Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни
Нагадаємо, що реакцією Німеччини на проголошення української держави у Львові стали репресії та переслідування діячів українського національно-визвольного руху протягом липня – листопада 1941 р. Це викликало розчарування у співпраці з Німеччиною і намагання пошуку нових шляхів для досягнення незалежності. Тому українці виступили ініціаторами налагодження стосунків з польським рухом опору.
Відбулося дві зустрічі з керівником Українського Центрального Комітету (УЦК) В. Кубійовичем в липні і вересні 1941 р. Під час переговорів він заявив, що лінією кордону, побудованою на компромісі, може бути лінія між Сяном та Збручем, зокрема називалися річки Золота Липа та Опор, тобто Львів і Бориславський нафтовий кут залишались би у складі Польщі [, 140]. На такі пропозиції відразу негативно відреагувала ОУН(Б), представники якої неодноразово попереджували В. Кубійовича, щоб він залишив у спокої територіальні проблеми України [, 335].
10-го серпня 1941 року відбулась розмова між представником польського підпілля та адвокатом В. Горбовим, членом українського уряду проголошеного у Львові. На запитання польської сторони про можливість зміни ставлення українців до Німеччини в зв’язку з негативною реакцією німців на проголошення українцями державності В. Горбовий відповів, що ставлення це залишатиметься незмінним. Він підкреслив, що така позиція продиктована українською рацією стану. Обговорюючи різні варіанти вирішення проблеми українських територій, В. Горбовий заявив, що розвиток двосторонніх відносин і, взагалі, спірних питань між Польщею та Україною, буде залежати від того, хто в майбутньому буде їх регулювати. На його думку, якщо це має бути Німеччина, то потрібно припинити дискусію, тому що нема про що говорити.32 Крім того, він зазначив, що у випадку вирішення даної проблеми лише українською та польською сторонами, сумнівним є мирний варіант такого розв’язання конфлікту, через неможливість відмови української сторони від територій до лінії Сяну і Бугу [, 40-41; , 143]. Приблизно такого ж змісту розмова мала місце 19-го жовтня 1941 року з др. О. Черкавським, який представляв помірковані українські кола. На його думку, відправною точкою у переговорах з поляками є кордон між Україною та Польщею по Сяну, Бугу і Прип’яті. Він підкреслив, що українській стороні байдуже чи візьмуть поляки в компенсацію за втрачені землі частину територій, що входили до складу Німеччини, і на скільки великою ця частина буде. Більш того, українці з задоволенням допомогли б у цьому полякам. Визначальним моментом, який слід враховувати, на думку О. Черкаського, було те, що на територіях Західної України, українці є в більшості і тому саме вони мають право на остаточне рішення. У відповідь на запитання, як може Польща у разі переможної війни відмовитись від Львова, або таких центрів як Чортків та Тернопіль, він відповів, що достатньою компенсацією стануть території Лемківщини і Холмщини, де проживає 800 тис. свідомих українців [, 140].
У вересні 1941 р. відбулася Перша конференція ОУН(Б), на якій було прийнято рішення про початок антинацистської боротьби. Після конференції одного з поміркованих діячів33 ОУН(Б) Б. Левицького було уповноважено нав’язати контакти з керівництвом польського підпілля [, 224]. У жовтні 1941 р., він як офіційний представник ОУН(Б) прибув до Варшави. Мета приїзду - узгодження спільної позиції стосовно німців. В ході зустрічі було висунуто вимоги припинити антиукраїнську пропаганду і враховувати у майбутніх переговорах можливість виникнення незалежної України. Б. Левицький також відзначив, що проблема українсько-польських кордонів могла б бути вирішена після закінчення війни [, 145].
Фактично у ході липнево-жовтневих переговорів українська сторона висувала лише одну вимогу – визнання польським урядом права українців на створення власної держави на територіях розташованих на схід від Бугу і Сяну. Проте, не дивлячись на такі пропозиції, польська сторона не змінила свого ставлення до українського питання.
