Історія міжнародних відносин України
Галицько-Волинське князівство – друга після Київської Русі велика держава на українській землі. Вона, з одного боку, зберегла Україну від передчасної окупації з боку Польщі, а з другого – припинила процес асиміляції українського етносу великоруським. Ця держава, перейнявши національно-культурні традиції Київської Русі, свою політичну діяльність розвивала під сильним впливом стосунків, які існували в Середній Європі. З занепадом Києва посередницька роль у торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Беручи участь у політичних та економічних справах Європи, Галицько-Волинська держава втягувалась і в духовні інтереси Західної Європи, збагачувала її культурним впливом і збагачувалась сама.
У зв’язку з тим, що Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі більше занепадала, росло значення західних земель, розташованих далі від степів – Галичини і Волині.
Галицька земля відокремилася ще в кінці ХІ ст. Тут з другої половини того століття осіла династія Ростислава Володимировича (онука Ярослава Мудрого). Його три сини – Рюрик, Володар і Василько, поділили згодом Галичину. Боротьба князів Волині, котрих підтримував великий князь київський Святополк, проти Галичини. Осліплення Василька. Володар і Василько розгромили Святополка на Рожнім полі (Галицько-Волинське пограниччя), а його союзників угрів – під Перемишлем. (1099 р.). Василько і Володар померли майже одночасно, і вся влада в Галичині перейшла до Володаревого сина талановитого і енергійного Володимирка (1141-1153). Він переніс свою столицю до Галича і досить успішно там правив.
Князь Ярослав Осьмомисл, син Володимира (1153-1187), розширив свої володіння, колонізуючи Дністер; землі його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі стосунки з Угорщиною, Німеччиною. У 1165 р. він визнав певну залежність від Фрідріха І Барбаросси. Галичина за Ярослава розквітла економічно і була наймогутнішим князівством на Русі. Ярослав брав участь у боротьбі за Київ і боровся з половцями. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.
З економічним і політичним ростом Галичини зростав також вплив галицького боярства. Після смерті Ярослава, князем став його син Володимир ІІ (1187-1199). Він не відрізнявся політичним хистом і бояри прогнали його з князівства. Князь шукав допомоги в Угорщині, але угорський король Андрій використав це на свою користь, зайняв Галичину власним військом і оголосив себе королем Галичини. Проти нього почалося повстання, бояри поєдналися з Володимиром і допомогли йому повернутися на князівство.
Зі смертю Володимира ІІ закінчився рід Ростиславовичів. Століття князювання цієї династії дало Галичині основи для її подальшого історичного розвитку. Ростиславовичі зуміли оборонити свою землю від вторгнення сусідів – поляків, угорців, забезпечити кордони князівства, розвинути господарство та торгівлю, Вони закріпили за Галичиною визначне становище серед українських князівств і країн Європи. Ці здобутки Галичина зберегла і тоді, як увійшла в державницький зв’язок з Волинню.
Волинь на півстоліття довше ніж Галичина була пов’язана з Києвом і до самостійної організації дійшла щойно в половині ХІІ ст. Однак Волинь дуже швидко поділилася на малі князівства і через те втратила своє політичне значення.
Роман Мстиславович (1173-1205) об’єднав волинські землі і у 1188 р. на заклик галицьких бояр приїхав до Галича, щоб князювати на місці Володимира Ярославовича, але в скорому часі змушений був залишити князівство. Лише після смерті Володимира, в 1199 р., він удруге заволодів Галичем і з’єднав його з Володимиром.
Намагання київського князя Рюрика відібрати у Романа Галичину закінчилися поразкою: Роман відібрав у нього Київщину і Київ і посадив там свого намісника. Він підтримував приязні стосунки з Візантією, з Угорщиною, з папою Інокентієм ІІІ.
Роман Мстиславович пропонував створити федерацію князівств, які кожного року обирали б зверхника цієї федерації. Ідея князівської федерації була новацією того часу. Літописець називав Романа “великим князем, самодержавцем всієї Русі”. Саме у Романа Мстиславовича шукав захисту імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел після завоювання Константинополя хрестоносцями.
Галицько-Волинське князівство мало великі зв’язки із зарубіжними країнами. Про це свідчить і розвиток торгівлі, яка велася за правовими нормами. Відомим торговим шляхом був шлях з Томуня через Холм на Володимир. Інша дорога йшла через Берестя і Ковель. На Польщу вела дорога з Червена на Сандомир, із Львова – на Городок, Любасів до Томуня. Із Звенигорода шлях пролягав на Закарпаття і в Угорщину. Відчувався і культурний вплив Європи на Західну Україну. Вже при дворі Ярослава Осмомисля був звичай носити західний одяг. Ввозили сюди: з Литви – продукти лісового господарства, з Візантії – шовк, вино, прянощі, із Західної Європи – сукно, полотно, оселедці. Вивозили ж шкіри, хутра, віск, сіль. Умови торгівлі встановлювалися дипломатичноми переговорами. У закордонній політиці Роман утримував тісний союз з Візантією, що убезпечувало його від угорських претензій на Галичину; через це угорський король Андрій мусив нав’язати з Романом приязні стосунки. Мав тісні зв’язки з папою Інокентієм ІІІ.
Роман брав участь у боротьбі між польськими князями, допомагаючи своїм союзникам. Також здійснив успішні походи на половців та литовських князів. Згодом він втрутився у боротьбу між гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів) та гвельфами (прихильниками пап), виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном ІУ Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславович загинув 19 червня 1205 р. у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Зави хвостом на Віслі. Передчасна смерть не дала Романові закріпити престол за своїми синами Данилом (що мав 3 роки) і Васильком (1 рік). З того часу почалася боротьба за Галицьку землю. Романова дружина з малолітніми синами шукає притулку у Польщі і Угорщині. 1205 р. у Ся ноку відбулася зустріч княгині Романової з королем Андрієм, який обіцяв взяти їх під свій протекторат, а насправді задумав включити Галичину до Угорщини. Про це свідчить прийняття ним титулу короля Галичини і Володимирії. Польський князь Лешко Білий захопив пограничні землі князівства між Вепром і Бугом.
Першими захопили Галичину 1206 р. три сини Ігоря Святославовича. Однак бояри з допомогою угорців розправилися з ними. На княжіння запросили малолітнього Данила, але скоро прогнали його. Князем стає боярин Володислав Кормильчич, що викликало протест князів. У Спіші 1214 р. Угорщина і Польща домовилися про Галичину. Андрієвого сина Коломана було одружено із донькою Лешка і посаджено на престолі у Галичині. Польща отримала Перемишль. Однак незабаром цей союз розпався і Галичина була окупована угорцями. Данило спочатку зосередив свої зусилля на звільненні Волинської землі. Йому вдалося заволодіти Берестям, Белзом, Перемишлем і тільки у 1215 р. вступити у Володимир, а у 1230 р. Волинське князівство було повністю в його руках. Після цього розпочав боротьбу за Галичину. У 1238 р. Данило остаточно заволодів Галичем.
Щоб зміцнити свої східні кордони перед загрозою нової навали монголів, 1239 р. Данило Галицький рішучим ударом захопив Київ, яке залишив із військом свого воєводу Дмитра. У1243-1244 рр. він двічі здійснив походи на польські землі, здобув замок Люблін і тим самим змусив поляків відмовитися від зазіхань на територію Галицько-Волинської держави.
1245 р. Данило разом з братом Васильком під містом Ярославом цілковито перемогли полчища угрів та поляків. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.
Данило не почував себе досить підготовленим до боротьби з ординцями і вирішив поїхати до Батия, щоб захистити свої землі. Він приїхав у Сарай наприкінці 1245 р. У переговорах з ханом виявив великий дипломатичний хист і не лише не дав себе знищити, а й добився від Батия підтвердження на Галицько-Волинське князівство.
При Данилі Романовичу Галицько-Волинська держава, займаючи більшу частину української етнічної території того часу, досягла найбільшого розквіту. Данилом Галицьким були засновані нові міста (Львів, 1256 р.; Холм, яке стало його столицею). Він зміцнює старі фортеці. Йому вдалося підкорити бунтівних бояр і тим самим посилити централізацію управління. Правителі Західної Європи, сам папа Римський Інокентій ІУ були зацікавлені в союзі з Данилом у боротьбі проти ординської орди. Він прислав йому королівську корону, і папський посланник Пізо коронував його в Дорогочині 1253 р.
Сподівання Данила на допомогу Заходу у боротьбі проти татар не оправдались. Тому 1254 р. Данило з великим військом рушив проти татарського намісника Куремси і розбив його. Проте успіх був тимчасовий. Золота Орда послала на галицько-волинські землі 1259 р. грізного воєводу Бурундая. Данило не мав сили воювати з ним і тому пішов на умови татар і знищив всі укріплення міст. Але він не скорився завойовникам, вів дипломатичні переговори з Польщею та Угорщиною з метою створити антитатарську коаліцію. Однак успіху він не мав. В останні роки життя Данило отримав багато перемог над литовським князем Мендовгом і знову збирався з силами, щоб піднятися проти татаро-монголів. Данило Романович тяжко захворів 1264 р. помирає в Холмі. Було йому тоді 63 роки.
Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бебенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті тривало боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів). Незважаючи на складну політичну ситуацію Данилові вдалося зміцнити Українське королівство, ведучи незвичайно важку, але майстерну гру: на Сході проти татар і на заході – проти підступних сусідів – Литви, Польщі і Угорщини.
Політику Данила продовжив його син Лев І (1264-1301). Він мусив визнати над собою владу Орди, але звів залежність тільки до військової допомоги. Він оберігав і північний кордон. Пішов походом 1275 р. проти Тройдена і підписав з ним мир.. У 1280 і 1289 рр. Лев ходив походом на Польщу і приєднав до князівства Люблінські землі. Лев близько порозумівся з чеським королем Вацлавом. Отримав деякі землі на Закарпатті. Таких широких кордонів Галицько-Волинська держава ще не мала.
1269 р. помер його брат Швари, і усі його володіння перейшли до Лева. У зовнішній політиці чільне місце належало відносинам з Польщею. Після смерті Болеслава Мало польського Лев виступив претендентом на краківський престол, але невдало: було обрано Лешка Чорного. Це викликало кількарічну війну з Польщею, яка закінчилася із смертю Лешка в 1288 р. У боротьбі за краківський престол Лев обстоював кандидатуру Болеслава Мазовецького, свого сестринича, сина Предслави. Під час цієї міжусобиці Лев знову захопив Люблін.
У цей час змінюються відносини з Угорщиною. В 1281 р. Лев забрав частину Закарпаття із Мукачевим. Ім’я Лева згадується в багатьох західноєвропейських джерелах як союзника Угорщини у її боротьбі з Чехією (1271 р.). Під час війни Пшемисла ІІ , Оттокара Чеського з Рудольфом Габсбурзьким чеський король добивається приязні Лева, але цього ж самого добивається й Рудольф Габсбурзький. Пізніше Лев нав’язав добрі стосунки з новим чеським королем Вацлавом ІІ і відвідав його в 1289 р. Підтримував Лев також стосунки з Тевтонським орденом і Литвою. Оберігав північний кордон держави від ятвягів, а коли литовський князь Тройден захопив прикордонний Дорогочин, організував великий похід на Литву, здобув Новгородок . В результаті Тройден змушений був піти на мир. Лев визнавав над собою владу Золотої Орди, але гнучкою політикою зумів цю залежність звести до мінімуму: він надавав лише військову допомогу для походів, які організовував хан. Зате татари допомагали йому у зміцненні політичних планів. Нема певних доказів на те, чи Львів уже за Лева був столицею Галичини.
Син Василька Волинського, Володимир, був людиною мирною, “книжник великий, філософ”, він охоче відмовлявся від участі у війнах, до яких його примушували татари. Усю увагу скерував на будівництво. За його правління було збудовано багато нових міст, палаців, укріплень, соборів. Він забезпечував церкви книгами і сам їх переписував. Був висококультурною, гуманною, освіченою людиною. Ще за життя передав Володимир-Волинське князівство не Леву, а його брату Мстиславу. Із смертю Володимира закінчується Галицько-Волинський літопис.
Мстислав (1289-1292) об’єднав центральну та східну Волинь, пізніше дістав від Литви Волковийськ. Після смерті Мстислава знову об’єдналася вся Галичина і Волинь в одну державу під владою Лева, а після його смерті (1301 р.) під владою його сина Юрія (1301-1315).
Юрій І уникав воєн, і, можливо, внаслідок аж за надто мирної політики втратив Люблін (1302 р.). Своєю столицею обрав Володимир, і взагалі в його державі першість належала Волині. На власній печатці він іменував себе ”король Руси, князь Ладимерії”. Правління Юрія було добою розквіту, спокою та економічного добробуту держави. У 1303 р. він заснував окрему митрополію в Галицько-Волинській державі (київський митрополит у тому часі пересилився до Суздаля), до якої входило кілька єпархій – володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї метрополії – київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об’єднаного князівства. Мав повагу сусідніх держав. Він був одружений з Єфимією, сестрою Владислава Локетка, Куяновського князя. Юрій також уклав союз з Тевтонським орденом: це було потрібно для противаги небезпечному сусідові – Литві.
Сини Юрія Андрій і Лев ІІ (1308-1323) дістали його спадщину. Як вони керували державою: чи спільно, чи поділяли її – невідомо. У грамотах вони йменували себе “князями всієї Руси”. У зовнішній політиці брати опиралися на союз з Тевтонським орденом. Збереглися привілеї, видані ними торунським і краківським купцям. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що все більшим відчутним був тиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглася грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Це свідчить про широкий розвиток галицько-волинської торгівлі. Ймовірно, вони вели незалежну політику щодо татар, вели проти них війну, можливо обидва загинули в ній.
Становище їх у тодішньому політичному світі було, очевидно, досить міцне, якщо довгий час вони могли втримувати закарпатські завоювання Лева І, а в Угорщині знайшлася група вельмож, котра поставила одного з братів кандидатом на угорський престол проти Карла-Роберта. Вони тримали Закарпаття, поки Карл-Роберт не здобув Мукачів, що поклало кінець українському володінню в Закарпатті. Очевидно дітей вони не мали, і династія Данила перервалася.
На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. У 1325 р. бояри обрали князем Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри останніх князів Андрія і Лева ІІ. Він прийняв православну віру і ім’я Юрія ІІ (1325-1340). У зовнішній політиці Юрій ІІ Болеслав тримався союзу з Прусією. З Польщею, яка на той час об’єдналася, відносини були напружені. У 1337 р. Юрій ІІ разом із татарами намагався повернути Люблін, але не мав у цьому успіху. З Литвою Юрій ІІ мав дружні стосунки, закріплені у 1331 р. його шлюбом з дочкою князя Гедиміна Єфимією.
Князь Юрій ІІ протегував містам, сприятливо ставився до німецької колонізації. Незважаючи на обрання Юрія ІІ самими боярами і їх безпосередньої участі у правлінні князівством, проти Юрія ІІ Болеслава діяла боярська опозиція. Його звинувачували у протекції чужинцям, в сприянні німецькій колонізації, в намірах окатоличити українські землі. У 1340 р. князя Юрія ІІ було отруєно, а його прихильників почали переслідувати. Його загибель була великою трагедією для України. Це був час, коли дві агресивні сусідні з Україною держави вийшли зі стану анархії та міжусобної боротьби і розпочали державне будівництво під проводом талановитих королів: Польща – під проводом Казімира Великого, Угорщина – Карла-Роберат.
Після смерті Юрія ІІ- Болеслава бояри запросили Любарта, сина литовського князя Гедиміна. Новий князь прийняв православ’я разом з ім’ям Дмитро. Спроба Дмитра Любарта утвердитися в Галичині зустріла конкуренцію з боку Казімира Великого, котрий негайно після смерті Юрія ІІ Болеслава поспішив до Галичини “помститися” за вбивство князя та його католицьких прихильників. Одночасно прийшли угри й наближалися литовці. Галицькі бояри під проводом Дмитра Дедька закликали на допомогу татар і з їх допомогою уклали мир з трьома претендентами; визнаючи їх зверхність, виторгували собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Дедько як “староста та управитель” Руської землі. Завдяки його політичному хисту країна зберегла свою державність до 1349 р. до смерті Дедька. Великою помилкою галицьких бояр було те, що вони не підтримали Дмитра-Любарта в його боротьбі за Волинь. З 1340 р. почалася боротьба за галицько-волинські землі між їх сусідами. У 1349 р. Казімир Великий дістав право від татар на Галичину, після цього він удруге напав на галицькі землі і заволодів ними. Любарт з литовцями почав нападати на Галичину і Польщу, але поляки разом з уграми незабаром здобули Володимир. Галичина і Холмщина залишилися в руках поляків. Дмитро-Любарт, князь Волинський, став васалом Польщі. У цих змаганнях Галицько-Волинська держава занепала остаточно.
Після занепаду Києва галицько-волинська земля перейняла на себе основні торговельні та політичні переваги колишньої держави. Значення цих земель росло також і завдяки східно-західному торговельному шляху. Галицько-Волинська держава продовжила на ціле століття існування державної організації і стала головним політичним центром всієї України.
Тема 3.
Українські землі у міжнародній політиці іноземних держав (ХІУ – перша половина ХУІІ ст.) (4 год.)
Із занепадом Галицько-Волинської Держави українські землі перестають бути серцевиною важливих політичних об’єднань, стають об’єктом боротьби сусідніх держав – Литви, Польщі та Московії. У завоюванні руських земель спочатку значних успіхів добилася Литва. Однак більш чисельніша й агресивніша польська шляхта, вдаючись до військового тиску та дипломатичних угод, витіснила литовців з України. Швидко зростаюче Московське царство починає виношувати думку, що саме воно є правонаступником Київської Русі. З півдня українські землі зазнавали спустошливих татарських і турецьких набігів. Силою, яка зуміла зупинити войовничий наступ Османської імперії і Кримського ханства, стали українські козаки, які заснували військову організацію – Запорізьку Січ, з іменем якої пов’язане відродження української державності, яка в середині ХУІІ ст. існувала уже в завершеному вигляді.
Боротьба за українські землі між Московською і Литовсько-Польською державами
Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористалися сусідні держави. Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія ІІ польський король Казимир ІІІ напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Петько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.
В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе “правителем Королівської Русі”, тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. ХІУ ст. підпорядкував собі інші українські землі – Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому з 1372-1378 і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім’ям. Однак 1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинилась у складі Молдовського князівства, яке сформувалось саме в цей час. Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувались у Галицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладалися українською мовою.
Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України
Ґрунт для останньої унії між Польщею та Великим Литовським князівством визрівав від початку ХУІ ст. Польща не залишала своїх планів на приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви.
Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрати зверхності політичного становища в суспільстві, поза як провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.
Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які до того ж найбільше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини, приєднаної Польщею ще в ХІУ ст.
Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючись здобути собі широкі привілеї, якими користувалася польська шляхта.
На той час Польща являла собою шляхетську республіку із сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта – дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам федералізації і на необхідність згуртування панівних верств.
Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август.
Всередині ХУІ ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські і білоруські магнати) з іншого боку.
Ситуація в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці ордену. Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 р. Полоцьк, що належав до того часу Литві.
Литва опинилася в критичному становищі. Для продовження війни вона потребувала величезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як литовська, так і українського та білоруського походження) вимагала унії з Польщею, щораз стикаючись з опором магнатської олігархії.
Наприкінці 1568 р. з питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів.
Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиття Литви і Польщі в одну державу), то посли Литви – князі К.Острозький, Г.Хоткевич, Є.Волович, К.Радзивілл та інші – вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.
Проте Сигізмунд-Августза підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині і Підляшшя. Не відчуваючи реального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини.
Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилась. Тепер Литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи на те, що вони не будуть позбавленні своїх привілеїв.
Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.
Латвія втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина і Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі.
Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Вона усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій.
Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до яких входили магнати, шляхта і вище католицьке духовенство.
Територія держави поділялася на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства ділилися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).
Під впливом унії змінилась і судова система. У кожному повіті впроваджувалися громадські та земельні суди. Громадський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цивільні справи, межові суперечки шляхти, розв’язував конфлікти щодо нерухомого майна.
В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.
Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.
Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися і окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі).
Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід.
Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами і шляхтою. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до