Xreferat.com » Рефераты по истории » Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни

Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни

за посередництва Англії таки вдасться досягти угоди про неподільність кордонів до 1939 р. і визволити військово-політичних в’язнів, а також тих, кого було депортовано в глиб територій Радянського Союзу. Разом з тим польські керівні діячі розуміли, що вступ у війну СРСР значно ускладнює ситуацію в регіоні. Тому „Інструкція” застерігала польське підпілля на випадок, якщо німці почнуть створювати під своєю егідою „українські, литовські й інші держави з включенням до них польських територій”. Якби такі факти мали місце, прем’єр вимагав „підготовки до оборони” [, 1-2, 6-9; , 299]. Паралельно з цим вже через два дні, а саме 25-го червня 1941 р., на черговому засіданні Ради міністрів прем’єр заявив про готовність розпочати безпосередні польсько-радянські переговори у Москві або в Лондоні [, 37].

Вони розпочалися 5-го липня 1941 р. у Москві і тривали з перервами до кінця місяця. 30-го липня 1941 р. уряди Польщі і СРСР підписали договір, згідно з яким радянсько-німецькі угоди стосовно територіальних змін Речіпосполитої визнавалися такими, що втратили силу. Інші статті передбачали зобов’язання їхньої взаємодопомоги у війні проти Німеччини, відновлення дипломатичних стосунків, а також згоду Радянського Союзу на створення на його територіях польської армії, підпорядкованої в оперативних питаннях радянському головнокомандуванню, проте на чолі з керівництвом призначеним еміграційним урядом. Договір вступав в силу без ратифікації одразу ж після підписання [, 26-28].

Протягом переговорів англійський уряд здійснював активний тиск на польську сторону, яка зайняла непоступливу позицію у питанні кордонів. З огляду на це переговори кілька разів переривалися, бо СРСР мав свій варіант договору, який кардинально відрізнявся від спроб уряду В. Сікорського зберегти статус кво довоєнних кордонів Польщі. Виявом такого тиску, зокрема були: виступ У. Черчілля 15-го липня 1941 р. в Палаті громад з нагоди підписання англо-радянського договору від 12-го липня 1941 р., ультимативна вимога Е. Ідена від 15 липня негайно погодитися на радянські вимоги в питанні кордонів, послання британського прем’єр-міністра до В. Сікорського від 17 липня 1941 р. з вимогою якнайшвидшого завершення польсько-радянських переговорів і підписання угоди, а також передана англійським міністром закордонних справ рекомендація Військового кабінету для еміграційного уряду, згідно з якою підписання радянсько-польського договору у запропонованій Кремлем формі вважалося необхідним в інтересах Польщі [, 43].

Слід зазначити, що проти підписання договору на таких умовах категорично виступили ген. К. Соснковський, М. Сейда та А. Залеський.16 Після того як угоду між СРСР та Польщею все ж було підписано вони подали у відставку, проте президент В. Рачкевич їхніх заяв не підписав. Він також висловився проти підписання договору з Москвою без визнання останньою непорушності східних кордонів Речіпосполитої. У листуванні з В Сікорським В. Рачкевич підкреслив, що той „підписав договір під власну відповідальність, не передбачену конституцією” [, 92]

Оцінюючи угоду між польським урядом і СРСР, у виступі по радіо прем’єр заявив, що вона є дуже корисною, бо після її заключення „ми стоїмо на порозі нового етапу у налагодженні польсько-російських стосунків”, а сам договір у жодному разі не піддає сумніву сталість „наших кордонів до 1939 р. і не допускає навіть думки про втрату нами чого-небудь” [, 5].

Підкреслимо ще раз: не дивлячись на усі труднощі, угоду з СРСР було підписано. Вона, з одного боку, покращила становище мільйонів поляків проживаючих на теренах Радянського Союзу, дала можливість виїхати частині польських сімей за кордон, однак, з іншого, викликала занепокоєння польської спільноти в усьому світі і фактично призвела до нового розколу в середовищі польського уряду, що аж ніяк не сприяло його конструктивній діяльності і в подальшому вплинуло на постійні суперечки між прихильниками ген. В. Сікорського і його політичними противниками.

Встановлення союзницьких відносин з СРСР вимагало від польського уряду розглядати українське питання з врахуванням інтересів Радянського Союзу, тобто в його суто територіальному аспекті. Тепер український національний рух перетворювався на предмет торгу двох сторін. Слушною є думка львівського історика Л. Зашкільняка про те, що Польща опинилася у явно невигідному становищі „прохача”, а радянське керівництво, відчуваючи загальну підтримку союзників по антигітлерівській коаліції, проводило політику доконаних фактів, не враховуючи прагнень екзильного уряду [, 181].

Не зважаючи на такий стан речей, одна з перших інструкцій17 для польського підпілля містила у собі концепцію, з якою не погоджувався як СРСР, так і український національно-визвольний рух – утримання за Польщею status quo ante bellum [, 1-6]. В завданнях, які покладалися на польські підпільні відділи при здійсненні ними диверсійно-саботажних акцій, чітко вказувалося: їх потрібно здійснювати так, щоб провину за них можна було приписати „німецькій обслузі машин, комуністам, представникам не польської національності, не фаховій обслузі не польського походження” [, 2-3] Розуміючи, що такого роду акції можуть викликати репресії зі сторони німців, польська сторона вирішила: кращим варіантом буде якщо вони будуть направлені проти національних меншин. Існували і прямі вказівки, що підозра за диверсії має впасти на українців. Згідно з підготовкою планів до диверсійних акцій, вимагалось виконувати їх не менше, ніж за 5 км від населених пунктів. Диверсійні групи мали розмовляти виключно українською, аби німці вирішили, що мають справу з українцями і саме на них направляли акції у відповідь [, 150; , 290]. Зверталася також увага і на українську проблему. У контактах з українцями рекомендувалось, перш за все, намагатись отримати інформацію про їхню політичну структуру та прагнення. Крім того на підпілля покладалось завдання збирати інформацію про настрої, політичну орієнтацію, ступінь національної свідомості, чисельність, еволюцію настроїв, яка відбулась під час радянської окупації тощо. Водночас польські політики вважали, що складеться сприятлива ситуація для порозуміння та зближення з українцями, білорусами і литовцями [, 4-6].

Постає питання: чому, на думку „лондонців”, такі умови мали скластися? Слід зауважити, що в урядових колах побутували переконання в тому, що в період окупації східних земель польської держави Німеччина і СРСР, здійснюючи репресії, розстріли, виселення та інші злочинні дії, показали своє справжнє обличчя, тим самим скомпрометувавши себе в очах як світової громадськості, так і національних меншин. Тому, вважали поляки, українцям, литовцям і білорусам більше нічого не залишається, як прагнути до співпраці з Польщею бо лише вона не скомпрометувала себе перед цими народами.

Зауважимо, що такі судження були помилковими. Втрата Польщею власної незалежності та політика окупантів на захоплених територіях як до початку радянсько-німецької війни – радянською владою, так і після – німецькою, була побудована за принципом „розділяй і владарюй” і не лише не зняли напруги у взаємовідносинах між українцями та поляками, а ще більше загострили взаємну недовіру. Поглиблення неприязні, а часто взагалі відвертої ворожості поляків по відношенню до українців було реакцією колишньої панівної нації на втрату привілейованого становища в умовах, коли встановлений на приєднаних територіях режим усіляко підкреслював, що захищає український народ від свавілля польського імперіалізму. Не додали позитивних моментів і відомості про антипольські виступи українців та неприховане почуття реваншу з їхнього боку за попередні кривди, а також здійснювана більшовицькою владою українізація культурних і освітніх осередків, залучення українців на адміністративні посади на противагу полякам, колективізація, яка проводилася під гаслом боротьби з польськими панами і т. д.[, 9; , 75]

Ще раз відзначимо, що недовіра та ненависть українців і поляків були взаємними. В рапортах та звітах, що доходили до польського уряду в еміграції ставлення українців до поляків окреслювалося як вороже [, 46-47; , 15; , 103-104; , 153, 178].

А коли радянська влада повела наступ на український національний рух, поступово послаблюючи репресії стосовно поляків та посилюючи їх проти українців, це ще більше поглибило взаємну ворожість і дало привід до появи закликів про помсту полякам після падіння радянського режиму [Error: Reference source not found, 233; , 76, 104-105, 175].

Показовим є „Ситуаційний рапорт з східних земель” за серпень-листопад 1941 р., підготовлений Департаментом внутрішніх справ при Делегатурі уряду. Автори рапорту писали, що переважна більшість польського населення східних земель - „від робітника і до професора університету” – вважає українців „збунтованими хамами”, яких потрібно „допровадити до порядку”. Вони підкреслювали також, що жодна політична сила у складі польського національно-визвольного руху не заперечує проти застосування радикальних методів у вирішенні української проблеми [, 133].

Нагадаємо, що 30-го червня 1941 р. у Львові, було проголошено „Акт про відновлення Української Держави”. Заслуговує на увагу документ „Враження зі Львова”, який свідчить про негативну реакцію польського суспільства на ці події, які названо тут „проголошенням опереткової держави”. У ньому згадується про загальне піднесення серед українців та пригніченість серед поляків. Зазначено, що після проведення нацистами репресій, коли прийшло розуміння, що вони не збираються надавати українцям незалежності, ситуація змінилась. Тут читаємо: „Не видно вже було великої кількості українських прапорів, портрети провідних українських діячів було замінено на портрети керівників Рейху” [Error: Reference source not found, 20а]. Документ пояснює це поверненням до „польськості” з причини того, що „Львів – це польське місто і інакше бути просто не могло.”[ Error: Reference source not found, 20а-21] Польський дослідник Ч. Партач стверджує, що проголошення „Акту про відновлення Української Держави”, а також радість українців з приводу приходу на західноукраїнські землі німецької армії є не що інше, як приклад української колаборації [, 240]. Дане твердження на нашу думку не відповідає дійсності. Така реакція українського суспільства була наслідком злочинних дій СРСР проти нього, а німецька окупація сприймалася як звільнення від радянського режиму. Водночас не слід забувати, що після перебування під радянською окупацією німців вітали не лише українці, але й поляки. Серед польської „кресової” спільноти в Західній Україні побутувало переконання, що нічого гіршого, ніж програш у війні та перебування під владою СРСР вже бути не може. Т. Чарковський-Голейовський згадував: „І врешті прийшли німці. Тішився як і всі. Сам ніс квіти та кисле молоко для їхнього привітання” [, 288].

Проголошення „Акту про відновлення Української Держави”, підкреслено ворожі і реваншистські настрої стосовно поляків серед українців, відверте фаворизування останніх німцями підігрівали атмосферу і непокоїли польську „кресову” громадськість. Тому не викликає подиву той факт, що у липні 1941 р. переважна більшість польської спільноти більше боялася виникнення незалежної української держави, хоч і „опереткової”, функціонуючої під патронатом Німеччини, ніж самої німецької окупації, а включення Галичини до Генерального Губернаторства та інтернування уряду Я. Стецька сприйняла з відвертим задоволенням [, 209]. І хоча більшість провідних позицій на різного роду адміністративних посадах у Генеральному Губернаторстві посіли українці, а не поляки, все ж польська суспільна думка була переконана в тому, що сам факт включення Галичини до його складу „остаточно перекреслив політичні надії українців”[, 14].

Вороже ставлення до українців не змінилося і в подальшому. В інформації, надісланій 4-го липня 1942 р. еміграційному уряду, позиція польської громадськості характеризувалася так: „Згідно з точкою зору політичного діяча, який цього тижня повернувся зі Львова, 96% політично свідомого польського суспільства має ворожі настрої щодо українців, які до того ж дедалі посилюються. Під цим кутом зору не відіграє ролі ані рівень освіти, ані політична орієнтація. З приємністю обговорюються способи ліквідації української меншини після щасливого завершення війни. Найпопулярнішою є концепція видати їх більшовикам. Частими є також і більш радикальні погляди, й на цьому тлі у безмежній наївності місцевої політичної думки народжується така комбінація: поляки не повинні ганьбити себе українською кров’ю, для цього маємо радянських союзників…”, які й „повинні ліквідувати на майбутнє українську справу в Малопольщі” [, 27].

Таке ставлення до українців аж ніяк не сприяло справі налагодження співпраці та спільної боротьби проти окупантів, на яку так розраховував польський уряд у Лондоні. Негативна позиція польської „кресової громадськості” в українському питанні, неприйняття нею самої думки про вихід „східних кресів” з-під влади Польщі, намагання за будь-яку ціну випередити українців, опанувавши ситуацію в краї раніше них, впливало не лише на взаємовідносини з останніми, але й в значній мірі на позицію польського підпілля на теренах Західної України, яке вимушене було рахуватися з настроями місцевих поляків.

Враховуючи активізацію діяльності українського національно-визвольного руху і той факт, що основні сили польського опору на „східних кресах” в період радянської окупації були фактично знищені НКВС, уряд в еміграції вимушений був здійснювати роботу по налагодженню діяльності підпілля, розбудові його структури, збільшенню кількості підрозділів тощо.

Діяльність польського підпілля на західноукраїнських територіях можна поділити на чотири етапи.

Перший – від 17-го вересня 1939 р. до 22-го червня 1941 р., тобто від дня вступу на терени Західної України радянських військ до нападу Німеччини на СРСР, коли останній був вимушений залишити ці землі.

Другий етап охоплює період німецької окупації „східних кресів” - від липня 1941 р. до січня 1944 р. З січня 1944 р. почався третій етап діяльності військового підпілля. Він пов’язаний з поверненням на Західну Україну радянських військ та остаточним її визволенням від німців, а також здійсненням Армією Крайовою так званої операції „Буря” („Burza”) – від березня до серпня 1944 р.

Четвертий етап охоплює серпень 1944 р. – 1945 р., коли після визволення Західної України від німців, основні сили польського підпілля тут були знищені, проте окремі його структури діяли до кінця 1945 р.[, 154]

Звертаємо увагу на те, що дане підпілля на теренах Західної України поділялося на дві гілки – цивільну та військову. Першу представляла Делегатура уряду в краї, а другу – Армія Крайова. Делегатура уряду в краї – крайове конспіративне представництво польського еміграційного уряду 1940-1945 рр. Її дорадчим органом був Політичний комітет порозуміння (ПКП), перейменований у 1943 р. на Крайову політичну репрезентацію (КРП). У 1944 р. замість КРП було засновано Раду національної єдності (РНЄ), до складу якої входили представники найбільших політичних угруповань: „Стронніцтва людового”18 (СЛ), „Стронніцтва народового” (СН), „Стронніцтва праці”19 (СП), „Вільність, Рівність, Незалежність” (ВРН) – (1940-1941 рр. і від 1943 р.), а в 1941-1943 рр. – Соціалістична партія (СП).20 Найактивнішу діяльність проводили департаменти: внутрішніх справ – Державний корпус безпеки та інформації і преси [, 574]. Саме останні, зокрема їх підрозділи – Східне бюро (криптонім „Границя”) при Департаменті внутрішніх справ та Східна секція (криптонім „6007”) при Департаменті інформації та преси – зосереджували дані про українців, аналізували ситуацію в краї, готували проекти та пропозиції щодо вирішення тієї чи іншої проблеми.

Точної дати заснування Східного бюро при Департаменті внутрішніх справ до сьогодні не встановлено. Дослідники називають дві дати, що підтверджуються джерелами [, 61] - осінь 1941 р.[, 17], або ж – лютий 1942 р.[, 22] Східну секцію (зустрічається також в джерелах під назвою „Східна комісія”) [, 14] було засновано восени 1943 р.[ , 230]

Усі матеріали стосовно національних меншин на „східних кресах” зосереджувалися в Депертаменті внутрішніх справ та в Департаменті інформації і преси при Делегатурі уряду. Протягом війни, на основі зібраних про настрої українського населення матеріалів, працівники цих структур підготували різні проекти вирішення української проблеми, які були передані на розгляд уряду.

Військову частину польського підпілля, як вже зазначалося, представляла Армія Крайова. Саме вона мала взяти на себе збройну боротьбу за відновлення територіальної цілісності Польщі.

Першою підпільною організацією на Західній Україні була Польська організація боротьби за свободу („Polska organizacja walki o wolnośc” - ПОВВ) [, 24]. Її було створено у Львові в день вступу до міста підрозділів Червоної Армії. Очолив цю організацію член Головного комітету „Стронніцтва народового” ген. М. Янушайтіс („Карпінський”) [, 155]. На західноукраїнських теренах були утворені й інші, менш відомі, організації, наприклад Таємна військова організація на чолі з майором Я. Мазуркевичем („Радослав”) у Станіславові [, 155]. Проте вже через кілька місяців більшість з них була знищена органами НКВС, а ті, що вціліли, згодом увійшли до угруповань, створених безпосередньо за вказівкою польського екзильного уряду.

Саме такою організацією був Союз збройної боротьби (Związek walki zbrojnej (ЗВЗ)). Його було створено 13-го листопада 1939 р. як складову частину польських збройних сил, за наказом прем’єра В. Сікорського. ЗВЗ очолив ген. К. Соснковський, який на той час перебував у Парижі. В зв’язку з поразкою Франції у війні польський уряд переїхав до Англії, а Головне командування (ГК) Союзу збройної боротьби було перенесено в Польщу, з центром у Варшаві. Його очолив ген. С. Ровецький.

Організаційно-територіальна структура ЗВЗ передбачала його поділ на шість регіонів („обшарів”), які, в свою чергу поділялися на округи, райони („обводи”) і відділення („пляцувки” ). Території Західної України (Львівський, Тернопільський, Станіславський і Волинський округи) увійшли до регіону № 3 [, 6-7].

У вересні 1941 р. верховний головнокомандуючий генерал В. Сікорський видав наказ № 2926, згідно з яким ЗВЗ було визнано складовою польських збройних сил (ПЗС). З цього часу кожен, хто вступав до лав військового підпілля, після прийняття присяги прирівнювався до солдата регулярної армії і отримував в зв’язку з цим відповідні моральні та матеріальні права [, 53-54]. Згідно з наказом В. Сікорського від 14-го лютого 1942 р., Союз збройної боротьби було перейменовано на Армію Крайову (АК).

Невдовзі після окупації теренів Західної України Німеччиною почали збуватися передбачення діячів польського руху опору про можливість створення окупантами українських поліційних підрозділів. У жовтні 1941 р. командуючий ЗВЗ-АК С. Ровецький („Грот”) доповідав у Лондон, що німці створюють такі відділи на теренах Волині, Поділля і Полісся, а ставлення українців до поляків є виразно ворожим [, 207]. Він просив уряд надати інструкції щодо контактів з представниками національних меншин (українцями, білорусами і литовцями).

У середині листопада 1941 р. ген. С. Ровецький відправив до Лондона розширений звіт під назвою „Українсько-польські справи від вересня 1939 до листопада 1941 – передбачення на майбутнє”. У ньому командуючий ЗВЗ звітував про те, що внаслідок помилок польського уряду у політиці щодо українців ще у міжвоєнний період (усунення з посади волинського воєводи Г. Юзевського, який намагався досягти порозуміння з українцями, руйнування православних і греко-католицьких церков на теренах Холмщини, відкинення урядом автономічної програми, запропонованої УНДО, репресії влади стосовно українців і т.д.), а також завдяки радянській та німецькій пропаганді, яка вміло використовувала суперечності між обома народами, ставлення українців до поляків залишалося ворожим.

Автор документу підкреслював, що німецька окупація розчарувала українців і серед них зростає переконання, у її тимчасовості на теренах як колишньої радянської України, так і Волині та Галичини. Водночас у середовищі керівників українського руху поширюється впевненість у тому, що „поляки є більш небезпечним ворогом, ніж німці”, тому що останні рано чи пізно підуть з цих територій, а перші залишаться. Тому необхідно використати перебування тут німців для послаблення поляків. С. Ровецький робив висновок: при майбутніх спробах оволодіти Східною Малопольщею польському руху опору доведеться зіткнутися з опором „посиленої української спільноти”, яка матиме власну поліцію та добре підготовані у спортивних організаціях21 військові кадри. Автор документу закликав керівництво в еміграції якомога швидше виробити політику щодо українців і з метою нормалізації стосунків залучити їхніх представників до урядових структур. В інакшому випадку, на його думку, спроби поляків повернути собі Галичину будуть розцінюватися українцями як „агресивна війна” [, 137-142]. Конкретних інструкцій, про які просив С. Ровецький, отримано не було. Їх і не могло бути на той час з огляду на відсутність чітко визначеної позиції у поглядах польських політиків на українське питання.

Потрібно зауважити, що як члени екзильного уряду у Лондоні, так і працівники його Делегатури в краї належали до різних політичних партій та угруповань, а це, в свою чергу, впливало на відсутність одностайної думки щодо української проблеми та шляхів її розв’язання. Згідно з рапортом Відділу інформації при Бюро інформації та пропаганди „Ставлення польських політичних угруповань до українського питання” від 27-го травня 1943 р. політичні партії та різного роду організації поділялись на три групи [, 1-4; , 147-151]. Перша представляла партії та організації націоналістичного спрямування, які взагалі нехтували українською проблемою, виступаючи за екстермінаційну політику щодо українців, аж до цілковитого їх виселення з теренів Польщі. Сюди відносилися Стронніцтво народове, Шанець22 та Конфедерація нації23.

Друга – стояла на позиції неподільності територій Речіпосполитої та збереження кордонів, що існували до вересня 1939 р., розглядаючи необхідність вирішення української проблеми в межах польської державності і виступала за надання українській меншині повного громадянського рівноправ’я, послуговуючись принципом „рівні обов’язки – рівні права”. Представники цієї групи вважали можливим утворення української держави, але лише за Збручем і з центром у Києві, а не у Львові. Серед угруповань, що стояли на таких позиціях, були Стронніцтво людове, Стронніцтво праці, ВРН, а також ОПВ24, КОН25 і ПВ26.

Нарешті, третя група – так званий напрямок „національної автономії”, представлений Демократичною партією27 та ПС28, які підтримували концепцію надання українцям автономії на теренах Західної України.

Як бачимо в середовищі польського руху опору як в еміграційних його структурах, так і в підпіллі на теренах Західної України зіткнулися протилежні погляди на можливості розв’язання українського питання – від ліберальних „федераційних” до націоналістичних асиміляторсько-силових, проте жодна з польських політичних партій та угруповань не підтримувала створення незалежної української держави на „східних кресах”, вважаючи їх невід’ємною частиною Польщі.

У вирішенні проблеми східних кордонів згадував розраховував не лише на західних союзників, з якими не хотів псувати стосунків29. В інструкції головнокомандуючого ген. В. Сікорського до головного коменданта Союзу збройної боротьби С. Ровецького від 23-го листопада 1941 р.30 можливий вступ радянських військ на території Польщі розцінювався як ворожі дії стосовно неї, які слід „зустріти збройним опором” з метою демонстрації світовій громадськості „наших виключних прав на власний край”. Такий „збройний опір”, згідно з документом, мав розпочатися на лінії радянсько-польського кордону до 1939 р. У разі, якщо радянським військам вдалося б прорвати таку лінію оборони, на підпілля покладалося завдання обороняти Вільненський і Львівський регіон якомога довше і „навіть в оточенні” [, 20; , 418].

Проблема майбутніх кордонів стала предметом обговорення на польсько-радянській зустрічі 4-го грудня 1941 р. Приводом до дискусії стало поставлене польською стороною ще під час переговорів у липні цього ж року питання про звільнення з таборів і призов до польської армії колишніх мешканців Західної України української і єврейської національностей. Відомо, що на противагу польській позиції радянська сторона визнавала польськими громадянами лише етнічних поляків, а українців і євреїв, які до 1939 р. проживали на теренах східних польських воєводств, розглядала як радянських громадян, яких слід мобілізувати до лав Червоної армії.

У ході розмови виникла суперечка, яку ініціював В. Сікорський піднявши питання про майбутню приналежність Львова і нагадавши Й. Сталіну про його висловлювання щодо польськості міста. Сталін відповів ствердно, проте зауважив, що „будете змушені сперечатися за нього з українцями” і підкреслив, що претензія на Львів була висунута не ним а українцями. У хід розмови втрутився ген. В. Андерс, який підкреслив, що українці відомі своїм германофільством і неодноразово завдавали клопотів як Польщі, так і Радянському Союзу. Й. Сталін відповів, що це були їхні українці „а не наші” і додав: „Ми їх спільно знищимо” [, 136]. В. Сікорський наголосив, що йому „йдеться не про українців, а про територію” [, 153, 185] і розуміючи, що переговори зайшли в глухий кут, відмовився обговорювати проблему східних кордонів Польщі, сподіваючись, що в майбутньому залагодження цієї справи відбудеться за допомогою союзників після закінчення війни. Про такі думки свідчить його лист, адресований керівнику АК дещо пізніше, а саме 28-го листопада 1942 р. У ньому В. Сікорський зазначив: „Я розраховую, що співвідношення сил на заключному етапі війни буде сприятливим для Польщі. В грудні 1941 р., коли Сталін вимагав від мене невеликих коректив кордону і пропонував більш тісний союз, я не погодився на жодну дискусію на тему кордонів. Можливо, польський уряд при підтримці Великобританії і США зрештою примусить радянський уряд визнати наші права на сході” [, 370].

Позиція, яку зайняв прем’єр на переговорах з Й. Сталіним, викликала жваву дискусію в еміграційних колах. Своє незадоволення висловлювали не лише ті, хто знаходився у відвертій опозиції до В. Сікорського, але й ті, які його підтримували. Більшість політиків вважала, що безпосередні переговори „у чотири ока” з радянським керівником були найкращою і чи не єдиною можливістю переконати його переглянути свої позиції стосовно наболілої проблеми східних кордонів. В. Сікорський у відповідь на численні запитання колег про те, як пройшли переговори, міг відповісти лише, що „момент був несприятливим, бо невідомо якою буде Європа – тому вирішив зачекати” [, 108]

Слід зазначити, що наприкінці 1941 р. США та Великобританія не виробили спільної позиції щодо радянсько-польського кордону. І якщо американці наполягали на врегулюванні усіх територіальних питань лише на мирній конференції після закінчення війни, то англійці виступали за підписання двосторонньої угоди з Москвою. Відсутність спільної позиції з боку західних союзників була використана кремлівським керівництвом під час переговорів, що проходили у Москві 16-21 грудня 1941 р. з главою британського зовнішньополітичного відомства А. Іденом. В ході переговорів Сталін категорично наполягав на визнанні урядом Великобританії західних кордонів СРСР до 22-го червня 1941 р., пропонуючи за основу взяти лінію Керзона, тобто, іншими словами, на основі пакту Молотова-Ріббентропа. Іден відмовився підписати таємний протокол з цього питання, посилаючись на необхідність консультацій з У. Черчіллем та його кабінетом, а також з американцями. Саме невирішеність проблеми кордонів стала основним стримуючим фактором для підписання договору про союз у війні та співробітництво між СРСР та Англією [, 55].31

Польський уряд був переконаний, що Німеччина програє Радянському Союзу, а тому планував перебрати під свій контроль терени „східних кресів” на переломному етапі війни. У контексті цих планів одним з

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: