Xreferat.com » Рефераты по религии и мифологии » Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України

Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України

гріхи та беззаконня".

Могутнім викликом часу, на який протестантські спільноти вимушені шукати відповіді, стало національне пробудження. Уникнути цього питання конфесії, що прагнуть якнайшвидше подолати шлях від нав'язаного їм існування у сектантському режимі до завершеної церковності, не можуть.

Хоча за деякими відомостями 80% протестантів України є етнічними українцями, національна проблематика перебувала на маргінесах їхніх соціальних поглядів. Це спричинило до гострої критики українських протестантів дослідниками і публіцистами національно-демократичного спрямування, а також політиками цього табору. Так, аналізуючи свого часу на сторінках часопису Закордонного представництва Української Гельсінської спілки (УГС) твердження представника Ради Церков ЄХБ - "наше братство не національне і не інтернаціональне. Воно транснаціональне... Я люблю український народ, але не забуваю слова Ісуса Христа, що не буде ні юдея, ні скіфа", - член УГС М. Горинь робить доволі несподіваний висновок. "На жаль, - пише він, - це та сама теорія "злиття націй" - тільки в релігійній оболонці".

Такої ж точки зору дотримувалася і публіцистка Катерина Горбач "Українські баптисти не цікавляться національним питанням..., - пише вона. - Не випадково від самого початку Союз баптистів називався не українським, а Союзом баптистів України. Такі нюанси також використовували й використовують, наприклад, комуністи в назвах своїх партій. Великодержавництво, отже, не міняється, навіть коли воно - в ім'я Боже" [17; 37].

Ще більш категорично висловився на адресу свідків Єгови відомий свого часу український дисидент В. Мороз. Він характеризував їх як "наших найлютіших ворогів, найбільш надійних агентів русифікації, бо, ставши свідком Єгови, українець стає повністю байдужим до національної справи". Дуже мало уваги і симпатій приділяли українські правозахисники саме з цієї причини, як вважають дослідники дисидентського руху, і змаганням баптистів-ініціативників в Україні.

Водночас деякі дослідники звертали увагу на відсутність у протестантській діяльності власне антиукраїнського елементу і вказували на те, що національна свідомість членів баптистських, п'ятидесятнитських, адвентистських, єговістських громад є віддзеркаленням загального стану національної справи. Вони разом із тим констатували використання західноукраїнськими протестантами української мови у богослужінні і навіть наводили звинувачення радянською пропагандою в націоналізмі свідків Єгови, три чверті яких було зосереджено у західному регіоні України (зазначимо, що і свідки Єгови в інших регіонах були практично західними українцями або їх нащадками, які замешкали там після спецпоселень чи ув'язнення).

Важливість функціонування української мови, її розвиток і культивування у суспільстві виділила більшість респондентів:


Рис. 1. Функціонування української мови


Чітко виражається серед опитаних підтримка думки про державність української мови:


Рис. 2. Державність української мови


Помаранчева революція нагадала про особливу актуальність питання, про природу взаємин між Церквою та суспільством, в часи кризи та суспільних змін. Християни України, які належать до різних християнських конфесій та союзів, разом є частиною Вселенської Церкви, тобто всієї спільноти віруючих-християн різних країн та народів, що жили протягом усієї історії християнства. Під час та після помаранчевої революції питання про природу взаємин між Церквою та суспільством по-новому постало перед багатьма віруючими, що засвідчують свою приналежність до різних православних, католицьких і протестантських об`єднань та громад в Україні. Це питання тісно пов`язане і з питанням про природу взаємин між Церквою та державою, яка, в свою чергу, є певною структурою стосунків всередині суспільства, призначеною для того, щоб допомагати співіснувати іншим суспільним структурам. Сьогодні можна сказати, що протестантські церкви і всі євангельські віруючі вже не вважаються чужаками в Україні і нерідко з великим ентузіазмом беруть участь у суспільних і навіть політичних процесах в країні. Питання про своє призначення як частини Церкви Христової, що має особливо важливу місію в світі, постає перед багатьма з них. В той же час для українського суспільства, особливо зараз, після помаранчевої революції, важливо нарешті визначитися, чи збереже воно плюралістичний шлях розвитку, чи віддасть перевагу погляду на світ крізь обраний певний фільтр уніфікованої ідеології, наприклад, пов`язаної з одною з так званих традиційних Церков, що сьогодні пропонують деякі політики та церковні лідери. Відмова від плюралістичного шляху заради утвердження у суспільстві релігійної ідеології означала б бажання бачити місію Церкви в Україні перш за все як політико-ідеологічну та або культурно-декоративну. При плюралізмі ж Церква повинна залишитися одним з голосів, а для багатьох людей – найважливішим голосом, що лине з "трибуни Майдану" та вказує суспільству та його керівництву на вічні цінності. Таким чином, якщо суспільство збереже вже обраний для себе плюралістичний шлях, то Церква в Україні буде й надалі продовжувати акцентувати свою увагу на виконанні своєї духовно-етичної місії, найважливішої для суспільства та найприроднішої для самої Церкви. З іншого боку, без соціально-культурного плюралізму саме суспільство навряд чи зможе нормально розвиватися в демократичному напрямку, але й взагалі. Адже терпимість та доброзичливість до представників інших культур, релігій, ідей стала особливістю України задовго до приходу плюралізму та постмодернізму у Західну Європу. Атмосфера Майдану з його "культурною елегантністю" проявила та підкреслила цю характерну особливість українського суспільства. Плюралізм та демократичний вектор розвитку для України аж ніяк не є чимось чужим. [179] Однак це зовсім не означає, що плюралістичний шлях – це легкий шлях. В ділянці церковно-державних стосунків плюралістичний шлях ставить складні питання як перед суспільством, так і перед Церквою. Для суспільства проблема полягає у питанні: "Як можна допустити, щоб якась одна релігія відігравала провідну роль, коли у кожної з них є багато конкурентів?" Для християн же проблема пов`язана з самою суттю християнства, висловленою словами Христа: "Я – дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене" (Івана 14:6). Місія Церкви в суспільстві сьогодні залишається пов`язаною з її присутністю на Майдані – єднанні народу заради загальнолюдських цінностей: правди, справедливості та любові, тобто тих цінностей, які насправді є християнськими.


3. Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів


Повернення України у лоно цивілізованого світу, здобуття державної незалежності, орієнтація на Захід актуалізують питання щодо ролі протестантських церков в контексті суспільних та політичних перетворень в країні. Участь протестантів в політичному житті України широко висвітлюється в працях багатьох сучасних релігієзнавців. Водночас потребують опрацювання і систематизації нові документи та матеріали, що стосуються діяльності протестантських громад у політичному процесі в період незалежності України, їх місце у формуванні громадянського суспільства. Процес оновлення принципів соціального Євангелія пов'язаний з усе більшим проникненням протестантських теологів у питання політики. Те, що протестантизм сьогодні не може бути нейтральним у політичному житті, більшість церковних діячів вже не піддає сумніву.

Парадоксально, але більшість вітчизняних аналітиків у своєму оптимістичному погляді на конфесію мають на увазі саме європейський та американський протестантизм, або хрестоматійний, "вичитаний" з Мартіна Лютера, що істотно відрізняється від "нашого". Як наслідок – чимало рецептів, пов’язаних із розвитком конфесії, її місцем у сучасному бутті України, виявляються у кращому випадку поверховими. Однак і негативні оцінки протестантизму, котрих зазвичай більше, ніж позитивних, також спираються на образ, виплеканий західною історіографією, для якої Реформація в Україні все ще така собі terra incognita[49;23].

Досліджуючи український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів, важливо розрізняти два аспекти. Перший - власне політика. Другий - відносини між державою і Церквою. У першому випадку мотивація радикального протестанта знову ж таки визначається його євангельським ідеалом, за яким навіть поняття світу набуває особливої транскрипції. Під словом "світ" Євангеліє розуміє людей не відроджених, що не мають Духа Святого, [2], тобто тих, які знають про Христа, щоденно моляться Йому, але не прагнуть уподібнення Христу, не живуть за Його етикою. Тому питання політики вирішується однозначно: Богу - Богове; кесарю - кесареве. Ясно, що на практиці дотримувати цієї максими дуже складно; радикальні течії давно відійшли від "яскравих" соціо-етичних концептів (уникати державної чи військової служби, не давати клятви). Те, що Церква не може бути нейтральною у політичному житті, сьогодні тут ніхто не піддає сумніву. Під час останніх виборів до Верховної ради України балотувались 14 протестантів. І все ж, як свідчать опитування, молоді протестанти - найаполітичніші серед віруючих: "ні" на запитання про участь у політичному житті відповіли більше третини п'ятидесятників, три чверті баптистів і 90% адвентистів [30;25].

При цьому аполітизм має чітке доктринальне обґрунтування. Згадаймо Лютера, за яким кожний віруючий є священиком і служить Богу на своєму місці, своєю діяльністю. Тобто особиста політична активність віруючого не забороняється: вона - також форма служіння. Однак це визнано недоцільним для Церкви, котра має надсуспільну місію. Тому, попри все, політика оцінюється більш негативно - як така, що відволікає Церкву від її призначення. Це добре "прочитується" в офіційній заяві Українського уніону Церкви адвентистів сьомого дня з приводу ініціатив Християнсько-демократичної партії України щодо співпраці з протестантськими союзами: "Ми не можемо брати на себе зобов'язань у царині політичної діяльності, оскільки обов'язково доведеться поступатися християнськими принципами... Не можна займатися політикою і до кінця залишатись християнином". [3] .

Поступки тут можливі лише у налагодженні діалогу з державою через послідовне дотримання принципу релігійної свободи. Якраз у цьому політичному секторі протестанти завжди виявляли неабияку зацікавленість. У повоєнний період, разом з греко-католицьким підпіллям і православною "катакомбною Церквою", вони виступили єдиним табором опозиції радянському режиму. Сьогодні протестанти, з одного боку, відзначають політичні зрушення в Україні, з іншого - абстрактність багатьох її законів, які все ще є теорією, а не практикою. Отже, цей аспект життя для протестанта залишається актуальним. Чимало рядових віруючих і лідерів громад досить скептично оцінюють і "дні нашої відносної свободи", якій "загрожує постійна небезпека", і свій правовий статус, вважаючи законодавчу систему при відсутності дієвих механізмів її реалізації ненадійним гарантом свободи сумління. Особливу занепокоєність у них викликають дії місцевої влади, яка дозволяє собі порушувати законодавство, афішує приналежність до тих чи інших Церков, а також факти втручання в релігійне життя політиків і навіть урядовців, що сприяє збереженню штучного поділу віруючих на "своїх" і "чужих".

Сьогодні ідея створення протестантської партії в Україні жваво обговорюється в нових, сформованих у 90-х роках євангельських громадах. Щоправда, вона негативно оцінюється давно діючими в Україні протестантськими церквами з міцними традиціями, які дуже обережні у сприйнятті будь-яких ліберальних ідей у церковному житті [73;3]. Однак варто визнати — протестанти в Україні проявляють помітний інтерес до політики. І не тільки рядові віруючі, але й пастирі прагнуть брати участь у парламентській і державній діяльності. Згадаємо хоча б колишнього міністра юстиції, голову Всеукраїнського об'єднання християн-юристів, п'ятидесятника Василя Онопенка, або голову СБУ баптиста Олександра Турчинова, народного депутата, пастора харизматичної громади Володимира Шушкевича, народного депутата ВР України лідера Християнсько-ліберальної партії України Леоніда Черновецького,. Чимало баптистів і п'ятидесятників працює в місцевих органах влади різного рівня.

1998 р. у Верховну Раду балотувалося кілька євангельських священнослужителів. Кандидатами в депутати Рад всіх рівнів на березневих виборах 2002 р. були зареєстровані 6 лідерів ЄХБ, (обрано - 3), 5 - ХВЄ, (обрано - 2), серед яких здійснював спробу стати депутатом українського парламенту відомий проповідник, публіцист та історик церкви, пастор В.Франчук. Активними у виборах 2002 р. були харизмати. У м. Борисполі Київської обл. депутатами місцевої ради стали 5 кандидатів, які є членами харизматичної церкви "Слово віри", а до Верховної Ради балотувалася пастор жіночого служіння церкви "Посольство Боже" Софія Жукотанська.[]

Народний депутат Василь Онопенко, вказує на необхідність християнського впливу на державу і політику: "Там, де домінує християнська духовність, а при владі чесні і порядні люди, там досягають значних результатів. Мені хочеться, щоб в наступному Парламенті України було більше християн. Приємно, що молоді християни починають розуміти свою роль в суспільно політичному житті, серед них багато підготованих економістів, соціологів, політологів, вони можуть сьогодні зайняти будь-які посади в державі [141; 4].

Порушення питання щодо ставлення політичних партій і громадських рухів до релігії, церкви, віруючих відбиває нові реалії сучасного політичного життя України. Воно свідчить, що багатопартійність як одна з форм вираження реального політичного плюралізму є фактом. Поряд з цим сталися істотні зміни в соціальному статусі церкви, діяльності релігійних організацій, функціонуванні релігії у контексті духовних цінностей та моральних орієнтирів нашого часу. Обидва процеси взаємопов'язані. Водночас вони є породженням якісно нових змін у суспільстві.

Партійні програми по-різному співвідносяться у визначенні місця й ролі церкви в досягненні програмних цілей. Вона уявляється як допоміжний чинник комплексу соціально орієнтованих заходів.

Політичні партії та громадські рухи ангажують церкві широкий спектр можливостей для співпраці — від впровадження ефективних форм господарювання до розбудови державності, відродження національної культури. Більшість з них апелює при цьому до певної конфесії, а середовищу, яке є соціальною базою партії, пропонує відповідну систему релігійних цінностей.[77;306-309]

Аналізуючи ситуацію навколо релігійних організацій, об’єднань, що склалася у 2002р. слід звернути окрему увагу на звернення християн-учених до Президента, Голови Верховної Ради, Голови держкомрелігій та депутатів ВР України. Науковці висловили своє занепокоєння з приводу заяви 47 депутатів ВР України про створення депутатського об’єднання на підтримку УПЦ (МП).

"Упродовж останніх десяти років ми стали свідками неадекватного ставлення до Української Православної Церкви, яка не відповідає її ролі і значенню у житті українського народу". "Ми постійно виступаємо за мир, взаємоповагу, порозуміння, братерську любов між християнами різних конфесій. Для цього держава повинна створювати сприятливі умови і не втручатися і не прискорювати процес єднання.", - говориться у зверненні. Зокрема зазначається позитивний вклад християн-євангелістів у роботі, направленій на зміцнення ролі сім’ї, суспільної моралі, культури, у становленні оновленого прогресивного суспільства. Науковці нагадали депутатам про те, що вони порушують норми законів які самі ж приймали.[125;3]

Партія "Християнсько-демократичний союз", головою якої є В. Стретович, народний депутат України, голова комітету ВР з питань по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, кандидат юридичних наук заслужений юрист України, чітко розмежовує сфери впливу політики і церкви. Ця партія ініціює створення Комітету представників християнських церков усіх конфесій, що діють в Україні, щоб мати можливість краще співпрацювати з ВР органами державної влади, разом мати вплив на позицію держави стосовно церков, захисту прав і свобод віросповідання.

"Наша мета — об’єднати всі місцеві організації, які підтримують ідею християнської демократії не словом, а ділом, дати можливість політикам-християнам зайняти достойне місце в парламенті, а через цей крок мати вплив на життя держави. Християнсько-демократичні рухи, в тому числі і наша партія, виникли, щоб досягати за допомогою демократичної по формі та політичної за змістом діяльності — втілення і в життя християнських ідей. Ми прагнемо створити такі умови в своїй організації, які б давали б можливість християнам різних конфесій бути її членами" — сказав у своїй доповіді голова партії "ХДС"[48;10-11].

"Бог, Народ, Україна — наша мета єдина!". "Через покаяння до процвітання!". Ці гасла належать одній з християнсько-демократичних партій. Церкви натхненні, процес політизації християнства сприймається як благословення, але приходить час і спостерігаючи за перебігом подій в області політики християни починають розуміти, що в політиці не все так гладко і просто як в гаслах та програмах. "Зрозуміло, що покаяння потребує зміни способу життя та мислення, зреченням від багатьох звичок людини, крім того гасло "Наша мета єдина" – не завжди підтверджується справами, оскільки істинні мотиви і цілі деяких політиків" часто "не вписуються" в біблійний контекст.[47;82]

Визначною подією в політичному житті християн-протестантів стало заснування Всеукраїнського об'єднання християн, керівником і координатором якого є народний депутат ВР України В.Г. Бабич.

Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ) - політична партія, яка будує свою діяльність на християнських принципах і цінностях. Вона утворилась як результат усвідомлення політиками, громадськими, духовними діячами необхідності активного утвердження християнських ідеалів, цінностей, основ в українському суспільстві.

Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ) - політична партія, яка будує свою діяльність на християнських принципах і цінностях. Вона утворилась як результат усвідомлення політиками, громадськими, духовними діячами необхідності активного утвердження християнських ідеалів, цінностей, основ в українському суспільстві.

Головною метою партія визначила побудову в Україні християнської держави за духовною направленістю і мораллю, громадянської, демократичної, правової за своїм конституційним устроєм.

Ця мета, яку ініціював лідер ВОХ В. Бабич, а також практична діяльність для її втілення особливо виділяють Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ) серед інших вітчизняних політичних структур. ВОХ прагне будувати християнську державу, яка відрізняється:

  • рівністю всіх перед Богом за моральними, фізичними, інтелектуальними якостями, а також перед законом, незалежно від віросповідання, раси, кольору шкіри, переконань, статі, мови, соціального стану;

  • визнання церкви як важливої частини суспільства;

  • ринковою системою економіки з обмеженим, державним регулюванням;

  • терпимістю до позицій, переконань, які відрізняються від загальноприйнятих, але не суперечать християнській моралі;

  • плюралізмом, забезпеченням рівноправного співіснування і цивілізованої конкурентної боротьби різних поглядів у політиці, культурі, економіці і різних сферах життя [71; 7];

Нове політичне обличчя й неминучий для будь-якого відкритого суспільства поліконфесіоналізм і плюралізм дійсно зміцнюватимуть шанси протестантських церков, здатних більш динамічно, порівняно з іншими християнськими конфесіями, реагувати на суспільно-політичні зміни.

За даними соціологічного опитування, яке проводилося в 2004р. в м. Рівне серед респондентів протестантських громад, з цікавістю до політичного життя в країні ставиться 76% опитаних. На запитання "Яким політичним силам Ви віддаєте симпатії?" - респонденти дали такі відповіді: 46% - національно-демократичним, 12% - провладним, 8 – лівим, 34% - взагалі не цікавляться. Більшість респондентів вважають не доцільним участь у роботі громадсько-політичних організацій та громадських об`єднань та політичних партій. Вони становлять 64% від усіх опитаних:

Рис. 3. Ставлення до політичного життя


На запитання: "Яким політичним силам Ви віддаєте симпатії?" – респонденти дали такі відповіді:


Рис. 4. Політичні пріоритети


Про готовність взяти участь у виборах висловилась переважна більшість опитаних, що становить 66%, не визначились -15%, відмовились від участі у виборах -19 %.


Рис. 5. Участь у виборах

Слід зазначити, що більшість опитаних членів протестантських громад, вважають недоцільним участь у роботі громадсько-політичних організацій, політичних партій:


Рис. 6. Ставлення до участі у роботі громадських організацій


Події, що відбулися останнім часом в Україні на тлі політичних процесів з липня 2004р.- січень 2005рр., свідчать про "вибух" національної свідомості, яка роками цілеспрямовано пригнічувалася владою. Жодна людина не може залишатися байдужою до відчайдушного спротиву українського народу, що розірвав кайдани пригноблення і показав силу єдності та непоборності.

В липні 2004р. в Україні стартувала передвиборча кампанія. Вибори нового Глави української держави являлися ключовою подією останніх років. Президентські перегони в Україні були максимально "гарячими". "Країна знову знаходиться на перепутті", - пише газета "Християнський світ". "Багато хто розуміє, що цього року до певної міри обирається майбутнє нашої держави. Церква визнає Боже становлення держави, її роль у підтримці порядку та справедливості. Небачене, неочікуване навіть для мрійників піднесення Помаранчевої революції має, без сумніву, зокрема, й духовні важелі. Справжнім дивом називають ініціативність, мужність, витривалість, терпимість, доброзичливість, навіть жертовність "помаранчевих" Церковні провідники та чимало пересічних громадян. "Співавторство" такого дива - Боже, Церков, самих звичайних громадян, їх вклад в особливу духовну атмосферу Київського та інших "майданів" вже почали досліджувати соціологи й психологи, теологи й релігієзнавці. [161] Останніх, звичайно, найбільше цікавить місце й роль Церков у епохальному періоді виборів Президента України 2004 року та у феномені Помаранчевої революції. Вивчення цієї проблематики надзвичайно важливе й актуальне, адже у дзеркалі виборчої компанії яскраво проявили потенції (і їх практична реалізація) усіх діючих в Україні Церков щодо їх участі в духовному, культурному, цивілізаційному розвиткові українського суспільства.

Відповіддю на питання, що саме зробили Церкви для небувалого піднесення Помаранчевій революції, є насамперед думки їх представників. Вони підкреслювали по-перше, збережену глибоке в душі віру, яку виховували Церкви у багатьох поколіннях предків теперішніх українців та яку не вдалося зовсім вбити безбожницькому режимові; по-друге, вплив Церков у незалежній Україні, коли вони вже відроджувалися й вільно діяли (а отже, певною мірою вплинули на нинішній духовний порив у Помаранчевій революції й -по-третє, звернення та інша діяльність Церков вже у період виборчої компанії [60;51].

Серед 26 кандидатів на пост Президента України (шляхом самовисування) був і народний депутат ВР України Л.Черновецький, лідер Християнсько-ліберальної партії України член харизматичної церкви "Посольство Боже" м. Київ. [138;3]

В одному з своїх виступів перед депутатами ВР Л.Черновецький наголошує: "Як політик і глибоко віруюча людина я впевнений, що демократичний вибір управління країною, вибір ринкової економіки безпосередньо пов’язаний з християнською ідеологією, що сприяє тому, щоб прості люди жили в достатку, а політики діяли згідно моральних норм. Я почав серйозно займатися створенням нової для України політичної сили — Християнсько-ліберальної партії, яка орієнтується на християнські цінності, принципи економічного лібералізму, західноєвропейської демократії, ідеї і програмні цілі партії розділяють і підтримують все більше моральних людей не залежно від віросповідання."[158;4] Л. Черновецький є автором законопроекту "Про захист суспільної моралі." "Дякуючи Богу я подаю дуже багато демократичних законопроектів мені здається, що вони угодні Богу, тому що вони мають християнську і ліберальну складову. Я впевнений в тому, що Бог хоче бачити всіх людей вільними і морально та матеріально забезпеченими. А це означає: підтримуй справедливих і моральних політиків і будь активним в суспільному житті, тому що ніхто із нас не може розраховувати на щось хороше в Україні, якщо тільки ми разом, узявшись за руки, не станемо боротися з бідністю, корупцією, неповагою влади до кожного з нас, боротися з неправдою, брехнею, порнографією і багатьма іншими тяжкими гріхами, які завжди притаманні владі." [99;9]

У своїй передвиборній програмі Л. Чернавецький наголошує, що християнство та християнські цінності повинні бути головними в нашому житті, і стати посібником до дії будь-кого чиновника незалежно від його віросповідання. "Не віриш у Бога — тобі нема що робити у вищому законодавчому органі, в Кабінеті Міністрів на вищих посадах, в Адміністрації Президента", — одна з його головних тез. [157;1] Результат першого туру -120567 голосів або 0,45% виборців – 8 місце в загальному рейтингу кандидатів. У другому турі Л. Черновецький підтримав В. Ющенка.

Активну участь у підтримці В. Ющенка взяли члени відомої київської харизматичної церкви "Посольство Боже", пастором якої є нігерієць Сандей Аделаджа. Було організувано 01.12.2004р. марш "Правди і Єдності", в якому взяли участь понад 2 тис. чол. Під час маршу віруючі скандували: "Бог прийшов на Україну", "З нами Бог і нас не перемогти", "Ющенко — народний президент!". [174] Ця "церква" випустила "помаранчеву" газету "Разом нас багато, нас не подолати!", у якій було засвідчено незгоду з брехнею, фальсифікаціями і корупцією.

На засіданні Верховного суду України, який був присвячений розгляду скарги В. Януковича на рішення ЦВК з вимогою визнати вибори такими, в результаті яких не можливо встановити волевиявлення виборців, як "доказ" надано газету "Посольство Боже". Позивачі намагалися подати "Помаранчеву революцію", як "сектантський рух" і "незаконну акцію", а події на Майдані — зібранням зазомбованих людей.

Своє бачення у розбудові нової відродженої України, яка живе за Божими принципами справедливості, праведності, чесності та любові харизматична церква "Посольство Боже" виразила в "Семи принципах національного відродження", котрі допоможуть подолати кризу, яка на разі склалася в Україні. Цими принципами мають керуватися, як державні діячі так і пересічні громадяни:

  • Перший принцип полягає у відродженні поваги до землі, на якій ми з вами живемо, та до людей, які нас оточують.

Нещодавні маніпуляції влади під час виборів Президента України - це підтвердження непорушності Божих законів, які діють незалежно від того, чи віримо ми в них. Повага до землі, по якій ми ходимо, та до людей, які живуть на цій землі, має бути в центрі уваги влади, що складає закони цієї країни, і в центрі уваги кожного громадянина. Взаємостосунки у нашому суспільстві мають базуватися на принципах Божої любові - люби Бога, люби Україну та кожного українця.

  • Другий принцип національного відродження полягає в необхідності ліквідації причин усіх проблем суспільства.

Доки наша країна не буде дивитися правді у вічі, доки не буде називати все своїми іменами і не протистане безчестю та беззаконню - нам немає чого сподіватися на краще життя.

  • Третій принцип відродження нації - неможливо змінити суспільство, не змінивши перш за все серця людей.

Саме тому влада в країні має дбати про свободу віросповідання. Держава повинна заохочувати церкви, релігійні та громадські організації, котрі спрямовані на досягнення духовної просвіти. Для цього необхідно ввести в систему освіти християнську мораль та етику, Божі заповіді, праведність і справедливі стосунки та повагу до кожної особистості.

  • Четвертий принцип національного відродження - єдність. Сила й могутність країни полягає в її єдності. Протистояння і роз'єднання завжди призводять до поразки. Єдність церкви, єдність народу, єдність країни - ось що звеличує народ, додає йому гідності.

  • П'ятий принцип національного відродження - вміння передбачати. Країною можуть керувати тільки ті люди, які бачать майбутнє цієї країни. Саме тому дуже важливою складовою частиною загальної державної політики є перспективна політика, яка передбачає високий рівень освіти молоді, що потребує реформи всієї освітньої системи. Маємо опікуватися обдарованими дітьми, бо саме від них залежить, чи будемо ми спокійні за долю України через десять-двадцять років.

  • Шостий принцип відродження нації - взірець керівництва. Країна, яка бажає стати великою, повинна мати лідера, що є прикладом для кожного громадянина. Україна матиме велике майбутнє з лідером, який боїться Бога, любить людей і ставить інтереси суспільства - кожної людини - вище своїх, який відповідає нормам високої моралі, є людиною совісті та вміє тримати своє слово. В керівництві країною мають посісти" чільне місце християни з кристально чистим сумлінням, для яких найважливішим є процвітання свого народу.

  • Сьомий принцип відродження нації це правління Ісуса Христа, втілення в життя суспільства Божих стандартів. Саме тому, всяка влада, Всяка держава, яка хоче просуватися вперед, має стати на коліна перед Христом - Спасителем наших душ. Немає майбутнього у тих, хто не визнає свого Творця і Спасителя, Який подарував нам нове життя. Нехай Бог допоможе кожному з нас виконати Його волю і ствердити Його зміни в нашому суспільстві. Нехай це і Слово, з яким Він звертається до кожного з нас, торкнеться наших сердець, щоб піднялася з колін красуня - Україна - благословенна земля Божа. [183]

Водночас Церква, як голос совісті нації залишає за собою право давати моральну оцінку діям держави та її окремих представників, в першу чергу виходячи із наслідків таких дій для блага суспільства. "Ми, як християни, виступаємо проти будь-яких так званих "брудних

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: