Xreferat.com » Рефераты по истории » Геноцид голодом на Вінниччині (Поділлі) у 1932-1933 рр.: передумови, причини та наслідки

Геноцид голодом на Вінниччині (Поділлі) у 1932-1933 рр.: передумови, причини та наслідки

VALIGN=TOP> РСФРР 20 17 13 5 1,3 6 5 Укр. СРР 25 20 15 5 1,5 7 5 Біл. СРР 22 18 13 5 1,2 7 5 ЗСФРР 15 13 13 5 2,5 5 5 Узб. СРР 15 15 13 5 3 5 5 Турк.СРР 15 12 10 5 3 5 5

Вище вказані дані таблиці свідчать, що навіть при наявності в господарстві однієї голови кожного виду худоби та рамки вулика, сільськогосподарський податок для українського господарства зростав ще на 78,5 крб. і разом з податком на землю становив до 300 крб.

Але, з кожним роком, як підтверджують архівні джерела, величина сільськогосподарського податку в Україні тільки зростала.

Вже через рік, у 1929/1930 господарському році, який започаткував масову суцільну колективізацію (колгоспи тільки у вказаному році були частково звільнені від податку на землю і повністю звільнені від податку на худобу),11 грошова сума єдиного сільськогосподарського податку для подільського одноосібного господарства відчутно зросла і становила (в карбованцях):12


Округи Засіяної дес-ни Ріллі дес-ни Сіножаті дес-ни Городу й баштанів Садку дес-ни Виноград- ника Тютюну дес-ни
Проскурів. Округа 70 52 30 150 140 - 125
Кам’янец. Округа 61 50 30 150 140 160 125
Мог.-Под. Округа 62 48 30 150 140 200 125
Тульчинс. Округа 76 56 33 150 140 160 125
Вінницька Округа 78 57 30 150 140 - 125

Цифрові дані засвідчують, що найбільше сільськогосподарський податок для подільських селян виріс, в порівнянні з 1927/1928 господарським роком, на землю під посіви ярих та озимих зернових культур. Якщо у 1927/1928 господарському році з подільського селянського господарства за одну засіяну десятину держава збирала по 52 крб., то з початком суцільної колективізації на Вінниччині даний податок зріс до 78 крб., тобто, на 26 крб. Це, насамперед, поснюється намаганням більшовицької влади економічним тиском на одноосібного українського селянина досягти в найкоротші строки (1-2 роки) високих показників суцільної колективізації сільського господарства.

У той же час для аграріїв інших республік європейської частини СРСР, за вказаний вище період, розмір податку за засіяну десятину землі зріс всього на 4 крб., з 42 до 46 крб.,13 а для кустарів та ремісників, які в переважно проживали в містечках, розмір податку з прибутку їхнього господарювання був взагалі зменшений на одну третину ставки.14

В наступному, 1931 господарському році (з цього часу „окладний рік для єдиного сільськогосподарського податку тривав з 1 січня по 31 грудня включно”, у попередніх – з 1 жовтня),15 більшовики, у зв’язку з масовим потужним опором колективізації в Україні, значно збільшать сільськогосподарський податок для одноосібників і на присадибні городні ділянки, садки та виноградники, відповідно: 230 крб. (було 150 кр.), 200 крб. (було 140 крб.), 350 крб. (було 160-200 крб.).16

Отже, протягом 1928-1931 рр. більшовицька влада в Україні, використовуючи єдиний сільськогосподарський податок, як механізм економічного тиску на українського селянина, відчутно збільшила його розміри з метою вилучення селянських коштів, розорення одноосібних селянських господарств, придушення опору суцільній колективізації та прискореного вступу селян до колгоспів.

