Xreferat.com » Рефераты по истории » Історія міжнародних відносин України

Історія міжнародних відносин України

це повстання не потрібне. Коли спір дуже загострився, група хлопоманів під проводом Володимира Антоновича зробила сміливий крок, оповістивши себе українцями, вийшла з польських студентських організацій і разом з студентами лівого берега заснувала окрему українську громаду.

Спочатку російський уряд не звертав особливої уваги на зростання українського руху на початку 60-х років, гадаючи, що він ставить собі виключно літературні й культурно-політичні завдання. Російська адміністрація навіть почала видавати розпорядження і відозви до народу українською мовою. Одначе дуже скоро це толерантне відношення різко перемінилось. Вибух польського повстання дав привід російській реакційній пресі кричати, що за польським повстання вибухне колись і українське, якщо уряд не вживе заздалегідь заходів. Почалася планова кампанія проти українського культурного руху, проти шкіл, проти літератури. Російське суспільство охопив вибух шовінізму. Все це збудило традиційну підозрілість й недовір’я російської адміністрації й уряду до українського руху. Вже літом 1862 р. уряд почав одержувати від провінціальної адміністрації донесення про розвиток української пропаганди не тільки серед селян і міщан, але серед війська, й що метою цієї пропаганди є “відділення України від Росії”. Він почав репресії, почалися численні арешти серед української інтелігенції. Чернігівська і Полтавська громади були цілком розгромлені й найактивніших їх членів, так само, як низка українських діячів Києва та Харкова, після тюрми слідства були заслані до далеких північних губерній Росії.; багато було вислано з місць їх побуту до других губерній, багато урядовців скинуто з посад або переведено на службу до інших міст. Кілька поміщиків і або їх дітей інтерновано в їх маєтки без права виїздити. Всі недільні та інші школи з українським навчання було закрито. Цар вислав на Україну свого флігель-ад’ютанта Мезенцева спеціально розслідувати справу “малоросійської пропаганди”. Нарешті 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр із забороною видавати українські книжки для школи й народного читання, мотивуючи тим, що “не було, нема й бути не може ніякої української мови”. Внаслідок цих репресій у розвитку українського руху настав певний перерив, який затягнувся аж до 70-х років.


Галичина


В кінці 1775 р. Галичина перейшла під владу Австрії. Щоб заокруглити свої володіння на сході й забезпечити собі сполучення між Галичиною й Семигородом, Австрія в 1774 р. приєднала до себе ще й північну частину Молдавського господарства з містами Чернівцями, Серетом і Сучавою, мотивуючи тим, що цей край колись належав до Галицького князівства. Справді, це було колишнє “Пониззя”, яке лише в ХІУ ст. опинилося в руках молдавських господарів. Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній своїй частині українським, а в південній мішаним українсько-румунським населенням. Молдавський господар протестував проти австрійської окупації, але його зверхник, турецький султан, дав у 1775 р. свою згоду. Якийсь час Буковина управлялася військовою владою, а в 1786 р. її прилучено до Галичини аж до 1849 р., коли її відокремлено в окрему провінцію.

Як Галичина, так і Буковина перейшли під владу Австрії дуже занедбаному стані, як економічного, так і культурному. Вищі верстви українського народу в Галичині були спольщені, на Буковині зрумунізовано. Уніатське духовенство в другій половині ХУІІІ ст. значно підупало матеріально й духовно. Нижче духовенство було темне й матеріально незабезпечене. Австрійський уряд побачивши тяжкий стан уніатського духовенства і вжив заходів до поліпшення його долі. Насамперед він подбав про підвищення його освіти. Дві духовні семінарії для греко-католицького духовенства у Львові і Перемишлі, які існували ще за польських часів, давали дуже не високу освіту. Австрійський уряд заснував у 1774 р. у Відні семінарію для уніатського духовенства, перенесену в 1884 р. до Львова, де вона стала генеральною семінарією для всіх греко-католиків Австро-Угорської держави. Поліпшено й матеріальне та правове становище духовенства, що дуже піднесло його дух і сприяло пробудженні національної свідомості їх.

Австрійський уряд звернув серйозну увагу на становище шкільної справи в краю, особливо на народне шкільництво. Середня освіта в Галичині знаходилася в руках монарших орденів, які мали в Східній Галичині десяток середніх шкіл, де наука велася латинською і польськими мовами. Австрія перемінила їх на державні гімназії з німецькою мовою навчання; тільки в 1815 р. заведено було й вивчення польської мови. Число середніх шкіл почало зростати, в 1808 р. відкрито першу гімназію в Чернівцях. Вже в 1774 р. заведено три роди народних шкіл: 1) однокласові “парафіяльні”, з наукою рідною мовою, 2) трикласові “тривільні”, 3) чотирикласові “нормальні” з наукою німецькою мовою. Як “рідна мова” була допущена й українська, властиво церковоно-слов’янська з українською вимовою.

У кінці 1784 р. у Львові засновано університет із чотирьох факультетів, із викладанням німецькою, а на богословськім відділі – латинською мовою. Бажаючи швидше підготовити кадри освічених священиків і урядовців, австрійський уряд заснував у 1787 р. у Львові провізоричний філософський і богословський інститути спеціально для українських студентів, т.зв. “Studium Ruthenum”, який проіснував до 1809 р. В цьому інституті викладання було руською, тобто українською мовою того часу. Рівень викладання відповідав університетському навчанню. Він мав велике значення для культурного розвитку Галицької Русі, виховавши кадри освіченого духовенства, з якого вийшло чимало видатних учених і громадських діячів. На Буковині засновано спочатку в Сучаві духовну школу, перенесено в 1789 р. до Чернівців, у 1818 р. цю школу скасовано й аж тільки в 1827 р. засновано богословський ліцей, який проіснував до 1875 р., коли в Чернівцях засновано німецький університет із трьох факультетів: філософського, богословського й правничого.

Особливу велику увагу звернув австрійський уряд на економічне становище краю й на соціальні відносини в ньому, головно стан сільського населення. В кінці 1772 р. вийшов “патент” (наказ) про складення інвентарів, на основі яких патентом 1775 р. введено русти кальний податок від землі. Ще раніше австрійський уряд скасував обов’язок шляхти служити у посполитому рушенні, замінивши його грошовою контрибуцією. Марія-Тереза патентом з 1775 р. наказала панам по-людськи поводитися з “хлопами” й не вимагати від них більше панад те, що стояло в інвентарях. Але за Марії-Терези все залишалося по-старому: нова ера наступила за Йосипа ІІ (1780-1790), яскравого представника так званого освіченого абсолютизму. Він був натхненний бажанням зробити якнайбільше добра для своїх підданих. Радикально реформуючи життя своєї різноплемінної монархії Йосип зовсім не рахувався ані з національними особливостями окремих народів, ані з традиціями і звичаями. Він скрізь заводив централізм в управлінні, в культурі панування німецької мови. Закрив монастирі, а з їх майна утворив т. зв. “релігійні фонди” для добродійних цілей. Заборонив церковні процесії і паломництва, скасував всі привілеї при виплаті земельних податків, видав наказ про релігійну толеранцію, зреформував університети, надавши їм світський характер.

Весною 1781 р. Йосиф заявив про свій намір “скасувати в цілій державі підданське невільництво й завести умірковане підданство”, він видав в кінці року (спеціально для Галичини 5.ІУ.1782 р.)свій знаменитий патент, який зберігаючи ще панську юрисдикцію над селянами, давав селянам право женитися без дозволу пана й віддавати своїх дітей до ремесла або до школи, дозволяв їм шукати собі заробітку, де хто хотів, діставши відпустку від пана, яку той мав дати безплатно. Ще перед виданням цього патенту панщина було обмежена до30 днів. Далі пішли патенти, які ще більше облегшували становище селян, увільнюючи їх помалу від кріпацької залежності і від усяких докучливих податків та обов’язків. Був зреформований і поміщицький суд: хоча пани і залишалися суддями, але мали скласти для цього спеціальний іспит, а хто не склав іспиту, мусів утримувати своїм коштом особливого суддю, так званого юстицісаря або мандатора. Сільські громади діставали право вибирати своїх “пленіпотентів” – заступників на суді. Патентом із 1785 р. наказано скласти кадастр і, коли за чотири роки його закінчено, патент із 1789 р. встановив нове оподаткування на користь селянина і з його залишків. Податки на державу мав стягати не пан, а війт, і передавав урядовцеві. Він також хотів замінити всяку панщину грішми, але він не був введений в життя, бо незабаром Йосиф ІІ помер.

За його наступника Леопольда ІІ (1790-1792) наступила певна реакція. Хоч він не був таким сильним прихильником селян, але був настільки ліберальним, що відхилив бажання поміщиків відновити старі порядки. Він тільки скасував патент про заміну панщини грішми, але наказав адміністрації стежити за тим, щоб шляхта не робила перепон селянам, які б хотіли за викуп увільнитися від панщини. Франц ІІ (1792-1835) зовсім занедбав справу селянської реформи. За його панування почалася справжня реакція. Тим часом для Австрії наступили важкі часи через постійні війни з Францією, які зовсім зруйнували господарство Австрії і привели її до повного банкрутства. Випущенгі у величезній кількості паперові гроші довели до знецінення австрійської валюти і до банкрутства багатьох людей. При таких обставинах уряд не дуже поспішав з селянською реформою, боячись нових економічних потрясінь. Економічне становище селянство погіршилось від часу заведення в 1821 р. ґрунтового податку на основі нових інвентарів 1819 р., коли було допущено багато зловживань при визначені приналежності лісів і лугів, позаписуваних майже скрізь за панами. Багато сіл було внаслідок цього зруйновано економічно.

Реформи за австрійських часів, хоча й провадженні бюрократичним способом і не доведені до кінця, підняли дух українського народу. Значення духовенства ( Іван Могильницький, Іван Снігурський), “руська трійця”.

“Русалка Дністрова” (1837).

Москвофільство. Корінь якого лежав у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії, яка, мовляв, визволить і ущасливить усі слов’янські народи.

Революція 1848 р. Ще за кілька років до революції оживилась в Галичині діяльність польських революціонерів, які під проводом генерала Мерославського почали готувати збройне повстання для відбудови Польської держави. Австрійський уряд, щоб паралізувати діяльність революціонерів став нацьковувати селян на дідичів. У Східній Галичині народ явно стояв за цісаря. Австрійська адміністрація оцінила ці настрої народу й спонукала уряд провести остаточне скасування панщини, що було проголошено 16 квітня 1648 р. Основою реформи був викуп селянських грунтів державою, якій селяни мали сплачувати протягом 40 років, починаючи з 1858 р. Та при проведенні реформи не було впорядковане право володінь на ліси й пасовиська, це пізніше викликало нескінченні процеси й руйнувало селян. За дідичами залишені деякі феодальні привілеї, наприклад монополь на викурювання і продаж горілки та деякі інші, що на довгі часи залишилося джерелом різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас.

Французька революція в лютому 1848 р. розворушила всю Європу й відгукнулася дуже скоро в Австрії. Вже в березні 1848 р. Метерніх покинув владу й цісар мусів задовольнити виставленні мадярами домагання широкої автономії. Слідом за цим заворушилися чехи й запропонували цісареві домагатися злуки Чехії, Моравії й Шленська в єдине ціле, повного зрівняння чехів з німцями в шкільництві та адміністрації, скасування панщини, свободи друку, зібрань, релігії і т.д. Скликання німецького парламенту в Франкфурті вирішило скликати слов’янський конгрес у Празі, який мав пройти 2 червня й на якому мали бути представленні всі слов’янські народи Австро-Угорщини. В Галичині розпочався рух спочатку серед поляків. Молодь почала демонстрації за Польщу в межах 1772 р. й українські студенти брали участь у цих демонстраціях. Польська Рада Народова видала 19 квітня відозву до українців, закликаючи їх до згоди і спільної праці. Але серед українського громадянства вже наросла реакція. Пропущення українців в адресі до цісаря й агресивність польської преси і громадянства прискорили рух українців до відокремлення й самостійної акції. 19 квітня українці подали до цісаря петицію, в якій говорилось, що українці творять частину великого слов’янського народу, що вони автохтони Галичини й мали свою державну самостійність. Петиція вимагала введення української мови в народних і вищих школах, щоб закони видавалися українською мовою й урядовці обов’язково її знали, щоб зрівняне було духовенство трьох обрядів і щоб українці могли входити у всі уряди. 2 травня було засновано Головну Руську Раду. По всіх більших містах засновано окружні ради. Діяльність Головної Руської Ради зустріла неприхильне відношення з боку польської Головної Ради, яка домагалася, щоб українці виступили спільно з поляками. Для протистояння Головній Руській Раді організовано 23 квітня “Руський Собор” а супроти заснованої першої газети українською мовою “Зоря Галицька” засновано газету “Дневник Руський”. Коли поляки почали організовувати свою національну гвардію, то українці створили свою гвардію – батальйони “руських стрільців”.

Австрійський уряд поставився прихильно до домагань українців. Намісник Галичини граф Стадіон радив урядові спертися на українців як лояльного з політичного погляду елементу. 23 квітня 1848 р. Фердинанд І видав історичний маніфест, що скасовував панщину на Галичині. Він майже на п’ять місяців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинах імперії.

Українці взяли участь в Слов’янському Конгресі в Празі, Головна Руська Рада вислала туди своїх делегатів, які виступили на з’їзді спільно в одній польсько-українській секції, де головою був поляк Кароль Лібельт, а заступником українець Григорій Гинилевич. Та в секції почалися протиріччя, українці домагалися поділу Галичини. За посередництвом чехів і росіянина – емігранта Бакуні на осягнуто компроміс: домагання автономії й самоуправи для Галичини, рівноправність двох краєвид мов, спільна національна гвардія з відзнаками обох народностей, окремі народні і середні школи. Втім цю угоду так і не реалізували, бо за кілька днів після її досягнення австрійські війська обстріляли Прагу, змусивши конгрес роз’їхатися й позбавивши його рішення реального змісту. Так було перервано перший у новітній історії дебют українців в новітній історії.

Тимчасом у Львові відбувся “Собор руських учених” (19 жовтня 1848 р.). Собор ухвалив прийняти етимологічний правопис Михайла Максимовича, встановити єдину граматику української мови, домагатися впровадження української мови у всі школи і підтримав домагання поділу Галичини на два окремі краї, польський і український. Ще літом 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування “Галицько-Руської матиці. Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути центром українського письменництва і мови. До своєї діяльності Галицько-Руська Матриця приступила аж у 1850 р. В кінці 1848 р. цісарським декретом засновано у Львівському університеті кафедру української мови й літератури. В листопаді 1848 р. у Львові почалося повстання. Але українці виявили лояльність до монархії. Вони організували батальйони для охорони угорського кордону.

10 липня 1848 р. зібрався перший австрійський парламент, з 383 послів Галичину представляли 96 послів, з них 39 українців. Українські посли винесли питання про поділ Галичини і ще декілька домагань національного характеру. Українські посли дуже енергійно виступили відносно реформи скасування кріпацтва, домагаючись якнайменшого викупу панам за свої грунти. Але вже 7 березня 1849 р. парламент було розпущено. В Австрії взяла гору реакція, яка запанувала після того як австрійський уряд за допомогою російського війська, присланого царем Миколою І, приборкав революцію в Угорщині. Конституцію 1848 р. було скасовано. Літом 1851 р. була розпущена “Головна Руська Рада”. Все це ще більше зміцнило москвофільські настрої в Галичині.

1848 р. позначений зростанням активності й в інших західноукраїнських землях. В невеликій Буковині відбулося лише кілька більш-менш значних подій: проти румунських панів вибухнуло кілька селянських повстань під проводом відважного Лук’яна Кобилиці; до парламенту було обрано п’ять українських делегатів; і в 1849 р. цей край відокремлено від Галичини й перетворено в окрему провінцію корони.

На зайнятому мадярами Закарпатті спостерігалося незначне пожвавлення активності, головним чином пов’язане з діяльністю талановитого і енергійного Адольфа Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургів, вони, як і поляки в Галичині, сподівалися дістати підтримку немадярського населення, яке вони роками гнобили. Проте Добрянський, будучи чимось на зразок Головної Руської Ради в одній особі, переконав своїх земляків відкинути улещування мадярів і присягнути на вірність Відню. Переконаний у тому, що слов’янський люд Закарпаття належить до єдиниї з українцями Галичини етнічної групи, Добрянський також домагався, щоб головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілей приєднання Закарпаття до Галичини. Ці погляди не перешкоджали Добрянському й невеликому колу його прибічників плекати проросійські симпатії, які посилювалися присутністю російських військ, що йшли через Закарпаття на придушення ненависних мадярів. Русофільські тенденції й надалі відіграватимуть суперечки про національну приналежність населення цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

Найбільшим досягненням 1848 р. для українців стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. У цей переломний період українці вперше у своїй історії дістали нагоду самовизначитися як нація. Найвидатнішим серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської Ради. Вона змогла мобілізувати ще вчора пасивних українців на досягнення чітко окреслених цілей. Заснувавши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна Руська Рада зробила перші кроки на організаційну твердиню українства.

Але 1848 р. висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший із яких полягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавши керівництво, духовенство наклало на весь західноукраїнський політичний рух свій незгладимий відбиток. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної Руської Ради нав’язували українському суспільству позицію цілковитої й безумовної підтримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці абсолютизму проти повсталих поляків і мадярів, які переважно дотримувалися ліберальних і демократичних поглядів. Відтак через політичну і суспільну консервативність духовенства та через те, що антиавстрійські сили обожнювалися з ненависними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династії. До того ж замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, священики Головної Руської Ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіватися цісарської прихильності. Такий підхід мав розчаровуючи наслідки.

Нове пожвавлення в житті українського суспільства в Галичині почалося 1860 р. 20 жовтня 1860 р. оголошено в Австрії нову конституцію, в якій впроваджено крайові сейми, які мали обирати від себе делегатів до Державної Ради у Відні. 26 лютого конституцію було змінено в ліберальному дусі. Галицький сейм мав складатися з 150 послів. На перших виборах до нього попало 49 українських послів. Австрія була розбита в 1866 р. у війні з Прусією, й пішли чутки, що Росія забере Галичину. Це привело до відкритих проявів російської орієнтації. Але Росія Галичини не забрала, а Австрія перебудувала свій державницький устрій на основі дуалізму з Угорщиною, давши своїм окремим краям певну автономію. В Галичині австрійський уряд вирішив спертися на поляків як на більш розвинутий культурно і політично елемент, і то до того більш лояльний із погляду на їх непримиренне становище супроти Росії після приборкання повстання 1863 р. Хоча формально в Галичині була проголошена рівноправність двох народів, але фактично крайова влада була передана в руки місцевої польської шляхти, в сеймі через куріальну систему виборів польським послам була забезпечена величезна перевага. В школі – від нижчої до університету польська мова діставала повні права і стала пануючою. Центр ваги у вирішенні міжнаціональних відносин був перенесений із Відня до Львова й галицьким українцям довелося вести постійну і вперту боротьбу у сеймі за культурну і економічну рівноправність. Число українських послів у сеймі і віденському парламенті стало зменшуватися при кожних нових виборах. Усе це вело до упадку політичного життя взагалі.


Український рух в кінці ХІХ ст.


На лівобережній і степовій Україні в 1864 р. було впроваджене земське самоврядування, але завдяки цензовій системі виборів до земських органів увійшли представники дворянства. Після заведення 1870 р. міського самоврядування до нього увійшли русифікована міська буржуазія і несвідоме дрібне міщанство.

В 1874 р. була запроваджена загальна військова служба, за якою вся українська молодь мала служити в царській армії. Всіх призовників-українців висилали відбувати службу поза межами України, а в Україні війська комплектувалися виключно з росіян. Йшов процес русифікації через поширення російської преси і літератури, при повній відсутності через заборону українського друкованого слова. Русифікована була школа, офіційна церква стала знаряддям русифікації, всі державні установи були могутнім засобом масової русифікації. Українська інтелігенція була під пильним наглядом поліції.

Розвиток українського руху стривожив уряд, котрий бачив в ньому новий прояв політичного сепаратизму України. 18 травня 1876 р. Олександр ІІ у Емсі видає таємний указ про абсолютну заборону української писемності. Заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до нот, ставити українські театральні п’єси й використовувати прилюдно українські пісні. Одночасно уряд вирішив підтримувати матеріально москвофільський рух в Галичині, видаючи таємні субсидії москвофільським виданням, які особливо завзято борються з українським рухом.

Значна частині української інтелігенції змушена була емігрувати за кордон. Наказ 1876 р. не вбив ані української національної думки, ані української літератури, але він, у зв’язку з загальною реакцією своє діло зробив. Політична активність українських громад впала.


Міжнародні відносини напередодні та в роки І світової війни


1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції. Висунувши ультиматум Бельгії з приводу вільного проходу через її територію німецьких військ, Німеччина спровокувала 4 серпня стан війни щодо неї з боку Великобританії. 6 серпня у війну проти Росії вступила Австро-Угорщина.

У ході війни, безпрецедентної за своїми масштабами, виразно виявились нові закономірності, засоби і форми ведення боротьби. Це стосувалось не тільки збройних зіткнень, а й дипломатії, що визначалось як чисельністю втягнутих до її кола авторів, так і далекосяжністю зовнішньополітичних цілей дипломатичних кіл. Головні спрямування дипломатії обох воюючих таборів під час війни були пов’язані, насамперед, із виборюванням нових союзників, від чого значною мірою й залежали перемоги на фронтах бойових дій. Поряд з цим завданням постало й інше: дбання про міжсоюзницькі відносини; про накреслення контурів повоєнного устрою світу.

Так, характерно, що переговори відносно розподілу територій, на які претендували воюючі держави, розпочались незабаром після початку війни. Щодо країн Антанти, то вже 5 вересня 1914 р. між ними була досягнута домовленість, яка передбачала: 1) не укладати в поточній війні сепаратного миру; 2) узгоджувати умови миру і розподілу територій з кожним із союзником блоку.

За пропозицією російської сторони, що набула форми програмного документу, розгром Німецької імперії та її союзників передбачав приєднання до Росії нижньої течії Німану, Східної Галичини; перехід Познані, Сілезії і Західної Галичини до майбутньої Польщі.

Німеччина планувала після перемоги у війні одержати великі анексії на Сході, за рахунок Росії. За думкою авторів меморандуму шести економічних організацій (Центральної спілки німецьких промисловців, Спілки промисловців, юнкерської Спілки сільських господарів та інших), що стосувалися планів завоювань Німеччини, промислове піднесення “поставить вимогу розширення сільськогосподарської бази”. Намічалося загарбання російських прибалтійських губерній та “територій на південь від них”, включаючи Україну і навіть Крим.

