Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України
Президентські вибори 2004 р. внесли серйозні зрушення в політичну свідомість та ставлення протестантів до політики. Протестанти не просто досить активно віддавали свої голоси, але й стали учасниками забезпечення виборчого процесу. Так, церква "Посольство Боже" надала 1500 чоловік для виборчих комісій і 4000 спостерігачів-добровольців для забезпечення чесних виборів [168].
Вірні протестантських громад надзвичайно сміливо відстоювали свій вибір після другого туру голосування. Цілком можна згодитися з пастором В.Котовським, який політичну свідомість сучасного протестанта визначив у такий спосіб: "...Здається, відходять в минуле часи, коли віруючі різні політичні події у своїй рідній країні сприймали, як життя на другій планеті. Місце нашої битви - піднебесна, і зброя наша -молитва - але! Воля Божа полягає в тому, щоб ми запровадили її на виборчих дільницях. Бог дав нам можливість "знищити" богоненависницьку ідеологію за допомогою виборчих бюлетенів..."[28;2].
До виборів Президента протестантські священнослужителі поставилися дуже серйозно. Активно брати участь у виборах, послідовно закликали проповідники абсолютно всіх протестантських конфесій. На такій позиції стояли й християнські ЗМІ. "Бог дозволив нам жити в цій державі, люблячи яку, варто максимально високо цінувати свій голос за майбутнього Президента України", - писала газета одного з харизматичних об'єднань "Камень краеугольный" [180;3] ..
Проте, одними лише закликами у передвиборчому процесі - 2004 протестантські лідери не обмежилися. У багатьох громадах пастори прагли навчити людей "правильному підходу" до виконання свого громадянського обов'язку. Пояснюючи, що голосуючи за "войовничих безбожників, ми проголосуємо фактично проти Бога, що обирати треба не ідеальну людину, ідеальних навряд чи знайдеш навіть серед щиро віруючих, але кращого з реальних кандидатів", виявивши при цьому "єдність вибору".
Як продемонстрували численні міжконфесійні молитовні зібрання, на початок XXI ст. протестантські християни певною мірою навчилися відрізняти другорядне від головного. П'ятидесятницькі, та харизматичні громади м. Переяслав-Хмельницького що п'ятниці підносили свої голоси за те "щоб воля Божа в Україні була виявлена і через обрання нового Президента". З 26 по 30 липня в Пущі-Водиці, що під Києвом, в одному з санаторіїв проходила п'ятиденна молитва і піст протестантських християн. Півтори тисячі віруючих зібрались разом напередодні президентських виборів, щоб молитися за майбутнє народу. Основною темою молитви стали наступні президентські вибори. В останній тиждень перед виборами проходив молитовний марафон в помісних церквах Української Місіонерської Церкви. Темами молитовних служінь були: 1) виявлення волі Господом через вибір народу; 2) єдність вибору; 3) запобігання фальсифікації виборів.
Напередодні виборів проходили тижневі молитви за Президента, "який буде поставлений Богом", за "чесні та демократичні вибори". Передвиборча компанія з'єднала різні конфесії у спільних молитвах за майбутнього Президента. Цим самим продемонструвала високу громадську свідомість та вболівання за долю свого народу. У передвиборний час протестантський світ України як ніколи зрозумів силу єдності Церкви.
Представники протестантських громад стали учасниками "молитовного сніданку" - загальнонаціональної ранкової молитви, що відбулась 27 вересня в Київському Президент-готелі. Темою молитов було "пробудження громадянського сумління нашого народу" та духовне оздоровлення країни. []
Слід зазначити, що до молитовного марафону приєднались і протестанти Херсонщини, які здійснювали молитву за "законну владу, законного Президента якого вибере народ". Висловили своє ставлення до подій, що відбувалися не тільки молитвами, але і участю у мітингових процесах, благодійництвом та численними Зверненнями і Заявами лідерів громад.
У зверненні керівників християнських Церков України до українського народу з приводу виборів Глави Української держави читаємо: "Дана Богом і законами свобода вибору накладає на кожного з нас відповідальність за наше волевиявлення..."
Масові громадянські акції, які проходили в Києві після другого туру президентських виборів об’єднала під своїми знаменами людей різних конфесій та віросповідань. Керівники шести християнських Церков України у відкритому листі чинному президенту України закликали Л. Кучму "притягнути до відповідальності тих посадовців, які винні у фальсифікації виборів шляхом зловживання владою, а також тих хто виношував плани розколу країни". Серед керівників християнських конфесій: Єпископ Церкви християн віри євангельської України М. Паночок, Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви Л. Падуном, голова Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів Г. Комендант. [168] Голова Всеукраїнського союзу об’єднання євангельських християн-баптистів Г. Комендант заявив, що "в Україні вже настав новий час".[5]
Своє ставлення висловили і пастори Центру Благовістя Об'єднання Євангельських Християн України. В заяві, під якою і підписалися пастори Валуєв Г.М.(Київський християнського центр "Благовістя"), Коробка А. І. (Християнський Центр Євангелії м. Кременчук), Сабінін Ю.В. ( церква "Царя Царів" м. Сімферополь), Керасиди В. (церква "Слово благодаті" м. Київ) пролунав заклик відстояти справедливість. "Ґрунтуючись на принципах, закладених у Священному Писанні, на нашому розумінні законів демократичного суспільства і на совісті, йшлося у Заяві, - ми не вважаємо можливим визнати справедливим результати виборів і, відповідно, відмовляємося визнати Януковича В.Ф. законним Президентом України. Ми не віримо, що Бог може затвердити владу, яка була отримана подібним чином". Бажаючи зберегти мир в церквах і в суспільстві, лідери закликали громадян України і особливо християн, незалежно від їхніх уподобань, під час виборів "активно заявити про своє неприйняття подібних дій влади і результатів виборів" [171].
Із Зверненнями до українського народу виступила й УМР (Українська Міжцерковна Рада): "Церква України сьогодні разом з народом. Ми молимося за благословіння нового Президента. Ми молимося за благословіння народу України". Під Зверненням підписалися: координатор УМР, заступник голови Собору НЕЦ України єпископ В.Гарбар, голова духовного управління церков ЄХ єпископ А.Білоножко, голова української місіонерської церкви єпископ В.Решетинський, голова Об'єднання Божої церкви ХВЄ єпископ В. Вознюк, голова Ради Собору НЕЦ України єпископ А. Калюжний, голова церкви Живого Бога єпископ С. Балюк, голова месіанських церков єпископ Б. Грисенко, голова Собору церков Відкритої Біблії єпископ В. Дегтяренко [172].
УМР звернулося і до всієї світової християнської спільноти піднестися в молитві і клопотанні перед Богом за Україну. І хоча конкретних прізвищ не називалося, та із закликів, газетних статей кращим з кандидатів протестантам бачився В. Ющенко, оскільки протестанти ототожнювали саме цю особу з демократією.
Молитовні служіння після другого туру виборів набули ще більшої організованості і потужності. 29 листопада, в день, коли почалось засідання Верховного Суду України, на Майдані незалежності була організована міжконфесійна молитва. Нічну молитву з 26 на 27 листопада проводила церква "Посольство Боже", молитву розпочинали більше 300 осіб. Пізніше, до молитви приєдналися близько 1500 осіб [166].
Протестантські громади Києва і Київської області брали активну участь, разом з багатьма світськими підприємствами та організаціями у наданні допомоги для жителів наметового містечка (теплого одягу, продуктів харчування тощо), що розкинулося на Майдані Незалежності. Також було розбито намет місії "Світло на Сході" та церков Асоціації Місіонерських церков євангельських християн України при сприянні Союзу студентів християн (ССХ) був який також молитовним центром і місцем підтримки людей, які "відстоюють свої законні права в усьому наметовому містечку" [185;3].
Один з чинників, що вплинув на вибір особи В.Ющенка Президентом стало те, що він для протестантів асоціюється як гарант свободи і демократії в країні, і з свободою віросповідання. [92;149]
Серйозний чинник у визначенні з вибором є небажання повертатися під крило так званого "старшого" брата - Росії. А, отже, В.Янукович, всіляко заграючи з УПЦ МП, (навіть напередодні виборів мав зустріч в Москві з патріархом Московським і всія Русі Олексієм) [175], не отримав підтримки в протестантському середовищі. Пастор однієї з найбільших протестантських громад "Перемога" Генрі Модава своє бачення висловлював таким чином: "Якщо Янукович все ж стане Президентом країни, він посилити тиск на протестантські церкви України..., буде намагатися приборкати Україну Православній Церкві і, швидше за все, він зробить її домінуючою церквою в країні. В такому випадку в Україні буде все проходить за російським сценарієм. Це, звичайно, не кращий варіант для протестантських церков. Якщо ж до влади прийде Ющенко, він звичайно, не носитиме нас на руках, але при ньому в країні буде вільніше і демократичніше". В свою чергу Сандей Аделаджа лідер церкви харизматичного напряму "Посольство Боже" характеризував ситуацію в Україні як "дуже складну": "Ющенко є більш демократичним політиком, але в той же час він - націоналіст. Янукович є вихідцем із Донецького регіону, який уславився своїми мафіозними структурами" [172].
Таку позицію разом з протестантами розділила переважна більшість релігійних громад України.
Варто зазначити, що ставлення до виборчого процесу в Україні серед протестантських громад неоднозначне і носить достатньо виважений характер. Так президент Об’єднання незалежних харизматичних християнських церков України повного Євангелія (ОНХХЦУ ПЄ) А. Гаврилюк зазначає: - "Наше Об’єднання принципово не приймає участі у поєднанні релігійної та політичної діяльності, та в роботі жодного з штабів кандидатів на пост Президента України. Однак ми заохочуємо членів церкви до активної, відповідальної громадянської позиції, в т.ч. під час виборів. "[120;2]
17-18.02.2005р. в Києві відбувся круглий стіл "Церква і політика: від президентських виборів 2004 року до парламентських виборів 2006 року", організований Українською асоціацією релігієзнавців, Центром релігійної інформації і свободи, Міжнародною академією свободи релігії та переконань, Міжнародним центром права і вивчення релігії Школи права ім. Р.Кларка при Університеті Б.Янга, Відділенням релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, Інститутом релігійної свободи за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".
Учасники круглого столу обговорили питання, пов'язані з участю Церков (релігійних організацій) у політиці (характер, місце, форми участі), проаналізували участь Церков і релігійних організацій у минулорічних президентських виборах, торкнулися питання державного регулювання діяльності релігійних організацій (зокрема й суспільно-політичної). Гострота останнього питання була викликана оприлюдненим напередодні круглого столу рішенням Кабінету Міністрів про скасування Державного комітету України у справах релігій.
Безумовно, що надзвичайна актуальність теми була викликана як ще свіжими спогадами про осінні події минулого року, так й вже розпочатою підготовкою до наступних (парламентських) виборів. Це, а також склад учасників, які презентували як практично всі релігійні традиції України, в тому числі усі найбільш чисельні українські Церкви, так і журналістське, право- та релігієзнавче середовище, обумовили динамічність та цікавість заходу. На думку багатьох учасників, даний круглий стіл за цими параметрами явно вигравав порівняно з багатьма іншими релігієзнавчими конференціями останнього часу. Показовою була присутність протягом усіх двох днів роботи депутатів Верховної Ради, хоча, як правило, їхня присутність на минулих конференціях обмежувалася хіба що протокольним привітанням. Інтерес самих учасників до обговорення був з значній мірі обумовлений тим, що вони отримали можливість дискутувати на справді злободенні теми, а не лише стосовно теоретичних матерій. З іншого боку, дана конференція стала першою за останній час, проведення якої відбулося без участі Державного комітету у справах релігій, хоча його представники й були присутніми у залі.
Учасники круглого столу були одностайні в тому, що Майдан засвідчив духовну єдність людей, які вірять в Бога, оскільки на Майдані не спостерігалося якесь поділення за конфесіями. Більше того, він наочно продемонстрував те, що українці є єдиним народом незалежно від національності, місця проживання чи конфесійної належності. Тобто у релігійному вимірі Майдан засвідчив справжню поліконфесійність українського суспільства. Вихід християн на Майдан був пов'язаний не стільки з політикою, скільки з мораллю, з відстоюванням свободи, яку кожній людині дарує Сам Господь Бог, а отже яка є невід'ємним правом особистості.
Практично усіма учасниками круглого столу наголошувалося на тому, що Церква не є відокремленою від суспільства, а є його частиною. Отже вона не може не реагувати на інтереси своїх вірних, зокрема й щодо земного буття. Водночас вона є відокремленою від Держави, що пов'язано з її специфічною місією на землі – дбати про духовне, про спасіння, про збереження духовності та моральності у суспільному, зокрема політичному, житті. Також Церква як Тіло Христове об'єднує людей незалежно від їхніх політичних переконань, а отже повинна залишатися понад політикою, проголошуючи істину, зокрема й щодо моральних принципів політичного життя, закликаючи суспільство до справедливості і добра, своєю проповіддю сприяючи більш спокійному проходженню виборів, долаючи агресивні тенденції, закликаючи вірних до активної і свідомої громадянської позиції. Стоячи на захисті духовності та моральності, у політичному житті Церква має апелювати до цінностей, а не до особистостей чи політичних партій. Будучи політично нейтральною, вона не має права мовчати, коли порушується істина, бо інакше вона б перекреслювала самий сенс свого існування. У зв’язку з цим слушною є думка про те, що якщо влада прийматиме закони, що зневажають Божий Закон, то Церква завжди буде до такої влади в опозиції. Політична ж кон'юнктура, зв'язок Церкви з певною політичною силою буде безумовно шкодити моральному та духовному авторитету Церкви, що в свою чергу спричинить падіння духовності та моральності усього народу. З іншого боку, це буде створювати додаткові складнощі в розбудові державно-церковних відносин, зокрема щодо забезпечення конституційного принципу рівності Церков і релігійних організацій.
Учасниками було відзначено, що під час усіх попередніх виборів Церква ніколи не мала великого впливу на їхній перебіг, що заклики з боку тих чи інших релігійних організацій чи священиків до своїх вірних щодо того, за кого треба голосувати, насправді не мали визначального впливу на позицію громадян, а в деяких випадках навіть призводили до втрати даною релігійною організацією чи священиками авторитету в очах парафіян. Простіше кажучи, люди "ногами" висловлювали свою згоду чи незгоду з політичною позицією священика чи церкви. Разом з тим відзначалось, що навіть незгода вірних із священиком у політичних питаннях не завжди означає негативне ставлення до нього в цілому, спричиняє розірвання духовної єдності з ним або з відповідною церквою, оскільки цей зв'язок будується на більш глибоких, порівняно з політичними, підвалинах.
Причиною втягування релігійних організацій у політичну боротьбу, на думку учасників круглого столу, стало надання Державою переваг однієї з Церков (УПЦ), що призвело до певної "заборгованості" останньої перед владою і дало можливість владі звернутися до неї для використання її авторитету. З іншого боку, до церковного авторитету звертаються практично усі політичні сили, навіть комуністи. Отже на майбутнє звучала думка про те, що Церква не повинна приймати від Держави якихось особливих послуг, за які потім їй прийдеться відпрацьовувати, підтримуючи навіть тих, кого не хоче підтримувати більша частина суспільства (як це трапилось на останніх виборах).
У зв'язку з цим представники Церков закликали не поширювати недоліки окремих священнослужителів на усю Церкву, не судити усю Церкву за помилками окремих її вірних, враховуючи загальну суспільну атмосферу минулого року, не зводити помилки окремих релігійних організацій, зроблені ними під час виборів, у ранг абсолютного зла. Оскільки Церква повинна працювати на консолідацію суспільства, представники Церков висловилися проти будь-якого переслідування тих релігійних організацій, які на останніх виборах підтримували провладного кандидата, до чого закликають окремі нецерковні діячі.
Що стосується можливості священнослужителям займатися активною політичною діяльністю чи претендувати на місце у представницьких органах влади, то представники більшості традиційних, а отже й більш впливових, Церков (в тому числі протестантських) зайняли доволі стриману позицію з даного приводу. Водночас представники неопротестантських утворень продемонстрували більший радикалізм у цьому відношенні, практично заявивши про те, що вважають за доцільне прихід своїх представників, зокрема священнослужителів, до Верховної Ради наступного року. Зазначимо, що представники сталих протестантських течій наголосили на небезпеці симбіозу Церкви і Держави, що наочно видно з історії. Скажімо, панівний статус Православної церкви в Російській імперії не тільки не сприяв духовному, моральному чи соціальному піднесенню імперії, не зберіг останню від знищення у вогні революції, але й вів до практичної відсутності в імперії свободи совісті, масовому переслідуванню різновірців, зокрема й попередників сучасних українських неопротестантів. Мабуть, все ж таки бажано керуватися не лише певною ейфорією, але хоч трохи вчити уроки історії, щоб бодай не стати на ті ж самі граблі.
Певним підсумком обговорення зазначених питань можна вважати згоду більшості учасників щодо доцільності збереження в законодавстві змісту статті 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо заборони участі релігійних організацій у політичній діяльності. Разом з тим відзначалась необхідність більш чіткої правової регламентації питання участі Церков у політичному житті. Скажімо, закон не допускає участі релігійних організацій у політичному процесі, водночас надаючи таке право священнослужителям як громадянам країни. Але постає цілком закономірне питання: яким чином відокремити священнослужителя як громадянина від нього як представника тієї чи іншої Церкви чи релігійної організації? Адже християнин не може бути християнином лише у храмі і позарелігійною особою поза храмом, так само й священик не може бути священиком лише у храмі і світською особою поза ним. Поки він залишається священиком, він є представником Церкви.
Аналізуючи досвід участі не лише суто релігійних організацій у суспільно-політичних процесах, але й громадських організацій, створених за релігійним принципом (скажімо, Союз православних братств), робилося зауваження, що Церква об'єднує не лише клір, але й мирян, а отже керівники Церкви мають відповідати й за діяльність мирянських громадських організацій. Зазначимо, що це стосується не лише політики, але й, скажімо, питань свободи совісті, оскільки нетолерантні по відношенню до інших релігійних організацій прояви часто допускаються саме відповідними громадськими організаціями, які формально не входять до церковної структури, але є створеними вірними відповідної церкви (згадаємо "антисектантську" діяльність запорізького "Діалогу", активність православних громадських організацій напередодні візиту до України Папи Римського тощо).
Більшість виступаючих висловилися за необхідність певної державної інституції з релігійних питань, яка мала б виконувати ряд функцій сучасного Державного комітету у справах релігій у випадку ліквідації останнього. Відзначалося, що в умовах складної релігійної ситуації в Україні, відсутність державного контролю може призвести до релігійних конфліктів, порушення рівності релігійних організацій, регіональних особливостей правозастосування. Звучала пропозиція, що питання Держкому повинно було б попередньо обговорено на засіданні Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій. Правда, не зовсім зрозуміло, як це пов'язувалося б із відокремленням Церкви від Держави, а з іншого боку, здається це було б не зовсім коректно з огляду на існування самої ВРЦ саме при Держкомі. Зазначимо, що на думку окремих представників Церков достатньо обмежитись консультативно-дорадчим органом з представників Церков при Президенті України, уряді тощо. Але враховуючи неоднозначні відносини Церков між собою, а тим більш їхнє ставлення до представників інших релігійних традицій навряд чи це буде сприяти консолідації українського суспільства. Скажімо, представники іудейських і мусульманських організацій зауважили відсутність іудеїв і мусульман під час урочистого заходу в Софії Київській 24 січня, де були присутні представники виключно християнських Церков.
На круглому столі звучало багато цікавих думок, які було б корисно почути державним діячам і не тільки. Наприклад, "якщо партія декларує підтримку конфесії, це не означає, що конфесія підтримає партію" або "між політичними партіями, які декларують своє ставлення до релігії, існують більші протиріччя, чим між релігійними організаціями до яких вони апелюють". І насамкінець хочеться процитувати єпископа В.Широкорадюка.[176]
2 серпня 2005 р. у приміщенні центрального офісу Церкви Християн Віри Євангельської України відбулася зустріч керівників євангельських протестантських Церков України, у якій взяли участь лідери понад 20-ти протестантських об’єднань, що репрезентують практично 90% українських протестантських громад 2 серпня 2005 р. у приміщенні центрального офісу Церкви Християн Віри Євангельської України відбулася зустріч керівників євангельських протестантських Церков. Рада, як консультативно-дорадчий орган, утворена з метою об’єднання зусиль протестантських Церков задля утвердження та захисту принципів свободи совісті та віросповідання, рівності всіх релігійних організацій у своїх правах, координації та узгодження спільної позиції Євангельських Протестантських Церков України на міжконфесійному, державному та міжнародному рівнях, поширення християнських цінностей і моралі.
Рада репрезентувала свій об’єднаний голос і спільну позицію Євангельських Протестантських Церков України, які підписали Декларацію. Утворення Ради стало результатом усвідомлення керівниками Церков необхідності та важливості діалогу між ними, налагодження братерських стосунків і співпраці у поширенні християнських євангельських істин, а з іншого боку, прагнення до встановлення партнерських відносин між державою та Церквою задля духовного відродження українського суспільства.
Декларацію підписали Голова Всеукраїнського Союзу Об’єднань Євангельських християн-баптистів Г.І. Комендант, Єпископ Церкви ХВЄ України М.С. Паночко, Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви Л.М. Падун, Старший пресвітер Союзу вільних церков християн євангельської віри України В.Ф. Райчинець, Голова Братства незалежних церков і місій євангельських християн-баптистів С.М. Дебелинський, Голова Асоціації місіонерських церков євангельських християн України В.І. Давидюк, Єпископ Української Лютеранської Церкви В. Горпинчук, Президент Української Уніонної Конференції Церкви адвентистів сьомого дня В.А. Крупський.
Відбулася жвава дискусія щодо завдань, які стоять перед Радою, а також щодо питання політичної активності віруючих. Усі виступаючі висловили усвідомлення своєї відповідальності за майбутнє протестантського руху в Україні. Зокрема В.А. Крупський висловив занепокоєність ситуацією у протестантському русі, захопленістю окремих Церков політикою, нагадав про те, що відбувалось, коли Церква зливалася з державою, наприклад, хрестові походи, наголосив на тому, що ми можемо змінювати світ тільки одним шляхом, який дав нам Христос. В. Горпинчук зауважив, що мова може йти не лише про хрестові походи, але й про трагічні сторінки протестантської історії часів Реформації, зокрема про діяльність Мюнцера, Карлштадта, про селянську війну в Німеччині, хоча всі вони починали з доброї цілі – перетворення суспільства. Він наголосив на тому, що винятковою функцією Церкви є проповідь Євангелії, на необхідності визначення чіткого вододілу між Церквою і політичною партією. М.С. Паночко підкреслив, що свободу не можна використовувати для задоволення власних амбіцій.
Водночас виступаючі зазначили, що Церква не може повністю відсторонитися від суспільного життя, адже це може відкрити шлях для деструктивних сил, тому вона має стояти за правду, піднімати свій голос проти суспільних вад, бути совістю суспільства. Вірні за наявності відповідного покликання можуть брати участь у політичній діяльності, але цим не мають займатися керівники церковних об’єднань. Зазначалося, що політикою є не лише якісь публічні акції, але й отримання певної допомоги від тих чи інших політичних сил в обмін на лояльність щодо них. Для подальшого обговорення даних питань Єпископ Об’єднаної Християнської Євангельської Церкви Живого Бога С.В. Балюк запропонував провести богословську конференцію на тему "Церква, суспільство, держава".
Л.М. Падун зазначив, що створення Ради має дві сторони: любов до тих, хто бажає служити Богу і людям, нести Христову Євангелію, а з іншого боку, усвідомлення необхідності встановлення певного порядку у діяльності протестантських Церков. Багато виступаючих наголошували, що люди дивляться на діяльність протестантських Церков, не розрізняючи їх, а навпаки сприймаючи як щось спільне. Це покладає на кожну Церкву велику відповідальність, адже вона, таким чином, представляє увесь протестантський рух в Україні.
Виступаючі висловили розуміння наявності богословських та обрядових розбіжностей у служінні протестантських Церков, водночас було підкреслено, що між різними Церквами набагато більше спільного, ніж відмінного. Тому Рада у своїй діяльності не буде торкатися доктринальних питань чи втручатися у внутрішні справи Церков. [176]
Після перемоги опозиційних сил та формування нового Кабінету міністрів головою служби безпеки України призначено баптиста О. Турчинова. До призначення на цю посаду О. Турчинов був народним депутатом фракції "Блок Юлії Тимошенко". На запитання одного кореспондента про політичну кар’єру він сказав: "Мені цікаво писати книги, займатися науковою діяльністю. Мене менш за все цікавить кар’єра чиновника. Я євангельський християнин, баптист, я проповідую в церкві, і для мене пастирське служіння було б більш цікавим..." Голова СБУ О. Турчинов є доктором економічних наук. В різний час був головним редактором Українського відділу інформагентства АПН, радником Президента з економічних питань, головою Бюджетного комітету ВР, в.о. віце-прем’єра, лідером партії "Батьківщина". Він — автор статті "Апокаліпсис потребує бюджетного фінансування", та книги "Ілюзія страху". На третьому Всеукраїнському конгресі євангельських християн-баптистів Турчинов сказав, "церква не повинна політизуватися, однак своїм авторитетом повинна впливати на політику держави". [119;7]
В програмі дій уряду України, представленої прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко у Верховній Раді під назвою "Назустріч людям" перший розділ має назву "Віра". Перш за все, за словами Тимошенко, потрібно відродити віру в Бога, переглянути статус духовної освіти. "Україна ніколи не підніметься з колін доки не стане на коліна перед Богом підкреслює прем’єр-міністр – сказано в документі. "Кабмін буде налагоджувати конструктивну співпрацю держави та релігійних організацій неухильного збереження принципу відокремлення держави від церкви", — сказано в документі. Президент місії "Добрий Самарянин" і секретар Духовної ради християн в Одеській області О. Чернега поздоровив Ю. Тимошенко з призначенням на посаду прем’єр-міністра України. "Почувши Вашу програму, ми ще раз впевнилися, що в нашому суспільстві закладено початок реалізації християнських та загальнолюдських цінностей, таких, як повага до ближнього, турбота і підтримка тих кому потрібна допомога..." – говориться в привітанні.[160;2]
Підводячи підсумок, потрібно сказати, що український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів має досить виважений характер. Основна маса віруючих все ще негативно сприймає активне звернення до політики, маючи у своєму арсеналі протилежну систему аргументів. На тлі тенденції політизації, що виявляється у деяких інших християнських церквах, орієнтація більшості протестантських осередків на політичний нейтралітет, як висхідний ідеал християнської етики виглядає досить зваженою.
4. Роль протестантських церков у душпастирській опіці в Збройних Силах України
В умовах руйнації і розпаду монолітної системи взаємозв'язків між соціально-економічними, політичними і соціокультурними структурами в державі роль цього чинника за певних обставин може виконати релігія, яка, охопивши всі сфери людського буття (окрему людину-особистість, сім'ю, економіку, політику, виховання тощо) була б каталізатором створення глобальної системи саморегулювання стосунків людини з навколишнім середовищем, суспільства природою.
На 1 січня 2005 р. Держкомітетом України у справах релігій офіційно зафіксовано 30805 організацій понад ста різних релігійних течій, Церков, спільнот.
Розподіл конфесiйної релiгiйностi на кінець 2001 року людей віком 18-29 років від загального числа віруючих України в процентному співвідношенні має такий вигляд:
| - | Українська греко-католицька церква...................................................... | 25,42 | % |
| - | Українська православна церква Київського патрiархату...................... | 24,46 | % |
| - | Римо-католицька церква........................................................................... | 20,00 | % |
| - | Протестанти................................................................................................ | 21,52 | % |
Наведені дані свідчать про зростаючу потребу у душпастирстві Збройних Сил України, оскільки збільшується кількість молоді, що є релігійно активними і сповідують погляди того чи іншого релігійного напряму.
Сьогодні серед протестантів багато військових, які складають активну групу в Об'єднанні військовослужбовців-християн України. На думку одного з них - члена п'ятидесятницької громади, - сам Господь закликав його "стримувати сили зла... і якби в силових структурах було більше християн, було б більше порядку". А один із членів баптистської громади переконаний, що "чим більше в країні християн, тим менше свободи урядові чинити самоправно, без огляду на Слово Боже" [77;11].
Тому, коли говоритимемо про душпастирську опіку у Збройних Силах України, зосередимо увагу на відносинах держави і саме християнських релігійних організацій. Це не передбачає для них особливого становища. Відповідно до ст.5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року, "Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається." [114;283]
Попри різну природу держави і Церкви, [] у сфері суспільного життя існує багато ділянок, де співпраця цих інституцій є не тільки можливою, але й бажаною. Засадничі принципи їхньої діяльності у цій сфері не суперечать одні одним. Згідно з Конституцією України та сучасними концепціями державотворення, головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Найвищою соціальною цінністю в Україні визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека [154;210]. На переконання християн, Бог, який є джерелом усякого існування, так полюбив людину, що заради неї помер на Хресті. []. Гідність людини, на думку християн різних деномінацій, є основою та джерелом її прав. [2;219-234]
Окрім того, у західній літературі, присвяченій правам людини, все частіше можна зустріти твердження про існування певного зв’язку між християнським світоглядом та походженням концепцій прав людини та громадянського суспільства. []. Подібні