Поняття та ознаки покарань, які можуть призначатись і як основні і як додаткові
Кримінальний кодекс України 2001 року у ч. 1 ст. 50 визначив, що «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого». У тому, що покарання полягає у передбачених кримінальним законом позбавленнях прав і свобод засудженого, сходяться сьогодні й більшість криміналістів2. Отже, визначаючи поняття штрафу, слід виходити з того, що він також є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого, тобто володіє наступними родовими ознаками покарання:
1) є заходом примусу;
2) застосовується від імені держави;
3) застосовується тільки судом;
4) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;
5) призначається лише таким правозастосовним актом (документом), як обвинувальний вирок суду;
6) полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Інтерес викликають видові ознаки штрафу. Вочевидь, що такою видовою ознакою, за якою один вид покарання відрізняється від іншого, є лише одна ознака, а саме – вид прав і свобод засудженого, які підлягають обмеженню при застосуванні того чи іншого покарання, та характер його обмеження.
В питанні про те, які ж саме права і свободи людини обмежує таке покарання, як штраф, усі науковці сходяться на тому очевидному висновку, що штраф як вид покарання обмежує саме право власності особи, яка вчинила злочин. Так наприклад, І. В. Смолькова пише, що «сутність штрафу у своєму розвитку визначає і його зміст, що виражається в позбавленні правопорушника матеріальних майнових благ. Іншими словами, конкретний обсяг обмежень майнових інтересів особи, яка вчинила злочин, і створює зміст такого поняття, як штраф»1. На думку О. В. Курца штраф як вид кримінального покарання виражається у певному обсязі обмежень майнових інтересів особи, яка вчинила злочин2. Про те, що «каральний та виховно-попереджувальний вплив штрафу здійснюється шляхом ущемлення матеріального стану засудженого» пише і В. К. Дуюнов, однак далі він робить неочікуваний висновок про те, що «відносити штраф до так званих майнових покарань не надто точно, оскільки безпосередній вплив при виконанні даного покарання здійснюється не на майно чи майнові права (як, наприклад, при конфіскації майна), а на фінансові інтереси засудженого»3. Видається, що з таким судженням В. К. Дуюнова погодитися не можна. Відповідно до ст. 177 Цивільного кодексу України4 гроші є одним з видів майна, що виступає в якості об’єкта цивільних прав. Ось чому справедливим вважається зауваження О. Л. Цвєтіновіча про те, що «штраф є покаранням, яке обмежує право власності засудженого, оскільки в даному випадку держава вилучає частину належному йому майна в грошовій формі»1.
Таким чином, суб’єктивним правом людини, яка вчинила злочин, що підлягає обмеженню при застосуванні такого виду покарання, як штраф, є саме право власності. Проте, дане право обмежується не тільки при застосуванні штрафу, але й при застосуванні деяких інших передбачених чинним Кримінальним кодексом України видів покарання. Так, зокрема, тільки право власності засудженого обмежується і при застосуванні такого покарання, як конфіскація майна, яка відповідно до ч. 1 ст. 59 Кримінального кодексу України полягає «в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого». Крім того, право власності засудженого, в числі інших його прав, безпосередньо обмежується і при застосуванні таких покарань, як виправні роботи та службові обмеження для військовослужбовців, які відповідно до ч. 1 ст. 57 та ч. 2 ст. 58 Кримінального кодексу України завжди супроводжуються відрахуванням із суми заробітку (суми грошового забезпечення) засудженого в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків2. У зв’язку з цим постає проблема відмежування штрафу за досліджуваною ознакою від конфіскації майна, виправних робіт та службових обмежень для військовослужбовців.
Уявляється, що таке відмежування полягає в наступному. Відмінність штрафу від конфіскації майна полягає в тому, що при конфіскації майна у власність держави може обертатися практично все майно засудженого, включаючи і грошові кошти, за виключенням лише того майна, яке включене до Переліку майна, що не підлягає конфіскації. При застосуванні ж штрафу обмежується право власності лише на специфічний вид майна – гроші. І про це прямо йдеться в ч. 1 ст. 53 Кримінального кодексу України, відповідно до якої штраф – це саме грошове стягнення, а не майнове, як конфіскація. Однак, слід мати на увазі, що якщо особа добровільно не сплачує у встановлений строк штраф, то звернення штрафу здійснюється з її майна виконавчою службою. Відмінність же штрафу від виправних робіт та службових обмежень для військовослужбовців полягає в тому, що останні два покарання мають комплексний характер – вони обмежують не одне, а декілька прав особи, засудженої за вчинення злочину. При цьому, передусім вони спрямовані на обмеження права на працю, і тільки поряд з цим і у зв’язку з цим, обмежують і право власності на гроші, що належать особі в оплату за її працю. Штраф же обмежує виключно право власності на гроші, і не пов’язаний з обмеженням будь-яких інших прав особи.
Отже, положення закону про те, що «штраф – це грошове стягнення» (ч. 1 ст. 53 Кримінального кодексу України) різниться з положенням про те, що покарання «полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого» (ч. 1 ст. 50 КК України), і не тільки уточнюють і розкривають їх стосовно досліджуваного виду покарання, але й відмежовують його від іншого виду покарання, що безпосередньо обмежує право власності, а саме – конфіскації майна, а також від покарань, які обмежують право власності на гроші у зв’язку з обмеженням права на працю, а саме : виправних робіт та службових обмежень для військовослужбовців.
Звісно, сплата штрафу певним чином відображається не тільки на праві власності засудженого, але й на матеріальному становищі невинуватих осіб : членів його сім’ї, утриманців тощо. Крім того, не виключається можливість сплати його за засудженого іншими особами. Проте, слід погодитися з О. Л. Цвєтіновічем у тому, що «ці недоліки цілком компенсуються його перевагами порівняно із загальною конфіскацією майна, які полягають в тому, що, по-перше, на відміну від загальної конфіскації штраф не означає відібрання майна засудженого в натурі, а виражається в грошовій формі; право вирішувати, за рахунок якої конкретно частки особистого майна його сплачувати, залишається за засудженим. По-друге, штраф за жодних умов не може досягати розмірів вартості всього майна, що належить засудженому; при його призначенні повинен враховуватися майновий стан винного»1. Видається, що праві ті автори, які вважають, що врахування майнового становища винного повинно мати певні межі: за всіх умов штраф повинен відчуватися засудженим, містити позбавлення, інакше втрачається його сенс як покарання2. Тим не менш, штраф, обмежуючи права власності засудженого, вочевидь, не повинен бути ні спустошливим для нього, ні таким, що яким-небудь чином впливав би на право власності інших осіб.
Виходячи з викладеного, уявляється за можливе дати наступне доктринальне визначення поняття штрафу як виду кримінального покарання за чинним Кримінального кодексу України. Штраф – це захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні її права власності на певну суму грошових коштів.
З’ясувавши визначення штрафу, варто дослідити його місце у системі покарань. Під системою покарань традиційно розуміється вичерпний перелік передбачених кримінальним законом та обов’язкових для суду покарань, які розташовані в певному порядку і знаходяться між собою в певних співвідношеннях3. Суворість покарання є саме тим критерієм, який покладений в основу побудови законодавчого переліку покарань. Тому цей перелік являє собою своєрідні «сходинки покарань», у якій кожному окремому виду покарання відведений певний щабель, який відповідає ступеню його суворості. На верхньому щаблі цих сходів знаходиться найменш суворий вид покарання (штраф), а на нижньому – найбільш суворий (довічне позбавлення волі)». При цьому, позитивною новелою чинного Кримінального кодексу України є те, що в ньому включені до системи покарань і, відповідно, розташовані в порядку від найменш суворого до найбільш суворого всі передбачені ним види покарань: як основні, так і додаткові, як загальні, так і спеціальні.
Отже, за чинним кримінальним законодавством України, в якому законодавець, в цілому, відобразив рівень пізнань вітчизняної кримінально-правової науки, штраф визнається найменш суворим видом покарання і саме тому він і поміщений на перше місце в переліку покарань у ст. 51 Кримінального кодексу України.
Якщо стосовно тих покарань, які пов’язані з обмеженням особистої волі особи, яка вчинила злочин (а саме: арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі), а також конфіскації майна у криміналістів ніколи не виникає сумнівів щодо їхньої більшої суворості порівняно зі штрафом, то стосовно деяких інших видів покарання в окремих криміналістів виникають сумніви в тому, що штраф є порівняно з ними менш суворим.
Так, наприклад, В. П. Козирєва1, О. В. Курц2 і А. Трахов3 вважають, що штраф є більш суворим покаранням, порівняно з виправними роботами. На обґрунтування такого судження наводяться, зокрема, наступні аргументи. Так як «виправні роботи передбачають можливість утримання з заробітку засудженого від п’яти (за Кримінальним кодексом України – від десяти) до двадцяти відсотків і не більш того, це говорить про відносну м’якість і гуманність даного виду покарання. У ситуації, коли заробітна плата в нашій країні рідко буває стабільною, утримання не більш двадцяти відсотків заробітної плати незалежно від її підвищення або зниження гарантує засудженому, що він не виявиться на грані розорення внаслідок виконання покарання у виді виправних робіт. Навпаки, при призначенні штрафу, його сума може бути значною. І незважаючи на те, що штраф був призначений з урахуванням матеріального стану засудженого, виконання штрафу вплине на фінансовий стан засудженого, оскільки штраф повинен бути відчутним для засудженого»1. Вочевидь, що якщо слідувати такій логіці, то більш м’яким порівняно зі штрафом слід визнати і таке передбачене Кримінального кодексу України покарання, як громадські роботи, оскільки воно визнається більш м’яким порівняно з виправними роботами.
Проте, повністю погодитися з подібним висновком, не видається можливим. Виправні роботи є, як відомо, комплексним видом покарання. При їх застосуванні обмежується не тільки і не стільки право власності засудженого на певний відсоток отримуваної ним заробітної плати, але застосовується ще й ціла низка інших правообмежень, передусім, пов’язаних з правом на працю, а саме : засудженим особам протягом строку відбування покарання забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції; засудженим забороняється без дозволу кримінально-виконавчої інспекції виїжджати за межі України (ст. 42 Кримінально-виконавчого кодексу України2 тощо. Викладене не дає можливості погодитися з тими криміналістами, які умовно іменують виправні роботи «штрафом, розтягнутим у часі». Це окремий вид покарання, якому властиві самостійні правообмеження. І обсяг цих правообмежень перевищує обсяг правообмежень при застосуванні штрафу, а тому це покарання, вочевидь, є більш суворим, ніж штраф. Повною мірою викладені аргументи стосуються і службових обмежень для військовослужбовців, які, вочевидь, є спеціальним різновидом (при чому, більш суворим) виправних робіт.
Сказане ставить на порядок денний і питання про співвідношення порівняльної суворості зі штрафом тих видів покарань, які за чинним Кримінальним кодексом України визнаються законодавцем менш суворими, ніж громадські роботи, а саме – позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Вочевидь, що теорія кримінального права досі не виробила єдиного мірила обсягу кари, що містять різні види покарань1. За відсутності ж загальної теорії порівняння суворості обсягів покарань, робити в цьому дослідженні якісь остаточні висновки щодо порівняльної суворості штрафу з названими видами покарань не зовсім доречно. Тим не менше, враховуючи, що наразі законодавець виходить з того, що позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є менш суворими покараннями, ніж громадські роботи, а останні, як було показано вище, є менш суворими, порівняно зі штрафом, цілком логічним видається висновок про те, що позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є менш суворими покараннями, ніж штраф.
Крім того, розглядати позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 Кримінального кодексу України) в якості більш суворого покарання порівно зі штрафом, немає підстав ще й з наступних міркувань. Вочевидь, це покарання є сучасним варіантом історичного покарання у виді позбавлення всіх прав стану. При його застосуванні основне навантаження падає саме на обмеження доброго імені засудженого і належних йому у зв’язку з його попередньою доброчесною поведінкою звань, а за Кримінальним кодексом України 1960 року – ще й почесних звань, а також державних нагород. Жодних інших правообмежень особистого або майнового характеру це покарання в собі не містить. Більше того, законодавство України не забороняє засудженому до цього покарання отримання у майбутньому позбавленого військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу за умови виконання ним вимог, необхідних для присвоєння відповідного звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. У той же час, штраф суттєво обмежує одне з основоположних громадянських прав людини – право власності, без якого особа неспроможна або обмежена у можливостях реалізувати цілу низку інших своїх прав, передусім – соціальних, економічних і культурних.
Що ж стосується покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, то порівнюючи його суворість зі штрафом не можна не звернути уваги на те, що при його застосуванні особа не позбавляється права працювати за певною професією, їй лише забороняється працювати у певних, визначених вироком суду сферах, або обіймати певні, визначені вироком суду, посади. При цьому жодні грошові відрахування з доходів такої особи не здійснюються. Крім того, не можна оминути увагою і той факт, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є строковим покаранням – призначається на строк не більше п’яти (як основне покарання) або не більше трьох (як додаткове покарання) років і зі спливом цього терміну особа відновлюється у праві обіймати відповідні посади або займатися відповідною діяльністю. Штраф же є одноразовим покаранням, наслідки виконання якого для засудженого є невідворотними : якщо штраф застосований на законних підставах, право власності на сплачені гроші ніколи не може бути відновлене.
У зв’язку з цим, видається за необхідне внести відповідні зміни до ст. 51 Кримінального кодексу України, викласти її у такій редакції:
«Стаття 51. Види покарань
До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань :
1) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
2) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
3) громадські роботи;
4) штраф…» і далі за чинним текстом.
Розмір штрафу та критерії його обчислення
У світовій практиці сформовано три різних способи визначення одиниці виміру такого виду покарання як штраф.
Перший спосіб полягає в тому, що в кримінальних законах штраф як вид покарання визначається в твердих сумах у національній грошовій одиниці відповідної країни. Наприклад, таким способом визначаються розміри штрафів у Швейцарії, відповідно до ст. 48 Кримінального кодексу якої, якщо закон не визначає іншого, то розмір штрафу становить 40000 франків1. У національній грошовій одиниці розміри штрафу визначаються також у переважній більшості країн Європи, що входять до так званої «євро-зони», а також у Великій Британії.
Другий спосіб полягає в тому, що розміри штрафу визначаються в кримінальному законодавстві не в національній грошовій одиниці, а з використанням певної умовної розрахункової одиниці. При цьому, в рамках цього способу визначення розмірів штрафів, можна виділити два самостійних напрямки. Перший з них полягає в тому, що умовна розрахункова одиниця використовується в кримінальному законодавстві безвідносно до розміру доходів конкретної особи, яка вчинила злочин. Наприклад, у Республіці Білорусь штрафи визначаються в певній кількості так званої «базової величини», розмір якої визначається спеціальним законом2. У Кримінальному кодексі Латвії, Киргизької Республіки та в кримінальних законах деяких інших держав штраф визначається в мінімальних заробітних платах, встановлених законодавством відповідної держави. У Кримінальному кодексі Литви – в мінімальних прожиткових мінімумах. Другий напрямок полягає в тому, що умовна розрахункова одиниця, що використовується в кримінальному законодавстві для визначення розміру штрафу, пов’язується з розміром доходів певної особи, яка засуджується до відповідного покарання. Наприклад за Кримінальним кодексом Іспанії штраф визначається залежно від заробітку засудженого. Мінімальний розмір штрафу становить заробіток за п’ять днів, максимальний – за два роки1. Подібним чином визначаються розміри штрафу і в ст. 33 Кримінального кодексу Республіки Польща2. Від моменту набуття чинності Кримінальним кодексом Російської Федерації 1996 року в ньому передбачалася можливість вирахування штрафу не тільки в мінімальних розмірах оплати праці, але й в розмірах заробітку чи іншого доходу засудженого за певний період.
Нарешті, третій спосіб визначення розміру штрафу в кримінальному законодавстві – це встановлення його у розмірі, кратному розмірові майнової шкоди, що заподіяна злочином. В обмеженому виді цей спосіб свого часу застосовувався і в Кримінальному кодексі України 1960 року, відповідно до ст. 841 якого (в редакції від 20 травня 1965 року) розкрадання державного або колективного майна шляхом крадіжки, шахрайства або привласнення, розтрати, зловживання службовим становищем, вчинене вперше і у невеликих розмірах, якщо за обставинами справи і з урахуванням особи винного застосування інших видів покарання не викликалося необхідністю, каралося штрафом в розмірі до трикратної вартості викраденого. Слід, принагідно, відзначити, що ідея визначення штрафу у кратному розмірі до суми заподіяної злочином шкоди знаходила певну підтримку і в науковій літературі3.
У кримінальному законодавстві України радянського періоду, як і в кримінальному законодавстві багатьох зарубіжних держав, розміри штрафу визначалися в національній грошовій одиниці. У тексті Кримінального кодексу України 1960 року з моменту його прийняття вживався термін «карбованець», під яким спочатку розумівся радянський карбованець, а після здобуття Україною незалежності – український карбованець, що був представлений в готівковому обігу купоном Національного банку України. Проте, гіперінфляція, яка мала місце в першій половині 1990-х років, призвела до суттєвого знецінення національної валюти, що вимагало застосування для законодавчого визначення розмірів штрафу інших, більш стабільних одиниць.
Перший крок в цьому напрямку був здійснений в Законі України від 17 червня 1992 року «Про порядок застосування кримінальних покарань і заходів адміністративного стягнення у вигляді штрафу»1, яким суми штрафів, що були встановлені в Кримінальному кодексі України 1960 року, були збільшені у десятикратному (деякі – у трикратному) розмірі і встановлено, що співвідношення між визначеними цим Законом розмірами штрафів та існуючим на день його прийняття мінімальним розміром заробітної плати є постійним і у разі наступної зміни цього розміру зберігається. Була запроваджена математична формула, застосувавши яку, суд тільки й міг встановити, яка сума штрафу була передбачена кримінальним законом на той чи інший день. У той же день був прийнятий також і Закон України «Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України»2, яким в санкціях окремих статей Кримінального кодексу України було започатковано вживання мінімального розміру заробітної плати для визначення розміру штрафу. Такий досить складний порядок визначення розміру штрафу проіснував більш ніж два з половиною роки, доки не був змінений Законом України від 8 лютого 1995 року «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо застосування кримінальних покарань у вигляді штрафу»1. Цим законом було внесено зміни до ст. 32 Кримінального кодексу України 1960 року та санкцій всіх статей Особливої частини, які передбачали даний вид покарання, суть яких полягала в заміні вживаної в Кодексі одиниці його виміру з карбованця на мінімальний розмір заробітної плати. У подальші роки, незважаючи на те, що в ст. 32 Кримінального кодексу України 1960 року встановлювалося, що штраф визначається в мінімальній заробітній платі, законодавець неодноразово передбачав в санкціях окремих статей Особливої частини в якості одиниці виміру штрафу неоподаткований мінімум доходів громадян (далі – нмдг). Зокрема, в нмдг штраф був визначений у санкціях ч. 1 ст. 75 («Незаконне перетинання державного кордону»), ч. 1 ст. 751 («Незаконне переправлення осіб через державний кордон України»), ч. 1 ст. 803 («Порушення законодавства про бюджетну систему України») та багатьох інших. Таким чином, склалася ситуація, за якої в різних статтях одного нормативно-правового акту один і той же вид покарання встановлювався з використанням двох різних умовних одиниць – мінімального розміру заробітної плати та нмдг.
