Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України
У центрі подібної просуспільної орієнтації — осучаснена протестантська концепція соціального Євангелія, дія якої полягає у заохоченні мирської активності віруючих, більшого сприйняття ними суспільних, виробничих, освітніх, культурологічних і навіть політичних сфер буття. Концепція соціального Євангелія, на думку протестантських теологів, повинна допомогти особі у переведенні її християнських етичних переконань у русло конкретних дій на поприщі удосконалення сучасної людини і сучасного світу. Не випадково протестантська література і проповідь окрім релігійно-етичних і власне церковних аспектів звертаються до найрізноманітніших сфер життєдіяльності людини.
Особливий об'єкт їхньої уваги — моральний стан людини і суспільства, який викликає у віруючих виправдане хвилювання. На думку протестантів, головна причина сумнівної моральності сучасної технократичної, урбанізованої, знеособленої людини міститься у ній самій, а вже потім у зовнішніх факторах (політична система, спосіб життя тощо). Адже суспільство — це передусім люди, отже, потрібно йти від людини. "Христос вчить, що головна причина будь-яких вад мирського життя — не матеріальна, а духовна" [84; 90]. Якщо так, то і засоби розв'язання нагальних суспільних проблем — прерогатива релігії. "Світ перевантажений соціальними, моральними й економічними проблемами. Люди гинуть... Світ потребує Христа. Місія церкви — кинути рятувальний канат тим, хто гине" [41; 231].
З цього огляду сучасний протестантизм оцінює більшість соціально-етичних аспектів буття — особистого і колективного. Наприклад, баптистська, адвентистська, п'ятидесятницька церкви дотримуються цілком визначеної загальнохристиянської позиції стосовно абортів. Будь-які втручання у біологічну природу жінки, вважають вони, не можуть бути моральними, бо протирічать Божому замислові. Такий же осуд викликає у протестантів євтаназія (умертвіння безнадійно хворих з гуманних, з погляду медичної етики, міркувань), пересадка органів, генна інженерія і будь-які експерименти у галузі біомедицини. На їх думку, цілісність біологічної природи людини — це, передусім, питання її Божественної природи. Ніхто з людей не повинен втручатись у задуману Богом будівлю Всесвіту і людини, оскільки цей задум єдино правильний, найгуманніший. Віруючі переконані, що кожен несе відповідальність перед Богом за власні вчинки, і зобов'язаний дотримуватися тих заповітів служіння і добра, котрі залишив Христос. У соціальній проекції розуміння добра для багатьох протестантів — це і вимога абсолютної відмови від алкоголю й куріння, азартних ігор і нездорового способу життя. Причому, вони не тільки засуджують подібну поведінку, а й прагнуть надати практичну допомогу.
Соціально-етичні уявлення протестантів визначають їхнє ставлення до глобальних проблем сучасності: війни і миру, екологічної, енергетичної, демографічної, сировинної, неґативних наслідків НТР, урбанізації тощо. За позицією протестантських церков, віруючі повинні взяти найактивнішу участь у розв'язанні цих проблем. Саме з цього погляду розглядають вони посилення євангелізаційної практики: адже власними зусиллями ніхто не спроможний подолати труднощі, без втручання Бога гідне існування людини, побудова справедливого суспільства неможливі, "Прийди до Христа!" — це єдиний шлях до індивідуального і колективного спасіння.
З іншого боку, питома вага молодих людей в протестантських громадах майже тотожна питомій вазі осіб між 16-18 роками (коли, як правило, вихідці з протестантських родин приймають водне хрещення) і 29-30 роками (гранична межа, на думку демографів і соціологів, молодіжного віку) у складі населення України. Причому у великих міських громадах питома в молодих людей сягає 25, 30 і навіть 40%. Ці дані наводять у своєму дослідженні науковці Бунечко І.Г. та Пхиденко С.С.
Зростання молодіжного прошарку в протестантських громадах далеко не в останню чергу є результатом реалізації гнучкої й надто ефективної програми релігійного виховання та навчання дітей безпосередньо в родинах, що забезпечило стабільність протестантських традиції за виключно несприятливих умов. Традиції боротьби з перетворення сім'ї у "домашню церкву", "духовну фортецю" сягають ще часів виснажливого спротиву панівній церкві, коли послаблення конфесійного навчання і виховання в сім'ї могло мати наслідком ерозію протестантської спільноти вже за життя наступної генерації. Цей досвід був одним з вирішальних чинників життєздатності протестантизму в радянський час. До того ж, усі протестантські конфесії наполягають на беззастережному виконанні біблійних приписів і категорично відкидають штучне обмеження дітонародження. Висока дітність, неприпустимість її регуляції виступає і релігійним обов'язком, і обов'язком перед одновірцями, і умовою благополуччя всієї спільноти. "Ті, хто піклуються про зростання церкви, - підкреслює адвентистський автор, - не бояться мати великі родини" [10; 126-137]. Коефіцієнт дітності, за деякими дослідженнями, у протестантів набагато вищий за середній, особливо у містах: 348 дітей на сто протестантських сімей, що мешкають у містах, проти 140 дітей на сто середніх міських сімей [87; 39]. Висока дітність кардинально впливає на атмосферу родини, характер наслідування соціального й духовного досвіду її старших поколінь і дуже істотно позначається на забезпеченні безперервності релігійної традиції.
Насамкінець, розглядаючи соціально-демографічну структуру українського протестантизму, можна зазначити, що він є здебільшого міським конфесійним згромадженням. Понад половина євангельських християн-баптистів від їхньої загальної кількості в Україні, переважна кількість прихильників колишньої Ради церков ЄХБ, велика кількість, п’ятидесятників мешкають у містах. Виняток донедавна становили свідки Єгови, більшість яких мешкала у селах Західної України. Ці дані приводить у своїх дослідженнях український науковець, релігієзнавець Єленський В.
Адаптація протестантів до багатополюсного соціокультурного середовища великого міста протягом останніх 60-х років убирає в себе чи не весь драматизм зламу соціально-демографічної структури України, яка відбувалася не еволюційним, а насильницьким шляхом і вимагає спеціального монографічного дослідження. Тут лише зазначимо, що більшість протестантів - сільських мігрантів не відчували себе мігрантами незворотними; їхнє вживлення у міське середовище (через виняткову жорсткість і ворожість цього середовища) більше дезадаптивний, аніж адаптивний процес, формування специфічної субкультури, створення соціально-психологічної ніші, особливої моделі поведінки і взагалі способу життя, що був здатним забезпечити збереження конфесійних цінностей і запобігти їхній асиміляції агресивно секулярним містом. Вивільнення релігійних спільнот від тиску тоталітарного режиму принципово змінило становище протестантських громад у суспільстві. Протестанти, чиє існування в радянську добу наближалося до умов соціально-духовного гетто, чи не найпозитивніше сприйняли вже перші кроки горбачовського керівництва, спрямовані на усунення перешкод у задоволенні елементарних релігійних потреб і взагалі - спроби реформування суспільства.
Соціологічні дослідження, здійснені протягом 1988р. серед молодих протестантів у Волинській, Закарпатській, Дніпропетровській, Чернівецькій областях та м. Києві, засвідчили їхню беззастережну підтримку політики перебудови і прагнення вирватися із накинутої протестантам зовнішніми обставинами своєрідної соціальної капсулізації. У досить стислий термін євангельським християнам-баптистам, адвентистам сьомого дня і п’ятидесятникам вдалося втілити у життя конкретні і досить значущі милосердницькі та доброчинні проекти, пов’язані із опікуванням людьми похилого віку, хворими, самотніми, сиротами ув'язненими тощо [52; 145]. Протестанти буквально "увірвалися" у суспільство, яке протягом десятиліть зневажало їх, наполегливо,, прагнучи довести йому велику перевагу власних вартостей.
Водночас нова ситуація викликала гостру потребу зосередження богословських і релігійно-інституційних зусиль для адекватної відповіді на її виклик. Відкритість "світові" кардинально змінювала соціально-психологічну структуру вітчизняної протестантської громади, яка дотепер будувалася на обов'язковому виконанні всіх своїх приписів всіма своїми членами, моральної опозиційності до секулярного середовища. Громада надійно контролювала позакультову діяльність своїх членів, а для її мотивації наявність або відсутність санкції одновірців мала дуже часто вирішальне значення. Активне залучення віруючих до соціального процесу вимагало специфічно богословського обґрунтування цієї активності.
Наприкінці 80-х рр. актуалізація богословської думки, спрямованої на вироблення такої моделі світської активності, яка б ґрунтувалась на традиційних віроповчальних і організаційних принципах, стала доволі помітним явищем. Ця модель мала гармонійно поєднати служіння світові із служінням Богові. Адже порушення балансу між цими видами служіння могло призвести до вивільнення соціальної активності протестантів від ідейно-мотиваційного, а можливо й організаційного патронату релігійної спільноти. Водночас становлення такої моделі вимагає відповідного інтелектуального потенціалу і богословської школи, яку українські протестанти просто не могли вибудувати (до речі, слабкість теоретичного базису євангельсько-баптистські лідери визнавали серйозною небезпекою для братства).
Але практична лінія в цій царині керівництва баптистів, адвентистів і п'ятидесятників може бути характеризована таким чином. З одного боку, - це курс на послідовне витіснення сектантських нашарувань, які полягають у беззастережному відкиненні неконфесійної культури, негативних настроях, запереченні екуменічного руху, взагалі відчуженості щодо світу. З іншого, - це входження в "світ", але незмішання з ним, позиція "понад світом" статус "солі землі", спільноти, яка цілком цілеспрямовано впливає на "світ" і ретельно фільтрує його зворотні імпульси. Тому дуже помітні "прориви" в соціальному богослов'ї урівноважуються зверненням до консервативних ідей, старої спадщини. Тим більше, що численні прошарки віруючих, особливо старшого віку, зміни і нововведення сприймають як падіння духовного стану церкви і поступки "світові". Тому у виступах, скажімо, баптистських діячів звучать застереження щодо надмірного захоплення церкви "світськими справами", вимоги не забувати, що для неї головним завжди було і залишається не "горизонтальне", а "вертикальне" служіння: "Колись Господь Ісус Христос висловив докір на адресу горизонтальної активності Марфи і схвалив "вертикальне" споглядання Марії, яка сиділа біля ніг Ісуса Христа", - наголошують протестанські богослови. На 22 з'їзді євангельських християн-баптистів відзначалося: Часто можна почути, що християни запозичують ті чи інші світські нововведення... Скажемо прямо, що підстроювання під світ не потрібне Богу і не приносить благословіння церкві". Досить швидко сприйняли ознаки нового часу і недвозначно оголосили про свій намір плідно використати їх Адвентисти сьомого дня. Адвентистські лідери неодноразово підкреслювали, що вони досить чітко бачать перспективу безболісної висхідної еволюції церкви в суспільстві, де протестантизм не є домінуючою системою поглядів і цінностей, що вони прагнуть якнайшвидшого розриву із уявленнями попередніх часів, які сьогодні об'єктивно заважають цьому. "Вічні обителі, - пишуть вони, - можуть бути довірені тому, хто навчився цінувати, берегти і любити свої земні обителі... Христос ніколи не вчив тому, щоб його послідовники ізолювали себе від оточуючого суспільства й із свого вузького, замкненого кола критично і осудливо дивилися на світ", - пишуть автори-протестанти.
Соціальна діяльність як окремого віруючого, так і всієї церкви, на думку адвентистських богословів, є реалізацією особливого (по суті справи - месіанського) призначення адвентистського руху, який був викликаний Богом у певний час історії для проголошення особливої звістки, для виконання особливо важливих біблійних пророцтв . Тому адвентисти - це "особливий народ..., який має гостре усвідомлення відповідальності за покладену на нього місію" [141; 32]. Суспільство, що мало викривлене уявлення про адвентистів, протестантів взагалі, має зрештою скласти про них неупереджену думку. "Дуже важливо, - відзначають адвентистські богослови, - щоб світ, який в основному вважає християнський шлях життя позбавленим активності, бачив у нас істинний християнський спосіб життя".
Адвентисти взяли серйозний курс на створення привабливого образу церкви на різних рівнях сприйняття: суспільства, локального оточення, окремого індивіда. Вона має виступити здоровим, життєрадісним організмом, який дає не лише есхатологічну, а й земну перспективу. Керівництво Уніонної конференції церкви АСД України накреслило досить конкретну програму свого соціального служіння, яка вбирає наступні елементи: впровадження здорового способу життя; миротворча діяльність; віднайдення плідної моделі співпраці з усіма конфесіями, які вкладаються у рамки загальновизнаної людської моралі і не є небезпечними для суспільства й фізичного та духовного здоров'я особи; віднайдення свого місця у відродженні духовної культури взагалі; піднесення суспільної моралі, масштабна милосердницька діяльність; допомога потерпілим від стихійних лих чи техногенних катастроф; навчання ефективним технологіям сільськогосподарського виробництва тощо.
Значні зусилля для подолання спричинених соціально-політичним тлом попередньої доби замкненості й відчуженості від "світу" докладає керівництво Союзу ХВЄ України. Треба зазначити, що завдяки цілеспрямованому формуванню громадської думки в ній було викорінено гранично несприятливий, перевантажений негативним компонентом стереотип п’ятидесятництва. Так, контекст-аналіз публікацій в республіканських та обласних газетах України, присвячених цій проблемі, дав вельми симптоматичні результати. У 37,7% всіх статей містяться образливі випади на адресу п'ятидесятників; в 28,3% вони оголошуються користолюбними, нечистими на руку; в 35,8% - вони виступають аморальними особами, ще стільки ж змальовують минуле п'ятидесятників та їх керівників у дуже непривабливому вигляді; у 17% статей - вони "бузувіри", у 15% - релігійні екстремісти і лише у 8,6% публікацій визнається, що переважна більшість п'ятидесятників - чесні громадяни й сумлінні працівники.
Багаторічні переслідування, ув'язнення абсолютної більшості єпископів і значної частини пресвітерів, потужний соціально-психологічний тиск не могли не позначитися на груповій свідомості п'ятидесятників. Водночас інституціалізація п'ятидесятницької, спільноти, скасування обмежувально-утискуючої політичної лінії щодо неї, кардинальна зміна соціально-духовного клімату сприяли вельми швидкій розгерметизації п'ятидесятницьких громад. З багатьох позицій, як засвідчили згадані вище дослідження серед протестантської молоді (а саме: ставлення до громадського життя, світської культури, засобів масової інформації тощо), молоді п'ятидесятники практично не відрізняються від своїх ровесників - членів баптистських адвентистських громад і є значно соціально відкритішими, аніж, їх однолітки - свідки Єгови.
П'ятидесятниками налагоджено дієву милосердницько-добродійну діяльність, створено понад 50 місій, що поєднують євангелізацію з соціальною працею. Виняткова увага приділяється підготовці власних кадрів, духовній освіті, релігійному навчанню дітей. Лише в Київському, Львівському і Рівненському духовних навчальних закладах Церкви навчається понад 600 осіб, в Союзі ХВЄ України діє понад 870 недільних шкіл. Ще більш масштабними уявляються програми розвитку духовної освіти, які здійснюються за адекватної допомоги закордонних п'ятидесятницьких центрів.
Дещо осібною від загального процесу соціалізації українського протестантизму виглядає організація свідків Єгови. Вони категорично заперечують "проповідь Євангелія соціальними справами", скерованість релігійних інституцій на реальне вирішення глобальних і локальних проблем сучасності. Свідки Єгови, за доктриною теократичного центру, не є частиною цього світу і не повинні втручатися в його справи. Участь церков у медичному обслуговуванні населення, боротьба за пом'якшення продовольчої, екологічної кризи і особливо миротворчий рух проголошуються не лише безрезультатними, але й шкідливими. Полегшуючи страждання людей, вважають теологи теократичної організації, такий рух відволікає їх від Царства Єгови". Саме у тому, щоб абстрагуватися від "сучасної системи речей, піднести свій погляд над її несправедливостями і недосконалостями на нову, створену Богом систему і полягає, відповідно до приписів Міжнародного товариства центру свідків Єгови, покликання його вірних у цьому світі". Разом із тим, треба зазначити, що єговістська література останніх років дещо пом'якшила глобалістичні побудови, які продукують так званий "тупий песимізм" хоча апокаліптична перспектива, звичайно, залишається в ній - актуальною. З іншого боку, на світосприйняття українських свідків Єгови позитивно вплинула легалізація їхньої організації в країні, котрій передувала тривала і важка праця, багатораудові переговори поміж керівництвом теократичного центру і державними чиновниками. Міжнародні конгреси свідків Єгови, які проходили в 1993 і 2003 роках в Києві під гаслом "Божественне навчання" засвідчили значну динамічність їх організації в країні, великі потенції для висхідного розвитку, високий ступінь адаптивності до кардинально нових соціальних умов. Водночас протиріччя, іманентно закладені у співвідношення між суспільними реаліями і фундаментальною концепцією "суперечливої проблеми універсального суверенітету і світового панування", накладають надзвичайно серйозну відбиток на соціальне обличчя свідків Єгови.
Нова суспільна ситуація виявила в протестантському середовищі досить гострі проблеми, а також створила нові. Природно, що в силу свого генетичного походження протестантські спільноти виявилися чи не найбільш підготовленими до ринкових форм. Вже від самих початків розгортання кооперативного руху об’єднання одновірців-протестантів організують різноманітні кооперативи, насамперед будівельні. Надалі розвиток отримує і підприємницька діяльність, що здійснюється під гаслом: "Заробляти гроші, аби служити Господу". Спираючись на всебічну організаційну, фінансовопосередницьку та консультативну допомогу закордонних одновірців, діяльність водночас має під собою доволі міцний етичний підмурівок, який дозволяє їй уникнути прикрих крайнощів нецивілізованого вітчизняного ринку.
Працездатність і працелюбність протестантів завжди дивувала керівників радянської доби, особливо тих із них, хто займався фізичною працею, (сантехніки, вантажники, опалювачі тощо). Очевидно, однак, що поруч із протестантською традицією тут діяли й інші чинники. В умовах жорсткого тиску секулярного оточення, що відкидав конфесійні цінності, бездоганна праця ставала засобом утвердження вартостей християнського способу життя, свідченням на користь вибору протестантської життєвої перспективи.
Проекціювання чужого досвіду віддалених часів (країни південно-східної Азії) на досить відмінну соціокультурну і суспільно-психологічну ситуації може виявитися неплідним і, до того ж, ставить у незручне становище українських протестантів, які, між іншим, не ініціювали соціальних сподівань у цій сфері. Зрозуміло, що попри відчутний вплив протестантизму на духовний клімат України (який, на думку фахівців, є набагато потужнішим, аніж уважається) [40; 81],він залишається все ж таки локальним явищем конфесійного ландшафту країни. Світовий же досвід вчить, що досягти високого рівня економічного розвитку нація здатна за умов актуалізації сутнісного ядра власної традиції.
Соціальне служіння для більшості протестантів – засіб практичної реалізації християнських заповідей, своєрідне надолуження свого ще досі не реалізованого суспільно-етичного потенціалу. Тепер протестанти спрямовують свою благодійну діяльність насамперед на нерелігійне середовище, тісно поєднуючи її із завданням євангелізації, проповіді релігійного вчення. Йдеться, передусім, про опікування дитячими будинками, лікарнями, будинками для літніх людей, дітьми-сиротами тощо.
Так, наприклад, Міжнародна громадська благодійна християнська організація "Надія – людям", що в місті Рівне, яка утворилася 29 вересня 1993 року, вбачає своє призначення у тому, щоб "робити людей учнями нашого Спасителя, повністю присвяченими Господеві, здатними надалі збільшувати кількість послідовників Христових" (Мт. 28: 19-20). Закономірним підсумком такої роботи є утворення нових церков, що мають місіонерське бачення, здатні чинити духовний вплив на світ, готові до розвитку міжцерковних відносин і створення об’єднань, керованих пресвітерськими радами.
Перше таке об’єднання було створено в Приморському краї в 1997 р. Через два роки, 31 серпня 1999 р., зареєстровано Асоціацію євангельських християн України (АМЦЄХУ).
Зараз МГБХО "Надія – людям" тісно співпрацює з АМЦЄХУ, надаючи всебічну підтримку місіонерським церквам у розробці і впровадженні освітніх програм, в євангелізаційній роботі, проведенні музичних і культурно-просвітницьких акцій, здійсненні соціальних проектів.
Оскільки МГБХО "Надія – людям" – благодійна організація, вона активно займається соціальною роботою. Благодійний фонд розподіляє гуманітарну допомогу закладам освіти, медицини, культури, центрам обслуговування пенсіонерів, малозабезпеченим громадянам тощо. Перші кроки робить Центр соціальної опіки "Шлях додому", діяльність якого спрямована на роботу з важкими підлітками, бездомними сиротами, сім’ями, де батьки позбавлені батьківських прав. Духовно-просвітницька, виховна та благодійна робота ведеться в школах-інтернатах смт. Мізоч та смт. Клевань, дитячих будинках, виправних закладах – Дубенська виправна колонія для малолітніх злочинців. Разом із співробітниками місії в цьому служінні задіяні члени місіонерських церков. МГБХО "Надія – людям" бачить своє завдання також у тому, щоб всебічно сприяти впровадженню предмета християнська етика в школи України, допомагати вчителям християнської етики методичними матеріалами, налагоджувати контакти з батьками, безпосередньо працювати з учнями в позашкільний час. "Це великий привілей – бути учасниками служіння нашого Господа і за Його дорученням іти у світ, проголошуючи Євангеліє благодаті і життя в Ісусі Христі", – говорить про місію президент МГБХО Тарас Приступа.
"Міжнародний благодійний фонд (МБФ) "Дар життя" надає можливість Українській Лютеранській Церкві проповідувати Слово Боже, пропагувати християнську любов та здоровий спосіб життя людям України", - каже керівник фонду Н. Лейнер (м. Тернопіль). Окрім просвітницької роботи місією цієї організації є благодійництво, організація діяльності клініки на колесах, жіночих консультацій, проведення в'язничого служіння [81; 39].
В передмісті Києва, у селищі Петрівське, знаходиться "Отчий дім", саме так називається Міжнародна благодійна фундація, яка є прикладом того, як християнські благодійні установи можуть ефективно працювати в Україні і бути взірцем у виконанні Божої заповіді — піклування про сиріт та вдів. Це також приклад плідної співпраці недержавної благодійної установи з відповідними державними органами по роботі з дітьми і керівництвом України. Саме співробітникам "Отчого дому" належать законодавчі ініціативи, які привели до суттєвих змін у законодавстві, що стосується діяльності центрів соціальної опіки дитини. Тепер цей досвід, який накопичувався в першу чергу в столиці, втілюється у життя у багатьох регіонах України. Президент Міжнародної благодійної фундації "Отчий пім" є Роман Корнійко .
У фундації є команда вуличного служіння. Крім того є реабілітаційний табір "Острів Скарбів", який розташований на одному з островів на річці Десенка. Кожного літа групу з 35-40 дітей запрошують залишити вулицю та жити в таборі протягом 3-х місяців. Їх забезпечують захистом та любов'ю, навчають правильним взаємовідносинам між собою і дорослими та прививають протилежну нав'язаній вулицею модель поведінки. Звідти, з острову, діти приїжджають на екскурсію в "Отчий дім" і вже на власні очі можуть побачити і отримати реальне розуміння того, де вони можуть опинитися.
Перед тим, як потрапити сюди, діти проходять певні етапи. Як вже було зазначено, спочатку це вуличне служіння, потім — "Острів скарбів", на який потрапляють ті діти, які вже виявили бажання змінити свій спосіб життя. Третій етап для дітей, які пройшли цей шлях реабілітації і кому немає куди більше йти — це безпосередньо центр соціальної опіки дитини "Отчий Дім". В центрі діти живуть близько року. В середньому приймають 12-14 дітей на рік у кінці серпня, після закінчення програми "Острову Скарбів". Завдання Центру полягає у тому, щоб підготувати дитину для життя в сім'ї. Після визначеного терміну з цих дітей формується нова сім'я. Зараз вже сформовано 5 сімей по 10 дітей..
Працює відділ, який займається долею випускників. Деяким старшим дітям запропонували вибір: залишитися у сім'ях в якості старших дітей або обрати самостійне життя. Тих, хто відправляється у самостійне життя, підтримують, виділяється окремий бюджет. Якщо вони десь знімають квартиру, то надається допомага у сплаті за житло у розмірі 50 % від його вартості. Щомісячну стипендію надають для дітей з метою забезпечення гідного життя.
До батьків, які мають бажання взяти участь в програмі сімейного виховання ставляться певні вимоги.
Перша вимога — це мати своїх дітей, тобто мати досвід у вихованні. Друге — любити дітей. Також передбачена реабілітаційна програма для батьків. Двічі на рік, влітку та взимку, заплановані і виїзди в одне з мальовничих місць країни на період від 10 до 14 днів. Такі виїзди передбачають не тільки відпочинок батьків, але й оновлення відносин між подружжям.
Для кожної дитини час адаптації різний, але всі вони знаходять своє місце в цих сім'ях. Одним треба тільки потрапити у сім'ю, і вони гармонійно себе відчувають там, адже давно мріяли про це. Іншим треба якийсь час потертися, звикнути.
Більшість з біологічних батьків не хочуть міняти своє життя, бо знаходяться у полоні горілки і ніяк не реагують на ті зміни, які відбуваються з їхніми дітьми. Але є випадки, коли через змінених дітей покаялися батьки, стали ходити до Церкви, діти повернулися додому. Через деяких дітей змінили своє життя цілі сім'ї. Тобто долі різні, наслідки різні, але є перші позитивні результати роботи з батьками.
Останні роки у фундації триває досить плідна співпраця з органами державної влади, бо без цього працювати було б досить важко. Це служба у справах неповнолітніх, кримінальна міліція — ті, хто має безпосереднє відношення до дітей. Влада усвідомлює: щоб вирішити проблему цих дітей, мають працювати не просто благодійні, а саме християнські організації, які не тільки за назвою християнські, а й працюють за християнськими принципами.
Ще до реорганізації міністерства молоді і спорту між їхнім попередником і Фундацією "Отчий Дім" було підписано угоду про співпрацю. Міністерство допомагає знайти спільну мову з місцевими органами влади. Адже були різні випадки, коли посадовці у регіонах протидіяли, заважали християнським благодійним проектам.
На сьогоднішній день існує усна домовленість і найближчим часом буде підготовлений договір про співпрацю із фондом Віктора Ющенка (тепер — першої леді Катерини Ющенко) "Україна-3000". Разом з цим фондом буде відкрито дитячі центри у регіонах України. Існують партнерські зв’язки з місцевими Церквами, благодійними організаціями. У кожній області України є подібні організації. У Криму, Маріуполі, Новій Каховці та багатьох інших містах" проводять свою роботу організації подібні до "Отчого Дому". [135;4]
Велике занепокоєння викликає ситуація, що складається з випускниками дитячих будинків.
Щороку інтернати поповнюються новими вихованцями, і, на жаль, є тенденція до зростання їх кількості. Нині в Україні є 30000 дітей-бродяг, а також 700 інтернатів, в яких виховується понад 150 000 дітей.
Велику роботу в соціальній сфері з виховання дітей-сиріт та дітей, батьки яких були позбавлені батьківських прав проводять євангельські християни-баптисти. За підтримки закордонних місій та у тісній співпраці з Всеукраїнським християнським сирітським фондом "Струмок" м. Києва створюють дитячі будинки сімейного типу.
Дитячий будинок сімейного типу утворили декілька родин з Першої Рівненської церкви ЄХБ— Зарічнюків, Новосадів, Лебедів. Не так давно навіть світська преса звернула увагу на ці великі самопожертви. І це не дивно, адже таким родинам доводиться співпрацювати з різними державними структурами, а всім відомо, що в більшості випадків це дуже нелегка справа. "В Тамари Олексіївни, — пише про Тамару Лебідь кореспондент обласної газети "Вільне слово" Петро Пєшков, — окрім любові до дітей, виявився ще й педагогічний хист — вона зуміла кожну дитину захопити чимось цікавим і корисним". Розважаючи про цю родину, автор продовжує: "Возлюби ближнього свого". Багато хто знає і повторює цю біблійну заповідь, але, проходячи повз нещасного, і не подумає — ось нагода "возлюбити". Та йдуть далі, минаючи... Не з таких була сім'я Лебедів..."
Працею серед сиріт, які були, або є вихованцями інтернатів, займається вже більше 10 років Ольга Збирун. Вона взяла на виховання двох дівчаток з мізоцького інтернату — Наталку і Оксану. А коли в 1997 році рівненській групі (Ольга Збирун, Ірина Курченко, Зоя Наконечна, Надія Рихлюк) довелося працювати в християнському літньому таборі для дітей-сиріт в м. Переяслав-Хмельницькому, то невдовзі після закінчення табору в Рівному утворився "Вулик". Це був притулок для п'ятьох випускниць 21-ого київського інтернату та двох випускниць з Мізоча. За допомогою Хенка та Аліни Брінк, які оплатили оренду квартири та допомогли її умеблювати, була розпочата велика праця. Нині під опікою "Вулика" є біля 25 підлітків. Разом з Ольгою самовіддано працювали Сергій Морочинський та Олена Сіліч. А тепер її помічниками є Наталка Бурмак і Микола Аліферов.
Служіння для таких знедолених дітей — це робочий день без початку і кінця, без обідньої перерви, без вихідних і відпустки. Саме в цьому знайшла своє покликання— Люба Нестерук. Люба та її чоловік В'ячеслав стали опікунами двох дівчаток — Ольги Балюк, Оксани Свідерської та організаторами дитячого будинку сімейного типу "Ноєв ковчег". Але до цієї праці Люба вирішила залучити багатьох і таким чином відділ сестринського служіння, який вона очолює, став опікуном сирітської школи-інтернату села Верба Дубнівського району.
Школа-інтернат у Вербі, що в Дубнівському районі на Рівненщині, вважається показовою серед подібних закладів. Але саме сюди направляють дітей, з вихованням яких не змогли справитись вихователі інших інтернатів, тому між собою вихованці називають Вербський інтернат "виправною колонією для непокірних". В інтернаті с. Верба, крім постійного проведення біблійних уроків, було зроблено чимало інших добрих справ." За допомогою різних спонсорів було придбано дитячий ігровий майданчик, організована стабільна допомога через придбання харчових продуктів, лікарських засобів, предметів гігієни, білизни, одягу. Дітям дарували виплетені власноруч шкарпетки, рукавички, шапочки, організовували випускний вечір, даруючи при цьому випускникам цінні подарунки. Різдвяні та пасхальні подарунки стали вже традиційними. Неодноразово була надана допомога при проведенні ремонтних робіт. Ще одне надбання у роботі — це канікули, які вихованці проводять у християнських сім'ях.
Служіння серед сиріт не обмежується лише Вербським інтернатом. В Рівному сестринське служіння опікуються також і санаторієм "Новостав", де проживають і лікуються діти, хворі на туберкульоз. За участю спонсорів там було поставлено ігровий майданчик, постійно надається допомога ліками, взуттям, одягом. Проводяться біблійні уроки, гуртки, готуються обіди. На вихідні дітей-сиріт забирають у віруючі родини.
Окремої уваги заслуговує один із останніх проектів який здійснюється за допомоги жертводавців з-за кордону. Цей проект забезпечує підтримку 30 дітей, які втратили батьків і проживають з опікунами або родичами, або які втратили одного з батьків, або ті, що виховуються в багатодітних малозабезпечених сім'ях. Такі діти мають гостру потребу в найнеобхідніших речах. Щомісяця кожна така дитина отримує адресну фінансову допомогу від закордонного спонсора. Крім цього кілька разів на рік діти отримують гуманітарну допомогу у вигляді одягу, взуття, іграшок.[67;15-16]
Однією з форм недержавної соціальної роботи є робота, яку