Xreferat.com » Рефераты по истории » Історія міжнародних відносин України

Історія міжнародних відносин України

шістнадцять радянських республік членами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і лише після наполегливого тиску й певних поступок з боку Сталіна на Кримській конференції в лютому 1945 р. США і Англія зобов’язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба за голоси (а значить і вплив) в ООН – одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилася в роботу. Д.Мануїльський очолив І-й комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули (вступу) і першого розділу Статуту – “Цілі та принципи міжнародної організації. Членами різних комісій і комітетів були й інші представники української делегації – І.Сенін, О.Палладін, В.Бондарчук, М.Петровський, П.Погрібняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної та соціальної ради, а 1948-1949 рр. вона була постійним членом головного органу Організації Об’єднаних Націй – Ради Безпеки.

Після входження України до ООН ( що сталося виключно внаслідок тиску сталінської дипломатії)і розгортання в ній специфічної діяльності її делегації на чолі з Мануїльським, подальша розбудова НКЗС УРСР була знята з порядку денного. У цей період зовнішньополітичне відомство УРСР нагадувало заморожений ембріон, що не встиг розвинутися.

Одержавши право мати власний НКЗС, вийшовши на міжнародну арену, Україна, разом з тим, не отримала реальних прав на вироблення власної зовнішньополітичної лінії, тим більше на встановлення безпосередніх зносин з іноземними державами. Ось як про це писав учасник та член українських делегацій В.Батюк: “З 1945 р. відновлюється українська присутність на міжнародній арені, хоча і у вельми обмеженому вигляді – лише в міжнародних організаціях і обов’язково одночасно з присутністю СРСР – нас тримали на коротенькому налигачі. Коли, наприклад, десь у 60-х чи на початку 70-х років міністерство закордонних справ з Києва запропонувало Москві, щоб Україна самостійно зарубано на корені – Україна могла захищати інтереси тільки під пильним наглядом делегації СРСР, яка в залах засідань завдяки англійській абетці розміщувалася відразу праворуч української. Наше становище було ганебним. Вказівки і дерективив Москві писалися “советской делегации”, хоч як ми наполягали на множині, вживалася лише одна – “советской”, а не “советським”. І ми мусили тих директив дотримуватись: остаточне рішення про делегацію також приймалося в Москві”.


Завершення возз’єднання українських земель в єдиній державі


Наприкінці війни процес об’єднання українських земель та формування території України вступав у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро встало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехо-словацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнаванні факту включення протягом 1939-1945 рр. західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Цей процес був складним і тривалим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 р.; намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступок підтримати про радянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР.

Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським про радянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документу споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Він мав проходити в основному по “лінії Керзона”, з відхиленням на схід 5-8 км. Однак серпневий договір фіксував на окремих ділянках 17 кілометрів і навіть 30 кілометрове відхилення від “лінії Керзона”. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 р., коли відбувся обмін майже однаковими за площею прикордонними ділянками. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м.Кристополя (Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області. За міждержавними угодами до 1946 р. з України в Польщу виїхало близько 810 тис. поляків, а з Польщі в Україну – 480 тис. українців.

Питання про подальшу долю Закарпатської України ускладнювалося тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід’ємну частину своєї держави. Активно відбувався процес самоорганізації місцевого населення, з’являються громадські представницькі органи – народні комітети. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз’єднання з єдинокровними братами українцями. 26 листопада 1944 р. І з’їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачево, ухвалив маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР. Під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з’їзду в Мукачево.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнавала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. кв. км., де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. кв. км. Останнім актом повного завершення формування державної території стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР.

Початок “холодної війни” пов’язують з виступом колишнього прем’єр-міністра Великобританії У.Черчілля перед студентами Вестмінстерського коледжу в американському місті Фултоні 5 березня 1946 р., у зв’язку з присудженням йому почесного ступеня доктора цього вищого навчального закладу. У.Черчілль закликав створити новий британсько-американський військовий союз замість антигітлерівської коаліції з метою “боротьби з міжнародним комунізмом на чолі з СРСР”. Президент США Г.Трумен тоді відмовився прокоментувати виступ лідера британських консерваторів. А в березні наступного 1947 р. в США було прийнято доктрину “стримування комунізму” Г.Трумена, яка й стала початком глобального суперництва, що завершилось розпадом СРСР 8 грудня 1991 р. На тлі аналізу міжнародного становища, відносини між Сходом і Заходом в роки “холодної війни”, стає більш чіткішим і місце України на міжнародній арені в цей період.

Вже у 50-х роках представники УРСР працювали у 16 міжнародних організаціях. УРСР вступила до шести міжурядових організацій (крім ООН). 1948 р. УРСР стала членом Всесвітньої метеорологічної організації, метою якої було сприяння співробітництву держав у галузі метрологічних спостережень та досліджень, а також використання метеорології в авіації, мореплавстві, сільському господарстві тощо. Того самого року президія Верховної Ради УРСР ратифікувала підписану в Атлантік-Сіті (США) конвенцію електрозв’язку. З цього часу Україна – член Міжнародного союзу електрозв’язку і розширює співробітництво у цій галузі.

Прохання уряду Української РСР про прийом республіки до Всесвітнього поштового союзу було підтримане усіма країнами – членами цього союзу. 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала Всесвітню поштову конвенцію.

1954 р. СРСР, УРСР. БРСР вступили до Міжнародної організації праці. У цьому ж році Україна стала членом ЮНЕСКО (Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури).

Україна бере участь у Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ), яке було створене на міжнародній конференції, що відбулася у 1956 р.

УРСР була учасником Конференції Об’єднаних Націй з питань промислового розвитку (ЮНІДО), Програми розвитку ООН (ПРООН), Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), Європейської економічної комісії, Статистичної Комісії, Комісії в справах народонаселення, Комісії з соціального розвитку, Комітету по природних ресурсах та багатьох інших організацій ООН.

І все ж аналіз документів і матеріалів про участь УРСР і її уряду в міжнародному житті чітко показує, що інформація про ці “міждержавні зв’язки” зводиться до даних про “...відвідання Києва і УРСР окремими особами чи делегаціями у часі їхнього побуту в СРСР на запрошення московського центрального уряду”. Роль “суверенного” українського радянського уряду і його “міністерства зовнішніх справ” не більша від ролі звичайного туристичного бюро, представники якого мають показати гостям чи відвідувачам особливості країни. З “міждержавними зв’язками” це вже не має нічого спільного, а намагання показати ті відносини як вияв “живих міжнародних зв’язків України” тільки черговий раз розкриває справжній характер позиції УРСР на міжнародній арені.

Політика США щодо українського питання. До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння далласівську доктрину “визволення”, а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН-УПА, політика США в “Українському питання” базувалася на принципах, закладених у документі “Цілі сполучених Штатів щодо Росії”, розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.

У документі наголошувалося на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною. Але закінчується документ словами: “Якщо український народ докаже помилковість таких суджень, США підтвердить моральне право України на самостійний статус”.

У зовнішньополітичних службах США ставлення до “українського питання” у період від його першої появи на американському політичному “небосхилі” (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН-УПА і приходу до влади у білому домі Д.Ейзенхауера визначалася ситуативністю. Розглядалося воно не скрізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Небажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою, балансуючи між політикою ізоляціоналізму й інтервенціонізму, Вашингтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в “українському питанні” у річищі радянської політики. Сам термін “Україна” використовувався майже винятково у матеріалах “закритого характеру”.

Аналіз показує, що, по-перше, Україна та її незалежність не входили до числа першочергових пріоритетів американської зовнішньої політики часів існування СРСР; по-друге, головний вплив на поступовий розпад Радянського Союзу Сполученні Штати Америки, як, між іншим, і більшість західних країн, здійснювали політико-ідеологічними методами ерозійного характеру; по-третє, офіційний Вашингтон керувався неможливістю мирного розпаду більшовицької імперії; по-четверте, у своїй політиці щодо СРСР більшість вищих державних керівників брала до уваги неминучість вкрай небажаного хаосу і дестабілізації, як наслідок можливого розпаду СРСР.

Отже, можна зробити висновок, що час України як у самому СРСР, так і на міжнародній арені для відстоювання своїх інтересів ще не настав. Якщо була якась міжнародна діяльність, то це тільки кон’юнктура, якої СРСР потребував і використовував винятково для своїх цілей. Найкращим доказом цього є той факт, що коли СРСР не хотів, щоб УРСР взяла участь у Європейській конфедерації з безпеки і співробітництва В Гельсінках, то він просто не допустив її до участі в тій конференції без огляду на те, що УРСР є в Європі, і в тій конференції взяли участь усі європейські держави.

Однак, незважаючи на те, що власної зовнішньої політики Україна не мала, специфічну міжнародну діяльність УРСР не варто знецінювати.

Представники України неодноразово обиралися на високі посади у різних органах ООН. Так, у вересні 1945 р., коли в Лондоні зібралася підготовча комісія ООН, що мала прийняти тимчасовий порядок денний першої сесії Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Економічної і соціальної ради з опіки, розв’язати питання про місце перебування ООН тощо, першим віце-головою Підготовчої комісії обрано народного комісара закордонних справ УРСР Мануїльського.

10 січня 1946 р у Лондоні відкрилася перша сесія Генеральної Асамблеї ООН. Через два дні Україну обрали (разом з іншими 17 країнами) членом Економічної і Соціальної Ради терміном на один рік.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище в цьому регіоні недунайських держав – США , Англії та Франції.

Формування нової структури міжнародних організацій спричинило появу численних спеціалізованих органів і установ систем ООН. Україна стала як її членом, так і членом 60 їхніх постійних або тимчасових органів. 1947 р. Україна стала членом Європейської комісії для Європи. Під час роботи першої сесії Генеральної Асамблеї ООН делегата України призначено членом Ревізійної комісії ООН. На третій сесії ГА ООН головою комісії з перевірки повноважень делегації обрано представника України. Україна була однією з держав-засновниць Всесвітньої організації охорони здоров’я, яка існує з 17 квітня 1948 р.

У міру своєї можливості Україна добивалася певного авторитету на міжнародній арені. Про це свідчило обрання її на другій сесії ГА ООН 13 листопада 1947 р. непостійним членом одного з головних органів ООН – Ради Безпеки на дворічний термін (1948-1949 рр.). Як член РБ ООН Україна входила до складу комісії з атомної енергії (у лютому 1948 р. була її головою), Комісія ООН з озброєнь звичайного типу, Комітет з прийому нових членів ООН. Вдруге наша країна брала участь у роботі Ради Безпеки у 1984-1985 рр., представник України виконував функції голови Ради Безпеки ООН.

Навіть у розпал “холодної війни” Україна виявила певну дипломатичну активність. Представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону і Лаосу. Українські дипломати в 50-х роках працювали в 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Україні формально було надано право встановлення прямих міжнародних відносин, у тому числі обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенітету, справжньої державності республіки робили це право нездійсненним на практиці. Тому пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишилось без відповіді.

Крім того, УРСР обиралася членом Економічної і соціальної ради ООН (1946 та 1977-1979 рр.), Комісії ООН з народонаселення (1946-1983рр.), Економічної і соціальної комісії ООН із становища жінок (1981-1984 рр.), Адміністративної Радим Міжнародної Організації праці (1963-1966, 1972-1975 та 1981-1984 рр.), виконавчої Ради ЮНЕСКО(1980-1985рр.) та інших організаціях.

Чимало зусиль українська дипломатія докладала для того, щоб членами ООН стали Албанія, Угорщина, Румунія (1955 р.), Монголія (1961 р.). У вересні 1960 р. на ХУ сесії ГА ООН делегація СРСР, очолювана Хрущовим, внесла пропозицію прийняття декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Українська делегація виступила з її повною підтримкою і закликала прийняти кроки щодо прискорення процесів деколонізації. Декларація ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам була прийнята абсолютною більшістю голосів.

Лише у 1968 р. делегації УРСР брали участь у 35 конференціях, сесіях та нарадах, у тому числі в таких важливих міжнародних форумах, як ХХІІ продовжена та ХХІІІ регулярна сесія ООН, ІІ конференція ООН з питань торгівлі і розвитку, Міжнародна конференція з прав людини та ХХІУ сесія Комісії ООН з прав людини, Міжнародна конференція з прав договорів, Конференція міністрів, відповідальних за соціальне забезпечення, ХУ Генеральна конференція Міжнародної організації праці, ХХІІІ сесія Європейської економічної комісії, ХІІ сесія Генеральної конференції МАГАТЕ.

Досить плідно працювала Україна з ЮНЕСКО (1954 р.). З 1956 р. керівництво участю республіки в діяльності ЮНЕСКО здійснює спеціально створена Комісія Української РСР у справах ЮНЕСКО. При Комісії існували комітети, до яких входять фахівці з окремих галузей знань (наприклад, комітети з освіти, соціальних наук, культури, інформації, з бібліотек та з бібліографії тощо).

Заслугою України є те, що ЮНЕСКО взяла активну участь у святкуванні 150-річчя з дня народження Т.Шевченка (вперше в історії цієї організації відзначався не “круглий” ювілей: згідно традиціями вона відзначає тільки “круглі”, тобто історичні ювілеї – сторіччя, шістсотріччя тощо), у відзначенні ювілею І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, П,Грабовського, Д.Заболотного, І.Котляревського та інших видатних представників українського народу.

Робота в ЮНЕСКО сприяла певному авторитету України в цій організації. Про це яскраво свідчать факти обрання українських представників на пости генеральних доповідачів та віце-президентів сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО.

Незважаючи на обмежений характер своєї діяльності, УРСР все-таки брала участь в цілому ряді міжнародних договорів. Так, на Віденській конференції 1968-1969 рр. з питань права міжнародних договорів під час обговорення питання про здатність держав – членів федеративних союзів укласти договори відзначилась широка участь у них України і Білорусії. Як уже зазначалося, Українська РСР є учасником такого важливого міжнародного договору сучасності, як Статут Організації Об’єднаних Націй, мирних договорів з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією, Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою, багатьох інших угод, які стосуються питань війни і миру. УРСР підписала Женевські конвенції 1958 р. про територіальне море і прилеглу зону, про відкрите море і континентальний шельф, в яких регулюються питання зовнішніх морських кордонів, прикордонного режиму, міжнародного морського судноплавства і транспорту. Українська РСР брала участь у багатьох важливих угодах, що регулюють питання міжнародного зв’язку, а саме: в Європейській конвенції радіомовлення, Всесвітній поштовій конвенції, Міжнародній конвенції електрозв’язку тощо.

21 квітня 1961 р. Україна підписала Європейську конвенцію про зовнішньоторговельний арбітраж, а з 1960 р. стала учасником Паризької конференції 1926 р. про міжнародні виставки, яка теж регулює питання , пов’язані з зовнішньою торгівлею. Протягом 1970-1980-х рр. кількість договорів, учасницею яких була Україна, зросла.

Отже, участь Української РСР в заснуванні ООН відкривала широкі перспективи виходу в сферу зарубіжної діяльності українських дипломатів, економістів, юристів, інших фахівців. Делегації України неодноразово виносили на розгляд світового співтовариства проекти резолюцій, рекомендацій, поправки з актуальних міжнародних економічних проблем.

Однак Українська РСР виконувала в ООН великою мірою декларативні функції. Її делегації змушені були завжди виступати з позиції СРСР. Постійне Представництво УРСР при ООН мало не чисельний штат працівників.

Українська РСР як член ООН з початку 50-х років брала участь у роботі ЕКОСОР, МОП, ЮНІДО, ЮНТАКТАД, ЄЕК. Зокрема, помітну роль відігравала Україна у розв’язанні проблем пошуку коштів для держав “третього світу”, розробки програм розвитку їхньої промисловості, підготовки кадрів, регламентації торгівлі.

Краще усвідомлювати свої інтереси і почати працювати заради них у міжнародних економічних організаціях Україна отримала можливість тільки у 90-ті роки.

У післявоєнний період важливе значення для України мало утворення економічного блоку східноєвропейських країн – Ради Економічної Взаємодопомоги і понад 20 інших міжнародних економічних організацій. РЕВ була створена у 1949 р. як організація багатостороннього економічного співробітництва та інтеграції прокомуністичних країн.

До середини 50-х років Україна брала участь у співробітництві з прокомуністичними країнами тільки через загальносоюзні установи, виконуючи їхні рознарядки і плани. Згодом, не маючи змоги утримувати все управління в одному центрі, союзні органи почали передавати частину своїх другорядних функцій на місця. Так, в Україні з’явилися структури, що організаційно забезпечували виконання зобов’язань Радянського Союзу щодо міжнародного співробітництва. У 1957-1961 рр. функціонував Державний науково-технічний комітет Ради Міністрів Української РСР. Після його ліквідації виник Державний комітет Ради Міністрів УРСР по координації науково-дослідних робіт як вищий республіканський орган, у компетенцію якого входило науково-технічне співробітництво із зарубіжними країнами. Згодом він набув статус союзно-республіканського.


Міжнародні відносини України в часи “Хрущовської відлиги”


Не можна назвати гнучкою українську дипломатію періоду хрущовської “відлиги”. ХХ з’їзд КПРС (1956 р.), який його започаткував, став знаменитим не лише тому, що викрив сталінські злочини, а й тому, що дійшов висновку: “фатальної неминучості термоядерної війни немає”. Він проголоси принципи мирного співіснування країн з різним суспільно-політичним ладом, право народів обирати свій шлях розвитку.

За умов введення радянських військ у 1956 р. в Угорщину подолати атмосферу недовіри і неприязні, в якій опинилась і українська дипломатія, було нелегко. Лише з кінця 50-х років ХХ ст.. для України з’явилася можливість відкрити зовнішній світ для себе і самій стати відкритою для інших країн. Цьому сприяло заснування 1957 р. постійного представництва Української РСР при ООН.

Основним змістом діяльності України на міжнародній арені стала боротьба за мир і безпеку народів, мирне співіснування держав з різним суспільним ладом. Як член ООН, республіка значної уваги надавала питанням недопущення нової світової війни. На ХІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН в жовтні 1957 р. голова української делегації Л.Паламарчук (очолював українську дипломатію 1954-1966 рр.) заявив, що з метою послаблення міжнародної напруженості треба насамперед радикально розв’язати проблеми роззброєння, повністю заборонити атомну і водневу зброю, припинити її виробництво, істотно скоротити збройні сили і військові бюджети. 3 сепрня 1960 р. постійне представництво УРСР при ООН надіслало Ноту на ім’я Генерального секретаря ООН, в якій висловлювалася пропозиція про особисту участь глав урядів держав – членів ООН у розгляді проблеми роззброєння на Генеральній Асамлеї.

Немало зусиль українські дипломати доклали до того, щоб членами ООН стали Албанія, Болгарія, Румунія (1955 р.), Монголія (1961 р.).

Різноманітнішою була діяльність України в ЮНЕСКО. На ХУІ сесії ГА ООН українська делегація внесла резолюцію про заходи у справі ліквідації неписьменності в усьому світі. Цей проект було схвалено. Актив ер співпрацювала республіка і в Міжнародному бюро освіти (МБО). Свідченням внеску українського народу у скарбницю світової культури було рішення ЮНЕСКО про відзначення 150-річчя від дня народження Т.Шевченка.

Представники України з 1957 р. брали участь у роботі Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ).

Динамічного спрямування набули зовнішні зв’язки Української РСР. Якщо в 1957 р. підприємства республіки поставляли продукцію в 31 країну світу, то 1960 р. – у 41, а вже 1965 р. – у 81 країну. В 1965р. підприємства республіки здійснювали поставки машин, устаткування приладів і матеріалів для 390 об’єктів, які споруджувалися у інших країнах за технічною допомогою СРСР. Питома вага України в зовнішньоторговельному обороті СРСР становила 23%. Особливо збільшилася поставка таких видів продукції, як металопрокат, вугілля, чавун, залізна руда, металорізальні верстати, екскаватори, автонавантажувачі. З 1964 р. республіка розпочала експорт літаків ТУ-124, АН-24, з 1965 р. автомобілів “Запорожець”, автобусів “ЛАЗ”, тепловозів М-62 та іншої продукції машинобудівного комплексу.

Тісні багатогранні зв’язки встановилися між порідненими областями і містами України та зарубіжних прикордонних країн. Їх ініціатори створили у 1957-1958 рр. радянсько-польські, радянсько-чехословацькі, радянсько-болгарські, радянсько-угорські, радянсько-румунські товариства дружби. На середину 1962 р. такі зв’язки мали 15 областей і міст України.


У лещатах “Брежнєвської доктрини”


Післяхрущовський період (1964-1984 рр.) у житті народів СРСР, в т.ч. й України, увійшов в історію як період “застою”, що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті. Він характеризується надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посилення тоталітарних тенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства.

Новий радянський керівник взяв курс на консервацію суспільних відносин, що склалися. Це добре розуміла світова демократична громадськість, у свідомості якої, незважаючи на відносну міжнародну розрядку, СРСР залишився тоталітарною державою. “Брежнєвська доктрина”, яка визріла ще під час придушення Радянським Союзом “празької весни” 1968 р. і яка на практиці зводилася до обмеження національного суверенітету країн Східної Європи, надовго визначила характер “братніх” відносин країн “соціалістичного табору”.

Наприкінці 60-х – у першій половині 70-х рр. відбулося певне оздоровлення міжнародної обстановки, сформувався курс на розрядку. Однак уже з другої половини 70-х років цей процес з вини обох протилежних блоків почав гальмуватися. Радянська інтервенція до Афганістану в грудні 1979 р. та масове розгортання Радянським Союзом ракет СС-20 поклали край процесові розрядки.

Міжнародна діяльність УРСР “ери Брежнєва”, як і в попередні періоди радянської історії, визначалася центром. Хоч почасти серйозних можливостей для самостійної дипломатії УРСР, як і раніше, не мала, і все ж, незважаючи на це, УРСР тією чи іншою мірою була причетна до багатьох важливих міжнародних подій періоду 1964-1979 рр. Вона зробила певний внесок у розв’язання вагомих міжнародних проблем. УСРС брала участь у підготовці й проведенні Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.).Як і раніше, однак, головною трибуною міжнародної активності УРСР залишалася ООН. За період з 1971 по 1979 рр. Українська РСР або її представники 37 разів обиралися або призначалися членами органів міжнародних організацій і конференцій. Глави делегацій УРСР 14 разів виступали на сесіях Головної Асамблеї ООН. У цей період українські делегації 287 разів висували поправки, проекти резолюцій, спільні заяви з питань, що обговорювалися в міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях. Делегації УРСР взяли участь у роботі 10 засідань Генасамблеї та 4-х спец сесій ООН. УРСР підписала і ратифікувала 64 міжнародні документи. Серед них: Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів і в надрах ядерної зброї та ін. Видів зброї масового знищення (1.03.1971 р.), міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (19.10.1973 р.), Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру (17.10.1975 р.), міжнародна конвенція електрозв’язку (15.12.1976 р.), Додаткові протоколи до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. про захист жертв війни (9.12.1977 р.), конвенція про психотропні речовини 1971 р. (27.10.1978 р.), конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у державах регіону Європи (21.12.1979 р.) тощо.

До середини 60-хроків у Києві мали Генеральні консульства Польська Народна Республіка і Чехословацька Соціалістична Республіка. У 1966-1971 рр. свої генеральні консульства відкрили в столиці радянської України ще п’ять європейських соціалістичних держав – Німецька Демократична Республіка (1966 р.), Угорська Народна Республіка (1969 р.), Соціалістична Республіка Югославія (1970 р.) і Народна Республіка Болгарія (1971 р.). В Одесі у 1970 р. відкрито Генеральне консульство Республіки Куба.

Дедалі більше розширювалися зв’язки і співробітництво УРСР з східноєвропейськими країнами по державній лінії. У цьому напрямку у Верховній Раді УРСР працювала постійна комісія у закордонних справах. До функції комісії входили підготовка і попередній розгляд питань зовнішньої політики, які передаються на затвердження Верховної Ради її Президії, контроль за діяльністю державних органів і відомств та громадських організацій республіки, що безпосередньо здійснюють контакти і співробітництво з зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, винесення рекомендацій з питань зовнішньополітичної діяльності.

З 1989 р. підвищується активність підприємств і організацій республіки у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано понад 2000 учасників зовнішньоекономічних зв’язків. І надалі повний контроль зовнішньоекономічних зносин України, як і усієї міжнародної діяльності, здійснював Центр, що ускладнювало вихід республіки на міжнародну зовнішньоекономічну арену і міцно тримало її біля Москви.

Про це досить яскраво свідчить парадоксальне рішення уряду колишнього СРСР

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: