 1879 р. був укладений секретний австро-німецький договір, спрямований проти Росії. Однак франко-російському союзу, що міг би зрівноважити розміщення сил у Європі, заважав англо-російський антагонізм. З огляду на погрозу можливого військового зіткнення з Англією, Росія була зацікавлена в забезпеченні нейтралітету Німеччини і її спільниць Австро-Угорщині. З 1879 р. фактичне керівництво зовнішньою політикою перейшло до Н.К. Гирсу, що придерживались, на відміну від Горчакова, прогерманской орієнтації, і тоді ж почалися тривалі таємні переговори про висновок російсько-германської політичної угоди.


59. Липнева революція у Франції 1830 р., її значення та позиція великих держав.


Липнева революція 1830 у Франції, буржуазна революція, що покінчила з монархією Бурбонов. Дворянсько-клерикальний режим Реставрації гальмував економічний розвиток країни. Промислова криза й депресія 1827-30, неврожаї 1828-29, що погіршили й без того важке положення трудящих, прискорили революционизирование народних мас. Підсилювалося невдоволення й ліберальної буржуазії, що домагалася економічних і політичних перетворень в інтересах капіталістичного розвитку країни. Безпосереднім приводом до И. р. послужили ордонансы, підписані королем 25 липня, опубліковані 26 липня 1830, про розпуск палати депутатів (у якій переважали представники ліберальної буржуазії), про обмеження виборчого права земським цензом, про посилення репресій проти прогресивної преси. 27 липня в Парижу спалахнуло масове збройне повстання під гаслом захисту конституційної хартії 1814 і зсуву кабінету Полиньяка; головною рушійною силою повстання з'явилися робітники й ремісники, підтримані дрібною й середньою буржуазією, передовою частиною інтелігенції. 29 липня повстанці опанували Тюильрийским палацом і ін. урядовими будинками. Королівські війська були розбиті й пішли з Парижа, деякі полки перейшли на сторону народу. Революційні виступи в провінційних містах також закінчилися поразкою захисників "старого режиму". Влада в столиці перейшла в руки "муніципальної комісії", очоленої впливовими діячами помірно-ліберального крила великої буржуазії (банкіри Ж. Лаффит і К. П. Перье, генерал М. Ж. П. Лафайет і ін.). Слабість дрібнобуржуазної демократії й неорганізованість робітничого класу дозволили верхівці буржуазії привласнити всі плоди народної перемоги й не допустити поглиблення революції. Незважаючи на протести республіканських груп, палата депутатів, у якій переважали орлеанисты, вирішила передати корону герцогові Орлеанскому - Луи Пилипові, тісно пов'язаному з великими банкірами. 2 серпня 1830 Карл Х відрікся від престолу, 7 серпня Луи Пилип був проголошений "королем французів".

И. р. привела до досить обмежених політичних результатів. Нова конституція ("Хартія 1830") здійснила деяке зниження (у порівнянні з "Хартією 1814") майнового й вікового цензу для виборців; державний апарат і командний склад армії були очищені від крайніх реакціонерів, уведене місцеве й обласне самоврядування; трохи урізане була влада короля. Однак працюючі маси й дрібні власники не дістали права голосу; закони проти профспілок і робочих страйків, важкі непрямі податки не були скасовані. Зберігся поліцейсько-бюрократичний апарат, що зложився ще в період наполеонівської імперії, він лише перейшов в інші руки.

Незважаючи на незавершеність Л. р., вона мала велике прогресивне значення: революція скинула політичне панування дворянської аристократії й покінчила зі спробами відновлення в тій або іншій формі феодально-абсолютистських порядків. Влада остаточно перейшла з рук дворянства в руки буржуазії, хоча й не всієї, а лише однієї її частини - фінансової аристократії (тобто верхівки торгово-промислової й банківської буржуазії). З 1830 у Франції встановилася буржуазна монархія. И. р., що гаряче привітали передові люди різних держав, завдала серйозного удару реакційній системі Священного союзу. Спроби правлячих кіл Росії, Австрії й Пруссії організувати військову інтервенцію проти Франції з метою відновлення в ній старої династії виявилися марними через протиріччя серед європейських держав і внаслідок революційних виступів у багатьох країнах Європи. Всі європейські держави, хоча й не відразу, визнали режим Липневої монархії.


60. Бутапештська секретна конвенція між росією та Австро-Угорщиною 1877.


Російсько-австрійська конвенція 1877 Будапештська, секретне угода між Росією й Австро-Угорщиною. Підписано 3(15) січня в Будапешті російським послом Е. П. Новиковим і міністром закордонних справ Австро-Угорщині Д. Андраши. Готуючись до війни з Туреччиною, російський уряд прагнув забезпечити нейтралітет Австро-Угорщині. Конвенція передбачала, що при виникненні російсько-турецької війни Австро-Угорщина буде дотримувати доброзичливого нейтралітету стосовно Росії. Як компенсація Австро-Угорщина одержала право вибору моменту й способу заняття своїми військами Боснії й Герцеговини. Обидві держави зобов'язалися не розширювати сфери своїх воєнних дій: Австро-Угорщина - на Румунію, Сербію, Болгарію й Чорногорію; Росія - на Боснію, Герцеговину, Сербію й Чорногорію. Можливі наслідки війни й територіальні придбання сторін регулювалися додатковою конвенцією. Відповідно до неї Австро-Угорщині були віддані Боснія й Герцеговина, крім Новопазарский санджака - територію, розташовану між Сербією й Чорногорією; Росія повертала собі частина Бессарабії в границях до 1856.


61. Дипломатична боротьба держав в період близькосхідної кризи 1875-1877.


Для посилення своїх позицій на Сході Росія як і раніше робила ставку на визвольну боротьбу християнських народів проти Туреччини.

Улітку 1875 р. вибухнула нова близькосхідна криза. Незважаючи на вимоги європейських держав, Туреччина відмовлялася зрівняти в правах з мусульманами християнське населення провінцій Болгарія, Боснія й Герцеговина. У Боснії й Герцеговині спалахнули повстання. Воєнні дії в Середній Азії й ненадійність союзників змушували російський уряд уникати військового конфлікту й шукати дипломатичного рішення питання. Учасники "Союзу трьох імператорів" з ініціативи А.М. Горчакова в травні 1876 р. підписали Берлінський меморандум, що підтримав боснийцев. У квітні 1876 р. повстали болгари. Турецькі війська почали масове винищування болгарського населення. 30 липня 1876 р. Сербія й Чорногорія оголосили війну Туреччини. Не домігшись поступок дипломатичними засобами, 12 квітня 1877 р. Олександр II видав маніфест про війну з Туреччиною. У той же день російські армії направилися через Румунію до Дунаю. У червні 1877 р. російська армія форсувала Дунай. 7 липня передовий загін генерала И.В. Гурко опанував Шипкинским перевалом через Балкани й утримував його під напором постійно, що атакував супротивника, до грудня. Західний загін під командуванням генерала Н.П. Криденера зайняв міцність Нікополь, але не встиг випередити рухалися до Плевне турок. У результаті кілька спроб взяти міцність штурмом окончились невдачею, і з осені російські війська приступилися до облоги Плевны.

У східній частині Болгарії Рущукский загін під командуванням цесаревича Олександра Олександровича блокував турецьку армію у фортецях Шумла, Варна, Силистрия. Наприкінці листопада Плевна капітулювала. У цей же час почали настання сербські армії. Використовуючи сприятливу ситуацію, загін генерала Гурко 13 грудня зробив героїчний перехід через Балкани й зайняв Софію. Загін генерала Ф.Ф. Радецкого, пройшовши через Шипкинский перевал, розбив супротивника в Шейново. Зайнявши Филиппополь (Пловдив) і Адріанополь, російські війська рухалися на Константинополь. 18 січня 1878 р. війська під командуванням генерала Скобелєва взяли Сан-Стефано в 12 верстах від Константинополя. Кавказька армія під командуванням генерала М.Т. Лорис-Меликова одну за іншою взяла міцності Ардаган, Карі, Эрзерум. Стурбована успіхами Росії, Англія послала військову ескадру в Мармурове море й разом з Австрією загрожувала розривом дипломатичних відносин у випадку захоплення російськими військами Константинополя.

19 лютого (3 березня) 1878 р. у Сан-Стефано був підписаний мирний договір Росії з Туреччиною. Туреччина визнала незалежність Сербії, Чорногорії й Румунії, передавала Росії Південну Бесарабию й міцності Карі, Ардаган і Батум. На Балканах створювалося Болгарське князівство, що фактично означало знаходження болгарами незалежності. Під натиском Англії й Австро-Угорщині Росія була змушена передати статті договору на міжнародне обговорення. Дипломатичній поразці Росії сприяла позиція Бісмарка, що взяло курс на зближення з Австро-Угорщиною.


62. Місія князя Меншикова в Туреччину та причини російсько-турецької війни.


Меншиков був призначений у Туреччину царем як надзвичайний посол і повноважного представника. Нессельроде велено було виготовити для від'їжджаючого Меншикова інструкцію, основне положення якої було таке: «Розпадання Оттоманської імперії стало б неминучим при першому ж серйозному зіткненні з нашою зброєю».

Меншикову офіційно поручалося різко й рішуче 'покінчити суперечка про «святі (Місцях», домігшись від султана спеціального договору з російським імператором, причому в цей договір було потрібно включити й визнання права,пануючи захищати всім православним підданим султана'. Микола очікував успіху від місії Меншикова через те, що незадовго до прибуття російського посла султан, погодився на категоричну вимогу .представника Австрії Лейнинтена видалити турецьку армію з меж Чорногорії. Але різниця була в тім, що Чорногорія й раніше фактично не підкорялася Туреччини, а місія Меншикова складалася в пред'явленні до Туреччини вимог, які хилилися до підриву суверенної влади султана у всіх тих його володіннях, де було православне населення. При цьому Меншикову було дано зрозуміти, що на нього в Зимовому палаці не розсердяться, якщо навіть наслідком його дипломатичних дій з'явиться війна Росії з Туреччиною.

Прибулого в Константинополь Меншикова зустріли з надзвичайною пошаною. Турецька поліція не посмітила навіть розігнати юрбу греків, які влаштували послові захоплену зустріч. Меншиков петел себе із зухвалою гордовитістю. Він відразу ж заявив, що не бажає мати справи з міністром закордонних справ Фуад-Эфенди, що стояв на стороні французів по питанню про «святі місця», — і султан, переляканий звісткою про зосередження двох російських корпусів у Бессарабії, звільнив Фуада й призначив бажаного Меншикову Рифаат-Пашу. У Європі звернули велику увагу навіть на чисто зовнішні провокаційні витівки Меншикова: писали про те, як він зробив візит великому візиру, не знімаючи пальто, «ак різко говорив він із султаном Абдул-Меджидом. З перших же кроків Меншикова стало ясно, що у двох центральних пунктах він нізащо не поступиться: по-перше, він бажає домогтися визнання за Росією права на заступництво не тільки православної церкви, але й православним підданим султана; по-друге, він вимагає, щоб згода Туреччини бути затверджено султанським сенедом, а не фірманом, тобто щоб воно носило характер міжнародно-правового зобов'язання за договором з царем, а не було б простим указом султана, зверненим до його підданим і извещающим їх про нового заступника й про права православної церкви. Що торкається питання про Ієрусалимський і Віфлеємський храми, то по цих претензіях Абдул-Меджид був готовий піти на всі поступки. Але тепер це пануючи вже не цікавило. 22 (10) березня > 1853 р. Меншиков прочитав уголос Рифаат-Паші таку вербальну Ноту: «Вимоги імператорського [російського] уряди категоричні». А через два дні він прочитав йому нову ноту, що вимагала припинення «систематичної й злісної опозиції». Відразу він представив проект «конвенції», що робила Миколу^: як відразу ж заявили дипломати інших держав, «другим турецьким султаном»,


63. Німецьке питання на Віденському конгресі 1814-1815.


Німецьке питання було слідуючим після польсько-саксонського. АвстріЯ та Росія вважали доцільним закріпити феодільну роздробленість Німеччини. Англія цим питанням не дуже цікавилась, а Прусія була безсила що небуть вирішувати. Тут Німеччині об’єднатись не вдалось.

Але Австрія (Меттерніх) подала план створння «Німецького союзу», в кий мали б входити Австрія, прусія та інші німецькі держави (38 шт). Але прийняття рішення було зірване відновленням Наполеонівської влади.


64. Зовнішня політика Директорії. Наполеон Бонапарт.


Уся зовнішня політика Директорії та

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: