Xreferat.com » Рефераты по истории » Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського

Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського

113]. Достатніх документальних даних про судоустрій цих часів не збереглося. Однак із текстів Руської Правди і Уставів князів Володимира і Ярослава випливає, що в Київській Русі існували суд великого князя, суди його намісників, вотчинні суди, суди верви, церковні суди [110, с. 7]. В документах XV ст. є вказівки на існування цих видів судів у Литовсько-Руській державі [38, с. 123; 4, с. 18], отже висновок щодо запозичення Великим князівством Литовським судової системи Київської Русі і зберігання її протягом названого періоду вважаємо очевидним.

Наступний етап припадає на останню третину XV – 60-і рр. XVI ст., тобто від ліквідації удільної системи і утворення централізованої держави до судової реформи 1564 – 1566 рр. Протягом цього періоду ранньофеодальна монархія трансформується у станово-представницьку, інтенсифікується процес консолідації станів. У судоустрої Великого князівства Литовського відбуваються якісні зміни. Виникає низка нових видів судів, зокрема, третейські, суди для інородців, суди в містах з магдебурзьким правом, зростає кількість доменіальних судів; великі князі практикують передачу суду комісарам, маршалку, Пани-Раді; подібним чином воєводи і старости доручають право суду своїм намісникам. Серед дослідників немає одностайності стосовно визначення причин такої передачі. Ф. Леонтович звернув увагу на те, що третейські, доменіальні суди, суди для інородців і суди в містах з магдебурзьким правом були становими судами, і дійшов висновку, що передача державною владою права суду окремим верствам або особам була наслідком станового розшарування суспільства [111, с. 24]. М. Максимейко і В. Антонович пов’язували виникнення вказаних видів судів прагненням влади звільнитися від надмірного обсягу справ, які вважалися другорядними порівняно із справами військовими [126; 9]. А. Пашук вважав, що третейські та доменіальні суди утворилися внаслідок польських впливів [140, с. 34, 26]. На нашу думку, чинників, які зумовили процес виникнення нових видів судів, було декілька. Основна причина передачі державною владою права суду магнатам і шляхті (в третейських і доменіальних судах), міщанам (в судах міст-магдебургій), національним меншинам (суди для інородців), окремим особам (доручення великим князем суду комісарам, маршалку, Пани-Раді) полягала в тому, що об’єктивні умови державного існування Великого князівства Литовського в XIV – першій пол. XVI ст. зумовили підпорядкованість внутрішньої політики держави її зовнішній політиці. Напружена зовнішньополітична ситуація диктувала необхідність постійного підтримання військової готовності князівства і головна увага уряду мусила бути зосередженою на військових справах і безпосередньо пов’язаних із ними фінансових; всі ж інші, в тому числі і судова, посідали другорядні місця. Іншу причину вбачаємо у тому, що в XV ст. посилилася корпоративність суспільства і виникнення станових судів було закономірним. Певну роль відіграв і притаманний феодальному праву пріоритет приватного права над публічним.

Визначимо ще одну причину, яка, на нашу думку, є однією з найістотніших. Як у ранньофеодальній, так і в станово-представницькій монархії судова функція влади поглиналася адміністративною, отже, у державі була відсутня судова влада як окрема владна гілка. Спеціальних судових установ до судової реформи 1564 – 1566 рр. у державі не було, суд і судочинство не відігравали помітної ролі в державному житті князівства і не впливали на внутрішню, а тим більше на зовнішню державну політику. Відправлення суду об’єктивно було скоріше джерелом прибутку, ніж засобом забезпечення порядку в державі або впливовим владним чинником.

Третій етап розвитку судоустрою Великого князівства Литовського і, зокрема, на його українських землях, розпочався із проведенням судової реформи 1564 – 1566 рр. Він пов’язаний із скасуванням судів воєвод, старост і їхніх намісників і впровадженням принципово нових видів судів – земських, гродських і підкоморських. На нашу думку, саме судова реформа започаткувала формування окремої судової влади в Литовсько-Руській державі.

Система судоустрою Великого князівства Литовського протягом довгого часу розглядалась як низка різноманітних судів, пов’язаних між собою більшою чи меншою мірою. Спроби скласифікувати суди були здійснені лише протягом останніх років, хоча ще М. Ясинський говорив про державні (великокнязівський і його різновиди, суд воєвод, старост і намісників), приватні і станові суди (копні, полюбовні, панські, або вотчинні, і міські) [204, с.18]. С. Кудін виділяє суди державні (великокнязівський, або господарський, маршалковий, асесорський, комісарський, суд Панів-Ради) і спеціальні (міські, доменіальні, духовні, копні) [89; 90; 91]. На нашу думку, така класифікація викликає певні зауваження. По-перше, в неї не включені третейські і полюбовні суди, а також суди для національних меншин. По-друге, термін “спеціальні” стосовно названих судів, на наш погляд, не є точним. Звичайно спеціальними кваліфікуються суди, які розглядають специфічні справи, отже, такими, на нашу думку, можна вважати лише духовні суди церкви (вони розглядали здебільшого сімейні справи) і згадані С. Кудіним серед міських судів цехові суди (розглядали справи, які виникали в процесі виробництва). Крім того, автор не вказав, який критерій був ним покладений в основу такої класифікації, що, очевидно, зумовилось обмеженим обсягом публікацій.

П. Музиченко наводить більш точну, з нашого погляду, класифікацію судів. За його концепцією, суди поділялися на центральні (великокнязівський, або господарський суд з його різновидами, Головний Литовський Трибунал і Луцький Трибунал), місцеві (копні, домініальні, обласні, земські, гродські, підкоморські і міські), спеціальні (церковні, гетьманський суд, цехові, ярмаркові, суди над іновірцями, каптуровий суд, полюбовні, або приятельські, козацькі суди) [137]. Як бачимо, дослідник включає до класифікації всі суди, які діяли на українських землях в XIV – XVI ст.ст., не враховуючи тієї обставини, чи діяли вказані суди у Великому князівстві Литовському чи в Речі Посполитій. Оскільки темою нашого дослідження є литовська доба, не вважаємо за можливе прийняти наведену класифікацію.

Вважаємо за доцільне провести класифікацію судів на українських землях литовського періоду за ступенем участі влади в роботі судів і за принципами підсудності. Ми пропонуємо поділити суди на державні та недержавні.

До державних судів Великого князівства Литовського відносимо:

Центральний суд:

суд великого князя (господаря);

суди за його дорученням:

- суд Панів-Ради;

- суд маршалка;

- маршалківський суд;

- комісарський суд.

2. Регіональні суди:

суд воєвод, старост, намісників;

суд за їхнім дорученням: суди намісників воєвод і старост.

До недержавних судів віднесемо:

- доменіальні суди;

- церковні суди;

- суди в містах з магдебурзьким правом;

- третейські та полюбовні суди;

- копні суди;

- суди для інородців.

Визначимо, що через відсутність судової влади до проведення судової реформи 1564 – 1566 рр. державні і недержавні суди були не досить чітко розмежовані: по-перше, і в державних, і в недержавних судах судили особи, які отримували на це право від великого князя і не були професіоналами, від них навіть не вимагалося обов’язкового знання права; по-друге, як недержавні, так і державні суди не були постійно діючими установами, а відправляли правосуддя лише у разі потреби; по-третє, і державні, і недержавні суди у більшості випадків мусили керуватися спочатку звичаєвим, а згодом – писаним загальнодержавним правом, а канонічне і магдебурзьке право, якими мали керуватися церковні суди і суди магдебургій, в українських землях було значною мірою модифіковані під впливом місцевого права [75, с.148]; нарешті, сторони, могли на будь-якій стадії процесу перенести справу з недержавного суду до центрального державного суду (крім селян та мешканців магдебургій) і мали можливість альтернативного вибору суду.

Однак існували принципові, на наш погляд, відмінності: в державних судах правосуддя відправляли посадові особи, які були представниками державної адміністрації, отже, вони несли безпосередню відповідальність перед владою; підсудність державним судам визначалась за територіальним принципом, недержавним – за становим або за станово-територіальним. Окрім того, держава залишила за собою право контролю над недержавними судами. Так, апеляційною інстанцією для духовних, третейських судів, судів магдебургій був центральний державний суд; місцеві державні суди (гродські) певною мірою контролювали діяльність копних, доменіальних судів і судів для інородців.

Як ми вказували вище, незважаючи на другорядне становище суду і судочинства, в Литовсько-Руській державі судова система зазнавала розвитку. Еволюція судової системи зумовлювалася еволюцією державного, правового і суспільного життя і була відбитком вказаних процесів. Ще однією істотною відмінністю між державними і недержавними судами була неоднакова можливість для влади втручатись у їхню діяльність. Вплив на перші відбувалося безпосередньо і, таким чином, зміни в їхньому устрої, компетенції і функціонуванні були санкціоновані “зверху” і відбувалися швидше, ніж у недержавних судах. Отже, найбільш наочною еволюція виявилася в системі державних судів. Після судової реформи 1564 – 1566 рр. у системі державних судів відбулись якісні зміни і вона набула такого вигляду:

- суд великого князя і його різновиди;

- земський суд;

- гродський суд;

- підкоморський суд.

Зміни в структурі державних судів поглибили відмінності між державними і недержавними судами і розпочали процес формування на українських землях судової влади.

Що стосується недержавних судів, то можливості впливу влади на їхній устрій та функціонування значно обмежувалися, насамперед, звичаєм. Еволюція вказаних судів відбувалася досить повільно і торкалася виключно деяких їхніх окремих рис і особливостей, структура ж їх лишалась незмінною. Тому недержавні суди не утворили певної системи, а залишалися, скоріше, низкою станово-територіальних судів. Однак, зміни в них відбувалися “знизу”, з ініціативи самого населення (щоправда, переважно суспільної верхівки), отже, на нашу думку, функціонування саме недержавних судів сприяло ефективнішому подоланню правового нігілізму, формуванню певної поваги та інтересу до права і до суду. Таким чином, діяльність недержавних судів зробила свій певний внесок у формування в князівстві судової влади.


2.2 Система державних судів до судової реформи 1564 – 1566 рр.


Якісні зміни у розвитку державних судів Великого князівства Литовського відбулися внаслідок проведення судової реформи 1564 – 1566 рр., тому ми вважаємо доцільним розглянути державні суди в XIV – першій пол. XVI ст. (дореформений період) і другій половині 60-х рр. XVI ст. (від судової реформи до Люблінської унії).

Однією з ознак ранньофеодальної монархії є невідділеність суду від адміністрації. Право верховного суду в державі знаходиться в руках монарха, на місцях відправляють суд призначені ним намісники-управителі окремих регіонів. Оскільки за феодальної доби приватне право домінує над публічним, то основною метою правосуддя є відшкодування збитків потерпілій стороні та поповнення державної скарбниці (яка ототожнювалася зі скарбницею монарха).

Київська Русь не була винятком, тому великокнязівський і регіональні суди Литовсько-Руської держави вважаємо спадщиною Київської Русі і споконвічним інститутом давньоруського права. Запозичення Литовським князівством українського-руського права, зокрема давньоруської судової системи, відбулося на державному рівні, тобто маємо підстави говорити про подальший розвиток українських правових традицій у литовський період.

Оскільки великокнязівський суд і суд воєвод та старост знаходився в руках державної адміністрації (центральної і місцевої, або регіональної), ми назвемо його державним судом, який складається із двох щаблів – центрального і місцевих (регіональних) судів. Відразу зауважимо, що кожний з названих видів судів мав деякі різновиди, які ми розглянемо нижче.

Хоча державний суд у Великому князівстві Литовському зберіг свою давньоруську основу, в його устрої, компетенції та функціях відбулися певні зміни, зумовлені еволюцією суспільно-державного життя князівства. Однак вони були органічним продовженням загальних тенденцій розвитку, намічених ще в давньоруські часи.

Одна з найістотніших змін полягала у звуженні обсягу підсудності державній юрисдикції. У Київській Русі державному присуду підлягало все населення держави за винятком деякої кількості “церковних людей” і холопів, яких мав судити їхній хазяїн. З-під присуду державних судів Великого князівства Литовського протягом кінця XIV – першої пол. XV ст. було вилучено приватновласницьких і монастирських селян та міщан магдебургій. Вказані верстви населення підпадали присуду недержавних станових судів (див. розділ ІІІ). Панівні верстви (магнати і шляхта) також одержали право за власним бажанням створювати приватні суди (третейські або полюбовні) для розгляду своїх справ. Право створювати свої власні суди одержали також національні меншини.

Державні суди ми вважаємо такими, що базуються на територіальних засадах: по-перше, їх розподіл співпадає з територіальним поділом держави; по-друге, державні суди судили всіх мешканців даної території, крім вищевказаних категорій населення; по-третє, існували досить помітні відмінності в праві окремих земель, отже, державні суди мали враховувати ці регіональні особливості права.


2.2.1 Центральний суд

Суд у Великому князівстві Литовському не був відділений від адміністрації, отже, головною фігурою державного суду традиційно вважався великий князь (господар). Не існувало постійного і визначеного місця великокнязівського суду; він чинився в тому місці держави, де в даний момент знаходився правитель [205, с. 31]. Це є свідченням другорядності, додатковості відправлення суду порівняно з іншими державними справами великого князя, а отже відсутності судової влади в державі.

Великий князь виступав як суд першої інстанції для певного кола осіб і з певного кола справ, і як вища апеляційна інстанція для регіональних судів, а також для судів полюбовних, третейських і судів магдебургій.

З волі великого князя відбувалось надання певним верствам і особам права виключної підсудності центральному суду, що було значною пільгою, оскільки великокнязівське правосуддя було відносно швидким, недорогим і неупередженим, а крім того панував погляд на голову держави як на носія вищої справедливості [205, с. 7]. При відправленні суду великий князь мусив дотримуватись правових звичаїв, а після впровадження писаного права – норм Статутів. Отже, в Литовсько-Руській державі, зокрема в українських її землях, панував принцип зверхності закону, традиції над державною владою. Так, із запису в Литовській Метриці від 18 травня 1496 р. довідуємося, що на прохання відповідача великий князь дав жалуваного листа на землю, яка вже належала позивачеві. Судова справа вирішується великим князем “по старине” (за показаннями свідків), а не за власним жалуваним листом [4, с. 96].

Більше того, у випадках порушення законності або традицій з боку сторін, що змагалися, справа вирішувалася великим князем за законом. Так, у судовій справі, записаній в Литовській Метриці 11 травня 1496 р., йшлося про порушення правила заповіту. Великий князь вирішив справу за законом [4, с. 95]. Отже, влада дбала про поновлення справедливості в супільному житті держави. Тому населення прагнуло звертатися до суду великого князя. Протягом XV ст. найчисельнішою категорією осіб, які підлягали юрисдикції центрального суду, стали магнати, оскільки саме вони в даний період посідали провідне місце в державі. Вказані пільги надавалися спеціальними великокнязівськими “закривальними”, або “залізними”, листами або привілеями, часто разом із наданням земель [див., напр.: 120, с. 626].

З кінця XV ст. така пільга поширилася на іншу численну категорію осіб – відкупників мит, корчом та інших статей великокнязівського прибутку. Ми погоджуємося з М. Любавським, який вважав, що причиною було прагнення центральної влади збільшити надходження до великокняжої скарбниці та унезалежити вищеназваних осіб від можливої протидії або втручання з боку місцевої влади [120, с. 628]. У свою чергу, додамо, що, очевидно, така практика виникла у Великому князівстві Литовському на початку XVI ст. разом із поширенням в державі ідей Ренесансу та Реформації. Вказівок на надання вказаній категорії населення судової пільги у більш ранній період нами не виявлено.

8 червня 1558 р. великий князь Сигізмунд ІІ Август надіслав листа “до всих князей, панов, воевод, каштелянов, маршалков, старост, державец, кнегинь, паней, вдов, наместников, тивонов, земян, дворан, войтов, бурмистров, радец и всих врядников его милости господарских и теж князских, панских и духовних”, в якому зазначив, що “…каждый мытник и поборца, албо арендаръ, хто бы одно колвек яким пожитком скарбу нашого шафовал, водле постановеня нашого, не повинен ни перд ким иным, толко перед нами, господарем, або паном подскарбием земским, або теж, кому быхмо мы злецыли, становитися и отказовати…” І далі: ”…приказуем, аж бы есте всих справец и слуг …поборовых и мытных, кром права горячого и иного злочинства, сами не судили и врядником своим судити не казали, и кгвалтом их до того не примушали, трудностей ни которых над росказанье и постановене нашо не чинечи…” [38, с. 110–111]. В іншій грамоті великого князя читаємо: “Мы, господарь, постерегаючи того, якобы за тими споры и незгоды вашими, шкода в пожитках скарбу нашого не делалася, для тогож, естлибы есте собе от них в той справе мытной кривду якую мели, … тогды приказуем вам, ажбы есте теперь зараз в том з ними перед нами, господарем, яко в речи поборовой, расправилися, а заочне никоторых пофалок им самим и справцам их не чинили”[38, с. 105]. Отже, бачимо, що також звільнялись від місцевої підсудності і чиновники, яких митники розсилали для збирання королівських мит. Таким чином, митники, корчмарі та інші відкупники стали іншою групою, яка отримала право виключної підсудності.

Надання судового імунитету стосовно місцевих судів не тільки аристократам-магнатам, а й відкупникам великокнязівських статей прибутку, які звичайно були простолюдинами, а іноді навіть представниками національних меншин, свідчить про певний прагматизм державної влади у підході до цього питання. Однак, обсяг такого імунитету різнився для магнатсько-шляхетської верхівки і для відкупників. На відміну від магнатів, які отримували право “не судитись у поветех” до життя, відкупники користувалися цією пільгою лише доки знаходилися на посаді. Крім того, слід зазначити, що відкупники великокняжих статей прибутку були підсудні центральному суду лише по цивільних справах; по тяжких кримінальних справах, особливо при впійманні їх на “гарячому вчинку”, їх мали судити місцеві суди. Очевидно, це пояснюється тим, що регіональні суди могли вчинити правосуддя на місці негайно; при передачі ж справи до центрального суду майже неминучим було б зволікання, оскільки гаявся час на подорож до місця перебування великого князя. Отже, на нашу думку, влада починає усвідомлювати суспільну небезпечність тяжких кримінальних злочинів і намагається забезпечити оперативне судочинство по таких справах.

Стосовно магнатсько-шляхетської верхівки діяли інші правила. В листі великого князя Олександра від 30 травня 1496 р. своєму наміснику князю Мартину читаємо: “…коли о котором великом деле они [шляхта] отзовутъ ся до нас, до господаря, и ты бы им того не заборонял, а о посполитых делехъ можешъ и сам досмотрати межи ними и справедливость чинити…” [4; с. 107]. На українських землях регіональні суди взагалі не могли здійснювати вирок, винесений шляхті у справах з особливо тяжких кримінальних злочинів, без затвердження його великим князем. У привілеї Київській землі зазначено: “А коли проступитъ бояринъ, ино наместнику нашому осудивъ и за поруку давши до нас отложити; мы пак волни будем в той вине взяти и отпустити” [206, с. 6]. У привілеї Волинській землі читаємо: “А князей и панов и земянъ, старосте нашому злыми словы не соромотити, у казнь и у вежу их не сажати; а естли бы который ся провинил въ чомъ, князь, або панъ, або земянинъ, ино старосте нас обослати: как мы его научим нашим листом, або послом нашим, што бы мел с тымъ вчинити, ино ему подле науки нашое то вчинити” [121, с. 389–390]. На нашу думку, таке ставлення влади до магнатів і шляхти Волині та Київщини можна пояснити тим, що протягом тривалого часу (до початку XVI ст.) українські землі Великого князівства Литовського зберігали свою правову самобутність. Це було можливим, оскільки входження Київської та Волинської землі в XIV – першій пол. XV ст. до складу Литовського князівства не було остаточним і безумовним, їх статус коливався протягом вказаного періоду [126, с. 42–46], і лише з другої пол. XVI ст. можна говорити про остаточне інтегрування цих земель у державне життя Великого князівства Литовського; однак і тоді зберігаються певні специфічні риси суспільного і правового життя Волині й Київщини, що дозволяє нам зробити висновок про збереження національної правової самобутності українських земель.

Крім кола осіб, існувало коло справ, підсудних виключно великому князю. За Статутом 1529 р. (Дзялинським списком), до них належали політичні та службові злочини, справи про визнання шляхетства, про позбавлення шляхетської гідності, спори щодо великокнязівських маєтків тощо (розд. І, арт. 2, 5, 6, 20), тобто злочини, що були небезпечними для державного життя. На нашу думку, підсудність вказаних справ центральному суду свідчить про усвідомлення владою їх небезпечності для держави. Великокнязівська Устава 1509 р. навіть встановлювала конфіскацію маєтків державних злочинців як особливий вид покарання. Отже, вважаємо, що можна говорити про початок формування публічно-правового погляду на злочин у Литовсько-Руській державі.

Очевидно, що названі справи, указані в Статуті, могли виникати виключно в шляхетсько-магнатських колах, отже, по вказаних справах до суду великого князя притягались лише магнати й шляхта. Отже, привілейована підсудність була встановлена лише для суспільної верхівки держави.

Однак, окрім вищеназваних випадків, всі бажаючі могли звертатись до суду великого князя, обминаючи місцеві суди. Як вказувалось вище, центральний державний суд мав суттєві переваги над місцевими, тому до безпосереднього суду великого князя вдавались часто, і не тільки привілейовані верстви. Траплялись випадки звернення не тільки фізичних, але і юридичних осіб до центрального суду. В 1503 р. київські міщани скаржились великому князю на зловживання владою місцевим тивуном і просили “их з тивунских рук выняти” [42, с. 132]. В 1566 р. міщани Володимира неодноразово порушували клопотання перед Сигізмундом-Августом про усунення від влади війта Максима Лудовича і добились свого [36, с. 23, 24, 35, 47].

Але привілейовані особи могли за взаємною згодою звернутися по кримінальній справі до суду воєводи або старости, незважаючи на встановлені правила підсудності. Така невизначеність, нерозмежованість компетенції центрального і місцевих державних судів, їх взаємозамінюваність свідчить про несформованість як публічноправового погляду на злочин в дореформений період, так і взагалі судової влади в державі.

Довір’я і любов до ради у середньовічному суспільстві вважалися особливою чеснотою, одним із дарів святого Духу, що мав убезпечити людину від гордині [160, с. 69]; отже, за звичаєм, суд великого князя не був одноосібним. В судових актах періоду, що розглядається, згадуються численні присутні на великокнязівському суді. Досить часто це були представники земель, в яких мешкали сторони; також у переважній більшості судових актів XIV – XVI ст.ст. згадується присутність на великокнязівському суді радних панів: “Смотрели єсмо того дела съ паны радами нашыми” – традиційний початок багатьох судових актів [3, с. 215, 220; 4, с.23, 78, 113; 5, с. 29, 137]. Така присутність, на нашу думку, певною мірою сприяла гласності судового процесу і водночас формуванню погляду на великокнязівський суд як на справедливий і неупереджений. Але М. Любавський вказав ще на одну причину зберігання традиційної присутності “сторонніх людей” в центральному державному суді: оскільки до видання Статуту 1529 року загальнодержавного права в князівстві не було, центральний суд судив згідно з місцевим правом землі, в якій мешкали сторони. Ясно, що великий князь не міг досконально знати звичаєве право окремих земель; таким чином, необхідною була присутність таких знавців. Їхньою функцією було консультувати суд про можливі особливості та відмінності, про правомірність тієї чи іншої санкції з точки зору місцевого звичаєвого права [118, с. 53].

У пошуках правосуддя населення мусило здійснювати подорож до місця перебування князя, але не було гарантії, що зацікавлена особа зможе добитись розгляду своєї справи. Переобтяжений справами князь звичайно відмовляв населенню, посилаючись або на нестачу часу, або на відсутність належних радників. Окрім того, великий князь, який водночас був і польським королем, більшість часу знаходився у Польщі; населення Литовсько-Руської держави могло звертатись до нього тільки під час перебування його у князівстві. Тому не є випадковим, що населення прагнуло домогтися правосуддя на сеймах, коли можна було напевне застати і голову держави, і всіх радних панів. Однак траплялись відмови у відправленні правосуддя й на сеймах: великий князь відповів майже на всі прохання станів сейму 1511 р. стосовно змін у порядку судочинства, що йому “немає діла” до судових справ [119, с. 533]. Судові справи розглядались на сеймах Мінському 1507 р., Берестейському 1515-1516 рр., Віленських 1522 р. і 1528 р. Але надмірна кількість справ, які чекали на розгляд, не дозволила вирішити їх всі. Саме тому великий князь практикував доручення розгляду справи наближеним особам. Ми погоджуємось з М. Ясинським, який вважав, що такі доручення не змінювали природу суду; він за суттю своєю залишався судом великокнязівським, оскільки мав на меті лише розвантажити великого князя від безпосередньої участі у справах, які вважались державою другорядними, до того ж, діяв виключно під контролем голови держави. М. Ясинський скласифікував суди, які діяли у Великому князівстві Литовському за дорученням великого князя, таким чином: суд маршалка, маршалківський суд і комісарські суди (решта судів, виділених М. Ясинським, знаходяться поза часовими межами періоду, що розглядається) [204, с. 18]. Ми в основному погоджуємося із класифікацією М. Ясинського, але вважаємо за можливе додати до вказаних різновидів судів суд Пани-Ради, а також уточнити й упорядкувати цю класифікацію, взявши за основу ступінь самостійності різновидів судів.

Вважаємо, що за ступенем самостійності у вирішенні судових справ першим з різновидів великокнязівського був суд Пани-Ради. Відносно ролі та ступеня участі Пани-Ради в суді великого князя немає одностайності. М. Ясинський не виділяв даний орган у різновид великокнязівського суду, але вказував, що Рада, за дорученням великого князя, могла вести попереднє розслідування обставин справи і представити результати на розсуд князя, але остаточне вирішування справи і винесення вироку належало останньому [205, с. 34]. М. Владимирський-Буданов вважав, що присутність радних панів на суді великого князя була обов’язковою, оскільки останній взагалі не мав права суду без Пани-Ради; більше того, дослідник започаткував поглядав на суд Ради як на окремий вид суду [33]. Проаналізувавши судові акти і документи періоду, що розглядається, ми дійшли висновку, що Пани-Рада як така, сама по собі, не виконувала судової функції. Хоча траплялись випадки відмови великого князя чинити правосуддя, посилаючись на відсутність належних радників, вважаємо, що присутність радних панів на суді була скоріше даниною традиції, витоки якої слід відносити до давньоруських часів. На доказ нашої точки зору зауважимо, що, по-перше, склад

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: