Xreferat.com » Рефераты по истории » Історія міжнародних відносин України

Історія міжнародних відносин України

обмежитися рамками відносин цих двох держав, а неминуче набирало ширшого міжнародного масштабу. Адже в разі успішного здійснення замірів гітлерівців проти Польщі, Німеччина нависла б над країнами Південно-Східної Європи, над Прибалтикою і Радянським Союзом. Володіння Західною Україною дозволяло б їм мати у своїх руках вигідний стратегічний плацдарм, а водночас і засіб постійного тиску на СРСР. Звичайно, що змиритися з таким розвитком подій Радянський Союз не захотів би.

І це прекрасно розуміли в керівних колах “третього рейху”. Автори плану “Вейс”, враховуючи насамперед сильні антирадянські упередження піль судчиків, вважали неймовірним виступ СРСР на боці Польщі. Зате доводилося рахуватися з можливістю рішучої протидії Радянського Союзу спробам нацизму захопити Західну Україну. Усвідомлення цієї обставини спонукало до серйозних сумнівів щодо плану організації повстання в краю.

Справа Західної України ставала одним з ключових пунктів, в яких під час підготовки нацистської агресії проти Польщі безпосередньо зіткнулися геополітичні інтереси Німеччини та Радянського Союзу. Проте жодна зі сторін – ні фашистське керівництво, ні Радянський уряд, не виявили в той час прагнення до дальшого загострення взаємин і доведення їх до стану війни.

11 серпня 1939 р. Гітлер так відобразив нацистську концепцію наступної війни: “Все, що я роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід надто дурний і сліпий, щоб це осягнути, то я буду змушений порозумітися з росіянами, розбити Захід, а потім після його розгрому повернутися моїми об’єднаними силами проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб ми не голодували, як під час останньої війни”.

У 1939 р. німецький уряд став виявляти зацікавлення в тому, щоб під час воєнних кампаній “третього рейху” проти Польщі та західних держав Радянський Союз зайняв нейтральну позицію. Це дозволило б Німеччині уникнути війни на два фронти. Йшлося, таким чином, про укладення німецько-радянської угоди, в якій були б зафіксовані відповідні зобов’язання Радянського Союзу. Щоб спонукати уряд СРСР до такого кроку, треба було його переконати у відсутності в Німеччині антирадянських агресивних намірів. Для таких цілей, вважали в Берліні, найбільше підходило українське питання, з огляду на актуальність справи Західної України.

Тим часом у керівних колах Радянського Союзу вважали міжнародне становище своєї країни несприятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною. СРСР з часу підписання мюнхенської угоди перебував у зовнішньополітичній ізоляції. Йому загрожували на сході – Японія, на заході – Німеччина. Але особливо гостро реагувало радянське керівництво на “миротворчі” політичні акції урядів Англії і Франції після Мюнхена, в яких вбачалося прагнення підштовхнути нацистську Німеччину до війни проти СРСР.

Сталін не довіряв Англії та Франції. Особливо його турбувала можливість укладення нової угоди між ними і нацистською Німеччиною на антирадянському грунті на взірець Мюнхенської змови. Саме ці мотиви, щоб запобігти подібному розвитку подій штовхали його до порозуміння з німецьким урядом.

Між тим термін нападу Німеччини на Польщу наближався. Німецькі установи і спецслужби продовжували відпрацьовувати шляхи і методи використання “української карти”. Але питання позиції СРСР під час наступної воєнної акції проти Польщі дедалі більше хвилювало нацистську верхівку. Тому наприкінці липня – на початку серпня німецька дипломатія інтенсифікувала контакти з Радянським урядом.

26 липня завідуючий східноєвропейською референтурою економічно-політичного відділу МЗС Німеччини Ю.Шнур ре твердо сказав Г.Астахову повіреному у справах СРСР в Німеччині: “Від будь яких посягань на Україну ми цілком відмовилися”. Цю заяву можна було розцінити, як натяк про те, що в разі німецько-польської війни Німеччина могла б не окупувати Західної України”.

Серед головних причин, які змушували нацистів домагатися поліпшення німецько-радянських відносин, було і прагнення запобігти зближенню СРСР з західними державами. Німецьке керівництво з занепокоєнням стежило за радянсько-англо-французькими переговорами, що проводились в ці дні у Москві. Виникнення антигітлерівської коаліції, як розуміли в Берліні, могло поставити під загрозу всю нацистську стратегію агресивної війни. Тому правителі Німеччини готові були декларувати доволі значні поступки на користь СРСР, щоб спонукати його зайняти нейтральну позицію на випадок наступної німецько-польської війни. “Відмова від Прибалтики, Бессарабії, Східної Польщі (на кажучи вже про Україну) – це в даний момент мінімум, на який німці пішли б без тривалих розмов, лише б одержати від нас обіцянку невтручання в конфлікт з Польщею”, - повідомляв Астахов у той час у Москву”.

Довір Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р. і його значення. Договір про ненапад з Німеччиною радянським урядом був підписаний у Кремлі в ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. після кількагодинних переговорів міністрів закордонних справ СРСР Молотова і Німеччини Ріббентропа в присутності Сталіна. Договір складався з семи статей і передбачав зобов’язання обох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно один одного як окремо, так і спільно з іншими державами.

Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, в якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи. Окреме його положення стосувалося українських земель: “У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Польської держави, - читаємо в цьому документі, - межа сфер та інтересів Німеччини і СРСР буде проходити приблизно по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну.” Отже, більшість Західної України, згідно з умовами протоколу, повинна була відійти до Радянського Союзу.

Обидва ці документи – договір про ненапад і таємний протокол як єдине ціле очевидно суперечили принципам міжнародного права, ігнорували загальновизнані норми міжнародних стосунків і, по суті, були протиправними, оскільки ґрунтувалися на насильстві щодо третьої країни.

Гітлерівське керівництво вирішило утриматися від організації повстання на Західній Україні як штучного приводу для вторгнення Вермахту. Такі дії суперечили б духові підписаного договору, та й, зрештою, потреба у них уже пропала.

Побоюючись викликати недовіру радянського уряду, нацистські відомства і спецслужби різко обмежили зв’язки з українськими емігрантськими угрупуваннями. Так, уже на другий день після підписання пакту “Молотова-Ріббентропа” німецькі офіційні установи отримали наказ із застереженням, що зовнішньо-політична ситуація вимагає надзвичайно обережної поведінки і нагляду за всім, що відбувається в українських організація.

Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її Західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на території Радянської України. В цьому наочно проявилась стандартність дій російської зовнішньої політики, якій завжди була властива схильність шляхом інкорпорації супротивної сторони вирішувати свої внутрішні проблеми.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом фашистської Німеччини на Польщу. 3 вересня 1939 р. Великобританія і Франція оголосили війну Німеччині. Ці держави мали спільні зобов’язання про взаємодопомогу. Приклад Великобританії наслідували її найбільша колонія Індія і всі англійські домініони: Канада, Південно-Африканський Союз, Австралія і Нова Зеландія. Фашистська Італія тимчасово зайняла позицію “невоюючого союзника” Німеччини. США проголосили про свій нейтралітет (офіційно дотримувались до грудня 1941 р.). Юридично народи всіх континентів опинилися у стані війни, яка набула дійсно світового характеру.

Радянський Союз трохи “запізнився”, і вже не нападав на Польщу, а “захищав” західних українців і білорусів. Поява німецьких дивізій біля обумовленим таємним протоколом демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва, яке на перших порах попри всі намагання Гітлера втягнули СРСР у військовий конфлікт (ноти від 3, 5, і 8 вересня) не наважувалися на цей крок, що засвідчив би пряму спів відповідальність за агресію проти сусідньої держави. Водночас, боячись втратити досягнуті домовленості, Москва 10 вересня дала зрозуміти Берліну, що для неї питання стоїть лише про Західну Україну і Західну Білорусію. Зокрема, Молотов у телеграмі до Ріббентропа зазначив: якщо виступ радянських військ і відбудеться, то лише з таким обґрунтуванням, що Червона армія виступає на захист населення Західної України і Західної Білорусії від німецької загрози. Це викликало в Берліні невдоволення. На вимогу німецької сторони з радянської ноти польському уряду антинацистський пункт був вилучений натомість з’явилось формування: “радянський уряд не може байдуже ставитись до того, що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишились беззахисними. Зважаючи на таку обставину, радянський уряд дав таке розпорядження Голові; командуванню Червоної армії: віддати наказ військам перейти кордон і в під свій захист взяти життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. Ця нота в ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. була вручена польському послу в Москві.

17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон, 28 вересня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про “дружбу і кордони”, до якого теж додавались секретні протоколи. За своїм змістом вони були протиправні й аморальні. Це було продовженням змови Гітлера і Сталіна про розподіл сфер впливу. Згідно з протоколами до сфери інтересів СРСР входила також Західна Україна і Бессарабія. Новий західний кордон СРСР встановлювався приблизно по “лінії Керзона”. Крім того, радянсько-німецьке зближення дало можливість радянському уряду мирним шляхом розв’язати питання про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини (червень-липень 1920 р.).

Таємний протокол Молотова-Ріббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв’язати питання про передачу Росії Бессарабії і Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний несподіваними успіхами гітлерівський військ у Франції сталінський уряд вирішив прискорити розширення і зміцнення своїх позицій на південно-західних регіонах, щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод розподілу сфер впливу. Молотов 23 червня 1940 р. звернувся до німецького посла в Москві з заявою, в якій вказував на неможливість зволікання з арабським питанням. В заяві вперше прозвучали радянські домагання на Буковину, що обґрунтовувалося низькою обставин і насамперед українським етнічним фактором. Це стало несподіванкою для Німеччини, оскільки в даному протоколі пакту питання про Північну Буковину не ставилося. Проте не зважаючи на погіршення відносин з СРСР і підкреслюючи свою вірність усім раніше досягнутим спільним домовленостям, Німеччини погодилася на територіальні уступки. Останні мали переконати Сталіна в тому, що саме він, а не Гітлер є стороною, що виграла в цьому непересічному тасуванні різних територій.

Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу в Москві ноту нормативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії і Північної Буковини. Наступного дня радянський уряд направив новий ультиматум румунському уряду з вимогою протягом чотирьох днів, починаючи з вересня, звільнити від румунських військ територію Бессарабії і Північної Буковини. Залишена без підтримки Німеччини Румунія змушена була зректися цих територій. Війська Південного фронту, які ще 19 червня розташувалися на кордоні з Румунією, 29 червня перетнули Дністер і вступили на територію Бессарабії і Північної Буковини. Румунські війська одержали наказ організовано відійти. 28 червня частини Червоної армії вступили в Чернівці, Хотин і Акерман, 30 червня вийшли на кордони Румунії. Сьома сесія Верховної ради СРСР 2 серпня 1940 р. включила заселенні переважно українцями Північну Буковину, Хотинський, Акерманський та Ізмаїловські повіти Бессарабії до складу СРСР.

27 вересня 1940 р. до “сталевого пакту” між Німеччиною та Італією (травень 1939 р.) приєдналася мілітаристська Японія. Так склався військовий союз під назвою “Пакт трьох держав”. За ним Японія визнавала керівну роль Німеччини і Італії у встановленні “нового порядку” в Європі. Німеччина і Італія, у свою чергу, визнавали керівну роль Японії у встановленні “нового порядку” у Великій Східній Азії.

Щоб приспати пильність радянського керівництва, Ріббентроп що напередодні повідомив його, що Пакт спрямований не проти СРСР, із яким Німеччина підтримує “сердечні відносини”, а “виключно проти американський паліїв війни”, і 17 жовтня 1940 р. навіть запросив Молотова для переговорів у Берлін. Радянському урядові пропонувалось підписати з державами Пакту угоду про політичне і економічне співробітництво і секретні протокол про поділ світу, згідно з якими Радянському Союзу, зокрема, пропонувалось розширити свою “сферу інтересів” у південному напрямку в бік Індійського океану.

20 листопада 1940 р. протокол про приєднання до Пакту трьох держав підписала Угорщина, 23 листопада - Румунія, 24 листопада – Словаччина, 1 березня 1941 р. – Болгарія, 16 червня 1941 р. – так звана Незалежна держава Хорватія.

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель фактично вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 р. Гітлер писав у листі до Мусоліні: “Що стосується боротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся у значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам пощастить на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у майбутньому”. Ще чіткіше домінування економічних інтересів над політичними міркуваннями простежується у матеріалах наради Гітлера з керівниками Рейху, що відбулася 16 липня 1941 р. У відповідь на пропозицію Розенберга дозволити в Україні певний культурний розвиток, відкрити у Києві університет, Геринг різко відповів: “...ми повинні спочатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше”.

Те, що опонентом Розенберга став Герінг, - не випадковий збіг обставин, адже саме Геринг відповідав за виконання економічної частини плану “Барбаросса”, для реалізації якої було створено економічний штаб особливого призначення “Ольденбург”, чи “Економічний штаб Ост”. За декілька днів до війни штаб “Ольгенбург” завершив розробку директив щодо керівництва економікою на території СРСР після його завоювання – так звану “Зелену папку” Герінга. Центральна ідея директив сформульована досить відверто: “Першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей.” Безумовно, що одним із головних об’єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Геринг, виступаючи у Берліні: “Ми зайняли най родючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки – наше, німецьке”. “Зелена папка Геринга – це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований, головним чином, на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним “Генеральним планом Ост”. Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум – на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних та трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов’янських народів; часткове онімечення “нордичних груп населення”, що у складі СРСР; підрив біологічної сили слов’янських народів (Метою німецької політики щодо населення російської території, - писав у своїх зауваженнях до “плану Ост” доктор Вайтцель, - є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно привести до того, що місце росіян займуть з часом українці”); масові депортації населення (планом передбачалось переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС.

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо у довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави – “Великої України”, то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення і колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі – козир у дипломатичній грі; у воєнний – матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний – одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

28 січня 1944 р. відбувся пленум ЦК ВКП(б), який розглянув пропозицію Рад наркому СРСР щодо розширення прав союзних республік в галузі оборони та зовнішніх відносин і схвалив їх на винесення на наступну сесію Верховної Ради Союзу РСР. На 10-ій Сесії Верховної Ради СРСР першого скликання 1 лютого з доповіддю “Про перетворення Наркомату оборони і Наркозаксправ із загальносоюзних в союзно-республіканський наркомат” виступив заступник голови рад наркому закордонних справ СРСР Молотов. У цей день Верховна Рада ухвалила закони: “Про утворення військових формувань союзних республік...” та про “Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин...”.

Статус суверенних держав давав змогу Сталіну активніше використовувати радянські республіки у проведенні своєї зовнішньої політики, насамперед у розв’язанні питань майбутнього їх членства в ООН, проблем післявоєнних кордонів тощо. Наявність двох міністерств закордонних справ – загальносоюзного і республіканського – створювала дуже вдалий зовнішньополітичний інструмент, який посол США у Радянському Союзі А.Гарріман влучно назвав “двохстволкою”. Разом з тим, конституційні поправки1944 р. були також певною ідеологічною рекламою сталінської національної політики.

На Кримській конференції 1945 р. Сталіну усе ж таки вдалося позитивно вирішити для себе питання Західної України і Західної Білорусії, а ось прибалтійська проблема залишилася без змін. Не допомогла навіть спроба радянських дипломатів запропонувати Литві одна з трьох крісел, що належали СРСР в ООН. Де-юре Литва, Латвія і Естонія ніколи не були визнані Заходом складовою частиною Радянського Союзу. Те, що суверенітет республік був лише “паперовим”, у західних політологів не викликало жодних сумнівів.

Постановою Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944 р. Україні, зокрема у галузі міжнародних відносин, було повернено статус, який вона втратила 1922 р. після передачі Києвом своїх зовнішньополітичних компетенцій. Питання про відновлення безпосередньої участі Української РСР у міжнародних відносинах було розглянуте і вирішене в березні 1944 р. УІ сесією Верховної Ради Української РСР. Сесія одноголосно висловилась за відновлення безпосередньої участі УРСР у міжнародних відносинах. 4 березня 1944 р. ухвалила Закон про утворення союзно-республіканського народного комісаріату закордонних справ УРСР. Уже 5 лютого 1944 р. указом президії Верховної ради УРСР наркомом закордонних справ республіки було призначено 38-річного О.Є.Корнійчука. Така кадрова політика, що її проводив Хрущов, відповідала вищезгаданому пропагандистському наступу і мала на меті посилити патріотичні почуття українського народу та його лояльності до радянської влади.

Для виконання вищесказаного завдання О.Корнійчук пропонував звернутися до наркома закордонних справ СРСР Молотова з проханням дати вказівку радянським послам у Лондоні і Вашингтоні прозондувати настрої урядових кіл щодо можливості обміну дипломатичними місіями з УРСР.

Однак перебування Корнійчука на посаді наркома закордонних справ України виявилося недовгим. 13 липня його замінив на цій посаді старий більшовик, відомий діяч Комінтерну Мануїльський, який на той час працював заступником завідувача Інформаційним відділом ЦК ВКП(б). За його політичну діяльність на Україні Троїцький назвав Мануїльського “одним з найогидніших регентів українського комунізму”. За відставку Корнійчука Хрущовим було висунуто такий “непристосований” аргумент, як незнання ним іноземної мови.

12 липня 1944 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У шляхом опитувального голосування було прийняте рішення “обрати товариша Мануїльського членом політбюро ЦК КП(б)У”, а вже наступного дня, 13 липня 1944 р., були оприлюдненні укази про призначення Мануїльського наркомом закордонних справа України та заступником голови РНК УРСР, а також про перехід О.Корнійчука на іншу роботу.

Мануїльський в своєму проекті “зовнішньої діяльності наркомату зовнішніх справ республік” загалом не просто обмежував участь республік у міжнародній діяльності, але фактичної зводив до нуля. У концепції новопризначеного наркома чітко простежувалося намагання центру використовувати республіканські НКЗС лише як свої допоміжні філії, що діяли в суверенних державах, вирішуючи, таким чином, геополітичні та пропагандистські завдання сталінської політики.

Подальший розвиток подій в Україні цілком відповідав планам, накресленим Мануїльським. Утім, майже весь 1944 і 1945 рр. пройшли під знаком очікування в Україні встановлення дипломатичних стосунків з іноземними державами. Надалі, представники НКЗС УРСР, зустрічаючись з членами різних іноземних делегацій, також запевняли їх у намірах українського уряду встановити з ними найближчим часом дипломатичні відносини. Зокрема, на запитання прем’єр-міністра Югославії І.Шубашича, який наприкінці листопада побував у Києві, чи має намір уряд України встановити після війни дипломатичні стосунки з Югославією та іншими країнами, завідуючий консульським відділом НКЗС УРСР К.Волохов відповів, що республіканські наркомати, зокрема наркомзаксправ України, утворені з цією метою, тобто для встановлення зовнішніх зв’язків республіки. Навіть нарком Мануїльський під час конференції у Сан-Франциско в травні 1945 р. наголошував на тому, що Україна готова в будь-який момент обмінятися дипломатичними і консульськими представництвами з будь-якою країною.

Серед країн, з якими вже найближчим часом очікувалося встановлення прямих контактів, були передусім слов’янські сусіди України – Польща і Чехословаччина. Про специфічні національні цілі республіки, що визначали потребу встановлення зв’язків саме з цими країнами, часто говорили українські депутати у Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР, писала преса.

Своєю чергою, нові, зорієнтовані на СРСР уряди Польщі і Чехословаччини висловлювали бажання встановити дипломатичні відносини з Україною.

Надія на встановлення тісних зв’язків між Україною і Чехословаччиною не зменшилася й після приходу в наркомзасправ УРСР Мануїльського. Влітку 1945 р. Президент Чехословаччини Е.Береш висловився за те, що Україна могла б стати ключовим членом слов’янського блоку.

Проте дипломатичні відносини між Чехословаччиною й Україною не були встановленні. Після підписання радянсько-чехословацького договору від 29 червня 1945 р. про передачу Карпатської України “її споконвічної матері – України” про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиною забули. Зазначимо, що підписання цього договору відбулося без участі українських дипломатів, хоча формально його текст було написано українською, російською і словацькою мовами (але не чеською).

Дипломатичні стосунки України з Польщею обмежилися переговорами з про радянським “люблінським урядом”, угодою про евакуацію українського і польського населення (підписаною 9 жовтня 1944 р. уповноваженим від уряду УРСР головою РНК Хрущовим і уповноваженим ПНКВ головою комітету Осубкою-Моравським) та обміном державними візитами польських лідерів у жовтні 1945 р. до Києва і Хрущовим у грудні 1945 р. до Варшави. Проте обмін дипломатичними представництвами внаслідок цього не відбувся.

Однак не треба вважати, що українські урядовці не брали участі у вирішенні питань, пов’язаних з визначенням повоєнних кордонів України. Бурхливу діяльність у цьому напряму проводив, зокрема, Хрущов, який по суті став одним з ініціаторів збирання в єдиній українській державі її етнічних земель. У листі до Сталіна від 20 липня 1944 р. Хрущов пропонував утворити в так званій Закерзонії – районах Польщі, заселених українським населенням, які не увійшли після 1939 р. до СРСР, - радянське правління з метою надалі, “... коли це буде вигідно, проголосити офіційно про входження цих районів до складу Радянського Союзу з приєднанням до радянської України”. З Холмського, Грубешівського, Замостського, Томашівського, Ярославського районів і деяких інших населених пунктів, за планами голови РНК України, могла б бути створена Холмська область УРСР з центром в м. Холм. Ці пропозиції Хрущова “з політичних міркувань” не знайшли підтримки в Москві, проте чимало “пропозицій” було враховано, зокрема, відносно Закарпатської України.

Щодо встановлення дипломатичних відносин УРСР з країнами Заходу, то останні досить швидко розпізнали суть “сталінської гри” з “розширенням прав республік”. “Дезінтеграція” союзного НКЗС, як вважали західні дипломати, не позбавляла його філії в республіках здійснення функції над контролю і, передусім, щодо проведення його зовнішньої політики. Тому від встановлення безпосередніх зв’язків з Україною західні країни відмовилися. Додамо, що пропозиція британського уряду про встановлення дипломатичних відносин з Україною викликала роздратовану реакцію Молотова, який “запевнив” британців у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів.

У самому зовнішньополітичному відомстві України після приходу Мануїльського поступово почали усвідомлювати справжнє місце українського наркомзаксправ.

Щодо Наркомату оборони, то прийняття Верховною Радою СРСР 1 лютого 1944 р. Закону “Про створення військових формувань союзних республік і про перетворення у зв’язку з цим Народного Комісаріату Оборони із загальногосподарського в союзно-республіканський Народний Комісаріат”. Сталіна цікавило тільки те, щоб за допомогою такої “політичної гри” зміцнити міжнародні позиції СРСР, і отримати якомога більше голосів, за рахунок республік, у майбутній міжнародній Організації Об’єднаних Націй. Для досягнення цієї мети Сталін був змушений проголосити новий статус республіканської державності, надавши союзним республікам, серед інших повноважень, і право створити власні збройні формування. Безумовно, робота з формуваннями республіканських збройних загонів повинна була залишитись тільки на папері.

Після отримання права на створення власних військових формувань в Україні, не гаючи часу, приступили до його конкретної реалізації. Перший крок полягав у призначенні Наркома оборони УРСР. На цю посаду, згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 11 березня 1944 р. було призначено генерал-лейтенанта В.П.Герасименка.

У жовтні 1945 р. у Сан-Франциско було ратифіковано документ про вступ УРСР та Білоруської РСР до ООН. Незадовго до цієї події генерала В.П.Герасименка було раптово звільнено з посади командувача Київським військовим округом і переведено на посаду командувача Прибалтійським військовим округом, а цю посаду зайняв генерал-полковник А.А.Гречко.

Незважаючи на те, що Наркомат оборони УРСР не міг вирішувати завдання зі створення власних збройних формувань і майже жодної діяльності в цьому напрямку не розвивав, на папері він проіснував аж до 1977 р. Так, 1946 р. Наркомат оборони УРСР став називатися військовим міністерством УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 25 вересня 1946 р.), а з 1953 р. – Міністерством оборони УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня 1953 р.).

Основними причинами відновлення зовнішнього представництва УРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку, мобілізувати український народ на завершення війни та відбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил, які боролися за відродження української незалежної держави; розколоти українську діаспору в західних державах, а з іншого – бажання створити зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних планів керівництва СРСР. Хоча в основі відновлення зовнішнього представництва УРСР лежала певна децентралізація і тому цей крок союзного керівництва був своєрідною поступкою, все ж він робився не в бік лібералізації чи демократизації режиму, а навпаки, був спрямований на посилення впливу тоталітарного режиму у внутрішній і зовнішній політиці. Це було парадоксальне “послаблення для посилення”. Проте навіть за цих обставин сам вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, та вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності.

Тема 9. Міжнародні відносини після Другої світової війни. (1945-1990 рр.). (4 години)


Відновлення української дипломатії


У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), де обговорювалися проекти майбутньої Організації Об’єднаних Націй, Радянський представник А.Громико вніс пропозицію вважати

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: