Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни
Приводячи такі аргументи О. Гурка зазначав: „УНДО разом з петлюрівцями протягом 20-х років завжди було польським інструментом, а тому саме з цими політичними силами потрібно співпрацювати. При підтримці польського уряду вони не тільки здатні протистояти ОУН, але й організувати диверсійно-революційну роботу на теренах Волині та Галичини” [, 24]. Слід зазначити, що його аргументи не враховували ситуації, яка склалася на теренах Західної України, адже ні УНДО ні уряд УНР не мали реального впливу серед широкого українського загалу.
У своєму рефераті автор звертав також увагу й на те, що ОУН не має жодного впливу на теренах УРСР, на відміну від представників уряду УНР, яких, принаймні, знають. Щодо політики Франції та Англії, то вони повинні були не тільки підтримувати Український Комітет, але й намагатись компрометувати ОУН. Яскравим показником зацікавленості цих урядів в українському питанні, на його думку, вважалось те, наскільки французи та англійці будуть наполягати на створенні українських військових формувань [, 27].
Діаметрально протилежну точку зору зайняв доктор Б. Лонгхампс. Він піддав сумніву можливість війни з Росією, виходячи з того, що настрої серед французького та англійського суспільств направлені на війну проти Німеччини. Ним підкреслювалась хибність тез О. Гурки про першочерговість українського питання, а також про те, що іншого способу боротьби з Росією, крім підняття української проблеми, не існувало. Головним аргументом Лонгхампса було твердження про те, що Росію потрібно розкласти з середини, підтримуючи там революційні тенденції, і тоді склався б стан речей, тотожний з ситуацією, що мала місце у 1917 році – українське питання відійшло б на задній план, а першочерговість польського питання залишилась би [, 28]. Кидається у вічі протилежність поглядів О. Гурки та Б. Лонгхампса щодо утворення української держави. На думку першого Польща мала бути сильно зацікавлена у її виникненні. Східні кордони, згідно з його проектом, повинні були після війни підлягати певним змінам, а окремі території увійшли б до складу майбутньої незалежної України, тобто передбачалася можливість певних територіальних поступок на користь українців. О. Гурка підкреслював також, що уряд Польщі повинен був вже тоді (початок 1940 р. – І.Ш.) „видати прокламацію про визнання та підтримку незалежної української держави” [, 324].
Доктор Лонгхампс, навпаки, вважав, що незалежна Україна була б значно небезпечнішим сусідом, ніж Росія, а східні кордони Речіпосполитої з 1-го вересня 1939 р., згідно з його переконанням, не повинні були підлягати жодним змінам. Він підкреслював: уряд Речіпосполитої не мав права і не повинен був видавати жодних відозв, що стосувалися б незалежності України. Найкращою методикою у переговорах з українцями було „не йти на поступки і не вдаватися до жодних дискусій”, а союзники, що проводили переговори з українцями – громадянами Польщі стосовно територій, які входили до складу Речіпосполитої виявляли нелояльне ставлення до Польщі [, 324].
Вищезгадані опрацювання викликали дискусію в польських урядових колах. На основі вищенаведених тез збудував свій реферат ще один діяч уряду Л. Гродліцький. У „Зауваженнях” щодо опрацювань О. Гурки та Б. Лонгхампса він зазначав, що ситуація навколо Західної України після війни може розвиватись в трьох напрямках:
Ці території будуть повернені до складу Польщі.
Вони можуть увійти до складу ймовірної української держави.
Території Західної України потраплять під владу Росії.
Л. Гродліцький вважав, що Польща зацікавлена у створенні української держави і повинна намагатися досягнути цієї мети вже зараз, на час 1940 р., проте підтримка ця має бути на негласному рівні, оскільки відкрите маніфестування прав українців на незалежність може зашкодити самій польській державі. До того ж ситуація на міжнародній арені, на його думку, не сприяла такій позиції, адже українські терени не належали ні Польщі, ні Україні [, 53]. Автор документу навіть пропонував визнати українську державу на українських національних територіях, що входили до складу СРСР та Польщі, поступитися Україні Волинню, частиною Полісся та частиною Станіславівського і Тернопільського воєводств. Він підкреслював, що потрібно погодитися на еміграцію польського населення з територій, що залишаться у складі України, а також на еміграцію українського населення з територій, які залишаться у складі Польщі. Крім того, необхідно запевнити, що Річпосполита не буде займатися долею польського населення з територій, які увідійдуть до складу України, „а його асиміляцію українським народом та греко-католицькою церквою вважатиме за цілком натуральну” [, 53-54].
На його думку, українці, з свого боку, також повинні піти на певні поступки. А саме: визнати суверенність польської держави та народу на територіях, які залишаться у складі Польщі (мається на увазі частина етнічних українських територій, які все ж залишилися б у складі Польщі. – І.Ш.), а також українсько-польських кордонів, погодитися на еміграцію українського населення з Польщі на Україну і польського з теренів, що відійдуть останній, на територію Польщі, гарантувати, що Україна не буде піклуватися про долю українського населення, яке залишиться на польських територіях, „а його асиміляцію польським народом і католицькою церквою буде вважати цілком натуральною”[ , 54-55]
Як бачимо Л. Гродлицький у своїх розмірковуваннях пішов набагато далі попередників. Він навіть погоджувався на втрату Польщею східних теренів, проте таких думок у середовищі поляків було обмаль, в основному усі аргументи зводились до непорушності кордонів Речіпосполитої до 1939 року.
20-го лютого 1940 р. міністерством закордонних справ польського уряду було написано „Нотатку в українській справі”, яку передали прем’єру В.Сікорському для ознайомлення. У документі зазначалось, що серед українців шириться переконання у бажанні союзників використати українську карту у конфлікті з СРСР, а роль Польщі в такому разі буде зменшуватись. Саме в цьому вбачалося небажання українців відмовлятись від „східних земель” [, 14].
Ситуація, що склалась на міжнародній арені та навколо українського питання, була охарактеризована сімома пунктами. Зокрема, йшлося про те, що відбулася еволюція настроїв серед українців „в напрямку сприятливої міжнародної кон’юнктури”. Підкреслювалося: серед українців посилилися переконання у тому, що їхньою проблемою все більше і більше цікавляться союзники, а тому внаслідок такої сприятливої ситуації можна буде за підтримки останніх оволодіти „східними кресами” і створити на них незалежну українську державу.
Серед негативних чинників, які заважали справі налагодження відносин, вказувалося також: відсутність чіткої позиції зі сторони польського уряду щодо українського питання, наслідком чого стало неможливим налагодити співпрацю навіть з лояльними стосовно поляків силами у середовищі українців; призначення на найближчий час загального конгресу у США; все більше зацікавлення українською проблемою з боку союзників, продовження Німеччиною обіцяти українцям свою підтримку, постійні прохання „наших відділів про інструкції для переговорів з українцями” на які польське підпілля не отримувало чіткої відповіді, проблема створення українського легіону у складі польського війська, до якого українці відмовлялися вступати тощо [ , 14].
Для того, щоб вийти з цієї складної ситуації, уряду рекомендувалося, перш за все, зайняти чітку позицію щодо української проблеми. Для того, щоб цього досягти, на уряд покладалися наступні завдання:
„1. Провести переговори з петлюрівцями та утвореним ними Українським національним комітетом у Парижі з метою порозуміння, яке б стало на перешкоді антипольським настроям серед української еміграції.
2. Розіслати відділам на місцях чіткі інструкції, на підставі яких вони могли б приступити до нав’язання контактів і переговорів з усіма українськими діячами з метою їхнього залучення до співпраці та пропаганди польсько-української колаборації.
3. Приступити до підняття українського питання у переговорах з союзниками, хоча б з огляду на можливість виникнення української держави у випадку війни між ними та СРСР.
4. На цій підставі опрацювати інструкції для представників на польсько-руських теренах, з метою залучення українського населення до спільної боротьби проти окупантів.
5. Підготовка підґрунтя для переговорів з Українським Комітетом у Парижі про створення українського легіону з власним керівництвом і власним прапором” [, 14-15].
Слід зазначити, що такого роду пропозиції були наслідком реакції окремих польських політиків на бездіяльність їхнього уряду стосовно української проблеми. Йому пропонувалося зайняти чітку позицію аби утримувати ситуацію, що склалася навколо української проблеми, під контролем.
На думку авторів „Нотатки в українській справі”, для виконання вищеперерахованих завдань потрібно, в першу чергу, визнати право українського народу на створення власної державності і продемонструвати готовність підтримати його прагнення до незалежності [, 15].
Ступінь цієї підтримки мав залежати від ситуації, що склалася на міжнародній арені. Тобто, з одного боку, стверджувалася теза про те, що польський уряд повинен зайняти чітку позицію щодо українського питання, з іншого, знову ж таки, ця позиція узалежнювалася від міжнародної ситуації та позиції стосовно української проблеми з боку союзників, що фактично було пропозицією зайняти вичікувальне становище.
Пропонувалося також заявити, що уряд визнає потребу тісної співпраці з майбутньою українською державою включно до федерації і визнає права українців, що проживають на територіях Польщі на вільний національний розвиток в рамках автономії. У випадку, коли б теза про автономію не була прийнята, мінімум, що уряд повинен був зробити, це запевнити українців у тому, що вони будуть користуватися такими ж правами на розвиток свого національно-культурного життя як і поляки [, 15-16].
У документі також висловлено позицію щодо майбутнього польсько-українського кордону. Зокрема у пунктах, присвячених проблемі кордонів читаємо: „ Справа територіального розподілу обох держав зможе бути вирішена лише після виникнення та конституційного визнання реального, загальноукраїнського уряду і того, наскільки тісною буде політична співпраця обох держав.” [,15-16] Робилося також застереження, що будь які обіцянки, які стосувались би кордонів, потрібно використовувати як неурядовий аргумент і висловлювати їх лише в приватних розмовах, а не від імені уряду [, 16].
У заяві від 8-го квітня 1940 р. під назвою „Українська справа”, яка була розроблена в головному штабі польського командування, теж повторювалися вже відомі думки про „цивілізаційну” місію Польщі на сході і про допомогу українцям створити свою державу на теренах Наддніпрянщини. Що ж стосується Західної України, то у документі підкреслювалося, що офіційна позиція уряду має полягати у збереженні status quo, а справа східних територій Польщі – виключно внутрішня проблема, яка не повинна підлягати обговоренню [, 57-53].
Влітку 1940 р. на розгляд мін. С. Кота було направлено документ під назвою „Українська проблема”. Автором даного опрацювання був К. Александрович – один з референтів уряду. На його думку, українська держава мала право на існування виключно на територіях Наддніпрянщини. Стосовно Східної Малопольщі, то тут автор зазначив, що доля цих теренів тісно пов’язана з майбутнім Польщі, яка після відновлення незалежності повинна надати Східній Малопольщі широку політичну, економічну та культурну автономію під керівництвом незалежної української держави за Збручем [,16].
2-го квітня 1940 р. на ім’я міністра С. Стронського було надіслано таємне опрацювання, здійснене відділом з питань національностей при Департаменті інформації та документації. Тоді ж він відправив його для ознайомлення ген. В. Сікорському, а також міністрам А. Залеському, К. Соснковському і С. Коту.
У документі містилася інформація про, те що українські націоналісти ведуть активні переговори з О.Шульгіним. Він поставив вимоги, за умов дотриманні яких стало б можливим порозуміння:
1. Оголошення націоналістами декларації проти СРСР та Німеччини.
2. Визнання уряду УНР.
3. Координація дій у створеному спільно комітеті”. [, 396]
В опрацюванні зазначалося також, що українські націоналісти ведуть переговори з представниками французького уряду. Для того, щоб запобігти їхньому порозумінню рекомендувалось провести детальні переговори з Парижем на тему українського питання. На думку авторів документу, саме такі переговори дадуть змогу довести, що українські націоналісти не є виразниками прагнень усього українського народу, а лише намагаються впровадити в життя вказівки зі сторони Німеччини [, 43]. Крім того, пропонувалося надати усілякого роду допомогу О. Шульгіну з метою посилення впливу Українського комітету на теренах, окупованих СРСР та Німеччиною, а також для розгортання широкої компанії в пресі на його підтримку [, 43-44].
Аби не привертати увагу СРСР до українського питання і не дратувати зайвий раз союзників, рекомендувалось підняти проблему Кавказу, з метою демонстрації того, що українська проблема не є єдиною територіальною проблемою в СРСР. Для збирання докладної інформації про діяльність українців у Римі пропонувалось знайти відповідальну людину, яка б цю інформацію збирала і в разі необхідності інформувала уряд про все, що відбувається в українських колах [, 44].
Вже на початку 1940 р. стало зрозуміло: вирішення української проблеми потребує зосередження повноважень, в руках однієї інституції. Ще 6-го січня 1940 р. В. Сікорський відправив лист, адресований Комітету для справ краю, з запитом про те, в який спосіб має проводитися робота над вирішенням даної проблеми [, 26]. 18-го січня 1940 р. ген. В. Сікорському було направлено відповідь від голови КСК К. Соснковського. У ній зазначалося, що роботу над розв’язанням українського питання доручено комісії у складі С. Котта, Я. Станчика та мін. Т. Білецького. Очолював цю комісію С. Кот. К. Соснковський зазначив, що саме цій новоствореній комісії було направлено на розгляд так і не затверджену офіційно ухвалу КСК13, звіт О. Ладося про попередні переговори з українцями, різного роду рапорти та опрацювання, присвячені українській проблемі, авторами яких були як представники польського уряду в еміграції, так і діячі, що перебували в підпіллі на окупованих територіях. Усі ці матеріали було передано Міністерством закордонних справ Польщі та Відділом інформації і документації [, 26].
У відповіді даються й рекомендації щодо можливості створення українського легіону у складі польського війська. К. Соснковський зазначав, що комісія визнала його створення цілком можливим, проте окремо було вказано застереження Т. Білецького, який зайняв відмінну від членів комісії позицію. На його думку ця справа ще не дозріла ні політично, ні технічно, а тому піднімати її передчасно [, 26].
Польський уряд намагався також стежити і за тим, хто прибуває з краю на еміграцію, аби володіти реальною інформацією про українців, які приїжджають до Франції. Зокрема, „Рішенням у справі осіб, прибуваючих з Краю”, прийнятим урядом 21-го січня 1940 р., на польські еміграційні служби покладалось завдання скласти списки осіб, що прибувають з краю. Особливо це стосувалось відомих громадських діячів, представників політичних партій та й взагалі будь-кого, хто мав хоча б найменший вплив серед українців. Такі списки наказувалося відправляти телеграфом до Президії Ради Міністрів на ім’я С. Кота [, 26а].
Представники польського руху опору розуміли: для налагодження співпраці з українцями, потрібно, щоб останні виступили спільним фронтом. Усвідомлювали вони також і те, що в цій справі потрібно не лише заручитися підтримкою з боку союзників, але й позбавитись так званого „комплексу захисників Львова” з усіма його негативними наслідками. Мається на увазі пам’ять серед окремих представників польського уряду про війну з українцями за Львів у 1919 р.
На це звертав увагу референт уряду К. Чарковський-Голейовський у своєму „Меморіалі” до віце-міністра з військових справ М. Кукеля. На його думку, представники такого типу мислення робили висновки, послуговуючись своїм власним досвідом, нехтуючи тим самим реалії, що постали в період польсько-німецької війни [, 41]. Ще один негативний момент, який стояв на перешкоді порозуміння автор бачив у поєднанні вищезазначеного чинника з негативним ставленням до українців польських правих партій націоналістичного спрямування, які мали неабиякий вплив серед польського населення Західної України, і не тільки не визнавали існування українського народу, але й заперечували саме існування слова „український”, не говорячи вже про визнання прагнень українців до самовизначення [, 41].
Уже в травні 1940 року К. Чарковський-Голейовський пропонував уряду оголосити, що Польща прагне закінчити українсько-польську суперечку, „базуючись на засадах Люблінської унії та Гадяцької угоди”. Крім того, вона повинна була засвідчити, що території Волині і Східної Малопольщі є спільною власністю українців та поляків і хоч вони мішані за своїм характером, проте це невід’ємна частина Польщі.
Водночас підкреслювалась необхідність оголошення автономії цих територій з застереженням, що закордонна політика, військо і фінанси повинні бути прерогативою польського уряду. Усі інші питання мали бути вирішені згідно з прагненнями місцевого населення, при справедливому і рівноправному забезпеченні інтересів обох народів. Пропонувалося також утворити відділи української національної самооборони, з власним прапором, вищим командуванням та офіцерами, у складі польського війська у Франції [, 41-43].
Після поразки Франції польський уряд переїхав до Англії. Умови в яких йому довелося працювати були набагато складнішими за попередні. Фактично він вимушений був заново налагоджувати роботу, а тому проекти щодо розв’язання українського питання було відкладено на невизначений період. Уряд однак підкреслював: українська проблема залишається внутрішнім питанням і вирішуватимуть її лише польські політики [, 43]. Водночас відбуваються зміни позиції уряду щодо СРСР, який Сікорський почав розглядати як можливого майбутнього союзника Великобританії.
При такому розгортанні подій прометеїстські плани були просто нереальними. Цікавим є те, що тепер розв’язання української проблеми, з одного боку, розглядалося на тлі можливого порозуміння з Радянським Союзом, а, з іншого, офіційною позицією уряду була теорія двох ворогів Польщі: Німеччини та СРСР. В цій ситуації поляки і надалі продовжували підкреслювати status quo ante bellum стосовно „східних кресів” [, 43]. Разом з тим, не відкидалася й можливість тісних контактів з українцями приязно налаштованими до поляків [, 267].