Про важку економічну ситуацію в українському селі, в зв’язку з непомірними поборами, засвідчує значна кількість архівних джерел. Є серед них і звернення у вищі партійні інстанції навіть представників партійної номенклатури Вінницького окружкому КП(б)У. Так, член бюро Вінницького окружного парткомітету Ольховий Г.Д. (репресований у 1937 р.)17 в доповідній записці у 1930 р., повідомляв: „Приклад: селянин має три гектари землі, має п’ять душ сім’ї, посіяв озимини 1 га, озимини пересічна врожайність по Чечельницькому району рахується 80 пуд. (50 % - 40 пуд.). Насіннєва позика минулого року – 8 пудів і того, селянин повинен здати 48 пудів з гектара, у нього фактично залишається 32 пуда на 5 їдців. По нашим нормам п’ять їдців за рік з’їдять 70 пуд., по 14 пудів на їдця. Значить в селянина не вистачає 38 пудів на харчування. Я взяв приклад кріпкого селянина із контрактантів...”18

Але більшовицький тоталітарний режим не тільки не зупинився перед назріваючою голодною катастрофою, навпаки, він її ще й прискорив. У постанові ЦК КП(б)У „Про виконання фінансового і касового планів та директив про розгортання товарообігу” від 9 жовтня 1932 р. з грифом „Не для друку”, вказувалося: „В тих районах і селах, де припущено масовий недооблік і затаювання об’єктів оподаткування, провести наново нарахування сільськогосподарського податку... Цілком незадовільно провадилися робота у Вінницькій області по всіх елементах фінансового плану: мобілізація коштів, виконання касового плану, розгортання товарообігу...”.19

І це в той час, коли в Україні, в тому числі і в селах Поділля, вже лютував голодомор. Про смертність серед селянства від голоду систематично інформували обласні партійні керівники ЦК КП(б)У вже з весни 1932 р.20

Не змінилася ситуація і в 1933 р. Так, в селі Людовка Жмеринського району сім’я селянина Лєбєдєва, яка голодувала, повинна була сплатити різних податків на суму в 700 крб., серед них: сільськогосподарського податку – 130 крб., самообкладання – 188 крб. Про це повідомляв обласний військовий прокурор Вінницький обком КП(б)У, реагуючи на скаргу їхнього сина – червоноармійця.21

Таким чином, єдиний сільськогосподарський податок задіювався більшовиками і в роки голодомору, ще більше загострюючи продовольчу кризу, адже в разі відсутності коштів, у селян відбирали продовольство.

1.4 „Самообкладання” селянства


Наступним механізмом експропріації селянської власності стало самооподаткування селянства. В період НЕПу селяни добровільно вирішували на сільських сходах скільки і для яких громадських заходів необхідно колективно зібрати грошей.

Головним чином зібрані кошти використовувалися: на шкільне і лікарняне будівництво; організацію лікарських, фельдшерських, ветеринарних і агрономічних пунктів; будівництво і утримання в селах соціально-культурних установ: бібліотек, хат-читалень тощо; протипожежну охорону; соціальний благоустрій – утримання в чистоті колодязів, ставків, озер, майданів, лазень...; будівництво і ремонт мостів, шляхів сполучення; покращання функціонування телефонного зв’язку та пошти. На будівництво дитячих садків та майданчиків, ліквідацію неписьменності, заходи кінофікації та радіофікації села, збільшення фондів бідноти.22 Тобто, практично на всі економічні та соціально-культурні потреби і заходи кошти збирались селянами, більшовицька держава в даний період нічим не допомагала селу.

Більше того, з метою збільшення надходження коштів у державну казну, 11 січня 1928 р. ЦВК і РНК СРСР приймають черговий закон про самообкладання „Про доповнення й зміну постанови Центрального Виконавчого Комітету й Ради Народніх Комісарів Союзу РСР з 24 серпня 1927 року про самооподаткування людности”.23

На відміну від попередніх законів про самооподаткування, які передбачали добровільний збір селянських засобів для „задоволення місцевих громадських потреб”, новий закон передбачав примусові заходи щодо його виконання селянами. Зокрема, січневий 1928 року закон доповнювався такою статтею: „Загальний розмір самооподаткування не може перебільшувати 35% загальної суми сільськогосподарського податку, що належить із усіх господарств даної оселі в даному окладному році. УВАГА. Ради народніх комісарів союзних республік можуть надавати губерніальним та округовим виконавчим комітетам і відповідним до них органам право дозволяти для окремих волостей і районів підвищувати зазначений в цьому артикулі крайній розмір самооподаткування”.24

Таке трактування закону, а саме, дозвіл підвищувати розмір оподаткування селян без межі стало ще одним наріжним каменем, що узаконив грабунок та призвів до масового зубожіння українського селянства. З цього часу грошовий податок уже не отримували як раніше, його фактично відбирали, щоразу збільшуючи розмір самооподаткування, із заможніших селян до 100 % від розміру с/г податку. В разі відсутності грошей, виконавчі органи влади отримали директиву еквівалентно проводити збір продуктами харчування або сільськогосподарським реманентом.25

У січні 1929 р. Політбюро ЦК ВКП(б) у постанові „Про хлібозаготівлі” (з грифом „Таємно”) ще раз наголосило: „Негайно розгорнути кампанію по проведенню самобкладання…”, рекомендуючи місцевим партійним органам ефективніше використовувати закон про самообкладання для успішного виконання хлібозаготівельних завдань.26

Місцеві партійні та радянські органи влади чітко виконували вказівки „з верху”, вже через кілька місяців Вінницький окружком КП(б)У, доповідаючи про роботу „по самообкладанню”, констатував: „В кожному селі прийшлось описати хліб, забрати та продати по 2-3 господарства за невиконання...”.27

Річна загальна сума платежів більшості селянства Поділля, які обробляли 2 десятини землі, таким чином становила вже від 400 до 600 крб. (враховуючи сплату тільки за сільськогосподарський податок та „самообкладання”). Непомірно велика сума зазначених податків змушувала селян відмовлятися від деяких видів господарювання і пасивніше ставитися до своєї праці. Так, селяни с. Стрижавка Вінницького району відкрито заявляли: „Коли нас грабують, то ми до біса відмовимося сіять. Сіяти не будемо. Засіємо лише для себе, що будемо мати те й з’їмо...”.28

Зведення ДПУ „Про настрої окремих груп села в зв’язку з кампанією по самообкладанню” секретарю Вінницького окружного комітету КП(б)У за січень 1928 року інформували, що промови на сільських сходах набули такого змісту: „Самообкладання нам нав’язують силою... В газетах пишуть одно, що треба брати 35 %, а на ділі зовсім не так, нас обдирають, не можна жити з такими порядками, при такому становищі неможливо зміцнити своє господарство і населення залишиться назавжди бідним... Що це таке, і податок, страховка, самообкладання, займ, чи не є це підготовкою до війни... Нам нема чого самообкладатися, нехай держава нас обкладає... Радянська влада з нас сім шкур дере... Самообкладання рівнозначно ножу в серце... Все беруть та беруть, прийдеться за обріз взятися...”29

Кампанії по самообкладанню, як складова фіскальних визискувань українського селянства, продовжувалися і в роки голодомору. Так, постанова ЦК КП(б)У від 9 жовтня 1932 р. вимагала: „Зобов’язати облпарткоми забезпечити надходження готівки з самооподаткування в межах визначених планом мобілізації коштів...”.30

За невиконання планових завдань, пропонувалося райвиконкомам притягувати сільські ради до судової відповідальності, а уповноважених райпарткомів до партстягнень, передаючи на них справи до партійних контрольних комісій.31

І, перш за все, побоювання потрапити в списки репресованих за невиконання планів, змушувало місцевий партактив відбирати останні кошти і продовольство в голодуючих селян. Їх уже не турбувало, чи дана сім’я одноосібника, а чи колгоспника, навіть, сім’ї червоноармійців (що заборонялось вищою партійною владою) піддавались у 1933 р. самооподаткуванню.32

Отже, задіявши закон про добровільне самооподаткування, більшовицька влада, узаконивши його як обов’язковий, змусила і одноосібників, і колгоспників віддавати останні кошти тоталітарній державі. Не змінилася ситуація стосовно даного фінансового тиску і в роки голодомору, використовуючи місцевий партактив, комсомол, „буксирні “ бригади, влада, із-за відсутності у селянства коштів, відбирала продукти харчування, збільшуючи масштаби трагедії.


1.5 „Експертне” індивідуальне оподаткування


Не зважаючи на зростання продовольчої кризи та зубожіння селянства, експропріація їхньої власності наприкінці 20-х років тільки посилювалася. Ще одним видом податкового визискування на селі, насамперед одноосібного селянства, стало „експертне” індивідуальне оподаткування 1928 р. Свою назву отримало тому, що здійснювалось групами місцевих „експертів”, які на свій розсуд визначали у кого і скільки ще можна відібрати.

Впроваджувався індивідуальний порядок оподаткування згідно травневої 1928 р. постанови РНК СРСР „Про недоліки в обкладанні селян сільгоспподатком”. Зокрема в постанові йшлось: „Радою Народних Комісарів Союзу РСР при затвердженні закону про сільгоспподаток на 1928/1929 рр. загальна сума була збільшена в порівнянні з 1927/1928 рр. на 90 млн. крб. Це збільшення цілком відповідає зростанню сільського господарства, в особливості збільшення прибутків заможних селян і куркульських верств. Головне завдання полягало і полягає в тому, щоб поряд з новим звільненням 35 % бідняцьких господарств, згідно ювілейної сесії ЦВК СРСР, здійснити перехід на прогресивно-подохідне обкладання, тобто понизити обкладання по сільгоспподатку маломіцних селянських господарств і більшу вагу податку перекласти на заможні й куркульські господарства...”33

Більш акцентоване роз’яснення суті і необхідності запровадження експертного податку, місцевим партосередкам зробив ЦК КП(б)У у циркулярі з грифом „Таємно” від 16 серпня 1928 р. В ньому наголошувалося: „Однією з особливостей єдиного сільськогосподарського податку поточного року є так зване експертне індивідуальне оподаткування... Воно ставить своїм завданням забрати частину грошових нагромаджень куркульських господарств і використати ці нагромадження в інтересах соціалістичного сектору... Застосування на місцях цього міроприємства повинно обмежити зріст капіталістичних елементів села і сприяти продовженню наступу на куркуля... Ніяких полегшань куркульським елементам не давати... Цим міроприємством дійсно доб’ємось більшого зміцнення навколо партійних організацій широких бідняцько-середняцьких мас села і успішно будемо продовжувати наступ на капіталістичні елементи села”.34

Обмеження, а по-суті знищення капіталістичного сектору на селі, який значно переважав в даний час колективну форму господарювання, а отже, і знищення одноосібного виробника сільськогосподарської продукції – такою була вимога зазначеного циркуляру ЦК КП(б)У. Розпочалась масова ліквідація капіталістичного сектору на селі, тобто розкуркулення заможніших селян, саме впровадженням так званого „експертного” індивідуального оподаткування.

Місцеві партійні керівники разом з сільськими активістами, віднісши і одноосібників-середняків до „експертників”-підкуркульників (визначення „куркуль”, в зв’язку з масовістю експропрійованих, не цілком підходило), чинили на свій розсуд і суд, і розправу. Прикладом є події в с. Гути Тульчинського району, описані в інформаційному листі секретаря райпарткому Гурського: „По об’їзді сіл району з слідчим Ладижинським і представником Окрпарткому тов. Дихном по перевірці роботи до весняної посівкампанії виявлено слідуюче: на 1 лютого 1930 року по Гуті було лише три експертника, по виїзді в село уповноваженого РВК тов. Вовкобруна було дооподатковано в експертному порядку ще 20 господарств, які Райподаткова комісія затвердила і надіслала в село Гути для стягнення податку, надавши їм добовий термін. По закінченню добового терміну, голова сільської Ради, а також представник РВК Вовкобрун та тов. Доб’я (агроном) виїхали в той же день до району. По виїзді їх з села, зібралась біднота в кількості 50 чоловік, які стали забирати у дооподаткованих все майно – аж до ложок і тарілок... Під час конфіскації майна було украдено, невідомо ким, у Майбороди Сави 180 крб. грошей, 2,5 фунти сахару, коров’ячого масла 8 фунтів, в інших... 18 фунтів сала, яке на місці поїли... Із вищезазначених 20 осіб Райподаткомісією трьох звільнено зовсім від експерту, окремим лише зменшили... Крім того по селу Михайлівці без санкції РВК сільрадою забрано у експертників Підлужняка Олекси за незасипку гамазеїв: клеверу – 12 пудів, 1 сівалка, 1 косівка, 2 коней, 13 досок, жолуби, 1 культиватор, 1 плуг, сані, комод, шкаф, упряж, 1 віялка, 2 залізних чани і столик. В другого, Підлужняка Сергія – експертника, забрано: 1 кінь з лошам, кінні граблі, 3 борони, троралка, плуг...”35

Переважна більшість індивідуально обкладених експертників, як підтверджує вказаний документ, були приречені на конфіскацію майна і розпродаж господарств, вони не в змозі були сплатити великі суми експертного податку, тим більше протягом доби. А грошові суми дійсно були астрономічні, якщо у того ж Майбороди Сави єдиний сільськогосподарський податок становив 23 крб., то експертний – 648 крб. У його односельця, Гаврилюка Григора сільськогосподарський податок складав – 14,5 крб, а експертний – 401 крб.36

Незначний розмір сільськогосподарського податку вказаних господарств свідчить, що „експертному” оподаткуванню були піддані також незаможні одноосібники.

Але такий розвиток подій задовільняв більшовицьке керівництво республіки, розкуркуливши тільки за кілька місяців 1929 р. 33 тисячі селянських господарств в Україні, С. Косіор урочисто заявив: „Ми хлібозаготівлі закінчили фактично за три місяці”.37

Десятки тисяч селянських родин зазнали насильницького господарського краху в ході індивідуального „експертного” оподаткування, були вигнані зі свох домівок, змушені були проживати з дітьми у викопаних поспіхом землянках, залишилися без засобів для існування.

Для місцевих „експертів” партійна верхівка надіслала інструкцію „Характерні моменти в роботі районів по виявленню куркульських господарств для оподаткування в індивідуальному порядку” в якій вказувалися критерії, за якими необхідно було обкладати селян експертним податком. До них належали – збільшення прибутку від сільського господарства, нехліборобські заробітки, заняття торгівлею, використання найманої праці, оренда землі, ведення кустарного промислу, фіктивний розподіл господарств; хліборобів - служителів релігійного культу, а також осіб, яких позбавили виборчих прав.38

У вересневому 1929 р. циркулярі Могилів-Подільського окружного парткомітету, давались вказівки, як саме діяти по відношенню до експертників: „Визиваючи кожен день експертників в сільську раду, добитися, на основі рішень загальних зборів селян, повної виплати сільськогосподарського податку...”39

Аналіх зазначених документальних джерел свідчить, що „експертним” податком можна було обкласти практично кожне більш-менш рентабельне селянське господарство; виконати такий податок, в зв’язку з його непомірною величиною, було практично неможливо, що призводило до конфіскації майна, розорення і зубожіння селян-одноосібників; з кожним місяцем бажання продуктивно працювати втрачалося, цьому передували, як і страх бути віднесеним до „куркулів”, так і розуміння того, що влада всеодно відбере, щонайменше всі лишки.

З метою збільшення кількості „експертних”господарств, окружні партійні комітети отримали вказівку визначати невеликий розмір прибутку селянського господарства, яке можна було піддавати „експертному” оподаткуванню. Так, в матеріалах Тульчинського окружного парткомітету (квітень 1929 р.) зазначалося: „Ознакою, що визначає багатість куркульського господарства повинен служити розмір загального прибутку господарства, як оподаткованого сільгосподатком, так і не оподаткованого сільгосподатком, у розмірі 500 крб. і більше... Разом з тим, допустити в окремих випадках застосування експертного порядку обкладання до окремих куркульських господарств з прибутком 400-300 крб., при умові наявності у цих господарствах інших ознак, які визначають їхню багатість...”40

Якщо взяти до уваги, що для більшості українських селянських господарств у 1928 р. прибуток становив 500-600 крб.,41 стає зрозумілим – більшовицька влада могла притягнути до „експертного” оподаткування майже кожне селянське господарство.

Репресії проти селян-„експертників” ще більше посилилися з початком насильницької суцільної колективізації сільського господарства. 5 лютого 1930 р. Політбюро ЦК ВКП(б) в постанові „Про сільськогосподарський податок на 1930/1931 рр.” констатувало: „По відношенню до куркульських господарств. 1. Притягнути до індивідуального оподаткування всі явно куркульські господарства, відмінивши в існуючому законодавстві визначення „багатих куркулів”. Загальну кількість куркульських господарств, які підлягають індивідуальному оподаткуванню, в середньому по Союзу визначити у 3 %. 2. Заробітну плату членів господарств, оподаткованих індивідуально, включати в оподаткований прибуток повністю, якщо вони приймають участь в господарстві або мають у ньому земельний наділ. 3. Всі перераховані в законі про єдиний сільгоспподаток пільги не надаються господарствам, які оподатковані в індивідуальному порядку”.42

Не зважаючи на те, що вже десятки тисяч індивідуально оподаткованих селянських господарств було розорено, кремлівська влада ставила завдання на 1930 р. визначити ще 3 % „куркульських” господарств, тим самим прирікаючи нові селянські господарства на розкуркулення.

Офіційна позиція з цього питання відкрито проголошувалася на сторінках партійної преси. Так, газета „Пролетарська правда” в номері від 22 січня 1930 р. стверджувала, що „знищення соціальної бази українського націоналізму – індивідуальних селянських господарств – є одним із основних завдань колективізації в Україні”.43

Усі націоналістичні „куркульські”, індивідуально оподатковані „експертні” селянські господарства, потраплять до першої масової п’ятивідсоткової хвилі розкуркулення (лютий-березень 1930 рр.44 Але на цьому більшовики не зупиняться, нищення селян-одноосібників, а з 1931 р. і колгоспників, систематично продовжуватиметься і протягом наступних 30-х рр.

Так, 15 лютого 1931 р. до Народного Комісаріату фінансів УСРР надійшов циркуляр Наркомфіну СРСР такого змісту: „У зв’язку з явно недостатнім виявленням кількості куркульських господарств, Уряд Союзу в постанові від 23 грудня 1930 р. визнав результати оподаткування куркульських господарств с/г податком в індивідуальному порядку незадовільними і запропонував урядам союзних республік „зобов’язати місцеві ради та виконавчі комітети прийняти міри по виявленню всіх куркульських господарств і оподаткуванню їх с/г податком в індивідуальному порядку, з тим, щоб закінчити визискування податку з куркульських господарств не пізніше 15 січня 1931 р. Першого січня НКФ Союзу телеграфно запропонував Вам надати до 15 січня попередні підсумки довиявлення, а до 25 січня доповісти про остаточні підсумки оподаткування куркульських господарств... Неотримання протягом кількох днів цих повідомлень ставить нас перед необхідністю порушити в Колегії НКФ СРСР конкретно питання про притягнення винних до відповідальності”.45

Уряд Української СРР, миттєво відреагувавши на вимоги Москви, цим ще більше загострив ситуацію - спровокувавши класову боротьбу в колективних господарствах, коли запропонував місцевій владі виявляти „куркулів” у колгоспах Так, в лютневій 1931 р. постанові РНК УСРР йшлося: „РНК ухвалила висловити догану Президіям Знаменського, Єлісаветградського, Великоолександрівського, Махнівського, Андрушківського та Снігурського райвиконкомів і Бердичівській міськраді за невиконання директив Уряду про виявлення та оподаткування куркульських господарств. РНК пропонує спільно з організаціями КНС та спілки Рабземлісу негайно виключити з колгоспів та притягнути до індивідуального оподаткування куркулів, в разі їх виявлення у складі колгоспів”.46

Як засвідчує постанова, більшовики нищили не тільки одноосібників, пошук ворога-„куркуля” відбувався і в колгоспах, а отже, кожна українська селянська родина могла бути піддана репресіям, що і відбувалося в Україні – відбувалася багаторічна війна з усім українським селянством.

У 1932-1933 рр. процес масових виключень селян з колгоспів та віднесення їх до „експертників” з подальшим розкуркуленням продовжувався. Так, в селах Джуринського району Вінницької області з колгоспів виключали бідняків, і середняків (по 10-20 господарств), відбираючи у селян останє майно та продукти.47 Такі ж події відбувалися і в Городоцькому районі (тепер Хмельницька обл.), де в районну прокуратуру кожен день протягом червня-липня 1932 р. надходило від 150 до 200 скарг селян, вигнаних з колгоспів та віднесених до „експертників”.48

Масовими були і знущання над селянами в ході фіскальних та продовольчих реквізицій, зокрема, в червні 1932 р. у селі Хоменки Шаргородського району голова сільради Пецік разом з райуповноваженим Подуном, відібравши все майно у сім’ї бідняка Чайковського, протримали останнього в погребі двоє суток. Були спроби згвалтувати дружину Чайковського, його самого кожен день катували, „тримаючи в одній руці наган, а другою наносячи побої”.49

Подібна ситуація мала місце і в селах Липовецького району, де місцева влада, за несплату податків, відносила селянські господарства до „експертних” і масово їх розкуркулювала.50

Таким чином, індивідуальне „експертне” оподаткування селянства, що широко використовувалося більшовицькою владою протягом 1928-1933 рр., слугувало для неї як методом фіскального визискування українського селянства, так і механізмом остаточного розорення селянських господарств (одноосібників і колгоспників) В період насильницької суцільної колективізації та кампанії „ліквідації куркуля як класу” воно ще більше посилилося і стало одним із чинників посилення голоду.

1.6 Державні позики


Наступною формою фіскального визискування більшовиками українського селянства стало запровадження системи державних позик. Насамперед, значна увага органів влади, в справі масштабних реквізицій багатомільйонних коштів в українському селі, приділялась розгортанню і виконанню державної внутрішньої позики на індустріалізацію народного господарства СРСР. Дана шестивідсоткова позика була започаткована постановою ЦВК і РНК СРСР 24 серпня 1927 р. на суму двісті мільйонів карбованців в облігаціях, вартістю кожна – 25 крб., терміном на десять років, з 1 жовтня 1927 р. до 1 жовтня 1937 р.51

Але зазначена грошова сума виявилася недостатньою і 18 червня 1928 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли ще одну постанову „Про випуск другої Державної внутрішньої позики індустріалізації народного господарства Союзу РСР” вже на суму в п’ятсот мільйонів крб., терміном на десять років в облігаціях, вартістю кожна – 50 крб.52 У грудні 1928 р. цю позику збільшили ще на п’ятдесят мільйонів крб.53

24 липня 1929 р. ЦВК і РНК СРСР приймають чергову постанову „Про випуск третьої Державної внутрішньої позики індустріалізації народного господарства Союзу РСР” на суму сімсот п’ятдесят мільйонів крб. в облігаціях, вартістю 50 крб. кожна, на десять років, з 1 грудня 1929 р. до 1 грудня 1939 р.54

Реалізації вказаної позики розпочалася одразу. Липнева 1929 р. постанова Політбюро ЦК КП(б)У зобов’язувала: „Всім партійним організаціям негайно розгорнути широку політичну роботу за реалізацію 3-ї позики індустріалізації. Особливо велике значення має дана робота на селі, де вперше повинні мати крупну суму (41 млн.)... По відношенню до куркульських прошарків села повинні бути застосовані ті ж заходи громадського тиску через кооперацію, загальні збори селян, комісії сприяння, що і при хлібозаготівлях. Повинні бути прийняті всі міри для того, щоб до 1 жовтня шляхом реалізації позики добитися отримання нал. грошима 15 млн. карбованців, згідно директиви центру.”55

Окружні парткомітети, відповідно, в серпні 1929 р. у директивах райпарткомам вказували: „Визнаючи, що при мобілізації коштів у населення стимулюючу роль відіграє хлібозаготівля, райпарткомам розгорнути роботу по стягненню єдиного сільськогосподарського податку, а також, розповсюдження 3-ї позики індустріалізації та збирання коштів по самообкладанню, стежучи за тим, щоб в оплату населення не здавало облігацій попередніх державних позик.”56

Районні партійні комітети, в свою чергу, в вересні 1929 р. надіслали місцевим партійним осередкам циркуляри такого змісту: „По позиці індустріалізації. Виділити актив села, членів ЛКСМУ, вчителів, членів сільрад і правлінь усіх кооперацій і т. д. Уповноваженим з реалізації позик на кожні 10 господарств створити ударні групи із комсомольців, учителів, активу села і активу членів союзу, до 20 вересня цього року добитися повного надходження перших внесків підписувачів на облігації, комісії сприяння позики залишаються в тому ж складі, що і є, окрім уповноважених, які знову повинні бути вибрані. Всі ці, вище згадані, повинні добитися повної реалізації позики до 25.Х. цього року контрольних цифр... Пам’ятай гасло: „Ні одного двору без облігації.”57

Змушені виконувати поставлені завдання, сільські ради в повному складі, разом з комісіями сприяння позиці (такі комісії утворювалися у кожному селі з 1929 р., на зразок комісій сприяння хлібозаготівлі), нав’язували реалізацію облігацій, по суті – змушували кожну селянську родину придбати її.58

Застовований тиск давав результат. У доповідній від 15 жовтня 1929 р. секретаря Мурафського райпарткому Солов’я читаємо: „Про розповсюдження 3-ї позики. На 20 вересня по району підписки зібрано на суму 84565 крб., контрольне завдання було 79060 крб., виконано на 107 %...”59

Проте не всі райпарткоми доповідали про успішне виконання розповсюдження позики. В Шаргородському районі, наприклад, на вересень 1929 р. планове завдання було виконано всього на 41 %.60 Керівникам райпарткомів, які не стовідсотково виконували планові завдання, окружні парткомітети постійно надсилали директиви з вимогами: „Ліквідувати заборгованість по 3-й позиці індустріалізації... Негайно організувати бригади для перевірки роботи сільських та колгоспних комісій сприяння. При сільрадах організувати бригади з активістів, що виконали свої зобов’язання щодо передплати. Бригади повинні перевірити охоплення всієї сільської людности передплатою... Забезпечити негайне внесення чергових внесків колгоспниками... Негайно ліквідувати заборгованість по попередніх позиках...”.61

Таким чином, позика на індустріалізацію реалізовувалася серед одноосібників і колгоспників, для відбору грошей у селянства задіювалися комісії сприяння, сільський актив, бригади (в першу чергу – фінансових та кооперативних організацій), обов’язковим для селян було придбання облігацій і за попередні позики. Дана фіскальна позика виконувалася за всяку ціну на протязі 30-х років ХХ ст., незважаючи на те, що у селянських родин відбиралися останні копійки, посилюючи їхнє зубожіння.

Але найбільший фіскальний тиск, який продовжувався навіть в роки голодомору, відчуло українське селянство в ході реалізації більшовиками позики „П’ятирічка за чотири роки”. 3 липня 1930 р. ЦВК і РНК СРСР постановили: „Випустити державну внутрішю виграшну позику „П’ятирічка за чотири роки” на загальну суму в п’ятсот мільйонів крб... Позика випускається терміном на десять років, з 1грудня 1930 р. по 1 грудня 1940 р., в облігаціях п’ятдесят крб. кожна...”.62

В наступному – 1931 році, ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову „Про другий випуск державної внутрішньої позики “П’ятирічка за чотири роки” („Випуск третього вирішального року п’ятирічки”) на суму в один мільярд шістсот мільйонів крб., терміном на десять років, номіналом у п’ятдесят крб.63

Причому, більшу частину цієї величезної грошової суми, а саме – 1 мільярд 200 мільйонів крб, потрібно було реалізувати вже протягом 1930-1931 рр.64

Безумовно, що саме ця позика максимально наблизила українське селянство до економічної катастрофи. Ще 9 листопада 1930 р., у зв’язку з відсутністю в селян грошової маси, РНК СРСР прийняв постанову про розрахунок за фінансові борги сільськогосподарською продукцією: „За директивою Уряду. Райсільбанки зобов’язані від селян – здавачів хліба та іншої продукції, приймати доручення на оплату за рахунок належних їм сум різних платежів: сільськогосподарського податку, самообкладання, внески на державну позику тощо. Ці доручення треба

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: