Поняття та ознаки покарань, які можуть призначатись і як основні і як додаткові
Подібні приклади неправильного визначення суми штрафу дає і опублікована судова практика. Так, наприклад, вироком Тячівського районного суду Закарпатської області від 16 липня 2003 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області, Д. засуджено за ст. 197 Кримінального кодексу до штрафу в розмірі 700 грн. На жаль, і Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України, переглядаючи справу, що правда з інших причин, не виправила даної помилки2. А, між тим, в даній справі суди, на наш погляд, неправильно визначили розмір призначеного Д. покарання, встановивши його не в нмдг з подальшим перерахунком у гривню, а безпосередньо в гривні. Тим самим засудженому було призначене покарання у виді штрафу в розмірі 41,176 нмдг, тоді як кримінальний закон визначає це покарання тільки цілими числами. Визначення розміру штрафу безпосередньо в гривнях без вказівки на кількість нмдг може стати причиною ускладнень в застосуванні деяких інших положень Кримінального кодексу України. Так, наприклад, якби в даній справі була встановлена неспроможність засудженого сплатити призначений йому розмір штрафу, судові було б досить складно замінити 41,176 нмдг штрафу громадськими роботами або виправними роботами в пропорціях, встановлених ч. 4 ст. 53 Кримінального кодексу України.
Таким чином, за останні півтора десятиліття кримінальне законодавство України в частині визначення розміру штрафу як виду покарання пройшло еволюцію від національної валюти через математичні формули і паралельне існування двох умовних одиниць, до послідовного застосування однієї умовної одиниці – нмдг. У цілому, такий підхід законодавця виправдовує себе в практичному застосуванні. Однак, в ньому, очевидно, криються і певні вади. По-перше, подальше збільшення нмдг, яке може бути здійснене в податковому законодавстві без урахування потреб кримінального законодавства, може призвести не тільки до суттєвого зростання розмірів штрафу, але й до проблем, що пов’язані з дією кримінального законодавства в часі. По-друге, підвищення нмдг як категорії податкового права без урахування її використання в кримінальному праві може призвести до безпідставного надмірного посилення санкцій. З урахуванням положень ст. 51 Кримінального кодексу України в її нинішній редакції таке покарання не буде вважатися найбільш м’яким в усьому кримінальному законодавстві України.
Щодо розміру штрафу, то відповідно до ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу України мінімальний розмір штрафу встановлений на рівні тридцяти, а максимальний – на рівні однієї тисячі нмдг. Тільки встановлення мінімального розміру штрафу є абсолютним імперативом – за жодних умов в санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу України не може бути передбачений і суди за жодних умов не можуть призначати менший розмір штрафу. Що ж стосується максимального розміру штрафу, то його визначення в ст. Загальної частини носить характер відносного імперативу – сам законодавець зазначає, що «розмір штрафу визначається ... в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу» (ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу України). Тобто, допускається можливість встановлення в санкції статті Особливої частини максимального розміру штрафу, що перевищує одну тисячу нмдг.
Такою можливістю законодавець скористався 18 разів, при чому всі випадки передбачення в санкції статті Особливої частини максимального розміру штрафу більше, ніж в одну тисячу нмдг, можна розбити на три групи, залежно від того, на якому рівні визначений мінімальний розмір штрафу в такій санкції.
Першу групу становлять ті санкції, в яких хоча максимальний розмір штрафу і перевищує одну тисячу нмдг, проте мінімальний розмір є меншим за максимум для даного виду покарання, що встановлений у ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу України. До цієї групи належать санкції наступних статей:
1) ч. 1 ст. 204, в якій передбачений штраф у розмірі від п’ятисот до однієї тисячі п’ятдесяти нмдг;
2) ч. 1 ст. 368, в якій передбачений штраф у розмірі від семисот п’ятдесяти до однієї тисячі п’ятисот нмдг.
3) ч. 2 ст. 212, ч. 2 ст. 2121, ст. 218, ч. 2 ст. 351, в яких передбачений штраф у розмірі від п’ятисот до двох тисяч нмдг;
Другу групу складають санкції, в яких мінімальний розмір штрафу встановлений на рівні максимального розміру для даного виду покарання, визначеного в ч. 2 ст. 53 Кримінального кодексу України, тобто на рівні однієї тисячі нмдг. До цієї групи належать санкції наступних статей Особливої частини Кримінального кодексу України:
1) ч. 1 ст. 289, в якій передбачений штраф у розмірі від однієї тисячі до однієї тисячі двохсот нмдг.
2) ч. 2 ст. 176, ч. 2 ст. 177, ч. 2 ст. 204, ч. 1 ст. 2091, ч. 2 ст. 229, в яких передбачений штраф у розмірі від однієї тисячі до двох тисяч нмдг;
3) ч. 1 ст. 2031, в якій передбачений штраф у розмірі від однієї тисячі до п’яти тисяч нмдг;
Нарешті, третю групу становлять ті санкції, в яких не тільки максимальний, але й мінімальний розмір штрафу встановлений на рівні, що перевищує одну тисячу нмдг. До цієї групи належать санкції ч. 3 ст. 176, ч. 3 ст. 177, ч. 2 ст. 2091, ст. 220, ч. 3 ст. 229, в яких передбачений штраф у розмірі від двох тисяч до трьох тисяч нмдг.
Таким чином, за нині чинним Кримінальним кодексом України з урахуванням положень ч. 5 ст. 22 закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», мінімальний розмір штрафу становить 510 гривень, максимальний, за загальним правилом, – 17000 гривень, а за рішенням законодавця максимальний розмір штрафу може бути ще більше підвищеним. При цьому максимальна межа можливого підвищення не встановлена і повністю залежить від розсуду законодавця при внесенні змін до Особливої частини Кримінального кодексу України. Викладене зумовлює питання про те, чи обґрунтованими є такі мінімальний та максимальний розміри штрафу і чи не потребують вони коригування.
Як уявляється, встановлення в статті Загальної частини мінімального та максимального розмірів штрафу не може бути довільним, здійснюваним за власним розсудом законодавця. Інакше кажучи, мінімальний та максимальний розмір штрафу мають бути обумовлені певними об’єктивними чинниками. У зв’язку з цим, очевидно, постає питання про те, а які ж це чинники? Ґрунтуючись на чому законодавець повинен встановлювати мінімальний та максимальний розміри штрафу як виду покарання? Видається, визначаючи мінімальний та максимальний розміри штрафу як виду покарання, законодавець повинен враховувати наступні фактори.
Перш за все, оскільки штраф є майновим покаранням, слід виходити саме з розмірів доходів середньостатистичного суб’єкта злочину. І тут, очевидно, не можна не брати до уваги те, що такий суб’єкт різних видів злочинів має різні рівні матеріальних статків. Так, якщо мова йде про звичайного суб’єкта злочинів проти власності, то на разі рівень його доходів, як правило, є не надто високим. У тих же випадках, коли мова йде про суб’єктів, які вчиняють злочини у сфері господарської діяльності, службові злочини, так звані інформаційні злочини (злочини з використанням комп’ютерів та їх мереж), злочини у сфері незаконного використання авторських, винахідницьких та суміжних прав тощо, то рівень їх доходів, в цілому є значно вищим. Отже, мінімальна та максимальна межі штрафу як розміру покарання повинні охопити собою як випадки невисоких доходів одних суб’єктів злочинів, так і досить високі матеріальні статки інших суб’єктів.
Крім того, визначаючи мінімальний та максимальний розмір штрафу, законодавець повинен також враховувати і те, що, як і будь-який інший вид покарання, штраф має бути відчутним для засудженого, створювати для нього певний рівень страждань у відплату за вчинений злочин. Саме тому мінімальний і максимальний розмір штрафу повинні бути достатньо високими, проте не настільки, щоб застосування цього виду покарання призводило до повного розорення (спустошення) особи, яка вчинила злочин. Тобто, і мінімальний і максимальний розмір штрафу повинні бути достатньо відчутними, проте посильними для сплати і, що важливо, не перешкоджати подальшому життю особи після сплати штрафу. У зв’язку з викладеним, уявляється, що мінімальний розмір штрафу як виду покарання, встановлений у Кримінальному кодексі України на сьогоднішній день (30 нмдг) міг би бути збережений і в майбутньому. Уявляється, що навіть у разі засудження до такого розміру штрафу особи, яка не має постійного джерела доходів, або доходи якої є незначними , сплата такого розміру штрафу буде, з одного боку відчутним правообмеженням, а з іншого – буде під силу. Що ж стосується максимального розміру штрафу, то він має бути встановлений на достатньо високому рівні з тим, щоб, по-перше, штраф міг використовуватися в санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу України в якості серйозної альтернативи іншим основним видам покарання, а, по-друге, міг би стати відчутним правообмеженням для осіб, які мають високий рівень доходів і матеріальних статків у разі вчинення ними злочинів у сфері господарської діяльності, службових злочинів, так званих інформаційних злочинів (тобто злочинів з використанням комп’ютерів та їх мереж), злочинів у сфері незаконного використання авторських, винахідницьких та суміжних прав тощо. Саме тому, як уявляється, максимальний розмір штрафу як виду покарання, міг би бути збільшений з нинішніх 1000 нмдг, принаймні, наприклад, до 3000 нмдг. Якщо прийняти до уваги, що на теперішній час середня заробітна плата осіб, які традиційно переважають серед суб’єктів таких злочинів (посадові особи середнього рівня, висококласні спеціалісти тощо) коливається навколо 5000 гривень, а часто і перевищує цю суму, то штраф у максимальному розмірі буде і достатньо відчутним для них, і відносно можливим для сплати.
Нарешті, при визначенні мінімального та максимального розмірів штрафу як виду покарання, не можна не брати до уваги і досвід законодавців у зарубіжних країнах. Проте, в цьому плані слід бути достатньо обережним і вибірково підходити до використання зарубіжного досвіду. Так, навряд чи є можливим використання наразі в Україні тих стандартів мінімального та максимального розмірів штрафу, що закладаються в кримінальному законодавстві економічно високорозвинених країн, де усереднений рівень доходів населення значно перевищує рівень доходів населення в Україні. Зокрема, наприклад, явно неприйнятними для України є максимальні розміри штрафу як виду покарання, що встановлені у § 3571 підрозділу С Зводу законів Сполучених Штатів Америки, відповідно до якого за фелонію і місдимінор, який потягнув смерть, штраф може бути встановлений у розмірі до 250000 доларів США, за місдимінор класу А, який не потягнув смерті, – у розмірі до 100000 доларів, за місдимінор класу В або С, що не потягнув смерті і порушення – не більше 5000 доларів1. Звісно, що в умовах українського сьогодення встановлювати максимальний штраф на рівні понад 2000000 гривень є абсолютно невиправдано. З огляду на рівень доходів населення України дане покарання не буде посильним для виконання засудженими і тому не буде призначатися судами України.
У той же час, не можна не звернути уваги на те, що в нинішній редакції ч. 2 ст. 46 Кримінального кодексу Російської Федерації передбачає мінімальний розмір штрафу в сумі двох тисяч п’ятисот рублів, а максимальний – в розмірі одного мільйона рублів, що за нинішнім курсом становить, відповідно, близько 100 і 200000 гривень.
Слід зазначити, що розроблений законопроект «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» (щодо визначення розміру штрафів), який переданий на розгляд ВР України на пленарне засідання. У даному проекті пункт 1 статті 53 КК України пропонують доповнити абзацом такого змісту : «Базовою одиницею для розрахунку розміру штрафу та шкоди є офіційно встановлена мінімальна заробітна плата на момент скоєння злочину». Таким чином, ініціатори законопроекту пропонують за одиницю виміру розміру штрафів брати мінімальну заробітну плату. З такою пропозицією важко погодитись, адже у такому випадку розміри штрафів будуть неймовірно високі, непосильні для громадян України.
Узагальнюючи викладені міркування, видається за можливе запропонувати встановити в ст. 53 Кримінального кодексу України мінімальний розмір штрафу як виду покарання в розмірі 30 нмдг, а максимальний – в розмірі 3000 нмдг. Звісно, в подальшому такі розміри систематично (при збереженні існуючих темпів інфляції, очевидно, не частіше ніж один раз на 5-10 років) підлягатимуть певному коригуванню у бік збільшення їх сум, що не становитиме великих складнощів як для законодавця, так і для правозастосовних органів.
Поняття та значення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як вид покарання за чинним кримінальним законом України
Для того, щоб чітко окреслити уявлення про явище позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, слід розглянути його детальніше, прослідкувати його історію становлення та існування, а також відслідкувати характерні ознаки даного поняття. За допомогою ретроспективного аналізу можна ясніше зрозуміти усю суть та значення даного покарання.
Загальновідомо, що історія знає безліч видів покарань, в тому числі мало місце і як позбавлення певних прав, так і повне позбавлення будь-яких прав людини. Щодо першої згадки про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, то більш-менш схожою до свого сучасного розуміння вона постає в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року1. Здебільшого таке покарання проявлялось в обмеженні можливості (права) існувати у певній спільноті – тобто особу виганяли. Для прикладу можна навести так зване «поток і пограбування» (стаття 7 Руської Правди). Щодо визначення в чому саме полягало таке покарання є декілька підходів. Часто-густо вчені розходяться у поглядах стосовно проблеми визначення змісту «потоку і пограбування». Одні вчені трактували «поток» як досить невизначене покарання2. Інші вчені вказують на те, що «поток» є покарання доволі визначене, але під ним слід розуміти різні види покарань – ув’язнення, перетворення на раба (або продаж злочинця у рабство за кордон), заслання, вигнання3. І ще одна група вчених вважають, що під «потоком» необхідно розуміти позбавлення винного особистих прав, призначення йому покарання разом із сім’єю. Тобто це покарання, яке полягало у тому, що на особу, яка вчинила злочин покладалось покарання у вигляді позбавлення певних прав, а також вигнання її разом зі сім’єю із общини. Стосовно терміна «пограбування», під ним розуміють конфіскацію майна винної особи. Спочатку з цього майна відшкодовувалися збитки потерпілій стороні, після цього майно, що залишилось, надходило до державної скарбниці. Таке покарання призначалось за скоєння злочинів, що мали підвищений ступінь суспільної небезпеки – вбивство, конокрадство, підпал. Особлива небезпека цих злочинів зумовлювалась навмисністю, одночасним посяганням на особу, та на майно, шкідливими наслідками для всієї держави, заподіянням великих матеріальних збитків. У тодішній час таке вигнання як позбавлення певного права означало для злочинця та його сім’ї ймовірну смерть поза межами общини, або ж перетворення їх на рабів. Випливає, що позбавлення права проживати у своїй общині для тогочасної особи прирівнювалось до смертного покарання, тобто було дуже жорстоке. Згодом під «потоком та пограбуванням» стали розуміти фізичну розправу та конфіскацію майна злочинця. Та це не покращувало становища особи, адже вона, і не лише вона, а і її рідні та близькі позбавлялись соціальних прав, громадських та інших. Тому, можна вважати «поток і пограбування» покараннями, які були покладені в основу таких видів покарань як конфіскація майна, і що головно, позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю.
Від тоді і до сьогодні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю існувало постійно у тій чи іншій, викликаній історичними умовами, формі. Воно знаходило свій вияв у вигляді обмежень певних прав особи, найбільш вагомих для неї. Для прикладу, за часів Литовсько-Руської держави це було «виволання», що практично для злочинця прирівнювалось до кінця існування її як частинки соціуму1. Іншими словами, її повністю виключали з общини, позбавляли прав та честі. Також відоме історії таке покарання як «кара» чи «страта», «опала» що також фактично полягало у обмеженні прав особи. Видно, що «позбавлення права» у різний час означало позбавлення особи будь-яких прав, а також ліквідація її юридичної особистості.
Щодо подальшого розвитку «позбавлення права», то відомо, що у 17 столітті такий вид покарання здебільшого полягав у розжалуванні, позбавленні певних чинів, класів, а також позбавлення права обіймати певні посади, переважно посади, що носили важливе значення. Та вже за часів влади Петра І відбувається заміна часткового позбавлення прав, позбавленням честі, а також позбавленням так званого юридичного захисту, тобто особа від тепер не вважалась суб’єктом, якого захищали закони, статути та інші акти. Дія цих актів більше не поширювалась на таких осіб..
Виходить, що «позбавлення права» у всі часи стосувалось і як позбавлення особистих прав, так і громадянських, політичних, прав стану, так званих почесних прав та інших. Окрім того, варто зазначити, що таке покарання хоча і здебільшого було безстроковим, та все ж, відомі випадки, коли воно було строковим, та з настанням певної події (на приклад визнання особу невинуватою) воно відмінялося.
Так, вже у «Кримінальному уложенні 1903 року система покарань була дещо видозмінена. Тепер виділялись головні (смертна кара; заслання на поселення; позбавлення волі (у виді каторги, ув’язнення у виправному домі, ув’язнення у фортеці, ув’язнення у в’язниці й арешту); штраф; додаткові (позбавлення усіх або особливих прав стану, звання, титулів, сімейних прав, права на участь у виборах, права займатися певною діяльністю, поміщення в трудовий дім, конфіскація майна, позбавлення права займатися торгівлею й промислом, звільнення з посади) і такі, що заміняють (примусове лікування; опіка; вислання за кордон для іноземців тощо). Тепер «позбавлення права» спрямовувалось не проти особистої гідності особи, а проти тих благ, які їй належали як громадянинові.
Згодом, після революції 1917 року, у радянському кримінальному законодавстві, під «позбавленням прав» розумілось позбавлення певних політичних прав, а також заборона обіймати ту чи іншу посаду або виконувати ту чи іншу роботу. При чому таке позбавлення прав мало застосування у кожній кримінальній справі, суд міг кожного разу призначати таке обмеження і як додатковий захід, і як основний, незалежно від обраного до особи заходу покарання.
Таким чином, шляхом еволюції та свого вдосконалення, видозмінення, такий інститут дійшов і до нашого Кримінального кодексу України. Позбавленню права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю присвячена окрема стаття 55 Кримінального кодексу, яка, втім не наводить визначення поняття такого позбавлення прав. Не наводять такого визначення і постанови Пленуму Верховного суду України. Видається, що для того, щоб чітко уяснити в чому ж полягає таке покарання, доцільно було б прописати визначення дефініції.
Так як відповідно до ч. 1 ст. 50 Кримінального кодексу, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого, то звичайно, що ці ж самі ознаки стосуються і позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю. На перший погляд, це видається правильним. Хоча чи полягає «позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю» у обмеженні прав і свобод? Напевно, що ні. «Обмежити» означає встановлювати певні межі чого-небудь; пов’язувати щось обмежувальними умовами, лімітувати, а «позбавляти» означає забирати, віднімати щось у кого-небудь, залишати кого-небудь, що-небудь без чогось. Позбавлення прав і свобод означає повне їх відчуження; обмеженням прав і свобод є встановлення умов застосування останніх, встановлення або звуження меж їх дії. Коли особу позбавляють права керувати транспортним засобом на певний строк, то після спливу цього строку право особи не поновлюється, а його слід знову здобувати, шляхом нового складання водійських іспитів. Звідси видно, що не завжди після виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, «обмежені» права особи поновлюються автоматично. В принципі, таку невідповідність суті даного покарання загальному визначенню покарання можна вважати певним недоліком. Мабуть, усунути його можна шляхом законодавчої вказівки на визначення позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, і, можливо слід зазначити у статті 50 Кримінального кодексу, що покарання не завжди полягає у обмеженні прав, але й інколи у їх позбавленні.
На думку Шиян Д.С., позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю становлять два відносно самостійних види покарання: позбавлення права обіймати певні посади та позбавлення права займатися певною діяльністю1. Позбавлення права обіймати певні посади полягає у припиненні на визначений судом строк права перебування на посадах в державних органах та їх апараті, в органах місцевого самоврядування або на посадах підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, якщо надані за посадою повноваження використовувались особою для вчинення злочину. Позбавлення права займатися певною діяльністю полягає у припиненні на визначений судом строк права на службову або професійну діяльність, регламентовану відповідними правилами, якщо її здійснення пов’язане із вчиненням злочину.
Питання про зміст позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю дискусійне, різні науковці по різному його визначають.
Зокрема, існує погляд, згідно якого дане покарання позбавляє засудженого суб’єктивного права на вільний вибір посади, певних занять у проміжок часу, який вказаний у вироку1. Тобто виконання позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю відбувається протягом зазначеного у вироку періоду часу. Засуджений до такого покарання повинен відчувати вплив карального потенціалу цього покарання протягом усього строку, визначеного вироком. Таке визначення, на мою думку, не зовсім повно відображає суть, адже не враховує усі фактори, зокрема, те, що у певних випадках особа і після відбуття покарання не може скористатись своїм правом. Для прикладу, особу протягом певного періоду була позбавлена права займатись певною діяльністю, яка потребує постійного підвищення кваліфікації та здобуття нових знань у даній сфері. Після відбуття покарання вона теоретично може скористатись своїм правом на цю діяльність, а фактично – не може, бо вже, цілком втратила кваліфікацію у даній сфері.
Існує також інший, та досить подібний підхід до визначення поняття такого покарання за яким, позбавлення права обіймати певні посади означає звільнення засудженого на визначений у вироку строк від посади, яку він посідав під час вчинення злочину, а також позбавлення його права обіймати аналогічні посади на інших підприємствах, в установах і організаціях2. Як на мене, то тут має місце аналогічна помилка, не враховується поняття повно.
На думку іншого науковця, Н.В. Кузнєченка позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю полягає у забороні обіймати конкретні посади або займатися певним видом професійної, індивідуальної трудової діяльності чи діяльності непрофесійної3. Проте термін «конкретні посади» є дуже загальним, поверховим і не розкриває сутності цієї заборони і видів цих посад. Терміни «професійна діяльність» та «індивідуальна трудова діяльність» є різнорідними, що виділяються за різними критеріями. Термін «професійна діяльність» має відношення до професії, а «індивідуальна трудова» – до форми здійснення цієї діяльності. І яка ж це «непрофесійна діяльність», адже це явище дуже широке і разом з терміном «професійна діяльність» також не розкриває ані сутності правової заборони, ані видів цієї діяльності.
Також, В.І. Тютюгін зазначає, що позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю полягає у позбавленні засудженого його суб’єктивного права на ті посади, які він обіймав, або ту діяльність, якою займався на момент вчинення злочину, і тимчасового обмеження його правоздатності – можливості претендувати на обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю на строк, встановлений вироком суду1. Як на мене, то автор даного визначення не зовсім вдало застосував «претендувати», адже засуджена особа можливо і може і захоче претендувати на обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю, але це не значить, що їй буде надана така можливість, адже в цьому і є власне обмеження. Видається, що напевно треба було замінити «претендувати» іншим словом. Можливо, варто було вжити просто «обмеження правоздатності особи – можливості обіймати певні посади або займатись певною діяльністю на певний, передбачений вироком суду строк».
Л.А. Хруслова наводить визначення, що позбавлення права обіймати певні посади тягне за собою звільнення засудженого з посади, яку він обіймав під час вчинення злочину, і позбавлення його на певний строк права обіймати аналогічні посади на інших підприємствах, в установах чи організаціях2. А позбавлення права займатися певною діяльністю – це заборона засудженому упродовж певного терміну займатися діяльністю, визначеною у вироку суду, і у зв’язку з якою ним було вчинено злочин. Таке визначення дублює аналогічне, яке наводиться у підручнику Семакова Г.С., Геля А.П.3.
Подібне визначення наводить Н.А. Сафаров і висловлює думку, що позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю полягає у конкретному обсязі правообмежень, що звужують сферу соціальних можливостей суб’єкта з вільного вибору виду діяльності або певних посад у межах встановленого вироком суду строку і тягнуть судимість як правовий наслідок1. Слід зазначити, що дане визначення не містить вказівки, які ж саме види цієї забороненої діяльності, які встановлюються вироком суду.
Зовсім недосконале, на мою думку, визначення наводить А.В. Лужбін, який зазначає, що сутністю досліджуваного виду покарання є обмеження трудових прав і похідні від такого обмеження майнові та моральні обмеження засудженого2. Видається, таке визначення не розкриває суті поняття, і лише поверхово окреслює його. Як на мене, то йдеться не лише про обмеження трудових прав, тому лише їх враховувати у визначенні не логічно.
Як видно, у жодному з наведених вище понять немає вказівки на законність обіймання певної посади або займання певною діяльністю, права на які позбавляється засуджений вироком суду. Термін «припинення права» найкраще відображає зміст досліджуваного виду покарання, оскільки припинити можна лише ті права, якими особа володіла на законних підставах. Якщо вона не мала відповідних прав, то і немає що припиняти. Термін «позбавлення» прав більш ширший, охоплює як припинення прав та позбавлення можливості набуття такого права у подальшому. Тому недоцільно особу