Xreferat.com » Рефераты по истории » Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни

Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни

Волині, проводити мобілізаційні акції з метою поповнення особового складу на підконтрольних територіях і розширити так звану „операційну базу”, тобто території на яких можна було здійснювати акції заплановані оперативним планом „Буря”.

Вже на початковому етапі діяльності представники від 27-ї Волинської дивізії налагодили контакти з керівництвом регулярних військ Червоної армії. Наслідком переговорів стала домовленість про спільні дії проти німців, яка, підкреслимо ще раз, не заважала полякам воювати і проти українців.

Слід зазначити, що СРСР не збирався давати АК якихось широких повноважень. Її підрозділи намагалися використати у боротьбі проти німців, що, зрештою, вдалося, проте вже 14-го липня 1944 р. керівники Першого, Другого і Третього Білоруського фронтів, а також Першого і Другого Українського отримали директиву, підписану Й. Сталіним про роззброєння військових відділів, підпорядкованих польському еміграційному уряду. У ній зазначалося:

„1. В жодні стосунки і порозуміння тими польськими військовими відділами, якими керує еміграційний уряд, не вступати. Після їх виявлення особовий склад роззброїти і направити на спеціально організовані пункти перевірки.

2. У випадку спротиву зі сторони польських відділів застосувати до них силу.

3. Про перебіг роззброєння польських підрозділів та кількість солдат і офіцерів на пунктах збору звітувати до Головного Штабу” [, 90]. Згідно з цією директивою відбувалося роззброєння усіх польських військових підрозділів, які вдавалося захопити. В ході запланованих акцій 25-го липня 1944 р. було роззброєно і 27-у Волинську піхотну дивізію.

Після визволення радянськими військами у липні-серпні 1944 р. Західної України основні сили польського військового підпілля тут були знищені, проте окремі підпільні структури АК діяли до кінця 1945 р.

Слід зазначити, що після початку антипольських акцій на Волині польське підпілля не відмовилось від попередніх планів, проте вимушене було поряд з підготовкою до повстання організовувати самооборону польського населення.

Згідно з наказом про організацію самооборони коменданта округу Волинь „Любоня” (полковника Казиміра Бомбінського), польське підпілля повинно було „силами власних бойових відділів приступити до залучення населення до акції самооборони. Вона мала здійснюватися шляхом утворення відділів самооборони з усього місцевого польського населення, встановлення денного та нічного чергування, озброєння в міру можливості вогнепальною зброєю, „а в разі її недостатньої кількості – сокирами, вилами, палками”, евакуації польського населення в ліси, в разі нападу переважаючих сил противника, виділення фінансової допомоги, коштами з пожертв поляків. [, 126]

На територіях найбільш постраждалих від нападів, в районах Рівного, Луцька та Сарн було наказано приступити до поспішного монтування та організації системи захисту так, „аби в разі потреби можна було залучити бойові відділи до захисту польських родин від насильства” [, 126]

Внаслідок небезпечної ситуації, що склалась на теренах волинського округу, його командування у червні 1943 р. приступило до реорганізації сил і осередків діяльності. Частина сил округу залишилась надалі у підпіллі, натомість значна частина кадрів – більшість сил зосереджених в сільських місцевостях і частину в містах було скеровано до організації оборони. Передбачалися утворення сильних оборонних баз з великою кількістю населення в них та оборона тих баз місцевими загонами, а також застосування захисних споруд. Крім того, було прийнято рішення про утворення сильних та мобільних партизанських загонів, які будуть співпрацювати з оборонними базами” [, 126-127]

Паралельно з організацією самооборони здійснювалася активна пропаганда серед українців, направлена на примирення двох сторін. З цією метою 28 липня 1943 р. було видано звернення волинського округового делегата уряду „До спільноти волинської”, яке умовно можна розділити на дві частини. Перша – звернення до поляків і друга – до українців.

У першій частині усе польське суспільство закликалося до самооборони, категорично заборонялася співпраця з німцями та вступ до радянських партизанських загонів, зазначалося, що поляки „шанують незалежницькі прагнення українців й не хочуть і не мають права прагнень тих атакувати і ослаблювати”. Підкреслювалася також готовність до тісної та братерської співпраці „з лояльно налаштованими українськими організаціями.” Наприкінці першої частини документу говорилося, що поляки виступають проти українців лише з метою „власної самооборони” і тільки тоді, коли „ми з їхньої волі, або внаслідок нашіптувань спільних наших ворогів атаковані” [, 2]

У другій частині документу польська сторона виклала цілі Польщі. Згідно з відозвою, вони полягали у „непорушності кордонів до 1939 р.”, приєднанні до неї „загарбаних німцями історичних польських земель (Шльонська, Помор’я, Гданська та Східної Прусії)”, а також в „організації навколо польської держави спільного союзу з сусідніми народами.” Українцям нагадувалося, що „за те що діється зараз на Волині ви і ваші майбутні покоління будете платити страшну ціну” [, 3а-5].53

З метою здійснення заходів направлених на погашення конфлікту на Бюро інформації і пропаганди, а також на Делегатуру було покладено завдання видати відозву до українського населення пояснюючу, що поляки прагнуть на тих землях обопільного добробуту, проте на кожен акт насильства, здійснюватимуться відплатні акції. Зауважимо, що такого роду акції справді неодноразово відбувалися, проте часто вони були направлені не на винуватців нападів на поляків, а на взагалі непричетних до цього людей, що надавало обопільному конфлікту ще більшої гостроти. Такі акції відбувалися не лише на Волині, але й на теренах Галичини. Згідно з звітом за липень-листопад 1943 р. коменданта Львівського обшару АК, було „підготовлено на усіх ділянках ліквідацію найвідоміших українських діячів на випадок повторення вбивств – як відплата.” Крім того, виконано два вироки: „За вбивство лісника-поляка на другий день застрелено лісника українця”, а за спалення польського господарства „на другу ніч в тому ж самому селі спалено хату українця” [, 137].54

У серпні 1943 року, керівництвом підпілля у Варшаві було розроблено тези у справі переговорів з українцями. Зокрема, в документі читаємо:

„1. Польський народ розуміє прагнення українців до незалежності. Якби українцям вдалось здобути незалежність, Польща прагне підтримувати з Україною приязні стосунки (союз, або участь України у федерації Центрально-Східної Європи).

2. Відправним пунктом переговорів є засада утримання кордону 1939 року. Східні землі Речі посполитої, визнані як національно мішані, мусять залишитись частиною Речіпосполитої, з огляду на визначний культурний та економічний внесок поляків і на тісні економічні зв’язки [цих територій] з рештою Польщі.

3.Українське населення, що залишилось в кордонах Речіпосполитої буде користуватись повним фактичним і правовим рівноправ’ям, повною свободою політичного, культурного і економічного розвитку(рівність української мови, шкільництво усіх ступенів, до університету включно). Гарантією тієї свободи стане територіальне самоуправління, включно з воєводським.

4. Ті гарантії рівності залишаться і в тому випадку, якщо українцям не вдасться здобути незалежність на схід від Збруча” [, 90]

Як бачимо, позиція поляків була непохитною. Вони і надалі стверджували, що українці мають право на створення незалежної держави за Збручем, обіцяли свою підтримку, забезпечення загальної рівності та справедливості, однакових для усіх обов’язків та прав, проте головне залишалося незмінним – вони не припускали навіть думки про втрату „східних кресів”.

Справу порозуміння ускладнювала поява закликів до радикального розв’язання української проблеми. Все частіше використовувалося гасло „Українці за Збруч!”. Слушною є думка львівського історика Ю. Сливки про те, що це не було виявом хвилевих емоцій, чи породженням винятково конкретної ситуації 1942-1943 рр. Така система мислення була фактично логічним продовженням міжвоєнної політики польських урядів щодо соціальної та політичної дискримінації українців, їх ополячення, а також поступового витіснення за межі рідного краю [, 20]. Саме в контексті цієї політики в роки Другої світової війни певні кола польського підпілля розробили низку проектів, направлених на радикальне розв’язання українського питання. Зокрема, передбачалося більшу частину українців депортувати на території Радянського Союзу, а тих, що залишаться, розселити в регіонах центральної та західної Польщі. Території, що звільняться, планувалося заселити поляками. Для того щоб раз і назавжди покінчити з українською проблемою, мало здійснюватися повне ополячення українців шляхом полонізації системи освіти, переведення усіх навчальних закладів виключно на польську мову викладання, заборони діяльності українських громадсько-політичних, культурно-освітніх і наукових закладів при одночасній фінансовій підтримці польських організацій такого ж типу, звільнення українців з адміністративних посад, сприяння розвитку малого і середнього польського приватного бізнесу і утруднення умов для діяльності українських кооперативів, торгових спілок, крамниць, закриття українських періодичних видань, заборони юліанського календаря, тотального контролю за українцями тощо.

Не дивлячись на те, що такі заходи неодноразово критикували польські помірковані політики, в тому числі й еміграційний уряд [, 286]. Все таки, за умов загострення двосторонніх відносин у 1943-1944 рр. значно зросла кількість пропозицій радикального розв’язання української проблеми. Нагадаємо, що розробка проектів, які стосувалися розв’язання українського питання, була прерогативою Східного бюро і Східної комісії при Делегатурі уряду. Слід зазначити, що належність керівників цих підрозділів (Східного бюро О. Звежинського („Токарський”) та Східної комісії П. Яроцького („Равицький”)) до Стронніцтва народового визначила чітку антиукраїнську спрямованість усіх, розроблених цими підрозділами, проектів та рефератів. Їхні автори намагалися здебільшого уникати використання терміну „українець”, замінюючи його на образливе для українців окреслення „русин”. На жаль, подібні погляди поділяла переважна більшість членів Суспільної ради східних земель, на яку у своїй діяльності спиралось Східне бюро та Східна комісія, а також значна кількість польських мешканців Східної Галичини і Волині [, 144].

В одному з проектів Східної комісії „Українське питання та проект його вирішення” (початок 1943 р.) українське населення поділялося на три групи.

Перша – це українці, які лояльно ставляться до власного ополячення, бо „себе українцями не вважають”. Згідно з проектом, їх нараховувалося близько 1 млн. чоловік. Стосовно них пропонувалося не застосовувати жорстких санкцій, проте визнати повноправними громадянами Польщі лише за умови дотримання ними певних вимог. А саме: повного переходу на польську мову, навчання дітей в польських школах, активної участі у діяльності польських громадсько-патріотичних організацій і т.д.[ , 261]. Друга група включала в себе повністю ополячених українців, чисельність яких сягала Ѕ млн. чоловік. Їх пропонувалося на рівних з поляками правах допустити до участі у громадсько-політичному житті країни та розбудові її майбутнього.

До третьої групи було віднесено переважну більшість українського населення „східних кресів” (понад 3 млн. Чоловік), яке вважало себе українцями і прагнуло досягти етнотериторіальної автономії, що мала б охоплювати 133 тис. км2, або ж 33% територій польської держави до 1939 р. Згідно з його вимогами, до складу майбутньої української держави мали увійти також усі українські етнічні території, які знаходилися під окупацією Румунії, Угорщини та СРСР. У проекті стверджується що всі вони „діють конспіраційно та революційно”, вороже налаштовані до Польщі, а тому „місцевий український елемент не є нічим іншим, як останньою хвилею гайдамаччини, такою ж зрадливою, як за Хмельницького чи Наливайка” [, 261]

Стосовно третьої групи українців пропонувалося застосувати депортацію, яка мала здійснюватися шляхом обміну їх на поляків у Радянському Союзі. Саме в такий спосіб передбачалося „втілити в життя гасло „Україна для українців”, виславши туди (до УРСР) всіх українців з Польщі (близько 3 млн.) взамін на близько 1 млн. поляків, які ще проживають в Радянському Союзі” [, 262]

До того часу, поки такий обмін не відбудеться, планувалося повне виселення українців з прикордонної смуги, територій, прилеглих до залізничних колій, узбережжя судноплавних річок, автострад і інших комунікаційних ліній та з стратегічно, політично і економічно важливих територій [, 262].

У контексті радикального розв’язання української проблеми було також створено проект „Закону про переселення”55, (див. Додаток А) який було розроблено референтом Лясотою,56 проте, на відміну від вже згадуваного „Українського питання та проекту його вирішення”, де українці поділяються за ступенем їх лояльності до польської влади, проект Лясоти передбачав у першу чергу виселити громадян, які служили у поліційних і охоронних відділах, їх сім’ї, а також тих, хто скомпрометував себе будь-якою формою співпраці з окупантами. Поставало питання: що ж робити з тими українськими родинами, „нелояльність яких щодо польської держави не можна буде встановити”? Вирішення пропонувалося просте: „Вони будуть виселені з причин державної необхідності” [, 20]

Вельми показовим пунктом даного проекту є параграф 3-й, в якому читаємо: „ Крім того, підлягатимуть переселенню разом з своїми родинами особи, дії яких мали дратівливий характер, хоч і не призвели до утисків інших мешканців” [, 2]. Особи цієї категорії, згідно з проектом, одержували лише грошову компенсацію, яка мала сплачуватись раз на рік протягом двадцяти років, починаючи з 1-го листопада наступного після переселення року [, 15]. Точний рік переселення не вказувався, проте з проекту видно, що воно мало відбуватися відразу після того, як Польща поверне собі території східних земель.

Не відкидалась і можливість матеріальної компенсації, але лише з дозволу комісара Комісії по виселенню. В разі його отримання особи, котрі підлягали виселенню, могли претендувати на 20% відшкодування, „якщо мали дерев’яні забудови”, та 50% – „якщо кам’яні і в доброму стані.” Ті громадяни, „які будуть переселені на землі, що звільняться” (так званий польський надійний елемент, який складався б з добровольців – І.Ш.), мали отримати повну компенсацію як грошову, так і матеріальну, а також звільнялися від усіх податків на 10 років [, 3].

Згідно з проектом закону, виселення мало відбутися з прикордонних територій, причому останні були визначені як „прикордонна смуга, що охоплює усі воєводства, прилеглі до кордонів держави” на відстань 200 км від кордону. Якщо ж ця відстань не сягала 200 км, тоді до даних територій долучалися землі, прилеглі до прикордонних воєводств [, 17].

Важливим для розуміння бачення способів розв’язання української проблеми окремими представниками польського підпілля є додаток до вищенаведеного проекту „Мотиви до Закону про виселення”[ , 18-32] (див. Додаток Б). Саме тут обґрунтовувалася необхідність проведення масової депортації і пояснювалися різні організаційні моменти. Перш за все, висловлювалася точка зору про те, що найбільші втрати польське населення понесло саме на територіях, де більшістю були національні меншини. В документі виділено дві територіальні частини: на заході – німецька і на південному сході – українська. З нього випливає, що по відношенню до німців потрібно застосувати тотальне виселення за межі держави, а стосовно українців пропонувалося розселення на етнічно польські території [, 18].

Автор проекту був переконаний, що саме після війни створяться ідеальні умови для вирішення української проблеми, яку не вдалось вирішити в міжвоєнний період. На його думку на такий стан речей мало вплинути два чинники: зовнішній – „розуміння міжнародною спільнотою правильності політики польського уряду і та повага до Другої Речіпосполитої, якою вона буде користуватись на міжнародній арені, як один з фундаментальних гарантів рівноваги у повоєнній Європі”, і внутрішній – психологічний. Згідно нього, „українці самі розуміють свою провину перед державою, а тому акція переселення буде потрактована ними як необхідна для гарантій власної безпеки Польщі [, 19].

Загалом передбачалося виселити 300 тисяч українських сімей з територій площею 1,5 млн. гектарів, а на їхнє місце заселити 250 тисяч малоземельних польських родин, які займали в центральних та південно-західних областях Польщі 750 тисяч гектарів землі [, 19].

Розмірковуючи над необхідністю та доцільністю проведення масової депортації, автор проекту підкреслював, що українську проблему не вдалося вирішити жодним способом, а українці завжди послуговувалися політикою „удару ножем в спину” і ворожість свою по відношенню до поляків постійно накопичували, а тому, мовляв, залишається єдиний вихід – переселення [, 18-19].

Ще одним засобом, який мав послужити „зміцненню польськості” на західноукраїнських землях, було усунення українців з усіх посад: адміністративних, при самоуправлінні, суспільних або господарських, що були зайняті перед війною 1939 р. поляками, а також з новоутворених в окупаційний період німцями. Крім того, пропонувалось відібрати в українців усі матеріальні блага (землі, будинки, крамниці, товари, фабрики, верстати і т.д.) або ж культурні (бібліотеки, музеї і т. д.), захоплені під час війни в поляків або польських інституцій чи організацій, або ж відданих українцям окупантами, одночасно з суворим покаранням тих, хто відібрав чи незаконно користувався ними. Наступним кроком такої політики мало стати недопущення утворення жодних українських публічних, державних шкіл чи шкіл при самоуправах та різного роду україномовних курсів [, 140-141].

У документах польського підпілля зустрічається намагання довести, чому саме політика по відношенню до українців має бути агресивною. Серед аргументів, що наводилися, були такі: споконвічна ненависть українців до поляків (дідична ненависть) [, 61а], постійне прагнення українців до незалежності саме на теренах, що належать Польщі, існування „українських банд, які постійно мордують польське населення”, стала співпраця з Німеччиною, відсутність серед українців лояльної сили, з якою можна вести переговори [, 168-169]. Наслідком таких розмірковувань були висновки про те, що українська проблема знаходиться вже на такій стадії, на якій потрібно або винищити українців, або поступитись. Перевага надавалась першому, тому пропонувалося здійснити військове опанування теренів Західної України шляхом посилення місцевих загонів та підтримки їх десантами, а також нагромадження військового потенціалу, накопичення зброї, обов’язкова підтримка поляків на „східних кресах” населенням етнічно польських територій, безжалісне знищення усіляких спроб діяльності українських націоналістів ліквідація греко-католицької церкви, застосування лише однієї засади: „на ґвалт відповідати ґвалтом” [, 169]

Обговорення української проблеми відбувалось і на засіданнях Польського комітету порозуміння (ПКП), до складу якого входили представники чотирьох найбільших і найвпливовіших партій – Стронніцтва народового, Стронніцтва праці, Соціалістичної партії – ВРН, Стронніцтва людового. Частина членів ПКП виступала за її радикальне розв’язання. Зокрема, ідею примусового виселення українців обстоювали представники Стронніцтва народового. За депортацію проголосувало також Стронніцтво праці. З ними не погоджувалися діячі ВРН і Стронніцтва людового, які в цілому не заперечували проти переселення українців з територій „східних кресів”, проте зазначали, що воно має відбуватися виключно на добровільних засадах [, 122-123]. Загалом для зміцнення польського „стану посядання” планувалося, що поляки мають становити на теренах східних земель не менше, як 75% від загальної кількості населення [, 122-123].

На середину 1943 р. українсько-польські стосунки настільки загострилися, що це вилилось у пропозиції створити українські гетто у містах [, 5-5а] (див. Додаток В). Все частіше лунали думки про те, що переговори з українцями не призведуть до позитивного результату, а тому українське питання раз і на завжди потрібно розв’язати радикальними методами [, 47].

Неабияку увагу українській проблемі та шляхам її вирішення приділяв Комітет східних земель (КСЗ) – підпільна організація у складі польського національно-визвольного руху, яка виникла у 1943 р. з ініціативи діячів Стронніцтва народового [, 17].

Представники КСЗ тісно співпрацювали з Делегатурою уряду в краї. Зокрема провідний діяч цієї організації С. Зелінський був членом Ради з питань національностей при Східній комісії Делегатури уряду і близько співпрацював з делегатом уряду А. Бенем. Також тісні зв’язки з Делегатурою були налагоджені ще одним членом КСЗ – З. Новосадом. Представник від КСЗ К. Пручнік одночасно працював членом Комісії з питань освіти при Раді національної єдності. Слід зазначити, що кошти на забезпечення діяльності КСЗ отримував переважно від Делегатури уряду [, 17].

Головні завдання, які ставив перед собою Комітет східних земель, були наступні: збір інформації, розробка для Східної комісії і Східного бюро Делегатури уряду планів, проектів, опрацювань та різного роду документів, що стосувалися ситуації на східних землях, фінансова підтримка польського населення, яке постраждало внаслідок протистояння з українцями, пропагандивна робота тощо [, 21].

На позицію КСЗ в українському питанні певною мірою проливає світло „Постулат радикального розв’язання української проблеми”, підготовлений діячами зазначеної вище організації. Тут зазначалося, що у ході її вирішення потрібно розрізняти два головних аспекти. Перший – „покарання українських вбивць та політичних зрадників”, другий – ліквідація українського „стану посядання, незаконно набутого в роки війни.”

У документі підкреслювалася важливість виселення українців. Останнє обґрунтовувалось так: „Для того, щоб досягнути більшості на теренах „східних кресів”, їх добровільного переселення буде недостатньо, а тому слід провести примусове виселення з Львівського та Тернопільського воєводств” [, 101-110]. Після проведення цієї акції кількість поляків на територіях цих воєводств мала становити 60%. Для того, щоб досягти таких кількісних показників, пропонувалось виселити 500 тис. чоловік лише з цих двох воєводств. Окрема позиція у „Постулаті...” висловлювалася стосовно Волині. Її суть полягала у тотальному виселенні українців і переселенні замість них одного мільйона поляків, а також колонізацію запустілих в роки війни територій, що дало б полякам перевагу в чисельності 2:3 [, 103].

Окремо розглядалося і Станіславське воєводство. З огляду на те, що, за підрахунками представників КСЗ, тут проживало близько 1 млн. українців і всього 250 тис поляків, передбачалось виселити лише тих українців, які були „шовіністично налаштовані”, аби вони не змогли вести пропаганду серед основної маси населення і не підбурювали мирних українських селян до виступів проти держави. Крім того, пропонувалось зосередити поляків навколо великих населених пунктів, переселити їх з тих гірських територій, де вони є в абсолютній меншості та ізольовані від своїх культурних осередків, а тому наражаються на небезпеку втратити національну самосвідомість. Також зазначалось, що необхідною є підтримка польського осадництва навколо економічних та культурних центрів воєводства [, 104].

Слід зазначити, що після липневої відозви КРП справа налагодження стосунків зависла у мертвій точці. До переговорів між обома сторонами знову дійшло восени 1943 р. У зв’язку з швидким наближенням східного фронту ОУН(Б) нав’язала контакти з командуванням АК обшару Львів. В ході переговорів, українська сторона висловила згоду на ряд поступок. По-перше, підкреслювалося, що українці є об’єктом польсько-радянського конфлікту в якому вони займають пропольське становище. По-друге, південно-східні воєводства - це інтегральна частина Польської держави, а їх території є національно мішаними. По-третє, у зв’язку з вищезазначеним, Польща має право і обов’язок виступити в обороні тих земель на міжнародній арені [, 155]. Це створило підґрунтя для початку переговорного процесу. 10-го вересня 1943 р. відбулася нова зустріч представників обох сторін. На жаль, з документу видно лише те, що це була зустріч між представниками Центрального Проводу ОУН(Б) та АК, а хто конкретно представляв обидві сторони, документ не зазначає.57 Українська сторона запропонувала розглядати переговори як суто інформаційні. Було задекларовано, що в інтересах обох сторін лежить заспокоєння взаємної ворожнечі і що обидві сторони визнають обов’язковість дійти до порозуміння в площині військової та політичної співпраці, небезпеку для обох сторін з боку Німеччини та СРСР, а також дві різних можливих платформи у розв’язанні польсько-української проблеми.

Перший варіант – максимальний, передбачав можливість утворення української держави в разі розпаду СРСР, другий – мінімальний, розглядався як вирішення наболілої проблеми в рамках Польщі із збереженням за останньою кордонів до 1939 р. [, 192].

В ході переговорів українська сторона заявила: „І ми, і ви маємо спільних ворогів, ви без нас і ми без вас не здатні створити сильної держави. Дійсно, ваш імперіалізм протягує руку до наших етнографічних земель, проте складається враження, що це робить лише ваша політична преса, бо в військовій пресі українська проблема трактується об’єктивно” [, 192].

Обидві сторони визнали, що конфлікт між ними дає привід СРСР втручатись в внутрішні справи обох народів і тому потрібно об’єднатись задля досягнення спільної мети [, 192].

Ще одна така розмова відбулась 18-го вересня 1943 р. У ході обговорення можливих варіантів вирішення наболілої проблеми, на запитання польської сторони про те, як українці бачать собі шлях до порозуміння, відповідь була наступною:

„а) визнання польською стороною прагнення українців до незалежності;

б) відмова Польщі від територіальних претензій до України;

в) на випадок ймовірного розпаду СРСР та виникнення незалежної української держави справа встановлення кордонів має бути відкладена на пізніший час” [, 194-195].

Нагадаємо, що взимку 1943 р. було арештовано коменданта АК С. Ровецького та делегата уряду Я. Пекалкевича, влітку того ж року загинув В. Сікорський, подав у відставку комендант Львівської АК К. Савицький. Нове керівництво польського військового підпілля в особі Т. Коморовського (головний комендант АК) і В. Філіпковського (керівник Львівського обшару АК) були дилетантами в українському питанні, а тому ініціатива у переговорах з українцями поступово перейшла до рук цивільного підпілля. Крім того, змінилася ситуація на міжнародній арені. Західні союзники прийняли рішення про відкриття другого фронту не на Балканах, як того очікували поляки, плануючи звільнення свої територій військами союзників, а у Франції, що в свою чергу змінило розкладку сил у Центральній Європі [, 164].

12-го жовтня 1943 року Рада з питань національностей ухвалила рішення про те, що приналежність східних земель польської держави знаходиться під небезпекою в зв’язку з новою можливою окупацією даних теренів Радянським Союзом. Також в ухвалі підкреслювалося, що існує загроза не тільки від окупантів, але й від крайніх елементів з середовища меншин [, 2]. В зв’язку з цим перед підпіллям було поставлено завдання інтенсифікувати польсько-українські переговори з метою отримання від українців офіційної заяви, що населення, яке проживає на теренах „східних кресів”, хоче залишитися громадянами Польщі. На початку листопада 1943 року до Львова приїхав представник Делегатури уряду, щоб переконати представника ОУН до окреслення свого становища у вигляді декларації. Проте переговори не відбулися з огляду на так звані „технічні труднощі” української сторони [, 343].

Наступна ухвала Ради з питань національностей була прийнята 15-го листопада 1943 року. В ній було визнано, що на розвиток українсько-польських стосунків суттєво впливає розвиток польсько-російських взаємин. У документі підкреслювалося, що ставлення Росії до Польщі є ворожим і незмінним протягом довгого часу, а також, що Росія виявляє претензії до мішаних, з точки зору національного складу, територій [, 2]. Головною метою діяльності представника уряду в галузі національної політики було визначено „полегшення уряду Польщі утримання в складі польської держави її східних земель” [, 2]. В зв’язку з поставленою метою завдання, що покладалися на представника уряду формулювалися наступним чином:

„1. В краї повинні енергійно проводитись польсько-литовські та польсько-українські переговори.

2. Метою тих переговорів мусить бути декларація організованих рухів тих народів, яка б засвідчувала що:

а) литовці прагнуть свою долю пов’язати з Польщею, а не з Росією.

б) українці, що мешкають на теренах Речіпосполитої хочуть залишитись громадянами Польщі [, 2].

З даного документу випливає, що справа українсько-польського порозуміння та й порозуміння з іншими меншинами мала на меті використання українців у своїй боротьбі за збереження неподільності територій польської держави, а не врахування прагнень народів на самовизначення. Камінь спотикання, який заважав польській стороні знайти компроміс у своїх відносинах з українським народом як в міжвоєнний період, так і в період війни знову відіграв свою негативну роль.

27-го січня 1944 року Рада з питань національностей прийняла ухвалу, що стосувалась безпосередньо українського питання. Зокрема, у першому пункті документу зазначалося, що польський народ, який бореться за свою незалежність мусить розуміти і розуміє прагнення українців до самовизначення, а виникнення незалежної української держави в басейні Дніпра узгоджувалося б з польською рацією стану [, 3].

В свою

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: