ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ТВОРЧЕСТВА М.В.ГОГОЛЯ
Образом Хоми Брута, з якого виникає художня вимога до людини мати свій просторовий світ, М.Гоголь попереджає про «загублення душі» в Росії 1830-х років. Перша жіночна героїня Гоголя Катерина («Страшна помста») мучиться «втратою душі». «Пані моя, Катерина, тепер заснула, а я й зраділа з того, спурхнула й полетіла...» [72; т1, С.213]. Божевільна трійка, якій, «сторонячись», дають дорогу іноземні колісниці, несеться невідомо куди, бо правлять нею «мертві души». Попереджаючи про «мертву душу» Російської імперії, Гоголь ніби вказує на те, що у Росії немає історії, саме тому, що сама ідея Росії – міф, заснований на завоюваннях. Звідси і вічна скорбота Росії. Пропонуючи власну гіпотезу історичного розвитку України (ст. «Погляд на формування Малоросії»), він акцентує увагу на тому, що народ втратив майже всі людські благородні пристрасті, народ був історично приречений крокувати шляхом від веселості до трагізму.
Зруйнувавши останній відламок української держави, Катерина II заволоділа Україною лише географічно, а не історично. «Політичне життя Малоросії давно скінчилося; те життя, що виражається мовою, костюмами, звичаями та ін., – назву її хоч поетичним, – також із кожним роком втрачає свою выразність...» [166, С.199]. Доля України ХІХ століття ув’язується з ідеєю нації. Для М.Гоголя вона становиться історично значущою цілістю. Національна культура, епос, фольклор, історія народу наповнює новим змістом його філософську антропологію. М.Гоголь створює цілу галерею «живих душ», пов’язаних з долею нації. Це – «національна українська душа». Бо ж і пригнічений народ – це все ж живий, а не мертвий народ; пригнічена національна душа – не мертва душа, а жива. Отже і національна свідомість, наскільки б «темною» вона не була, не є непотрібним атавізмом. Вона є найважливішим життєвим органом, що забезпечує нормальні вияви архетипу, «оскільки ж немає можливості оголосити архетипи неіснуючими або якось інакше знешкодити їх» (К.Г.Юнг). І такий «орган» є в обох українських книгах Гоголя: в «Вечорах» це «Страшна помста», а в «Миргороді» – «Вій». «Він відчував, що душа його почала якось болісно щеміти, немов раптом серед виру веселощів і завихрілої юрби заспівав хто-небудь пісню про пригнічений народ» [72; т.1, с.433]. Саме це нагадування про «пригнічений народ» руйнує похмуро-таємничий художній світ «Вія»: це нагадування мимоволі видає саму таємницю повісті – таємницю національної душі і персонажа, і автора – таємницю вищих ідеалів і цінностей М.Гоголя [118, с.486].
Таким чином, звертаючись до міфо-епічних площин, на що вказує сам автор: «Вій – є колосальний витвір простонародної уяви. Таким ім’ям називається у малоросіян начальник гномів, у якого повіки на очах ідуть аж до самої землі. Вся ця повість є народний переказ. Я не хотів ні в чому змінювати його й розповідаю майже в такій самій простоті, як чув» [74, т.1, С.414]. Микола Гоголь засобами художньої творчості здійснює трансформацію національної ідеї з самого її витоку, з глибин української ментальності, української душі до сучасного йому суспільства, доводячи, що національність душі є індивідуальним буттям, без якого існування людини неможливе, воно закладене в самих глибинах життя. Національність людини є цінністю, що твориться в історії. М.Бердяєв писав: «Людина входить у людство через національну індивідуальність, як національна людина, а не відсторонена людина, як росіянин, француз, німець або англієць. Людина не може перескочити через цілий щабель буття, від цього вона зубожіла б і спустошилась би. Національна людина – більше ніж просто людина» [23, с.83].
На цьому акцентує цю увагу і О.Забужко, підкреслюючи, що «національна свідомість є свідомість ціннісна» [112, С.47].
Таким чином, звернення М.Гоголя до міфосимволічних витоків української ідеї справило суттєвий вплив не тільки на формування його світогляду, але й безперечно привнесло ціннісний елемент до синтетичного образу ідеальної людини, складений уявою митця. В цьому контексті слід підкреслити значення доби романтизму, що мала суттєвий вплив на формування ідеалу митця, яка оформлює національну свідомість як феномен цінності. Саме романтичний характер світосприйняття дозволив Гоголю через «вчуття» проникнути крізь оболонку зовнішнього факту в потаємну глибину внутрішніх зв’язків, явищ, побачити їх первинну сутність. Романтизм, який у «фундаментальних» та «розумних» забобонах співпадав з древніми системами міфології (слов’янськими, німецькими, античними), привів Гоголя до роздумів у цілій низці статей про народ як індивідуальність, яка має право на самостійну душу, історію, мову, творчість.
Органічне неприйняття несправедливості стосовно національної приналежності та поневолення однієї нації іншою Гоголь виявляв на сторінках книги «Вибрані місця з листування з друзями». Людина з почуттям національного – ціннісний образ його творчості, пригадаймо хоч би євреїв з «Тараса Бульби». У складних умовах свого особистого і національного життя вони зуміли зберегти почуття національної гідності, національний колорит, віру, спільність; можливо, саме тому грізний і непримиримий Тарас ставиться до них з розумінням і повагою. В цьому ж ряду образи туркені із «Старосвітських поміщиків» і петербурзьких німців Шиллєра, Гофмана і Кунца із «Невського проспекту».
Переймаючись проблемою національної свідомості, М.Гоголь задається питанням, що сприяє збереженню національного почуття у туркені, яка довгі роки живе в неволі; у євреїв, що розкидані по всьому світу? Чому губиться ця риса в його земляків – українців? Наскільки небезпечна втрата почуття національного для особистості? Аналіз образів гоголівських героїв не тільки приводить до висновку, що дискримінація національного спустошує духовний світ окремої людини стає запорукою трагічності буття та всієї людської єдності, але й дає підстави вважати національне самоусвідомлення людиною самої себе ціннісним елементом в гоголівській ієрархії цінностей людського буття.
Шлях до «живої душі» неможливий без свободи як самоусвідомлення спроби зрозуміти самого себе. У «Авторській сповіді» М.Гоголь писав: «Навіщо мені визначено було не інакше набути пізнання душі людини, як через суворий аналіз над власною душею! [77, С.306]. Саме тут слід згадати сковородинського Наркіса і втілену в ньому ідею: пізнай себе, полюби себе, і ти полюбиш увесь світ, бо ти втілення всього світу, світик його, мікрокосм. Власне, в антропологічній концепції М.Гоголя, знаходимо цей акт творення самого себе («Авторська сповідь», «Вибрані місця із листування з друзями», «Шинель» та ін.)
М.Гоголь вважав, що людина, яка прозріла свою душу, пізнала своє серце, схиляє голову перед найціннішим у бутті – перед можливістю доторкнутися сутності іншої людини: «... вінцем усіх естетичних насолод у мені залишалася властивість захоплюватися красою душі людини скрізь, де б я їх не зустрів» [77, С.306], і далі: «душа людини - джерело, не для усіх доступне...» [77, С.321]. Властивість бачити красу людської душі навіть в найнікчемнішій людині зумовлює особливості його філософського стилю мислення та творчого методу пізнання людини: через співвідношення «одиничності» особистого існування у спілкуванні з іншими. Завдяки спілкуванню виявляється невичерпність і безкрайність універсуму, людське життя, що є єднанням краси внутрішньої і зовнішньої, викликає надзвичайну веселість і радість буття «коли думки звучать внутрішньою згодою» [76; т.6, С.117]. Але, крокуючи від «Вечорів...» до «Мертвих душ», мислитель вказує не тільки як порушуються комунікаційні ставлення між людьми (Акакій Акакійович, приватний пристав, значна особа), де людські зв’язки виражаються через папір і за допомогою паперу, – цей світ існує за законом механізму, де нагромадження справ і течок – могильники людських відношень, але розробляє одну з головних тем – «черствості душевної».
У спадщині Гоголя тема «черствості душевної» розсипана у «Духовній прозі» та 4-томномній збірці листів [74].
Шукаючи сутність людини у «духовному» началі, укоріненому в «серці», М.Гоголь звертається до своєрідного прийому порівнювання предметів і людини. Людина зовнішньою стороною, яка здається відіграє головну роль у житті, підпорядкована світу, духовно ж замкнута в собі. За Гоголем людина - духовно безпробудна істота, зовнішні тілесні риси якої мають зверхність над убогим внутрішнім світом. Він висвітлює в людині тваринне, плотське як самостійне, могутнє начало. Повна перемога тваринного - це смерть і подальше перебування в світі мерців. Але авторська впевненість в тому, що в найнікчемнішій душі живе поетичний вогонь – чудова риса до показу невмирущої духовності в людині. Більш яскравим свідченням цього є образ Акакія Акакійовича («Шинель»), який символізує собою можливість переходу з світу «мертвих душ» до світу «живих» в процесі предметно-практичної діяльності, спрямованої на видобування власного ціннісного світу. Відчуваючи гармонію у власній душі, людина вразлива на красу, гармонію чи відсутність її в іншій людині. Ця духовна емоція, що живить душу, ця «святиня» в людині – це також реальність: не розкрита, не реалізована « в кінці тієї дороги, якою рухається людина, часто помимо себе, не до кінця все усвідомлюючи – Бог» [73, т.2, с.320]. Така ж сама реальність, як і всяка неправда, мерзенність, непристойність і нікчемність в людях.
М.Гоголь з його гострою чутливістю до вульгарності та пустощів в людях добре усвідомлював: ідея про те, що кожна людина повинна бути для нас «святинею», – не належить до емпіричної реальності людей, але можлива як цілісно-орієнтаційна позиція вищого рівня як для всього людства, так і для окремої людини. Проте, наповненість душі суєтою, домінанта “зовнішнього” над “внутрішнім” не дає нам можливості прислухатися до того, що відбувається всередині нас… Гоголь переконаний, що всередині нас є джерело світла, хоч ми й рідко прагнемо до того, щоб знайти його. Ця одна з ідей християнської антропології, за якою святиня в людині і є її внутрішній центр, про який ми забуваємо, для Гоголя дуже важлива. Вона – поворотний пункт у його розумінні людини. На перший план висувається моральна сфера, внутрішнє життя в його відношенні до Бога, до Христа. Уже в «Мертвих душах» відчувається нове розуміння людської душі, що йде з християнських начал. За свідченням самого Гоголя, перед ним «все ясніше уявлявся ідеал прекрасної людини, той ласкавий образ, яким повинна бути людина на землі» [77, С.295]. В своєму заповіті він висловлює надію на те, що йому вдасться просвітити тих, «які до цього часу ще вважають життя іграшкою... хоч би частково строгу таємницю його (життя - Н.Р.) і найсокровеннішу небесну музику цієї таємниці» [77, С.42], котра зводиться у нього до відчуття у всіх подіях прихованого, але основного життя з Богом. Саме ця зверененість до вищої Нескінченності, ця ненаситна жадоба «йти вперед» сприяє духовному оновленню, переосмисленню поглядів на людину, яке він почав з себе. Тут виявляється логіка релігійної свідомості, вихідним пунктом якої перед усе є нова оцінка свого внутрішнього світу, нове самоосмислення. «Гоголь, не маючи жодного керівника, в своєму духовному житті ступив на вірний шлях, заглибившись у свій внутрішній світ. В М.Гоголі почалася перебудова власної душі, що поступово стала переходити в перебудову всіх його поглядів» [121, С.212]. Іншими словами, потреба в самовдосконаленні виступає внутрішнім, суб’єктивним джерелом активності, що означає не лише засвоєння духовних цінностей суспільства, але й здатність до створення нових. У розумінні Миколи Гоголя джерелом потреби у перебудові власної душі і всіх його поглядів, у т.ч. й цінностей є Бог, не тільки як вища цінність, а як мета для кожного індивіда, «джерело життя».
Бог як цінність, сутність християнської ідеї у філософії М.Гоголя полягала в антитезі двох начал – вічного і тимчасового, духовного і матеріального, та в доказах переваги першого над другим. В статті «Близорукому приятелю» («Вибрані місця із листування з друзями») він пише: «Висновки твої - гниль; вони зроблені без Бога. Історія для тебе мертва, - і тільки закрита книга. Без Бога не виведеш з неї великих висновків; виведеш одні тільки мізерні й дрібні» [77, С.192]. Звідси в Гоголя потреба усе переглянути через призму Бога, і людину - у першу чергу. «Перебуванням во Христі святиться людина і в такі хвилини пребування - святий, як сам Христос, подібно до заліза, коли перебуває у вогні, стає і само вогонем і потухає, як тільки вийметься з вогню, і становиться знову темным залізом» [77, С. 376]. Думка про те, що дія Бога присутня в зовнішньому житті і у внутрішніх поштовхах душі, стає провідною в зрілій стадії його філософської антропології. Вона спонукає його до випробування людської душі згідно з Законом Божим. Стосовно цього він писав: «Треба бачити людей так, як бачить їх Христос». Це «бачення людей у Христі» – не тільки вінець християнського погляду на людину, в світлі якого кожна людина для нас – святиня (один із листів жовтня 1848 р.), але й вищий щабель у розвитку гоголівського вчення про людину, в якому він не обмежується розумом та зображенням тільки людського буття, а й виходить за його межі – до трансценденції, до Бога, бо людина тільки тоді осягне ідеал життя, якщо зуміє визволитися з-під влади емпіричного буття і залучити до ідеї Бога. У зв’язку з цим постає ціннісна проблематика філософської антропології Миколи Гоголя, вихідний принцип якої – співвідношення належного і дійсного; він прагне бачити людину так, як бачить її Христос. Щоб знайти і вказати людям єдину надійну моральну опору в насиченому взаємним непорозумінням і ненавістю в світі, мислитель звертається до етичного потенціалу Христового вчення. Все на Русі, – писав Гоголь в «Авторській сповіді», – страждає більше всього від взаємного непорозуміння та загальної безтурботності, нечуйності до того, що діється в людях, у світі. Духовне осліплення і заглибленість в своє емпіричне буття є дві сторони одного і того ж процесу, в наслідок чого «в добрі ми не бачимо добра». Саме тому метою Гоголя було бажання вселити в душі людей ідеал можливості робити добро, тому що «є багато істинно доброзичливих людей, які затьмарені думкою, що нічого зробити не можна (лист від лютого 1848 р.). Питання про природу естетичного начала та співвідношення його з моральною темою в людині все життя турбувало М.Гоголя. «В муках та дуже різко переживав його Гоголь у темі, настільки основній для всього європейського і російського гуманізму, – у питанні про ставлення до людей, як до «братів» [120, с.190].
Він вважав, що людська душа не спроможна у теперішньому її стані до дійсно-моральної дії: «Людина дев'ятнадцятого сторіччя відштовхує від себе брата... Він готовий обійняти все людство, як брата, а брата не обійме» [77, С.270].
Чим глибше усвідомлював Гоголь трагічну роз’єднаність естетичного і морального начала, тим проблематичніше ставала для нього тема добра. Усвідомлення розірваності краси і добра, що означає по суті всю нереальність естетичного гуманізму, наближає його до думки, що насправді з’єднати красу може тільки те, що глибше обох начал, – тобто релігія, цементуючим началом якої, її організуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле, є ідеальний образ Христа. «І все, що витікає від Христа, то вічне, як вічне саме джерело, з якого витікає» [77, С.384]. Образ Христа у розумінні М.Гоголя є загальною основою для гармонії між зовнішнім і внутрішнім в людині. Як мислитель М.Гоголь виступає з проповіддю проникнення у глибочінь душі та природи людини, пише про необхідність її внутрішнього творення. В душі, в пізнанні самого себе потрібно знайти духовні закони, що визволять людини від світу життєвої прози, перенесуть її в прекрасний світ гармонії. Але Бог М.Гоголя є властиво сковородинським пантеїстичним Богом–Законом. Він пиав: «Порядок та стрункість можуть бути відтворені в світі тільки Тим, котрий в ставному чині повелів рухатися світам від нього створеним» [77, С.326]. Звідси і утопічність його поглядів стосовно соціального устрою. Ідеальний соціальний устрій вважався йому в формі патріархального права та натурального поміщицького господарства. «Соціальне зло не в законах та установах, а в перекрученні їх грішними людьми... Всяк повинен служити Богу на своєму місці, коритися тій владі, під якою народився, тому що немає влади, яка була б не від Бога» [77, С.161]. Отже, в гоголівській ієрархічній піраміді влади на вершині стоїть цар, який, за думкою Гоголя, найближчий до Бога. Звідси органічно виходить, що він і є ідеальна людина. На цій думці базується гоголівське розуміння «уподібнення Бога в людині під час того, як очищалися поняття про божество» [77, С.326]. Тобто, людина повинна стати як Бог, але що можна вже казати про маленьку загублену людську душу, якщо душа найближчого до Христа «мертва» – усвідомлення цього приводить мислителя до особистої трагедії. Контраст між тим, що приховане у кожній людині і його спустошеністю стає предметом дослідження у антропологічному вченні мислителя. Співставляючи ідеальне, ціннісне в людському бутті та реальну брутальність життя, до останніх днів своїх М.Гоголь вірив у єдність краси і добра та можливість самотворення людиною себе у подобі божій.
Таким чином, розглянуті цінності й ідеали в літературній та життєвій творчості Миколи Гоголя дають підстави вважати, що постійно відтворюючи відкритість людини перед буттям, мислитель осягає невичерпну повноту сенсу буття людини – живу душу, котра становить сенс існування кожної людини і виступає тою ціннісною орієнтацією, що спрямовує на пошук ідеалу через шерег певних щаблів. Звертаючись до визначення природи людини, мислитель через спектр цінностей та ідеалів відтворює шляхи становлення та вдосконалення людини – живої душі. За творами Миколи Гоголя, зростання людини починається з національного самоусвідомлення людиною самої себе, тобто письменник, який серед своїх сучасників-українців бачив національних перевертнів, завжди протиставляє їм людину, якій властиве почуття національної гідності. Іншими словами, українська національна душа стає тією ціннісною орієнтацією для людини й виступає ціннісним елементом у гоголівській ієрархії цінностей людського буття. Не менше місце в ієрархії авторських цінностей займає гармонія морального та естетичного в людині, тобто краси зовнішньої і краси душі, роз’єднаність яких викликає трагічне занепокоєння. Авторська впевненість в тому, що спілкування зі світом краси людської душі можливе через звернення до етичного потенціалу христового вчення, залучає до ієрархії цінностей концепцію християнської моралі, в якій Бог є вищою цінністю для людини на шляху самопізнання, самотворення та духовного оновлення.
Отже, відбудовуючи спектр ціннісної орієнтації людського буття, мислитель намагався поглибити власну філософсько-антропологічну концепцію людини.
Розділ 2
Особливості філософської антропології М.Гоголя
2.1 Проблема автентичного та неавтентичного буття в екзистенційно-
антропологічній інтерпретації М.Гоголя
Засадничою ідеєю гоголівської антропології є думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а духовно збагачена дана особистість – «жива душа». Роздуми про духовний світ людини як її найдорожче надбання, ідея «внутрішньої людини», екзистенційне світовідчуття вказують на його належність до своєрідної течії – «філософії серця» – яка є ідейним джерелом сучасної філософської антропології (поряд з німецьким романтизмом, «філософією життя», екзистенціалізмом тощо). Ідейні розвідки філософської антропології М.Гоголя, випереджаючи твердження сучасного екзистенціалізму, переосмислюють ідеї естетичного гуманізму та етики, поглиблюють вчення про внутрішній світ людини, етичний плюралізм та вартість християнської культури. Насамперед – це концепція людської душі – «живої» і «мертвої». Зосереджуючи свою творчу увагу на екзистенції людини, що в термінології Гоголя означена виразами: «жива душа», «мертва душа», «душевна справа», «душевний монастир», «внутрішня людина», «стан серця», «ключ до душі людини», «внутрішнє звернення до самого себе», «мова душі», «споглядання самого себе всередині себе», філософ показує можливість прозріння людиною свого унікального самоцінного «буття-в-світі», «буття-в-собі». Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і разом з тим, грунтується на національній ідеї українського народу, на українській ментальності. Духовна атмосфера України першої половини ХІХ століття обумовлена соціально-політичним становищем майже трьохсотрічного колоніального існування в рамках Російської Імперії, де у зв’язку з втратою державної самостійності та остаточним поневоленням українського народу, спостерігається пробудження інтересу до свого минулого, бажання зберегти свою національну ідентичність, культурні традиції. На це підгрунтя лягають ідеї західного романтизму, особливо ідеї народності і демократизму. Розвиткові романтичних ідей сприяли також і спроби української еліти відшукати серед історичних документів підтвердження прав і вольностей, яких вона була позбавлена внаслідок підступної політики царизму після возз’єднання України з Росією. Серед атлантів, які в задушливій атмосфері колоніального поневолення українського народу розбудували його духовність, були Г.Сковорода, М.Гоголь, П.Куліш, П.Юркевич, М.Драгоманов, І.Франко, Л.Українка та ін. Намагаючись обгрунтувати повноцінність та самобутність українського народу, вони звертаються насамперед до історії, культурно-психологічних особливостей, характеру, проблеми взаємин з іншими народами. Поєднання романтичного націоналізму з християнським містицизмом вело їх до захоплення проблемою національного духу, проблемою утаємниченості людської душі, до пошуку достовірних людини форм буття.
В екзистенційно-антропологічній інтерпретації М.Гоголя проблема автентичності та неавтентичності людського буття постає через опозицію таких концептів життя: «серце» – «розум»; «жива душа» – «мертва душа»; «інобуття з Богом» – «інобуття з чортом».
2.1.1. «Серце» - «Розум». Проблема автентичності та неавтентичності буття людини становить один з найважливіших напрямків духовних пошуків М.Гоголя у його художніх вимірах людини. Будучи переконаним, що природа людини є поєднанням двох натур, двох істот – «внутрішньої людини» (серце) і зовнішнього в ній (розум), мислитель підкреслює, та засобами творчості переконує, що внутрішнє єство, як царина духовного життя людини, має визначальний характер для особистості, зумовлює зовнішні прояви та її індивідуальність. Ця зацікавленість діалектично-софійною формою філософування Платона, а не логічною, як у Аристотеля, безумовно, що близька українській ментальності (що розвинулась ще в роки його навчання під впливом ідей професора Бєлоусова), слугувала філософським грунтом, на який лягли ідеї німецького романтизму, витлумачені в контексті українського світоглядного менталітету, та філософії «серця» Г.Сковороди. Не заперечуючи чеснот розуму, мислитель вказує на неможливість утвердити розум в якості верховного начала автентичного буття: « Розум не є вища в нас здатність. Його роль не більше, як поліцейська: він може тільки упорядкувати і розставити по місцях все те, що в нас уже є» [77, С.94]. Звертаючись до тлумачення природи розуму, його ролі і місця в пізнанні, М.Гоголь не бачить в ньому тієї основи, яка надає сенс і високе призначення всієї життєдіяльності людини: крім того, митець вказує на залежність розуму від душевного стану: «як тільки завирує пристрасть, він уже раптом поводиться сліпо і нерозумно; якщо ж покійна душа і не кипить ніяка пристрасть, він і сам проясняється і діє розумно» [77, С.94].
Продовжуючи традицію Г.Сковороди, М.Гоголь говорить про серце-безодню: «Друже мій, серце людське є безодня недовідома: тут ми щохвилини помиляємося». Почуття, голос серця, за Гоголем, не пізнаються розумом, серце і розум протиставляються: «Є речі, яких не можна зв’язувати. Є голос, який наказує нам, голос, що перед ним нікчемний наш мізерний ум...». Письменник глибоко цінує почуття, які створюють гармонію в серці. У цьому, на його думку, виражається божественне начало, на відміну від раціонального, логічного пізнання, що «дорогою розуму, як всезнищуюча саранча, нападає на серце людей всюди» [75, С.274]. Мислитель вказує на те, що людство ХІХ століття страждає від гордості розуму, навіть «тінь християнського смирення не може до нього доступитися з-за гордості ума» [77, С.273]. Людина повинна зрозуміти, що «пристрасті розуму вже почалися», він спокушає матеріальними благами, примушує чинити так як всі, всупереч власним прагненням і устремлінням, навіює смисл життя і відчужує людей один від одного, – «злоба входить світ дорогою розуму» [77, С.274], поступово стає частиною людських душ, веде до недовірного життя. Тільки жива душа – істинне існування людини, бо в ній присутнє божественне творче начало. Прийде час, і воно зіллється з Творцем у Безмежності, тому-то, стверджує філософ, ми тимчасові наймити у цьому світі, де нам нічого не належить і потрібно тільки добросовісно, в натхненні та праці, як велів нам господар – Господь, – виконати свою роботу – жити, але жити не за законами розуму, а законом серця, бо серце – основа неповторності й унікальності людської особистості.
Найбільш показовим у цьому плані є повість "Тарас Бульба", з її історичним пафосом і романтичною спрямованістю. Саме завдяки романтичному світогляду, М.Гоголь зосередив свій творчий зір не на зовнішніх проблемах, а на внутрішньому світі особистості. Проблему співвідношення розуму й серця художник творчо розвиває на образах однієї родини, де Тарас та його старший син є втіленням розуму, а жінка та молодший син, відповідно, є втіленням серця. Мудрий, сильний духовно та фізично Тарас Бульба понад усе на світі цінував вільне козацьке войовниче життя на Січі: «Ця чудова республіка була саме потребою того часу. Охочі до воїнського життя, до золотих кубків, пишної праці, дукатів і реалів повсякчас могли знайти собі тут роботу. Одні тільки обожнювачі жінок не могли знайти тут нічого, бо навіть на передмісті Січі не сміла показуватись жодна жінка» [76; т.2, С.218]. Для Тараса існує тільки рідна земля, рідна Україна і нічого в світі не може бути святішого, ніж покликання оберігати її кордони. Таке життя було метою і сенсом існування його самого, саме про таке життя він марив для своїх синів. Протилежне життя його дружини: вона «бачила чоловіка на рік