Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського
По-друге, хоча більшість судових актів починається посиланням на присутність Пани-Ради, однак є й такі акти, де вказано: «Сам Александр» [3, с. 67, 72, 83]. В деяких з цих актів також згадується про присутніх на суді радних панів (в кінці акту) [3, с. 75-76; 4, с. 113], але з тексту документів ясно, що їх роль зводилася виключно до присутності; безпосередньої участі у розгляді справи вони не брали. Водночас, в деяких актах [3, с. 76-77; 4, с. 67] вказівок на присутність на суді радних панів немає взагалі.
Прямі вказівки на безпосередню участь і самостійну роль Пани-Ради в суді великого князя зустрічаємо тільки у випадках доручення великим князем провести справу самостійно. «Приказаньем господаря нашого короля и великого князя его милость Жикгимонта, я князь Костентин Иванович Острожский, воевода троцкий, гетман его милости, староста бряславский и веницкий, смотрели есмо того дела,» – читаємо у вироку троцького воєводи князя Костянтина Острозького від 23 січня 1529 р. У винесеному вироку Костянтин Острозький прямо зазначив, що справу вирішував згідно з думкою великого князя, висловленою тим з цієї справи раніше [3, с. 215]. В акті, датованому кінцем XV ст., записано, що жорославські піддані свідчили перед радними панами (намісником гродненським та старостою жомойтським), призначеними великим князем вислухати свідоцтво жорославців. Свої показання свідки закінчили словами: “А хто бы хотел о том инак поведити, нехай господаръ великий княз кажеть насъ с тым перед собою очевисто поставити”[3, с. 74]. Отже, і безпосередній розгляд справи радними панами відбувався лише з доручення і відома великого князя; причому і сторони, і судді усвідомлювали зверхність великого князя над таким судом. Траплялись випадки, коли радні пани виступали в судовому процесі лише як свідки [4, с. 212; 5, с. 90]. В інших випадках їм доручалося наглядати за процедурою принесення присяги [4, с. 72, 73].
“Мы з панами радами помысливше, нашли есмо…” – не більше, ніж традиційна формула. Як бачимо з судових актів, великий князь радився з Пани-Радою лише при виникненні справ, для вирішення яких немає відповідної норми ні в звичаєвому праві, ні в законодавстві. Здебільшого у таких випадках передбачалось, що прийняте рішення відіграватиме надалі роль судового прецеденту в державі, отже, при вирішенні такого роду справ бажана була колегіальність (зазначимо, що за привілеєм 1492 р. законодавча влада великого князя обмежувалась Панами-Радою). По тривіальних справах, де рішення очевидне, великий князь вирок виносив сам [4, с. 11, 67, 79, 83]. Також одноосібним було його рішення з найбільш серйозних справ, особливо з кримінальних: вбивства, наїзду на маєток, образи або звинувачення в підробці документів тощо [4, с. 88, 90, 112-113; 5, с. 130].
Крім того, Пани-Рада не могла сама, зі своєї ініціативи, відправляти правосуддя; її суд відбувався лише за спеціальним дорученням голови держави, здебільшого одноразовим, для даного конкретного випадку. Радні пани чинили суд не тому, що судова влада великого князя була обмеженою (нагадаємо, що привілей 1492 р., який істотно обмежив великокнязівську владу в державі на користь Пани-Ради, не згадує про право суду Ради), а через переобтяженість голови держави іншими, більш нагальними справами. Отже, їхня участь у центральному державному суді зводилась в основному до ролі асистентів великого князя.
Слід зауважити, що в 1529 р. відбулася спроба змінити ситуацію: були впроваджені періодичні спеціальні судові сейми Пани-Ради. До їхньої компетенції входило збиратись для розгляду судових справ і під час відсутності великого князя, причому їхнє рішення не підлягало апеляції, як і рішення самого великого князя; в цьому ми вбачаємо спробу впровадити центральну судову установу. Однак суб’єктивною метою такого впровадження було знизити переобтяженість великого князя другорядними для держави справами, якими вважались справи судові порівняно із справами військовими, причому пріоритет останніх прямо визнавався державою. В 1531 р. було встановлено, що сесії судових сеймів мають відбуватися двічі на рік: на Різдво та в сьому суботу по Великодню. Термін другої сесії було вмотивовано так: саме в цей час, навесні, звичайно починалися іноземні, насамперед, татарські, навали на Велике князівство Литовське; отже, “чымъ бы ваша милость мяли по люди писати и ихъ збирати, а они вси въ тотъ часъ будуть на сойме, тогда ваша милость им очевисто роскажете, абы на войну поготову были на том местце, где потреба вскажеть”[126, с. 119].
Пани-Рада не розвинулись в окрему судову установу; до часів прийняття Статуту 1566 р. вказані судові сейми перестали практикуватись. Отже, суд Пани-Ради можна вважати не самостійним видом суду, а різновидом великокнязівського. Однак, Пани-Рада з усіх різновидів великокнязівського суду найближче підійшла до потенційної можливості стати самостійним судовим органом. Великий Вальний сейм Речі Посполитої у 1588 р. затвердив закон (конституцію), за яким сеймовий суд міг судити і за відсутності короля, але це сталося поза рамками періоду, який розглядається в даній роботі.
Іншим різновидом великокнязівського суду був маршалківський суд. За М. Ясинським [205, с. 214], великий князь міг надати маршалку повноваження судити на невизначений термін, отже, маршалківський суд набував деяких рис постійної судової установи. Він працював і під час перебування великого князя в Литві, і за його відсутності. Протягом першої пол. XVI ст. юридично були закріплені деякі положення про маршалківський суд. Так, Статут 1529 р. визначив, що даний вид суду при розгляді справ має керуватись “стародавнім звичаєм”, тобто звичаєвим правом, і Статутом (розд. ІІІ, арт. 4). Було визначене коло справ і коло осіб, підсудних маршалківському суду. Його юрисдикції підлягали справи бояр і шляхти, які мешкали у великокнязівських маєтках, справи про з’явлення до місця перебування великого князя зі зброєю , вчинення там “кгвалту”, безпорядків (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 18). Більським привілеєм 1564 р. до компетенції маршалківського суду було віднесено справи землевласників з приводу нез’явлення їх на військову службу. Вказане положення було закріплене сеймовою ухвалою 1567 р. За Статутом 1529 р., маршалківський суд мав право висилати вижів і діцьких (розд. ІІІ, арт. 4). Його рішення могли виноситись цілком самостійно, але не можна вважати таку передачу права суду остаточною і визнавати маршалківський суд самостійною установою: в багатьох “спірних” випадках маршалківський суд припиняв свою діяльність “до науки господарской”, тобто до консультації з головою держави. Крім того, невдоволена рішенням сторона могла апелювати до великого князя. М. Ясинський розрізняв маршалківський суд і суд маршалка. Істотна відмінність останнього від маршалківського суду полягала в тому, що суд маршалка відбувався з огляду на одноразове доручення великого князя розглянути конкретну справу. Таким чином, суд маршалка наближався за характером діяльності і за повноваженнями до комісарського – наступного різновиду великокнязівського суду.
Практика доручення суду комісарам, тобто особам, посланим із “комісією”, із спеціальними повноваженнями, була досить поширеною. За М. Любавським, перші згадки про комісарський суд відносяться до 1475 р. [119, с. 649]. Комісари діяли колегіально. До видання Статуту 1566 року вони розглядали здебільшого земельні і цивільні справи, але іноді – і кримінальні. Статут 1566 року передав земельні справи до компетенції земських та підкоморських судів, отже, за комісарськими судами лишилося чітко обмежене коло справ. За Статутом 1566 року до компетенції комісарських судів відносилися лише справи про межі між великокнязівськими і шляхетськими маєтками і про викуп великокнязівських маєтків (розд. IV, арт. 58).
Комісарський суд за характером діяльності був недостатньо віддиференційованим від інших різновидів судів. Він мав багато спільних рис із судами регіональними і третейськими. До третейських судів його наближує можливість для сторін обирати суддів за обопільною згодою, "кого бы хто усхотел“. Поширена практика призначення комісарами представників місцевої адміністраціїї – воєводи або старости – наближувала комісарський суд до регіональних судів. Але певна зовнішня подібність не дає підстав ототожнювати комісарські суди з вказаними. Комісарський суд, як різновид великокнязівського, відбувався виключно “з волі і ласки господарської”, отже, судді-воєводи, старости або інші посадові особи діяли не з огляду на свої функціональні обов’язки, а лише за дорученням центральної влади. Право сторін обрати суддів-комісарів за власним бажанням також надавалося великим князем, який залишав за собою право контролювати дії комісарів на будь-якій стадії процесу.
Комісарський суд не був закладом постійним, або таким, що періодично збирається; він не мав визначеного місця перебування, постійного складу й визначеної компетенції. Призначався комісарський суд для кожної конкретної справи окремо.
М. Ясинський стверджував, що комісари, маршалки, намісники виступали здебільшого як асистенти великого князя. Вони проводили попереднє слідство, опитували свідків, розглядали представлені сторонами документи [205, с. 76]. Проаналізувавши акти Литовської Метрики, доходимо висновку, що, як правило, такі доручення відбувались у випадках цивільних справ, які стосувались землі (встановлення меж, присудження маєтків тощо) або спадщини (здебільшого нерухомої), тобто, у майнових справах [4, с. 23, 34, 113]. Справи кримінальні – особисті ображення, вбивства або звинувачення у вбивстві, наїзди на маєток, – великий князь судив особисто, без висилання комісарів [4, с. 83, 88, 90, 112-113; 5, с. 130].
Таким чином, різновидами великокнязівського суду були комісарські, маршалківські суди і суд маршалка; в період 20-х – 60-х рр. XVI ст. таким різновидом був суд Пани-Ради. Доручення розгляду судових справ іншим особам було викликане не прагненням виокремити судову владу як таку, а відбувалося з тих причин, що відправлення суду було справою другорядною, отже його можна було доручити довіреним особам і обійтися без особистої присутності великого князя, хоча, як бачимо, важливі справи, а також справи спірні вирішувалися ним особисто.
Однак, на нашу думку, практика відправлення суду не особисто великим князем, а іншими особами за його дорученням свідчить про наявність передумов формування в Литовсько-Руській державі спеціальних судових установ. З усіх різновидів великокнязівського суду найближче підійшла до потенційної можливості розвинутися в самостійну судову установу Пани-Рада. Однак, внаслідок зближення Великого князівства Литовського із Польщею посилюються польські впливи на правову систему князівства, зокрема, на розвиток судової системи. Природний шлях еволюції припиняється й замінюється штучно накинутою польською моделлю.
З середини XV ст. до великокнязівського суду звертались також у разі невдоволення вироками регіональних судів. М. Ясинський вважав, що однією з причин звертання до центрального суду як до апеляційної інстанції була відсутність до 1529 р. єдиного кодексу законів у князівстві [205, с. 73]. Як наслідок, суд на місцях нерідко чинився на особистий розсуд судді, отже, допускалися численні зловживання владою. Крім того, судді були перевантажені не тільки судовими, але і адміністративними справами, отже, ставилися до судових обов’язків недбало [119, с. 661–662]. Населення змушене було вимагати перегляду справи в центральному суді. В XIV – на початку XV ст. апеляціям ходу не давали, оскільки формально вироки місцевих судів вважались остаточними [119, с. 643]. Однак з середини XV ст. вкорінюється інший погляд на регіональні суди і великокнязівський суд стає апеляційною інстанцією для державних регіональних судів і для деяких недержавних – третейських, полюбовних, а також для окреміх видів судів міст-магдебургій. Започаткований був процес формування дволанкової судової системи. (Однак зауважимо, що остаточно державний суд оформлюється як дволанковий після проведення судової реформи в 1564 – 1566 рр., оскільки до того часу існувала практика переносу справи в центральний суд в обминання місцевих судів за наявності обапільної згоди сторін. Статут 1566 року, який закріпив впровадження реформи, заборонив звертатися до суду великого князя, доки справа не буде розглянута в місцевому суді, таким чином, за центральним судом закріпилася функція апеляційної інстанції, крім певного кола справ, підсудних виключно великокнязівському суду.)
Скарги, що надходили від вказаних судів, великий князь розглядав з Панами-Радою або доручав розгляд іншій особі. Берестейський староста пан Юрій Іллінич розглядав “приказанием господаря короля его милости Жикгимонта” разом із панами правильність суду свого намісника берестейського Мишка Романовича [121, с. 38]. Такий суд не слід вважати проявом діяльності регіонального суду, оскільки подібний розгляд справ не належав до компетенції воєвод і старост, а відбувався з огляду на одноразове доручення великого князя.
Таким чином, центральний державний суд був представлений судом великого князя і рядом установ, що діяли за його дорученням і від його імені. Існували потенційні передумови виникнення спеціальних судових установ, але вказаний потенціал не реалізувався, оскільки природний хід еволюції судової системи був штучно перерваний впливом польського права.
2.2.2 Регіональні суди
Другою ланкою державного суду були регіональні суди. Вище ми вказували, що вони були започатковані ще за доби Київської Русі, отже, є одним із найтрадиційніших, споконвічних інститутів українського права. Вказаний вид суду проіснував з часів Київської Русі до судової реформи 60-х рр. XVI ст. Його еволюція була зумовлена суспільно-політичними процесами, які відбувалися в державі.
Як відомо, в Київській Русі органами місцевого загального управління були призначені Київським князем намісники й тивуни, яким належала і судова влада. В XV ст. в Литовсько-Руській державі виникають централістські тенденції. Удільна система скасовується, а на чолі колишніх удільних князівств або особливих самостійних володінь стають намісники. В землях Волинській та Більській вони, за польським зразком, отримали назву старост; головні намісники князівств Віленського, Трокського, Київського, Полоцького, Вітебського, також за польським зразком, стали називатись воєводами; в Смоленській землі залишилася назва намісника. Існували певні відмінності у функціях воєвод, старост та намісників, але у сфері судової діяльності означені особи мали практично однакові права. З ліквідацією удільної системи воєводи, старости і намісники стали вищою адміністративно-судовою владою в своїх землях. Таким чином, суд у Великому князівстві Литовському залишається залежним від адміністрації, а судова влада не відокремлюється від адміністративної.
Для позначення адміністративних округів спочатку вживалось руське слово “волость”, пізніше польське “повіт” і зрідка – “держава”. Звідси традиційна назва голови місцевої адміністрації ”намісник-державець” [120, с. 615].
Порівняно з давньоруськими часами змінився і обсяг судової влади намісників-державців. В Київській Русі їхній підсудності підлягало все населення землі, крім осіб, які підлягали церковному суду. У Великому князівстві Литовському до середини XV ст. їхня судова влада поширювалася на шляхту й міщан (щодо селян для них існували певні обмеження), хоча шляхту воєводи та старости мали судити, “седши съ князьми и боярами”, а міщан судили за посередництвом своїх слуг – тивуна й осмника. У другій пол. XV ст. практика вилучення з-під регіонального присуду інтенсифікується: деякі категорії населення одержали пільги на підсудність виключно центральному державному суду, інші були передані під юрисдикцію недержавних судів. Однак, вказані вилучення не були абсолютними. Як уже зазначалося, сторони мали право за обопільною згодою перенести справу з великокнязівського суду до регіональних. Регіональні суди були апеляційною інстанцією для копних судів; до їхньої компетенції відносився нагляд за належним відправленням правосуддя у доменіальних судах. Статут 1529 року зазначає: “а естли оный [пан] разы два на обсылане справедливости вчинити не хотел; тогды в чием повете оного пана тот подданный седит, то воземши децкого от воеводы або от старосты, и тамже в том повете перед правом поставити мает; а оный маеть там права доводити перед поветовым судьею” (розд. VI, арт. 13). Згідно з обласними привілеїями землям Київській та Волинській, у випадках справ між великокнязівськими і панськими підданими судити мають намісники разом із паном або його суддею. Вказане положення підкреслювалося великим князем в окремих випадках. При підтвердженні надання земель Онуфрієвському монастирю від 2 липня 1468 р. зазначалось: “а коли будет которому чоловеку нашому [великокнязівському, підлеглому регіональному суду] дело до монастырского чоловека, ино нашим наместником и тивуном тых людей судити з архимандритом Онуфрейским…” [5, с. 15].
Приватноправний погляд на злочин, характерний для доби раннього феодалізму і започаткований на українських землях ще за доби Київської Русі, призводив до того, що як вимагання, так і здійснення правосуддя було приватною справою. Однак у період, що розглядається, із формуванням зрілого феодалізму, зароджується погляд на злочин як на державну справу, злочин починає вважатися дією, небезпечною для всього суспільства. Отже, суд по справах, пов’язаних із найбільш тяжкими злочинами, що становлять загрозу для держави і суспільства, влада залишає в руках державних судів. Оскільки ці злочини підлягали виключно суду старости або воєводи, їх називали “старостинськими артикулами”.
Не можемо поділити думку М. Любавського, що впровадження в українських землях старостинських артикулів було зумовлене польським впливом [119, с. 248]. Вважаємо це результатом органічного розвитку вітчизняної судової системи, який був зумовлений об’єктивним розвитком суспільства. Влада усвідомлювала суспільну небезпечність найбільш тяжких кримінальних злочинів, тому й не віддавала їх у руки вотчинників. Для порівняння можна згадати, що в Московській Русі суд по найбільш тяжких кримінальних злочинах також знаходився в компетенції держави, а не вотчинників.
Польське право певною мірою вплинуло лише на обсяг справ, що вважались особливо тяжкими. Перелік цих злочинів до видання Статуту 1529 року, тобто до впровадження писаного права, дещо вар’їрувався в залежності від регіону. Так, на Волині це були “розбой приличный”, тобто, з речовими доказами, “кгвалт”, “всильство” (насильство над жінкою), покалічення шляхтича й підпал [206, с. 36]. На Підляшші, де значними були впливи польського права, до старостинських артикулів належали розбій, домовий наїзд, насильство над жінкою і підпал [118, с. 492]. (Зазначимо, що на Підляшші магнати й шляхта підлягали суду старости лише по старостинських артикулах. Всі інші справи пануючої верстви розглядали земські суди, створені за польським зразком; земельні спори на Підляшші вирішувались старостами разом із членами земського суду, тобто в таких випадках головна роль належала старості.)
Статут 1529 року ліквідував цю різницю у визначенні найбільш тяжких кримінальних злочинів і єдиними для всієї держави старостинськими артикулами визнав наїзд на маєток, розбій і вбивство.
В наведеній вище грамоті Сигізмунда-Августа від 8 червня 1558 р. вказується, що митники звільняються від обласного присуду в усіх справах, “кром права горячого и иного злочинства” [38, с. 118], тобто старостинські артикули діяли й у відношенні до цієї категорії населення.
Вище ми вказували, що у більшості українських земель Великого князівства Литовського, зокрема, на Волині та Київщині, вирок воєводи і старости, винесений шляхті по особливо тяжких кримінальних справах, мав бути затвердженим великим князем. Однак сторони за обопільною згодою мали право звернутись до місцевого суду і виконати його рішення без звертання до центрального суду, а також вдатися до недержавних судів – третейського або полюбовного. Реальні обмеження для верхівки стосувалися лише рішень про встановлення шляхетства, оскільки нобілітація була прерогативою голови держави.
Отже, чіткого розмежування компетенції центрального та місцевих судів не існувало. Верхівка (магнати, шляхта, вище духовенство) мала право вибору суду; таке право було обмежене для селян та міщан, в тому числі і мешканців магдебургій. Із розвитком феодалізму й ускладненням державного життя князівства право відправлення суду починає розглядатись насамперед як право одержання судових мит, отже воно виступає як засіб збагачення осіб, які відправляють суд. Надання особі права суду розглядалось як платня за сумлінну службу поруч із таким традиційним наданням, як маєток. Отже, у справі судочинства на перший план виступає не відправлення правосуддя, а стягування судової платні. Певну роль відігравав вже згадуваний факт, що об’єктивні умови існування Литовсько-Руської держави диктували пріоритет зовнішньої політики над внутрішніми справами, з-поміж яких виділялись, насамперед, справи військові.
Однак не слід вважати, що держава зовсім не дбала про відправлення правосуддя. В листі до свого служебника, датованому приблизно 1389 р., великий князь Вітовт писав: “Тылько тот судник Вязовецкій Пилипко жаловал ся нам: привернул дей еси его к конокормству; ино чи не боишся ты, смерде, нас, да чи не бывал ты у нас под посохом, што его с того дела вернешь, что он на нас суды чинит?” [171, с. 103] В дарчій грамоті Борисовцям тивунського прибутку (із правом суду) Вітовт зазначає: “А кто иметь черезъ сюю нашу грамоту в чом их обидити, того и сказним” [171, с. 130]. Отже, в XIV – XV ст.ст. дбання держави про недоторканність суду та суддів мало характер особистого втручання великого князя в справи намісників з метою надання їм допомоги. Спеціального механізму захисту суддів не існувало.
Іншим свідоцтвом піклування влади про відправлення правосуддя можна вважати той факт, що суд воєвод і старост, як і суд великого князя, не був одноосібним. Склад присутніх на суді осіб і їхні функції ми розглянемо нижче; зауважимо тільки, що їхня присутність значною мірою сприяла демократизації судового процесу і була деякою гарантією запобігання зловживань з боку суддів. Право судити означало право стягувати судову платню. Зловживання владою виявлялося як у перевищенні розмірів платні, так і в порушенні меж своєї компетенції. Зем‘яни вінницькі скаржились на те, що намісник князь Богуш Корецький судить їх підданих “не обсылаючи [їх самих, тобто зем’ян] и на подданных их справедливости у них [зем’ян] не просечы…” [42, с. 84]. Великому князю Олександру скаржився князь Богдан Федорович, намісник путивльський, що намісник черкаський пан Кмита, всупереч загальним правилам, судить його слуг і людей, які мешкають у Черкасах, і бере з них судову платню [116, с. 278]. Аналогічні скарги приносились великому князю на порушення регіональними судами прав присуду монастирів і церквів. Ігумен та старці київського Нікольського монастиря скаржились на старосту черкаського Дашковича, що той наказав монастирських людей Совинців “имати и в нятство сажати и за поруки давати” [21, с.307]. Вінничани скаржились на старосту вінницького князя Федора Сангушковича, що останній надсилав своїх вижів у панські маєтки, якщо позивачі зверталися зі скаргою до старости на панських людей. Князь визнав правоту вінничан і нагадав старості, що в такім випадку давати вижів – право панів [13, с. 86].
Система кормління, успадкована Литовсько-Руською державою від часів Київської Русі, поглибила практику ставлення до внутрішніх справ як до другорядних. Практикувалося надання воєводам та старостам двох і більше держань, вони мали численні обов’язки при дворі великого князя, могли займати водночас декілька посад тощо; отже, мусили відволікатись від судових справ. Таким чином, виникала необхідність на період відсутності воєвод та старост призначати помічників – в документах того часу вони називаються служебниками. Серед служебників згадуються тивуни, осмники, намісники. Межі їхньої компетенції коливалися в залежності від волі місцевої адміністрації, якій вони цілком підпорядковувалися, – від права розгляду дрібних кримінальних справ до взагалі суду на час своєї відсутності; також їм міг доручатись суд у певному окрузі, на певних ярмарках тощо; однак, вони не мали права судити “шляхту и бояръ”, тобто магнатів і шляхту; не був визначений термін їхнього перебування на посаді (вони могли бути призначеними або “до волі господарської”, або “до живота свого”, або “колеєю”, тобто, по черзі, по роках). На нашу думку, така невизначеність статусу служебників була зумовлена незрілістю і недосконалістю структури адміністративного апарату Литовсько-Руської держави.
В деяких випадках служебники не мали права вирішувати важливі справи без відома воєводи або старости. Так, Ольбрахт Кгаштовт наказував своєму служебнику наміснику більському, щоб той відклав розгляд справи міщанина Сегеневича “до пріеханья своего к Бельску, хотячи им сам в том справедливость вчинити” [6, с. 167].
Із виникненням практики доручення служебникам суду над населенням в регіональних судах спостерігаються численні випадки зловживання владою не тільки з боку воєвод та старост, а й з боку служебників. Так, київські міщани скаржились великому князю Олександру, що “от тивунов киевских великии им кривды и втиски и драпежства деются” і просили, щоб великий князь їх “з тивунских рук выняли.” Великий князь ухвалив, що “тувуну не надобе судити их и рядити … и никоторых пошлин не брати” [42, с. 135].
Щоб забезпечити своєчасне та справедливе відправлення правосуддя у повітах, влада зобов’язала воєвод і старост обрати з-поміж місцевої шляхти “двох людей добрих і віри гідних” як наглядачів в обласних судах. Статут 1529 року встановлює, що вказані шляхтичі мають бути присяглими і до їхніх обов’язків відноситься чинити суд у відсутності воєвод та старост разом із служебниками останніх. Водночас впроваджувалася посада присяжних писарів, які мали бути присутніми при суді, вести протокол і дбати про належне стягування судової платні зі сторін. (Статут 1529 р., розд. VI,