Відомо, що завдання стосовно діяльності польського підпілля на територіях Західної України базувалися на політично-стратегічних планах еміграційного уряду, який, в свою чергу, був вимушений узгоджувати їх з планами союзників – США і, передусім, Великобританії. Впродовж радянсько-німецької війни, в залежності від перебігу подій, вони неодноразово змінювалися. Як вже зазначалося, на її початковому етапі підпілля в особі ЗВЗ мало розбудувати свою організаційну структуру, фактично знищену НКВС, накопичити зброю, устаткування, амуніцію, здійснювати диверсії і саботаж, забезпечити підготовку до майбутнього масового повстання на теренах Польщі, налагодити співпрацю з іншими польськими підпільними структурами, і, по можливості, включити їх до свого складу, або ж скоординувати спільні дії.
Підкреслимо, що одним з головних завдань польського військового підпілля було оволодіти „східними кресами” і не допустити втрати цих територій. В даному випадку його прагнення йшли всупереч бажанню українців отримати власну державність. Командування АК добре розуміло, що за свої апетити доведеться платити протистоянням з українським національно-визвольним рухом. Тому окремі діячі висловлювалися за співпрацю з ним, щоб уникнути можливого конфлікту. Цю позицію підтримував і керівник обшару № 3 (Львівський обшар) ген. К.Савицький, який прихильно ставився до українського питання, вважаючи за можливе повернення до політики прометеїзму або навіть федералізму [, 146]. Погляди на вирішення української проблеми в середовищі військового, як зрештою і цивільного, підпілля не були одностайними і чітко визначеними. Наприклад, один з радників ген. К. Савицького в українських справах Я. Дем’янчук34 стверджував, що з українцями потрібно домовитись з огляду на загрозу в разі конфлікту з ними польській державності і взагалі „польськості” на теренах „східних кресів”. На відміну від нього підполковник М. Добжанський35, який був наближеним до оточення Савицького, не поділяв поглядів генерала на позитивне розв’язання українського питання, заявляючи, що Савицький мав „українського фіола”, тобто був україноманом [, 156].
Відомо, що керівництво обшару могло здійснювати контакти з українським підпіллям лише з метою отримання інформації. Проведення фундаментальних переговорів було прерогативою Головного командування АК, яке, в свою чергу, також не мало права на прийняття рішення без згоди керівництва Делегатури і уряду.
У рекомендаціях головного командування АК від 12-го грудня 1941 р., які було розроблено внаслідок численних звітів підпілля про намагання українців з різних політичних угруповань (УНДО, ОУН, українських соціал-демократів) налагодити контакти з поляками, підкреслювалося, що переговори має право проводити лише інформаційний відділ Бюро інформації і пропаганди. Заборонялися будь-які контакти організаційного характеру. Підкреслювалося також, що переговори повинні носити виключно інформаційний характер, щоб зорієнтуватися в планах і настроях українців. Польському підпіллю рекомендувалося в ході переговорів, якщо такі матимуть місце, підкреслювати необхідність співжиття обох народів на теренах „східних кресів”, можливість існування української держави, але за Збручем, давати гарантії про забезпечення в майбутньому культурного розвитку українців, а також звертати їхню увагу на загрозу зі сторони Німеччини і Радянського Союзу [, 29].
Слід зазначити, що перші плани загального повстання передбачали його здійснення на етнічних польських територіях, проте планувалося також захопити Львів, налагодивши тісну співпрацю з місцевою польською спільнотою. Такі контакти мали відбуватись через територію Любельщини. На усіх інших теренах „східних кресів” мали здійснюватися партизанські рейди, диверсії і саботаж з метою захисту майбутнього повстання [, 148]. Формування військових підрозділів мало відбуватись на теренах Генерального Губернаторства, а потім вони повинні були перекидатися на інші території „східних кресів” [, 153-154; , 247].
Залучення СРСР до табору союзників та його успіхи у війні з Німеччиною, намагання західних держав не дратувати офіційну Москву і примусити поляків піти на поступки у питання своїх східних кордонів, а також критична ситуація на „східних землях” (загострення взаємовідносин з українцями, терор з боку німецької окупаційної влади, активізація дій радянських партизан, безпосередньо пов’язаних з успіхами Червоної армії) вплинули на зміни у планах повстання. З 1942 р. характерною рисою польських планів стосовно вирішення української проблеми був її розгляд з точки зору перспективи майбутніх стосунків з СРСР. Хоча на офіційному рівні польський уряд заявляв про непорушність східних кордонів Польщі, а українське питання вважалося виключно внутрішньою проблемою Речіпосполитої, „лондонці” все ж вимушені були рахуватися з позицією Москви.
Згідно з оперативними рапортами Головного командування АК № 132 і № 154, які було розроблено на початку 1942 р. планувалося розпочати збройний виступ, а також здійснювати диверсійно-саботажну роботу не лише на своїх етнічних територіях, але й в Східній Галичині. В одному з пунктів рапорту № 132 підкреслювалася необхідність „опанування „східних земель” із передбаченням військової операції на Львів, Східну Малопольщу (Східну Галичину) і Вільненщину” [, 22].
У рапорті № 154 українське питання представлене дещо ширше, але також під кутом його разв’язання шляхом військової операції. Зокрема, йшлося про те, що крім військової боротьби з німцями, можливим є збройне протистояння з українцями, головним чином за Львів [, 22; , 331].
На основі цих рапортів наприкінці 1942 р. було розроблено оперативний план польського підпілля під назвою „Прикриття” („Oslona”). Сформульовані в ньому і директивах завдання, у відповідності до оперативних рапортів № 132 і № 154 Головного командування АК, передбачали забезпечення наявними у Львівському регіоні силами Армії Крайової „прикриття антинімецького повстання” в центральній Польщі зі сходу. Воно мало розпочатися в той момент, коли поразка Німеччини у війні буде безсумнівною. Забезпечення успішного результату мало здійснюватися за допомогою саботажно-диверсійних акцій для того, щоб запобігти перекиданню німецьких регулярних частин в райони, охоплені повстанням. У випадку, якби не вдалося повністю паралізувати рух німецького транспорту на залізницях, шосе і дорогах і якась частина їхніх регулярних підрозділів все ж потрапила б на терени Східної Галичини, на загони Армії Крайової покладалося завдання відтягнути на себе якусь кількість ворожих сил. Крім того, одним з першочергових завдань було захоплення Львова і випередження у цьому українців [, 61]. Цілі які ставило перед собою підпілля були наступні: боротьба з окупантами (знищення адміністрації, партійних органів, німецького населення36 в терені), здобуття зброї та амуніції шляхом захоплення її у гітлерівців, нападів на військові склади, або ж добровільної видачі внаслідок домовленості з окремими німецькими чи румунськими37 підрозділами, протиставлення прагненню українців встановити контроль над „східними землями”, налагодити порядок і спокій в краї, як тільки з’явиться можливість перейти до експансії на ще непідконтрольні території як ті, що входили до складу Другої Речіпосполитої до 1939 р., так і ті, „захоплення яких є необхідним для майбутньої міцної Польщі” [, 328-329].
Оперативний план польського підпілля від 1942 р. („Прикриття”) також передбачав два можливих варіанти у взаємовідносинах з Радянським Союзом та його військами. Перший мав би місце, якби Москва була знесилена війною проти Німеччини. Тоді Польща змогла б вступити з нею у відкриту боротьбу за володіння „східними кресами”. Згідно з другим, на випадок перемоги СРСР і вступу Червоної армії на довоєнні польські території залишалося сподіватися на врегулювання усіх, пов’язаних з цим, проблем у міжнародній площині. До того, поки не будуть врегульовані територіальні суперечки з Москвою, Армія Крайова мала знаходитися у підпіллі. Все ж за будь яких обставин поляки розраховували на всебічну підтримку з боку західних держав [, 61; , 332-333; , 11].
6 січня 1942 р. СРСР розповсюдив ноту протесту проти присутності Німеччини на Західній Україні, зокрема, мова йшла і про Львів включно. У відповідь посол Польщі у Москві заявив про непорозуміння, стверджуючи, що Львів є польським містом. Кремль офіційно відхилив його ноту.
Заяви про неподільність території робились поляками неодноразово, проте ні СРСР ні Великобританія із зрозумілих причин не підтримували цих заяв. 31 січня 1942 р відбулась зустріч прем’єра В. Сікорського з У. Черчіллем. Голова британського уряду намагався переконати польську сторону в необхідності поступок щодо територіальних домагань Радянського Союзу. Він підкреслив, що „поки ми не одержали перемоги, проблема європейських кордонів не повинна обговорюватися жодним чином”. Під час наступної зустрічі 11 березня 1942 р у відповідь на заяву В. Сікорського про експансіоністські плани Москви У. Черчілль заявив, що його погляди на СРСР не відрізняються від думки польського прем’єра, проте зазначив: у випадку перемоги останнього у війні, Кремль вирішуватиме проблему кордонів, у разі ж програшу „підписаний нами договір не матиме жодного значення”. Проте ці аргументи не переконали В. Сікорського, і він залишився на своїх позиціях [, 295] .
Розуміючи, що англійці не підтримують їх позиції щодо східних кордонів, „лондонці” намагалися заручитися підтримкою США. 24-30 березня 1942 р. відбувся другий38 візит В. Сікорського до Вашингтону. Під час зустрічі з Ф. Рузвельтом обговорювалася проблема кордонів. Президент заявив, що він проти вирішення цього питання в період війни, проте пообіцяв, що за посередництва радянського посла у Вашингтоні представить свою позицію Й. Сталіну. Водночас він підкреслив, що при встановленні післявоєнних кордонів слід враховувати інтереси безпеки СРСР, а прийняття рішення в даний момент було б справою передчасною [, 61]. Відбулась також зустріч польської делегації з держсекретарем С. Уельсом, на якій американська сторона докладно ознайомила поляків зі своєю позицією. Зокрема, йшлося про те, що США не підпише жодного таємного договору, поки триває війна з огляду на позицію президента Ф. Рузвельта, який вважав вирішення будь-яких територіальних проблем можливим лише після закінчення війни. Держсекретар підкреслив також, що Сполучені Штати „стоять на позиціях Атлантичної Хартії”39 і з задоволенням ознайомляться з планами кожної союзної держави, щодо її національних інтересів [, 62].
У цілому В. Сікорський позитивно оцінив свою поїздку, визнавши за великий успіх заяву США про те, що справа кордонів буде вирішена після війни. Конкретним же результатом цієї подорожі стало отримання його урядом щорічної позики у розмірі 12,5 млн доларів, головним чином на потреби діяльності на окупованих територіях [, 116].
Після початку радянсько-німецької війни і підписання угоди про співпрацю з СРСР від 30-го липня 1941 р. польський уряд, заклопотаний різними справами, тривалий час не наважувався прийняти офіційну декларацію, яка б окреслювала його ставлення до України і українців. Причиною цього було неприйняття українського питання Радянським Союзом і намагання західних держав зняти з повістки денної проблеми, які заважали налагодити співпрацю з Москвою у боротьбі проти Німеччини, що, в свою чергу, вимагало від екзильного уряду узгодження позицій з США, Англією і СРСР. Ще одним фактором було повне заперечення польською стороною права українців на створення незалежної держави на теренах Галичини і Волині. Така позиція виходила не лише від „кресових” шовіністичних кіл, керівництва АК чи Делегатури, але й від уряду у Лондоні, керівники якого неодноразово заявляли про непорушність кордонів Польщі до 1939 р. Водночас поляки намагалися залучити українців до співпраці у боротьбі проти окупантів і, як плату за це, пропонували рівні права і обов’язки у новій повоєнній Польщі. Тому уряд і не наважувався висловити свою офіційну позицію в українській справі, а обмежувався лише загальними обіцянками.
На початку січня 1942 р. було прийнято „Ідейну декларацію Речіпосполитої”, яка містила загальні положення про забезпечення демократичних прав і свобод усіх громадян післявоєнної Польщі. У ній також підкреслювалося, що уряд визнає одним з перших своїх завдань „найактивнішу участь у війні” проти Німеччини і забезпечення ширшого доступу до Балтійського моря та встановлення кордонів, які забезпечать „тривалу безпеку Речіпосполитій” [, 215].
Водночас звіти, які надходили з окупованих земель у першій половині 1942 р., свідчили про активізацію українського національно-визвольного руху та посилення впливів ОУН(Б). У звітах за грудень 1941- січень 1942 рр.40, червень41 та вересень 1942 р. головний комендант АК С. Ровецький сигналізував, що „українці посилено готуються до майбутнього збройного виступу, головним чином проти нас”, висловлював занепокоєння ізольованістю польського населення „східних кресів”, зокрема Галичини, Волині і Полісся, підкреслюючи можливість опанування „східних земель” без збройної боротьби лише за умови налагодження мирних стосунків з українцями [, 193-197, 273-278, 326-339].
На основі рапортів підпілля було розроблено спеціальний звіт за другий квартал 1942 р. під назвою „Українська справа”. Документ заключав у собі наступні пункти: „1. Теперішня оцінка української проблеми може ще підлягати змінам, тому що становище не є стабільне. Зростаючі ознаки поліпшення ставлення українців до Польщі залишені без відгуку з нашого боку можуть бути використані німецькими чинниками в разі погіршення військової ситуації Рейху на сході.
2. В момент повстання проти Німеччини при захопленні суверенних територій Речі посполитої на сході потрібно вже зараз передбачати боротьбу за Східну Малопольщу, а може й Волинь в умовах, які важко уявити. Боротьба та буде представлена ворожою нам пропагандою, як нова „загарбницька війна”. Боротьба та, з точки зору можливості конфлікту з СРСР (якщо він не залишиться остаточно ослаблений протягом війни) за наші східні кордони, повинна бути проведена якнайшвидше і з якнайменшими жертвами; ідеалом було б, аби могла мати риси збройної окупації.
3. Ту компанію ми могли б в зв’язку з зайняттям східних земель собі полегшити, якщо й не уникнути її повністю, шляхом умиротворюючої пропаганди принаймні на Волині, а також ослаблення опору в Східній Малопольщі, через приєднання до себе частини українського суспільства. Цієї мети можна досягнути за допомогою дій, які пропонував ген. С. Ровецький ще в листопаді 1941 року”. [, 300-301; , 247-248]42.
З цитованого уривку видно, що, по-перше, на середину 1942 р. польський уряд так і не зайняв чіткої позиції стосовно української проблеми, по-друге, не зважаючи на реальний стан речей, „лондонські” політики планували різні шляхи та методи досягнення своїх цілей (утримання західноукраїнських територій у складі Польщі) включно до збройної окупації „східних кресів” і, по-третє, одним із шляхів розв’язання наболілої проблеми вони бачили залучення українців на свій бік, що було справою не реальною в умовах німецької окупації, активізації дій радянських партизанів і посилення впливів ОУН(Б) на теренах Західної України.
Одним із шляхів залучення українців до співпраці стала пропаганда майбутнього мирного і рівноправного співжиття українців і поляків в межах однієї держави. В контексті цієї діяльності у листопаді 1942 р. було розроблено „План пропаганди в українській справі”.43
У ньому, ось уже в котре, основною метою діяльності польського руху опору вважалося утримання територій „кресів” у складі Польщі. Саме незмінність польських територій, на думку авторів документу, є однією з умов для існування потужної Польщі, „яка буде здатна до захисту від будь-яких зазіхань як зі сторони більшовиків, так і тевтонської агресії” [, 14] З огляду на це наводилися аргументи з яких саме міркувань польська держава мусить добиватись поставленої перед собою мети. Важалося що усі чинники (військові, господарські та ідеологічні, міжнародно-правничі, політичні, історичні та культурні) „свідчать про необхідність стояти на своїх позиціях” [, 15-16]
Документ також рішуче відкидав домагання українців, стверджуючи, що з усіх можливих варіантів українцям потрібно обирати Польщу, бо саме тут у міжвоєнний період їм „було найкраще в порівнянні з іншими державами, до складу яких входили їх етнічні території” [, 18-19]
Головною метою пропаганди серед українців було залагодження українсько-польського антагонізму. Вона була розділена на кілька напрямків. Перший – антинімецька пропаганда, другий – антиросійська пропаганда, третій – пропаганда, направлена проти елементів, що співпрацюють з німцями і, нарешті, четвертий напрямок, на основі перших трьох – пропаганда за співпрацю з поляками [, 20-22].
Стосовно можливих шляхів розв’язання українського питання, то тут підкреслювалося, що як Росія та Німеччина, так і західні держави і, тим більше, Польща не зацікавлені у створенні незалежної України на „східних кресах”, а тому українці не зможуть протистояти всім цим силам і найкращий варіант це співпраця з поляками [, 23].
З середини 1942 р. польський еміграційний уряд почав приділяти більше уваги розробці концепції взаємовідносин з українцями. Зокрема, влітку 1942 р. у Лондоні відбулося кілька нарад, присвячених українському питанню, які було скликано керівником Міністерства закордонних справ Е. Рачинським. У ході обговорення можливих варіантів його розв’язання присутні на засіданні члени уряду44 прийшли до заключення, що серед українських діячів, з якими є можливість налагодити контакти, немає жодної впливової у середовищі українського національного руху особи, а українська проблема навряд чи буде підніматись на міжнародному рівні, бо у цьому не зацікавлений перш за все Радянський Союз і сумнівним є те, що вона буде підніматися Німеччиною. Загалом усі присутні погодилися з тим, що потрібно розробити кілька альтернативних варіантів розв’язання українського питання, які мали залежати від ситуації на міжнародній арені. Було також прийнято рішення про більш уважне і детальне його вивчення [, 253-256].
На підставі обміну думками та інформацією різних відомств польського уряду О. Гурка склав пам’ятну записку на ім’я міністра внутрішніх справ С. Миколайчика під назвою „Актуальна ситуація української справи виключно у кордонах Речіпосполитої від 1 вересня 1939 р.” В ній зазначалося, що українці розчаровані діями німців, а тому шукатимуть на кого орієнтуватися в умовах програшу Німеччини у війні і нової загрози радянської окупації. На його думку, в цій ситуації потрібно привернути українців на свій бік, запропонувавши їм повну рівноправність і самоврядування у складі майбутньої польської держави, а також задекларувати відмову від політики попередніх польських урядів [, 302-318].
У контексті зростання уваги до української проблеми керівних польських кіл слід розглядати й звернення по радіо президента В. Рачкевича „До білорусів і українців.”45 У якому він розкритикував політику попередніх урядів стосовно українців у міжвоєнний період, назвавши її „політикою ігнорування українського питання.” Президент також підкреслив, що поляки мусять зрозуміти прагнення українців до незалежності, проте й українці повинні „усвідомити, що їхнє майбутнє нерозривно пов’язане з майбутнім Речіпосполитої, а Україна може існувати лише за умов опори на Польщу.” Він також підкреслив, що українська держава має право на існування лише на Наддніпрянщині із столицею в Києві, бо „східні землі” Речіпосполитої „не є Україною”, тому, на думку президента, її побудова на теренах „східних кресів, є нонсенсом”, а український національно-визвольний рух, який він назвав сепаратизмом, „прикривається гаслами боротьби за визволення України” [, 4-5]
Під кінець 1942 року з ініціативи одного з діячів ОУН(Б) Є. Врецьони відбулась нова зустріч між представниками українського та польського підпілля. Українці висунули наступні вимоги:
Підтримка Польщею ОУН(Б) у боротьбі за терени України, що знаходились під владою Радянського Союзу – УРСР.
В міру можливості і потреби надати військову підтримку проти Росії.
Допомогти ОУН(Б) в контактах з союзниками [Error: Reference source not found, 31].
Українська сторона заявила, що лише після виконання вищенаведених вимог вона погодиться на проведення переговорів про кордони в дусі умови між Пілсудським та Петлюрою [, 335].
Згідно з інформацією Делегатури уряду на переломі 1942-1943 рр., її представники провели переговори з усіма найвпливовішими українськими діячами, які, на думку поляків, могли проявити пропольські симпатії. Свою готовність до співпраці задекларували всі, з ким проводилися переговори, а це була група чисельністю в 60 чоловік. За свідченням представників Делегатури, усі вони виражали дуже високу готовність до співпраці [, 78-79].
Контроль над двосторонніми переговорами взяв на себе комендант Обшару ІІІ-Львів ген. К. Савіцький. Зі сторони поляків у них також брали участь Я. Дем’янчук та Л. Садовський. Крім того до переговорів безпосередньо були залучені представники ІІ-го штабу Обшару, які від імені цього відділу брали участь в переговорах, Г. Погоський, С. Бездек і М. Хіровський. Українська сторона була представлена такими діячами як В. Кубійович – від УЦК, а також Є. Врецьона, З. Матла, М. Степаняк, В. Охрімович, М. Прокоп, В. Андріївський – від ОУН(Б) [, 142].
Звіти про переговори з українцями польське підпілля відправляло за кордон на розгляд уряду. Проте, він ніяк не реагував на цю інформацію. 11-го березня 1943 року, С. Ровецький у своїй радіограмі до Лондона інформував про прагнення бандерівців до співпраці у боротьбі проти німців і Радянського Союзу як у галузі пропаганди, так і військової співпраці. „Лондонці” знову проігнорували цю інформацію.
У наступній радіограмі від 16-го березня 1943 р. головний комендант АК зазначав, що переговори вже неможливо відкладати далі, адже це почало непокоїти українську сторону, яка висловлювала з цього приводу свою стурбованість. Тому з метою прояснення ситуації ген. К.Савіцький виїхав до Варшави, але центральне керівництво польського підпілля у Варшаві саме очікувало на рішення з Лондона [, 30]. Нарешті після довгих дискусій і обговорень 31-го березня 1943 р. польським урядом було ухвалено „Тези в справі української політики”.
З огляду на офіційний характер документу цитуємо його цілком:
„1) Уряд визнає:
а) необхідність забезпечення українському населенню в польській державі усіх прав і фактичного зрівняння в правах з поляками в політичній, культурній, мовній, господарській і суспільній площині, зокрема через запровадження в Речіпосполитій широко розбудованої системи органів територіального самоврядування до воєводського рівня включно, з надання законодавчих повноважень відповідним установам у вирішенні місцевих справ, що не підлягатимуть центральному законодавству;
б) уряд готовий гарантувати українцям опіку у питаннях культури з боку держави через надання необхідних дотацій, утворення українського університету у Львові, фінансову підтримку культурних закладів, таких, наприклад, як Товариство ім.. Шевченка;
в) уряд готовий гарантувати свободу віросповідання представникам греко-католицької і православної церков;
г) уряд готовий провести земельну реформу на засадах національної справедливості в інтересах місцевого малоземельного польського і українського населення;
д) уряд готовий по узгодженню з ПКП видати відозву до українського населення.
2) Уряд готовий з усією доброзичливістю розглянути запропонований українцями статут про самоврядування в межах Польської Речі посполитої і очікує від польсько-української комісії, створеної Делегатом уряду, пропозицій в цій справі.
3) Уряд видасть інструкцію для відповідних інституцій в країні, а також для дипломатичних і консульських установ, аби вони на визначених вище засадах зав’язали контакт з представниками авторитетних українських кіл з метою:
а) одержання від українців декларації, яка б засуджувала радянські претензії;
б) зміни спрямованості української преси в інтересах польсько-українського поєднання;
в) створення спільного фронту боротьби проти німецьких окупантів;
г) організації спільної протидії новим імперіалістичним домаганням Радянської Росії;
д) запобігання усіляким взаємним ворожим виступам на завершальному етапі війни.
4) Уряд Польської Республіки:
а) докладе усіх можливих зусиль для укомплектування Національної Ради двома представниками від