Xreferat.com » Рефераты по истории » Історія міжнародних відносин України

Історія міжнародних відносин України

Англії.

У цей самий час більшовики почали готовитись до війни з Україною, про це офіційно заявив Троїцький. Проти України було сформовано окрему УІІІ армію зі штабом у Воронежі під командування генерала Чернявіна, яка налічувала близько 75 тис. багнетів, 1400 кінноти, 170 гармат, 427 кулеметів, 6 бронепоїздів.

В той самий день, 13 листопада, коли на таємному зібранні було обрано Директорію й остаточно вирішено негайно підіймати проти гетьмана січових стрільців, а в Москві більшовицькі керівники офіційно заявили про розрив Брестського договору, у Києві відбулося засідання Ради солдатських депутатів німецьких військ, розташованих у місті. На ньому було прийняте рішення про невтручання “у внутрішні справи українського населення”.

Маючи надійну інформацію про підготовку військових виступів проти гетьманської влади як більшовицьких структур, так і радикального крила колишніх лідерів Центральної Ради на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою, гетьман не мав іншого виходу, як піти на відкритий союз з російськими військовими правими та правоцентристськими колами в самій Україні та за її межами.

Проголосивши можливість федерації з небільшовицькою Росією в майбутньому, П.Скоропадський сподівався перехитрити як союзників, так і проросійські сили в Україні, й таким чином зміцнити незалежність України ще до того, як Росія позбудеться більшовиків.

Заява гетьмана про майбутні зв’язки з Росією була підкріплена контактами з генералом Денікіним та деякими іншими групами. Так, у ноті до представників Дону, Кубані, Тереку, Грузії та Добровольчої армії, український уряд твердив, що на початку боротьби за возз’єднання Росії та її визволення від більшовиків було б доцільно скликати в Києві конференцію для обговорення питань стосовно майбутньої Росії.

Така конференція відкрилася 16 листопада 1918 р., але не в Києві, а в Яссах. Її учасники звернулися до представників Антанти з проханням про військову допомогу для боротьби з більшовицьким урядом. Незважаючи на запевнення П.Скоропадського у вірності спільній меті реставрування цілісної Росії, усі делегати були стурбовані тією небезпекою, якою був гетьманський режим. Інший український орган Директорія, також викликала сильне занепокоєння. Російські делегати були впевненні, що затримка у виведені німецьких військ з української території була пов’язана із намаганням гетьмана завершити комплектування власної національної армії, здатної побороти росіян. Вони попередили союзників, що “...тільки негайний прихід сил Антанти може запобігти зростанню антисоціальних елементів, які занурять країну у вир хаосу і анархії”.

Однак і сам гетьманський уряд бажав швидшого приходу союзників. Ситуація в Україні була складною. Німецькі війська, відходячи, відкривали територію більшовикам, які просувалися далі вглиб України. Місцеві більшовики почали організовувати повстання, створювати і перешкоджати постачанню Києва продовольством. У той же час, війська Петлюри наближалися до столиці. “Порятунок країни повністю залежить від країн Антанти”, - писав прем’єр-міністр України Гербель у телеграмі до генерала Рауха. Він стверджував, що “...негайний наступ союзних військ на Київ має найважливіше значення”.

Інтереси Антанти і антибільшовицьких сил у колишній Російській імперії збігалися. На зустрічі союзницьких військ посланник у Яссах французький віце-консул у Києві Енно був призначений повноважним представником сил Антанти на півдні Росії. Відразу після свого приїзду до Одеси в грудні 1918 р. він надіслав до міністерства закордонних справ України ряд телеграм, які свідчили про те, що союзники збиралися визнати гетьманський уряд та нейтралізувати усі спроби зашкодити його роботі. Перед усім це стосувалось петлюрівської Директорії. Енно заявив, що усі політичні питання, а також проблема самовизначення України будуть розглядатися після прибуття до Києва союзних збройних сил та політичних представників. 18 грудня 1918 р. двадцятитисячна французька армія увійшла до Одеси.

Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Османською імперією, то Гетьманщина обмінялася з посольствами з 12 країнами, її зовнішня політика була головним чином спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анексію східно галицьких земель на Холмщині.


3.Україна в період Директорії та її міжнародні зв’язки


14 грудня гетьман зрікся влади, передав її своєму уряду, а той передав повноваження Директорії. 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто вступила в Київ, де була відновлена Українська Народна Республіка.

Майже весь 1919 р. П.Скоропадський уникав політичної діяльності, працюючи над своїми спогадами у швейцарському місті Лозанна. Невдовзі він переїхав до Німеччини, де став провідною фігурою громадсько-державницького руху. Створений у 1937 р. П.Скоропадським “Союз гетьманців-державників відкрив свої відділення не тільки у Німеччині, а й у США і Канаді. У 30-ті роки тісно приятелював з колишнім президентом Західно-Української Народної Республіки Є.Петрушевичем. Під час Другої світової війни П.Скоропадський намагався нав’язати діалог українських політиків із гітлерівцями щодо створення монархічної України. Помер він у квітні 1945р. у Баварії під час бомбардування.

Доба Директорії характеризується значним погіршенням міжнародного становища України, яка звідусіль була оточена ворогами. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількісно і якісно. Посилився рух більшовицьких військ на Україну. На південно-східному кордоні зростали антибільшовицькі сили під командуванням Денікіна.

У грудні 1918 р. Антанта, насамперед Франція, висадилися в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячну армію. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням західних держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії, що готувалася на Дону до війни за відновлення “єдиної і неподільної Росії”. Тим часо на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому була змушена порозумітися з якоюсь із них. Які можна було очікувати, В.Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилявся до союзу з Москвою, в той час як помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою.

В перші дні перебування в Києві Директорія була орієнтована передусім проти добровольческих офіцерських дружин. Радикально-соціалістичний провід Другої УНР майже до останніх днів 1918 р. не вважав більшовиків, з якими В.Винниченко уклав усну угоду про спільні дії проти влади П.Скоропадського, головним ворогом української державності. Значно більше турбот викликав факти висадження військ Антанти на півдні. Однак С.Петлюра та вище керівництво УНР розуміло, що небезпека з боку більшовиків значно реальніша і жахливіша, ніж з боку французів і добровольчих загонів.

У Директорії під час облоги Києва і після оволодінням ним не було чітко визначених зовнішньополітичних орієнтирів і пріоритетів, а два її провідні діячі – С.Петлюра та В.Винниченко – мали щодо цього діаметрально протилежні думки. В.Винниченко з своїми прихильниками схилявся до союзу з більшовицькою Москвою, у той час як поміркована частина уряду та армії наполягали на угоді з Антантою. Не було єдності щодо українського питання і серед більшовиків. Одна фракція на чолі з Мануїльським і Затонським вважала, що більшовики України занадто слабкі, щоб робити спроби захопити владу в Україні передчасно, тому виступила за проведення мирних переговорів з Директорією, щоб виграти час. Інша група на чолі з П’ятаковим і В.Антоновим-Овсієнко звернулися до Леніна з проханням підтримати негайно виступ, щоб не дати Директорії стати на ноги. Перемогли останні. Було сформовано новий український більшовицький уряд, який очолив спочатку П’ятаков, а згодом Чаковський. У грудні більшовики були готові до нового виступу на Україну.

Переговори представників більшовицької Росії з Директорією перервав наступ Червоної армії, яка 3 січня 1919 р. зайняла Харків, куди переїхав український більшовицький уряд.16 січня 1919 Директорія оголосила вій ну Радянській Росії. Наприкінці січня – на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військ Директорії під Києвом.

22 січня 1919 р. на Софійській площі було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. 2 лютого Директорія залишила Київ і знову переїхала до Вінниці. 5 лютого більшовики зайняли Київ.

Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією. Так, вони бажали, щоб з неї вийшли В.Винниченко, С.Петлюра та прем’єр В.Черняхівський; вони вимагали формування нового, правого уряду, що створив би протягом трьох місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції. Під час боротьби з більшовиками остання мала контролювати українські залізниці, щоб не було перерв у постачанні людей і військового спорядження для фронту. Франція прагнула також мати вплив на господарську політику українського уряду. Справу ж самостійності України мала вирішити мирна конференція.

Український уряд провів зміни: подав у відставку В.Винниченко, соціалістичний кабінет В.Чехівського змінили помірковані на чолі з С.Остапенком, найвпливовішою людиною в уряді став С.Петлюра. Виходячи з нової ситуації, український уряд звернувся до Франції, війська якої розташувалися в Одесі. Однак французи не мали наміру допомагати Директорії і ненавиділи українських “сепаратистів” не менше чим більшовиків. Незабаром втратила сенс орієнтація на Антанту, коли на початку квітня 1919 р. її війська почали евакуацію із Південної України.

Саме в цей час почалася мирна конференція в Парижі, де французький прем’єр Ж..Клемансо почав поволі формувати неприйнятну для України думку між західними державами.

Таким чином, домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним.


Дипломатична діяльність ЗУНР

18 жовтня 1918 р. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинників обережність Української Національної Ради була виправданою.

1 листопада 1918 р. українці у Львові та усіх повітових містах Галичини взяли владу в свої руки. У результаті перемоги повстання до влади прийшла Національна Рада. Вже 9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада проголосила утворення ЗУНР і створила перший уряд – Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким. До складу держави входили Буковина і Закарпаття. Президентом ЗУНР став відомий політичний діяч, адвокат Євген Петрушевич.

Вирішуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР виняткового значення надавав зовнішньополітичній діяльності, яка зводилась до двох основних напрямів: 1) відносини із Наддніпрянською УНР; 2) справа визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою. Щодо УНР, то головною метою було досягнення державного об’єднання. 21 листопада 1919 р. Українська Національна Рада уповноважила Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для переговорів про об’єднання Галичини зі Східною Україною. Дипломатичні відносини з УНР завершилися підписанням 1 або 14 грудня 1918 р. у Фастові Передвступного договору, що включав такі пункти: 1) ЗУНР виявила бажання об’єднатися з Великою Україною 2) обидва уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР. Договір був схвалений 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою у Станіславі. 22 січня на Софійській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно і в присутності представників інших країн обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР про злуку УНР і ЗУНР.

Значно вагомішим для ЗУНР було завдання домагатися визнання на міжнародній арені. Уже 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави. Це виявилося непростою справою, оскільки засоби зв’язку західних держав відмовилися вступати в будь-які контакти з урядом “неіснуючої держави”. Лише шведський уряд і його посольства передали державам світу ноти президента Є.Петрушевича. Ця інформація 1 листопада 1918 р. о 9 год. ранку була передана до Києва.

Лише 26 листопада надіслано дипломатичну ноту президентові США Вудро Вільсону. В ній повідомлялося про створення держави у Львові, і що кордони визначені провізорично і охоплюють територію тільки з українським населенням. Наприкінці Є.Петрушевич просив американського президента допомогти у припиненні кровопролиття у краї і виступити у ролі арбітра українсько-польського конфлікту. Подібне прохання у Білого дому містила й декларація Українського сейму США, який відбувся 14-16 січня у Вашингтоні.

Наприкінці лютого 1919 р. мирна конференція направила місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир’я з Польщею. Члени комісії виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, постановили вимогу негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між Галичиною і Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг уряд ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 р. було вислано іншу комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР прийняв цей документ.

1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала Геллера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії. Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.

Надалі дипломатична активність галичан різко зростає – як із Києвом, Прагою, Будапештом, так і з далекими західними партнерами. Найважливішим завданням було досягти визнання на міжнародній мирній конференції, що саме зібралася в Парижі. У січні туди виїхала делегація на чолі з Василем Панейком, яка спочатку входила до складу спільної делегації УНР, а потім відділилась. У Парижі обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у власній державі.

Для протидії польській шовіністичній пропаганді у європейських засобах масової інформації наприкінці 1918 р. у “Французькому готелі” Відня розмістилась Українська пресова служба. Воа стала найголовнішим українським інформаційно-пропагандистським осередком в Європі. Її працівники (Ю.Сербинюк, І.Проць, В.Бринзан, І.Бринзан, О.Кущак та інші) підтримували контакти з рідним краєм через телефонні лінії Відень – Будапешт – Стрий – Станіслав, а після окупації краю – через радіостанції Кошіце і Кам’янця або ж авіапоштою. Значну допомогу цій службі надавали український дипломат В’ячеслав Липинський, посол Микола Василько, відомі професори географ Степан Рудницький і юрист Станіслав Дністрянський. За їх участю було підготовлено і видруковано низку брошур англійською і французькою мовами. До червня 1919 р. Пресову службу утримувало посольство ЗУНР, до осені 1920 р. воно перебувало під егідою віденського посольства УНР.

Розпочато нав’язування дипломатично-консульських взаємин. Першим відкрито представництво у Києві (діяло до 22 січня 1918 р.), згодом – у Празі (з 18 грудня 1918 р. його очолював Степан Смаль-Стоцький), у Відні і Будапешті. Основна частина із 15 дипломатичних осередків ЗУНР була створена урядом у екзилі.

ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Однак головне завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, яка мала вирішальний вплив на формування кордонів Європи у післявоєнний період. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося ще й тим, що Австрія, за Сен-Жерменським договором, усі свої права на Галичину передала Раді послів Антанти.

Антанта ігнорувала інтереси УНР та ЗУНР. Вона робила ставку на дві сили: російську білу армію та новостворену Польщу, а Україна і особливо Галичина були розмінною монетою. Франція ставила замету не допустити відродження могутності Німеччини. Без ЗУНР та УНР Антанта узгоджувала питання про анексію Закарпаття Чехословаччиною, Буковини і Бессарабії – Румунією, обминула українську проблему у відносинах з Колчаком.

Тим часом уряд ЗУНР сподівався на міжнародне визнання права на свою незалежність. Переможна Антанта прийняла знамениті “чотирнадцять пунктів” президента США В.Вільсона, один з яких гарантував усім народам правона самовизначення. Саме з такою надією була скерована на Паризьку мирну конференцію об’єднана мирна делегація, очолювана Г.Сидоренком (голова делегації УНР) і В.Панейком (керівник делегації від ЗУНР). Проте обидві українські делегації зустріли мало симпатій на мирній конференції. Лише Англія, ку не захоплювали польські плани Франції і яка була зацікавлена в галицькій нафті, протягом короткого часу підтримувала українців. Після поразки на виборах уряду Ллойд-Джорджа і цієї підтримки не стало. Тим часом склалися прекрасні відносини керівника польської делегації Дмовського на конференції із делегатами країн Антанти.

25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини, “...щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд”. Проте Рада не погодилася на включення Східної Галичини до складу Польщі, а лише дала можливість полякам правити в краї тимчасово за умови, що вони поважатимуть права населення і нададуть йому повну автономію.

Більшовицька Росія, ведучи війну проти Директорії і будучи зацікавленою у встановлені прямого зв’язку з Угорською революцією, направила двічі 7 березня і 9 травня 1919 р. уряду ЗУНР пропозиції щодо встановлення союзу з більшовицьким урядом України. Умови, які висунув більшовицький уряд України, означали на практиці ліквідацію ЗУНР та включення її до складу більшовицької України і перетворення її території у плацдарм боротьби за європейську пролетарську революцію. Уряд ЗУНР це розумів і відповіді на ці пропозиції не дав.

У другій половині 1919 р. значно ускладнилося становище Директорії. Поряд з політичними прорахунками, виною тут були також прорахунки в дипломатичній діяльності за кордоном. Уряд УНР витрачав на закордонні дипломатичні місії дуже багато коштів.

Значно ускладнилися відносини Директорії з Антантою. Поряд з об’єктивними причинами (орієнтацію Антанти на “єдину і неділиму Росію”), були і суб’єктивні. Передусім, це невдалий склад делегації УНР на Паризькій мирній конференції. Ні її голова Г.Сидоренко, ні члени делегації – Б.Матюшенко, О.Шульгін і А.Марголін – не надавалися на ролі дипломатів у такий важкий час, незважаючи на їх патріотизм. М.Тищенко, що змінив пізніше Г.Сидоренка, був не кращий. Він був чужою для України людиною і дуже близький до деяких кіл російської еміграції.

Питання про східні кордони території, на якій Польща мала право запроваджувати свою адміністрацію, розглядалося на Паризькій мирній конференції вже після підписання Версальського миру. 8 грудня 1919 р. з’явилася “Декларація Верховної Ради союзних і об’єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі”. Лінія кордону накреслювалася від Гродно на Немирів, Брест-Литовського, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля до Карпат. Отже, за винятком частково полонізованих територій Підляшшя, Посання, Лемківщини і Холмщини, рекомендованою Антантою лінія залишала Польщі землі, населені в основному поляками.

Варшавський договір. У серпні становище Директорії стало катастрофічним. Вона опинилася в “трикутнику смерті”; Польща окупувала Західну Україну та Поділля, Денікін окупував Київ та більшу частину України, з півночі наступали більшовики. Антанта тримала Україну в стані блокади.

Наприкінці жовтня 1919 р. українські армії майже розпались. Є.Петрушевич разом зі своїми прибічниками виїхав до Відня, де сформував уряд ЗУНР у вигнанні. С.Петлюра з Директорією отримав притулок у Варшаві.

Ставлення поляків до української державності було різне. Соціалісти та центристські партії ставилися до Української державності прихильно, боячись відродження Російської імперії. Ендеки, яких підтримувала більша частина польського населення, ставились до України вороже. Саме у цих умовах С.Петлюра проводив переговори з польським урядом, які завершились укладенням 21 квітня 1920 р. у Варшаві договору, який підписали від УНР міністр закордонних справ Андрій Лівицький, від Польщі – міністр закордонних справ Ян Домбський.

Умови договору: 1) Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування на території, межі якої будуть визначені договорами УНР з сусідами; 2) Кордон між УНР і Польщею встановлювався уздовж річки Збруч, далі вздовж колишнього австрійського кордону; 3) Польща визнавала за УНР територію відтепер визначених кордонів до кордонів Польщі перед першим поділом Польщі 1772 р.; 4) Польський уряд як і український зобов’язувався не укладати жодних міжнародних договорів, які б були спрямовані на шкоду УНР 5) Взаємне забезпечення культурно-національних прав обох національностей; 6) Аграрне питання в Україні буде розв’язано константуантою; 7) Укладалася військова конвенція.

Таким чином, замість визначення права на незалежність України, Польща отримала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя і Полісся. Відмова Петлюри від урочисто проголошеної за його ж участю злуки УНР і ЗУНР була політичним актом. Держави-переможниці у світовій війні взяли до відома факт ліквідації ЗУНР і захоплення Галичини Польщею, але не погодилися з цією анексією. Галичина одержала статус “міжнародної території”.

Згідно з підписаною 24 квітня 1920 р. військовою конвенцією воєнні дії повинні були відбуватися під польським командуванням; Польщі підпорядковувалась економіка, вводилась спільна валюта, під управління Польщі передавалась залізниця. Уряд УНР брав зобов’язання забезпечувати польську армію, що буде перебувати на Україні, харчуванням та гужовим транспортом.

Варшавський договір був сприйнятий на Україні як трагедія. Особливо велике незадоволення він викликав в Галичині. Були вражені договором і члени Директорії. На знак протесту подав у відставку соціалістичний уряд на чолі з І.Мазепою, що призвело до урядової кризи. Та інші політичні діячі.

25 квітня 1920 р. розпочався об’єднаний похід на Україну військ Польщі і УНР. Наступ спочатку був успішним і вже 6 травня вступили в Київ. У червні 1920 р. Червона армія розпочала контрнаступ.

Ризький мирний договір. У цих умовах, не без впливу Англії, з липня 1920 р. розпочалися таємні польсько-радянські переговори, які відбулися спочатку під Мінськом, а потім були перенесені в Ригу. На переговорах (вони тривали від початку вересня 1920 р. до березня 1921 р.) українські дипломати під тиском Кремля увійшли до спільної російсько-української делегації, яку очолив І.Йоффе.

До латвійської столиці 26 вересня прибула з Відня офіційна делегація ЗУНР на чолі з К.Левицьким. Однак польська і більшовицька сторона виступили проти її офіційної участі у переговорах. Делегація ЗУНР зробила кілька протестацій них заяв як до президії конференції, так і до світової преси на захист права східно галицького населення на самовизначення, проти окупації краю Польщею.

Радянські і польські повпреди 11 жовтня 1920 р. уклали перемир’я і підписали попередній мир між державами. Уже 18 березня 1921 р. між Польщею, з одного боку, і Росією та Україною, з другого боку, був підписаний мирний договір, за якими сторони зобов’язувалися припинити будь-які військові дії; було анульовано Варшавський договір між Польщею та урядом УНР від 22 квітня 1920 р.; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські і західнобілоруські землі відійшли до відновленої Другої Речі Посполитої. Польський уряд зобов’язався гарантувати мовні і релігійні права українцям у Польщі. Але цих зобов’язань він ніколи не дотримався.

Новий кордон по річці Збруч 15 березня 1923 р. затвердила Рада амбасадорів у Парижі. У ці самі дні уряд ЗУНР самоліквідувався. Рішення країн Заходу остаточно розв’язало руки окупаційній польській владі для широкого наступу на національні та соціально-економічні права українського населення.

Тема 7. Зовнішньополітичне становище України між двома світовими війнами (1921-1939 рр.)


Зовнішньополітична діяльність українських урядів і міжнародне становище України у перші повоєнні роки (1921-1923 рр.).

Паризька мирна конференція фактично здійснила новий поділ українських земель.

Ще наприкінці 1918 р. Румунія несанкціоновано приєднала (захопила) Північну Буковину, Хотинщину, Бессарабію, із чим пізніше погодилися учасники Паризької конференції, що й підтвердили відповідними документами. Щодо політичної правосуб’єктивності, то українці, що проживали в названих землях, позбавлялися будь-якої національної само визначеності. Якщо до 1924 р. їх ще вважали офіційно за національну меншину, то пізніше кваліфікували як “громадян румунської народності, що втратили свою рідну мову”. На українські землі було поширено єдині правові норми і закони Румунії, що перетворювало їх усього-на-всьго в національний регіон унітарної держави. Будь-яка “автономна самоврядність скасовувалась”.

За Філадельфійською (1918 р.) угодою представників української і чеської політичної еміграції Закарпаття на правах широкої державно-адміністративної автономії – із власним сеймом і урядом – мало ввійти до складу Чехословаччини. Цю угоду в 1920 р. підтвердила Паризька мирна конференція. Щоправда, до кінця 30-х років закарпатцям так і не дозволили реалізувати обіцяну їм автономію.

У контексті нових геополітичних реалій перших повоєнних років вирішувалася доля й інших західноукраїнських земель. Після невдалого походу Червоної армії на Варшаву (1920 р.) більшовики змушені були розпочати мирні переговори з Польщею. На основі Ризького мирного договору (березень 1921 р.) між Польщею з одного боку та РСФРР, УСРР, БСРР з іншого до Польщі відійшли Північно-Західні землі – Волинська губернія за тогочасним адміністративним устроєм.

Східну Галичину окупувала Польща ще в 1919 р. За Сен-Жерменським договором політичний суверенітет над нею залишався в руках Антанти, Польщі передавалося лише тимчасове право адміністративного управління східно галицькими землями. Фактично Польща, порушуючи міжнародні угоди, здійснила інкорпорацію цих земель. Намагання ЗУНР (з 1920 р. в еміграції) поновити західноукраїнську державність не знайшла підтримки ні учасників Паризької конференції, ні Ліги націй. Більше того, рішенням Ради послів (Великобританії, Франції, Італії, Японії) у березні 1923 р. Польщі передавався і політичний суверенітет над Східною Галичиною за умови, що вона забезпечить національним меншинам (а отже, і українцям) самоврядні автономні права. Польська влада, без будь-яких негативних наслідків для себе, це проігнорувала.

Названим рішенням Ради послів в основному завершився новий поділ України. Деякі рішення міжнародно-правового характеру щодо статусу Бессарабії було прийнято в 1926 р.

Зовнішньополітична діяльність екзильного уряду УНР.

Зазнавши поразки в листопаді 1929 р. на територію Польщі були змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С.Петлюра й уряд УНР в екзині розташувався в невеличкому містечку Тарнові на південному-сході Польщі. Міністерство закордонних справ УНР розташувалося у Варшаві. Втративши державну територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення суверенної Української Держави.

За часів Директорії УНР мала 11 посольств у різних країнах (Австрії, Німеччині, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії). У 1921 р. уряд Аргентини прийняв рішення про визнання УНР. Після цього було призначено повноважного представника УНР, який так і не приступив до виконання обов’язків.

Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалось тимчасовим, звідси планували продовжити акції, спрямовані на повернення уряду в Україну. Екзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо визнання УНР, а також очікував допомоги від союзників та близьких сусідів України. Зовнішня політика стала пріоритетною для уряду УНР в екзині. Він і далі утримував дипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних країнах: Австрії (Г.Сидоренко), Бельгії та Голландії (А.Яковлєв),

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: