Поняття та ознаки покарань, які можуть призначатись і як основні і як додаткові
На мою думку, найбільш вдалим є наступне визначення позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, за яким воно полягає у припиненні на визначений судом строк права перебування на посадах в державних органах та їх апараті, в органах місцевого самоврядування або на посадах підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, якщо надані за посадою повноваження використовувала особа для вчинення злочину, а також позбавлення права займатись певною діяльністю (як службовою, так і не службовою, як трудовою так і не трудовою, підприємницькою та іншою), якщо ця діяльність пов’язана із вчиненим злочином.
Ст. 55 Кримінального кодексу не обмежує коло посад і видів діяльності, права обіймати які або займатися якими засуджений може бути позбавлений за вироком суду. Також Закон правильно не обмежує видів діяльності, права на які може бути позбавлений судом засуджений. До переліку діяльності, право на яку може позбавити суд, належить як службова, так і не службова, як професійна (наприклад, лікарська, ветеринарна, педагогічна тощо), так і непрофесійна, як трудова, так і нетрудова, а також підприємницька або інша діяльність (наприклад, заняття полюванням, керування особистим автотранспортом). Позбавлення права займатися певною діяльністю поширюється не тільки на службову й професійну, але й на іншу діяльність, що регламентується відповідними правилами, які передбачають конкретні права та обов’язки. Напевно, доречно б було таке положення закріпити у Постанові Пленуму Верховного суду «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004, 12.06.2009р., 06.11.2009р.1.
Що стосується поняття «посада» (у широкому розумінні) – це визначена структурою і штатним розписом первинна одиниця підприємств, установ або організацій різних форм власності, на яку покладено встановлене нормативними актами (положеннями про структурні підрозділи, посади, посадовими інструкціями та ін.) коло службових повноважень. Посада – це багатогранна категорія, яка включає соціальний, правовий та організаційний аспекти. Соціальна сутність посади виявляється в зумовлені характеру, обсягу і меж взаємовідносин між службовцями та іншими учасниками управлінського процесу. Правовий аспект посади набуває вияву в тому, що вона містить певну частину компетенції державних органів, підприємств, установ, організацій різних форм власності – посадових повноважень. Організаційний аспект посади полягає в тому, що вона є частиною структурного підрозділу державних органів, підприємств, установ, організацій різних форм власності.
У позбавленні права обіймати певну посаду або займатись певною діяльністю під певними посадами розуміється коло посад, які визначені нормативно або мають ідентифікаційні ознаки, що дозволяють точно визначити зміст судової заборони
Що стосується діяльності, право займатись якою може бути позбавлено особу, то залежно від критеріїв класифікації позбавлення права займатися певною діяльністю можна поділити на види. Службова діяльність – це постійне або тимчасове здійснення функцій представників влади, постійне або тимчасове виконання на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконання таких обов’язків за спеціальним повноваженням. Під професійною діяльністю в літературі розуміється вид діяльності, для здійснення якої необхідна професійна підготовка, або ця діяльність включає в себе види робіт, які вимагають спеціальної підготовки чи які дозволяють вчиняти певні дії або приймати рішення, характер яких встановлюють нормативні правові акти.
Також одним із видів діяльності, права займатися якою позбавляє суд при призначенні досліджуваного виду покарання, є підприємницька діяльність.
Згідно зі ст. 42 Господарського кодексу України, підприємницька діяльність – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Позбавлення права займатися підприємницькою діяльністю виявляється в трьох формах:
– відмова у реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності особи, яка не була зареєстрована і яку суд позбавив права займатися підприємницькою діяльністю;
– скасування реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, який уже був зареєстрований на момент набрання чинності обвинувальним вироком суду і якого суд позбавив права займатися будь-якою підприємницькою діяльністю або видом чи видами підприємницької діяльності, дозвіл на які мала ця особа;
– перереєстрація суб’єкта підприємницької діяльності, якого суд позбавив права займатися одним із видів підприємницької діяльності, дозвіл на які мала ця особа1.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Тобто особам, яких суд позбавив права займатися підприємницькою діяльністю, і які намагаються зареєструватися як суб’єкти підприємницької діяльності, повинно бути відмовлено у державній реєстрації до закінчення строку, встановленого вироком суду. Державна реєстрація осіб, які були зареєстровані як підприємці з правом здійснення певного виду підприємницької діяльності і позбавлені обвинувальним вироком суду, який набрав чинності, права займатися цим видом підприємницької діяльності, повинна бути негайно скасована.
