Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського
Отже, бачимо, що у Великому князівстві Литовському доменіальні суди церкви стали абсолютно подібними до світських. В Литовсько-Руській державі формується суспільство світського, громадянського типу. Церква не відіграє тут такої ролі, як, наприклад, у Московській державі. Тому еволюція духовних церковних судів також іде шляхом обмеження судових прав церкви. З-під церковної юрисдикції вилучується ряд справ і передається світським судам. Земський привілей великого князя Олександра від 1492 р. проголосив, що світський суд не змішується з духовним. Сейм 1565 р. вирішив світські справи передати в світські суди, а церкві залишити тільки суди із справ релігійних. Це правило було закріплене в Статуті 1566 року: “Теж уставуем, иж бискупове и вси прелаты стану духовного и их справцы княжат панов и всее шляхты рыцерства, мещан и всих подданных наших яко и шляхецких не мають никого ку собе до духовного права о свецкие речы вызывати; … нижли што духовному праву належить и прислухать будеть, то в духовном праве справовано и сужоно быти маеть” (розд. ІІІ, арт. 26). Спеціальні Правила 1511 р. і 1585 р. визначили взаємовідносини між церковними та світськими судами. Духовні суди мали розглядати справи про порушення догматів християнської віри, недотримання церковних обрядів, справи про розірвання шлюбу, перелюбство, майнові спори подружжя, справи про спадщину та деякі інші.
Судові функції в церковних духовних судах виконували протопопи, єпископи, владики монастирів.
Джерелами канонічного права для православної церкви у Великому князівстві Литовському, як і в Київській Русі, були запозичені візантійські кодекси – “Номоканони”, збірки рецепованих законів – “Кормчія Книги”, “Книги законныя”, “Мерила праведныя”, церковні Устави князів Володимира і Ярослава. Але все частіше духовні суди вирішують справи, керуючись джерелами світського права, особливо тими з них, які регулюють стосунки між церквою і державою.
Загальна постанова 1499 р. спеціально підкреслила, що влада митрополита та єпископа судити духовних осіб не повинна зустрічати протидії ні з боку великокнязівських чиновників, ні з боку католицького духовенства, світських панів і органів місцевого самоврядування. Але нерідко траплялись випадки суду панів над сільськими священиками, які мешкали на панських землях. В 1544 р. митрополит Макарій скаржився великому князеві, що княгиня Слуцька наказує своїм служебникам втручатись у духовні справи, судити священиків, ув’язнювати їх і навіть розлучати чоловіків із жінками. Митрополит повідомляв великому князю, що заборонив правити службу Божу слуцькому архимандриту Никандру за те, що той двічі не з’являвся до суду; але ж Никандр навіть не схотів читати грамоти митрополита, а служку, який приніс її, власноруч побив. Архимандрит насмілився вчинити таке, оскільки його покровителькою була пані княгиня Слуцька [157, с. 109]. Отже, в Литовсько-Руській державі судова влада церкви не розглядалась як непорушна і недоторканна.
Апеляційною інстанцією для духовних церковних судів був суд великого князя. В судових актах періоду, що розглядається, знаходимо вказівки на випадки доручення вирішення спору між духовними особами світським судом. В 1516 р. воєвода Київський Андрій Немирович розглядав спір між ігуменом і “старцями” Пустинського Нікольського монастиря й Софійським намісником митрополита. Розгляд справи відбувався у присутності світських осіб [118, с. 121]. Апеляційною інстанцією для доменіальних церковних судів були суди воєвод і старост, а пізніше – гродські суди. 12 квітня 1561 р. Хорлупський врядник Луцького владики Марка Жоравницького приніс скаргу до Луцького гродського суду з приводу побиття його слуг врядником Жидичинського архимандрита Іони. Причиною звернення до гродського суду стала відмова архимандрита Іони вчинити суд над винним [204, с. 27].
Таким чином, церковний суд на українських землях у складі Великого князівства Литовського зазнав певної еволюції порівняно з періодом Київської Русі. Було значно обмежене коло справ, підсудних духовному суду. Звузилось коло осіб, що визнавались “церковними людьми”. Духовні суди при розгляді справ все частіше звертаються до джерел світського права. Держава чітко визначає межі судової компетенції церкви. Доменіальний суд церкви зазнає значного впливу світського доменіального суду і стає цілком подібним до нього. Світська влада в державі вважається вищою за духовну.
Такий характер еволюції церковних судів у Литовсько-Руській державі свідчить про формування в князівстві громадянського суспільства європейського типу із яскраво вираженим пріоритетом світських цінностей.
3.4 Третейські і мирові (полюбовні) суди
Перші документи, які фіксують діяльність третейських судів на українських землях Великого князівства Литовського, відносяться до XV ст. [4, с. 32, 47; 39, с. 18] Але вважаємо слушною точку зору Ф. Леонтовича, який зазначив, що “в литовсько-руському праві ніколи не зникав один із докорінних поглядів давньоруського права про посередницький характер суду і наряду як князя, так і інших органів суспільної влади” [108, с. 190]. Ці погляди, на думку Ф. Леонтовича, виявились у широкому розвиткові, з одного боку, інституту полюбовних і приятельських судів, а з іншого – системи “приказань”, або доручень, які давались у кожному конкретному випадку великим князем як Пани-Раді, так і будь-кому зі своїх намісників, старост і воєвод здійснити третейський суд з різних питань і зі справ адміністративних і судових. Отже, інститут третейських судів не був привнесеним ззовні, а виник як результат органічного розвитку державного і правового життя князівства.
Третейські суди виникли при дворі великого князя [4, с. 32, 47]. Існування їх вдовольняло потребам і влади, і населення. Для влади передача частини справ на розгляд третейських суддів означала значне розвантаження від надмірної кількості судових справ, отже, господар не заперечував намірам сторін звернутись до третейських суддів. У свою чергу, населення охоче вдавалося до вказаного суду в пошуках швидшого вирішення справи. Крім того, досить часто відповідачі навмисне чинили перешкоди вирішуванню справи в державному суді, щоб змусити позивача перенести справу в третейський суд, оскільки в ньому можна було сподіватись на більш вигідні, порівняно із такими, що передбачені законом, умови примирення [101, с. 148].
Третейський суд розглядав переважно цивільні, зокрема земельні, справи. Іноді тут розглядались і кримінальні справи, окрім особливо тяжких, за скоєння яких передбачалось публічне покарання або страта [141, с. 49].
Сторони заявляли про свою згоду вирішити справу полюбовно у великокнязівську канцелярію, яка призначала склад такого суду. Таким чином, третейський суд не був постійною судовою установою, а призначався окремо для кожної справи. Отже, на початку свого існування третейські суди наближалися до одного з різновидів великокнязівського суду, однак ми їх не ототожнюємо з такими, оскільки суттєва відмінність полягала в тому, що склад маршалківського, асесорського, комісарського суду не залежав від волі або згоди сторін і передача справи від великого князя до суду маршалка, комісарів, асесорів тощо відбувалася з ініціативи самого великого князя, тоді як до третейських судів сторони вдавалися свідомо і обов’язковою була згода з кандидатурами суддів. Третейськими суддями мали бути особи, що відповідали певним вимогам. За Статутом 1566 року, це мали бути “персоны разных чинов знатные, добросовестные и в правах искусные.”
До кінця XV ст. в організації діяльності третейських судів відбулись певні зміни. По-перше, до них почали вдаватись і регіональні державні суди. По-друге, судді не призначались, як раніше, а стали обиратись самими сторонами: “А так мы з розсудку своего нашли, абы они, упросивши собе приятелей своих, кого хотячи, на кгрунт певный сами выехали и приятелей своих вывели, хто кого может собе звести” [39, с. 123]. Вказані зміни сприяли поширенню правових знань серед населення, оскільки будь-хто із магнатів, шляхтичів або міщан міг бути обраним у третейські судді.
Отже, суспільство із пасивного спотерігача перетворюється на активного учасника судового процесу. Однак передача суспільству права суду стосувалася лише певних верств населення: до третейських судів вдавалися майже переважно магнати та шляхта.
Третейський суд мав дотримуватись існуючої судової процедури згідно з діючими законами. Як і державний суд, він мав право висилати позови через посильних за рахунок позивача, виносити рішення і вироки, видавати судові листи. Звичайно листи підписувались третейськими суддями, свідками та обома сторонами ( “И на то есъмо дали пну Михаилу Елу Малиновскому маршалку его кр мл а пну Богдану Патрикею Радогощкому, пну Или Золотолинскому [сторонам] сес наш лист доброволное … и загодення ншого [осіб, що складали документ] з ними печатми и с подписами рукъ ншихъ власных. А для лепшое твердости и сведомя его мл княжи княз Лев Сангушко Кошерский [третейський суддя] и их мл панове приятели наши, на то з обу сторон взятые, … свое печати приложили к сему ншему листу” [38, с. 63–64]. За бажанням сторони могли просити великокнязівського підпису, який надавав листам більшої ваги. Хід розгляду справи третейським судом протоколювався і надсилався до відповідного державного суду – центрального або місцевого. Рішення третейського суду вважалося таким же обов’язковим для виконання, як і рішення державного суду. Судові листи, видані третейським судом, мали таку ж юридичну силу, як і видані державним судом, особливо якщо були затверджені великим князем.
За Статутом 1566 року, інститут третейських судів діяв і після проведення судової реформи 1564 – 1566 рр. Оскільки третейські суди розглядали здебільшого цивільні справи, то за Статутом 1566 р. їхня діяльність певною мірою контролювалася земськими судами. Було визначено, що земський суд має забезпечити виконання вироку третейського суду при відмові однієї із сторін виконувати його. Справа переносилась у земський суд, якщо третейські судді не могли дійти згоди, “компромісу”; в такому випадку вирок виносився земським судом спільно із третейськими суддями. Статут 1588 р. визначав, що земський суд є апеляційною інстанцією для третейських судів. Винесення рішення земським судом у випадку апеляції могло відбутись і без особистої присутності однієї із сторін.
Подібними до третейських були полюбовні (мирові) суди, які діяли і за Статутом, і за Саксонським Дзеркалом, отже, до них вдавались і в державних судах, і в судах магдебургій [13, с. 45; 5, с. 314]. Зустрічаються випадки мирової згоди навіть у копному судочинстві [204, с. 69]. Мирові судді обирались сторонами з-поміж осіб сумлінних, повнолітніх, без фізичних вад, обізнаних з права, як правило, однієї соціальної приналежності із сторонами. Не могли бути мировими суддями “слуги невільні”.
Хоча в організації і діяльності полюбовних судів багато спільного з такими третейських судів, офіційна різниця між ними полягала в тому, що сторони вдавалися до мирового суду без повідомлення про це державного суду і до офіційного порушення справи в державному суді: “Я, Андрей Александрович Сангушковича, староста володимерский, смотрели есмо того дела, просили мене з обу сторон пнове Ляховские … а пнове Радовицкие… иже бых промежи ими справедливости досмотрел …” [38, с. 219-220]. Більський обласний привілей (1501 р.) визначає, що при укладенні полюбовної “згоди” після звернення до суду (у випадках бійки “до кривавих ран”) сторони мали сплатити судді і підсудку 5 грошей [206, с. 192]. Однак, як вказувалося, державні суди були переобтяжені справами, отже, на практиці вони самі рекомендували сторонам вирішити спори мирним шляхом посередництвом третейського суду; таким чином, вказані види судів фактично не розрізнялися.
Як і третейські, мирові суди розглядали здебільшого цивільні і дрібні кримінальні справи. Значна частина мирових угод стосувалась земельних суперечок шляхти. Більський привілей 1501 р. визначав, що вдаватися до мирової угоди можна лише у випадку “посполитих члонків”; “члонки замкове” (“старостинські артикули”) має судити староста (в інших землях – воєвода), мирова угода до них не застосовується [206, с.192]. Заборонялося також укладати мирову угоду зі злодієм; укладання такої угоди вважалося злочином проти суду. Але оскільки публічноправовий погляд на злочин ще тільки формується, а у приватному праві злочин трактується як “шкода”, то головною метою покарання було відшкодування збитків потерпілій стороні; тому на практиці зустрічаємо випадки звернення до мирового суду при скоєнні тяжких кримінальних злочинів як магнатів і шляхти, так і мешканців магдебургій. У 1566 р. в Луцьку мировим судом було укладено угоду між селянкою пана Хоєнського і зем’янином Федором Сенютою, слуга якого пограбував її і побив. За вироком мирового суду, Сенюта повинен був сплатити потерпілій 4 копи литовських грошей за побиття і виплатити вартість вкрадених речей [204, с. 60].
Князь Андрій Курбський і його жінка Марія Юріївна Козинська завдали одне одному численні і значні шкоди. Князь скаржився, що жінка намагалась отруїти його, а її син від першого шлюбу – навіть вбити. Жінка, в свою чергу, скаржилась, що Курбський її бив, тримав у в’язниці, змусив її дати йому кілька бланкових аркушів із печатями і підписами княгині. Для вирішення справи сторони, за обапільної згоди, обрали мирових судів – з боку княгині ним був мінський воєвода Сапіга, – які винесли вирок: розлучення сторін. Деякі маєтки княгині за рішенням суддів мали перейти у власність князя Курбського. Але справа на цьому не скінчилась. Свари тривали, і мирові угоди сторони укладали ще двічі [3, с. 150–151].
Траплялись випадки мирових угод і при більш тяжких злочинах. Слуга вже згадуваного Андрія Курбського, Іван Келемет, зазнав нападу володимирських міщан і князя Булиги і був забитий ними на смерть, причому його гроші і речі вбивці пограбували. Булига до суду не з’явився, і гродський суд виніс вирок про сплати ним головщини і всіх збитків, а сам Булига мав стати перед великокнязівським судом. Але вбивця за посередництвом декількох панів уклав мирову угоду із Курбським, зобов’язавшись сплатити йому за голову вбитого та відсидіти у володимирському замку рік і шість тижнів [3, с. 152].
Постанова мирового суду приймалась більшістю голосів. Допускався перегляд обсягу зобов’язань, якщо сторони або сторона не погоджувались із тим, що визначила постанова. За відсутності незгоди робився відповідний письмовий запис, за яким сторони зобов’язувалися виконувати вирок мирового суду; гарантією виконання зобов’язання виступала “зарука” – визначений мировими суддями штраф за ухилення від виконання вироку: “А хто бы з них [сторін] хотел тые грани або закопы рушити, тот мает заплатити брат брату десет коп грошей, а тые грани зася мает поправити” [38, с. 220]. Відсутнівсть запису про “заруку” була підставою для оскарження постанови мирового суду. Також підставою для оскарження і невиконання постанови було порушення суддями правової процедури, передбаченої і для державних судів: необхідно було зробити запис про передачу справи в мировий суд, постанову оформити письмово і затвердити підписами мирових суддів, судді повинні були вирішити всі питання, передбачені записом. Однак, як і в державних судах, не дозволялося розглядати додаткові обставини справи, які не були вказані у запису.
При невиконанні вироку мирового суду однією із сторін інша мала право звернутися до земського або гродського суд. У разі відсутності порушень права постанова мирового суду залишалась без змін, а сторона, яка не виконала постанови, сплачувала штраф і збитки позивача. Так, згаданий вище Федір Сенюта виїхав з міста, не виконавши постанови мирового суду. Потерпіла селянка звернулась до Луцького гродського суду, який виніс рішення стягнути з відповідача штраф і відшкодування “обиди” потерпілій [204, с. 60–61].
Отже, за відсутності незгоди між сторонами, держава практично не втручається в мирові суди, причому рішення такого суду має таку ж юридичну силу, як і рішення третейського суду. Існування третейських і мирових судів санкціоноване державою.
Таким чином, функціонування на українських землях Литовсько-Руської держави третейських і мирових судів сприяло активному залученню частини суспільства до судового процесу. Верховна влада держави не була всеохоплюючою, вона не прагнула втручання у приватне життя населення.
Однак, на цьому етапі розвитку демократія українського суспільства мала обмежений характер: вона існувала лише для магнатсько-шляхетської верхівки. Під впливом польської “шляхетської ідеї” паралельно зі зростанням прав пануючих верств нижчі верстви зазнають все більш жорстокої експлуатації та обмеження правоздатності.
3.5 Суд в українських містах з магдебурзьким правом
Вперше на українських землях магдебурзьке право з’явилось ще при Данилі Галицькому, але ним користувались лише німці-колоністи, які мешкали в руських містах; в 1339 р. останній галицький князь Болеслав-Юрій вперше надав магдебурзьке право цілому місту – Сяноку. Після загарбання Галичини Польщею магдебурзьке право одержали майже всі українські міста краю. Після Кревської унії 1385 р. магдебурзьке право почало інтенсивно насаджуватись в українських містах Великого князівства Литовського. Дещо уповільнився цей процес за часів володарювання Вітовта, але в другій третині XV ст. знов набрав сили. Одна з причин полягала в тому, що польські королі, які водночас були великими князями литовськими, розглядали впровадження католицького за походженням права як засіб католизації і полонізації литовсько-руського населення. Так, привілей на магдебурзьке право місту Більську (1430 р.) був наданий “с целью умноженія доходов державы и заселенія пустых мест и лесов католиками”. Війту дозволялося заселяти Більськ католиками, тобто німцями й поляками, але разом з тим заборонялося чинити кривди православним, які мешкали в місті до того [196, с. 58].
Таким чином, на українських землях в XIV – XVI ст. магдебурзьке право одержали Сянок (1339), Львів (друга половина XIV ст.), Кам’янець-Подільський (1374), Берестя (1390), Дорогичин (1429), Більськ (1430), Луцьк (1432), Кременець (1438), Житомир (1444), Смотрич, Хмельник і Червонгород (1448), Володимир-Волинський (друга половина XV ст.), Київ (1494-1497), Дубно (1498), Рівне (кінець XV ст.), Перемишль (кінець XV ст.), Левков (1503), Квасов (1513), Дорогобуж (1514), Білев (1516), Кузьмин (1517), Ковель (1518), Острожець (1528), Торчин (1540), Берестечко (1547), Вижва (1548), Костянтинів (1561), Поліщенці (1561), Брацлав (1564), Олика (1564) та інші.
Надання місту магдебурзького права передбачало заміну на його території руського права німецьким, вилучення міста з-під юрисдикції воєвод, старост, намісників та інших представників державної влади на місцях; впровадження самоврядування. Реалізація вказаних принципів неминуче мала привести до формування міщанства як замкнутої, корпоративної верстви. Однак, на українських землях норми і принципи магдебурзького права трансформувалися під впливом, насамперед, місцевого звичаєвого права і реалій економічного, політичного і правового життя Великого князівства Литовського, тому міщанство до певної міри інтегрувалося в суспільне і державне життя країни.
На чолі магдебургій стояв війт ( від німецької назви відповідного чиновника “fogt”). Він мав широкі імунні права та привілеї. В жалуваній грамоті Сигізмунда ІІ Августа на Володимирське війтство (1566 р.) читаємо: “Его самого и потомков его, которые войтами будут… от всякого права и суду земянского, кгродского и иного всякого вызволяем…але гдебы кому з уряду своего войтовского что вчинил, тогды ни перед кого иного одно перед нас, господаря, позыван и через нас сужон быти мает… Также и потомство его вызволяем и волними чиним от всяких платов, податков, цыншов и иных всяких повинностей, надто мы, господар, его самого и потомство его… от войны вечным часом волними чиним” [39, с. 98]. Спочатку посада війта була спадковою, але згодом на українські магдебургії Великого князівства Литовського поширюється польське правило, за яким державні посади можуть відчужуватись (даритись, продаватись), даватись в оренду тощо. “…в… привилее нашом [великого князя] выписали есмо…тот Монушко [війт] волен тое войтство отдати, продати ку своему вжиточному и лепшему обернути, как бы ся налепей ему видело,” – зазначено в запису в великокнязівській канцелярії від 8 лютого 1505 р. [5, с. 156]. Посада війта, як і посади воєвод і старост, розглядається і владою, і населенням як своєрідне феодальне держання, отже, як джерело прибутку, тому може виступати, наприклад, як засіб розплати за борги. У 1506 р. служебник Матуш заслужив у великого князя 100 золотих. Князь дав служебникові війтство Волковийське, і той “за то господарю его милости тую сто золотыхъ за службу свою отпустил” [5, с. 175]. Королева Бона викупила Луцьке війтство у дочок війта Яна, а пізніше частину прибутків, які належали війтству, проміняла на декілька сел Луцькому старості князеві Сангушку-Коширському. Однак королева зазначила, що князь Сангушко-Коширський не має права призначати лентвійта та судити міщан. Наведені приклади свідчать про те, що інститути, притаманні магдебургіям, інтегрувалися в загальнодержавне життя князівства.
Влада війта в місті, в тому числі і судова, була практично необмеженою. Це породжувало численні випадки зловживань владою. В 1566 р. міщани Володимира порушили клопотання перед Сигізмундом ІІ Августом про усунення війта Максима Лудовича від влади за зловживання. Великий князь задовольнив прохання міщан [36, с. 24]. Щоб запобігти зловживанням владою з боку війта, деякі багаті міста викупають війтство. Для вказаної операції необхідним був дозвіл великого князя. У привілеї Сигізмунда І міщанам міста Більська на право викупити на міські кошти війтство вказано: “…тое войтовство к местному пожитку мають держать, и его вживати со всим, што на тое войтовство здавна прислухаеть, а войта мають собе обирати тамошнего доброго человека, мещанина бельского, хто им будет люб и который бы ся добре у праве майтборском рядил и с ними справовал” [13, с.203–204]. В таких містах посада війта стає виборною, а його функції передають органам самоврядування, насамперед, раді.
Рада і лава складали магістрат. Рада виконувала адміністративні функції, лава – судові, але в українських магдебургіях чіткого розмежування між ними не було, отже, розподілу влади в сучасному розумінні цього слова не було; до того ж центральною фігурою влади, як вже вказувалось, був війт, якому підпорядковувались і рада, і лава. Рада складалась з бурмистрів та колегії радців, яких призначав війт з кандидатів, визначених міщанами. До її компетенції входили нагляд за дотриманням правил торгівлі в місті, за правильністю мір і ваги, за якістю товарів, які продаються, за порядком у місті, за збереженням суспільного майна. В деяких містах рада мала право суду по цивільних справах, в яких правота позивача була очевидною, а також по найважливіших кримінальних справах. Однак рада тільки вирішувала, чи винний звинувачений, а вирок виносився війтом. Також війт був апеляційною інстанцією для суду ради (на рішення самого війта апелювали до великого князя). Встановлення виборності посади війта означало підпорядкування останнього раді, це, зокрема, виявлялось у тому, що тепер на рішення війта апелювали до суду ради. Якщо ж місто викупало війтство, всі функції війта, в тому числі й судові, відходили до ради.
Судовим органом українських магдебургій була лава. До її складу входили війт і присяжні лавники, яких війт обирав разом із міщанами. За магдебурзьким правом, лавників мало бути 11 (за числом апостолів, крім Іуди), війт був 12-м. Однак на практиці їх бувало 7, 6 і навіть 3 особи [37, с. 170]. Лава засідала в суді, розглядала справу й виносила вирок. Іноді лава об’єднувалася із радою для розгляду неординарних судових справ.
Головою колегії лавників був лентвійт. Він призначався війтом із міщан і виступав як посередник між війтом і міською общиною.
Державні суди мали право втручання в суди магдебургій. Так, наприклад, коло справ, підсудних лаві, варіювалося для різних міст і визначалось великокнязівським привілеєм на надання місту магдебурзького права. В підтвердній грамоті Сигізмунда І місту Києву на магдебурзьке право від 12 січня 1516 р. читаємо, що війт і лавники судять міщан в усіх кримінальних справах, “в великих и поточних, то есть – о злодействе, о кровопролитей, о убійстве, о усеченіи члонков яких, о пожогах и в инних всех проступках… Томуж войтове места нашего Киева все справи криминалние, головніе, горловіе, о пожогах и инніе все вишеозначенніе даемо моц и власть зуполную судити, проступних карати…” [38, с. 48–49]. Однак в жалуваній грамоті великого князя Олександра на магдебурзьке право місту Волковийському зазначено, що “…зъ моцы и судов врадника [війта] Волковыйского ихъ его милость вызволилъ: нижьли, што ся дотычет кгвалту, пожоги, розбою, всилства, то его милость на себе взялъ и на врядники свои” [120, с. 636]. В жалуваній підтвердній грамоті на магдебурзьке право міщанам міста Високого від 26 червня 1510 р. вказано, що “коли пригодить ся судъ о кгвалтъ и о розбой и о пожогу и о злодействе зь лицом, тогды наместник маеть судити з радцами, а коли без лица злодей, тогды до войта маеть дан быти” [196, с. 110]. В привілеї на магдебурзьке право місту Мілейчицям вказувалось, що війт взагалі не має права суду без намісника мілейчицького [3, с. 161]. Отже, якщо лава Києва одержала право судити всі злочини киян, з юрисдикції лави Волковийська було вилучено справи по так званих “старостинських артикулах”; в місті Високому такі справи судили великокняжі намісники із радою або війт; в місті Мілейчицях війт взагалі був позбавлений права суду за будь-якими справами без намісника. Причиною такого втручання влади в недержавні суди було, на наш погляд, не так піклування про правосуддя, як прагнення зберегти за собою частину судових прибутків: “Наместник маеть судити при войте и при бурмистрах, для смотренья вин (тобто задля нагляду за кількістю судової платні).” “А з вин и пересудов на замок два гроша, а войту третий грош с тых жо вин.”, – зазначає привілей Мілейчицям [3, с. 161].
В українських магдебургіях склалася своя система судів, відмінна від класичної. За Саксонським Дзеркалом і Вейхбільдом (кодексами магдебурзького права) існувало три види судів: буркграфський суд (він же був і головною судовою інстанцією), суд виложений, суд поточний. Перші два види судів