Поняття та ознаки покарань, які можуть призначатись і як основні і як додаткові
За загальним правилом, яке закріплене в п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, суд повинен призначати покарання в межах санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинене, тобто в так званих – загальних межах караності злочинного діяння. Водночас аналіз кримінально-правового матеріалу свідчить про те, що при обранні міри покарання суд: а) може бути обмежений у виборі виду покарання в рамках санкції статті, або б) може вийти за межі санкції відповідної статті Особливої частини Кримінального кодексу і призначити більш або менш суворе покарання, ніж передбачено в цій санкції. У тих випадках, коли суд не може застосувати до конкретної особи певний вид покарання, незважаючи на те, що він передбачений в санкції статті за вчинений злочин, мають місце так звані обмежені рамки караності злочинного діяння, тобто більш вузькі, ніж передбачено в санкції статті. Оскільки закон надає суду право виходити за максимальні межі (границі, рамки) санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України і призначати додаткове покарання, не передбачене в цій санкції (ст. 54, ч. 2 ст. 55 КК), можна говорити про можливість призначення більш суворого покарання, ніж передбачено в санкції статті. У свою чергу призначення покарання з виходом за мінімум санкції статті слід розглядати як застосування менш суворого покарання.
Таким чином, лише стосовно санкцій статей Особливої частини КК можна говорити про існування наступних видів призначення покарання, а саме призначення покарання: а) у загальних межах; б) в обмежених рамках; в) більш суворого й г) більш м’якого.
Загальні межі призначення покарання безпосередньо залежать від структури Кримінального кодексу і виду самої санкції. Санкція − це така частина кримінально-правової норми, яка встановлює вид (-и) і розміри покарання за вчинений злочин. Верхня й нижня її межі окреслюють границі судового розсуду при призначенні міри покарання. Тому важливого значення набуває правильне їх встановлення: як законодавцем у процесі диференціації кримінальної відповідальності, так і судом у процесі індивідуалізації покарання.
На думку Васільєвського А.В., існує декілька видів (меж) призначення покарання1.
Види (межі) призначення покарання можна умовно поділити на так звані загальні та обмежені рамки караності злочинного діяння. До загальних меж відноситься положення пункту 1 частини 1 статті 65 Кримінального кодексу України, де вказано, що суд повинен призначати покарання в межах санкції статті Особливої частини, яка передбачає відповідальність за вчинене. Що стосується обмежених меж призначення покарання, то йдеться про те, що суд може бути обмежений у виборі виду покарання в рамках санкції статті, або ж може вийти за межі санкції статті Особливої частини і призначити чи то більш суворе покарання, чи, навпаки, менш суворе покарання, як передбачено у санкції статті. Там, де суд призначає більш суворе покарання, ніж передбачено у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, можна говорити про вихід суду за максимальні межі санкції, а де суд призначає менш суворе покарання, буде мати місце вихід за мінімальні межі зазначеної санкції.
Ураховуючи зазначене, можна класифікувати види (межі) призначення покарання на загальні, обмежені, призначення більш суворого покарання та призначення менш суворого покарання.
Загальні межі призначення покарання формуються структурою санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу. Вона містить верхню та нижню межі призначення покарання, тим самим надає суду можливість, в залежності від тих чи інших обставин конкретної справи, вирішувати питання про призначення покарання на власний розсуд. Санкції, в свою чергу бувають абсолютно-визначені, відносно-визначені, альтернативні. На думку М.І. Бажанова санкції бувають відносно-визначені(ті, які містять верхню та нижню межі, та ті, які містять лише верхню межу) та альтернативні2. Фактично, на мою думку, такий поділ є вдалим відносно українського законодавства.
Кругліков Л.Л. та Васильєвський О.В. вважають, що доцільно виділяти прості та кумулятивні санкції, одиничні і кумулятивні, відносно-визначені та абсолютно-визначені, безпосередньо-визначені й опосередковано визначені, такі, що містять лише кримінальне покарання та такі, які окрім кримінального покарання передбачають також й інші міри кримінально-правового характеру1.
Санкція статті Особливої частини Кримінального кодексу може містити вказівку як і лише на верхню межу покарання, так і верхню та нижню межі. Що ж стосується санкції кримінально-правової норми, то вони не можуть вказувати на лише верхню чи нижню межі, в них завжди вказано як на верхню, так і на нижню межі. Це дає можливість стверджувати, що санкції Кримінального кодексу України носять відносно-визначений характер.
Виділяють також види санкцій: прості – які передбачають лише один вид основного покарання та складні – які передбачають декілька видів покарання. Складні санкції поділяють також на ті, які містять одне основне й одне або кілька додаткових покарань (кумулятивні) та ті, які містять кілька видів основних покарань (альтернативні), а також ті, які містять кілька видів основних покарань і додаткове покарання (альтернативно-кумулятивні). Зважаючи на чинний Кримінальний кодекс, кумулятивні та альтернативно-кумулятивні санкції можуть передбачати одне додаткове покарання, яке може бути як обов’язковим, так і факультативним. Що ж стосується кумулятивних санкцій, то вони бувають такі, які одночасно передбачають декілька обов’язкових покарань, обов’язкове й факультативне додаткові покарання.
Варто також зазначити те, що характерними особливостями кумулятивних та альтернативних санкцій є те, що їхні межі залежать не лише від видів та розмірів покарань, які в них передбачені, а й від того, чи є додаткове покарання обов’язковим або факультативним.
Особливості застосування окремих видів покарань зумовлюють необхідність виділення так званих обмежених меж караності. Так, наприклад, громадські й виправні роботи не можуть бути застосовані до осіб, які досягли пенсійного віку (ч. 3 ст. 56,ч. 2 ст. 57 Кримінального кодексу). Тому, наприклад, у випадку, коли за ст. 123 Кримінального кодексу засуджується особа, яка досягла пенсійного віку, мінімальна межа санкції буде дорівнювати одному року позбавлення волі, незважаючи на те, що санкція ст. 123 Кримінального кодексу містить й інші, більш м'які види покарання (громадські роботи, виправні роботи, обмеження волі), які, однак, згідно положенням ч. 3 ст. 56, ч. 2 ст. 57, ч. 3 ст. 61 Кримінального кодексу не можуть бути застосовані до даної категорії засуджуваних. У такому випадку межі призначення покарання будуть більш вузькими.
Частина 3 статті 102 Кримінального кодексу України встановлює максимально припустимі строки призначення позбавлення волі до неповнолітніх за вчинення злочинів певної категорії тяжкості. Так, за вчинення повторно злочину невеликої тяжкості позбавлення волі може бути призначене на строк не більше двох років, за злочин середньої тяжкості – на строк не більше чотирьох років, за тяжкий злочин – на строк не більше семи років, а за особливо тяжкий, що поєднаний з умисним позбавленням життя людини – на строк до п’ятнадцяти років. Тому, коли неповнолітній вчиняє злочин, передбачений частиною 4 статті 186, то межі караності його діяння будуть дорівнювати позбавленню волі на строк від п’яти до семи років, тобто будуть більш вузькими.
Згідно з ч. 4 ст. 49 Кримінального кодексу питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначене довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк. Таким чином, закон, забороняючи застосовувати довічне позбавлення волі в зазначених випадках, тим самим знижує верхню межу караності злочинного діяння, порівняно з рамками санкції статті, яка передбачає відповідальність за вчинене. Тому в таких випадках також можна говорити про призначення покарання в більш вузьких рамках, ніж це передбачено у відповідній санкції статті.
Також, існують винятки із загального правила – коли незважаючи на положення про призначення покарання в межах санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, суд не може призначити покарання із дотриманням такої вказівки, так як існує пряма заборона, яка встановлена іншими нормами кримінального закону. Коли вагітна жінка вчиняє злочин, передбачений статтею 128 Кримінального кодексу, то ні передбачені виправні роботи, громадські роботи чи обмеження волі суд призначити не може, так як це прямо забороняється частиною 3 статті 56, частиною 2 статті 57 та частиною 3 статті 61. Залишається звільнити засуджену від кримінальної відповідальності. За таких обставин, видається за необхідне або розширити сферу застосування окремих видів покарання1. Достатньо позитивним явищем, у таких випадках виступає стаття 69 КК України, в якій зазначається, що за наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу України.
У випадках, коли суд виходить поза максимальні межі санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, він, таким чином, призначає більш суворе покарання. Варто зазначити, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути застосоване і тоді, коли воно безпосередньо не передбачене в санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу. Якщо суд призначає і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, коли його у санкції статті немає, то він тим самим призначає покарання з виходом поза максимальні межі санкції. Саме це вважається призначенням більш суворого покарання, ніж встановлено в санкції статті1. Винятком із випадків, коли призначається більш суворе покарання, є ті випадки, коли призначається покарання за сукупністю вироків (стаття 71) чи за сукупністю злочинів (стаття70).
Видається доцільним зазначити про деякі невідповідності, що існують у статті 65 Кримінального кодексу України. Зокрема, якщо у частинах 1-3 йдеться про вчинення одиничного злочину, то вже частина 4, на противагу, зазначає про відповідальність за окремі види множинності. Можливо, правильніше зазначити у частині 4 статті 65 більш загальне положення, зазначивши вказівку про те, що більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини Кримінального кодексу за вчинений злочин, може бути призначено у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом.
Окрім призначення більш суворого покарання, суд вправі застосувати призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено в санкції відповідної статті. Це зумовлено або ж специфікою призначення окремих видів покарання, або ж за наявної сукупності певних факторів. Йдеться про частину 2 статті 55, частину 2 статті 59, статтю 69 Кримінального кодексу України.
Видається, такими виступають види (межі) призначення покарання, які передбачені в Кримінальному кодексі України. Наявність у ньому цілого ряду спеціальних норм, що встановлюють як знижені, так і підвищені межі караності злочинного діяння, виявляє певні недоліки законодавчого формулювання окремих статей Загальної частини Кримінального кодексу. Особливо це стосується вимог ст. 65. Так, в п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу вказано, що суд призначає покарання в межах санкції статті Особливої частини, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Однак, як це було зазначено вище, суд не завжди обирає міру покарання в межах санкції статті. У деяких випадках призначення покарання може відбуватися з виходом як за максимальні, так і за мінімальні межі відповідної санкції. Оскільки загальні засади призначення покарання це загальна норма, тому вони повинні містити тільки найбільш типові, загальні для всіх випадків призначення покарання, вимоги, правила, критерії1. Вимога, яка закріплена в п.1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, про призначення покарання в межах санкції статті Особливої частини, не відповідає принципу загальності, і суперечить сутності загальних засад призначення покарання як загальній нормі про призначення покарання. З метою усунення зазначеного недоліку уявляється раціональним змінити редакцію п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, а саме викласти не так категорично. Наприклад, А.В. Іщенко запропонував вказати, що санкція статті Особливої частини, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, є лише вихідною, відправною точкою при застосуванні міри покарання, яка призначається індивідуально, відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу2. Так, у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК замість суд призначає покарання в межах, встановлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, доцільно було б вказати, що суд призначає покарання, керуючись межами санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене. Окрім ч. 4 ст. 65 Кримінального кодексу, певних уточнень потребує і ч. 3 ст. 65, в якій зазначено, що призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу за вчинений злочин, суд вправі лише за наявності підстав, передбачених в ст. 69. Однак, як було зазначено вище, суд може вийти за мінімальні межі відповідної санкції статті не тільки за наявності підстав, закріплених в ст. 69 КК, а й в інших випадках. Тому, уявляється доцільним або взагалі виключити частину 3 зі складу ст. 65 Кримінального кодексу, або викласти її в іншому, більш абстрактному виді1. Враховуючи висловлені раніше зауваження щодо змісту ч. 4 ст. 65 КК, ч. 3 ст. 65 КК можна викласти в такий спосіб: «Більш м'яке або більш суворе покарання, ніж зазначено у відповідній статті Особливої частини цього Кодексу, може бути призначено за наявності підстав, передбачених у статтях Загальної частини цього Кодексу».
Таким чином, підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що призначення покарання полягає у виборі судом, за допомогою обвинувального вироку суду, конкретного виду покарання і визначення його розміру щодо особи, яка вчинила передбачений кримінальним законом конкретний злочин. Ця діяльність виступає у двох значеннях: як право держави у вигляді державних органів та посадових осіб на призначення покарання; кримінально-правовий інститут, а також як одна із основних стадій кримінального процесу. Уявляється, що сутність покарання полягає у його властивості бути матеріальним вираженням (формою) реакції держави на злочин, формою осуду злочину та особи, яка його вчинила. Отже, покарання є зовнішнім виявом такої діяльності держави як призначення покарання.
Виділення меж (видів) призначення покарання має вагоме значення як для теорії кримінального права, так і для практики, адже практика базується на теорії, і лише завдяки розробкам науковців-теоретиків кримінального права має можливість існувати. Завдяки уявленню про межі (види) призначення покарання суб’єкти призначення покарання матимуть змогу правильно та ефективно здійснювати правозастосовну діяльність. За допомогою виділення у Кримінальному кодексі меж призначення покарання реалізовується, в тому числі, і принцип індивідуалізації покарання. Види (межі) призначення покарання можна класифікувати на загальні, обмежені, призначення більш суворого покарання та призначення менш суворого покарання.
Підводячи підсумки, варто зазначити, що потребує детальнішого дослідження поняття види (межі) призначення покарання, визначення сутності цього поняття. Також на законодавчому рівні слід внести зміни до окремих статей Загальної частини Кримінального кодексу, в тому числі прописати в кодексі визначення поняття «види (межі) призначення покарання».
Розділ 2
Кримінально-правова характеристика покарань, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові
Коли мова йде про вивчення певного правового явища, перш за все, постає проблема дослідження його історичного розвитку. Саме тому, перш, ніж перейти власне до проблеми штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю безпосередньо, слід визначити певні історичні відрізки (періоди) в їх розвитку. При цьому, очевидно, що питання періодизації історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства ще не знайшло свого завершеного вирішення. Зумовлено це тими змінами, що останніми роками відбуваються в осмисленні минулого, віднайдені у ньому зв’язків та тенденцій, визначенні позитивних те негативних моментів.
Однозначності у розумінні періодизації історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства в українських криміналістів немає. Так, М. Й. Коржанський, викладаючи історію розвитку кримінального законодавства України, взагалі не виділяє в ній якихось окремих періодів. Досліджуючи проблеми періодизації історії розвитку кримінально-правової політики в Україні, П. Л. Фріс дійшов висновку про те, що її історія, як і історія розвитку кримінального законодавства України, пройшла наступні періоди. Перший – період Київської Русі і феодальної роздробленості (ІХ – середина ХІ століть). Другий – період козацької держави (середина ХVІІ століття – середина ХVІІI століття – від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського). Третій – період творення Української незалежної держави (1917 – 1921 роки). Четвертий – період Української РСР (1917 – 1991 роки). П’ятий – період незалежної України до ухвалення Кримінального кодексу 2001 року (1991 – 2001 роки)1. В. П. Козирєва виділяє п’ять основних етапів розвитку кримінального законодавства про покарання майнового характеру: а) перший – від Руської Правди ХІ століття до Литовських статутів – перша половина ХVІ століття; б) другий – друга половина ХVІ століття – середина ХІХ століття; в) третій – друга половина ХІХ століття – жовтень 1917 року; г) четвертий – радянський період – кінець ХХ століття; д) п’ятий – початок ХХІ століття1.
Найбільш детальну періодизацію історії розвитку кримінального права України (щоправда, лише до середини ХVІІ століття) пропонує С. В. Кудін. У результаті проведеного ним історико-правового дослідження, автор встановив періодизацію історії кримінального права України у X – першій половині ХVІІ ст., виходячи з таких критеріїв: за поняттям злочину; за метою покарання і системою покарань; за формами існування кримінального права; за об’єктами правового захисту; за етапами становлення і розвитку основних понять та інститутів2.
Видається, що для цілей правового дослідження, цілком можливо здійснити виділення періодів у розвитку кримінального законодавства України залежно від основних історичних пам’ятників кримінального права, а саме основних кримінальних законів, які в різний період діяли на території сучасної України. Такий підхід дасть змогу, з одного боку, відобразити основні положення кримінального законодавства, що містяться в цих історичних пам’ятниках (які, до речі, є кодексами кримінального права на той чи інший період часу), а з іншого – уникнути непотрібної в юридичному дослідженні деталізації історичних процесів та подій.
Поняття, ознаки та значення покарання у виді штрафу за чинним кримінальним законом України
Ефективність досліджень у правових науках значною мірою залежить від правильного розуміння історичного коріння того чи іншого сучасного правового явища, інституту права чи навіть окремої норми права. Без минулого немає сучасного і не може бути майбутнього. Тому, як слушно зауважував Б. М. Кедров, вивчення минулого може і повинно служити засобом до того, щоб зрозуміти теперішнє і передбачити майбутнє1. З огляду на це, дослідження сучасних проблем правового регулювання призначення штрафу як основного або як додаткового покарання уявляється за необхідне почати з короткого історичного опису.
Перш, ніж перейти власне до проблеми штрафу, слід висвітлити певні історичні відрізки (періоди) в його розвитку у кримінальному законодавстві України. Уявляється, що на території сучасної України діяло одинадцять кримінальних законів, які цілком обґрунтовано можна віднести до пам’яток історії вітчизняного кримінального права, а саме:
1) Руська Правда;
2) Статут Великого Князівства Литовського (Литовський статут);
3) Судебник 1497 року;
4) Судебник 1550 року;
5) Соборне Уложення 1649 року;
6) Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року;
7) Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 року;
8) Кримінальне Уложення 1903 року;
9) Кримінальний кодекс УСРР 1922 року;
10) Кримінальний кодекс УРСР 1927 року;
11) Кримінальний кодекс УРСР (України) 1960 року.
Етап Руської Правди. Переважним видом покарання у Руській Правді були саме грошові стягнення зі злочинця, що складалися з двох частин: штрафу і компенсації. Штраф надходив князеві, компенсація за заподіяну злочином шкоду йшла потерпілій стороні, а саме: за убивство – вира (на користь князя) і головничество (родичам потерпілого), за інші злочини – продаж (князеві) і урок (потерпілому).
Етап Статуту Великого Князівства Литовського (Литовського статуту).
Загалом, штраф передбачався в твердих абсолютно визначених грошових сумах і стягувався на користь короля. При цьому й потерпілому могли бути присуджені певні кошти на відшкодування завданих йому збитків. Наприклад, відповідно до ст. 16 розділу ІІІ нешанобливе ставлення до грамот королівських службовців, а так само побиття таких службовців тягнуло за собою штраф у сумі дванадцяти рублів грошей, а потерпілому – «відшкодування відповідно до його походження, якщо на те буде судове рішення»1. Спеціально передбачалося, що винний повинен сплачувати штрафи лише з власних доходів, а за відсутності таких доходів – тільки з власного рухомого майна, а якщо такого майна недостатньо – «повинен відповідати своєю особою» (ст. 8 розділу п’ятого)2.
Етап Судебника 1497 року. Майнові покарання в Судебнику поступаються місцем іншим, більш суворим видам покарань3. «Продаж» по Судебнику 1497 р. означав грошовий штраф за злочин і йшов на користь князя або осіб, що здійснюють правосуддя. Розмір продажу, як правило, встановлювався на розсуд суду.
Етап Судебника 1550 року. Судебник 1550 р. вводить грошові штрафи, іменовані «пеня». Вони стягуються з посадових осіб за хабарництво – утроє проти взятого (ст. 8-11) – і за нанесення безчестя обвинувачуваному, за що пеня призначалася за вказівкою государя (ст. 25, 26, 35, 71)4. Одночасно з виплатою продажу і пені винний сплачував грошову винагороду на користь потерпілого.
Етап Соборного Уложення 1649 року. За цим правовим документом з майна розбійників задовольнялися збитки позивача при розбої. Сума позову визначалася в розмірі, названому розбійниками під час катування, а у випадку, коли розбійники, зізнаючись у розбої, не могли перелічити «животів поіменно», тобто вказати суму награбованого, то позивачеві виплачувалася чверть пред’явленого позову (ст. 23-25 гл. XXI Уложення)1. Це, на думку М. Ф. Владимирського-Буданова, пояснювалося «постійним у той самий час збільшенням позовів і чолобитних»2.
Етап Прав, за якими судиться малоросійський народ 1743 року. Загальної частини кримінальне право тоді все ще не мало, а тому і загальних положень про штраф як вид покарання у «Правах» ще не міститься. В статтях же, що передбачали відповідальність за окремі злочини, штрафи представлені не надто широко. Досить поширеними були майнові виплати, що стягувалися з винного на користь потерпілого, але які не можна визнати штрафом в силу того, що вони носили не каральний, а компенсаційний характер – були відшкодуванням заподіяної злочином шкоди. Грошові ж стягнення карального характеру (штрафи в сучасному розумінні) теж сплачувалися на користь потерпілого («ображеному») і встановлювалися в абсолютно визначеній твердій грошовій сумі.
Етап Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 року. По Уложенню про покарання кримінальні і виправні від 15 серпня 1845 р. розрізнялися штрафи, що надходять у казну, і пені, що надходять на поліпшення місць ув’язнення3.
Етап Кримінального Уложення 1903 року. Уложення передбачало призначення пені не тільки як основного, але і як додаткового покарання, наприклад, при зловживаннях в акціонерних товариствах, підробці карт, а особливо при порушенні акцизних статутів. Грошове стягнення становило таке ж покарання, як і пеня, і не вважалося винагородою за шкоду і збитки.
Етап Кримінального кодексу УСРР 1922 року. Штраф у ньому передбачався як один з видів покарання, який знаходився в середині сходинок системи покарань, розташованих в порядку зменшення суворості покарання: після вигнання за межі УСРР, позбавлення волі, примусових робіт, умовного засудження та конфіскації майна, але перед обмеженням у правах, звільненням з посади, громадською доганою та покладенням обов’язку загладити заподіяну шкоду. Обчислювався штраф, відповідно до примітки до ст. 39, в золотих карбованцях і сплачувався в перерахунку на радянські грошові знаки по курсу на день сплати штрафу. При цьому в статтях Загальної частини не визначалася мінімальна та максимальна межі штрафу як виду покарання.
Етап Кримінального кодексу УРСР 1927 року. Відповідно до ст. 21 КК УРСР 1927 року1 одним із «заходів соціального захисту судово-виправного характеру» визнавався штраф, який в системі покарань, розташованій від більш суворого, до більш м’якого покарання, знаходився на передостанньому місці – перед застереженням.
Етап Кримінального кодексу УРСР (України) 1960 року. Пошуки оптимальних моделей кримінально-правового реагування на вчинені злочини змушувало законодавця в молодій українській державі неодноразово експериментувати з кримінальними покараннями. Отож, з урахуванням всіх внесених до неї змін, на останній день чинності КК України 1960 року (31 серпня 2001 року) ст. 32 «Штраф» мала наступну редакцію:
«Стаття 32. Штраф
Штраф є грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині, а також в ст. 45 і 461 цього Кодексу. Розмір штрафу встановлюється залежно від тяжкості вчиненого злочину з урахуванням майнового стану винного в межах від десяти до чотирьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, а за корисливі злочини – в межах до однієї тисячі мінімальних розмірів заробітної плати. У виняткових випадках, передбачених законодавчими актами України, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу. В разі злісного ухилення особи від сплати штрафу, призначеного як основне покарання, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді виправних робіт без позбавлення волі з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири мінімальних розміри заробітної плати штрафу, але на строк не більш як два роки. Заміна штрафу позбавленням волі і позбавлення волі штрафом не допускається. Предмети, що не підлягають конфіскації, не можуть бути вилучені і при стягненні штрафу».
Таким чином, з’ясувавши історичний розвиток штрафу, можна перейти до детальнішого дослідження його поняття та значення як виду покарання за кримінальним законом України.
Визначною подією не тільки в сучасному правовому житті України, але й у всій історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства стало прийняття 5 квітня 2001 року Верховною Радою України нового Кримінального кодексу України, який набув чинності з 1 вересня того ж року. Зазнали реформування і положення щодо штрафу як виду кримінального покарання.
Традиційно, даному виду покарання в Загальній частині Кримінального кодексу України 2001 року присвячена самостійна стаття – ст. 53. Відповідно до ч. 1 цієї статті, «Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині цього Кодексу». Для з’ясування ознак штрафу видається за необхідне звернутися до положень кримінального закону, що стосуються поняття та ознак покарання, та суджень вчених-криміналістів, які їх досліджують.
Уявляється, що так як штраф є видом покарання, то йому властиві всі ті ж ознаки, які властиві поняттю «покарання». Як видове поняття «штраф» з необхідністю має всі ознаки поняття свого роду