Зрозуміло, що таке законодавче рішення призводило до ускладнення правозастосовної практики і викликало справедливу критику в науковій літературі. Зокрема, В. М. Боровенко писав, що обчислення штрафу в окремих санкціях кримінального закону в мінімальних заробітних платах, а в інших – в нмдг є неправомірним і пропонував «невідкладно переглянути систему штрафних санкцій в усіх галузях права і визначати їх у всіх нормативно-правових актах тільки у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян як більш стабільній і тривалій одиниці виміру»2. Очевидно, пагубність такого підходу усвідомлював і сам законодавець. Про це свідчить те, що у п. 2 постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за правопорушення в галузі зв’язку»1 було визначено, що згаданий закон у частині внесення змін до ст. 131 та 205 Кримінального кодексу України 1960 року, в яких розміри штрафу визначалися в нмдг, набуває чинності «одночасно із введенням в дію закону щодо внесення змін до ст. 32 Кримінального кодексу України стосовно визначення розміру штрафу залежно від неоподатковуваного мінімуму доходу громадян». Проте, з часу прийняття згаданих Закону та постанови Верховної Ради України і до втрати чинності Кримінальним кодексом України 1960 року пройшло майже п’ять років, протягом яких зміни до ст. 32 Кримінального кодексу України 1960 року щодо визначення розмірів штрафу виключно у нмдг, так і не було внесено, у зв’язку з чим нові редакції ст. 131 та 205 Кримінального кодексу України 1960 року так і не набули чинності.
Видається позитивним, що «дуалізм» у використанні умовних розрахункових одиниць для визначення розмірів штрафу не був перенесений законодавцем до нового Кримінального кодексу України 2001 року, в ч. 2 ст. 53 якого встановлено, що розміри штрафу визначаються виключно залежно від розміру нмдг і саме ця умовна одиниця використовується у всіх санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають штраф як вид покарання.
На сьогоднішній день питання про розмір нмдг вирішується з урахуванням положень Закону України від 22.05.2003р. із змінами та доповненнями від 24.07.2009р. «Про податок з доходів фізичних осіб»2. Відповідно до п. 22.5 названого Закону розмір нмдг, у тому випадку, коли він застосовується для визначення розміру штрафу як виду кримінального покарання, дорівнює 17 гривням. Пленум Верховного Суду України спеціально звернув увагу судів на те, що «згідно з п. 22.5 ст. 22 Закону, якщо норми відповідних законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума у розмірі 17 грн., крім норм адміністративного та кримінального законодавства у частині кваліфікації правопорушень або злочинів…». Саме тому «судам необхідно враховувати, що запровадження Законом податкових соціальних пільг не впливає на розмір покарання й адміністративного стягнення у виді штрафу, якщо він визначений у відповідних санкціях у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян»1.
Використання законодавцем для визначення розмірів штрафу в санкціях статей Особливої частини умовних розрахункових одиниць, ставить питання про те, а в чому ж мають визначати штраф суди: в тих же умовних розрахункових одиницях чи в національній грошовій валюті? На думку Л. Л. Круглікова та О. Л. Цвєтіновіча «у вироку суду розмір штрафу у всіх випадках повинен бути вказаний у твердій грошовій сумі з тим, щоб уникнути різного його розуміння при виконанні вироку або при його перегляді»2. Таке судження не викликає заперечень, з тим лише уточненням, що перш, ніж вказати розмір штрафу у твердій грошовій сумі, суд має у вироку вказати його розмір у тих умовних розрахункових одиницях, які використовує законодавець, а вже потім – перевести штраф у тверду грошову суму. Таким чином, буде забезпечена не тільки формальна відповідність між вироком і законом, але й точно визначена кратність розміру штрафу. Адже очевидно, що законодавець допускає можливість призначення штрафу тільки в розмірі, кратному певній кількості цілих умовних розрахункових одиниць, не допускаючи дробів. Тому, більш правильною уявляється думка В. І. Тютюгіна, який вважає, що «відповідно до ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу покарання у виді штрафу призначається судом не у твердій сумі, а в ставках неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, установленого законодавством України на момент постановлення вироку»1. Щоправда, тут слід додати, що після визначення розміру штрафу в нмдг суд, все ж, має здійснити арифметичну дію множення і перерахувати його розмір в гривні.
Однак суди далеко не завжди визначають штраф саме у нмдг: в більшості випадків штраф визначається безпосередньо у гривнях. Так, за даними проведеного нами узагальнення судової практики зі 124 випадків призначення штрафу як основного виду покарання, суди тільки в 5 випадках (4,032 %) спершу визначали його в певній кількості нмдг, а потім перераховували в гривні. В інших 119 випадках (або 95,968 %) суди