Діяльність, що регламентується відповідними правилами, які передбачають конкретні права та обов’язки, поширюється на певних осіб, які повинні дотримуватися цих правил. Ці правила встановлюються певними нормативно-правовими актами (законами, постановами, наказами, інструкціями, правилами тощо). Порушення або неналежне дотримання цих відповідних правил під час діяльності, що ними регламентується, і тягне припинення права нею займатися.
Позбавлення права займатися певною діяльністю поширюється на право займатися не будь-якою діяльністю, а лише службовою або професійною діяльністю, або іншою діяльністю, регламентованою лише відповідними правилами, що надають певні права чи встановлюють певні обов’язки.
Таким чином, позбавлення права займатися певною діяльністю полягає у припиненні на визначений судом строк права на службову або професійну діяльність, чи іншу діяльність, регламентовану відповідними правилами, якщо її здійснення пов’язане із вчиненням злочину.
Окрім поняття позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, не менш вагомим є визначення характерних рис цього покарання. Основними з них є його тривалість та строковість виконання даного покарання. На сьогоднішній день, на мою думку не достатньо чітко розкрито суть тривалості виконання даного покарання. Йдеться про те, що процес виконання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю розглядається лише у формі припинення трудового договору з засудженим адміністрацією організації, в якій він працював до набрання вироком законної сили, і анулювання дозволу на зайняття відповідною діяльністю. А це не зовсім вірно, адже це характеризує лише частину процесу виконання покарання. Слід враховувати, що дана санкція поширюється на увесь строк, встановлений вироком суду. А це означає, що і після анулювання дозволу, і після розірвання договору тощо, каральний вплив продовжується в тій частині, що особі не можна займатись цією діяльністю знову, чи обіймати дані посади знову, протягом встановленого у вироку строку. Тут же знаходить своє відображення і така властивість покарання як строковість.
Пропонується запровадити поняття «форма виконання» цього покарання. Виконання позбавлення особи права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю здійснюється у формі відмови засудженому в укладенні трудового договору на обіймання певної посади або видачі дозволу на зайняття певною діяльністю протягом строку, встановленого вироком суду.
Можна говорити про то, що дане покарання реалізується у двох формах:
-у формі припинення трудового договору з засудженим, який посідає певну посаду, або анулювання дозволу на зайняття певною діяльністю; (це реалізовується шляхом активної дії)
-у формі відмов засудженому в укладенні трудового договору на посідання певної посади або видачі дозволу на зайняття певною діяльністю (реалізовується шляхом пасивної бездіяльності)
Ще однією проблемою у рамках розглядуваної теми є те, що навіть після створення Державного департаменту виконання покарань не вдалось створити єдину стійку систему зв’язків між суб’єктами, на яких покладені обов’язки по виконанню покарань. На мою думку, це зумовлено тим, що ті суб’єкти, які контролюють виконання покарань, не є у складі єдиного відомства, і не мають спільного підпорядкування, а це, в свою чергу, викликає незлагоджену роботу.
Так як відбування позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю проходить без будь-якої ізоляції від суспільства, без зміни способу життя засудженої особи (окрім як позбавлення вказаного права), то і контролювати за тим, чи вони дотримуються встановлених заборон, важко. А ще, якщо врахувати кількість нелегально зареєстрованих працюючих, так званий «тіньовий сектор економіки» - то це практично неможливо. Мені видається, що можливо знайти вихід із даної ситуації, щоб максимально знизити зловживання, але повністю їх усунути, напевно, неможливо. Це зумовлене «замкнутим колом» - законодавець встановлює жорсткі умови діяльності (для прикладу підприємницької) – роботодавець, щоб більше заробити, влаштовує працівників на роботу без трудового договору, неофіційно. Таким чином, таких явищ не уникнути.
Як варіант вирішення даної проблеми можна збільшити число працівників кримінально-виконавчих установ, розширити їх повноваження, надати більше влади. Та на думку Гури Р.М., і я з нею цілком погоджуюсь, раціональнішим буде об’єднати спільні зусилля у боротьбі проти свавілля разом із іншими державними органами, що вже наділені відповідними владними повноваженнями1. Адже самі кримінально-виконавчі установи обов’язково стикнуться у першу чергу з такою проблемою як нестача фінансування, а також, брак досвіду у даній сфері, і відповідно, окрім фінансів, буде потрібен додатковий час для освоєння з новими повноваженнями.
Та, з іншої сторони, постає ряд проблем на шляху об’єднання зусиль державних органів із кримінально-виконавчими установами. По-перше, відомо, що кожний державний орган має свої функції, завдання, обов’язки, які повинен вчасно і якісно виконувати. Усі наявні сили спрямовуються на виконання, насамперед, першочергової функції органу, а тоді вже інших, другорядних. Виходить, що для цих «допоміжних державних органів» діяльність по контролю за виконанням покарань у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не ставитиметься на перший план. І взагалі, як мені видається, навряд чи такі працівники будуть себе перевантажувати додатковою, другорядною роботою. Можливо, виходом постане заохочення матеріального характеру (для прикладу надбавки за виконану роботу з боротьби із порушенням виконання покарань тощо). Але, знову ж таки, «недостатність коштів» ставить і тут перепону.
Ще однією проблемою є притягнення працівників відповідних служб до відповідальності за неналежний контроль за виконанням даного виду покарання. Загальновідомо, що якщо за невиконання якогось обов’язку не встановити санкцію, то це призведе до свавілля та порушень з боку суб’єктів виконання цього обов’язку. Теж саме стосується і органів, які здійснюють контроль за виконанням покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Варто розробити механізм притягнення до відповідальності працівників, які не виконуються покладених на них обов’язків.
Отже, як видно існують певні проблеми, пов’язані із виконанням покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Це, і недотримання учасниками і суб’єктами виконання цього покарання своїх обов’язків. Адже деякі засуджені продовжують обіймати заборонену посаду або займатися забороненим видом діяльності, а працівники кримінально-виконавчих інспекцій неналежно виконують свої обов’язки з контролю за виконанням цього покарання.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має на меті недопущення вчинення засудженим в подальшому злочинів з використанням певної посади чи в результаті зайняття певною діяльністю. Р.М. Гура зазначає, що виконання цього покарання полягає у відстороненні засудженого від виконання обов’язків, пов’язаних із зайняттям певної посади або певною діяльністю, і позбавленні права на зазначений рід діяльності протягом встановленого вироком строку1. Але, як на мене, не можна не враховувати те, що деякі види діяльності потребують постійного вдосконалення, підвищення кваліфікації ( для прикладу фармацевт – постійно з’являються нові види лікарських засобів, деякі з них перестають використовувати і т д). У такому випадку, особа, відбувши покарання, не може одразу скористатись своїм відновленим правом, у кращому випадку їй доведеться ще деякий період часу затратити на підвищення кваліфікації. Тоді, тут постає ще одна проблема: то як же співвідноситься виконання вказаного покарання із нормами чинної Конституції України, а саме ст. 43, де проголошується, що кожен має право на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава зобов’язана створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. На думку Володарського В., покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю суперечить нормам Конституції як Основного Закону, і тому воно є неконституційним1. На мою думку, дане покарання не суперечить Конституції, адже відомо, що засуджений це особа, яка вчинила злочин, а отже є суспільно небезпечною, і внаслідок цього в сукупності її певні права можуть бути законно обмежені вироком суду. Такої ж думки притримується і Шиян Д.С.2. Та, не можна не врахувати другої сторони медалі – соціальний аспект. Тому правильно наголошує Постанова Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р, від 24.10.2003р., від 06.11.2009р 3 у частині 3 пункту 3, що досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з’ясувати і в тому числі склад сім’ї особи ( наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан. Лише у такому випадку позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю буде і юридичному, і в соціальному аспекті правомірне.
Таким чином, підсумовуючи можна сказати, що проблеми довкола покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю існують, і вони обговорюються науковцями, досліджуються та здебільшого отримують розв’язання.
Розділ 3
Особливості призначення покарань, що можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові та проблеми їх застосування у судовій практиці
Особливості призначення штрафу та проблеми його застосування у судовій практиці
Унормування діяльності суду по призначенню покарання у виді штрафу здійснюється законодавцем через визначення певного порядку його призначення.
Говорячи про норми кримінального права, які визначають порядок призначення покарання, криміналісти традиційно називають їх засадами призначення покарання. Під загальними засадами призначення покарання в вітчизняному спеціальному монографічному дослідженні запропоновано розуміти «передбачену в кримінальному законі систему загальних правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покарання»1.
Відповідно до ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу України, суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини Кримінального Кодексу;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
Призначення покарання в межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Реалізація цієї загальної засади призначення покарання проходить три етапи, лише один з яких є обов’язковим, інші два – факультативними:
1) визначення виду основного покарання (факультативно – тільки в альтернативних санкціях);
2) визначення розміру основного покарання (обов’язково);
3) призначення додаткового покарання та визначення його розміру (факультативно – тільки в кумулятивних санкціях).
На першому етапі суд може обрати штраф як вид основного покарання, що підлягає застосуванню до особи, яка вчинили злочин. Але зробити це можна лише тоді, коли даний вид покарання передбачений в санкції. Якщо санкція статті (частини статті) не передбачає основного покарання у виді штрафу, то, відповідно п. 14, 15 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 10.12.2004р, 12.06.2009р., 06.11.2009р., він може бути призначений лише в порядку переходу до більш м’якого виду покарання за наявності підстав, передбачених ст. 69 КК України1. В іншому випадку штраф як основне покарання не може бути призначений.
При виборі ж виду основного покарання суд, перш за все, повинен керуватися порядком розташування видів покарань в системі покарань (ст. 51 КК України) та в санкціях статей Особливої частини. Відомо, що в системі покарань КК України 2001 року покарання розташовані від найменш суворого – штрафу до найбільш суворого довічного позбавлення волі.
Штраф є найменш суворим покаранням в системі покарань, і кожного разу, коли він передбачений в якості одного з основних покарань в альтернативній санкції, суд повинен обговорювати можливість його призначення підсудному і тільки у разі, коли суд прийде до переконання про неможливість призначення даного виду покарання, він повинен вирішити питання про можливість призначення іншого, більш суворого виду основного покарання, передбаченого в цій санкції.
При призначенні ж штрафу на підставі безальтернативної санкції (наприклад: ч. 9 ст. 158, ч. 1 ст. 183, ч. 1 ст. 203 КК України) суд позбавлений необхідності вибору виду основного покарання.
На другому етапі застосування цієї загальної засади призначення покарання суд визначає розмір основного покарання – штрафу в тих межах, які визначені санкцією статті Особливої частини КК України. У жодній санкції Особливої частини КК України штраф не визначається в абсолютному розмірі. Законодавець визначає в санкції або мінімальний і максимальний розмір штрафу, або тільки максимальний. Пленум Верховного Суду України спеціально звертає увагу судів на необхідність суворого дотримання вимог закону про призначення штрафу як виду покарання виключно в межах, встановлених санкцією статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України1.
Жодних формалізованих правил, які б стосувалися визначення розміру покарання у виді штрафу, чинний КК України не містить, у зв’язку з чим суд керується виключно власними переконаннями та правосвідомістю, визначаючи його розмір ближче до максимуму, встановленого в санкції, ближче до мінімуму чи ближче до середини санкції.
Нарешті, на третьому етапі суд вирішує питання про призначення додаткового покарання. У зв’язку з тим, що в чинному КК України штраф лише в двох санкціях передбачений в якості додаткового покарання (ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367 КК України), застосування цього етапу першої загальної засади призначення покарання до випадків призначення штрафу носить досить гіпотетичний характер. Проте, вочевидь, не викликає сумнівів, що суд повинен спершу звернути увагу на статус додаткового покарання у виді штрафу – є воно обов’язковим або факультативним. Так як в обох згаданих санкціях штраф є факультативним додатковим покаранням, то суд, передусім, повинен вирішити питання про доцільність його застосування в конкретному випадку. При цьому абз.1 п.15 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р №7 зі змінами та доповненнями від 24.10.2004р., 12.06.2009р., 06.11.2009р.1, звертає увагу судів на те, що виходячи з того, що додаткові покарання мають важливе значення для запобігання вчиненню нових злочинів як самими засудженими, так і іншими особами, рекомендувати судам при постановленні вироку обговорювати питання про застосування поряд з основним покаранням відповідного додаткового. Отже, кожного разу при застосуванні ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367 КК України суд повинен обговорювати питання про призначення штрафу як додаткового покарання.
Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК України. Закон не дає переліку тих положень Загальної частини КК України, які підлягають застосуванню при призначенні покарання. В літературі ж існує певна дискусія щодо визначення кола цих положень2.
Перш за все, суд повинен врахувати ті положення Загальної частини, які визначають власне поняття та цілі покарання, їх систему, поділ на основні та додаткові. Далі, на підставі ч. 2 ст. 53 КК України суд визначає мінімальний розмір штрафу в тих випадках, коли цей розмір не визначений безпосередньо в санкції статті Особливої частини КК України.
Крім того, суд повинен завжди мати на увазі встановлену в ч. 3 ст. 53 КК України заборону на призначення штрафу як основного або додаткового покарання у тих випадках, коли він не передбачений в санкції статті Особливої частини. Відповідно до ч. 4 ст. 52 та ч. 1 та 3 ст. 53 КК України штраф і як основне, і як додаткове покарання може бути призначений судом лише за умови, якщо його безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини, за якою засуджується винна особа.
Призначення покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину. Врахування цієї загальної засади при призначенні штрафу полягає у тому, що суд, застосовуючи даний вид покарання, повинен обов’язково брати до уваги особливості характеру і ступеню суспільної небезпеки конкретного злочину. Відомо, що штраф у переважній більшості випадків передбачається в КК України саме за злочини невеликої та середньої тяжкості.
Звертає на себе увагу той факт, що крім п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України вимогу про врахування тяжкості вчиненого злочину при призначенні штрафу містить ще й ч. 2 ст. 53 КК України. Відповідно до неї «Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину...». Вочевидь, що в даному випадку в законі має місце непотрібне дублювання одного й того ж правила: якщо в будь-якому випадку призначення покарання суддя повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України), то, вочевидь, це правило поширюється на всі покарання, у тому числі й на штраф.
Призначення покарання враховуючи особу винного. Застосування цієї загальної засади призначення покарання для випадків призначення штрафу полягає у врахуванні судом особистісних характеристик того, хто вчинив злочин.
Призначення покарання, враховуючи обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Застосування цієї загальної засади призначення покарання вимагає від суду врахування встановлених по справі обставин, що пом’якшують покарання (ст. 66 КК України) та обтяжують його (ст. 67 КК України). Оцінивши всі обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання в сукупності, суд повинен відповісти на питання, чи дозволяють вони призначити засуджуваному покарання у виді штрафу, а якщо так – то яким має бути його розмір. Множинність обставин, що пом’якшують покарання, або переважання їх над обставинами, що обтяжують покарання, дає підстави для позитивної відповіді на сформульоване вище питання. У той же час, переважання обставин, що обтяжують покарання, є підставою для негативної відповіді на нього. На жаль, в цьому плані судами інколи допускаються неточності.
Наприклад, Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області розглянули у відкритому судовому засіданні кримінальну справу про обвинувачення Особи 1 у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.311 КК України (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, чи пересилання прекурсорів з метою їх використання для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин, яке карається штрафом до 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років)1. Суд дослідив матеріали справи, суд при призначенні покарання врахував «ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, який вину визнав повністю, щиросердечно розкаюється у вчиненому, активно сприяв розкриттю злочину, позитивно характеризується». У даному випадку, суд взагалі не вказав, що саме він бере до уваги «враховуючи особу винного»; з матеріалів справи не випливає, що Особа 1 «активно сприяла розкриттю злочину», де і ким «позитивно характеризується». Окрім того, суд взагалі не зазначає, які з обставин слід відносити до таких, які пом’якшують покарання, а які обтяжують. Не навівши конкретних аргументів, суд призначає покарання у вигляді штрафу 850 гривень (не вказавши, при цьому, розмір покарання у неоподаткованих мінімумах доходів громадян). Як видно, суд не мотивував належним чином свого рішення, та й допустився помилки у самому формулюванні покарання.
Отже, врахування ознак, що характеризують особу, яка вчинила злочин, має істотне значення для справедливості та індивідуалізації покарання, у тому числі й при призначенні покарання у виді штрафу.
Застосування штрафу при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. Відомо, що види і розміри покарань, встановлених у санкціях статей Особливої частини КК України, відображають лише типовий ступінь суспільної небезпеки відповідних злочинів. У реальному житті окремі діяння можуть мати відмінний від типового ступінь суспільної небезпеки. У подібних випадках постає проблема призначення винному такого покарання, яке було б за своєю суворістю адекватним ступеню суспільної небезпеки скоєного ним діяння, а також було необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК України).
Щодо випадків нетипового підвищення ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину КК України не допускає жодних способів посилення покарання, порівняно з передбаченим в статті Особливої частини КК України. Суд не може ні призначити покарання вище вищої межі, встановленої в санкції, ні перейти до іншого, більш суворого виду покарання. Єдина можливість посилити покарання, порівняно з тим, яке передбачене в санкції статті Особливої частини, це призначення додаткових покарань на підставі положень Загальної частини: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК України) та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 55 КК України).
Для випадків же нетипового зменшення суспільної небезпеки конкретного вчиненого злочину законодавець спеціально передбачив у ч. 3 ст. 65 КК України, що підстави для призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються ст. 69 Кримінального кодексу.
Практично всі дослідники змісту ст. 69 КК України виділяють три способи призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, а саме:
1) призначення передбаченого в санкції статті Особливої частини КК України основного виду покарання нижче від його нижньої межі, визначеної цією санкцією;
2) призначення не передбаченого в санкції основного виду покарання, яке, проте, є більш м’яким, порівняно з передбаченим;
3) не призначення додаткового покарання, що передбачене в санкції в якості обов’язкового1.
Варто розглянути ці способи при призначенні такого виду покарання, як штраф.
Призначення штрафу нижче від його нижньої межі, визначеної санкцією статті Особливої частини КК України. З 246 санкцій статей Особливої частини КК України, що передбачають штраф в якості основного покарання, в 110 санкціях його нижня межа встановлена на рівні мінімального розміру для даного виду покарання, що визначений ч. 2 ст. 53 КК України, – тридцять неоподаткованих мінімумів доходів громадян. В інших же 136 санкціях мінімальний розмір штрафу перевищує тридцять нмдг. При чому, як вже відзначалося вище, в семи з них мінімальний розмір цього покарання встановлений на рівні максимуму для штрафу, визначеного в ч. 2 ст. 53 КК України (одна тисяча нмдг), а ще в п’яти – мінімальний розмір цього виду покарання встановлюється в санкції в розмірі, що перевищує одну тисячу нмдг. Отже, при застосуванні тільки тих 136 санкцій, де мінімальний розмір штрафу перевищує штраф тридцять нмдг, можливе його призначення на підставі ст. 69 КК України нижче нижчої межі.
Так, наприклад, вироком Глобинського районного суду Полтавської області від 7 листопада 2002 р. Д. і 3. засуджено за ч. 1 ст. 249 КК до 170 грн. штрафу кожного. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, переглядаючи справу за касаційним поданням прокурора, відзначила, що «зменшення мінімального (установленого ч. 2 ст. 53 КК) розміру штрафу не допускається навіть при застосуванні до засуджених ст. 69 КК... Проте, як видно з вироку, вимоги названого закону суд не врахував, оскільки призначив засудженим покарання у виді штрафу в розмірі лише десяти нмдг»1.
Призначаючи штраф із застосуванням ч.