У інструкції ген. К.Соснковського для ген. С. Ровецького від 3-го листопада 1940 р. підтверджувалась попередня позиція польської сторони стосовно взаємовідносин з українцями і литовцями. Підкреслювалась необхідність обережної позиції у контактах з ними і заборона будь-яких політичних чи військових обіцянок з польського боку. Контакти мали носити суто інформаційний характер, а остаточні рішення вважались виключно прерогативою уряду [, 309]. У документі також зазначалося, що кордони радянської окупації не мали під собою жодних етнографічних підстав. Захоплення „східних кресів” розцінювалось не як визволення, а як загарбання теренів, що віками належали до Польщі, і прагнення уярмити проживаючі там народи. Підкреслювалося також, що на відміну від СРСР, Польща забезпечить цим народам національні права. Підставою польсько-радянського порозуміння вважалась непорушність кордонів до вересня 1939 р. Лише за таких умов Польща зобов’язувалась не здійснювати жодних спроб направлених на розпад Радянського Союзу [, 318].
На нараді від 21-го травня 1941 р., яку скликав президент Е.Рачкевич, ген. В. Соснковський заявив, що готовий відмовитись від позитивного ставлення до утворення української держави, прихильником якої він завжди був, в разі, якщо ціною за це буде відновлення довоєнних кордонів Польщі. На думку Ч. Партача, це були одні з перших несміливих спроб порозумітись з СРСР [, 44]. Водночас, не слід забувати, що вони робились за рахунок відмови українцям у їхньому прагненні створити незалежну державу. Погляди на можливість надати українцям незалежність, або хоча б політичну автономію сприймалась поляками негативно. На думку керівника штабу головного командування А. Кендзьора, Польща протягом 20-ти років так і не спромоглась виробити раціональної концепції в українській справі і зробити хоча б крок на зустріч її вирішенню [, 44].
Інформація про можливість швидкого початку радянсько-німецької війни спричинила до намагань підпілля в краї виробити концепцію у політиці щодо українців на місцях під час конфлікту, якщо такий матиме місце. 23-го квітня 1941 р. підполковник львівського Союзу збройної боротьби (ЗВЗ - „Związek walki zbrojnej”) Е. Мацеліньський14 звертався до керівництва польського підпілля за інструкціями у справі ставлення до українських організацій та директив на випадок війни [, 521]. На його запит командуючий ЗВЗ ген. В. Соснковський відповів, що контакти з таємними українськими організаціями потрібні для узгодження з ними спільного плану протидії поборам, але застеріг від політичних переговорів, зазначивши, що будь-які обіцянки такого характеру належать до компетенції уряду. Водночас він підкреслив, що при спробах зі сторони українців отримати якісь відомості від представників польського підпілля, жодної інформації їм не надавати, оскільки на це має право виключно представник від уряду в краї [, 544]. Як бачимо, уряд зайняв вичікувальну позицію, сподіваючись, що ситуація на міжнародній арені змінеться на користь Польщі, а тоді вже можна буде диктувати свої умови українцям.
Отже, слід зазначити, що за час міжвоєнного двадцятиліття польський уряд не зміг розв’язати наболілої української проблеми, хоча такі спроби робились неодноразово. Невдала політика, котра стала однією з причин складної соціально-економічної ситуації та репресії стосовно незадоволених політикою уряду українців призвели до загострення двосторонніх відносин у передвоєнні роки. Реакцією офіційної влади на незалежницькі прагнення українців стали дії спрямовані на полонізацію, а також репресії, арешти, наступ на українську освіту і культуру, що ще більше додало агресії у ставленні до поляків. Репресії та арешти провідних українських діячів, здійснені безпосередньо перед початком війни, не згасили національно-визвольних прагнень, як цього очікувала польська влада, а навпаки, привернули ще більшу кількість українців до лав повстанського руху.
Для початкового етапу війни були характерними пошуки спільних векторів у налагодженні співпраці з українським національно-визвольним рухом. З’явилося чимало проектів вирішення української проблеми, постійні дискусії відбувались у Раді міністрів, проте польський уряд на еміграції зайняв вичікувальну позицію, а співпрацю з українцями вбачав лише у залученні їх до боротьби з Німеччиною і СРСР. На офіційному рівні не було прийнято жодного рішення про поступки українцям. Представники уряду не хотіли давати обіцянки українській стороні з огляду на швидкі зміни у міжнародній ситуації, побоюючись опинитись в програшному становищі. До того ж на даному етапі українська проблема розглядалась як суто внутрішня проблема Польщі, а уряд відстоював неподільність її кордонів до 1939 р.
РОЗДІЛ 3
ШЛЯХИ І МЕТОДИ РОЗВ’ЯЗАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ
3.1. Розробка і реалізація політики в українському питанні.
Напередодні війни між СРСР і Німеччиною погіршилась внутрішньополітична ситуація в середовищі самого польського уряду. Червень 1941 р. розпочався активізацією дій, опозиційних по відношенню до прем’єра, сил в особі представників різних політичних угруповань, серед яких чільне місце займало „Стронніцтво народове”.15 В. Сікорського звинувачували в одноосібному прийнятті рішень і в тому, що він постійно протидіяв впливу тих членів уряду у яких вбачав своїх політичних противників. Критикували його опоненти і за те, що він, нібито, занадто піддавався впливу тих політиків, які користувалися його довірою, передусім нарікали на всевладність С. Кота.
Прем’єр-міністр всіляко намагався владнати конфлікт. На одному з засідань Національної ради 17-го червня 1941 р. він заявив, що „нас розділяють лише дрібні непорозуміння”, а у засадничих питаннях позиція „уряду є одностайною” [, 84]. Проте ситуація, яка склалася в уряді, свідчила про зворотнє. Все частіше на засіданнях Ради міністрів відбувались суперечки, а то й відверті конфлікти між її членами.
Теж саме можна сказати й про Національну раду, засідання якої все рідше скликалися, що зменшувало її політичний авторитет [, 84]. Саме в період політичної кризи в уряді розпочалась війна між Німеччиною та Радянським Союзом, яка кардинально змінила як міжнародну ситуацію в світі, так і військово-політичний розклад сил у Європі. СРСР і Німеччина перетворилися з недавніх союзників у ворогів.
Збройний конфлікт між ними не став несподіванкою для поляків, які уважно слідкували за розгортанням подій в Європі. Уряд володів інформацією про пересування німецьких армій на схід до кордону з СРСР; на неминучість війни вказували й оперативні дані англійських кіл, з якими тісно співпрацював штаб польського уряду у Лондоні. Проте ген. В. Сікорський був переконаний, що хоча конфлікт між Радянським Союзом і Німеччиною є невідворотним, але він не розпочнеться так швидко. На початку червня 1941 р. прем’єр у розмові з президентом В. Рачкевичем відкинув інформацію про можливість протистояння між двома окупантами у найближчий час, як безпідставну [, 84]. Однак через неповних два тижні війна розпочалася.
Її вибух ставив польський уряд в нову ситуацію, яку можна було використати на свою користь. На перший план висувалася проблема налагодження дипломатичних стосунків з СРСР, розірваних після його нападу на Польщу 17-го вересня 1939 р. За їх налагодження виступала й Англія для якої початок радянсько-німецької війни відкладав можливу інвазію німців на Британські острови. Через кілька годин після початку конфлікту У. Черчілль виступив з промовою по радіо в якій заявив про підтримку Радянського Союзу у війні проти агресора, обіцяючи повну матеріальну допомогу і закликаючи зробити теж саме світову спільноту. Цілком зрозуміло, що у своєму виступі У. Черчілль уникав будь-яких питань, які могли б дратувати офіційну Москву. Серед них на першому місці була проблема східних кордонів Польщі.
23-го червня 1941 р. виступив з промовою по радіо і В. Сікорський, підкресливши у ній можливість налагодження стосунків з Радянським Союзом [, 81; , 218]. В той же день відбулося засідання Ради міністрів на якому обговорювалися умови врегулювання двохсторонніх відносин. Члени Ради погодились з тим, що необхідно якнайшвидше вирішити це питання, але головною умовою в досягненні порозуміння з офіційною Москвою було визнання останньою східних кордонів Польщі.
Водночас польський уряд розумів неможливість позитивного вирішення цих вимог з огляду негативного ставлення до них СРСР. Про це йдеться в „Інструкції” для краю і дипломатичних представництв В. Сікорського і „Директивах” С. Кота для делегата уряду К. Ратайського, датованих відповідно 22 і 23 червня 1941 р. У них чітко наголошувалося на неможливості ангажуватися в нинішніх умовах на користь співпраці з СРСР і припускалася зміна цієї позиції лише „з подальшим розвитком ситуації”. Все ж радянсько-німецький конфлікт оцінювався як корисний для польської політики. Передбачалося, що