Такі підходи щодо визначення планів у війні виходили далеко поза межі захисту національних кордонів – ідей, з якими виступали керівні кола країн австро-німецького блоку, як і, у свою чергу, країни Антанти у передвоєнні роки.

Тема 6. Україна на міжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр. (4 год.).


Становлення міжнародних відносин України в період Центральної Ради

27 лютого 1917 р. в Росії перемогла Лютнева демократична революція. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 3-4 березня 1917 р. в Києві було організовано Українську Центральну Раду. Головою Української Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського. Три Універсали Центральної Ради.

У цей період на Україну звернули увагу держави Антанти, які сподівалися, що Україна стане їхнім союзником у війні проти Четверного Союзу.

Першим відвідав Центральну Раду у липні 1917 р. аташе японського посольства у Петрограді Ашіда. У серпні тодішній секретар міжнаціональних справ О.Шульгін зустрічався в Петрограді з французьким послом у Росії Ж.Нуленсом. Французи пропонували фінансову і технічну допомогу Україні за умови продовження війни з державами Четверного Союзу. Нуленс висловився проти автономії України і не радив українцям ускладнювати ситуації Тимчасовому уряду. У серпні того самого року приїхав до Києва французький журналіст Жан Пеліссье з напівофіційною місією нав’язати контакти з представниками Центральної Ради. У жовтні прибули до Києва французькі представники – генерал Табуі та полковник Перлье, які дуже цікавилися українською військовою справою.

До певних здобутків Центральної Ради та її Генерального Секретаріату варто віднести успіхи в плані зовнішньополітичного визнання України. Уже після підписання в Парижі 23 грудня 1917 р. англо-французької конвенції щодо діяльності на півдні Росії, країни Антанти зробили крок до визнання Української Народної Республіки. Спочатку французький посланнику Румунії Сен-Орлас підписав наказ про призначення генерала Табуі особливим уповноваженим Французької Республіки в Україні.

Після вбивства російського генерала Духоніна в Могилеві та більшовизації Ставки російської армії 3 грудня 1917 р. до Києва прибули генерали: англійський – Бартер, французький – Лаернь, італійський – Ромеі, японський Таканачі, бельгійський – Ріккель, румунський – Команда та сербський полковник Лентієвич, і усі вони виявили готовність допомогти Україні людьми і зброєю, якщо вона погодиться якнайдовше втримувати німецький фронт. Сербські і хорватські частини, які були організовані з військовополонених, у кількості 24 тис. чоловік, виявили готовність влитися в Українську армію; це саме готові були зробити чеські легіонери.

5 грудня 1917 р. генерал Табуі голова французької військової місії звернувся до Генерального Секретаріату УНР В.Винниченка про те що: “Союзницькі війська ще не прийняли офіційного рішення відносно України, але мені вже було доручено передати ... симпатію созників до тих зусиль, які робить український уряд в цілях установлення порядку, відновлення опірної сили й бажання лишитися вірними союзниками”. Далі він говорить: “Мій захід, який я роблю перший, може вас запевнити в тому, що симпатії Франції відносно вас суть реальні і дійсні”. 21 грудня 1917 цей генерал звертається до Винниченка і доводить до відома Уряд Української Республіки, що уряд Французької Республіки передав офіційні документи, які засвідчили, що Франція офіційно визнає Українську державу. Невдовзі аналогічні кроки здійснив і представник Великобританії в Україні Піктон Баге, який повідомив що він призначений представником Великобританії на Україні, і що його уряд “підтримуватиме з усіх своїх сил український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління, підтримування порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії і людськості”.

Це був значний крок на шляху міжнародного визнання України. Але ці документи не могли свідчити про остаточне визнання України як незалежної держави, тому що вона не проголосила себе незалежною. В згаданих документах йшлося про підтримку України державами Антанти в справі організації спільної боротьби з країнами Четверного блоку. Підвищений інтерес французького та англійського урядів до України був зумовлений, передусім, їх цілком зрозумілим страхом перед ліквідацією Східного

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: